Весняні бурі
| Весняні бурі Львів: накладом Костянтина Паньківського, 1895 |
|
 |
|
Книжочка 14. ВЕСНЯНІ БУРІ. НОВЕЛЯ ОСИПА МАКОВЕЯ. Нагороджена на сегорічнім конкурсї редакциї „Зорі“. Накладом Костя Паньковского. ЛЬВІВ, 1895. З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка |
На ратуши вибила вже друга година по півночи, а в мешканю сторожа міської школи на передмістю столицї все ще не погасало маленьке сьвітло, котре можнабуло бачити й з улицї. У просторій комнатї сторожа, котрий сам з жінкою і дїтьми спав у кухни, спочивало на простих деревляних і зелїзних ліжках пять учеників. Шестий комірник, ученик семої кляси ґімназияльної, Микола Демидів, лежав також на ліжку біля вікна, однак не спав, тілько при сьвічцї, прилїпленій до вершка ноги зелїзного ліжка, читав уважно останні картки грубої книжки, що́ звала ся „Ідея“. З незвичайною напругою дочитував Демидів книжку. На єго змарнїлім лици знати було ненаситну цїкавість; зїницї втомлених очий пробігали скоренько стрічку за стрічкою, зупинюючись довшу хвилину над декотрими гадками.
Остатна сторона! Минає кілька хвилин і Демидів кладе зложену книжку під подушку, гасить сьвічку, поправляє подушку під головою і покривало на собі — і перше всього чує, що єму дуже холодно в ноги, очи печуть, а голова втомлена болить. Завиваючи ноги в покривало, він чує ся просто оголомшеним, розбитим, думки, хоч снують ся, але так безладно, що годї їх зібрати до купи.
За кілька днїв у Демидова має бути сповідь великодна, а ту нинї могуча „Ідея“ знївечила у нього і так уже не дуже тривку віру не тілько в сповідь, але в цїле посмертне житє, у все те, в що вірити єго навчали. Будинок віри, ставляний у нього змалку до двайцятого року житя, хоч уже мав деякі щерби в мурі від сумнївів, тепер нараз розсипав ся зовсїм в румовище до самого споду так, що й надїя на направу єго пропала.
Микола Демидів був цїкавий до книжок. Читав усе без розбору, що попало під руки, що міг роздобути у товаришів. Рік перед тим побожний наче чернець, такий совістний при сповідях, що нераз признавав ся до гріхів, яких навіть не розумів, а певно не зробив, під впливом одної поезиї впав на ориґінальну думку, зложити собі свою окрему молитву, щоби тілько не молитись після готових взірцїв молитвослова. І зложив собі молитву, перемішану поетичними зворотами, в котрій перша була просьба до Бога за здоровлє родини, відтак за Україну-Русь, а вкінци й за себе. Відмовляючи сю молитву, Демидів попадав у такий побожний настрій, мав таке погідне, сьвяте лице, що товариші, замітивши се, назвали єго черцем.
І отсе той чернець по не цїлім роцї почув ся тепер крайним безбожником. Хоч і на думку єму не приходило, перечити істнованє всемогучої сили, що править цїлим сьвітом, але віра у все те, що „люди видумали“, у нього щезла. Відзивали ся ще в єго душі протести против безвіря, знані єму з науки релїґії та з иньших книжок, але „Ідея“, велика, могуча „Ідея“ мов динамітом розсаджувала всї підвалини та стїни будинку віри; всесильний сумнїв мов вихор розкидав румовище — і на місци віри осталась безодня, якась чорна пропасть, з котрої звільна мало щось повстати.
Але що мало повстати? Сьвідомість правди і своєї людської гідности. Хоч Демидів понятя правди і людської гідности не розбирав, але чув невиразно, що сьвідомість того має з нього зробити „чоловіка“. Розум і тілько розум — найвисший повелитель на землї, а сама земля то місце для неба і пекла.
Здає ся Демидову, що повинен радуватись такому відкритю, він навіть справдї усьміхнув ся, згадуючи давню свою наівність, але приходить друга хвилина, і єго молодий ум починає лякати ся, сумнївати ся, немов єму чогось жаль, немов нерад, що відкрив сю нову правду, котра єго так зворушила. Якесь невиразне зневірє в житє обнимає єго ум, якась самота огортає єго душу. Перше таємною думкою сягав у безконечність, поза могилу, а теперішня сьвідомість така проста, така непоетична…
І повстають в утомленій голові молодого ученика суперечні думки, котрі між собою борють ся, перемагають ся. Совість докоряє розумови, розум згорда відповідає совісти і серцю, душа спокою не має.
Голосний дзвінок годинника звіщає третю годину. Третя година! Пора спати; рано до школи треба йти… Демидів рішив ся заснути, але ум єго, мов розгонне колесо при машинї, вже без мотора-волї, снував дальше думки, котрі щораз ставали невиразнїйші. Сильнїйші і яркійші думки мара сумнїву замотувала в свою сїтку, відбирала їм силу — поки вкінци зі всего остались тілько сонні мрії, независимо від волї молодого студента.Демидів заснув твердо — і в душній комнатї розлягалось тілько рівномірне сапанє сплячих хлопцїв, перебиване голоснїйшим тиканєм стїнного годинника…
Не снїдавши, бо не було що, Демидів пішов до школи. Не була се у него новина не снїдати; бувало, цїлими тижднями ходив натще до школи, бо невеличкий заробок за лєкциї не вистарчав на всї єго потреби. Сильне єго тїло зносило такі недостачі покищо безслїдно, бо хоч Демидів був з лиця марний, але нїколи не нарікав, що нездужає.
Прийшовши до школи, взяв ся пильно перерабляти аналїтику, що́ припадала на першу годину науки. Аритметика і ґеометрия були для него найтруднїйшими предметами, годину математики вважав він для себе му́кою і з резиґнациєю принимав всякі докори професора Греблянського, котрий всю єго неохоту до математики брав тілько на карб лїнивства.
Голосний дзвінок шкільний звістив осьму годину, гамір на коритарях і в клясах затих, а до семої кляси увійшов повагом блїдий професор Греблянський з рудим заростом, званий учениками Льоґаритмом. По молитві, записавши тих, що́ не були в клясї, в катальоґ, професор Льоґаритм виняв з кишенї книжочку і став єї переглядати. Звиш сорок учеників, мов на знак, похилились над своїми книжками та зошитами, як би в послїдній хвилї бажали навчити ся всего того, чого не знали. Демидів припав цїлим тїлом до лавки, немов бажав скрити ся, вдивив ся у фіґуру в книжцї, котрої не дуже й розумів, і ждав. Хвиля була прикра. Професор ориєнтував ся у списї своїх учеників та обчислював, кого кілько разів питав.— Ну — відізвав ся вкінци Греблянський — най нам Демидів покаже, як він розуміє аналїтику.
Демидів вийшов з лавки, взяв губку і крейду в руки і станув перед таблицею.
— Поясни менї трансформацию координат.
Демидів нарисував на таблицї дві лїнїї поземі і три простовисні, поназначував їх буквами і почав поясняти:
— Трансформация се така операция, що із знаних координат якої точки виводить ся координати сеї точки до другої системи координат. Маємо три випадки. Перший такий: нові оси рівнобіжні до давних…
Демидів пояснив перший випадок трансформациї координат. При другім не міг дійти до ладу. Сінуси і косінуси ставив, де не треба, і виходила дурниця.
— Ну, а третїй випадок? — спитав професор солодко.
Демидів пробував сяк і так, — не йшло.
— Отже сядь собі, синку, маєш третю! — рішив професор.
Демидів поклав губку і крейду на столець і пішов у лавку. Але не вспів ще усїсти, як Греблянський знов покликав єго:
— Покажи-но ти менї свій зошит, чи ти собі записуєш, що я традую.
Демидів вийшов з лавки і подав свій зошит Греблянському. Той перекинув кілька карток і скрикнув:
— Так то ти записуєш! Підчас моєї години рисуєш собі всякі дурницї! То так виглядає трансформация координат?!
Обурений професор показав цїлій клясї одну картку з зошита Демидова, на котрій була нарисована велика осляча голова в окулярах, з людським толубом. Сей дивний осел нїс під пахою велику купу книжок, на котрих виднїли написи: Математика, Латина, Грека, Учебник денунцияциї… Цїла кляса засьміяла ся.
Не приглядаючись рисункови близше, Греблянський кинув зошитом Демидови в очи.
— Ну — каже — підпиши ся сам під тим рисунком, щоби кождий знав, хто се. Я тобі кажу наперед, що до матури не долїзеш. Шезай менї з очий!
Демидів підняв зошит з підлоги, вернув зі спущеною головою в лавку, сїв, розгорнув зошит перед собою і майже несьвідомо став олівцем мазати на чистій картцї. Рівночасно думав про наслїдки злої ноти і поводив олівцем, зпід котрого за хвилю явив ся рисунок дерева, одного, другого, далї хрест при дорозї, горб якийсь, схід сонця, пастух — все те тілько в головних начертах. Демидів не дивив ся, як єго товариш поясняв гладко всї три випадки трансформациї координат, тілько щораз більшу увагу звертав на те, що рисував. Вкінци все те перечеркнув навхрест та замкнув зошит. З мимовільним страхом підняв очи на таблицю, сховав ся незначно за плечі товариша, що́ сидїв перед ним, і слїдив за рухами ученика, котрий, недовго думаючи, писав формулку за формулкою, з чого Льоґаритм був очевидно рад. Демидів дивив ся на таблицю і зовсїм не міг зрозуміти, яким чином
хоч се було для всїх таке зрозуміле. Прибитий, сумний, утомлений по невиспаній ночи, немов без духа просидїв Демидів до кінця години і аж лекше відітхнув, коли сторож задзвонив на девяту годину.
Професор вийшов з кляси, а Демидів опер голову на лавцї і немов зібрав ся спати. Сусїд мав якесь дїло до него, та він тілько махнув рукою і не відповів нїчого. Не зважав анї на те, як товариш Дячок vulgo. Безрогий рухав ухами та шкірою на власній голові і знаменито вдавав, як квичить в ріжних потребах паця, з чого цїла кляса сьміяла ся, — анї на те, як товариш Білий, що́ нинї дістав також злу ноту з аналїтики, грозив перед всїма, що Льоґаритмови голову розі́бє, о чім иньші товариші дуже сумнївали ся.
Лише ученик Володимир Лужицький, гарно прибраний, пристойний хлопець, зміг вивести Демидова з єго задуми. Присїв ся коло него і шепнув:
— Чого ти, Миколо, так посумнїв? Гризеш ся одною двійкою? Дурниця!
Микола мовчав.
— Прийдеш нинї на концерт?
— Розуміє ся — відповів Микола, не підводячи голови з лавки.
— Нового члена маємо — шепнув Лужицький.
— Хто він?
— Білий. Завзятий хлоп!
— А певний він? — спитав шепотом Демидів.
— О, розуміє ся! — запевнив Лужицький.
Лужицький хотїв ще щось сказати, але до кляси ввійшов професор Дубровський з купою зошитів під пахою. Лужицький усїв на своїм місци.
Дубровський розібрав ся, поправив на носї окуляри і став ходити по клясї.
— Кілько разів говорив я вам, як обрабляти вільну тему — почав він — а більша частина з вас таки ще не знає, що писати і як. Фантазия у вас убога, мов у студента з першої кляси — та що я кажу? у них з першої кляси вона далеко богатша, як у вас. Чутя у вас нема анї дрібки. Замість розвивати ся, ви стуманїли!… Задачі пишете сухо, мов би думок вам не ставало, мов би думати не вміли. Що ви робили попередними лїтами?… Адже тема була не така трудна і не така невдячна: „Нагинай дерево за молоду, коли хочеш, щоби просто росло; учи дитину змалку, коли хочеш, щоби з неї вийшов характерний і розумний чоловік“. Чи ви того не можете зрозуміти?… Демидів!
Демидів підняв ся зі свого місця.
— Мушу тобі прилюдно сказати похвалу. Твоя задача найгарнїйша, найлучше оброблена. Сьмілі думки висказав ти… Я нїколи не жадаю від вас — звернув ся професор знов до учеників — щоб ви вміли тілько iurare in verba magistri, а не мали своїх думок. На те ви вже старші ученики, щоби й свою думку мали і сьміло виповідали… Чому ти, Демидів, не віриш тим „огородникам“, що́ беруть ся дерево нагинати? Ану, прочитай свою задачу в голос.
Демидів став читати. У вступі задачі писав про народну фільозофію в приповідках, котрі досить часто висказують взглядну правду, а то інодї й з етикою не в згодї. Перейшовши до теми, описав з іронїєю огородників таких, що́ як стануть нагинати деревину, то й зломлять звичайно. Буває дуже часто: ті, що́ беруть ся нагинати других, самі не ростуть „просто“, отже й не повинні дивувати ся, коли молоді люди не раз противлять ся їм. Відтак пояснив, як розуміє „нагинанє“, чи воно часом не шкодить деревинї, коли воно потрібне, і хто взагалї нагинає деревину. Не лиш огородники, але й обставини. Взявши приклад зі знаного собі студентського житя, розповів, як перше всього недостаток, брак опіки, прикладу, сердечности, нагинають хлопця так, що з него виростає зовсїм не те, чого собі злучайні керманичі єго вихованя бажали.Опостереженя Демидова були бистрі, дуже часто правдиві, а заправлені то щирим жалем, то іронїєю, робили вражінє на цїлій клясї. Демидів скінчив уже читати задачу, а професор Дубровський все ще мовчав. Відтак станув перед Демидовим і спитав єго:
— Чого ти нинї такий блїдий?
— Я читав до пізна в ночи — відповів Демидів.
— Чому-ж не читаєш в день?
— Не маю часу.
— Як то? не маєш часу?
— Маю лєкциї, котрі менї забирають вільний час.
— Чи з того жиєш?
— З того.
— І не маєш нї звідки помочи?
— Тепер нї.
— Чим твій батько?
— Ткачем. Тепер се ремесло не поплатне; а ґрунту в нас мало.
Професор Дубровський став роздавати зошити, причім кождому ученикови відчитував свої замітки і поясняв. Демидів тимчасом на білім місци книжки рисував козака в широченних шараварах.
Роздавши задачі, Дубровський став говорити на тему, порушену Демидовим. Говорив про ідеали молодїжи, про їх недостачу досьвіду, про їх охоту не слухати нїкого, судити старших і вдавати дуже розумних. Відтак розповів, як повинен виглядати „огородник“, що́ має виховувати молодїж. Він, звістно, може також помиляти ся і замість нагинати, ломити завдатки на характери, але ученик семої кляси знає вже, що то таке совість, змаганє до правди, отже, слухаючи других, повинен після своєї найлучшої волї і розуміня служити правдї і старати ся мати чисту совість. Відтак навів професор богато прикладів з житя, то веселих то сумних, щоби ученикам вияснити понятє чести і совісти.
Ученики, кромі кількох, слухали незвичайно уважно сеї бесїди. Демидів чув ся піднесеним на души, забув докори Льоґаритма і розважав добре слова педаґоґа. Година науки минула так скоро, що ученики і не замітили.
Коли Дубровський вийшов з кляси, Демидів взяв Лужицького під вікно і спитав тихо:
— Ти читав „Ідею“?
— Нї. Що се таке?
— Дуже цїкава книжка; всю віру нївечить зовсїм.
— А ти Дрепера читав?
— Нї. Маєш може у себе?
— Маю. Дам тобі.
— Знаєш, Володку, — говорив Демидів до товариша — коли так собі розважаю все, бачу, що не можу бути сьвящеником. А менї здавало ся, що нїчим иньшим не буду. Родичі все казали…
— Ну, звичайно, твої родичі не розуміють, як то прикро грати комедию через цїле житє, продавати за хлїб свої пересьвідченя.
— Що за дивні річи в сїй „Ідеї“! Так тебе рішучо пересьвідчує, так руйнує все те, в що ти доси вірив!… А таки годї зараз з тим всїм погодити ся… Автор там і каже на вступі, що незвичайно трудно освободити свій ум, коли віра загорнула в свою сїтку всї понятя чоловіка і чутя. Нещасний лякає ся перед кождим роз'яснюючим промінем. Хто вірить, не повинен нїколи питати ся, длячого? А ту наука поступила, помильні основи падуть, чоловік бє ся з думками, не знає, за ким іти, чи за розумом, чи за вірою, таємні чутя душі мов сполохані курята ховають ся під крила розуму, а розум немилосердний кричить: „не бій ся!“ Та трудно-ж не лякати ся, трудно не чути неспокою…
— Який тобі спокій може дати віра в те, чого не розумієш? — спитав рішучо товариш.
— Коли-ж бо й розум не дає менї на все відповіди — нарікав Демидів.
І пішла між молодими приятелями горяча розмова про загадку істнованя, над котрою тілько фільозофів думало. Лужицький говорив так, як би певно знав, що боронить правди; Демидів сперечав ся, випитував, як би шукав відповіди на ріжні свої сумнїви. Знати було, як в тім молодім умі сумнїви і великі гасла, немов та весняна буря, одні засїви замулювали, другі скроплювали животворним дощем; збирались разом у грізну хмару то знов розходились спокійно, даючи приступ веселим проміням сонця.
Прихід старого катехита перебив горячу розмову приятелїв, котрі розійшлись до своїх лавок. Катехит ходив задуманий по клясї, від часу до часу ставив деякі питаня ученикам, ученики читали відповіди з книжки, а він походжав дальше по класї, не зважаючи на нїкого…
На обід ходив Демидів від кількох лїт до людової кухнї, де харчувались ріжнородно одягнені люди. Були там і якісь збіднїлі панки в цилїндрах і студенти і робітники, що́ лїтом без блюзи приходили на обід. Всїх очевидно не стати було на дорожші обіди, тому дешева людова кухня була для них добродїйством.
За оловяний значок, котрий коштував десять центів, дістав нинї Демидів росіл, кусень мяса з фасолею і хлїб. З тим обідом упорав ся він за десять хвиль і вдоволений пішов до дому.
Дома молоді комірники сторожа користали з вільного часу, бо була субота і не треба було по полудни йти до школи, отже збиткували і радили над тим, куди би піти на прохід. Лише один, сирота по сьвященику, грав на цитрі, за що Демидів все єго дуже любив. Ідеалом у Демидова було купити собі цитру і навчити ся грати. Як то приємно! які ті акорди на цитрі мягкі та любі! Він справив був собі тому два роки дешеву скрипку і вже грав, як сельский музикант, та склала ся така нещаслива пригода, що в сумерку один товариш єго сїв на скрипку, що́ лежала на кріслї, і роздавив єї на тріски… З того часу Демидів не міг уже доробити ся власного інструменту; однак скористав пізнїйше з нагоди, що мешкав із грачем на цитрі і привчив ся вже грати деякі лекші вправи. Але й тепер власної цитри не міг собі купити, часу вільного мав щораз менче і помалу годив ся з думкою, що мабуть нїколи не буде вміти грати на нїякім інструментї.
Усїв собі на своїм ліжку, опер голову на руки, глянув на свої черевики і взяла єго цїкавість придивити ся їм близше. Піднїс ногу і на велике своє счудованє замітив, що підошва черевика вже зовсїм протерла ся, дїра трохи не наскрізь. Оглянув черевик з лївої ноги — сей був ще цїлий. Здало би ся дати направити черевики, та гроший нема. Добре хоч, що весна та в ноги не зимно… Відтак витяг зі скринки блюзу, оглянув єї, взяв іглу і нитку і став зшивати одно місце, що́ розпороло ся. Шив зручно, мов кравець, а товариш вигравав єму притім якісь дуже мелянхолїйні композициї. Микола нераз на хвилину переставав шити, а слухав музики з іглою в руцї. Зашивши блюзу, вичистив єї щіткою і зараз одягнув. З черевиками рішив заждати до першого дня слїдуючого місяця…
Походивши троха по хатї та подумавши, сїв за стіл та став відрисовувати образ з одної нїмецької часописи, котру випозичив собі з академичного товариства. На образї видко було дуже романтичну околицю зі старинним замком, баштами та грубезними мурами. Демидову подобав ся дуже сей образ; він рішив відрисувати єго і збільшити ним свою убогу ґалєрию образів, що́ красувалась у него над убогим ліжком. Був там портрет Шевченка роботи Демидова, два краєвиди і кілька малих друкованих портретів ріжних письмеників. Образи більші не були уняті в рами, бо Демидів не мав на се гроший.
Рисував з годину, а о третїй пішов на лєкциї до своїх учеників, котрих мав три. Два з них були сини сьвященика, вчили ся добре і не завдавали Демидову великого клопоту. Побувши у них дві години, Демидів пішов далекими улицями до свого третього ученика, з котрим мав богато роботи і гризоти. Був се ученик пильний, але не талановитий, хоч батько єго все казав, що він тілько лїнюх і не хоче вчити ся. Нераз і Демидову докоряв, що потурає синови.
Вже була сема година, коли втомлений молодий учитель майже біг на означене місце, де мав відбути ся концерт. У двох товаришів, що́ винаймали окрему хату, сходив ся вже від двох лїт тайний кружок ґімназияльний, котрий мав свою окрему біблїотеку, вибирав старшин, уряджував ріжнородні відчити і концерти для себе і так доповняв собі науку шкільну. Нинї обходили члени кружка память Шевченка концертом, урядженим власними силами.
Демидів застав уже зібраних з трийцять членів кружка, то старших, то молодших. Прийшов саме в ту хвилю, коли старшина відбирав слово чести від нового члена кружка, Білого, котрий обіцяв держати все в тайнї. Білий виховував ся кілька лїт під проводом духовних осіб в однім інститутї, з котрого єго вкінци прогнали, бо нарушив кілька разів інститутську карність. Се прогнанє мало на него такий вплив, що він небавом став славний яко крайно вільнодумний чоловік. Се подобало ся провідникам тайної студентської громади і вони постарали ся притягнути єго до себе. І отсе прийшов він на концерт кружка.
Був то концерт, якого не доводить ся бачити ширшому сьвітови. На сосновім, немальованім і незакритім столї стояли прилїплені дві сьвічки, бо господарі не мали лїхтарів. Портрет Шевченка висїв против стола на стїнї, украшений зеленю, котру поназносили товариші. Публїка сидїла на двох ліжках, на двох кріслах, на двох скринках і на валїзї. Кому не ставало місця, той стояв не нарікаючи.
Між публїкою був настрій поважний. Коли девятьнайцятилїтний приятель Демидова, Лужицький, пішов за стіл, всї замовкли. Молодий бесїдник піднїс у своїй промові найбільше вольнодумність Шевченка, доказуючи єї ріжними цитатами з поезий великого поета. По промові сьпівав хор, в котрім взяла участь половина зібраної публїки, відтак була деклямация, гра на скрипцї, відчит, що мав роз'яснити зборови „Сон“, котрого — після слів прелєґента — не зрозумів навіть професор лїтератури на унїверситетї, вкінци грав один член на цитрі і знов сьпівав хор. Підчас концерту були двері комнати замкнені на ключ і вікна також мимо задухи не отвирали ся, щоби сьпіву не було дуже чути на улицю. Шевченко у великій кучмі на голові дивив ся з портрету своїми розумними очима на зібраних та немов рухав своїми великими вусами, мабуть тому, що усьміхав ся.
По концертї почалась діскусия над вступною промовою і над відчитом. Кождий майже з товаришів виясняв, як треба розуміти Шевченка. Діскусия перейшла небавом на поле релїґії і ту настала суперечка, в котрій товариші старали ся переговорити один другого. Відтак виринула справа социялїзму, котра здавала ся всїм зовсїм ясною, далї появились теориї Дарвіна — і все то зворушало уми молодечі. Спершу один говорив, а другі слухали, але при кінци потворили ся малі ґрупи, котрі між собою спорили, переконували себе та воювали преріжними доказами. Зачуті або прочитані гасла побивали зовсїм неочитаних та недосьвідних, котрі небавом замовкали, пересьвідчені о своїй наівности…
На однім ліжку сидїли Демидів, єго приятель Лужицький і новий член „Кружка“, Білий. Білий дивував обох своїми сьміло висказуваними гадками, так що Демидів нераз спиняв єго і жадав доказів. Новий член обурював ся, що єго не розуміють, і сипав шумні фрази, котрі вкінци надоїли й Лужицькому і він назвав їх бляґою. Зійшли на справу віри і ту вже оба приятелї вичитаними арґументами побили Білого, котрий богато річий не розумів. Амбіция бувшого вихованця інститутського заставила єго нараз перекинути ся у ворога безвіря, бо зміркував, що лише таким способом буде рівно сильним противником. Демидова і Лужицького се обурювало, назвали єго просто дурнем і стали доказувати, що люди силу природи звуть Богом. Під сьвіжим впливом „Ідеї“ Демидів назвав ріжні оповідання біблїйні неправдивими, лютив ся на інквізиторів, на Торквемаду, на всїх „тиранів“, що́ велику ідею любові ближнього звели на пусту фразу, обурював ся на інституциї чернечі і т. п. Говорив так плавно і переконуючо, хоч не все льоґічно, що який був Лужицький очитаний, знав Ренана, Дрепера, Дарвіна, навіть Маркса і иньших, а сам радо слухав проречистого приятеля.
Білий, збитий з дороги, слухав того мовчки, а вкінци серед найбільшого ораторського одушевленя Миколи, каже:
— Пора вже до дому.
— Чекай, — опинив єго Демидів, — а знаєш ти, як виглядала справдїшна потопа сьвіта?…
— Ет! що то мене обходить? — відповів Білий, шукаючи за капелюхом.
— Не хочеш знати, то обійде ся. А варто знати! Однак справдї, вже пізно; пора йти? Ти йдеш? — спитав Демидів Лужицького.
— Іду. Може би ти пішов зі мною на вечеру?
— Не маю гроший.
— Я за тебе заплачу́.
— Не хочу. Я тобі й так уже винен ґульдена, а не знаю, коли віддам.
— Не жури ся, Миколо, я маю гроші. Коли хочеш, то ще тобі позичу. Ти певно потребуєш?
— Коли я не потребував? Нинї навіть на вечеру не маю.
— Ну, бачиш, який ти! Ходи!
Попрощавшись з товаришами, оба приятелї вийшли на вулицю.— Я тобі дам заробити, — почав Лужицький. — Нарисуєш менї портрет одної панни.
— Твоєї? — спитав з усьміхом Демидів. — Може тої Галї, що ти менї розповідав?
— Єї. Я роздобув фотоґрафію і хочу їй на Великдень зробити несподїванку великим портретом.
— Добре, я нарисую. Таким способом відроблю довг. Дуже добре.
Демидів і Лужицький були собі приятелями, хоч між їх вихованями була велика ріжниця. Демидів — син селянина, був неповоротний, небувалий між людьми, носив ся убого та й бідував, як велика частина нашої молодїжи бідує, дорабляючись становища. Лужицький, син висшого урядника на провінциї, належав до паничів, що́ все мають чистенькі ковнїрцї і маншети, нові гарні краватки зі шпильками, і нову, невитерту одежу. Він бував між людьми і нераз розповідав Демидову, як бавив ся на вечерках та на празниках у свояків-сьвящеників. Хлопець був горячий і поривистий, коли Демидів тілько в хвилях одушевленя ставав таким, а впрочім здавав ся немов би байдужим на цїлий сьвіт.
Лужицький завів Демидова до реставрациї, з чого той був дуже нерад, бо лякав ся, щоби хто з професорів їх не побачив. Успокоїв єго приятель словами, що ту жаден „бельфер“ не заходить, і оба засїли до вечері.
Відтак показав Володко фотоґрафію своєї дївчини. Миколї дуже сподобала ся панна Галя. Щасливий Володко розповідав з одушевленєм, які в єго коханої чудові очі, які уста малинові… казав, що має охоту осьвідчити ся. Демидів відраджував легко, бо, каже, вязати ся так за молоду мабуть непрактично. Володко противив ся тому, грозив, що як вона не схоче на него ждати, то смерть єго і єї. Ся думка наполохала Демидова і він став розважати приятеля.
Важна річ при тій цїкавій розмові була така, що голодний Микола з'їв добру вечеру і випив навіть три склянок пива, від котрого зараз почала болїти єго голова. Старав ся навіть курити папіроса, котрого єму подав Володко, але теж відложив єго на бік; казав, що не привик курити. Тимчасом Володко пускав залюбки колїсцята диму з рота.
Небавом захотїло ся Демидову спати. Лужицький висьміяв єго, що такий сплюх, дав єму два ґульдени завдатку на портрет і фотоґрафію, котру Демидів дуже обережно сховав у нотатку, і, розплатившись, оба вийшли з реставрациї.
Була вже близько одинайцята година, коли Демидів поклав ся в ліжко і за кілька хвиль твердо заснув.
В недїлю по екзортї Микола приготовив ся з завданих лєкций, а відтак взяв ся рисувати портрет Володкової панни. Товариші домашні, Миколів господар — сторож школи, а найбільше єго жінка, дуже були цїкаві знати, що се за панна, але від Миколи годї було видобути тайну. Він рисував крейдкою по папери і не богато відзивав ся. Вийшов на обід на пів години, а відтак рисував знов аж до самого сумерку.
Коли під вечір прийшов до него Володко, аж здивував ся, побачивши гарне личко своєї любки, вже майже викінчене на папери.
— Як жива! — сказав одушевлений. — Дам оправити і завезу їй на Великдень.
На радощах взяв знов Демидова на вечеру і розповів єму докладно, як бавив ся з панною Галею на Різдво. Микола замітив, що рисуючи портрет Галї з фотоґрафії пізнав добре, які в неї правильні риси лиця, які очи бистрі, які ушка маленькі, а волосє буйне, — все мов у грецької статуї.
— Але кілько вона має лїт? — спитав ще Микола.
— Здає ся, сїмнайцять. Певно не знаю.
— І вона буде на тебе ждати?
— Але-ж буде, певно буде ждати. Як тілько скінчу права, зараз оженю ся.
Оба молодцї стали собі укладати пляни на будуче. Демидів не знав, що з него буде; знав лише, що сьвящеником не може бути. Поки-що збирав ся їхати на Великдень та журив ся, що не має сьвяточної одежі; прикро ходити обдертому по ріднім селї, а вже до місцевого сьвященика, що́ має доньки, таки зовсїм годї буде зайти. Володко обіцяв Миколї помогти в тій потребі і позичити єму своєї одежі, ще майже зовсїм нової, бо сам має до вибору. Та обіцянка дуже вразила Миколу; оба приятелї були однакового росту; отже одежа з одного могла придати ся на другого.
На другий день по полудни була сповідь. Микола бив ся з думками, що чинити. Володко радив зробити так, як він: сповідати ся, щоби сьвященикови дати картку, потрібну для контролї, але не причащати ся. Демидів пристав був спершу на сю думку, та коли став розважати свої гріхи, совість обізвала ся в нїм. Ту чоловік сповідав ся зі своїх гріхів і заразом мав намір обдурити власть шкільну на другий день… На таке обманьство Демидів не міг пристати. Що буде то буде, думав собі, хто не вірить у сповідь, не повинен сповідати ся. Отже й не пішов до церкви, тілько докінчував портрет дївчини. Потїшав себе тим, що старий катехит не буде своїм звичаєм контролювати карток і не замітить, що Демидів не сповідав ся, тим більше, що з науки релїґії все мав дуже добрі ноти. Під вечір пішов на прохід у лїс. Збирав весняні ранні квітки, приглядав ся пукаючим брунькам на деревах, одній ґрупі дерев, що́ здала ся єму дуже живописною, і пізним вечером вернув до хати.
Рішившись не йти до причастя, Демидів полежав собі довше в ліжку. Відтак зляв молоком готовий портрет дївчини і перед полуднем занїс єго Лужицькому, від котрого дістав решту заплати. Вертаючи стрітив професора Дубровського. Поклонив ся єму мимоходом, але професор здержав єго і сказав:
— Довідую ся, що ви маєте якийсь свій тайний кружок студентський. Дирекция ґімназиї знає се, отже порадь своїм товаришам, щоби завчасу спрятали, що непотрібне, та перестали бавити ся, чим не вільно. Більше не кажу, сам голову маєш.
Демидів дивив ся зі страхом на професора, відповів переляканим голосом: „Добре, я скажу“, і вже збирав ся йти.
— Чекай — здержав єго Дубровський, витягаючи свій портфель — ти бідуєш, потребуєш помочи. Не маю богато, але що можу дати, то прийми.
Демидів відступив ся від професора і руки сховав майже поза себе.
— Я дякую, я… менї не потрібно…
— Ну, ну, все те гарно, але ти потребуєш; я бачу.
І не питаючись, Дубровський запхав незамітно засоромленому Демидову банкнот в кишеню блюзи, сказав „будь здоров!“ і пішов своєю дорогою.
Зворушений і несподїваною вісткою про відкритє „Кружка“ і ласкою доброго професора, Демидів побіг чим скорше до товаришів, у котрих сходив ся „Кружок“, а відтак всї три розбігли ся до иньших членів. Не минули ще дві години, а кількасот книжок з біблїотеки „Кружка“ розбрились по цїлім містї; їх місце в шафі біблїотечній заняла одежа наляканих господарів хати. Всїх членів „Кружка“ напав великий страх. Лужицький і Демидів, а найбільше Білий, зійшовшись, нарікали на неосторожність та дивували ся, хто би то міг донести дирекциї ґімназиї.
— Що-ж ми злого зробили? — дивував ся Демидів, стоячи з товаришами під вікном в клясї.
— Га! — казав Білий з якоюсь таємною міною на лици — ти знаєш, се було тайне товариство, що ширило социялїзм і атеїзм, а то не всїм подобає ся…
Але дві пополудневі години шкільні минули спокійно, директор не кликав винуватих. Дивувало се членів тайного „Кружка“, і тїшило і непокоїло. Демидів застановляв ся довго над можливими наслїдками слїдства і страх, що дирекция дізнає ся про єго вольнодумні бесїди та про опущенє сповіди, не давав єму анї робити анї спати. У него була вже на совісти одна провина, а іменно він читав раз повість підчас екзорти, за що відсидїв три години в карцері, отже тепер нові, ще більші провини гризли єго, бо могли мати для него немилі наслїдки. Потїшав себе тим, що чей професори простять єму, бо хоч він був лихий математик, але все-ж числив ся до учеників лучших, а декотрі професори, то навіть очевидно любили єго, от як Дубровський, що майже нїколи не питав єго устно, тілько судив після задач. Для сих професорів Демидів працював радо; до одного Греблянського чув якусь ненависть в серцю, котра єму невинну математику зробила зовсїм осоружною.
Минуло кілька днїв, а справа „Кружка“ мов у воду канула. Говорив раз щось Дубровський в клясї, що се таке донос, як підлі суть доносцї, що́ зраджують своїх товаришів, але навіть ті, що́ знали про „Кружок“, не розуміли, до кого професор піє. Лужицький з Демидовим застановляли ся відтак над словами професора, здогадували ся, що хтось їх зрадив, але хто такий? не могли вгадати. Розважали ще й се, чи дирекция ґімназиї може дарувати їм таку провину. Була чутка, що хоче членам „Кружка“ дати тілько осторогу і напімненє…
І так непевні своєї долї роз'їхали ся члени тайного „Кружка“ на Великодні Сьвята. А тимчасом одна часопись, що́ мала в суспільности не дуже добру славу, заговорила про лихе виховуванє молодїжи, про тайні „Кружки“ социялїстичні і атеїстичні в одній ґімназиї, про недогляд дирекциї і т. п. Нїхто з членів тайного „Кружка“ не знав того, як ся статя часописи затроїла директорови ґімназиї цїлі Сьвята Великодні… І жінка і дїти і слуги директора дивувались тодї єго великому пересердю…
Щасливо і безжурно проводив Микола вільний час в родиннім селї. Кілька днїв працював в огородї. Минувшими лїтами засадив був там деревину рядом, заложив альтану під черемхою, навозив ся тачками землї, щоб вирівнати долівку альтани, вирізав стежку в мураві і сам радо просиджував підчас вакаций в огородї. Тепер приїхавши, застав всю свою роботу зруйновану. Лавок в альтанї не було, мати запалила ними в печи; молоду деревину поломила худоба, а сухе, поломане бадилє зїля разом з купою зівялого листя та з болотом застелювало альтану. Зажурило се дуже Миколу. Він сварив ся з братами і сестрами, що так не розуміють ся на красї і вигодї альтани, що худобу пускали в город та дозволили поломити молоді каштани і акациї. Пояснили єму, що в пізну осїнь і тепер на веснї треба було худобу вигнати на траву в городї, а худоба, звичайно, дурна, не розуміє ся на панських примхах, на „гальтанах“ та „вакациях“.
Микола розсердив ся, махнув рукою і взяв ся направляти альтану. Поробив сїдала з мурави, понасаджував знов кільканайцять деревин, вимів листє, вирівнав землю, вичистив стежку і тілько не брав ся ще сїяти цьвітів, бо раз, було завчасу, а друге, не мав насїня. Але умовив ся з одною сестрою, що пришле їй насїнє, а вона нехай засїє. Сестра вияснила єму, що в тїни альтани не можуть всї цьвіти вдати ся; їм треба сонця. Се пересьвідчило Миколу і він заложив біля альтани грядку на цьвіти, де промінї сонця мали приступ. А довкола альтани, де справдї було вогко, засадив лозу наохрест.
Та робота заняла єму три днї. Упоравшись з нею у великодну суботу пішов межею в поле. Тепле весняне сонечко зогрівало ниви, зеленїючі буйними засївами. За полем на пасовиску молоді пастушки зчіпили ся за руки і грали гагілку, мов пробували, чи не забули єї. Веселий, дзвінкий голос дитячий лунав аж у недалекім лїсї. Микола приглядав ся дїтям хвилину, а коли ті помітили єго і замовкли, пішов у лїс, щоби не перебивати дїтям забави. Усїв собі на бе́резї лїса против сонця та й довго дивив ся задуманий то на поля, то на лїс, то у воздух, де доконче бажав відкрити жайворонка, що́ щебетав понад полями. Але не побачив божого сьпівака, так у гору збив ся…
Досьвіта на Воскре́сенє Микола був одним з перших коло церкви. На дворі що лиш свитало. Жайворонки над недалекими полями величали ранїшними піснями Творця всїх сьвітів, а голос їх чути було аж коло церкви. Ту стали збирати ся чорні постатї селян; у сутїни тілько знати було, хто в кожусї, а хто в кафтанї. Селян було більше, як селянок; мабуть господинї порались дома, а дїти ще спали. Побожні християни приходили до церкви, били поклони, цїлували плащеницю і молили ся.
Вступаючи в церкву, Микола несьвідомо перехрестив ся, але коли подав ся в сторону плащеницї, нагадав собі нараз „Ідею“, страшну книжку, котра… якже вона каже про Воскре́сенє? Гріх і думати про се в церкві! Гріх?!… — і Микола усьміхнув ся.
Усїв в крилос і при блїдім сьвітлї кількох сьвічок став оглядати селян. Шепіт молитов і зітханя чути було з усїх сторін. Одна селянка своїм видом і напів голосною молитвою вразила єго. Вона била часто поклони так, що голосно товкла чолом об підлогу, вона піднимала руки до неба і — не вже таки?… Микола придивив ся близше: по єї старім, пооранім морщинами лици котили ся сльози, тихі сльози, що́ блестїли у сьвітлї сьвічок. Била ся в груди і припавши до підлоги лежала так кілька хвиль. Хто вона? Недалека сусїдка Миколового батька. Недавно померла їй донька та ще й дуже тяжкою, неприродною смертию. Микола чув уже, як то було, і хоч не добре розумів причину самовбийства дївчини, але щиро жалував єї й матери. Вдумував ся в положенє нещасної матери і радо бачив, що вона в молитві находила втихомиренє свого болю і полекшу. Як вона молить ся, Боже! Невже-ж таки можливо, щоб такої молитви не вислухали на небесах?…
Селян сходило ся щораз більше. Прийшов і сьвященик. По короткій відправі всї вийшли перед церкву і тут почав ся воскресний обряд. Поважний сьпів церковний проймав Миколу; єму немов мурашки лазили по плечах, доходили до пальцїв, ніг і рук, а відтак вертали знов на плечі і до голови. Він слухав уважно сьпіву сьвященика і ловив ще пильнїйше голоси сьпіваючих селян. Які ті голоси нинї безжурні, сказати-б веселі! Немов ті сьпіваки журби й в очи не бачили, немов злиднї — не їх щоденне житє, немов остро додержуваний піст не приборкав їх сили душі; сьпівають всї так, як тілько щасливі люди можуть сьпівати. Микола відійшов на бік, щоби здалека послухати, як ті голоси зливають ся в один величнїй воскресний гимн на честь Спасителя сьвіта. Та як небавом почув пісню сьвященика: „Христос воскресе“, сам підбіг до громади і дзвінким тенором на весь голос став сьпівати разом з селянами милу пісню великодну. Забув на свої пересьвідченя, на своє безвірє, а душа єго злучилась з душами селян, наповнилась тихим щастєм і відрадою та нелукавими устами прославляла воскресшого Христа. В одушевленю селян потонув і молодий, скептичний ум та розплив ся сердечною піснею. І ся пісня молодого студента разом зі звуками сїлських дзвонів полинула далеко й високо, так що й жайворонки, божі сьпіваки, замовкли і присїли в зеленім збіжу.
Рожеве сонце висувало ся щораз висше зза виднокруга і зоря ранїшна блїдла перед найбільшим божим сьвітилом. З недалекого лїса повіяло різким холодком на ту громаду, що́ діждала ся весняного сьвята і за те дякувала Богу.
Микола наче зі сну збудив ся, коли селяни стали розходити ся. Нараз нагадав собі знову свої звичайні думки, одушевленє щезло, а єго місце заняло немиле і важке почутє, що був нещирий. Нещирий?… Нї! От хвиля минає і єму знов так благо на серцю, що прощає всї провини і кільком товаришам з семої кляси, котрих не терпів цїлим серцем, і ненавистному Льоґаритмови… Всї дрібні журби єго щоденні тепер ще меншають і майже щезають, розходять ся, як отся мрака ранїшна від промінїв сходячого сонця…
Підчас служби Божої Демидів читав „апостола“, аж серце єго батька радувало ся. Що за голос у Миколи! Люди на хори зглядали ся, а навіть доньки сьвященика, що́ сидїли коло престола, звернули на него увагу.
По Богослуженю запросив єго сьвященик до себе на вечір. Він був рад запросинам, бо завдяки Володкови прибрав ся, як панич, а завдяки Дубровському мав новий капелюх і направлені черевики; значить, не було чого соромитись.
Але коли вечером Микола пішов до сьвященика, де були гостї, таки чув ся несьміливим. На питанє одної панни не знав, що відповісти, і тілько почервонїв ся. Панотець і лїсничий розмовляли з ним довше і відтак між собою рішили, що він розумний хлопець. Се признала вкінци і найстарша донька сьвященика, котра своєю прихильностию осьмілила єго так, що став виповідати свої думки ясно і щиро, а з того взяла ся зовсїм нескучна розмова. За те Миколї та панна дуже вподобала ся, а всї иньші видались єму не дуже мудрими…
В перший день науки по Великодни Володко Лужицький прийшов перший до кляси, десь зараз по семій годинї рано. Ходив задуманий та сумний по клясї і тілько руками розводив. Сїдав у лавку, споглядав хвилинку байдуже на книжку і знов ставав та ходив, як би не міг собі найти місця. Товариші, що́ стали сходити ся до кляси, замітили се і питали ся, що єму, та він мовчав, як би води в рот набрав. Аж коли прийшов Демидів, Лужицький припав єму до грудий і став хлипати.
— Що тобі, Володку? — питав ся здивований Микола та завів приятеля в куток, щоби иньші товариші не чули їх розмови.
— Зрадила мене! зрадила! — нарікав бідний хлопець.
— Хто такий? Галя?
— Вона, вона! Щоб єї…
— Як же зрадила?
Володко аж по хвили відповів з очевидним пересердєм в голосї.
— Я їй даю портрет, а вона менї: „Дякую вам, каже, гарненько. Се буде для мене гарна памятка; я вас за те запрошу на своє весїлє…“ На весїлє? Я не знав, що й сказати. Питаю ся потім людий, а вона справдї виходить замуж на Зелені сьвята. Що менї робити? Та я радше в могилу піду, як на єї весїлє поїду…
— Володку, дай же спокій; не говори дурниць. Адже ти за молодий був для неї. Де-ж їй схотїлось би ждати що-найменче пять, шість лїт?!
Приятель мовчав, опершись о стїну.
— Знаєш що, Миколо? — зірвав ся нараз. — Тепер я не буду анї вчити ся, анї до школи ходити; стану волочити ся по ночах, запивати ся, все менї одно…
— Тю-тю на тебе! — налякав ся Микола. — От видумав спосіб житя! Та я тебе буду переслїдувати, як аєнт від полїциї, і не допущу до сего. Ще чого не вигадав! Задля такої дурницї пропадати!…
— Ой! не дурниця се, Миколо, ти не знаєш — бідькав ся Володко.
— Хоч не знаю, та здогадую ся, що се ще невелике нещастє.
І почав Микола потїшати зрадженого приятеля, поки вибила осьма година.
До кляси увійшов професор істориї і байдуже сказав Демидову, що директор кличе єго чогось до канцеляриї. Не так байдуже приняв сю вістку ученик. Він поблїд і затремтїв. До канцеляриї? по що? Вийшов помалу на коритар, станув і задумав ся. Серце в нїм било ся, тїло омлївало… Невже-ж таки тягнуть за тайний кружок?… Налякав ся директор статї в часописи, про котру вже Микола чув, і починає слїдство, чи що такого? Але-ж годї ждати! Відважно, Миколо! Чей тобі директор голови не зірве…
Демидів додав собі відваги, приняв міну як найспокійнїйшу і, запукавши в двері, вступив до канцеляриї. Поклонив ся і станув. Директор і не глянув на нього, тілько щось писав. Нараз підняв голову, зірвав ся, прискочив до Миколи, вхопив єго за плечі і потермосив з цїлої сили.
— Ти закало ґімназиї, ти менї будеш молодїж псувати, тайні кружки закладати, атеїзм ширити, щоб ґазети писали!… Ти не знаєш, що то не вільно, дурню якийсь! Вилетиш з ґімназиї на чотири вітри; в цїлій Австриї не приймуть тебе нїгде!Микола стояв блїдий і мовчав. Зпоміж наглого хаосу почувань помалу-помалу підступала до єго серця завзятість. Він зрозумів, о що йде, і рішив ся бути осторожним. Директор по першім нападї гнїву сїв на крісло, кинув пером, паперами, встав знову, ступив два кроки в сторону Миколи, але зупинив ся і сїв знов, тяжко відсапуючи.
— Ми все знаємо — промовив по хвили — отже говори правду. Я не позволю, щоб на мою ґімназию пальцями вказували. Про кружок ваш я знав давно, але думав, що се невинні сходини. А ви там атеїзм ширите, социялїзм, Дарвіна читаєте!… Пождїть! дам я вам науку! До остатної сповіди кільканайцять драбів не приступило, між ними і ти! Вижену всїх на чотири вітри!
Микола мовчав, тілько чув, як від хвилї до хвилї колїна під ним гнули ся зі зворушеня.
— Чому ти не сповідав ся? — спитав директор, піднимаючись з місця.
— Менї здавало ся, що то не провина — відповів Микола тремтячим голосом, котрий зараз єму не сподобав ся і тому зібрав усї сили, щоби відповідати спокійно.
— Не провина?! — скрикнув директор. — Так ти кажеш?! І хто тебе так навчив?
Микола мовчав.
— Кажи, хто тебе так навчив? Чи може катехит, чи я, чи иньші професори?
— Нї, борони Боже — відповів Микола — я сам навчив ся.
— Ти ще собі глузуєш, осле якийсь! — скрикнув ще сильнїйше директор і знесилений упав на крісло.Микола мовчав хвилинку, почім зворушеним голосом сказав:
— Та я не глузую собі, тілько правду кажу. Адже поза школою дещо читає ся, та й не лиш самі шкільні книжки! Щож я тому винен? Нїхто менї не роз'яснить… в школї інакше, поза школою інакше, одно з другим в незгодї, погодити я не вмію… Менї самому з тим невигідно.
— Геть менї! Марш, безбожнику! — зірвав ся директор. — Поклич менї ту Лужицького.
Зломаний, розбитий вертав Демидів до кляси. Викликав Лужицького, шепнув єму на коритари, що за пригода, і з уданим спокоєм вернув до кляси. Що такого? що такого? — питали ся шепотом сусїди. Нїчо! — відповів Демидів, нахилив ся над своєю книжкою і задумав ся. Професор традував історию, не зважаючи на шепоти в клясї. Небавом вернув Лужицький, почервонїлий, як півонїя. Через товариша передав зараз карточку Демидову зі словами: „Хтось нас зрадив!“ Демидів задумав ся глубоко над сею пригодою і майже не чув, що говорив професор. Коли вдарила девята година, Лужицький з Демидовим вибігли зараз на коритар.
— Я не признав ся до нїчого — зачав Володко. — Сказав, що сповідав ся, що нїякого кружка не було, нїяких безбожних розмов. А він на те: „Ми все знаємо, не бреши!“ Хтось донїс! Впрочім мене то нїчо не обходить, нехай і виженуть мене тепер, менї все одно…
— Хто-ж би то донїс? — спитав Демидів немов сам тебе.
— Або-ж я знаю!— Хтось з наших, чорт би єго вхопив! — і Микола аж зуби стиснув зі злости та поробив кулаки.
На другу годину прийшов професор Дубровський. Усїв на катедрі і довго мовчав. Крутив довгі вуси, гладив бороду і поправляв окуляри. Притім сопів та зпід лоба дивив ся на цїлу клясу.
— Реформатори! — гукнув нараз і замовк. В клясї стало зовсїм тихо. — Не зажде один з другим, поки стане послом до сойму, до ради державної, поки більше розуму прибуде, — нї! він уже тепер бере ся направляти сьвіт! О, сину, сьвіт старий, а старого тяжко переробити. А коли думаєш, що зможеш, так на те не пора в ґімназиї! Здає ся тобі, одному з другим, що ти вже всї розуми поїв, та спімнеш моє слово, коли в друге стілько проживеш, як доси, і сто разів більше навчиш ся, як в ґімназиї, назвеш себе таки дурним. Були вже більші фільозофи, як ви, і ті вмирали, невдоволені своїми здобутками, своїм знанєм…
Як молоді жеребцї ви брикаєте самопас, то в бурян скочите, то в жито забіжете, то трави скубнете, то листочок зірвете. І годї пастухам вдержати вас у ладї, — у вас же така ріжна вдача, такі ріжні вихованя, а у ваших пастухів стілько своїх власних клопотів! Подають жеребцям сїчку, хоч би й примащену вівсом, а їм того мало… Вони скочуть в зелений овес, наїдять ся і — дістають охвату…
Ту професор опинив ся, мов би завагав ся чогось.
— Ти, Демидів, розумієш, до чого я річ веду? — спитав ученика.
— Розумію — відповів Демидів.
— І ми розуміємо — сказало кілька голосів.
— Ах! я знаю — зачав професор знову — ви богато розумієте, а таки ви нерозумні. Сказав би я вам більше, як би можна. Та годї, — і надо мною є власть. Одно лиш собі запамятайте: Добре, коли молодий чоловік привикає любити правду, шукає єї, багне за новими науками, читає, спорить… Се-ж та ферментация, з котрої витворює ся напій, піддержуючий силу духа через цїле житє. Та… жаль менї вас, молодих, що за свою цїкавість мусите терпіти, що весняні бурі руйнують у вас так часто добрі засїви…
Професор Дубровський очевидно гамував свої думки, не доповідав. На єго лици так і знати було охоту, виговорити ся, але спинив ся. Став поясняти одну поезию в читанцї і не стямив ся, як дивними дорогами зійшов знову на пригоду в ґімназиї. Тепер уже говорив до кінця години. Поясняв, що се таке змаганє до правди, які молодечі пориви і докази, яка цїль житя, як по змозї всякі суперечности годити… Відтак з гумором розповідав, як з найбільших ґімназияльних атеїстів бувають дуже добрі сьвященики, як з ґімназияльних социялїстів творять ся прикладні бюрократи, а то й лаполизи… Пояснив, чому се так, і порадив добре прослїдити дану річ, щоби мати про неї справедливий осуд. Вкінци розповів, як треба виховувати в собі і серце, чутє. Тепер дбають головно про вихованє розуму, а на вихованє серця майже не звертають уваги. Тимчасом розум без серця і серце без розуму не має ваги, затроює житє…
Демидів слухав так пильно професора, що забув навіть свою немилу розмову з директором і свій страх перед вигнанєм з ґімназиї. Вдивляв ся в Дубровського, як у пророка, ловив думки єго та складав пильно у своїм умі. Ах! як же-ж він говорить, той Дубровський! Микола трохи не вибіг з лавки, щоби поцїлувати єго в руку, як батька. Але тут нараз дзвінок звістив конець години, професор урвав свою бесїду, постояв ще хвильку задуманий на місци, глянув на клясу і помалу вийшов. Миколї вернула неспокійна думка про вигнанє…
Кляса загомонїла, як звичайно підчас павзи. Безжурний товариш Безрогий в спілцї з кількома иньшими зложив „менажерию“, котра іржала, кукурікала, гавкала і рохкала… Два завзяті курцї, отворивши комин, пускали дим з папіросів у піч, щоб не було в клясї чути.
Директор ґімназиї не потребував довго слїдити, щоб дізнати ся, що дїяло ся на сходинах тайного кружка. Кождого ученика, з котрим вів слїдство, майже прибивав тим, що сам знав все; хлопцїв аж дивувало, по що ще питає ся. Поміж членами кружка настав переполох, вони перестали сходити ся, а ті з них, що́ не сповідали ся, просто стратили надїю, що їх задержать на дальше в ґімназиї.
Микола вже трохи не жалував, що не зробив так, як Володко, котрий висповідав ся, щоб зложити сьвященикови карточку, але не причащав ся. Однак в тім жалю потїшав себе, що хоч не обманив нїкого. Тепер застановляв ся так глубоко, як тілько міг єго молодий, недосьвідний ум, над тим, чому такі думки, як єго, вважають ся провиною; як погодити се, чого в школї учать, з тим, що доводить ся читати поза школою; чому того не старають ся поясняти в школї, чому не підготовляють учеників, щоби молодий ум потім так не мучив ся від ударів незнаних собі відомостий… Але не находив на се відповіди. Не можна! та й годї, а не хочеш, то терпи! Ба! перетерпіти можна, але се не рішає загадок…
Бив ся так Демидів з думками кілька днїв, вижидав зі страхом кінця слїдства, відгадував, що має означати такий похмурий вигляд у Дубровського, чому ненавистний Льоґаритм так радо хотїв єго на чімсь „зловити“, хоч не міг, бо застав єго приготовленого — і всї ті думки зазначувались у него назверх так виразно, що Дубровський нераз ставав перед ним і мовчки вдивляв ся в се змарнїле, молоде, а таке вже поважне лице.
Скінчило ся слїдство. Виновників засуджено на карцер, кого на чотири, кого на вісїм, а Демидова на шіснайцять годин, бо за ним була вже одна значна провина, що підчас екзорти читав книжечку, а тепер не сповідав ся, ширив атеїзм і социялїзм та роздавав до читаня заборонені книжки. Иньші хоч не признавали ся, а Демидів, коли директор вдруге випитував єго, прямо сказав, як і що. І се читав і те читав і тілько — як наівно сказав — рад би знати, по чиїм боцї правда. Єго переконували більше Ідея, Дарвін, социялїстичні теориї — щож він тому винен?…
Незвичайно всїх застановило, що Білого не покарали, хоч також належав до кружка. Директор знав усїх, хто тодї був на концертї в честь Шевченка, всїх переслухував, а єго мабуть нї; нїхто не чув про се… Підозрінє Демидова на Білого ще більше зросло, коли Дубровський вдруге став поясняти, що се таке донос та яка то нечесть бути доносцем. Демидів глянув притім на Білого і замітив, як той мазав олівцем по зошитї та закушував уста. Але не знав ся ще на стілько на людях, щоби з лиця вмів вичитувати чужу провину.І так з непевностию, хто їм таку вчинив прислугу, члени кружка стали відсиджувати кару. Миколї подїлено єї на два навороти і загрожено, що як не поправить ся, то найблизша кара — буде прогнанє. В карцері думав Микола над тим, щоби то було, як би єго справдї прогнали з ґімназиї. Біда була-б — щож більше? А батько, мати, що сказали би? Коли Микола уявив собі, як би мати плакала, то й самому моторошно стало. Тілько надїї мали на нього, дивились, мов на сонце, радувались кождим єго приїздом, уважали єго найлучшою дитиною, а ту — єго прогнали з ґімназиї! Ось тобі син! ось тобі потїха! Діждали ся батько-мати сорому на цїле житє. Цїле село сьміє ся, всї пальцями вказують на них. А декому вже й відпала охота, давати сина до висших шкіл…
І Микола уявив собі наслїдки прогнаня так, як би вже зазнав сего лиха. Прогнали — і що тепер чинити? куди повернути ся? Нї на село вертати, нї школи кінчити! Боже, адже се було би нещастє на цїле житє!
І то за що? за що? За те, що був цїкавий до книжок, котрі так єго душу томили? За те, що зневірив ся в дотеперішнїх своїх учителїв і пробував шукати сам дороги до правди? За те, що мимохіть позбув ся потїх релїґії, які перше певно, найпевнїйше в сьвітї мав? Щож се значить ся? За щож карають? Чи та кара наверне єго на давну дорогу?…
І подумав собі Микола, що того всего не було би, як би хтось не донїс, як би не Білий… Бо то він донїс — нїчого й перечитись. Чому тепер так уникає єго і Лужицького? чому так присмирнїв і надїє ся вернути наново до інститута? То він, певно він, скотина! І з таким підлим „товаришем“ сиди та вчи ся в одній клясї! І таку справдїшню закалу держать в ґімназиї! І такий „многонадїйний“ молодець має так починати свою кариєру!
А лихо-ж би єго побило! — аж скрикнув Микола на вдивовижу кільком союзникам і на знак свого пересердя вдарив кулаком в лавку. Так ті думки розлютили єго. Чим більше застановляв ся над тим, тим більше підступав до єго серця гнїв, кулаки стискали ся, очи яснїли, віддих прискорював ся…
Відсидївши кару, Демидів значно присмирнїв. Учив ся пильно, навіть на радість Льоґаритма зрозумів всї тайни аналїтики, і не балакав з нїким, тілько з Лужицьким, котрий помалу забував свою страту і зневагу та, погулявши з розпуки раз до півночи, не гадав уже сего повтаряти. Перестав також рисувати, якось відпала єму охота, і дивним дивом навіть професору Дубровському, для котрого задачі вирабляв завсїгди з такою охотою і фантазиєю, найновійшу задачу написав коротко та й досить недотепно. Сам Дубровський те замітив…
В ту пору лучило ся Демидови незвичайно прикра пригода. Приїхав сьвященик, батько сих двох учеників-братів, котрих Микола вчив. Дізнав ся, яку мав кару учитель єго синів і за що, налякав ся дуже того впливу єго на дїтий і звільнив єго від обовязку. Микола запевняв, що зі своїми учениками нїколи не говорив про такі справи, як безвірє і иньше, однак сьвященик не дав ся пересьвідчити, признав єму, що доси був вдоволений з него, бо дїти вчили ся добре, заплатив єму, що належало ся, а щоб Демидів не мав жалю до него, то ще хотїв єму дати дарунок. Іменно прощаючись запхав єму кілька банкнотів в руку. Демидів глянув на банкноти, відтак на сьвященика, сказав: „Менї досить того, що належить ся“, подаровані гроші поклав на стіл і, поклонившись, вийшов чим скорше з хати. Єму було так чогось гірко на серцю, так на плач єму збирало ся, а плакати не міг.
Придавлюваний жаль помалу-помалу зміняв ся у него в пересердє, котре проявляло ся гірким усьміхом на устах або дотинками. Призвичаєний до злиднїв він не лякав ся їх, на обіди в кухни людовій ще гроші мав, але жити з кількох ґульденів місячно до вакаций — таки буде трудно. Він рішив ся спокійно ждати на те, що хвиля принесе, і не опускати рук, але заразом не мав надїї, що дістане які нові лєкциї. Сподївав ся лише, що як перебув уже неодні злиднї, так і сї перебуде. Але така зневага від сьвященика [він уважав се зневагою] болїла єго і гризла тяжко. Адже вчив синів добре, вони любили єго і слухали! Чому-ж батько нагнав єго, засоромив перед дїтваками? Що тепер ті дїти будуть думати про него?…
Роздратований сею подїєю, прийшов Демидів по полудни до школи. Лужицький, дізнавшись про єго пригоду, потїшав єго, що „якось то буде“. Я — каже — гірше перебув, а от, минуло ся. У відповіди на се Демидів, з гірким усьміхом на устах, став рисувати крейдою на таблици портрет дївчини, під котрим дав підпис: Галя. Лужицький скоренько стер губкою портрет. Тодї молодий рисовник нарисував собаку, як стоїть на задних лабах перед якимсь паном, і під собакою написав „Білий“. Коли се замітили товариші, в клясї настав сьміх. Сам Демидів усьміхнув ся: собака була добре нарисована.— Білий! Білий! — стали кликати — ходи подиви ся на свій портрет.
Білий справдї прийшов до таблицї. Ненавистними очима глянув на Демидова, захмарив ся і воркнув:
— Ти, безбожнику якийсь!
— Ов, який менї побожний найшов ся! Білий зве ся, а чорну совість має. Ти від коли став таким побожним? — питав ся глумливо Лужицький.
— А тобі що до того?
— Вже тебе до інститута приняли? — дотинав Лужицький.
— Чуєш! — скрикнув Білий — будеш бачити, що з того вийде. Я зараз…
— Підеш певно поскаржити ся директорови. Штубак! — промавляв противник звільна.
— Щоби-сь знав, що піду. Ви менї жити не даєте, ви, атеїсти, социялїсти!…
— І що ти дістав за се, що тодї донїс на нас?
— А тобі що до того, ґоґо висмарований?
Підчас сеї перепалки Микола підступав мовчки щораз близше до Білого, закушував уста аж до крови, стискав кулак, а при остатних словах доносця, скочив на него нагло і з цїлої сили ударив єго в лице.
— Ах, ти, скотино якась! — скрикнув притім, аж засопів.
Білому потекла кров з носа. Він прискочив до Демидова і хотїв єму віддати пощечину, але розлючений Демидів ухопив єго за рамена, потермосив та й відкинув від себе, як сніп соломи. Білий упав назадусь на землю, вдарив ся головою об стїну і набив собі ґудза. Побіг зараз з плачем до канцеляриї директора, а Демидів усїв в лавку. На нїм цїле тїло дрожало, піт виступив на чоло, а кулак не розводив ся.Всї ученики семої кляси поторопіли, затихли у лавках, бо певні були, що директор ось-ось надбігне. Директор справдї надійшов, тріснув дверми, кинув капелюх на катедру і, повівши люто очима по клясї, крикнув:
— Де сей розбишака Демидів?
Демидів підняв ся з лавки і певним голосом відповів:
— Я ту, пане директор, але я не розбишака.
— Ти ще менї будеш відповідати! Геть менї з ґімназиї, забирай ся! Тобі свинї пасти, а не до ґімназиї ходити!
— Волю свинї пасти, як з такими Білими разом учити ся — відрізав Микола. — Я вже свинї пас хлопцем дома, для мене се не новина.
Але з місця не рушав ся.
Директор прискочив до лавки і вхопив єго за обшивку.
— За двері! — крикнув, мов несамовитий.
— Я сам вийду, не дам викинути себе!
І коли директор єго обшивку пустив, Демидів забрав свої книжки і капелюх та помалу вийшов з кляси. Але скоро тілько перейшов коритар і ступив на сходи, почув нараз, як під ним угинають ся колїна, як млість якась нападає єго, цїле тїло слабне — книжки висунулись єму з рук і він упав омлїлий на сходах…
Саме тодї ішов професор Дубровський на лєкцию до осьмої кляси. Іде, дивить ся: на сходах лежить чоловік, а коло него розкинені книжки. Глянув в лице — се-ж Демидів! Скоренько підняв єго і занїс на коритар та перехожому ученикови казав зараз принести води. Та ще той води не принїс, а вже Демидів сам прийшов до памяти і здивованими очима спозирав довкола. З семої кляси долїтав грімкий голос директора…
— Що тобі? — спитав Дубровський.
— Я хорий — шепнув Демидів, підводячись з трудом з підлоги.
— Покличте зараз сторожа!
Студенти, що́ обступили Демидова, побігли по сторожа. Дубровський дав сторожеви на дорожку і казав відвезти Миколу до дому. Микола дав ся вести, як дитина. Професор проводив єго очима, доки той не щез на скрутї сходів…
Коли дома, лежачи на ліжку, Демидів успокоїв ся і міг знову льоґічно думати, жаль, несказаний жаль здавив єму горло. Він припав лицем до подушки і гірко заридав. „Що скаже батько! що скаже мати!“ — приповідав лише і заливав ся сльозами. Сторожихи і сторожа не було дома, були на послузї; тілько дївчинка їх малолїтна здивовано дивилась на Миколу, а відтак і собі заплакала.
Се спинило плач Миколи. Встав з ліжка, утихомирив дитину, усїв відтак на крісло та став перевертати свої книжки і зошити. Дивив ся на все, мов пращав ся з тим, а сльози мимохіть котились єму з очий. В руки попав ся єму зошит з задачами, що їх писав так радо для Дубровського. Став перевертати картки і перше, що замітив крізь сльози, то були слова з тої хваленої задачі: „Але бувають і такі огородники, що́ як стануть нагинати деревину, то й зломлять..“
Зошит випав Демидову з рук, він поклав голову на стіл і сидїв так, мов задеревілий. Голова болїла єго і коли по нїй які думки снувались, то й ті були неясні, мов туманом повиті. Так застав єго Лужицький, котрий зараз по науцї шкільній прийшов потїшити свого приятеля…
Демидова не прогнали з ґімназиї, лише дали єму сьвідоцтво відходу і порадили записати ся до иньшої ґімназиї. З обичаїв дістав злу ноту, впрочім зі всїх предметів мав ноту добру. Казали, що Дубровський дуже побивав ся за Демидовим і не допустив, щоб єго формально прогнали. Відтак сам ходив до дирекциї другої ґімназиї просити, щоб Демидова приняли, що і стало ся. Кромі сего постарав ся о нові лєкциї для него, між иньшим приняв єго за учителя до свого шестилїтного синка, котрого мав обучати грамотї.
|
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|