Перейти до вмісту

Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XII

Матеріал з Вікіджерел
Твори в 20 томах
Том VIII

Іван Франко
Пригоди Дон Кіхота
XII
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1958
XII
 

А тепер, матусю Музо,
Рукави тра засукати,
Та кріпкенько дух заперти,
Та порядно кашлянуть.

Неабиякої сили,
Неабиякого хисту
Тра нам, Музо-паніматко,
Щоб то виславить як слід

Цю нечувану, преславну
І щасливую пригоду,
Що мав лицар наш на вступі —
З вітряками боротьбу.

Дон Кіхот і Санчо Панса,
Розмовляючи любенько
Про лицарськії пригоди
І про царство та остро̀в —

В'їхали на рівну площу,
На котрій в широкім крузі
В місці вітрянім стояло
З тридцять-сорок вітряків.

Дон Кіхот, розгаряче́ний
Сво́їх мрій густим туманом,
Вздрівши вітряки, підскочив
І до Санча закричав:


„Санчо, брате! Наше щастя
Ближче нас, ніж нам здається!
Бачиш, онде виступає
Сотня велетнів на нас!

„Ну, коли вони міркують
Налякать мене юрбою,
То не в ті попали двері —
Я їм інші покажу.

„Слухай, Санчо, я в цій хвилі
Стану з ними тут до бою,
Всіх поб'ю — це глупі труси,
А весь скарб їх буде наш!

„Боротьба ця справедлива,
Бо ж це діло Богу миле
Від таких гидких поганців
Землю Божу очищать!“

„Пане, — з дивом мовив Санчо, —
Про яких це ви поганців
Щось говорите? Яких це
Велетнів уздріли ви?“

„Що? Не бачиш? — крикнув лицар —
Тих, що грізно так махають
Предовжезними руками,
Наче кплять собі із нас?“

„Пане, це не є поганці,
Але вітряки, — рік Санчо, —
І не руки, тілько крила,
Що їх вітер оберта“.

„Брате Санчо, — мовив лицар, —
Зараз видно, що в лицарськім

Ремеслі ти ще не битий
І не знаєш, що й куди.

„Велетні, не вітряки це!
Та коли ти їх боїшся,
То стій тут, молися Богу,
Я вже їх побо́рю сам“.

І, не слухаючи далі,
Як кричав до нього Панса,
І просив його, й божився,
Що це таки вітряки —

Лицар наш погнав галопом
К вітрякам, дививсь очима,
А не бачив… Надлетівши
Близько, так почав кричать:

„Стійте, підлі, не втікайте!
Я один-одніський лицар
Всіх вас разом визиваю
Битись на життя і смерть!“

В той момент подув сильніше
Вітер, крила заскрипіли,
Швидше почали вертітись,
Захитались вітряки.

Лицар взяв це за наругу.
„Га, поганці, — крикнув люто. —
Хоч би мали ви ще більше
Рук, ніж клятий Бріарей[1],

„Я вам тут усім дам раду!“
І зітхнув до Дульчінеї,

Спис взяв низом, щитом вкрився,
Сп'яв острогами коня.

Мов безумний, кинувсь з болю
Росінанте і щодуху
Полетів страшним галопом
Просто к першому млину.

Щастя лицарю сприяло:
Кінь не гепнув по дорозі!
Сво̀їм списом він відразу
Вітряка крило пробив.

Але втім повіяв вітер,
І крило поперло вгору,
А з собою й Росінанта,
Й Дон Кіхота підняло.

В тій же хвилі сильний розмах
Кинув їх обох далеко;
Лицар і його коняка
Полетіли, мов грушки.

Хруснули кістки лицарські,
Клуб оббив собі конисько,
І оба́, на землю впавши,
Ворухнутись не могли.

Санчо, вздрівши це, прискочив.
„Пане, — мовив, — чи ж то я вам
Не казав, що з вітряками
Ви взялися воювать?“

„Тихо, Санчо, — мовив лицар, —
Я вже знаю, як це сталось:
Це той ворог мій смертельний,
Фрестон-чарівник, зробив.


„Він позавидів мені
Слави й світлої побіди
І тих велетнів поганих
В вітряки перемінив.

„Але жди ти, поганине!
Всі твої чортівські штуки
Я своїм мечем могучим
На капусту посічу!“

„Все це зробить Бог, як знає“,
Мовив Санчо і, піднявши
Лицаря й коня на ноги,
Сісти лицарю поміг.

Наче кучма на п'яниці,
Так наба́кир славний лицар
На коні сидів, аж Санчо
Запитав, що це йому?

„Та болить, небоже Санчо, —
Мовив лицар, — та в лицарстві
Не ведесь так, щоб жалітись,
Коли що в кого болить“.

„Га, як так, — промовив Санчо, —
То нехай! Хоч я волів би,
Щоб ви жалувались, пане,
Як чого вам не стає.

„Бо про себе я скажу вам,
Що не думаю держатись
Цих звичаїв: як щонебудь, —
Буду йойкать і кричать“.


Усміхнувсь на цюю мову
Лицар. Та що ніч запала,
То вони під дубом в полі
Розложились на нічліг.

Санчо повечеряв добре
І побулькотів з барильця,
Ллє лицар, Дульчінею
Споминаючи, не спав.

Так скінчився день той славний,
Що імена Дон Кіхота
Й Санчо Панси по вік вічний
В людській пам'яті вписав.

——————

  1. Бріарей, після вірування греків, був сторукий велетень (гігант).