Твори (Франко, 1956–1962)/8/Абу Касимові капці/VII
| ◀ VI. Собачі герці на даху і їх сумні наслідки внизу. А ти плати, Абу Касиме! | Твори в 20 томах Том VIII Абу Касимові капці VII. Як Абу Касим спекався останньої любови і який скарб закопав уночі |
VIII. Слухи про чарівника і Абу Касимова руїна ▶ |
|
І ЯКИЙ СКАРБ ЗАКОПАВ УНОЧІ
Я не знаю, як там тому,
У кого́ в розпа́лі злому
Кат всю шкіру з тіла здер;
Та, здається, менше-більше,
Ані ліпше, ані гірше
Касим чув себе тепер.
Він стояв, мов остовпілий,
На лиці, мов крейда, білий,
Радше жовтий, наче віск;
В голові його мішалось,
Серце в груді знай стискалось,
В ухах чувся шум і тріск.
Далі ше́пнув: «Боже, Боже!
Що то людська злоба може!
Бий вас Божий грім усіх!
Я знесу ті всі ругання,
Чень вас ще мої зітхання
Здують, мов ковальський міх!“
Так побожно він зітхнувши,
Вид турбаном завинувши,
Скулився, щоб геть іти;
Та в тій хвилі руки штири
З двох боків його вчепили:
„Гей, куди ж то справивсь ти?“
Абу Касим аж здригнувся,
Зупинився, озирнувся, —
Бачить, це поліціянт.
Він держить його за поли
Та й кричить: «Агов! Поволі!
Пане, ось де є ваш фант!“
„Що за фант?“ „Ну, ваші капці.
Пане, ми не голодранці,
Ми не ласі на чуже!
Ось вони, ще й на дрючині:
Нате вам їх! В тій хвилині
Забирайтесь з ними вже!“
Весь народ зареготався.
Абу Касим не змагався,
Капці на коркоші впер
Та й махає — та поволі!
Знов щось сіп його за поли
Та й кричить: „Що ж я тепер?“
Знов оглянувсь Абу Касим
Та й аж весь здригнувся разом,
Мов в кропиву голий сів:
Це ж та баба, що з-за неї
Він зазнав біди сієї, —
Щоб її де вовк із'їв!
Вся розпатлана, і боса,
І брудна, і кривоноса,
В роті чорні зуби два,
Руки, мов граблі, худії,
Щоки, мов та грязь, сідії,
А голосить, мов сова.
От така-то краля мила
Абу Касима вчепила,
Наче грішну душу кат:
З ним під руку забираєсь,
Примиляєсь, усміхаєсь,
Мов він муж її чи брат.
„Абу Касимцю, мій друже!
Не смутись мені так дуже!
Вид свій милий розпогодь!
Вже ж тобі за всі ті страти
Скарб великий і багатий
В мні отсе дає Госпо̀дь.
„Ах, я так тебе кохаю!
Все віддам тобі, що маю,
Всю себе тобі віддам.
Ох, як рада я безмірно!
Лиш мене люби ти вірно,
Рай правдивий буде нам!»
Абу Касим, теє вчувши
Та хребет в дугу зігнувши,
Силкувався утекти,
Та бабиця не пускає,
Його к со́бі притискає,
Та й говорить: „Що ж це ти?
„Пощо так мене волочеш?
Чи втекти від мене хочеш?
Чи забув, як випав суд?
Коли любиш, люби дуже,
А не любиш, не жартуй же,
Сплату дай мені ось тут!“
Щоб від баби відчепитись,
Мусив Касим знов поритись
В сво̀їм чересі як стій.
Триста п'ястрів добуває,
Важко стогне і зітхає,
І дає, і мовить їй:
„Бий тебе суха коцюба,
Ти, красавице беззуба!
На́ оце та подавись!
На́ добро моє, натішся!
Шнур купи собі й повісся,
Лиш від мене відчепись!“
Баба гроші загорнула,
Та на Касима зирнула,
Мов її він батька вбив.
„Ти без серця! Що монети!
Та чи справді ж так мене ти
Ані раз не полюбив?“
Люд регочесь, рачки лазить,
Абу Касим тільки й па́зить,
Щоб від баби драла дать.
Сплюнув люто, відвернувся,
Між юрбою протиснувся
Та й попер, куди видать.
Біг отак, не зупинявся
І назад не обертався,
Бо мороз дер по хребті;
Аж додому причвалавши,
Двері всі позамикавши,
Відітхнув у самоті.
Відітхнувши, відсапнувши
І на капці позирнувши,
Мало знов він не здурів:
Бачилось йому в тій хвилі,
Що вони йому грозили:
„Впа́деш через нас у рів!“
Абу Касиму аж тісно,
В животі зробилось млісно,
В лівім вусі дзінь-дзінь-дзінь!
Рогом очі витріщає,
І на капці поглядає,
І тремтить увесь, мов тінь.
Далі каже: „Боже правий!
Певно, дух якийсь лукавий
В тії капці увійшов!
Вжеж я, певно, бідний, згину!
В нещасливую годину
З ним собі я в спір зайшов!
„Що ж мені тепер робити?
Цього ворога не вбити,
Ні прогнати патиком.
Злого духа не підкупиш,
Ані іншим не відступиш,
Ні не кинеш геть тайко́м!
„Та стривайте! Маю раду!
Чей же в більший гріх не впа́ду,
А позбудусь, може, зла!
В тії капці з добра-дива,
Певно, пакісна, злослива,
Грішная душа ввійшла.
„Відбуває тут покуту
І на мене пізьму люту,
Певно, мусить мать за те,
Що над нею збиткувався,
А її не здогадався
В місце схоронить святе!
«Аджеж кажуть мудрі люди,
Що душі такій не буде
Супокою, хоч пропадь,
Поки хто її зостанки
Із молитвою до ямки
Здогадаєсь закопать.
„Грішна душечко покутна!
Ох, даруй, що баламутна
Мисль моя, мов те дитя,
Досі вперто так блудила
І тебе не нарядила
До спокійного буття!
„Та тепер, свій гріх пізнавши,
Скільки кар за нього взявши,
Я, мов брат, мов рідний твій,
Ще цю нічку з молитвами
В затишку тебе до ями
Схороню на супокій!“
Хто б побачив, як наш Касим
У побожність вдаривсь разом,
Як над капцями прикляк,
Як молився, в груди бився,
Охав, на землі стелився,
Рік би: „Стікся, неборак!“
Е, та добре нам судити,
Як так збоку все слідити!
А стрібуй гіркої пить,
То весь світ тобі затьмиться,
І здуріти не дивниця:
Будеш капці хоронить!
Так до ночі промолившись
І водою окропившись,
Абу Касим за́ступ взяв,
Капці зав'язав в мішище
І на близьке кладовище
Серед ночі почвалав.
Там, довкола озирнувшись,
Коло муру в лук зігнувшись.
Став глибоку яму рить,
Потім, капці в ню вложивши,
І присипавши, й прикривши,
Помоливсь і щез умить.