Десять велетнів на мене! —
Простогнав він на ослі. —
„Га, візьміть мене на щит мій,
Занесіть мене у замок,
Кличте мудрую Урганду
Мої рани зав'язать!“
Кинулись жінки: „В вас рани?
Ми самі вам без Урганди
Їх зав'яжем! Ах, панове,
Поможіть нам занести!“
Положили Дон Кіхота
У покою на постелі,
Кинулися ран шукати —
Ран немає, лиш спиці.
„Це мій коник тому винен, —
Так буркоче славний лицар, —
В саму найгарячшу хвилю
Спотикнувсь — і я гегеп!“
Нанесла тут економка
Камфори і оковити,
Геть натерли Дон Кіхота,
Вкрили добре — він заснув.
„Зле з ним, — панотець озвався. —
Це така шальга́ на нього
Книжкова найшла, з книжок це
Все безглуздя почалось“.
„Ой панотченьку, книжок тих
В нього повно в кабінеті —
Та такі вам здоровенні,
Що й вола б убити мож!“
Так сказала економка,
І покивав головою
Панотець: „Книжки безбожні,
Бачте, до чого́ ведуть!
„Зараз ви повикидайте
Всі ті книги на подвір'я,
Накладіть огонь терновий
І спаліть до крихти всі!“
„Ось, їй-богу, мудре слово!“
Закричала економка
І два рази того слова
Не дала собі казать.
А коли книжки згоріли,
Панотець казав і двері
В кабінет замурувати,
Щоб і слід їх не лишивсь.
А як Дон Кіхот пізніше
Своїх книг почав шукати
І дверей від кабінету
Ані руш не міг найти,
То проворная сестрінка
З видом лютої тривоги
Почала страшную повість
Лицарю розповідать:
Як він виїхав із дому,
В той же вечір появився
Серед бурі, граду й грому
Чародій якийсь страшний.
Він влетів до кабінету;
Що робив там — Бог це знає,
Та так, може, за годину
Дім весь димом закуривсь.
Чародій із того диму
Вилетів, летячи крикнув:
„Я є Фрестон! Дон Кіхоту
Пам'яточку я лишив!“
Так балакала сестрінка.
Страшно лютився наш лицар,
Закричав, ногою тупав,
Кулаками вітер сік!
„Фрестон! Підлий чародію!
Знаю я тебе! Чекай лиш!
Я тобі і тво́їм другам
Ще доїду всім кінця!“
Знов ось у важкій задумі
Лицар наш ходив по хаті,
А ще більш лежав у ліжку,
Бо боліли всі кістки.
|
_-_page_268.png)
