Дві неділі так минуло.
Дон Кіхот держався тихо,
З панотцем часо́м балакав
Та щодня в село ходив.
Був в селі мужик порядний,
Не багатий і не вбогий
Та й і розумом не крепкий,
Але чесний хлоп з кістьми́.
Називався Санчо Панса.
От його наш славний лицар
Угледів собі на джуру
І прийнявся підмовлять,
„Їдь зо мною, Санчо Панса,
На лицарськії пригоди!
Швидко слава імен наших
По всім світі прогримить!“
„Пане, що мені по славі!
Я гриміти так не хочу.
В мене, пане, жінка й діти,
А маєток мій скупий“.
„Брате Санчо, не турбуйся!
Не саму худую славу
Я здобуду! Чи ж не знаєш,
Що́, крім слави, ще нас жде?
„Аджеж в першій битві, Санчо,
Царство я здобути можу,
Взяти скарби незліченні —
Так всім лицарям було.
„А як царство я здобуду,
То не будь я лицар, Санчо,
Як тобі не дам півцарства!
Будеш, брате, королем!“
Санчо в голову пошкробавсь.
„Королем я міг би бути,
Та моя Варвара, пане,
В королеви не годиться!
„Де вже їй до королеви!
Ще там на яку графиню
Може б, від біди здалася,
Та на королеву — ні“.
„Hy, так слухай, брате Санчо!
Як здобуду сильне царство,
Дам тобі островець гарний,
Щоб ти в ньому володів.
„Губернатором, мій друже,
На великому остро̀ві
Я зроблю тебе. Ну, як же,
Хочеш їхати зо мною?“
„Губернатором остро̀ва
Я згоджаюсь бути, пане.
Будь він і який великий,
Я вже зро̀блю в ньому лад!“
Отаку зробивши згоду,
Лицар і славетний джура
Та́йком почали збираться
На діла лицарські в путь.
Дон Кіхот, що міг, попродав,
Де лиш міг, дрібних позичив,
Справив щит, пола́тав шо̀лом,
Спис новий десь роздобув.
Санчо взяв осла з собою —
Звавсь Сірко і був правдива
Перла у ослячім роді —
Та й барильця не забув.
Через плечі добру торбу
Перевісив, в неї шмаття
Сво̀го й панського наклавши,
До дороги був готов.
І от раз у темну нічку
Змовились оба́, жіноцтву
Не сказавши ані слова,
Та й чкурнули в Божу путь.
|
