Як совітська Москва звоювала Україну?/Передмова

by Аркадій Животко

Як совітська Москва звоювала Україну? Аркадій Животко Передмова (Никифір Григоріїв)

Звоювання України совітською Москвою ▶

Львів: Соймовий клюб У. С. Р. П., 1934

ПЕРЕДМОВА.

Руїна господарського добробуту України під московською совітською владою завершилася в 1933 р. страшним голодом українського населення. Цей голод не був в наслідок якихсь природних причин (посухи, повени, слоти або т. п.). Голод на Великій Україні має дві головні причини, що обі походять від совітської влади в Москві: перша причина — це сам спосіб совітської, большевицької господарки, який убив інтерес до праці, трудову ініціятиву і дбайливість та довів до малоурожайности славної колись своїм богатством української землі, бо кожного селянина, обернула большевицька влада в державного кріпака; друга причина — це відношення московської совітської влади до Великої України, до її господарських потреб і політичної волі. Перша причина є досить широко освітлена дотепер у часописах і книжках. Другу причину ширші маси знають на жаль дуже поверхово, хоч завжди мимохіть виникає старе питання: Чому Україна після революції 1917 р. та після створення самостійної Української Республики, не удержалася незалежною державою, а опинилася під рукою комуністичної Московщини?

Деякі українські публіцисти, осліплені дрібною міжпартійною боротьбою, намагаються пояснити це тим, що тогочасні провідники української політики, як »недозрілі«, буцім не вміли, навіть буцім то не хотіли, й не »старали ся« закріпити самостійности Української Народньої Республики (У. Н. Р.). Самостійність їм просто з неба падала, бо »народ вимагав своєї держави і боровся за неї«, а провідники не знали, що і як з нею робити, витрачаючи сили на »внутрішню гризню« і т. п.

Московські комуністи, навпаки, запевняють, що український трудовий нарід зовсім ніякої самостійности не хотів, а коли купка буржуазної інтеліґенції під проводом »самозванної Української Центральної Ради та Ґенерального Секретаріяту« (нібито складеного »з ґенералів«!!) оповістила самостійну Українську Народню Республику, то незадоволений трудовий нарід України повстав проти них, обрав Раду Народніх Комісарів і під її проводом силою »українського червоного козацтва« та »червоної ґвардії« повалив Українську Народню Республику, а натомісць орґанізував »Українську Соціялістичну Радянську Республику« (У. С. Р. Р.), яку обєднав з Російською Соціялістичною Федеративною Республикою в »Союз Совітських Соціялістичних Республик« (С. С. С. Р.).

З освітлення комуністів виходить, немовби то совітська Московщина ніякого насильства над Українською Народньою Республикою не вчинила, жадної ініціятиви для повалення української самостійної держави не проявляла, ніяких збройних московських сил на Україну не посилала, силою своєї зброї в рр. 1917–1920 не завойовувала, українського трудового народу не насилувала і до совітського устрою та послуху Москві, зброєю не силувала. Все те немов би зробив сам український трудовий народ. Сам знищив свою державність, зрікся самостійности, покликав Москву. Так твердять комуністи-большевики.

Подаємо кілька фактів і витягів зі самих большевицьких документів, які свідчать про те, що московські большевики ширять свідому неправду.

Провідники української політики 1917 року (Українська Центральна Рада) української державности й самостійности не зрікалися, але боролися за неї. Нарід український не повставав проти них — навпаки — підпирав їх. Московщина завоювала Україну не пропаґандою, але збройною силою і не тому, що українські провідники »не знали«, »не вміли«, »не хотіли« і т. п. боротися за українську самостійну державність, а тому, що Московщина мала більше орґанізованого війська, яке залишилося їй від світової війни, та більше зброї і амуніції. Ніхто не може заперечити, що українські вояки завжди терпіли недостачу, не лише одягу, харчу, але й зброї та особливо набоїв. Українські козаки відстулали не тому, що »політики сварились», а тому, що не мали набоїв і ніхто ніде не міг їх дістати, хоч усі провідники, не зважаючи на всі свої »сварки« (більш вигадані ніж дійсні) найбільше про це дбали. Отже: Україна опинилася під московською кермою не тому, що не хотіла бути самостійною, але тому, що не вистарчило зброї і в час орґанізованого свідомого війська для захисту від московської збройної навали. Суперечки українського громадянства про політичні ідеали в цій справі були тільки другорядним чинником.

Як же в дійсности сталося? Хто повалив Українську Народню Республику й віддав Україну під московську совітську управу? Українські провідники? Український нарід? Чи московська совітська держава? Внутрішня українська боротьба чи міжнародня?

Передовсім є фактом, що в 1917 р. істнувала вже окрема від московської держави Українська Народня Республика, створена Українською Центральною Радою, більшість якої складалася із соціялістів, обраних українськими зїздами — інтеліґенції, вояків, селян і робітників; отже: всею українською нацією.

Про окремішність Української Народньої Республики свідчать такі зовнішні акти:

1) Третій універсал Української Центральної Ради з 7/IX 1917, в якому сказано: »Від нині Україна стає Українською Народньою Республикою… До Установчих Зборів України вся власть творити лад на землях наших, давати закони і правити, належить нам — Українській Центральній Раді і нашому правительству Ґенеральному Секретаріятові України«.

2) Заява Ради Народніх Комісарів (московських) в ультиматі Ґенеральному Секретаріятові У. Н. Р. з 17-го грудня 1917 р., в якій сказано: »Рада Народніх Комісарів признає Українську Народню Республику та її право на повне відокремлення від Росії«.

3)»Лист Сталіна до Українців запілля й фронту« з 25-го грудня 1917 р., в якому сказано: »Рада Народніх Комісарів офіційно признала Українську Республику в своєму »ультиматі« та »відповіді« Петроградському українському штабові«.¹

4) Заяви голови російської делєґації на мировій конференції в Бересті — Л. Троцького: а) 10. I. 1918. »Зважаючи на ноту Ґенерального Секретаріяту У. Н. Р. російська делєґація заявляє зі свого боку, що вона в цілковитій згоді з принциповим признанням права кожної нації на самовизначення аж до цілковитого відокремлення, не бачить жадної перешкоди до участи української делєґації в переговорах.«²

б) 12. I. 1918. »Що торкається самоозначення України, яке фактично відбувається в формі Народньої Республики, то ця справа не може бути причиною конфлікту між обома братніми республиками. З огляду на те, що на Україні нема жадних окупаційних військ, що політичне життя відбувається там вільно, що там нема ані середньовічних станових (сословних) орґанів, які хотілиб представляти країну, ані призначеного лише з гори міністерства, яке працює в межах призначених йому з гори; далі з огляду на те, що на Україні є всюди вільно вибрані ради робітничих, солдатських і селянських депутатів та що при виборі всіх орґанів самоуправи додержано засад загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним поданням голосів, не має і не може бути жадного сумніву, що самовизначення України в її етноґрафічних межах і в державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення. З огляду на попередне і в згоді зі заявою, зложеною 10 січня, російська делєґація не бачить жадної перешкоди для самостійної участи делєґації Ґенерального Секретаріяту в мирових переговорах«²

4) Четвертий універсал Української Центральної Ради з 22/I 1918, в якому, сказано: »Однині Українська Народня Реслублика стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою Українського Народу«.

5) Підписання 9. II., 1918 Українською Народньою Республикою мирного договору з Центральними Державами у Бересті, в якому, сказано: »Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія й Туреччина, з одного боку та Українська Народня Республика, з другого боку, заявляють, що воєнний стан між ними скінчився«.³

6) Мировий договір Росії з Центральними Державами, підписаний 3. марта 1918, в якому сказано: »Росія зобовязується негайно заключити мир з Українською Народньою Республикою і признати мировий договір між цією державою та чотирма союзними державами. Українську територію негайно очистити від російського війська і російської червоної ґвардії«.⁴ Зі всього наведеного ясно, що від листопада 1917 р. Україна оформилася в самостійну Українську Народню Республику, окрему від Московщини. Про міждержавний, а не внутрішний характер війни на Україні 1918 р. свідчить в першу чергу ультимат Московського Совнаркому Українській Центральній Раді з 17/XII. 1917, в кінці якого сказано: »У випадку, коли протягом 48 годин не дістанеться задовольняючої відповіди на ці питання, Рада Народніх Комісарів буде уважати (Центральну) Раду в стані отвертої війни проти совітської влади в Росії й на Україні. Совіт Народніх Комісарів. Голова Совіту Народніх Комісарів В. Ульянов (Лєнін). Народній Комісар Закордонних Справ Л. Троцкій«.⁵ Отже: не український нарід, а московські комісари поставили Українській Центральній Раді ультимат, після якого розпочали московські совіти війну з Українською Народньою Республикою. Чогож домагався ультимат? Чиї інтереси захищав? Українського народу, чи які інші? Отож в ультиматі були поставлені вимоги, щоб Українська Центральна Рада зобовязалася до слідуючого: 1) »відмовитися від спроб дезорґанізувати загальний фронт; 2) »не пропускати більше без згоди верховного головнокомандуючого (московського) ніяких військових частин на Дон, Урал та інші місця«; 3) »помагати революційним (московським) військам« проти місцевих влад; 4) припинити всі свої спроби роззброїти совітські полки і робочу (большевицьку) »червону ґвардію« на Україні та повернути негайно зброю тим, у кого її відібрали«. Чи є тут якийсь захист інтересів українського трудового народу? Ні! Все це захист інтересів московської совітської держави. Большевицький комісар Сталін в »Листі до Українців запілля й фронту« з 25-го грудня р. 1917 так пояснив причини ультимату:

„Конфлікт почався з наказів Ґенерального Секретаря Петлюри по фронту, які викликали загрозу повної дезорґанізації фронту“, бо „Петлюра став скликати своїми наказами на Україну всі українські частини армії й фльоти“. „Конфлікт, початий наказами Петлюри, загострено політикою Ґенерального Секретаріяту (Української Центральної) Ради, який почав роззброєння совітів України. Відділи Ґенерального Секретаріяту напали в ночі у Києві (!) на совітські війська і роззброїли їх“… „Конфлікт дійшов до найвищого ступня, коли Ґенеральний Секретаріят цілком відмовився пропускати революційні (большевицькі) відділи проти Калєдіна“ (місцевого донського уряду)⁶.

Окрім того в телєґрамі з 30-го грудня до Ґенерального Секретаря Порша, Сталін додав ще одну причину конфлікту, а саме, що »Українська Центральна Рада зверху прилучає до себе все нові й нові ґубернії, не питаючи про це населення тих ґуберній, чи хотять вони увійти в склад України«.⁷ Котраж із наведених причин конфлікту є захистом інтересів українського трудового народу? Ніяка. Всі подані причини є захистом інтересів не українського народу, а московської совітської держави. В аґітації серед несвідомих людей большевики виставляли проти Української Центральної Ради той закид, що вона буржуазна і народ її не хоче. Неправдивість цих обвинувачень видко зі складу Української Центральної Ради та змісту її законодавства. Українська Центральна Рада складалася з таких делєґатів:

1. Всеукраїнська Рада Селянських Депутатів — 212 делєґатів.

2. Всеукраїнська Рада Військових Депутатів — 158 делєґатів.

3. Всеукраїнська Рада Робітничих Депутатів — 100 делєґатів.

4. Представники неукраїнських рад робітничих і салдатських депутатів — 50 делєґатів.

5. Ріжні українські політичні орґанізації — 20 делєґатів.

6. Російські соціялістичні партії — 40 делєґатів.

7. Жидівські соціялістичні партії — 35 делєґатів.

8. Польські соціялістичні партії — 15 делєґатів.

9. Представники від міст і ґуберній (котрих вибиралося переважно на селянських, робітничих і загально-національних зїздах) — 84 делєґатів.

10. Представники професійних, просвітних, економічних та громадських орґанізацій і партій — 100 делєтатів.⁷

Отже своїм складом Українська Центральна Рада була цілком демократична і трудова. Серед законів, виданих Українською Центральною Радою немає ні одного на захист інтересів визискуючих, пануючих кляс, а навпаки: всі на забезпечення прав і добробуту працюючого народу (закон про передачу землі в розпорядження земельних комітетів з 30-го жовтня 1917 та повне скасування власности на землю дідичів-поміщиків, костела, церкви, монастирів з 17-го грудня 1917 р.). Неправдивість закиду большевиків, буцім-то нарід не хотів Української Центральної Ради, видко з таких фактів: На виборах до Всеросійських Установчих Зборів та Українських Установчих Зборів найбільшу кількість голосів (73 проц.) здобула Українська Партія Соціялістів-Революціонерів, що складала більшість в Українській Центральній Раді. Якраз ця партія обстоювала самостійність У. Н. Р. Скликаний большевиками зїзд совітів України з 17-го грудня 1917 в кількости поверх 2.000 делєґатів, не зважаючи на всі зусилля большевиків, величезною більшістю голосів всіх проти 2, при 2, що здержалися, після виходу большевицької ґрупи, в кількости коло 70 осіб, ухвалив, що »перевибори Української Центральної Ради несвоєчасні й непотрібні, бо »оповіщенням 3. (третого) універсалу У. Ц. Р. стала на шлях широких соціяльних реформ та приступила до найскорішого скликання Укр. Установчих Зборів; ультимат московських комісарів неоправданий, а відповідь Ґенерального Секретаріяту достойна«.⁸ Чи мають виставлені Московщиною причини війни оправдання з погляду обєктивної справедливости?

1) Дезорґанізацію фронту створили не накази Петлюри й пізніше стягання на Україну українських військ, а ще раніш наказ большевиків »брататися з Німцями«, відмовлення большевицьких частин виконати наказ Керенського про наступ, самочинний відхід московських большевицьких частин з фронту, стягнення з фронту 2. ґвардейського корпусу на підставі постанови Київського Областного Комітету большевиків для оточення Києва й підтримки большевицької боротьби з Укр. Центр. Радою. Перекидання частин провадилося не лише українською владою, а й московською.

Українська влада мусіла стягати українські військові частини з північного фронту на український (південно-західний та румунський) після того, як виявилося, що московська совітська влада готується до збройного нападу на Україну.

2) Виступити на поміч совітській владі в її боротьбі з краєвими владами та дозволити переїзд через Україну большевицьких військ для повалення місцевої Донської влади, українська влада не могла, бо це суперечило засадам самоопреділення народів і країв та бажанню зберігти невтралітет.

3) Поширення території Української Народньої Республики прилученням до неї українських ґуберній, яких не прилучив Російський Тимчасовий Уряд, сталося не самочинно, як дорікав Сталін, а на підставі постанов ґуберніяльних селянських зїздів Катеринославщини, Харківщини, Херсонщини, а також Харківської та Одеської Ради Робітничих і Солдатських Депутатів.⁹

4) Роззброєння московських большевицьких частин у Київі сталося, коли українська влада дістала певні відомости, що московські большевицькі війська готуються до повалення Української Народньої Республики.

Тепер про це свідчать і большевицькі джерела. Один із орґанізаторів того большевицького перевороту І. Пуке в книжці »Военно-Рев. Комитет и Октябрьское восстание« заявляє:

„24. XI. — Воєнно-Рев. Комітет приказав Київському Обласному Комітетові большевиків негайно підготовитися до збройного повстання проти Центральної Ради, при чому вважав необхідним підготовити до пересунення у Київ на підмогу Комітетові 2-го ґвардейського корпусу. На засіданні полкових комісарів з представниками партосередків військових частин, що відбулося в Броварах, ухвалено протягом 3-х ближчих днів привести всі військові відділи Військ. Рев. Комітету в повне боєве поготівля“¹⁰.

Та саме за кілька годин до повстання українська влада роззброїла московські військові частини, які мали повстання перевести. Той самий орґанізатор большевицького московського повстання І. Пуке в книжці »Октябрь 1917 г. в Киеве« про це розповідає так:

„В ночі на 29-го листопада Військово-Рев. Комітет (большевицький) дав наказ начальникам, комісарам та головам комітетів бути готовими на ранок до бою: командам охорони з кулеметами й 2-ма легкими батеріями в ночі виступити на охорону мостів, що злучують Київ зі Слобідкою. Керування доручено Пятакову, Л. Пуке та Повелайгису. Вони повинні були негайно піти в арсенал, авіопарк та інші частини, щоб попередити їх про потребу негайно приготовитися до бою. Арсенал та 3-ий авіопарк були опірною базою повстання. Арсенальці, 2-ий запасний телєґрафний баталіон, саперна рота та 1-ша кінно-гірна батерія — головна ударна ґрупа. Вона мала після гарматної підготовки заняти місто. Залізничну станцію мали заняти залізничний та шулявський відділ червоної ґвардії разом з 5-тим авіопарком. Тяжкі гармати мали бити по касарнях противника, по Центральній Раді й помагати захищати мости; 2-гий ґвардейський корпус — захищати підступи до Києва з південної сторони.

В розпорядженні Військово-Рев. Комітету (большевицького) в той час були такі сили: 3-тий авіопарк (600 людей), запасний понтонний баталіон (400), 2-гий зап. тел. баталіон (800), саперна рота (300), 1-ший кінно-гірний дивізіон (600), панцирний відділ (200), червона ґвардія арсеналу (800), тил. арт. март. (300), гарматний відділ та інші (200), 147 та 148 Вороніжські дружини (800), 5-тий авіопарк (600), залізнична червона ґвардія (400), шулявська червона ґвардія (600), подільська червона ґвардія (300), Т. А. О. Н. (1.200), ріжні (300), всього 8.400 людей, 10 батерій, 2 панцирні авта, 6 літаків.

Українська Центральна Рада мала такі військові частини: піхотний полк ім. Богдана Хмельницького (2.400 людей), українські понтонні баталіони та ін. (400), 1-ший український запасний полк (200), 2-гий укр. запасний полк (1.600), Юрівський піхотний полк (1.800), Шевченківський піхотний полк (2.000), Полуботківський піх. полк (1.800), ріжні команди та „Вільне Козацтво“ (1.100), 2-га гарматна батерія (300), полк ім. Грушевського (1.000), гайдамаки, куріні смерти та ін. (1000), всього 14.200.

Отже, як свідчить один із орґанізаторів московського большевицького повстання п. Пуке, все було приготовлено до повстання, але й українська влада не дармувала:

„В ночі на 30-го листопада 1-ша українська ґвардійська дивізія роззброїла всі неукраїнські (головним чином большевицькі) відділи війська, розташовані у Києві та околицях, а також на Чернигівщині, за Дніпром, де перебували артилєрійські дивізіони.

„Несподіваний наступ частин 1-шої української ґвардійської дивізії почався 29-го листопада у вечері. До 4 годин ранку були вже роззброєні — 3-тий авіопарк, 5-тий авіопарк, арсенал, збройні майстерні, понтонні та телєґрафні баталіони, 1-ша запасна гірна батерія, тяжкий гарматний дивізіон, 524-та рязанська дружина, 5-тий залізничний баталіон.

Противився проти роззброєння 3-тий авіопарк, счинивши гарматну стрілянину проти військ Української Центральної Ради й забив одного та поранив 4 вояків. У 3-тім авіопарку війська Укр. Центр. Ради захопили велику кількість боєвих припасів: 350 кулеметів, 5 міліонів набоїв, бомби, пироксилінові набої, панцернобойні кулі і т. п. Роззброєно також артилєрію на лівім боці Дніпра. Відібрано 70 гармат та іншу зброю у гармашів“, а поруч з усім цим „рано на ланцюговому мості війська Укр. Центр. Ради арештували голову Військ. Револ. Комітету Л. Пятакова, голову Областн. Комітету Совітів Ехліхмана, Секретаря Вик. Ком. Роб. Секції Совіту Н. Голубенка, голову профсоюзу металістів Горбачева та інших, що йшли на полігон піднімати серед революційних військ повстання проти Центр. Ради“¹¹

Не зважаючи на те, що большевики захоплені були українською владою на гарячому вчинку піднімання повстання проти України, вони счинили величезний галас проти »насильства«, »безпідставного роззброєння«, плямували голову Ради Солдатських Депутатів Н. Григорієва за те, що на скаргу про роззброєння відповів »з большевиками так і треба робити«!¹², а Л. Пятаков публично заявив, що не знає, »за що його арештували«. Большевицькі орґанізації в своїх резолюціях доказували, що роззброєння солдат та арешт вище вказаних осіб »явно доказують контрреволюційність« Укр. Центр. Ради і вимагали визволення арештованих та… повороту зброї роззброєнним. Цього не сталося. Українські політичні провідники знали, що робили: вони захищали самостійну державність України, боролися з московськими зусиллями захопити її підступом, несподіваним нападом московських військ, що перебували ще на Україні, як учасники світової війни.

З усього наведеного ясно, що ні одна з причин конфлікту, наведених московською совітською владою

а) не мала на оці захисту інтересів українського трудового народу,

б) всі вони мали на оці захист інтересів тільки московської держави,

в) всі вони не відповідали правді, а були вигадані, як притока до конфлікту.

Наведені факти свідчать так само і про безпідставність тверджень декого з українського боку, буцім то соціялісти, що складали більшість в Українській Центральній Раді, не захищали самостійности України, та не дбали про її захист. Колиб ці твердження мали підставу, то не булоб і підготовки московських військ у Києві до повстання проти Укр. Центр. Ради, що творила Українську Народню Республику, і не булоб роззброєння тих військ з наказу української соціялістичної влади, і ультимату московських »Народніх Комісарів«, і війни між Українською Народньою Республикою й Московщиною. Факт, що війну з совітською Московщиною приняв український соціялістичний уряд під проводом В. Голубовича. Колиби соціялісти не боролися за самостійну українську державу, то не пішлиб в український уряд після оповіщення війни Україні з боку московських Народніх Комісарів і не орґанізували би опору московській навалі, а сховалибся так, як усякі українські реакціонери. Але українські соціялісти не піддалися і боролися з Москвою в міру своїх сил.

Які сили валили Українську Центральну Раду, які сили наступали на Україну та проганяли українське військо з України? Українські чи московські? В аґітаційних брошурах большевики запевняють, що це робив »український трудовий нарід«, але большевицькі провідники в своїх офіційних документах та споминах проте зраджують зовсім щось інше.

Командуючий московськими совітськими військами Муравйов, захопивши Київ, оповістив на його стінах наказ, в якому просто сказано: »совітську владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх баґнетів«. При чому тут укр. трудовий нарід? Хіба він на півночі? Ще ясніше означив »носіїв« соввлади другий командуючий московськими совітськими військами Антонов у своїх споминах. — З цих споминів бачимо, що плян московського штабу був такий, щоби напасти на Україну з трьох боків: з півночи і з заходу, а крім того з півдня і південного заходу рушити московський корпус з австрійського та румунського фронту. Антонов подає відомости, скільки війська він мав до розпорядимости для походу на Україну напередодні війни на кордонах України. Так, напр., в Орші стояло до його розпорядимости 500 гармат, а з Новгорода на Брянськ йшло 10.000 кавалєрії й піхоти. Крім того в районі Брянська він мав панцирний потяг, 60-тий сибірський полк, 132-гу артилєрійську бриґаду, окрему тренову дивізію в Петрограді і т. д.¹³. У всім тім нема ані слова про те, щоби там був хоч один з українських повстанців. Все це була московська реґулярна армія, стягнена з фронту. Все це доказує, що зруйнували Українську Народню Республику не український трудовий народ і не провідники його, а зброя московських совітських військ.

Якже кваліфікувати те, що совітська Московщина зробила з Україною? Кваліфікацію цю зробила сама московська совітська влада. В своїм »Обращении к народам и правительствам воюющих стран« 9/XI 1917 р. московський Совнарком заявив:

„Під анексією або захватом чужих земель правительство розуміє в правовому розумінні демократії взагалі і працюючих кляс особливо всяке прилучення до більшої й дужчої держави малої або слабої народности без точно, ясно й добровільно виявленої згоди й бажання цієї народности, незалежно від того, коли це насильницьке прилучення сталося, незалежно також і від того, наскільки розвинута чи відстала нація, що була прилучена і силою затримана в межах названої держави, нарешті незалежно також від того, в Европі, чи в далеких заокеанських країнах ця нація живе…“ „…Коли яканебудь нація удержується в межах іншої держави силою, коли її, не зважаючи на бажання з її боку, все одно, чи виявлено це бажання в пресі, чи в народніх зібраннях, чи в рішеннях партій або в обуреннях й повстаннях проти національного утиску, — не дають правильним голосуванням (при повній евакуації війська приєднуючої або взагалі дужчої нації) рішати без найменшого примусу питання про форму державного істнування цієї нації, то приєднання її являється анексією, тобто захопленням і насильством“.

Беручи до відома це правдиве означення анексії, насильства, бачимо, що самі автори його вчинили анексію, насильство на Україні, бо всупереч волі українського народу, виявленій не тільки в пресі, рішеннях партій, резолюціях численних селянських, робітничих, військових та інших зїздів, універсалах Укр. Центр. Ради, але й у виборах до Укр. Центр. Ради, до Всеросійських Установчих Зборів та до Українських Установчих Зборів, в напрямку створення й затримання самостійної Української Народньої Республики та в збройній її обороні, совітська Московщина силою зброї московських військ унеможливила нормальне істнування демократичного ладу на Україні, усунула вільно обрану владу Укр. Центр. Ради, та настановила свою владу, що спирається тільки на московські баґнети.

Отже: сучасна московська влада на Україні є насильницькою, згідно з означенням, яке дав для насильництва сам московський Совнарком в свойому »Обращении«, р. 1917.

Це саме підтверджується й тим означенням »напасника«, яке з пропозиції представника соввлади Літвінова принято в 2 арт. »Східнього пакту«, підписаного совітською владою з буржуазними державами в Льондоні 1933 року, а саме:

„Напасником“ є та держава, яка перша оповістить війну, або хоч і не оповістить, але фактично переведе на суходолі, на морі, чи в повітрі, напад на територію, кораблі та літаки другої держави, або дасть допомогу озброєним відділам, що склалися на її території й пробираються на територію другої держави, або не задовольнить вимоги нападеної держави вжити всіх способів для припинення всякої помочі й охорони вище згаданим відділам“.

Московська совітська влада 1) перша оповістила війну Українській Народній Республиці ультиматом з 17-го грудня 1917, 2) післала своє московське військо на територію Укр. Нар. Республики, 3) давала допомогу військовим відділам московських повстанців, орґанізованих нею на Україні, 4) незадовольнила вимоги законної влади Укр. Нар. Республики припинити наступ московських військ та орґанізацію московських повстань проти У. Н. Р.

Із цього всього видко, що совітська Москва, згідно з означенням »напасника« запропонованим її ж Комісаром Закордонних Справ, Літвіновим, р. 1933 була і є напасником проти України.

З якою ж метою насильницький напад переведено, якими способами та як його зустрінуто українським населенням, подає в своїй праці Арк. Животко, словами офіційних документів, уривками спогадів самих діячів, їх розпорядженнями, тощо. Н. Григоріїв.

---