Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота V |
VI ▶ |
|
„«Пишно сонце золотеє
Розпустило на всю землю
Золоті свої пачоси
І вітало світ увесь;
„Гармонійно щебетали
Пестропері пташенята,
Світ вітаючи небесний
На кастільськім небосклоні;
„От тоді преславний лицар
Дон Кіхот покинув гордо
Те своє пухове ложе,
Зброю ясную надів.
„А в подвір'ю вже готовий
Ждав преславний Росінанте,
Щоб на честь усьому світу
Взять його на свій хребет».
„Так, мабуть, почне колись то
Чародій якийсь премудрий
По надземному вітхненню
Опис мо̀їх славних діл.
„О щасливе те століття,
Рік щасливий і година,
У котрій на світ яви́ться
Пречудовий опис той!“
Це наш лицар так балакав,
Їдучи підшкваром сонця
На драндизі сво̀їй полем;
Далі так почав зітхать:
„О княгине Дульчінеє,
Владнице отого серця,
Що тобі до сво̀го скону
Вірно присягло служить!
„Як же ти жорстока, пані,
Що мене від себе гониш,
Поки світ не буде повен
Слави наших двох імен!
„Та дарма! Обіт цей свято
Заприсягся я сповни́ти;
І сповню. Лиш ти, о пані,
Ти про мене не забудь!“
От таких дурниць без міри
Городив наш мудрий лицар,
Тюпаючи чистим полем
На свойому Росінанті, —
Пережовуючи в тямці
Глупі повісті лицарські,
Мов вівця, що ремиґає
Нерозгризену траву.
А тим часом — був це липень —
Сонце пражить, мов найняте,
Бачиться, могло б і мозок
Висушити в голові.
А довкола рівне поле,
Ні села, ні хат не видно,
Ні душі нема живої —
Сумно Росінант плетесь.
Лицар вже десятим потом
Обливаєсь, із гостинця
Курява його обсіла,
Та й у животі бурчить.
Аж надвечір показалась
Ветха корчма край дороги, —
Зміркував наш лицар зараз,
Що це пишний замок був!
Перед корчмою на призьбі
Подорожні дві дівчині,
Що в Севілью в найми їдуть
І тут на ніч припинились.
Зміркував наш лицар зараз,
Що це, певно, дві княгині,
А погоничі, що там же
Годували своїх мулів —
Що це знатні джури їх.
Дуже врадувався лицар,
Став при вході та й чекає,
Поки в замку ріг затрубить,
Гостеві подасть привіт.
Втім тру-тру! нараз почулось —
Це свинар гнав свині з ріпи
І трубою в купу кликав, —
Лицар думав: „Кличуть нас“.
Ось він в'їхав преповажно
На корчемнеє подвір'я —
Та, отраховище уздрівши,
Врозтіч кинулись дівки.
„Не лякайтесь, ясні дами!
Я вам зла чинить не хочу, —
Мовив лагідно і чемно
Славний лицар Дон Кіхот. —
„По лицарському закону,
До котрого признаюся,
Обов'язок мій — служити
Аж до гробу щиро вам“.
На страховище залізне,
Густо порохом покрите,
Що такі слова казало —
Витріщилися дівки.
Але те, що „ясні дами“
Він до них сказав, це так їх
Розсмішило, що наголос
Реготаться почали.
Це діткнуло Дон Кіхота.
„Скромність — красоти оздоба;
Нерозумний лиш сміється
З незначучої дрібниці.
„Я ж нічого вам такого
Не сказав, що б вас вразило;
Я лиш вам служить бажаю, —
То з чого ж сміяться вам?“
Та дівки ще більш хихочуть…
Дон Кіхот уже й озлився,
Та, на щастя, вийшов з корчми
Грубий та товстий корчмар.
Вид худого Дон Кіхота
У залізі серед спеки,
Певно, був смішний для нього,
Але перед острим списом
І мечем він мав респект.
Він сказав, проте, приязно:
„В добрий час! Гість до нас!“
Дон Кіхот йому вклонився
І з коня на землю зліз.
„На ніч, лицарю, до мене? —
Говорив корчмар. — Усе
В мене є, лиш ліжка Бог дасть“.
Дон Кіхот махнув рукою.
„Зброя — це моя перина,
Боротьба — моя забава,
Ясний пане каштеляне“,
Різко лицар відказав.
„Га, як так, — корчмар промовив. —
То буде вам вся вигода:
Мість перин тверде каміння,
Галабурда замість сну“.
Тим часо́м дівки зблизились,
Поздіймали з нього зброю,
Наголінники і панцир,
Тільки шолома ні руш.
Він був зв'язаний шнурками,
Ті прийшлось би розтинати,
А на це, хоч гинь, наш лицар
Подозволить не хотів.
За той час корчмар у стайню
Втяг голодную драндигу,
Дав їй сіна й Дон Кіхоту
Повечеряти приніс.
Сів у шоломі наш лицар,
Вгору здер візир руками,
А услужнії дівчата
Пхали страви в рот йому.
Ще з вином було смішніше:
Горілиць поклався лицар,
А корчмар йому до рота
Просто з лійки лив вино.