Не проїхав десять кроків
Дон Кіхот, до того місця,
Де лишив був Санчо Пансу,
Коли цей на землю — тиць!
„Пане, — каже, — от тепер ви,
Певно, царство вже здобули,
То зволіть мені в владання
Дать обіцяний остро́в!“
„Сину мій, — відмовив лицар, —
Не здобув я ще остро́ва,
Тільки стратив ось півуха, —
Та Бог ласкав ще на нас!
„Та й болить же кляте вухо!
От би так при со́бі мати
Фляшку дивного бальзаму —
Мов рукою б відняло!“
„Що це за бальзам?“ спитав
Санчо, видобувши вати
Ухо пану зав'язати.
„Фераграса то бальзам! —
Мовив лицар. — Всякі рани,
Всякі болі в одній хвилі
Гоїть. У лицарських книгах
Много писано про нього.
„Щоб нам тільки до господи,
Я зварить його зумію,
А тоді всі битви, рани,
Навіть смерть нам не страшна“
Але тут побачив лицар,
Що шолом його ще гірше
Пофалатаний, ніж ухо, —
І розлютивсь так, що страх.
„Бий мене Господня сила,
Коли буду хліба їсти,
Воду пити, в хаті спати,
Поки не помщусь за це!“
„Пане, — мовив Санчо Панса, —
Не кленіться так страшенно,
Бо прийдеться довго ждати,
А той лицар вже геть-геть“.
„Ну, то поки не здобуду
В бою свіжого шолома!“
Так поправився наш лицар,
І поїхали оба́.
Їдуть, їдуть, їдуть шляхом —
Не стрічаєсь жаден лицар.
Щастя ще, що проти ночі
Пострічались пастухи.
Стадо кіз вони там пасли.
Кози спали вже в кошарі,
Пастухи пекли козятко
На вечерю. В самий час
Лицар наш і його джура
В їх компанію прибули.
До своєї їх вечері
Запросили козярі.
Правда, дивною здалася
Їм чудна лицарська зброя
І балакання чудацьке,
Але в сво́їй простоті
Думали: „Мабуть, в столиці
На панів така вже мода
Надійшла, то й Бог із ними!
Але лепський пан якийсь!“
Як кізлятину поїли
І вином її запи́ли,
На закуску перед го́стей
Дали жолудь пастухи[1].
Взявши в руку жолудину,
Лицар наш подумав хвильку,
А відтак, „уста отверзши“,
Ось яку промову втяв:
„О щасливі ті століття
Предковічні, що їх нині
Золотим віко́м зовемо —
Не для того золотим,
„Що в них золото, як нині,
Над усе було в ціні —
А щасливі за про теє,
Що незвісні в них були
„Ті слівця: «моє», «твоє»!
Все тоді було ще спільне.
Всякому земля прещедра
День у день давала страву.
„Жолудь ось такий смачний,
Мед, що в дупла бджоли зносять —
Це була єдина страва
Преблаженних тих людей.
„Кришталевая водиця
Це був їх напій здоровий,
А кора з дерев високих —
Одіж і хатчина враз.
„Та зате була в них згода,
Єдність, супокій, братерство!
Не пороли маму-землю
Острим плугом ще тоді.
„Ненарушуване поле
Добровільно їм давало
Все, чого було їм треба —
Не було багатих, бідних.
„Без прикраси і без строїв
Непорочнії дівчата
Весело тоді гуляли
І безпечно по лісах.
„Простим, щирим, ясним словом
Не сонетами крутими,
|
_-_page_296.png)