Рано-рано, ще не встало
Сонце на кастільськім небі,
Враз з курми та горобцями
З ліжка схо́пивсь лицар наш.
Взяв на себе славну зброю,
Вивів з стайні Росінанта
І крізь фіртку, загумінком
Тайком вирушив у світ.
„Слава Богу, — думав лицар, —
Що так гарно це вдалося,
Що баби мої ще спали,
Бо готові б не пустить“.
Хоч хоробрий був наш лицар,
Та боявся економки,
А язик її сестрінки
Був остріший від меча.
„А тепер, мій славний коню,
Ти неси мене, де хочеш!
Я тобі здаюсь на волю,
Бо ж це спільний виїзд наш!“
Та заледво це промовив,
Втім, неначе грім небесний,
Думка темна і зловіща
Шибла в голову йому.
Одубів наш славний лицар,
Мало що з коня не кицнув,
Мало не вернувсь додому:
Він ще лицарем не був!
Бачите, закон лицарський,
Про який читав у книгах,
Каже, що ніхто не сміє
З лицарем до бою стати,
Хто врочисто, по закону,
Не прийме „удару й плаза“
З рук лицарських і не буде
Між лицарства цвіт „побитий“.
Ах, а він же, Дон Кіхот,
Ні удару, ані плаза
Досі не дістав, в лицарство
Він побитий ще не був!
Та не довго клопотався.
„Що ж, — подумав, — не дістав ще.
То дістати мушу швидко
Те лицарськеє биття.
„Перший лицар, що в дорозі
Напіткаю, мусить службу
Цю мені зробить, а славу —
Славу я здобуду сам!“
І, вспокоївшись на тому,
Випрямився на кульбаці,
Світ увесь очима змірив
Та й погнав у Божу путь.
|
