Та не дбав про це наш лицар,
Твердо вірив, що небаром
Кінь його славніший стане,
Ніж той Сідів Бабієка[1].
По лицарському звичаю,
Про який читав у книгах,
Він прозвав свою драндигу
Шумно-дзвінко Росінанте[2].
По лицарському звичаю,
Про який читав у книгах,
Мусив і собі наш лицар
Винайти нове ім'я.
А ім'я те, що небаром
Малось стати голоснеє
На весь світ, затьмити назви
Амадіса, Галоара.
Беліана, Передура,
Плятіра, Еспляндіана[3],
Це ім'я повинно бути
І значуче, і дзвінке.
Вісім день ходив наш лицар
У задумі стофунтовій,
Поки назву ту придумав:
Із Ля-Манші Дон Кіхот[4].
Та, крім того, ще одного
Потребує всякий лицар
По лицарському звичаю,
Про який у книгах пишуть, —
Потребує лицар дами,
У котрій би закохався,
Щоб в ім'я її боротись,
Їй здобути славу й честь.
Він без дами — борщ без сала,
Хліб без соли, гла без уха,
Бо лицарство без любови —
То немов горіх-свистун.
Десять день ходив наш лицар
І шукав такої дами,
І зітхав, і так балакав:
„Боже, як то буде гарно,
„Як прийде́ до мої дами —
Велетень Каракулямбро,
Цар острова Маліндрани[5],
І такі слова рече:
«Препрославлена госпо̀же!
Вірний наш великославний
Лицар Дон Кіхот у бою
Збив мене й сюди прислав».
„Лиш кого б то в біса вибрать
Дамою свойого серця?“
Довго мучився наш лицар,
Поки врешті не знайшов.
В близькому селі Тобозо
Дівчина була, мужичка,
Звалась Домка Лоренцівна,
Дівка гарна, що й казать.
Славний лицар наш до неї
Здалека зітхав часами,
Та вона про те й не знала, —
От її він обібрав.
Видумав для неї навву:
Дульчінея із Тобозо,
Закохався в ній — та, звісно,
Все по-книжному, як слід.
Так готовився наш лицар
На своє велике діло,
Поки вирушив із дому
Світ від згуби рятувать.
|
_-_page_236.png)