„Понад всі дівчата в світі
Ти тепер найщасливіша,
О прекрасна Дульчінеє! —
Бубонів собі під ніс. —
„Бо ж тобі судила доля
Власть над першим з-між лицарства,
Над преславним Дон Кіхотом,
Що поборює все зло!“
Так бурчав собі наш лицар,
Плетучись безлюдним шляхом,
Аж нараз напроти нього
Їде купочка людей.
Це купці були з Толедо;
Маврітанські парасолі
Над собою розіп'яли,
З ними з десять слуг було.
Слуги пішки йшли з бичами,
А купці тряслись на мулах.
Звільна, тихо йшла ватага
Десь на ярмарок, мабуть.
Але лицар наш подумав,
Що й вони пригод шукають;
Ось він став серед дороги
І „до штурму“ знизив спис.
„Стійте! — крикнув він щосили, —
Світ увесь най зупини́ться!
Кроку я не дам зробити
Жадному, хто зараз тут
„Не признасть і не присягне,
Що нема в ціло̀му світі
Кращої цариці й дами,
Як з Тобозо Дульчінея!“
Зупинились подорожні,
Бачуть: лицар у залізі,
З мови видно, що безумний…
Ось один і запитав:
„Пане лицарю, не маєм
Чести знати вашу даму.
Покажіть нам цю красуню,
Покажіть її з лиця.
„А коли вона так гарна,
Як ви мовите, то радо
Ми признаєм і присягнем,
Як це вам на щось потрібно“.
„Маловіри! — крикнув лицар. —
Що ж була б вам за заслуга
Красоту її признати,
Бачивши її лице?
„Ні, не бачивши признайте,
Присягніть і бороніте!
А як ні, то з цього місця
Рушитися вам не дам!“
„Пане лицарю, — озвався
Знов купець, — та майте ж ласку,
Покажіть нам хоч малюнок,
Дами вашої портрет!
„Най він буде й так маленький,
Щоб на ньому ваша дама
Виглядала, як бабруна[1], —
Ми признаємо вам все.
„Най на тім портреті навіть
Праве око зизом бачить,
Ліве сіркою й цинобром
Капає — признаєм все“.
„Чорт з вас капає, поганці! —
Крикнув люто славний лицар. —
Бороніться, за цей насміх
Ви кістьми заплатите!“
І, „до штурму“ спис пустивши,
Штуркнув лицар Росінанта
В бік острогами так люто,
Що цей мало не сказивсь.
Грізно шарпнулась коняка,
Грізно рушила з копита, —
Гірко би прийшлось купчині,
Коб не спас його випадок.
Наче вихор, гнав наш лицар,
Втім тарах! насеред шляху
Спотикнувся Росінанте
Та й гегеп! об землю впав.
Брязнув твердо славний лицар
О каміння головою;
Повернувся, щоб устати,
Та за зброєю не міг.
Крушняючись серед шляху,
Він кричав: „Не руште з місця!
Стійте, труси! Я ж не винен,
Що мій комонь спотикнувсь!“
Та купці лише сміялись,
А один погонич скочив,
Сміло вхо̀пив спис лицарський
То й до лицаря підбіг.
Як не лусне раз і другий
Списом лицаря по ребрах,
Аж зломилося ратище.
Вхопив кусні ті мужик,
Як почне валити ними
Лицаря, куди попало!
Дон Кіхот клене, злословить,
А погонич б'є та й б'є.
Аж як дуже утомився,
На скіпки розбив ратище,
Кинув лицаря на шля̀ху,
За купцями сам пішов.
Знов трібуе лицар встати —
Та куди тобі! Побитий
Так, що ледве дух у тілі,
Ледве повернутись міг!
І, немов на бойовищу
Лежачи, почав наш лицар
Дульчіиею споминати,
Глупі вірші городить.
Так найшов його на шляху
Із його села господар,
Що возив у млин пшеницю
І додому повертав.
Бачучи, що він в гарячці,
Добрий хлоп із нього зброю
Зняв, поклав на Росінанта,
А самого на осла,
І потяг обох додому.
Так то звѐличив наш лицар
Дульчінею! Так скінчилась
Перша по̀їздка його.
|
