Дон Кіхот і Санчо Панса,
Вставши не зовсім то й рано,
Поснідавши, що там мали,
Рушили на битий шлях.
„Тут, небоже Санчо, буде
Нам пригод, мов бобу в місі! —
Мовив радісно наш лицар,
Підганяючи коня. —
„Тільки, знаєш, як до бою
З лицарем яким я стану, —
Ти шануй лицарський звичай,
Помагать мені не смій.
„Інша річ, якби на мене
Деякі драби напали,
Хлопи, слуги, голодранці, —
Тут до бою й ти спіши!“
„Пане любий, — мовив Санчо, —
Чоловік я супокійний,
У лицарськім ділі дурень, —
Де ж мені вам помагать?
„От хіба би хто на мене
Кинувся, тоді, даруйте,
Я, як зможу і зумію,
Боронитись буду сам“.
Поки ця велась розмова,
Глянь: помалу їдуть шляхом
Два черці-бенедиктини
На високих, добрих мулах.
На очах великі, темні
Окуляри, парасолі
Розпущені понад ними,
Лисини у каптурах.
А за ними п'ять-шість кроків
Їде гарний, критий повіз,
Вколо нього штири кінні
Й два погоничі пішком.
Аж підскочив на сідлі
Дон Кіхот, уздрівши цеє.
„Санчо, — крикнув, — ось пригода,
Найкрасніша з всіх пригод!
„Голову свою даю,
Що ці чорні два спереду —
То могучі чародії,
Чорнокнижники якісь.
„А в колясці цій, напевно,
Вкрадену якусь царівну
Під сторожею міцною
На край світу десь везуть.
„Ну, такого я насильства
Стерпіти не можу, Санчо!
А ті кляті чародії
Здавна допекли мені!“
„Господи! — злякавшись дуже,
Скрикнув Санчо. — Тут нам буде
Гірше ще, ніж з вітряками!
Пане, що це вам здається?
„Гляньте, це не чародії,
А черці-бенедиктини,
А в колясці, певно, їде
Якесь панство до Севільї.
„Схаменіться, пане любий!
Ні з попами, ні з панами
Не вдавайтесь у пригоди,
Бо добром не скінчите!“
„Санчо, — згірдно крикнув лицар, —
Не плети, чого не вмієш!
Я кажу: це чародії!
Зараз це побачиш сам!“
І, під'їхавши близенько,
Став конем посеред шляху
І, до штурму спис спустивши,
Так покрикнув до черців:
„Ви, погане, дідьче плем'я,
Зараз випустіть царівну,
Що везете в тій колясці,
Бо інакше вам капут!“
Стали мо́нахи, вжахнулись,
Далі кажуть: „Пане любий,
Ми не є погане плем'я,
Ані дідьче, ми черці.
„Хто там їде в тій колясці —
Ми не знаємо. Самі ми
Поспішаєм у святого
Бенедикта манастир“.
„Брехуни! мене не здуриш!“
Крикнув лицар і коняку
Сп'яв острогами та й просто
Списом на черця погнав.
Був би, певно, скрізь-на-скрізь
Проколов йому живіт,
Та чернець не ждав, а, з мула
Кинувшись, беркиць під пліт.
Другий бачить, що біда,
Шарпнув мула вбік уздою,
Скочив в рів, а відси в поле
Та й погнав навпроцапи.
Отаке сповнивши діло,
Дон Кіхот поїхав гордо
Назустріч колясці — славну
Там пригоду він найшов.
А бенедиктинець бачить,
Що той чорт у блясі вже
На його не диба душу,
То й вільніше відітхнув.
Ось він рачки, хильцем-хильцем
Виповз із рову, на мула,
Як шурне у чисте поле,
Тільки порох закуривсь.
Швидко здибав свого фратра,
Що, відсапавшись, край жита
Ждав, що далі з того буде, —
Аж розплакались оба́.
„Фратер, що за біс якийсь
Учепився нас? — промовив
Перший. — Що було з тобою?
Він не вбив тебе? Пустив?“
„За гріхи це наші, брате, —
Мовив другий, цокотячи
Із переляку зубами, —
Смерть зирнула в очі нам!“
І оба́ христитись стали
І молитись та зо страхом,
З каяттям у манастир свій
Манівцями поплелись.
|
