„Санчо, брате! Наше щастя
Ближче нас, ніж нам здається!
Бачиш, онде виступає
Сотня велетнів на нас!
„Ну, коли вони міркують
Налякать мене юрбою,
То не в ті попали двері —
Я їм інші покажу.
„Слухай, Санчо, я в цій хвилі
Стану з ними тут до бою,
Всіх поб'ю — це глупі труси,
А весь скарб їх буде наш!
„Боротьба ця справедлива,
Бо ж це діло Богу миле
Від таких гидких поганців
Землю Божу очищать!“
„Пане, — з дивом мовив Санчо, —
Про яких це ви поганців
Щось говорите? Яких це
Велетнів уздріли ви?“
„Що? Не бачиш? — крикнув лицар —
Тих, що грізно так махають
Предовжезними руками,
Наче кплять собі із нас?“
„Пане, це не є поганці,
Але вітряки, — рік Санчо, —
І не руки, тілько крила,
Що їх вітер оберта“.
„Брате Санчо, — мовив лицар, —
Зараз видно, що в лицарськім
Ремеслі ти ще не битий
І не знаєш, що й куди.
„Велетні, не вітряки це!
Та коли ти їх боїшся,
То стій тут, молися Богу,
Я вже їх побо́рю сам“.
І, не слухаючи далі,
Як кричав до нього Панса,
І просив його, й божився,
Що це таки вітряки —
Лицар наш погнав галопом
К вітрякам, дививсь очима,
А не бачив… Надлетівши
Близько, так почав кричать:
„Стійте, підлі, не втікайте!
Я один-одніський лицар
Всіх вас разом визиваю
Битись на життя і смерть!“
В той момент подув сильніше
Вітер, крила заскрипіли,
Швидше почали вертітись,
Захитались вітряки.
Лицар взяв це за наругу.
„Га, поганці, — крикнув люто. —
Хоч би мали ви ще більше
Рук, ніж клятий Бріарей[1],
„Я вам тут усім дам раду!“
І зітхнув до Дульчінеї,
Спис взяв низом, щитом вкрився,
Сп'яв острогами коня.
Мов безумний, кинувсь з болю
Росінанте і щодуху
Полетів страшним галопом
Просто к першому млину.
Щастя лицарю сприяло:
Кінь не гепнув по дорозі!
Сво̀їм списом він відразу
Вітряка крило пробив.
Але втім повіяв вітер,
І крило поперло вгору,
А з собою й Росінанта,
Й Дон Кіхота підняло.
В тій же хвилі сильний розмах
Кинув їх обох далеко;
Лицар і його коняка
Полетіли, мов грушки.
Хруснули кістки лицарські,
Клуб оббив собі конисько,
І оба́, на землю впавши,
Ворухнутись не могли.
Санчо, вздрівши це, прискочив.
„Пане, — мовив, — чи ж то я вам
Не казав, що з вітряками
Ви взялися воювать?“
„Тихо, Санчо, — мовив лицар, —
Я вже знаю, як це сталось:
Це той ворог мій смертельний,
Фрестон-чарівник, зробив.
„Він позавидів мені
Слави й світлої побіди
І тих велетнів поганих
В вітряки перемінив.
„Але жди ти, поганине!
Всі твої чортівські штуки
Я своїм мечем могучим
На капусту посічу!“
„Все це зробить Бог, як знає“,
Мовив Санчо і, піднявши
Лицаря й коня на ноги,
Сісти лицарю поміг.
Наче кучма на п'яниці,
Так наба́кир славний лицар
На коні сидів, аж Санчо
Запитав, що це йому?
„Та болить, небоже Санчо, —
Мовив лицар, — та в лицарстві
Не ведесь так, щоб жалітись,
Коли що в кого болить“.
„Га, як так, — промовив Санчо, —
То нехай! Хоч я волів би,
Щоб ви жалувались, пане,
Як чого вам не стає.
„Бо про себе я скажу вам,
Що не думаю держатись
Цих звичаїв: як щонебудь, —
Буду йойкать і кричать“.
|
_-_page_276.png)
_-_page_282.png)