Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи/Українська революція в рефлексії міжвоєнної еміграційної історіографії

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

◀ Pavlo Khrystiuk’s History and the Politics of Ukrainian Anti-Colonialism

Україна на історіографічній мапі міжвоєнної Європи Українська революція в рефлексії міжвоєнної еміграційної історіографії (Владислав Верстюк)

«Соборницька» ідея в дискурсі еміграційної історіографії української революції ▶

2014

Владислав Верстюк

Українська революція в рефлексії міжвоєнної еміграційної історіографії

В історії України ХХ ст. було кілька мегаподій, які кардинальним чином змінювали долю народу, ламали усталені традиції та порядки. Це насамперед дві світові війни, в епіцентрі яких опинились українські території, Голодомор 1932–1933 рр., розпад Радянського Союзу та здобуття Україною державної незалежності. До цих подій на рівних варто додати й Українську революцію 1917–1921 рр. Вона форсувала розвиток українського національно-визвольного руху, остаточно перевела його з площини національно-культурних домагань у площину політичну, а ідею української державності з площини теоретичних дискусій — у площину практичної реалізації. В її ході були здійснені перші в ХХ ст. українські державотворчі проекти, достатньо контроверсійні за своєю суттю. Революція вивела на авансцену історії нову політичну еліту України, виявила потенційні можливості мобілізації української нації, а разом з тим продемонструвала і слабкі сторони, спричинені деформованістю соціальної структури, нечисельністю еліти, зародковим станом націотворчого процесу. Вона привернула увагу зовнішнього світу до проблеми неминучості вирішення українського питання, і воно по великому рахунку вже не сходило з порядку денного аж до розпаду СРСР та проголошення сучасної української держави. Не зважаючи на величезний поступ в окремих ділянках суспільного життя українців, спричиненого революцією, остання зазнала поразки. Жоден з покликаних до життя питомих українських державницьких проектів не був здійснений, Україні не вдалося вийти з силового поля сусідніх держав, її землі залишилися фрагментами територій інших держав, а нова еліта стала ядром нової хвилі української еміграції, тепер вже політичної. Подібний поворот справи породив складну політичну кризу в еміграційному середовищі, яка полягала в зростанні недовіри до вчорашніх політичних лідерів, відповідно ідейно-політичну боротьбу між ними. Важливу роль грали пошуки матеріальних засобів до існування та коригування попередніх (революційних) ідейно-світоглядних поглядів. Криза змусила критично подивитись на власну політику і практику та шукати нові можливості для самоствердження.

Найголовнішою метою, яку декларував провід української політичної еміграції, було продовження боротьби за українську державність, успішно розгорнути яку можна було лише осмисливши феномен Української революції та визначивши причини її невдач та поразки. Ці завдання виконували новостворені наукові та освітні установи, періодичні видання, громадські і політичні об’єднання, які на початку 20-х рр. виникають у Берліні, Варшаві, Відні, Празі, Парижі.

Саме навколо проблем «недавнього минулого»^[1] протягом міжвоєнного часу велося чимало політичних та історико-політологічних дискусій, виникали різноманітні рефлексії, які наповнювали українську еміграційну публіцистику, давали теми для листування, активного писання мемуарів, щоденників, а зрештою й історичних праць. Треба сказати, що серед творців Української революції було чимало професійних істориків, таких як М. Грушевський, В. Липинський, М. Василенко, Д. Дорошенко, або таких, які під впливом революції зробили історію, якщо не першою, то другою своєю професією. До них можна віднести В. Андрієвського, В. Винниченка, Н. Григоріїва, О. Доценка, М. Ковалевського, О. Лотоцького, Б. Мартоса, І. Мазепу, П. Христюка, М. Шаповала та багатьох інших. В цьому достатньо поляризованому середовищі були зафіксовані різні візії близького минулого, наведено величезну кількість фактів, оприлюднено документи, сформульовано думки та ідеї, одні з яких згодом стали основою великих наративів з історії революції, а інші потрапили до інтелектуальних запасників і можливо ще будуть використані майбутніми істориками^[2]. В кожному разі без детального вивчення, скрупульозного співставлення думок, оцінок, поглядів учасників подій Української революції процес подальшого вивчення історії революції, її інтелектуального осмислення буде утрудненим. В даній статті автор намагається показати різноманіття підходів до оцінки революції, звернути увагу на їх суб’єктивність, політичну заангажованість авторів, породжену безпосередньою участю в революційних процесах, та залежність від ідеології, якої дотримувався той чи інший з них, прагненням виправдати власну поведінку та знецінити дії політичних опонентів, а в окремих випадках навіть звести особисті рахунки. Сучасна історіографія ділить ці історичні праці на три основні ідеологічні напрями: народницький, національно-державницький та консервативний. Я б окремо розглядав працю В. Винниченка «Відродження нації» як націонал-комуністичну за своїм змістом.

Можливо, предметну розмову варто почати з аналізу творчої спадщини М. Грушевського, з іменем якого нерозривно пов’язаний найуспішніший перший період Української революції, коли завдяки його організаційним та інтелектуальним зусиллям вона виділилась з тіла Російської революції і набрала самодостатніх національних форм. В концепції, розробленій і втіленій М. Грушевським, Українська революція розглядалась як національно-демократична, яка поєднувала завдання національного відродження і державотворення та необхідність соціальних трансформацій українства. Рефлексіями Грушевського на події революції слід насамперед визнати його «Спомини», які були написані в першій половині 20-х рр., а опубліковані лише 1989 р. В силу цього вони не вплинули на суспільно-політичну думку міжвоєнного часу, але сьогодні мимо них не може пройти жоден із дослідників 1917 р.

На початку 20-х рр., налагоджуючи контакти з радянським керівництвом, Грушевський намагався мінімізувати свою політичну діяльність 1917–1918 рр. «Пробув я головою Центральної Ради тринадцять місяців, до кінця ії істновання, — писав він в одному з листів. — Тяжке і відповідальне було те становище. Вороги українства, які і давніше пеклом на мене дихали, в своїм засліпленню вважали мене і автором українського руху, і винахідником української мови, тепер особливо всіли на мене своїми лайками й погрозами. А найтяжче ставало, коли не було згоди й між своїми — а так мусіло бути в міру того, як приходилось вирішувати ріжні питання дальшого життя. При тім же, хоч всяку відповідальність валили на мене, в дійсності мав я дуже обмежений вплив і то моральний тільки: юридично моя роль була чисто формальна, як голова Центральної Ради я проводив її зборами та репрезентував її на вні. Рішала у всяких справах більшість, а вся екзикутивна власть була в руках Ген. Секретаріату»^[3]. Документи свідчать зовсім про інше. Поряд з роботою спікера М. Грушевський виконував і роль ідеолога Української революції. Його публіцистика 1917 — початку 1918 рр. складає окремий том у 50-титомному зібранні творів. Ще на один том вистачить публіцистики 1918–1922 рр. У 1919 р., коли М. Грушевський виїхав з України на еміграцію, з друку вийшло нове видання його «Ілюстрованої історії України», яке автор доповнив і фрагментом з історії Центральної Ради аж до гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. «Ілюстрована історія України» (1919 р.), на наш погляд, дає першу історіографічну візію початку Української революції, їй передує матеріал про драматичний перебіг українських справ під час Першої світової війни, початок Російської революції, інформація вкрай важлива для побудови парадигми української революції. На думку Грушевського, найважливішою справою початкового етапу революції було створення Центральної Ради та формування її політичної платформи — гасла національно-територіальної автономії України, навколо якого вдалося об’єднати переважну більшість українців. В стосунках з Тимчасовим урядом лідери УЦР діяли тактично обережно, побоюючись застосування російською владою репресивних заходів проти України, однак в своїй тактиці вони були послідовні в досягненні визначеної мети. На заваді їм стали насамперед зовнішні чинники. Спочатку непоступливість Тимчасового уряду та російської революційної демократії, потім більшовицька навала поставили під сумнів перспективу розвитку Української революції. Зрештою, її долю на користь гетьмансько-німецького правління вирішив «німецький штик». Грушевський стверджує, що переворот 29 квітня був справою німецького командування, якому «з огляду, що ніхто з поважних українських діячів не згоджувавсь прийняти з німецьких рук владу, прийшлось висунути як кандидата на гетьманство швагра німецького головного команданта генерала Скоропадського, крім далекого посвоячення з колишнім гетьманом нічим не зв’язаного з українством»^[4]. Достатньо стисло, але відверто уїдливо Грушевський характеризував гетьманський режим в статті «Світова війна і революція», опублікованій газетою американських українців «Свобода» 23 вересня 1919 р. Тут він називає гетьмана зовсім денаціоналізованою і непопулярною людиною, людиною, до нічого нездатною, ще більше ніж його прадід, властителем «великих маєтків, спорідненого з російськими аристократами і головним комендантом німецького війська на Україні ген. Айхгорном, але позбавленого всякого кредиту в українських кругах»^[5].

Достатньо жорстко звучить оцінка гетьманського правління: «В дійсности режим почавсь вповні реакційний і антинаціональний. З титулу української республіки викреслено слово “народна”, потім взагалі слово “республіка”. Адміністрація все більше переходила в руки реакційних Великоросів. Українська мова усувалась російською. Правління перейшло фактично у руки т.зв. “Протофісса”, обєднання поміщиків і фінансистів, з орієнтацією на єдину Росію і нарешті в середині падолиста гетьман відкрив свої карти, прокламуючи “федеративну Росію” з Україною включно і організував чисто російський кабінет. Сим одначе він підписав собі смертельний засуд»^[6]. Подібні інвективи з-під пера респектабельного професора свідчили про прірву, яка розмежувала уенерівську і гетьманську частини еміграції. Подолати цю прірву не завжди вдавалось навіть на родинному рівні.

Після поразки УЦР і встановлення гетьманського режиму М. Грушевський перейшов на напівлегальне становище. Після перемоги антигетьманського повстання він зробив слабку спробу відновити діяльність УЦР, але не був підтриманий в цьому Директорією і у березні 1919 р. емігрував до Чехословаччини. Жив і працював у Празі та Відні як представник Закордонної делегації УПСР та організатор Українського соціологічного інституту, розгорнув широку публіцистичну діяльність в альманасі «Борітеся-поборете», який редагував разом з П. Христюком та М. Чечелем в 1920–1922 рр. 1920 р. Грушевський опублікував у альманасі велику статтю «Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання», яку можна вважати за його підсумок уроків Української революції. Весь попередній досвід вченого і громадського діяча в Галичині не дозволяє Грушевському підтримати Варшавську угоду Петлюри і Пілсудського, він називає її останнім актом націоналістичної авантюри, яка завершила історію УНР, а разом з тим виявила в Україні два табори: соціалістичний під проводом російських комуністів і реакційний під керівництвом польської шляхти. Що в цих обставинах мусить зробити партія українських есерів, як партія українського трудового селянства, ставить риторичне запитання Грушевський і шукає на нього відповідь. Найпростішим виглядає приклад боротьбистів, які ліквідували свою партію і влилися до лав КП(б)У. Але проблема в тому, розмірковує Грушевський, що українське селянство не сприймає комуністичну революцію в концепції російських більшовиків. Вихід з цього непростого становища бачиться Грушевському в кооперації «російських і українських радянських партій», а не у вливанні в ряди російського більшовизму, яке «загрожує відірванням від народних мас». Вибір на користь радянської форми влади Грушевський робить під переконанням, що «реальний розвиток революції відкидає нас від шаблонів новітньої європейської демократії назад до ідей і бажань нашого старого народництва, яке при всій своїй романтичній закрасці мало під собою, як тепер виявляється, досить твердий грунт реальних умов і традицій, в яких сформувалось життя нашого народу та його домагання»^[7].

На переконання історика спочатку українські політики не усвідомлювали всю глибину революційних перетворень, а тому намагались «якнайскорше вивести свій край з стадії революції в стадію конституційної, парламентської еволюції та в її рамках вести соціалістичне будівництво»^[8], а між тим революція призвела до «величезного перевороту, який твориться й росте в житті, в усіх сферах його», а старі форми «буржуазного життя» відмирають, зникають, гинуть, тому «розум наказує братись до нових форм даних життям»^[9]. Отже, Грушевський за Українську радянську республіку. Він обережний в прогнозах, яким буде її внутрішній устрій, але передбачає, що в основу його ляже принцип самоврядування окремих одиниць, наприклад «земель», проектованих законом Центральної Ради 1918 р. Грушевського хвилює проблема чи Україна має бути унітарною, чи федеративною. Відповідаючи на це питання він висловлюється за сполучені штати України. Тим самим, пише він, «відпаде питання про спеціальне становище країв, котрим історичні умови надали відмінну етнографічну, економічну чи культурну фізіономію, як,скажімо, Крим, Бесарабія, Галичина чи які інші»^[10].

Ще одна проблема, мимо якої не може пройти Грушевський, проблема державних зв'язків між Україною і Росією. Він свідчить, що українські народники ніколи не були прихильниками «незалежності в ходячім, вульгарнім розумінні цього слова». Обставини, пов'язані з брутальним нападом більшовиків на УНР, змусили дати відпір нападникам, «вилились в домагання повної самостійності і незалежності України». Це гасло не було неминучим, на думку Грушевського, однак в силу реалій революції це гасло пішло в широкі народні трудові маси, облилося кров'ю чесних і добрих синів українського народу, а кров — не вода, і не забувається легко. Ні партія українських есерів, ні жодна інша соціалістична українська партія, очевидно, не пристане на те, щоб Україну трактовано як московську провінцію або московську колонію, щоб нею під яким би то не було гаслом правили з Москви, як це було при утвердженні радянської влади в Україні 1918, 1919 та 1920 рр. Тому, переконаний Грушевський, Україна має бути вповні автономною, а ще краще не чіпати її незалежності. Питання про конфедерацію чи федерацію — се річ майбутнього, коли се дражливе питання про стосунки двох радянських республік може бути розв'язане в простий спосіб входження їх обох до федерації соціалістичних республік Європи. Нарешті Грушевський протягує руку примирення більшовикам, пише, що «ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-більшовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання з середини. Ми навчились шанувати в більшовиках провідників світової революції, котрим за се мусимо пробачити не одно з того, що нам боком вилазить, тим більше, що наші власні помилки оправдують не одно в їх упередженнях і помилках в відносинах до нас»^[11]. Зрозуміло, що «Борітеся-поборете» читалося не лише членами власної партії, а й ретельно вивчалося у Харкові та Москві. В умовах переходу до політики коренізації (українізації) та підготовки до створення СРСР на загальних зборах ВУАН 31 грудня 1923 р. М. Грушевський заочно був обраний академіком по кафедрі історії українського народу, а 7 березня 1924 р. повернувся до Києва.

В Радянську Україну Грушевський приїхав не сам, а в оточенні групи молодих есерів, його співробітників у Закордонній делегації УПСР та Українському соціологічному інституті, серед них був і П. Христюк^[12] відомий своєю роботою в Центральній Раді, Генеральному секретаріаті, в декількох складах уряду УНР. В еміграції він працював одним із співредакторів «Борітеся-поборете», а також написав «Замітки і матеріали до історії Української революції» в чотирьох томах, які вийшли у Відні 1921 р. як перше видання серії «Українська революція. Розвідки і матеріали», започаткованої Українським соціологічним інститутом. Очевидно не випадково праця дістала таку назву. Перебування на посадах генерального писаря, державного секретаря, міністра дозволило Христюку зосередити в своїх руках велетенський документальний масив, в якому відбилось головне річище революційних подій 1917–1919 рр. Документи, щедро цитовані в основному тексті, а також в примітках і додатках, складають основу роботи, тоді як авторський текст більше схожий на коментар, ніж на розлогий наратив. Незважаючи на скупість розповідного тексту, небажання робити узагальнюючі висновки^[13] легко вгадується партійність автора, його народницький, есерівський світогляд. Головними героями його наративу є народні маси, селяни, робітники, солдати, створені ними інститути, об’єднання, партії. Революція сприймається і подається П. Христюком як потужний каталізатор національного руху, подія, яка викликала «надзвичайний ентузіазм в самих широких колах українського суспільства» та підштовхнула «тисячі свідомих, працьовитих рук до національно-культурницької праці»^[14]. Христюк вважає, що Українська революція була самодостатнім осібним явищем, яке розвивалось «по своїх власних законах, хоч і під впливом загальноросійської революції у всіх фазах останньої»^[15]. Найвищої оцінки, на його думку, заслуговує перший етап революції, пов’язаний з утворенням та діяльністю Центральної Ради. В цей період національний характер революції, необхідність боротьби з російським централізмом та імперіалістичною шовіністичною державністю сприяв творенню єдиного українського національного фронту, який об’єднував і соціалістичну демократію, і дрібнобуржуазні національні елементи. По мірі того, пише П. Христюк, як національні здобутки ставали «все більш реальними і справа національного визволення наближалася до свого кінцевого позитивного розв’язання», соціальні домагання мас почали брати гору над національними. У зв’язку з цим ліва частина української революційної демократії розгорнула досить різку критику поміркованої соціально-економічної політики Центральної Ради, а єдиний національний фронт почав слабнути. Українська соціалістична демократія «виробила в процесі революції власні методи боротьби за соціально-економічні ідеали українських працюючих мас, одмовившись від безкритичного наслідування і перенесення на Україну методів московської революції»^[16]. Христюк вважає, що Центральна Рада і Генеральний Секретаріат, хоча й відставали від розвитку революційних подій, проте «не стали всупереч йому». Жовтневий більшовицький переворот, на думку Христюка, спочатку позитивно вплинув на розвиток Української революції, пришвидшивши процес класової боротьби. Однак більшовицький централізм, намір більшовиків поширити свою владу на Україну призвели до того, що «московська соціалістична революція все більше тратила в своєму позитивному значенні для України, набираючи значіння контрреволюційного»^[17].

Наступний період П. Христюк вважає трагедією Української революції, пов’язуючи її (трагедію) насамперед з розгортанням українсько-більшовицької війни. Ця війна, переконує П. Христюк, «не могла віщувати нічого доброго тільки що відродженій, неорганізованій, не зміцненій, без армії й фінансів, без сталих і досвідчених апаратів державного управління, бідній інтелігентськими національно-свідомими силами Україні»^[18]. З приводу винуватця, призвідця цієї війни обережний і скупий на висновки Христюк пише дослівно так: «Хто завинив в цій війні більше — Центральна Рада з Генеральним секретаріатом чи Рада Народніх Комісарів — скаже суд майбутніх поколінь"^[19]. Очевидно в такий спосіб автор покладав частину вини і на українську сторону, хоча і вважав її такою, що оборонялась від агресора. Саме ця війна, на думку Христюка, стала причиною проголошення самостійності УНР, а також серед її «здобутків» «знайшли своє місце “сепаратне” заключення миру УНР і потім німецька “допомога”, яку дорого оплатила українська і російська революція»^[20].

Як і М. Грушевський, П. Христюк вважав гетьманський переворот і режим насамперед справою рук німецьких генералів, до якої приєдналися «капіталісти з російськими офіцерами-добровольцями та дрібна українська буржуазія»^[21]. Схоже, що стаття М. Грушевського «Світова війна і революція» стала для Христюка методологічною підказкою в оцінці гетьманського режиму. Третій том «Заміток і матеріалів» має підзаголовок «Диктатура поміщиків і капіталістів», який є фактично узагальнюючою оцінкою цього періоду Української революції. Політику гетьмана і уряду Ф. Лизогуба П. Христюк розглядає як антинародну, спрямовану на знищення демократичних завоювань революції, на запровадження політичного терору, обмеження громадянських і політичних свобод, заборону лівої преси, зборів, мітингів, на розгін демократичних органів самоврядування — земств і міських дум. Соціально-економічну політику гетьманату автор теж кваліфікує як руйнівну, спрямовану на виморювання робітничого класу, різко негативну оцінку дістала гетьманська «земельна реформа». На карб гетьманському режимові ставиться перетворення України в осереддя загальноросійської контрреволюції, дістається за утиски української мови та культури, політику русифікації. Значна частина тому присвячена боротьбі української демократії з реакційним режимом до його повного повалення. В четвертому томі П. Христюк пише про повторне відновлення й повалення Української Народної Республіки. Не зважаючи на те, що Христюк сам брав участь в роботі уряду УНР (заступник міністра внутрішніх справ), великої симпатії до тогочасної української влади, особливо Директорії на сторінках тому читач не знайде. Драму Директорії Христюк визначив практично одним реченням: «Так швидко минула революційна молодість, так швидко цвітуча весна перейшла прямо в розбиту, безнадійну і безсилу старість»^[22]. Перебіг подій 1919 р., особливо його другої половини прочитаний Христюком очима лівого есера (а він таким і був), який дистанціюється від урядової політики. Показово в цьому сенсі подано епізод про утворення «коаліційного буржуазно-демократичного» кабінету І. Мазепи. П. Христюк розцінює цю подію як «повне завершення перемоги соціалдемократичної політики горожанського миру, “справжнього та щирого демократизму” й негації української революції, як соціалістичної, над політикою робітничо-селянської революції і трудового принципу соціалістів-революціонерів»^[23]. Не зважаючи на солідний обсяг праці П. Христюка, вона виглядає незавершеною^[24]. Розповідь фактично обривається на півслові, їй бракує не лише продовження про 1920 р., але й синтетичних висновків. Напевно історіософський посил праці розкритий автором у передньому слові до видання. Тезисно його можна переказати так: світова війна підштовхнула поневолені народи скинути з себе ганебне ярмо національного гніту, одночасно експлуатовані класи борються за соціальне визволення. Одна і друга боротьба є справою повного розкріпачення працюючої людини. Однак в реальному житті ці дві форми боротьби зливаються в єдиному синтезі. І національний максималізм з одного боку, і ігнорування національної проблеми, з іншого, дає замість поєднання взаємну боротьбу цих двох сил. «Українська революція, — пише П. Христюк, — з цієї точки погляду дає багатий кривавий матеріал. Національнополітичний і соціально-економічний моменти сплелися в ній не в могутній синтез, а в трагічний клубок, правдиве розв'язання якого ще й досі не наступило»^[25].

Отже, вивчення українського досвіду, вважає Христюк, має парадигмальне значення для всіх країн і народів, як пануючих, так і поневолених, насамперед для революційного пролетаріату Росії. Жертви Української революції мають бути пересторогою для робітників і селян не лише України і Росії, а й усього світу.

Оскільки мова йде про ліводемократичні способи інтерпретації революції, то доречно б було перейти до іншого не менш знаного і цитованого в історіографії Української революції твору — «Відродження нації» В. Винниченка. Якщо Грушевському належить першість у висвітленні історії Центральної Ради, то Винниченку — перша спроба створити синтезу перебігу революції за 1917–1919 рр.

Залишивши посаду голови Директорії, опинившись на еміграції, в чужому середовищі, яке жило складним післявоєнним, але не таким бурхливим і кривавим, як Україна життям, Винниченко не може призвичаїтися до тиші австрійських Альп, не може вирватися з політичного дискурсу. 14 березня 1919 р. він занотовує до щоденника: «А думки все ж таки там, у тій нещасній, бідній, роздертій країні, що зветься Україною. Десь там стріляють одні в одних сірі убогі люди, не знають, за що, для чого, через роздратування нервів, через страх втеряти те, що мають, через розбурхані темні сили темних своїх душ. Хтось кудись їх кличе, вони йдуть, підставляють себе під смерть, тисячами помирають, і ніхто не знає їх імен»^[26] Влітку 1919 р. до нього приходить ідея «писати щось подібне до історії української революції»^[27]. Вона так його захопила, що до 25 січня 1920 р. він завершив три томи, а наклад першого вийшов з друку наприкінці 1919 р. «Відродження нації» було у порівнянні із «Замітками» П. Христюка не так добре документоване, однак його притягальною стороною були не документи, а блискучий авторський текст, написаний талановитим белетристом і драматургом. Текст, який притягував і не відпускав читача, завдяки вдало продуманій структурі, яскраво прописаним сюжетам, а головне магії письма, пронизаного авторським темпераментом, надзвичайно яскравого та переконливого. Є. Чикаленко, отримавши в подарунок від Винниченка перший том, занотував 31 грудня 1919 р. до свого щоденника: «З захватом, можна сказати, одним махом, перечитав я цю “весну” українського відродження за літо 1917 року; не раз і плакав я, читаючи описання цих подій, як плакали люди під час маніфестацій в Києві 19 березня, та на велилюдних з'їздах, як плачуть від захвату радості над близьким чоловіком, який воскрес після безнадійної хвороби. Праця ця написана Винниченком надзвичайно талановито, читається легко, так як і його оповідання і далеко легше як його великі надумані романи. Та й час він описує такий цікавий, такий милий, як прекрасна весна. Але мене більше цікавить, що він напише далі»^[28]. Пройшло зовсім небагато часу і загальний зміст основної частини «Відродження нації» став добре відомим.

За останні два десятиліття він не один раз аналізувався сучасними дослідниками. Нема сенсу і часу його переповідати. Якщо стисло резюмувати концепцію праці, то вона, на наш погляд, за суттю є націонал-комуністичною і зводиться до того, що головною причиною Української революції було невирішене національне питання. Підняття його на щит Центральною Радою забезпечило останній могутню народну підтримку в перший найуспішніший період революції і привело до проголошення УНР. Характерною рисою революції було тісне поєднання національної проблеми з соціальними. Небажання українських урядів поглиблювати соціальну складову революційних перетворень до тої межі, якої досягли російські комуністи-більшовики, стало фатальною причиною їх поразки. Винниченко вважав, що позитивний ресурс Української революції було вичерпано в січні 1919 р., а доба отаманщини, яка бере початок з цього моменту, завела її в глухий кут тотальних поразок. Вихід з цього кута можливий лише через співпрацю з російськими комуністами, які після «імперіалістичної політики пʼятаковщини» зробили відповідні висновки. В кінцевому підсумку Винниченко виносить переконання, що «соціальна необхідність штовхала й штовхає далі руських соціалістів по шляху активності в національному питанні. І що далі буде йти розвиток соціалістичної революції на Вкраїні, що глибше вона пройматиме працюючі маси, що ближче й діяльніше вони візьмуть в ній участь, то ця необхідність активності в національному питанні стане виразнішою для всякого послідовного, активного комуніста всякої національності, навіть бувшої працюючої»^[29].

Висловлена В. Винниченком думка про те, що логіка соціальних змін змусить російських комуністів відмовитись від національного панування над українцями, одразу ж була поставлена під сумнів. Є. Чикаленко 15 лютого 1920 р. опублікував в «Українському голосі» (Перемишль) відкритий лист до Винниченка, в якому гостро полемізує з автором «Відродження нації». Чикаленко переконаний, що коли б в Україні восени 1917 р. Центральна Рада прийняла форму радянської влади, то вона б не проголосувала ІV Універсал і не проголосила самостійність України. Натомість би існувала єдина радянська Росія. Чикаленко звертає увагу Винниченка і всіх своїх читачів на те, чим є радянська влада сьогодні. Насамперед, це зруйноване економічне життя, знищена промисловість, торгівля і фінанси, голод, холод і здичавіння та вимирання від пошестей, масове застосування терору. Очевидно, не такого щастя бажає Україні Винниченко, висловлює припущення Чикаленко і продовжує: «Даремно він жалкує, що проводирі українського народу не завели радянських форм, бо українські селяни все рівно б їх не прийняли і боролися проти них далеко ліпше, ніж з московською владою».

Центральна теза статті Чикаленка полягає в тому, що помилкою українського проводу було не те, що він не запозичив більшовицький досвід, а, навпаки, його багаторічна залежність від російських революційних впливів, їх наслідування, топтання «між російською есерівщиною та комунізмом в його російських формах». Українську державу, переконує Чикаленко, «можна збудувати тільки опираючись на дрібного і середнього сільського господаря, на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту (Lumpen-proletariat), який тільки “поглиблював” революцію і здатний тільки до руйнування старих форм життя, а не до будування нових»^[30].

Праця над «Відродженням нації» зробила В. Винниченка націонал-комуністом. Він порвав з УСДРП, членом якої був з моменту її створення 1905 р., а на пропозицію І. Мазепи увійти до оновленого складу уряду УНР 20 січня 1920 р. в третьому числі віденської «Боротьби» публічно відповів, що може взяти участь тільки в тім уряді, який «стоїть на грунті чистої совєтської влади й рішучої соціалістичної революції», але не в уряді І. Мазепи, оскільки «соціально-політична програма цього уряду не відповідає моїм поглядам». Більше того, він визнав помилковими свої заяви в часи головування в уряді УНР про те, що «большевицькі форми не можуть бути приноровлені на Україні. Наша орієнтація — це революційний рух західної, а не східної Європи». Це були глибоко помилкові слова, пише В. Винниченко і розкриває суть своєї сучасної позиції: «Найбільшою помилкою української революції й її проводирів була якраз та орієнтація на Захід — себто іншими словами — на реакцію, на контрреволюцію. Ця орієнтація у великій мірі спричинилась до тої великої шкоди, яку було зроблено нами в справі соціального й національного визволення нашого трудового народу.

Єдиною формою державності нашої селянсько-робітничої нації в даний момент є робітнича, селянська держава. Робітнича революція в Росії давала нам змогу створити й затвердити цю державність. Ми її одкинули й орієнтувались на Захід, себто на ті сили, які були й є ворожі до нас. І цим ми нанесли велику шкоду і своєму народові, і своїй державності». Такий вердикт Винниченка, але ключовими, на мій погляд, є два наступні рядки з цього листа: «Докладніший виклад моїх думок з цього приводу читачі зможуть знайти в моїй праці “Відродження нації” часть ІІ і ІІІ»^[31].

На початку 1920 р. у Відні В. Винниченко створив Закордонну групу українських комуністів, в лютому того ж року почав видавати газету «Нова доба». У своїх статтях, друкованих в газеті, які розвивали думки висловлені у «Відродженні нації», він обґрунтував свій перехід на націонал-комуністичні позиції, заявив про бажання взяти участь у соціалістичному будівництві.

За умови зміни більшовицької політики щодо України, визначеної рішеннями VІІІ конференції РКП(б) у грудні 1919 р., поява Винниченка у більшовицькому таборі здавалася комуністичному керівництву досить привабливою. Особливо гостро така потреба відчувалась на першому невдалому для більшовиків етапі радянсько-польської війни 1920 р. Винниченка не залишали рефлексії та сумніви, однак загальна лінія, якої він дотримувався, в травні 1920 р. привела його до Москви. ІV Всеукраїнський з’їзд Рад обрав його членом ВУЦВК. Після тривалих розмов і дискусій з представниками вищого більшовицького керівництва В. Винниченко пише «Доповідну записку ЦК РКП(б)», в якій обґрунтовує умови своєї праці в Україні. Він вдається до певних поступок, не ставить питання визнання самостійності України, погоджується на федеративний варіант стосунків, але вимагає їх рівноправності та демократизму. Протягом літа 1920 р. йдуть переговори, в ході яких з’ясувалося, що більшовики не мають нічого проти того, щоб постать Винниченка прикрашала ряди КП(б)У, уряду УСРР, але вони не бажали робити будь-яких змін у державно-партійній системі. Винниченка це не влаштувало, до того ж вивчивши за кілька місяців більшовицькі реалії, він приходить до висновку, що переоцінив можливості нової системи, яка, прикриваючись комуністичними гаслами, насправді була лише модифікацією старого централізму. 20 липня 1920 р. під час роботи ІІ конгресу Комінтерну Винниченко занотував до записника: «Совєтської влади, влади совєтів по суті нема. Є влада бюрократів, комісарів, окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військових і адміністративних апаратів /.../ Партією керує невеличка група — Політбюро ЦК РКП і Оргбюро. Вона призначає уряд, урядовців, командуючих, комісарів, вона дає директиви, декрети, накази; вона видає закони, постанови, розпорядження; вона, словом, порядкує всім економічним, політичним, міжнародним, державним і всяким іншим життям величезної Росії. Централізовано в цій купці все. Ніякої критики, обміркування не допускається... Революція мертвіє, кам’яніє, бюрократизується»^[32]. У вересні 1920 р. В. Винниченко остаточно відмовився від співпраці з більшовиками і виїхав до Австрії. У «Новій добі», яку він і далі редагував, Винниченко розгорнув кампанію боротьби з більшовизмом, але це вже ніяк не могло вплинути на «Відродження нації». Праця жила своїм власним життям.

Завершивши тему Винниченка, варто ще на якийсь час зупинити увагу на Є. Чикаленкові, якого історіографія ніколи не вважала за історика революції. Проте спогади і щоденники Чикаленка за 1917–1921 рр., насичені документами, матеріалами з газет, листами провідних діячів і сучасників революції, а головне думками самого автора, його блискучими історіософськими узагальненнями біжучих подій, мають не менш цікаву концепцію Української революції, ніж згадані вище праці.

За своїм світоглядом Є. Чикаленко належав до діячів демократичного вибору. Попри своє поміщицьке походження він мало нагадував аристократа, а швидше, на думку О. Шульгина, який його добре знав, був зразком окультуреного українського дядька-господаря. Чикаленко належав до творців Української демократичної партії (1904 р.), фактично керував роботою Товариства українських поступовців, у квітні 1917 р. Всеукраїнський національний конгрес обрав його до оновленого складу Центральної Ради. Здавалось, що Є. Чикаленко відіграє одну з помітних ролей в історії Української революції, однак цього не сталося. Посилаючись на вік та хвороби, він обрав для себе роль пристрасного, але об’єктивного оглядача революційних подій, які фіксував та осмислював на сторінках свого щоденника. Насправді причинами, які дистанціювали Чикаленка від активної політики, були не хвороби і вік, як характер революційних подій. Революція відштовхнула Чикаленка своїми негативними проявами, насамперед розгулом соціальних пристрастей, невиправдним руїнництвом культурних та господарських цінностей, політичною демагогією та шаленим популізмом. Він ставився до цієї особливості революції як до неминучої обставини, але не міг брати в цьому участі. Старий і переконаний поступовець, Чикаленко притримувався погляду, що соціальний прогрес забезпечують не революції, а культурний, в широкому розумінні, рівень народу. В українців, на переконання Чикаленка, цей рівень, як і в росіян, був недостатнім для того, щоб очікувати від революції суттєвої політичної та економічної модернізації. В цьому контексті формувалось ставлення Є. Чикаленка до відновлення української державності. Не те, щоб він вважав її непотрібною і шкідливою, навпаки, він надавав їй особливого історичного значення в процесі національного освідомлення народу, проте не міг подолати власного скепсису з приводу її неоднозначної майбутньої перспективи. Вона бачилась йому маловтішною в найближчому часі. В листі від 11 жовтня 1918 р. до В. Липинського, якого шанував за видатні інтелектуальні здібності і вважав «одним з найсвітліших розумів на Україні»^[33], Чикаленко пише: «Справа нашої держави, на мою думку, цілком безнадійна, але я тішуся тим, що нам лишаться ті культурні придбання, яких ми досягли за цих скільки місяців. Коли на якийсь час і одберуть їх у нас, то не надовго, згодом ми таки воскреснемо як нація. Тепер прийшла черга на польську державність, а може через яку сотню років прийде й на українську черга»^[34].

Потрапивши на еміграцію 1919 р., Чикаленко надзвичайно болісно переживав трагедію українських поразок і моделював на сторінках свого щоденника найрізноманітніші варіанти продовження і завершення Української революції. Фактично створив одну з перших версій інтелектуальної історії революції. Чикаленко як ніхто дуже добре розумів епохальність революційних подій. Він вважав, що революція 1917–1920 рр. була більш важливою подією, ніж війна під проводом Б. Хмельницького. На його думку, революція мала дві характерні особливості: зовнішньополітичну і внутрішньополітичну. Події 1917–1920 рр. змусили світ прискіпливо подивитись на Україну як суверенну країну, цьому сприяло національне пробудження народу. За роки революції народ національно виріс більше, ніж за 300 років неволі. «За ці два роки Україна своїм незалежним існуванням перервала давнішне посідання її москалями та поляками і показала перед судом усього світу, що вона не втеряла своїх прав на процесування з своїми сусідами за своє існування, і що вона вже не зречеться цих своїх прав, а буде позиватись, тягатись, борюкатися поки-таки не доб’ється прав, які їй належать як всякому народові, як і всякій нації»^[35]. Однак те, що викликало захоплення Христюка й Винниченка — крайня соціальна радикальність революції, Чикаленка непокоїть і робить скептиком. Він виступає послідовним критиком лівої ідеї, вважає її цілком відірваною від українського ґрунту. Особливо гостронегативними є його реакції на більшовизм, він солідаризується з російським філософом М. Бердяєвим в тому, що більшовизм при усій своїй утопічності питоме російське явище, яке виросло з імперської історії. Але головне те, що Чикаленко не вірить, що світле майбутнє людства (соціалізм) збудують ті, хто в попередній соціальній системі займав найнижче становище і не міг похвалитися ні рівнем культури, ні моральними чеснотами. «Уявляю собі, пише він, які порядки заведуть оці люди, що здатні тільки до руйнування, а не до будування»^[36].

Великі претензії у Чикаленка і до української політичної еліти, він звертає увагу на повну відсутність у неї державотворчого досвіду та надмір соціалістичних ілюзій. Ще більше зміцнили його в цьому способі думання події середини літа 1919 р. Розбіжності в оцінках і діях української політичної еліти, її поділ на окремі табори, відверта протидія один одному на фоні перманентних військових невдач та втрати власної території підтверджували сумні передбачення Чикаленка, а йому додавали все нових і нових аргументів. 18 жовтня 1920 р., перебуваючи під враженням безнадійного становища армії УНР, Є. Чикаленко занотовує до щоденника: «Я не вірю в здатність української нації організувати українську державність, скориставшись анархією в Росії, яка наступить там при зміні большевицької влади, бо ми ще не нація, а тільки матеріал для неї. Наша інтелігенція свої партійні інтереси ставить вище державних, так само і народ свої матеріальні, а власне, земельні інтереси ставить вище державних, яких він ще зовсім не розуміє»^[37]. В іншому місці він відзначає, що з такою мізерною кількістю інтелігенції, до того ж розбитої на кільканадцять партій, збудувати державу неможливо. Чикаленко вважає, що до організації власної держави не здатні й українські лідери, винесені на вершину політичного життя революційними обставинами. Ні М. Грушевський, ні В. Винниченко, ні П. Скоропадський, кожен з різних причин, не можуть стати на чолі нації. Дещо осібне місце Чикаленко відводить Петлюрі, на якого «є ще маленька надія»^[38]. Серед провідників революції, на його думку, не виявилось особи співмірної масштабу революційної доби. Він шкодує, що революція 1917–1921 рр. не висунула такого організатора як Богдан Хмельницький і навіть таких як Ф. Кричевський, І. Виговський, І. Богун. Чикаленко не вірить в успіх побудови української держави власними внутрішніми силами в умовах, що склались. «Україна ще не доросла до своєї державності, в ній нема ще своєї буржуазії, тобто єдиного класу, який в наші дні міг би збудувати державу, а соціалісти, потакаючи руйнуючим інстинктам мас, тільки розруйнують її»^[39]. Українську державу, продовжує він, можна збудувати тільки спираючись на сільську дрібну буржуазію, «на той здоровий і працьовитий клас, єдиний на Україні здатний до будівничої праці, а не на голоту»^[40].

Чикаленко переконаний, що реальний шанс збудувати державу Центральна Рада мала після повороту до Києва при підтримці німецького війська. Треба було лише змінити земельний закон та взяти орієнтацію на заможне селянство. Керманичі УЦР цим шансом не скористалися. Чикаленка обурює той факт, що Директорія зовсім не зробила висновків з аграрної політики УЦР і практично повторила її земельний закон.

Парадоксально, що при несприйнятті лівої політики й ідеології, Чикаленко досить гостро критикує гетьмана Скоропадського, вважає його «і нерозумним, і не розвиненим політично», а гетьманування повним безглуздям. Однак, як це не парадоксально виглядає, засуджує В. Винниченка і М. Шаповала за антигетьманське повстання.

Розбір території України між сусідніми державами — це найгірша перспектива завершення революції. Чикаленко негативно реагує на спроби С. Петлюри встановити союзницькі стосунки з Польщею коштом поступок територій за Збручем. 15 жовтня 1920 р.після підписання в Ризі попереднього договору про перемир’я Чикаленко робить такий запис: «Тепер я не покладаю ніяких надій на можливість організувати хоч малесеньку українську державу між двома дужими сусідами, які прагнуть її поділити між собою, щоб захопити багатства. Мої пророкування справдились, і тепер по Ризькому договору большовики поділили її [Україну. — В. В.] з поляками /.../ Я мав надію, що з поміччю чужоземної (німецької) сили зорганізується наша держава, особливо в догетьманський період, але виявилось, що ні інтелігенція наша, ні народ не зуміли цим скористатись, бо ще не доросли до поставлення державних інтересів вище за свої партикулярні /.../ Тепер же поляки будуть утихомирювати і ополячувати свою частину України, а росіяни будуть намагатися обрусити — свою. І такий стан, така глуха внутрішня боротьба з пануючими націями тягтиметься аж до нової всеєвропейської катастрофи. Тому-то заходи Петлюри організувати тепер українську державу, хоч на малесенькій території, я вважаю безнадійними, но з другого боку, цей процес боротьби популяризує як серед свого народу, так і за кордоном ідею української державності»^[41]. Чикаленко вірить, що українська нація і державність зрештою відбудеться, хоча трапиться це не так швидко. «Україні доведеться ждати аж на другу світову війну, коли вже прийде черга і на її державність, як за цеї війни прийшла на Чехію та Польщу. Але українська інтелігенція мусить не спати, а працювати, поширювати свідомість народу і прихиляти до України європейську опінію, як це робили поляки і чехи, бо без праці, без бажання самого народу ніколи не досягнемо своєї державності...»^[42].

Повне розчарування Чикаленка діями українських політичних лідерів привели його до ідеї запрошення в Україну «варяга». Не останню роль в цьому відіграв В. Липинський, який 1920 р. почав пропаганду своєї теорії дідичної монархії. 15 лютого 1920 р. Чикаленко занотовує до щоденника: «Цікавить мене найбільше книжка В. Липинського “Гетьманство чи Республіка”. Очевидно й він тої думки, що коли нам сусіди дадуть спокій, то почнем самі між собою різатись, а через те й висловлює думку про диктатуру Гетьмана. Але наш народ такий анархічний, що й Гетьман без чужої варяжської сили не дасть ради»^[43].

Ідея варягів, почерпнута від Нестора Літописця з власної історії, а також досвід творення модерних держав у Болгарії, Румунії, Греції, все сильніше і сильніше оволодівають Є. Чикаленком. Він приходить до висновку, що варяги потрібні не лише як військова сила, стабілізуюча політичну ситуацію, але й як організаційне ядро державотворення. Чикаленко беззаперечно визнає пріоритет ідеї монарха за В. Липинським, але переконаний, що пов’язування цієї ідеї з ім’ям П. Скоропадського є помилковим. Чикаленко переконаний в необхідності покликання на український стіл чужоземного монарха, який би авторитетом своєї династії, збройною силою та досвідом бюрократичного оточення став би гарантом української держави. Він пише, що вперше подібна думка відвідала його ще у травні 1918 р., коли німці проф. П. Рорбах та А. Шмідт вели з ним політичні консультації з приводу нового українського уряду. Тоді Чикаленко зі свого боку запропонував Рорбахові, «щоби німці дали німецького принца в королі»^[44]. Особливо інтенсивно він обдумував цю ідею у лютому-березні 1921 р. Це був час патової політичної ситуації. Політика Петлюри, оперта на сподівання допомоги Польщі у подальшій боротьбі за незалежність, зайшла в глухий кут. Однак до остаточного підписання мирного договору між більшовиками і поляками ще зберігались залишки надії на черговий поворот історії. До того ж ситуація в Радянській Росії була критичною. Антикомуністичне повстання в Кронштадті стало смертельною загрозою більшовицькій владі. Інформації, що надходили з України, переконували, що селяни, перевтомлені революцією, прагнуть спокою і мріють про тверду владу «хазяїна-царя». 26 березня 1921 р. в щоденнику Чикаленка з’являється такий запис: «Тільки монарх тепер може збудувати і відбити Україну від Москви, демократія це зробити не зможе. Але того монарха чи гетьмана треба брати чужого, а не з між своїх людей, бо на своєму українці не помиряться і доведуть справу до московського ярма /.../ Треба нахиляти до цієї думки Петлюру, нехай він обмежиться ролею Пожарського, Гарібальді і, визволивши Україну, передасть владу якомусь королевичеві»^[45]. Власне ці думки він сконцентровано виклав у статті «Де вихід», яку опублікував віденський часопис «Воля» 23 квітня 1921 p. В ній Є. Чикаленко стверджував, що врятувати Україну з хаосу й безладдя може лише монархія, якийсь чужоземний королевич, що матиме за собою піддержку якоїсь держави і поведе політику понадкласову, понадпартійну і зорганізує державу. Цей «варяг» має бути особливим, передусім проникнутим українською державною ідеєю, ставити самостійність України понад усе. На противагу прикрому досвіду П. Скоропадського, український монарх мав володіти українською мовою й любити її, а також уникати у своєму оточенні російських і польських представників, щоб не підпасти під їх вплив. В емігрантських колах ставало зрозумілим, на кого впало око Чикаленка. Найбільш імовірною у цьому політичному й суспільно-культурному контексті виглядала постать Василя Вишиваного — ерцгерцога Вільгельма.

Стаття Чикаленка мала великий резонанс в колах української еміграції, її жваво обговорювали. Стаття викликала на Є. Чикаленка зливу несправедливих нарікань і ламентацій з боку В. Винниченка, М. Шаповала і навіть А. Ніковського. Були в неї публічні і непублічні прихильники. Палко вітав появу цієї публікації В. Липинський, який на той час відігравав помітну роль в житті української еміграції. «З захопленням прочитав Вашу статтю, — пише В. Липинський в листі до Є. Чикаленка 28 квітня 1921 р. — Не знаю чи це випадає, не знаю чи це прийнято, але не можу стримати себе од щирого бажання подякувати Вам цілим серцем за цю статтю». Висловлені Чикаленком ідеї монархії та опори на заможні землевласницькі страти були близькі В. Липинському, хоч він поділяв далеко не все в статті Чикаленка. Це з’ясувалося згодом, коли Липинський надрукував у «Хліборобській Україні» (1922/25 кн. 4–5) свою працю «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є. X. Чикаленка: “Де вихід?”». В. Липинський наголошував, що концепція «чужоземного королевича», «не зв’язаного ані з землею, ані з традицією, ані з місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю, не дасть Україні тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». До того ж створення такого прецеденту загрожувало на практиці появою все нових і нових претендентів на владу в Україні. Липинський розвиває ідею дідичної української монархії. В 1920 р. він ініціював створення «Українського союзу хліборобів-державників», був його керівником та ідеологом, а також редактором друкованого органу союзу «Хліборобська Україна». 1920 р. на сторінках «Хліборобської України» Липинський опублікував свій найголовніший політичний трактат «Листи до братів-хліборобів», перші частини якого були присвячені аналізу причин невдачі українського державотворення часів УЦР та гетьманства П. Скоропадського. Відомий історик, фундатор державницького напрямку в українській історіографії, автор «України на переломі. 1657–1659» і одночасно активний учасник подій 1917–1919 рр., Липинський послідовно критикував Центральну Раду і Директорію за те, що стратегічною метою своєї діяльності вони обрали не творення державинації, а соціальну політику, спрямовану на поліпшення життя найнижчих суспільних верст. Він вважав, що лише «верхи», еліта суспільства здатна сформувати державницький ідеал і забезпечити його реалізацію. А держава дозволить сформувати політичну націю. «До української нації через українську державу, через об’єднуючі всіх мешканців України державні політичні гасла», — писав автор «Листів до братів-хліборобів»^[46]. Українську державу Липинський бачив в образі гетьманату Б. Хмельницького. В цьому сенсі для нього Українська Держава П. Скоропадського виглядала набагато привабливішою за Українську Народну Республіку, хоча і не позбавленою конкретних вад, на які він звертав увагу. Ідеї дідичної (спадкової) монархії, консервативні та достатньо архаїчні як для ХХ ст., не справили широкого впливу на суспільну свідомість, вони функціонували у вузькому колі гетьманців, а резонанс мали у невеликій групі істориків-державників, які працювали у міжвоєнний період. До них варто віднести В. Кучабського, С. Томашівського, Д. Дорошенка. Останній блискуче використав ідейно-теоретичні побудови В. Липинського при написанні «Історії України 1917– 1923рр.». Судячи з хронологічних меж, автор задумував написати значно більше, ніж ті два томи, які видав на початку 30-х років. Першим 1930 р. потрапив до рук читача другий том «Українська Гетьманська Держава 1918 р.», а через рік з’явилась «Доба Центральної Ради». В еміграції Д. Дорошенко був людиною наближеною і до В. Липинського, і до П. Скоропадського, активним членом Українського союзу хліборобів-державників, з 1926 р. очолював Український науковий інститут у Берліні. Йому важко було приховати свою політичну приналежність та ідеологічні погляди. У стислій передмові до другого (першого) тому він цілком відверто написав, що йому не випадає «претендувати на холодно-безстороннє змалювання нашого недавнього минулого; занадто близьке ще до нас це минуле, занадто болюче відчуваємо ми на собі його наслідки, і тяжко свідкові й учасникові його подій позбутись певного суб’єктивізму в освітленні перебутого і пережитого». Це була скоріше стандартна засторога (мовляв, не судіть суворо), бо революційне минуле тяжіло над всіма учасниками і свідками, які намагались його осмислити. Про справжнє завдання, яке стояло перед автором, він пише в наступному абзаці, який процитую повністю: «Спеціально що до історії Української Гетьманської Держави 1918 року, то треба сказати, що це один з найменш розроблених і освітлених періодів нашого недавнього минулого. Хоча за останній десяток років появилося немало ріжних споминів і записок про цей період, але майже всі вони написані людьми ворожими до Гетьманства (як чужими, так і своїми) з спеціальною метою його понизити й зогидити. Тому в їхніх споминах події й особи виступають здебільшого в кривому дзеркалі. Може численні документи й фактичні вказівки, зібрані в моїй книзі, допоможуть пролити світло правди на цей період, який при всіх його помилках і розчаруваннях був періодом найбільшого виявлення української творчості в сфері політичного, економічного і культурно-просвітного будівництва»^[47]. Отже, у Дорошенка гетьманщина — час найбільшого виявлення української творчості, тоді як Центральній Раді дісталась «політика утопій і безсилля»^[48]. Дорошенко не мав доступу до архівних джерел, але ретельно використав періодику та мемуарну літературу, в тому числі й ті спогади, що були «написані людьми ворожими до Гетьманства», він добре структурував свою працю і, здається, не минув жодного з найважливіших сюжетів^[49], однак ідеологічно пішов за дороговказами В. Липинського. Дорошенко фактично відмовляв українській соціалістичній інтелігенції, передусім лідерам Центральної Ради, в розумінні значення національної державності, гіперболізував їхні бажання опертись в своїй діяльності виключно на радикальні ліві ідеї та експлуатовані верстви, кваліфікував їхні політичні дії як утопічні проекти та фантастичні мрії. Саме з цієї причини Центральна Рада втратила підтримку. Переворот 29 квітня 1918 р. відбувся безкровно, ніхто не став боронити стару владу, а нову гетьманську підтримали «хліборобські і землевласницькі елементи краю, а також торгівельно-промислові; піддержували її з практичних міркувань середня ненаціонально настроєна буржуазія й інтелігенція /.../, національна українська інтелігенція — есефи зайняли в своїй позиції якусь середину: і не виступали вороже, й не хотіли йти помагати в будуванні держави»^[50]. Проти гетьмана виступила лише соціалістично зорієнтована інтелігенція та розпропаговані селяни і робітники. Цікаві кількісні виміри прихильників та опонентів гетьмана, якими оперує автор. З одного боку, «тисячі хліборобів, промисловців, торгівельників виступили на з’їздах, як українці в ім’я України», з іншого — «жменька соціалістичної інтелігенції тільки сама собі присвоювала монополію представляти українське громадянство й цілий український народ»^[51]. Саме так не в кривому дзеркалі бачилось Д. Дорошенку правдиве, об’єктивне прочитання історії революції. Подібних прикладів об’єктивності в праці Д. Дорошенка велика кількість. Один з перших рецензентів праці Г. Лазаревський не без їдкої іронії пройшовся по темі дзеркал. «Як відомо, різні бувають “криві зеркала”, кепкує Лазаревський, в одних люди вбачають себе надто зменшеними, а в інших — значно збільшеними^[52]. Рецензент не залишив каменя на камені від об’єктивності «Історії України 1917–1923 рр.».

Коротко підсумовуючи сказане, можна стверджувати, що Українська революція, пройшовши через кілька стадій свого розвитку, зрештою не принесла бажаного практичного результату — української держави, проте породила велетенський сплеск інтелектуальної енергії, який набув форм найрізноманітніших рефлексій в різних ідеологічних напрямках від комунізму до консерватизму. Революційні події на довгі міжвоєнні роки стали темою номер один для української еміграції, пошуки причин і винуватців поразки революції ділили українську еміграцію не лише на чисельні нечисленні партії, малі групки, а й світоглядно за способом думання. Ліві й праві ідеї активно використовувались як в політичній боротьбі в еміграційному середовищі, так і в академічній історіографії, яка створила в міжвоєнному часі кілька версій історії революційної доби. З надзвичайною силою вони були реанімовані на початку 90-х років, коли українські історики позбуваючись радянських парадигм історіописання міняли їх на еміграційні та діаспорні, вільно чи невільно творили в своєму середовищі неоуенерівців та неогетьманців. Думаю, що цей недовгий час теж уже став частиною української історії, а сучасна українська історіографія поступово стає частиною світової історичної науки.

---

1. Так визначив період світової війни та революції у своїх спогадах Д. Дорошенко: Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1918). — Львів, 1923.
2. В передмові до спогадів про революцію Д. Дорошенко відверто зізнавався: «Ми ще так близько стоїмо до цих подій, що важко сучасникові й свідку зберегти потрібну об'єктивність і безсторонність». Див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1918). — С. 4.
3. Голос України. — Вінніпег. — 1920. — Квітень.
4. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. — К., 1992. — С. 528.
5. Грушевський М. С. Світова війна і революція // Свобода. — Джерсі-сіті, 1919. — 23 вересня.
6. Там само.
7. Грушевський М. С. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання // Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991. — С. 227.
8. Там само. — С. 228.
9. Там само. — С. 229.
10. Там само. — С. 231.
11. Там само. — С. 234.
12. Власне повернення есерівської групи не було одночасним, П. Христюк приїхав в Україну дещо раніше за М. Грушевського, у 1923 р.
13. Як приклад наведемо завершальний абзац першого тому праці. Автор пише: «Не зараз і не тут дати правдиву оцінку довершеним українським народом в цей період його боротьби за краще існування ділам. Були і в цей час помилки, але досягнені результати, безумовно, покривають їх, свідчачи про великі творчі сили пробудженого до нового життя українського робітника, селянина і солдата». Див.: Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Нью-Йорк, 1969. — Т. 1. — С. 121.
14. Там само. — С. 15.
15. Там само. — Т. 2. — С. 75.
16. Там само.
17. Там само. — С. 76.
18. Там само. — С. 91.
19. Там само.
20. Там само. — С. 182.
21. Там само. — Т. 3. — С. 3.
22. Там само. — Т. 4. — С. 91.
23. Там само. — С. 156.
24. Можна зробити припущення, що причиною незавершеності «Заміток» став брак документів, доступ до яких припинився для Христюка після залишення державної посади та виїзду за кордон весною 1919 р. Винятковим джерелом для опису подій другої половини 1919 р. для автора є партійна преса. Достеменно невідомо, чому автору не вдалося підготувати п’ятий том «Заміток», в якому він планував розглянути події 1920 р.
25. Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917–1920 рр. — Т. 1. — С. 3.
26. Винниченко В. Щоденник. Том перший. 1911–1920. — Едмонтон, Нью-Йорк, 1980. — С. 323.
27. Там само. — С. 358.
28. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — Київ, Нью-Йорк, 2005. — С. 202.
29. Винниченко В. Відродження нації. — К., Відень, 1920. — Ч.ІІІ. — С. 500.
30. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — С. 241–242.
31. Там само. — С. 240.
32. Винниченко В. Щоденник. Том перший. 1911–1920. — С. 449.
33. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920.— С. 218.
34. Українська вільна академія наук у США: Науковий збірник. Вип. 4. — Нью-Йорк, 1999. — С. 264.
35. Чикаленко Є. Щоденник. 1919–1920. — С. 113.
36. Там само. — С. 235.
37. Там само. — С. 404.
38. Там само. — С. 451.
39. Там само. — С. 121.
40. Там само. — С. 242.
41. Там само. — С. 467.
42. Там само. — С. 37.
43. Там само. — С. 252.
44. Архів-музей ім. Д. Антоновича Української вільної академії наук у США. — Фонд Є. Чикаленка. — Щоденник. Машинописна копія. — С. 482.
45. Там само. — С. 461.
46. Липинський В. Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму. — К., Філадельфія, 1995. — С. ХV.
47. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т.ІІ. Українська Гетьманська Держава 1918 року. — Вид. 2-ге, Нью-Йорк, 1954. — С. 3–4.
48. Там само. — С. 5.
49. Можливо, лише антигетьманське повстання лишилося ледь позначеним в тексті і виглядає як змова українських соціалістів, які створили Директорію.
50. Дорошенко Д. Історія України 1917—1923 рр. — Т.ІІ. — С. 47.
51. Там само. — С. 59.
52. Лазаревський Г. Гетьманщина (Проф. Дмитро Дорошенко. Ілюстрована історія України 1917–1923 рр. ІІ том. Українська Гетьманська Держава 1918 р.) // За державність: Матеріали до історії війська українського. — Зб. 2. — Каліш, 1930. — С. 197.