„Радуйтесь, прекрасні дами, —
Мовив тим часо̀м наш лицар,
Наблизи́вшись до коляси, —
Ви тепер свобідні вже.
„Чорна шайка та злодійська,
Що вас силоміць везла
На затрату, перхла в поле,
Мо̀їм списом поражена.
„А щоб знали ви, хто вам
Висвідчив таку прислугу, —
Є це Дон Кіхот з Ляманші,
Блудний лицар, ваш слуга.
„Блудний лицар, а невільник
Дульчінеї із Тобозо.
К ній ви їдьте, їй скажіте
Все, що я зробив для вас“.
Розбалакався наш лицар
І не швидко б і скінчив,
Аж тут наблизивсь до нього
Подорожніх дам слуга.
То біскаєць був, коню̀х.
З мови лицаря второпав
Лиш тото, що до Тобозо
Він вертатись їм велить.
Це розлютило його.
„Йдіть до чорта, пане лицар!
Не спиняйте нас в дорозі,
Бо вас за́б'ю, як сверщка“.
Гордо глянув Дон Кіхот
На слугу. „Не будь ти лицар,
Я б з тобою тут лицарську
Мав розправу, ти, блощице!“
„Я не лицар? Я блощиця?
Брешеш ти, сухая тико!
Я біскаєць, а біскаєць
Кождий лицар, чорт бери!
„Ну бо, киньте цю коцюбу,
А візьміть за шаблю! Я вам
Гнеть пока́жу, чи я лицар!“
Так біскаєць говорив.
Не сказавши й слова більше,
Дон Кіхот свій спис відкинув,
Вийняв шаблю й на біскайця
Рушив, наче кіт на миш.
Та біскаєць тож не заяць.
Шаблю з піхви, а з коляси
Вхо́пив подушку візницьку
Шкіряну замість щита.
Ледве лицар наблизився,
Як не втне його біскаєць
У рам'я! Напевно, був би
Пересік його напів.
Але лицар захистився
Сво́їм щи́том. Не чекав
Наш біскаєць, що дальш буде,
Але ще раз рубонув.
В голову попала шабля,
Відкусила, мов собака,
Часть лицарського шолома,
Ще й півуха на закуску.
Гей, розлютився наш лицар!
Встав у стременах, обіруч
Вхо́пив меч і, наче громом,
Враз біскайця оглушив.
Зверха в тім'я меч талапнув,
Та хоч не розсік доразу
Голови задля подушки,
То проте такий міцний
Був удар, що у біскайця
Аж свічки в очах засяли,
Кров із уст, із ух, із носа
Бризнула, і він, мов сніп,
Впав на землю. Дон Кіхот
Гнеть зіскочив з Росінанта,
До очей йому наставив
Вістря свойого меча.
„Піддавайся! — крикнув грізно.
Піддавайсь, коли не хочеш,
Щоб я тут в оцій же хвилі
Голову тобі відсік!“
Та біскаєць був зомлілий,
Лежачи, ногами дригав
І харчав, і, певно, був би
Не добром скінчився бій,
Якби дами із коляси,
Бачучи, куди йде діло,
Не повисідали живо,
Щоб спасати конюха́.
Ось вони просити стали
Лицаря, аби дав спокій.
„Га, як так, — відмовив гордо
Дон Кіхот, — хай буде й так.
„Цьому лицарю готов я
Дарувать життя, лиш мушу
Ставити одну умову,
Від котрої не відступлю:
„Хай мені він прирече
Зараз їхать до Тобозо
І прекрасній Дульчінеї
Там віддать себе в услуги“.
„Добре, добре“, прирекли
Переляканії дами,
Навіть не дочувши добре,
Що там лицар говорив.
„Га, як так, — сказав наш лицар, —
То прощайте, красні дами!“
І, вклонившись чемно, сів
На коняку та й поїхав.
|
