Твори (Франко, 1956–1962)/8/Пригоди Дон Кіхота/XV
◀ XIV | Твори в 20 томах Том VIII Пригоди Дон Кіхота XV |
XVI ▶ |
|
Не проїхав десять кроків
Дон Кіхот, до того місця,
Де лишив був Санчо Пансу,
Коли цей на землю — тиць!
„Пане, — каже, — от тепер ви,
Певно, царство вже здобули,
То зволіть мені в владання
Дать обіцяний остро́в!“
„Сину мій, — відмовив лицар, —
Не здобув я ще остро́ва,
Тільки стратив ось півуха, —
Та Бог ласкав ще на нас!
„Та й болить же кляте вухо!
От би так при со́бі мати
Фляшку дивного бальзаму —
Мов рукою б відняло!“
„Що це за бальзам?“ спитав
Санчо, видобувши вати
Ухо пану зав'язати.
„Фераграса то бальзам! —
Мовив лицар. — Всякі рани,
Всякі болі в одній хвилі
Гоїть. У лицарських книгах
Много писано про нього.
„Щоб нам тільки до господи,
Я зварить його зумію,
А тоді всі битви, рани,
Навіть смерть нам не страшна“
Але тут побачив лицар,
Що шолом його ще гірше
Пофалатаний, ніж ухо, —
І розлютивсь так, що страх.
„Бий мене Господня сила,
Коли буду хліба їсти,
Воду пити, в хаті спати,
Поки не помщусь за це!“
„Пане, — мовив Санчо Панса, —
Не кленіться так страшенно,
Бо прийдеться довго ждати,
А той лицар вже геть-геть“.
„Ну, то поки не здобуду
В бою свіжого шолома!“
Так поправився наш лицар,
І поїхали оба́.
Їдуть, їдуть, їдуть шляхом —
Не стрічаєсь жаден лицар.
Щастя ще, що проти ночі
Пострічались пастухи.
Стадо кіз вони там пасли.
Кози спали вже в кошарі,
Пастухи пекли козятко
На вечерю. В самий час
Лицар наш і його джура
В їх компанію прибули.
До своєї їх вечері
Запросили козярі.
Правда, дивною здалася
Їм чудна лицарська зброя
І балакання чудацьке,
Але в сво́їй простоті
Думали: „Мабуть, в столиці
На панів така вже мода
Надійшла, то й Бог із ними!
Але лепський пан якийсь!“
Як кізлятину поїли
І вином її запи́ли,
На закуску перед го́стей
Дали жолудь пастухи[1].
Взявши в руку жолудину,
Лицар наш подумав хвильку,
А відтак, „уста отверзши“,
Ось яку промову втяв:
„О щасливі ті століття
Предковічні, що їх нині
Золотим віко́м зовемо —
Не для того золотим,
„Що в них золото, як нині,
Над усе було в ціні —
А щасливі за про теє,
Що незвісні в них були
„Ті слівця: «моє», «твоє»!
Все тоді було ще спільне.
Всякому земля прещедра
День у день давала страву.
„Жолудь ось такий смачний,
Мед, що в дупла бджоли зносять —
Це була єдина страва
Преблаженних тих людей.
„Кришталевая водиця
Це був їх напій здоровий,
А кора з дерев високих —
Одіж і хатчина враз.
„Та зате була в них згода,
Єдність, супокій, братерство!
Не пороли маму-землю
Острим плугом ще тоді.
„Ненарушуване поле
Добровільно їм давало
Все, чого було їм треба —
Не було багатих, бідних.
„Без прикраси і без строїв
Непорочнії дівчата
Весело тоді гуляли
І безпечно по лісах.
„Простим, щирим, ясним словом
Не сонетами крутими,
![](http://upload.wikimedia.org/wikipedia/commons/thumb/6/69/%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._8._%D0%90%D0%B1%D1%83_%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D1%86%D1%96_%281956%29_-_page_296.png/400px-%D0%86%D0%B2%D0%B0%D0%BD_%D0%A4%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE._%D0%A2%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%B8_%D0%B2_20_%D1%82%D1%82._%D0%A2._8._%D0%90%D0%B1%D1%83_%D0%9A%D0%B0%D1%81%D0%B8%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%96_%D0%BA%D0%B0%D0%BF%D1%86%D1%96_%281956%29_-_page_296.png)
З серця к серцю промовляла
Молодечая любов.
„І жила святая правда,
Непохитна справедливість
Між людьми: розбої, війни
Ще й не снились їм тоді.
„Не було царів, ні дуків,
Ні судів, ні криміналів,
Ні катів, ані злочинців —
Всі були брати, всі люди.
„Так було колись! А нині?“ —
І зітхнув наш лицар важко,
І повів довкола оком,
Та який побачив вид?
Пастухи і Санчо Панса,
Що ні в зуб не розуміли,
Що й до чого він говорить,
Всі поснули край огню.
„Он як!“ мовив славний лицар,
Похитавши головою, —
Він махнув лишень рукою,
Ліг і також вмить заснув.
——————
- ↑ В Еспанії є такий жолудь, котрий можна їсти людям.