Твори (Франко, 1956–1962)/8/Абу Касимові капці/VIII
| ◀ VII. Як Абу Касим спекався останньої любови і який скарб закопав уночі | Твори в 20 томах Том VIII Абу Касимові капці VIII. Слухи про чарівника і Абу Касимова руїна |
IX. Як Абу Касим своїми капцями зробив революцію в Багдаді ▶ |
|
І АБУ КАСИМОВА РУЇНА
Всюди темно, тихо, глухо,
Напружає око й ухо
Абу Касим всяку мить,
Та дарма! Мов у могилі!
Незвичайного не в силі
Нічогісінько зловить.
Та зла доля, хоч незрима,
Знай очима злобно блима
І слідить за ним, слідить!
Лист шелесне, гілка хрусне,
Пес загавка, фіртка лусне —
Абу Касим знай тремтить.
Вбіг до дому, за хвилину
Вліз у ліжко під перину,
Богу дякує, що так
Все пішло йому щасливо, —
Та зла доля, хоч ліниво,
Все повзе за ним, як рак.
Як це так вона зновила,
І кому найперш відкрила —
Це втопила в пітьмі ніч:
Та доси́ть, що до схід сонця
Від віконця до віконця
Бігла ця кумедна річ:
Вартовий сказав Селіму,
А Селім знов Ібрагіму,
А від цього чув Ахмет,
Від Ахмета дід та баба,
А від цих ціла́ громада
Цей нечуваний предме́т:
Цеї ночі в пізню добу
Край халіфового гробу
Хтось стогнав і землю рив,
Щось шептав і щось мурликав,
Знать, нечистих духів кликав.
Потім скарб у землю скрив.
Мусив бути скарб здоровий,
Бо мішище двокірцьовий!
Як він там його заніс?
Певно, не о власній силі,
А заніс і при могилі
Закопать нараяв біс.
Скарб у землю закопавши,
Притоптавши й приплескавши,
Він те місце так закляв —
Стражник чув на власні вуха —
Щоб відразу впав без духа,
Хто б копать там починав.
Вдравши вчинок цей поганий,
Чародій той окаянний
Знявсь угору, наче птах,
І через паркан лиш фуркнув, —
Вже ж то біс його так штуркнув!
Аж згадати теє — страх!
Ну, та стражник не таківський!
Вчинок бачачи дідьківський,
Хоч зимниця ним трясла.
За чарівником тим адським
Повз по вулицям багдадським
Геть аж до його житла.
Ледве рано зазоріло,
Донеслося вже це діло
До багдадського судді;
То суддя від тої мови
Схо́пивсь, наче лев на лови.
Го, го, го! Вже ж буть біді!
Чисто вмившись, помолившись,
Поснідавши та й убравшись,
Мовив він до посіпак:
„Зараз кличте вартового!
Чародія нам ось того
Нині треба ще на гак!“
Як для зла, то вартового
І шукать не треба довго —
Він і сам десь близько ждав;
Пан суддя вже в уніформі,
З вартовим по всякій формі
Протокол як стій списав.
„А тепер гляди, небоже!
Докінчить це діло гоже —
Твій найперший заповіт!
Правду своїх слів докажеш,
Як нам зараз же покажеш
Чародія того слід!“
Пан суддя в одну хвилину
Вдяг турбан на головину,
Посіпак узяв сім пар —
І готов був до походу
Хоч в огонь, а хоч у воду,
Мов козак той на татар.
Рушив похід вулиця́ми,
Та не просто, манівцями,
І щохвилі ріс, міцнів,
Бо щокрок юрба цікава,
Чуючи, яка це справа,
Пристає до них з боків.
За малої півгодини
Натовп люду незлічимий
Гоготів, неначе грім,
Вулиця́ми плив, як слиж вивсь,
Аж нараз спинивсь і сти́жбивсь
Там, де Касимів був дім.
Вартовий сказав: „Ось тут він!“
Пан суддя сказав: „Мабуть, він
Ще не вилетів, ще спить.
Ну-ко, живо, якнайтихше
З всіх боків оцю хатище
Щільно треба обступить!“
Люди хату обступили,
Та гармидер учинили,
Шум такий, і гук, і рев,
Що збудився Абу Касим,
До вікна підскочив разом:
Зловлений, мов в сіті лев!
Ще не знає, що за штука,
Вже суддя у двері стука:
„В ім'я права! Відчиніть!“
А народ реве та кличе:
„Де ти, клятий чарівниче?
В комин на мітлі не їдь!“
Абу Касим відчиняє,
Весь тремтить і сам не знає,
Чи живий він, чи мертви́й.
Пан суддя відразу к ньому:
„Ти господар цього дому?
Бе, ми знаємось, старий!“
Тут всі люди мов здуріли.
Засміялись, заревіли:
„Абу Касим! Чарівник!
Он хто зорі краде з неба!
Он кого спалити треба!
Стережіть, щоб нам не зник!“
„Люди добрі“, мовить Касим…
Та суддя як крикне разом:
„Стій! Ні слова! Ні мур-мур!
Хлопці, гей! для остороги
Разом в нього руки й ноги
На один зв'яжіте шнур!“
Абу Касима щосили
У обарінок скрутили,
Положили на поміст, —
От тоді суддя сідає
І допроси починає.
Що то Касим відповість?
„Як зовешся?“ „Абу Касим“.
„Чим жиєш ти?“ „Хлібом, м'ясом…“
„Люди, чуєте? Блюзнить!
Хліб та м'ясо він вживає,
Ласки ж Божої не знає,
Що живими нас держить!
„Маєш нам тепер сказати
Як не хочеш, щоб у п'яти
Ми пекли тебе огнем,
Що за чар вночі ти діяв,
Де й яке ти лихо сіяв?
Говори, бо ми почнем!“
„Люди добрі, — стогне Касим, —
Хоч печіть, хоч бийте плазом,
В чарах несвідомий я!
Капці, капці ті прокляті,
Що хотів я поховати, —
Ось уся вина моя!“
„Що, брехуне ти проклятий?
Капці хтів ти поховати?
Чи здурів, чи дуриш нас?
Зараз все признай для суду,
Бо як ні, то зараз буду
З шкіри в тебе дерти пас!“
Бідний Касим стогне, оха,
Заїкаєсь та потроху,
Путаючись в купі слів.
Хоч безладно та нескладно,
Та тим більш для всіх принадно
Своє горе розповів.
Та чим більш він плакать хоче,
Тим сильніше люд регоче,
Аж тримаєсь за боки;
Лиш суддя, мов чорна хмара:
„Бре́хо, жде на тебе кара
Справедливої руки!
„Хоч ти крутиш і циганиш,
Але нас не отуманиш!
Ну-ко, зараз нас провадь,
Де ті капці поховав ти!
Та як в тім не буде правди, —
Будеш тяжко відбувать!“
Тут зайшла маленька хрія:
Як старого чародія
Аж до цвинтаря дігнать?
Чи йому розпутать ноги,
Чи тягнути край дороги,
Чи для нього віз найнять?
Бачте, вірять мусульмани,
Що як лиш на землю стане
Чарівник, то дідьчих сил
Набереться, напогани́ть,
Всіх одурить, отуманить,
Щезне, полетить без крил.
Та на те найшлася рада.
„В міх його!“ кричить громада.
Вперли Касима в мішок,
Зав'язали чуб до речі,
Два драби взяли на плечі,
Прошиливши на дрючок.
Як колись із Галааду
Добрий кетяг винограду
Два жидове, взявшись враз,
На дрючку несли під гору
До жидівського табору,
До Мойсея на показ, —
Так у місі на дрючині
Абу Касим бідний нині
На кладо̀вище чвалав,
А за ним суддя престрогий,
А довкола люд премногий,
Мов рухливий, пестрий сплав.
Та ось збилися тісніше.
Стражник мовить: «Ось це місце!»
А суддя: „Розпутать міх!“
Виліз Абу Касим з міха,
Та слаба йому потіха
Серед тих людей усіх.
Мусив місце показати;
Зараз кинулись копати, —
Живо капці віднайшли;
Втішились, мабуть, капцюги
З пана свойого наруги
Та й що їм не гнить в землі.
Абу Касим, мов розбитий:
Сумовитий, не сердитий
На ті капці кинув зір.
Ну, програв остатню пробу!
Вже тепер лягай до гробу,
Але капцям більш не вір!
Ой, зітхнув бідак, похнюпивсь!
Тим часо́м суддя насупивсь
І до Касима мовля:
„Святотате! Тле мерзенна!
Твоїм ділом осквернена
Ця посвячена земля!
Варт би ти на паль за теє!
Та щоб місце це святеє
Смертний присуд не сквернив, —
Облегши́ свої калити:
П'ятсот п'ястрів заплатити
Мусиш так, як завинив.
„Триста п'ястрів на святині,
Сто мені за труди нині,
Вартовому п'ятдесят,
Решту на весь люд цей чесний!“
„Ось присуд тобі чудесний!“
Всі присутні верещать.
Абу Касим на коліна!
„Пане, це ж моя руїна!
Де ж ці гроші я візьму?“
Та суддя рік по хвилині:
„Як не зложиш їх ще нині.
Помандруєш у тюрму!»