Всесвітна історія/II/III
| ◀ II. Часи від панованя Кароля Великого 768. до першого хрестоносного походу 1095. | Всесвітна історія. Том II III. Часи хрестоносних походів 1095.—1270. |
IV. Часи упадку середновічних порядків: 1270. 1492. ▶ |
|
|
Причини хрестоносних походів. Сьвяті місця, де жив, ходив і научав Ісус Христос, були все дуже дорогими для християньского сьвіта. Богато люда, (у нас званих паломниками,) бажало звідати дорогі місця і тисячі християн ішли на схід до Палєстини поклонити ся сьвятому Гробови та побачити сьвяті місця. Як довго Палєстина знаходила ся в руках візантийских цїсарів, так довго паломники не дізнавали жадних перепон. В роцї 636. здобули Палестину Араби, котрі відзначали ся релїґійною терпимостию і дозволяли християньским паломникам звідувати сьвяті місця. Але баґдацкий халїфат підупадав з кождим днем, а Палєстина перейшла в руки Турків Сельджуків фанатичних приклонників науки Магомета. З хвилею занятя Палєстини Турками змінили ся обставини. Турки згнущали ся над християнами, висьмівали їх релїґійні почуваня, жадали від кождого паломника великих оплат за доступ до сьвятих місць; часто бувало що християнин відбув кілька сот миль дороги, щоб лише оглянули сьвяті місця, а вкінци мусїв з болем серця опускати Палєстину, бо не мав чим заплатити за доступ до сьвятих місць. Про всї тоті згнущаня Турків приносили відомости паломники до Европи і у християн почала зроджувати ся гадка, що се є нечестию для християн, що сьвяті місця знаходять ся в руках невірних, та що їх потреба Туркам відобрати.
Як раз в такій хвили звернув ся візантийский цїсар Алексей Коммен до папи Урбана II. з просьбою о поміч проти Турків.
Візантийска держава по смерти цїсаря Юстинїяна упадає постепенно. Цїсарі з македоньскої династиї (867.—1056.) занимали ся переважно науками, а тимчасом на державу напирали Араби, Болгари, Русини і Мадяри. Сельджуки заняли Малу Азию, Нормани полудневу Італїю. В роцї 1054, царгородский патриарх, Михайло Керулярий зірвав унїю з Римом і від сего часу східна церква віддїлила ся цїлковито від західної римскої. Вже великі папи як Сильвестер II. Григорий VII. думали над приверненєм унїї і над освободженєм Палєстини з рук Турків, однак не мали на се часу, бо заняті борбою з цїсарем, мусїли звертати увагу на що инше. Папа Урбан II. повідомлений дуже точно про надужитя Турків паломником Петром з Амієн, позволив Петрови з Амієн взивати вірних до борби з Турками. Від сеї хвилї Петро з Амієн ішов від міста до міста, від села до села і взивав всюда християн до походу на Турків. Тимчасом папа Урбан II. скликав собор до міста Клєрмон 1095. р. На соборі, де було рівнож дуже богато сьвітских людий, промовив пана Урбан II. так горячо до зібраних, що всї закликали „Так Бог хоче“ і постановили іти бороти ся до Палєстини, а на знак, що ідуть бороти ся за сьвяту віру, припинали собі на плечах хрест, від чого і пішла назва хрестоносцї.
По соборі в Клєрмон настав в Европі великий рух. Лицарство почало приготовляти ся до борби, але простий нарід, якому приготовленя лицарів видали ся за повільними, постановив не ждати на лицарів лише іти зараз до Палєстини. Вже весною 1096. р. понад 100.000 люда під проводом Петра з Амієн і лицаря Вальтера Габенїхта вирушило в похід. Цїле се війско складало ся в переважній части з людий недосьвітчених і необізнаних з воєнним ремеслом тож і не диво що їх успіхи були малі. Турки побили їх коло Нїкеї, а Петро з Амієн ледви з горсткою жовнїрів вернув з Азиї до Царгорода.
Перший хрестоносний похід 1096.—1099. Тимчасом лицарство майже виключно француске (Нїмеччина була занятою борбою о інвеституру), вирушило в похід під проводом Ґотфрида з Буільону, єго брата Бальдуїна, Раймунда ґрафа Толюзи і инших. В Царгородї прилучили ся до них останки дружини Петра з Амієн і лицарі з полудневої Італїї, котрі прибули сюда морем під проводом Боемунда з Таренту. Получені лицарі переправили ся до Малої Азиї, де віднесли над Турками велику побіду під Дорилєум. Однак в дальшім походї дізнали християни великих втрат. Першим здобутком християн було занятє Едеси, де Бальдуїн основав грабство на підставі февдального устрою. Звідси удали ся християни на полуднє і здобули Антіохію, однак мусїли самі видержати тяжку облогу. В тяжкій для християн хвили зголосив ся до Ґотфрида якийсь священик і розказав єму свій сон. В снї явив ся сьвященикови сьв. Андрій і показав єму місце, де закопано копє, яким пробито грудь Ісуса Христа. Дїйсно на другий день знайшли в означенім місци копіє. Християни в тім переконаню, що се дїйсно копіє, яким пробито грудь Христа, кинули ся з одушевленєм на ворогів і розбили Турків.
З під Антіохії вирушили християни на Єрусалим і на Зелені сьвята 1099. побачили перед собою місто, так дороге християнам. Війско християн числило тогди вже заледви 20.000 люда піших і 1500 кінних. По довгих і завзятих трудах удало ся остаточно 15. липня 1099. р. вдерти ся християнам до Єрусалиму, де обмивши руки з поту і крови удали ся помолити над сьв. Гробом Христа. З новоздобутого краю Палєстини утворено королївство, а корону жертвовано Ґотфридови з Буільону. Ґотфрид не приняв корони, бо не хотїв носити на голові корони там, де Спаситель носив терневий вінець і приняв лише титул „Оборонця сьвятого Гробу“. Доперва по смерти Ґотфрида приняв корону єго брат Бальдуїн.
Конрад III. 1135.—1152. На Генрику V. вимерла франконьска родина, а в Нїмеччинї вибрано королем Льотара III. Саского ( 1125—1137). Проти Льотара виступили два князї Конрад і Фридерик з родини Гогенштавфів. Щоб вести успішнїйшу борбу проти обох братів, видав Льотар свою дочку Ґертруду за баварского князя Генрика Гордого Вельфа, котрий по смерти Льотара одїдичив Саксонїю і став наймогучійшим з поміж нїмецких князїв, тому то князї поминули Генрика Гордого при виборі, а віддали свої голоси Конрадови з Гогенштавфів, що впроваджує в Нїмеччинї нову династию. Конрад зараз по вступленю на престіл зажадав від Генрика Гордого звороту Саксонїї, а коли Генрик сего не вчинив, відобрав єму Конрад не лише Саксонїю, але і Баварию. Мимо сего Генрик Гордий не упокорив ся, і розпочав борбу звістну в істориї під іменим борби Вельфів з ґібелїнами (Сторонників цїсарских звано ґібелїнами; сторонників Генрика Гордого і єго наслїдників Вельфами. Пізнїйше перенесено сї назви на італїйский ґрунт, де сторонників цїсаря називано Ґїбелїнами, а сторонників пап Вельфами). Серед борби з Конрадом III. помер Генрик Гордий полишивши по собі малолїтного сина Генрика Льва, котрому цїсар Конрад III. полишив Саксонїю. Забрану Вельфам Баварию надав Конрад III. свому природному братови австрийскому марґрафови Лєопольдови IV. з родини Бабенбергів.
Другий хрестоносний похід. 1147.—1149. Підчас першого хрестоносного походу повстало побіч Єрусалимского королївства, єще кілька малих християньских державок. Одну з них ґрафство Едессу здобули Турки 1144. На відомість про упадок Едесси постановили християни в друге виправити ся до Палєстини. Сьвятий Бернард, монах з монастиря в Клєрво, ходив по Франциї та Нїмеччинї і намовляв лицарів до нового хрестоносного походу. Єму удало ся намовити до участи в походї француского короля Людвика VII. і Конрада III. Виправа обидвох пануючих, помимо великих жертв, скінчила ся безуспішно, а обидва володарі вернули знеохочені з рештками християньских війск до Европи.
Рівночасно з другим хрестоносним походом двох нїмецких князїв, саский Генрик Лев і марґраф північної мархії Альбрехт Медвідь, напали на надлабских Словян, (які від часів Отона II. були независимими від Нїмеччини), підбили їх і знищили цїлковито. На здобутій земли заложив Альбрехт Медвідь Бранденбурску мархію, яка є колискою нинїшної прускої держави.
Фридерик I. Рудобородий (Барбаросса) 1152.—1190. Наслїдник Конрада III. Фридерик I. званий Рудобородим (Барбароссою) був через матїр посвояченим з Вельфами, тому постановив погодити ся з Генриком Львом саским князем. В тій цїли віддав єму Баварию, яку відобрав австрийскому марґрафови Генрикови Язомірґотови, котрому надав за се 1156. року привілєй, на підставі якого признав Австрию независимою від Бавариї і піднїс єї до княжого достоїньства.
Походи Фридерика I. до Італїї. Через борбу цїсарів з папами підупало значінє перших в Італїї. До сего Конрад III. через цїле своє житє не був в Італїї і італїйскими справами зовсїм не журив ся. В наслїдок сего льомбардскі міста освободили ся цїлковито з під цїсарскої зависимости. До найбільшого значіня дійшло місто Медиолян, яке підбило сусїдні міста і угнїтало їх. Італїйскі міста звернули ся до цїсаря Фридерика I. і просили помочи проти Медиоляну. Цїсар приняв послів з італїйских міст, і вислав лист до Медиолянцїв, в якім заказував їм угнетати італїйскі міста. Коли-ж Медиолян не услухав приказу цїсаря, виправив ся Фридерик I. до Італїї, упокорив Медиолян і Рим, а відтак скликав великий сойм на Ронкальских полях, на який покликав найславнїйших правників з унїверситету в Больонїї. На соймі установлено, що цїсар має право установляти у всїх містах північної Італїї урядників званих конзулями, до него належить битє монети, накладанє цла і т. п. Жадному містови не вільно воювати з другим, а свої кривди мають заносити перед цїсаря. Коли-ж Медиолян не хотїв признати цїсарских прав, обляг Фридерик Медиолян, здобув 1162. р. збурив, а мешканцям казав поселити ся в сусїдних селах і містах.
В хвили, коли Фридерик I. станув на вершку своєї могучости, виступає проти него новий ворог, а був ним папа Александер III. 1159.—1181. з котрим получили ся всї льомбардскі міста. Місто Медиолян відбудовано на ново, а в честь папи заложено нову кріпость Александрию. Фридерик виправив ся знов до Італїї і обляг Александрию. Але в рішаючій хвилї опустив Фридерика I. єго наймогучійший вазаль Генрик Лев, помимо сего, що Фридерик просив Генрика Льва дуже горячо не опускати єго. В битві під Лєняном 1176. (Legnano) Фридерик I. був побитим, а невдовзї потім погодив ся з папою і льомбардскими містами. Льомбардскі міста стали майже независимими, а цїсареви мали платити лише данину.
По поворотї з Італїї покарав Фридерик I. Генрика Льва, відобрав єму оба князївства (Баварию і Саксонїю) а полишив лише маленькі добра Бруншвик і Лїнебург. Баварию надав Фридерик Вітельзбахам, котрі панують там до нинї.
При кінци житя взяв Фридерик I. участь в третім хрестоноснім походї.
Третий хрестоносний похід. 1189.—1192. В роцї 1187. побив єгипетский султан Салядин послїдного єрусалимского короля під Гіттін і здобув Єрусалим. На відомість про упадок Єрусалима постановив старий цїсар виправити ся до Палєстини. Крім цїсаря взяли участь в походї анґлїйский король Ришард Львине серце, француский Филип II. Авґуст і австрийский князь Лєопольд V. Французи і Анґлїйцї поплили до Палєстини морем, а Фридерик пішов сушею через Угорщину, прибув до Царгороду і переправив ся через Босфор до Малої Азиї. Серед великих трудів, спраги і голоду удало ся цїсареви прийти до міста Іконїюм, де віднїс славну побіду, а відтак прибув над ріку Селєф, (Калїкаднус). На ріцї був вузенький міст, тому війско переправляло ся дуже поволи. Се знетерпеливило цїсаря, він нагнав коня і кинув ся в ріку. Якраз тогди ріка була візбрала, филї пірвали цїсаря і поякимсь часї видобуто Фридерика I. вже неживого.
Нїмецке війско повів Лєопольд V. австрийский князь. Він прибув до Палєстини і став облягати місто Аккон. Під Аккон прибули францускі і анґлїйскі війска, які плили морем але при здобутю міста Аккону, гордий анґлїйский король, скинув з мурів міста австрийску хоругов і подоптав ногами. Сим образив ся Лєопольд V. і вернув з нїмецким війском домів. Невдовзї потім посварив ся Ришард з Филипом II. Авґустом, в наслїдок чого Филип відплив з француским війском до Франциї. Ришард Львине серце лишив ся сам, побивав вправдї поодинокі віддїли музулман, але не мав анї сили, анї здібностий на се, щоб побити Салядина в рішаючій битві. Коли-ж довідав ся, що в Анґлїї виступив проти него єго брат Іван, заключив з Салядином мир, в якім одержали християни побережний пас від Тира до Яфи і вільний доступ до сьвятих місць.
Підчас повороту до Анґлїї, дістав ся Ришард до неволї Лєопольда V. а відтак нїмецкого цїсаря Генрика VI. звідки висвободив ся за зложенєм великого окупу. (Оповіданє про анґлїйского поета Бльонделя).
Інокентий III. В часах хрестоносних походів доходить значінє пап до найвисшого степени. Від папи Григория VII. підносить ся папство чимраз висше. Богато зискує оно з причини побіди Александра III. над Фридериком I. але до найбільшого значіня доходить за папи Інокентия III. 1198.— 1216. Інокентий III. учений теольоґ і правник став папою в дуже молодим віцї, бо заледви в 37. роцї. Він уважав папску владу о много висшою від цїсарскої; він порівнував владу пап зі сьвітлом сонця, владу цїсарів зі сьвітлом місяця. Як місяць сьвітить лише пожиченим сьвітлом сонця, так влада цїсаря є лише відбитєм папскої влади. Зараз по вступленю на престіл утвердив Інокентий III. владу пап в Італїї, зреставровав папску державу, увійшов в союз з льомбардскими містами, де попирав всюди сторонництво Вельфів, а полудневу Італїю і Сицилїю обняв в свій заряд в імени малолїтного Фридерика сина нїмецкого цїсаря Генрика VI.
Відносини Інокентия III. до европейских держав. По смерти Фридерика I. Барбаросси, вступив в Нїмеччинї на престіл єго син Генрик VI. 1190.—1197. Він побив цїлковито Вельфів, здобув для своєї родини королївство Неаполю і Сицилїю (яко віно своєї жінки) підчинив Рим своїй зверхности і піднїс цїсарске достоїньство до найвисшої слави. Генрик VI. мрів навіть про здобутє Візантийскої держави і хотїв цїсарску гідність задержати дїдично в своїм родї, але несподївана смерть в 32. роцї житя знищила всї єго заміри.
По смерти Генрика VI. прийшло в Нїмеччинї до незгідного вибору. Сторонники Ґібелїнів вибрали королем брата Генрика VI. Филипа Швабского, сторонники Вельфів Оттона IV. сина Генрика Льва. Папа Інокентий III. думаючи, що Вельф буде єму прихильнїйшим, станув по сторонї Оттона. Однак Филип добрим серцем і примірним поведенєм зєднував собі чимраз більше прихильників, і вже Інокентий III. хотїв єго узнати коли несподївано замордовано Филипа. Оттон вскорі зразив собі нїмецких князїв, а папа вислав до Нїмеччини свого вихованка сина Генрика VI. Фридерика II. 1212. р. де єго 1215. р. узнали загально королем. (Фридерик II. 1215.—1250.)В сей спосіб Інокентий III. два рази впливав на вибір нїмецкого короля. Рівнож королї Франциї Филип Авґуст і Анґлїї Іван Без Землї, упокорили ся перед папою, а Іван Без Землї узнав навіть зверхність папи над собою, через що Інокентий III. став зверхним паном Анґлїї. Інокентий III. звернув пильну увагу на Іспанїю.
По битві під Херес де ля Фронтера 711. заволодїли Араби, яких в Іспанїї звано Маврами, цїлою Іспанїєю, лише останки християн, в горах північної Іспанїї задержали свою независимість і розпочали завзяту кількасот лїт треваючу борбу з Арабами. Серед тої борби видирали християни Арабам одну частину землї за другою і закладали малі держави поміж якими найважнїйшими були Кастилїя, Араґонїя, Лєон і Портуґалїя. Якраз за часів Інокентия III. прийшли Араби єще раз до більшої могучости і загрозили християнам в Іспанїї. Інокентий III. довів тогди до хрестоносного походу на Іспаньских Арабів, а битва під Тольозою 1212. знищила раз на всегда силу Арабів в Іспанїї.
Своєю могучою рукою сягнув Інокентий III. і на схід де князї болгарский і сербский одержали від Інокентия III. королївску корону, за що признали над собою зверхність папи. Однак ся зверхність папи над Сербією і Болгариєю тревала дуже коротко.
Четвертий хрестоносний похід 1202.—1204. Головною задачею, яку поставив собі Інокентий III. було видерти сьв. Землю з рук невірних, тому старав ся він зорганїзовати новий хрестоносний похід. Під єго зазивом і за єго старанєм підприняла француска і італїйска шляхта четвертий хрестоносний похід під проводом графа Фляндриї і марґрафа з Монферату. Однак сей похід не то, що не осягнув своєї цїли, але хрестоносцї навіть не побачили сьвятої Землї. Якраз в тим часї вибухла одна з сих частих революций підчас якої скинено з престола цїсаря Ізаака Анґелїка. Син усуненого цїсаря, просив хрестоносцїв о поміч. Хрестоносцї місто плисти до Палєстини, удали ся до Царгороду, здобули се місто і посадили наново на престолї Ізаака. Але коли Ізаак не хотїв додержати приречень, лицарі здобули другий раз Царгород і оснували там Латиньске цїсарство. Лицарство не здобуло цїлого візантийского цїсарства, Греки провадили з лицарями завзяті борби доки не повалили латиньского цїсарства 1261. р.
Фридерик II. 1215.—1250. вихований в Італїї перебував в Нїмеччинї дуже рідко, а проводив свої лїта в Неаполи. Єще перед коронациєю обіцяв Фридерик II. папі виправити ся до Палєстини і не злучити нїколи Нїмеччини і полудневої Італїї в одних руках. Анї одної анї другої обітницї Фридерик II. не додержав. Коли ж на апостольскім престолї засїв 90. лїтний але енерґічний старець Григорий IX. загрозив Фридерикови II. клятвою, наколи не виправить ся до Палєстини. Дїйсно на візванє папи Фридерик II. вибрав ся до сьвятої Землї, але по кількох днях завернув з дороги, кажучи, що занедужав. Тогди папа, що не вірив в недугу Фридерика II. кинув на цїсаря клятву. Обложений клятвою Фридерик II. не мов на злість папі, предприняв пятий хрестоносний похід 1228. і зручними договорами, майже без проливу крови, дістав від єгипетського султана Єрусалим, Вефлеєм, Назарет і частину побережа Палєстини, почім вїхав в триюмфі до Єрусалиму. Духовеньство держало ся від Фридерика II. яко обложеного клятвою, з далека, тому Фридерик II. вложив собі сам королївску корону на голову. З сего часу всї нїмецкі королї, носили титул єрусалимских королїв, доки сей титул не перейшов на австрийских цїсарів, котрї носять єго до нинї.
По поворотї з Палєстини погодив ся Фридерик II. з папою, осїв в полудневій Італїї, де заложив сильно зорґанїзовану абсолютну монархію, але вскорі попав в спір з льомбардскими містами. В правдї в борбі під Кортенуовою 1287. побив Фридерик II. льомбардскі міста, але попав в спір з папою Інокентиєм IV. Інокентий IV. старав ся у всїм наслїдувати Інокентия III. З початку особистий приятель Фридерика II. коли став папою перейшов на сторону ворогів Фридерика II. і постановив знищити цїлковито рід Гогенштавфів. В тій цїли виїхав з Риму і скликав в Лїонї 1245. великий собор, на якім відсудив Фридерика II. і цїлий рід Гогенштавфів так від нїмецкої як і від італїйскої корони. По соборі розгоріла ся завзята борба помежи цїсарем а папою і серед неї умер Фридерик II. Дальшу борбу вів єго син Конрад IV. 1250.—1254. але бачучи, що нїмецкої корони не відзискає, хотїв задержати для себе бодай корону обидвох Сицилїй (Неаполь і Сицилїю). По смерти Конрада веде сю борбу єго брат Манфред. Тимчасом папа передав королївство Неаполю і Сицилїї францускому князеви Каролеви Анжу (Anjon), братови тогдїшного француского короля. Кароль побив Манфреда під Беневентум, де сам Манфред поляг. Французи, які прибули з Каролем до Італїї допускали ся великих надужить, тому Італїйцї покликали на престіл послїдного потомка Гогенштавфів Конрадина сина Конрада IV.
Пятнайцять лїтний Конрадин продав всї свої маєтки і разом зі своїм приятелем Фридериком Австрийским виправив ся до Італїї, але в битві під Талїякоцом був побитим і дістав ся до неволї. Жорстокий Кароль постановив позбути ся раз на всегда свого противника і засудив Конрадина на смерть 1268. року. Перед смертиєю переказав Конрадин свої права до корони свому крівному, араґоньскому королеви Петрови. В кілька лїт по тім 1282. р. вибухла в Сицилїї революция, звістна під іменим Сицилїйскої вечірнї і Сицилїя перейшла під панованє араґоньских королїв. В Нїмеччинї по смерти Конрада IV. розпочинає ся славне нїмецке безкоролївє.
Найдавнїйші дїї Анґлїї. В пятім віцї, як лише римскі лєґіони опустили Велику Британїю, починають наїздити сю країну ґерманьскі племена. Головно два племена Анґльове і Саксонцї підбили в протягу півтора віка полудневу Британїю і заложили там сїм малих державок. Папа Григорий Великий вислав до Анґлїї сьв. Августина 597. р., котрий защіпив християньску віру помежи Анґльо-Сасами. Король Екберт з Вестсексу сполучив всї сїм державок в одну цїлість 827. р. Підчас нападів Норман терпіла рівнож дуже богато і Анґлїя. Доперва Анґлїйский король Альфред Великий 871.—901. прогнав по довгих борбах Норман з краю, побудував велику фльоту для оборони побережий і довів Анґлїю розумними уставами до добробиту. По смерти Альфреда Анґлїя знова підупадає. Оден з наслїдників Альфреда Великого Етельрид II. думаючи що позбуде ся нападів Норман жорстокими репресиями, казав 13. падолиста 1002. р. вирізати всїх Норман які знаходили ся в Анґлїї. Сим поступованєм розярив прочих Норман, а даньский король Свен прибув до Анґлїї і підбив єї. Єго син Кнут (Канут) Великий 1014.—1035. панував в Анґлїї, Данїї і Норвеґії і був першим християньским королем Данїї. По єго смерти настали знов спори о престіл, підчас яких приходять до панованя на ново королї з анґльосаскої родини. Їх панованє не тревало довго, бо норманьский князь Вільгель Заборчий, прибув з 60.000 війском до Анґлїї, побив послїдного анґльосаского короля Гаральда під Гастінґс 1066. і заволодїв Анґлїєю. Виправу Вільгельма до Анґлїї можна уважати кінцем народних вандрівок.
Вільгельм хотїв з початку позискати собі серця анґльосасів, але коли єму се не удало ся, ограбив анґлїйску аристократию з дібр, які надав своїм людям, і в сей спосіб сотворив сильний, незнаний до тепер в Анґлїї, февдальний устрій. По нїм панувало єще трех королїв з норманьскої родини, почім корону здобула француска родина Анжу звана Плянтаженет (Plantagenet). Першим королем з сеї родини був Генрик II. 1154.—1189. По батькови одїдичив він францускі князївства Анжу, Мен і Турен по матери Нормандию і Анґлїю, а яко віно своєї жінки Елеонори одержав краї Поату і Ґієну. Він був паном не лише Анґлїї, але посїдав в своїх руках цїлу північну і західну Францию. З француских країв мав Генрик складати голд францускому королеви, королеви що в десятеро був слабшим від свого вазаля. Родина Генрика II. стала так могучою і так страшною для француских королів, що послїдні мусїли розпочати з ними завзяту борбу.
Другим з ряду королем з Плянтаженетів був Ришард Львине серце 1189.— 1109. що брав участь в III. хрестоноснім поході. Єго наслїдник Іван без Землї 1199.—1216. панував дуже нездарно. Коли-ж посварив ся з папою Інокентиєм III. котрий кинув на Івана клятву, уратовав ся Іван без Землї лише в сей спосіб, що признав над собою зверхність папи, а анґлїйскій шляхтї надав великі привілєї звістні під іменем „Велика карта свобід“ 1215. На підставі сеї карти не вільно було королеви увязнити жадного горожанина без попередного судового засуду, король не міг накладати жадних надзвичайних податків без призволеня баронів, шляхти і духовеньства. В загалї велика карта свобід є підставою анґлїйского парляментарного розвитку. Панованє Івана без Землї було рівнож нещасливим і на зовнї, бо єго противник француский король Филип II. Август відобрав ему майже всї францускі ленна, а Іван без Землї мусїв згодити ся мовчки на се.
Істория Франциї за перших Капетінґів. Влада перших Капетінґів (Капетінґи 987.-1328.) була дуже малою. Они посідали у внутр краю маленьке князївство Франциї, а могутні вазалї слухали їх тогди як хотїли, тому і значінє королївскої влади зависїло від особистих здібностий королів. Але Капетінґи уміли покористувати ся незгодами і борбами вазалїв, а через супружі зносини з могучими вазалями збільшували постійно свої посїлости.
За перших Капетінґів починає творити ся однопільна француска народність, бо до Капетінґів видно було ярку ріжницю поміж Французами з північної Франциї, а полудневої, де говорили нарічиєм лянґведоцким. Під час коли людність північної Франциї була шорстка, воєвнича, любувала ся в рицарскій епопеї, (епічні поети трувери,) в якій славлено дїла Кароля Великого, Ролянда і Артуса; Французи полудневої Франциї були більше мягкими, любували ся в двірских формах і в лїрицї (лїричні поети трубадури). За перших Капетінґів, зливають ся дотепер відрубні прикмети північних і полудневих Французів і витворює ся спільна нация.
До більшого значіня доходить Франция за королїв Людвика VII. Филипа II. Авґуста, Людвика VIII. а передовсїм за Людвика IX. Сьвятого.
Людвик IX. Сьвятий. Шестий і семий хрестоносний похід. Людвик IX. Сьвятий 1226.—1270. був аскет на престолї. Він сповняв як найточнїйше всї релїґійні приписи, та казав себе бичувати. Підчас тяжкої слабости зложив обіт, що коли виздоровіє вибере ся в хрестоносний похід. Коли-ж виздоровів вибрав ся дійсно в похід проти Турків 1248. однак не пішов до Палєстини але до Єгипту, бо був того переконаня, що лише тогди удасть ся задержати Палєстину в руках християн, коли знищить ся державу Турків в Єгиптї. Людвик прибув до Єгипту, здобув Дамієту, але при походї на Каїро, окружили єго турецкі війска і взяли в полон. Доперва за видачу Дамієти і по одержаню великого окупу, випустили Турки полоненого короля.
В кілька лїт пізнїйше підприняв Людвик IX. новий хрестоносний похід 1270. але вже не до Єгипту лише до Тунїсу. Брат Людвика Сьвятого Кароль Анжу, король Неаполю бажав здобути для себе Тунїс і хотїв в тій цїли використати сили Людвика. Він запевнив Людвика, що тунїский емір хоче перейти на християньску віру і жде лишень прибутя француского війска до Тунїсу. Людвик повірив братови, прибув до Тунїсу, щоб відтак звідси піти дальше до Єгипту. В Тунїсі прийшло ся Людвикови тяжко спокутувати свою легковірність. Емір Тунїсу не то що не приняв християньскої віри, але казав убити всїх своїх підданих християн. Людвик почав облягати столицю Тунїсу, але у францускім таборі кинула ся велика пошесть, яка здесяткувала француске війско. Одною з жертв зарази упав Людвик IX. Похід Людвика IX. до Тунїсу був послїдним хрестоносним походом. Останки єрусалимского королївства держали ся єще кілька літ, доки остаточно 1291. року не здобули Турки, послїдного міста, що було в християньских руках, Аккону.
Значінє пап. Довгі два віки треваючі хрестоносні походи не осягнули своєї цїли і не висвободили сьв. Землї з рук Магометан. Однак хрестоносні походи полишили по собі великі наслїдки, та ввели великі зміни в західній Европі. Передовсїм зросло значінє сих, що завзивали до хрестоносних походів, а іменно значінє пап, що дійшли до найбільшого значіня за Інокентия III. і IV. Остаточний лихий вислїд хрестоносних походів відбив ся рівнож і на духовеньстві, та їх представителю папі, бо з упадком хрестоносних походів, підупадає і папство. Хрестоносні походи причинили ся до збільшеня церковного майна, бо часто люди ідучи в похід, віддавали свої майна монастирям і церквам.
Лицарство. Найбільший вплив мали хрестоносні походи на розвиток лицарства. В середних віках не було сталого війска, а лише королївскі вазалї мали доставляти на зазив короля жовнїрів. Найважнїйшою службою була служба кінна, звана лицарскою. Лицарі вже з малку учили ся в робленю оружиєм, бо вже в семім роцї житя віддавано хлопця на двір одного з лицарів, де він перебував від 7.—14. року житя яко паж, послугував свому панови і панї, а в свобідних хвилях учив ся їздити кінно і робити оружиєм. В 14. роцї житя ставав оружником, товаришив все свому панови у всїх походах і учив ся воєнного ремесла. В 21. роцї житя ставав лицарем. Обряд іменованя лицарем відбував ся дуже величаво і підчас великих сьвят. Новоіменованого лицаря ударяв єго пан тричи плазом меча і говорив. „В імя Бога, сьв. Михайла і сьв. Юрия іменую тебе лицарем“. Відтак новоіменований присягав, що буде все боронити віри, вірно служити свому панови і опікувати ся вдовами і сиротами.
Лицарі зїздили ся часто на великі забави звані турнїями. Найбільше принятою була борба двох лицарів закутих цїлковито в желїзо. Лицарі впадали в найбільшім розгонї на себе і старали ся ратищами так сильно ударити, щоб свого противника висадити з сїдла.
До найвисшого розвитку дійшло лицарство підчас хрестоносних походів. Через хрестоносні походи лицарі всїх країв Европи увійшли в близші зносини з собою і утворили оден спільний лицарский стан.Повстанє лицарских орденів. Підчас хрестоносних походів повстали численні лицарскі ордени, які були якби полученєм лицарского духа з монастирским житєм. Члени лицарских орденів були монахами, складали всї монаші обіти, а крім сего обовязували ся боронити Христової віри і паломників перед невірними; на голос дзвона спішили они на молитву, на звук воєнної труби до бою. По першім хрестоноснім походї повстали два лицарскі ордени. 1. Орден Йоанїтів 1048. заложений італїйскими купцями, якого цїлию була опіка над паломниками і хорими, до чого додано пізнїйше обовязок борби з невірними. По упадку Єрусалимского королївства перенесли ся Йоанїти на Кипр, відтак на Родос а звідси на остров Мальту. Сей орден з імени істнує єще до нинї. 2. Орден Темпляриїв заложений 1118. р. францускими лицарями, провадив завзяті борби з Магометанами. По утратї Палєстини перенїс ся на остров Кипр. Орден Темпляриїв знесено 1312. Підчас третого хрестоносного походу повстав оден з найважнїйших орденів, нїмецкий орден Пречистої Дїви Мариї. По утратї Палєстини переніс ся нїмецкий орден до Венециї, а звідси на зазив мазовецкого (в Польщі) князя Конрада до Польщі. Від Конрада дістав орден Хелминьску землю і з відси почав воювати з поганьским племенем Прусами. По довгій борбі винищив нїмецкий орден Прусаків, а відтак звернув ся проти Польщі. Довгі борби Польщі з Нїмецким орденом, званим в Польщі Кжижаками, закінчила побіда литовско-руских і польских війск під Ґрунвальдом 1410.
Міста. Підчас хрестоносних походів доходять до великого значіня в західній і полудневій Европі міста, а передовсїм підносять ся італїйскі міста як Венеция, Ґенуа, Медиолян, які стають зовсім независими державами. Венеция зискує підчас четвертого хрестоносного походу Дальмацию і великі торговельні користи від новоповсталого Латиньского цїсарства. Крім сего Венецияни збогатили ся коштом хрестоносцїв, яких перевозили за грубі гроші до Палєстини. Побіч італїйских міст приходять до значіня нїмецкі міста. (Міста в середних віках окружали ся високими мурами і глубокими ровами. Улицї і площі в містах були вузенькі і малі, щоб як найменьше лишати вільного місця. В містах будовано величаві сьвятинї, лише в містах відбували ся великі ярмарки і поселювали ся ремісники).
Підчас хрестоносних походів більшість міст одержує саморяд і независимість, бо много панів, князїв, ідучи в хрестоносний похід, зрікало ся права зверхности над містами за одержані від міст гроші. В сей спосіб богато міст зискало саморяд, та стало зависимими лише від цїсарів. Для лїпшої оборони перед князями, лицарями, та для забеспеченя торговлї, творили міста союзи, з поміж яких найважнїйшим був союз Ганза, на якого чолї стояло місто Любека. До сего союза належало богато міст над нїмецким і балтицким морем. Між иншими належав до Ганзи наш Новгород над Ільменвским озером. Ганза була так сильною, що навіть даньскі королї мусїли уступати перед союзом міст.
Побіч купцїв, які творили велику частину звичайно найбогатшої людности в містах, повстає осібна кляса реміснича. Купцї і ремісники становили головну частину мійского населеня. Ремісники лучшіи ся в союзи звані цехами, а цехів було тілько, кілько родів ремесла. Найбогатші купцї і ремісники звані патрициями, правили звичайно містом, з поміж них вибирано мійску раду, бурмістра і мійских урядників. До зросту міст причинювали ся часто королї, які шукаючи в містах союзників проти непокірних князїв, за поміч від міст обдаровували міщан ріжними привілєями. Одним з таких важних привілєїв було складове право, на підставі якого жаден купець не міг переїхати через місто, щоб не задержав ся в нїм кілька або і кільканайцять днїв.
В часах хрестоносних походів розвиває ся красно торговля. Вже се, що пізнано нові дороги, почато торгувати новими східними товарами, причинило ся богато до зміни на лїпше. В загалї торговля в середних віках була досить утрудненою. Небезпечність доріг і часті напади рабівничих лицарів, не позволяли купцям висилати товарів тогди коли хотїли, а потреба було ждати коли піде більша торговельна каравана. В богато краях панував примус дороговий, купець не міг висилати своїх товарів тою дорогою котрою хотїв, але котрою було приписано. Мимо сих ограничень торговля розвивала ся дуже красно, бо приносила великі користи. Найважнїйшими дорогами на суші були Дунай і Рен. Найбільше торговельними містами були Венеция, Ґенуа, Піза, Марсилія, а в Німеччинї Відень, Реґенсбург, Норимберґія, Гамбурґ, Брема і Любека. Наслідки хрестоносних походів показали ся рівнож в селяньскім стані. Кождий селянин, що брав участь в хрестоноснім походї, одержував свободу і в сей спосіб витворив ся свобідний рільничий стан.
Коли-ж до всего додамо наукові користи, як розширенє ґеоґрафічного горизонту, пізнанє нових країв, міст і народів, ростин і зьвірят, побачимо, що хотяй хрестоносні походи не осягнули своєї цїли, все-ж таки внесли дуже богато користних змін в Европі.Найдавнїйші мешканці на териториї Австро-Угорскої монархії. Істория Австро-угорскої монархії від самого початку ріжнить ся цілковито від істориї других держав. Є она від самого початку істориєю держави. Підчас коли при инших державах говорить ся про витворенє ся народу, приміром народу нїмецкого, француского, при австрийскій істориї не може бути мови про витворенє ся якогось австрийского народу. Австро-угорска монархія повстала з трех груп країв, які жили з давна своїм відрубним житєм, мали свою мову, звичаї і обичаї, а лише з причини ріжних полїтичних обставин злучили ся з часом в одну цїлість. Австрийскі, ческі і угорскі краї розвивали ся зовсїм окремо і злучили ся разом тогди, як мали вже вироблену свою мову, звичаї, обичаї і свою історию.
Про найдавнїйші народи Австро-угорскої монархії знаємо дуже мало. Найдавнїйші народи звістні істориї, що замешкували територию Австро-угорскої монархії се Ілїрийцї над Адриятицким морем і Рети в Альпах. Десь около 500. р. пер. Хр. входять на територию Австро-Угорскої держави народи кельтийского походженя (Ґалїйцї), як Бої в нинїшних Чехах, Норики і Карни в Альпах. Рівночасно з ними мешкали в Угорщині Даки. З часом Римляни розширяючи границї своєї держави підбивають всї тоті народи і закладають на териториї Австро-Угорскої монархії численні провінциї, як Реция в нинїшним Тироли, Норікум, що простирала ся від Іну по Віденьский лїс, в західній Угорщинї Панонїю, у східній Угорщинї і Семигородї повстала провінция Дакія. Рівночасно з підбитєм приносили Римляни в здобуті краї свою культуру і просьвіту. Під їх впливом повстають на териториї Австро-угорскої монархії численні міста як Аквілєя, Поля, Карнунгум, а побіч него Віндобона, що дала початок нинїшному Відневи, Триєст (Терґесте), Буда і инші.
Австро-угорска територия підчас вандрівки народів. Підчас вандрівки народів переходило або осідало на короткий час на териториї Австро-угорскої держави богато Германьских народів, як Візиґоти, Остроґоти, що осїли на якийсь час в західній Угорщинї, Льонґобарди і Ґепіди (в Угорщинї). Через австрийскі краї переходили германьскі племена Вандали, Аляни, Свеви, Герулї, Руґійцї. Ґерманьскі народи знищили цілу римску культуру і просьвіту, на місци ладу і супокою запанувала темнота і економічний упадок краю. В сих тяжких і прикрих хвилях виступає в другїй половині V. столїтя сьв. Северин, що проповідував Христову віру в австрийских краях, та сїяв слова розради і потїхи, серед підупадаючих на дусї народів нинїшної австрийскої держави.
По вандрівках ґерманьских народів, розпочинає ся вандрівка словяньских племен. В нинїшних Чехах і Моравії поселюють ся Чехи, в північній Угорщинї Словаки. Долинами Дунаю, Сави і Драви вдирають ся Слозяни далеко на захід, занимають Австрию долїшну і горішну, Стирию, Сальногород, словяньскі оселї сягають до Тиролю і Бавариї, лише пізнійша кольонїзация Нїмцїв з заходу на схід, виперла Словян з Тиролю, Австриї, Сольногороду та почасти і зі Стириї. В Каринтиї і Країні поселюють ся Словінцї, над Савою осідають Хорвати, а від них на полудни Серби.
Рівночасно Угорщину заливають народи турецко-фіньского походженя. Вперед прибувають в Угорщину Гуни, відтак Авари, а під конець X. віка закладають в Угорщинї свою державу Угри.
Східна мархія під володїнєм Бабенберґів 976.—1246. Основана около 800. року Каролем Великим, Східна мархія упала підчас тяжких угорских наїздів. Доперва Оттон І. Великий відновив єї по битві над Лєхом 955. р. і злучив з Бавариєю. Коли-ж Баварский князь Генрик Сварливий повстав проти Оттона II. відлучив Оттон II. від Бавариї Східну мархїю і надав єї 976. р. Лєопольдови з родини Бабенберґів. Австрийскі марґрафи, яких столицею було місто Мельк, були дїдичними вазалями, зависимими від баварских князїв. Східна мархія була з початку невеличкою, але Бабенберґи будьто війнами з Уграми, будьто розумною, полїтикою позискували нові округи. Австрийскі марґрафи стояли звичайно по сторонї цїсарів, защо послїдні надїляли мархію новими областями і вже за третого марґрафа Адальберта Побідника сягнула мархія на схід по ріки Литаву і Мораву, а пятий з ряду марґраф Леопольд III. Сьвятий, мав таке поважанє у нїмецких князїв, що єго хотїли вибрати королем.
Велике значіня для Австриї мають борби Вельфів і Ґібелїнів. Цїсар Конрад III. відобрав Вельфам Баварию і надав єї свому природному братови Лєопольдови IV. з Бабенберґів. Наслїдник Конрада III. Фридерик І. Рудобородий, погодив ся з Вельфами, іменно з Генриком Львом, віддав Генрикови Баварию, а щоб винадгородити тогдїшного австрийского марґрафа Генрика II. Язомірґота, за утрату Бавариї, надав єму 1156. р. „Привілєй Фридерика Менший“, на підставі якого, 1. узнано Австрию князївством зависимим впрост від цїсаря, 2. Бабенберґи одержали право наслїдства так в мужескій як і женьскій лінії, а наколи-б нестало жадних наслїдників то австрийский князь міг назначити свого наслїдника. 3. На австрийскій териториї ніхто не міг бути вільним від княжого суду, 4. австрийский князь був обовязаний браги участь в воєнних походах лише тогди, коли війна вела ся в сусїднім Австриї краю. Генрик II перенїс столицю з міста Мельк до Відня.
Наслїдник Генрика II. Лєопольд V. брав участь в третім хрестоноснім походї і збільшив австрийскі посїлости придбанєм Стириї 1192. р. яку записав Лєопольдови V. послідний стирийский князь Отокар.
До найкрасшого розвитку дійшла Австрия за Лєопольда VI. Всеславного, великого лицаря, що брав участь в борбах християн проти магометан в Італїї, Палєстинї і Єгиптї. Лєопольд VI. украсив Відень красними будівлями, закупив просторі добра в Країні, а в краю попирав промисл і торговлю. За єго часів віденьскі міщани так збогатили ся, що про них говорено; гроший не рахують, а мірять ґілетками.Послїдним з Бабенберґів був Фридерик II. Бойкий. За єго панованя списано 1237. австрийске право в якім сказано. Князь є найвисшим судиєю, він лише має право накладати цла і мита, чеканити гроші і є найвисшим війсковим вождом. За панованя Фридерика II. напали на Угорщину Монголи. З сего нападу скористав Фридерик II. і забрав угорскому королеви Белї IV. три сусідні з Австриєю округи. Се дало причину до війни межи Фридериком II. а Белею IV. в якій австрийскі війска побідили Угрів, але в битві поляг бездїтний Фридерик II. На ним вимерла лїнїя Бабенберґів.
Чехи під панованєм Перемишлїдів. Чехи були з початку подїлені на численні племена, які сполучили під своїм скитром князї з роду Перемишля, звідки назва Перемишлїди. Столицею їх була Прага. Ческі князї приняли хрест з заходу від Нїмцїв і попали скоро в нїмецку зависимість, мусїли платити цїсарям річну данину і доставляти на війну 300 їздцїв. Денеякі ческі князї старали ся скинути з себе нїмецку зависимість, а ческий князь Бретислав Ахіль около 1050. р. гідбив Польщу і носив ся з гадкою основаня великої славянської монархії, але цїсар Генрик III. змусив Бретислава уступити з Польщі і признати наново зверхність нїмецких цїсарів.Помимо признаня зверхности нїмецких цїсарів, значінє ческих князїв все зростало, а денеякі з них як Вратислав II. і Володислав II. одержали титул королїв. Перший від Генрика IV. другий від Фридерика І. Рудобородого. Однак сї титули були привязані лише до осіб, а не були дїдичними. Доперва Перемишль Отокар І. котрий усунув в Чехах право сенйорату одержав 1212. дїдично титул ческого короля. Крім сего Чехи одержали привілєй, що по вимертю Перемишлїдів ческий сойм має право вибрати короля. Найславнїйшим з поміж Перемишлїдів був Отокар II. котрий здобув цїлу спадщину по Бабенберґах, але мусів єї звернути Рудольфови з Габзбурґів. Єго наслїдники Вячеслав III. і Вячеслав IV. здобули для Чех польску корону, але несподїване вимертє Перемишлїдів 1306. знищило всї здобутки Чехів.
Угорска держава за Арпадів. Під конець X. віка заснували Мадяри державу в нинішній Угорщинї. На чолї Угрів панували князї з роду Арпадів до р. 1301. Властивим основателем Угорскої держави був Стефан І. Сьвятий 998.—1038. Він злучив всї угорскі уділи в своїх руках, прилучив до Угорщини Хорвацию і Семигород, приняв християньство і розширив єго поміж Уграми, за що одержав від папи Сильвестра II. в роцї 1000. королївску корону і титул апостольского короля. Велика влада угорских королїв меншала з кождим днем на користь шляхти, яка вимогла остаточно на Андрію II. великі привілеї, так звану Золоту булю 1222. На підставі золотої булї лише шляхта мала права занимати висші уряди і набувати земскі добра, шляхта не платила жадних податків, лише служила в війску. Король не міг вязнити шляхтича без попередного засуду і не міг накладати жадних податків без дозволу сойму.
Перші Ростиславичі. По знищеню Київа Андрієм 1169. починає давна руська столиця чимраз більше підупадати. Київ перестає бути головним центром Руси, а на єго місце виступають два нові князївства суздальске і галицке. Основателями галицкого князївства були три сини тмутороканьского Ростислава Рюрик, Володар і Василько. Они здобули Червеньску землю на нездарнім польскім князю Володиславі Германї мабуть 1087. р. Столицею князївства став Перемишль. Першим галицким князем був Рюрик 1087.—1092. а по его смерти володїв в Перемишли єго брат Володар 1091.—1125. а Василько осїв в Теребовли. Молоді здібні і енерґічні князї мусїли звести довгі і тяжкі борби заки спокійно осїли в Галичи. З першу вели борбу з волиньским князем Ярополком, котрий уважав Червеньску землю своїм удїлом, а по єго смерти з Давидом, за якого намовою Сьвятополк услїпив Василька. Проти молодих князїв виступив відтак великий київский князь Сьвятополк II котрий позбув ся Давида, заняв Волинь, хотїв позбути ся рівнож Ростиславичів і в тій цїли получив ся з Уграми. Однак Володар і Василько завізвали на поміч Половцїв, побили Угрів, які появили ся перший раз на Руси, під Перемишлем 1099. і запевнили собі панованє в Червеньскій земли.
Ростиславичі здобули свій край на Польщі, тому і їх відносини до Польщі мусїли бути ворожі. Борбу з Польщею провадив з початку (і то щасливо) Василько, а по єго услїпленю Володар. Поляки не могли позбути ся сильного князя, тому взяли ся за підступ. Они вислали до Володаря Петра Власта, котрий удавав прогнаного з Польщі, позискав собі довірє князя, а відтак завів підчас ловів Володаря в польску засідку. Володаря взято до неволї, з якої мусїв викупити ся грубим окупом 1122. В невдовзі потім 1125. р. помер Володар, а в рік перед тим помер єго брат Василько.
Володимирко 1125.—1153. По смерти Володаря одержав Перемишль Ростислав, але він помер вже 1126. р. лишаючи сина Івана званого Берладником. Недовго потім померли сини Василька Юрий і Іван, а Володимирко став паном цїлої галицкої Руси. Володимирко переніс столицю з Перемишля до Галича 1141. р. Розумний і енерґічний князь, що не перебирав в жадних средствах, та не вагав ся зломати даного слова або присяги (звідси назва Віроломний) піднїс єще більше значінє галицкого князївства. Володимирко звертав велику увагу за Волинь, і дбав про се, щоб там засідали ему прихильні князї, тому підпомагав він Юрия сина Мономаха проти Ізяслава III. але побитий Ізяславом мусїв з ним погодити ся.
| Ростислав внук Ярослава Мудрого | ||
Ярослав Осьмомисл 1153.—1187. Перші літа свого панованя провів він на борбі з Іваном Берладником, котрий домагав ся свого удїлу. За Іваном вступив ся київский князь Ізяслав III. по єго сторонї стануло також богато галичан. Однак Ярослав зручними дипломатичними способами умів зєднати для себе руских і польских князїв, за їх помочию прогнав з Київа Ізяслава III. і Івана Берладника (Берладник умер утроєний в Солуни 1162). Галицке князївство виглядало за Ярослава на внї дуже могучим, головно тому, що Ярослав умів удержати дружні зносини зі всїма сусїдними князями. У внутр держави попирав Ярослав рільництво, торговлю, опікував ся містами, тому довів своє князївство до великого економічного розвитку. Однак хотяй на вні був сильним князем у внутр своєї держави мусїв уступати перед боярами. За Ярослава вибухає в Галичи перша більша боярска ворохобня. Бояри були все тїсно звязані з князем і переносили ся з ним з одного князївства на друге. В Галичи князївскі династиї не зміняли ся так як в Київщинї, тому тут бояри осіли стало, захопили в свої руки просторі землї і утворили рід богатої земскої шляхти, яка старала ся на кождім кроцї взяти цїлу владу в свої руки. Перший більший виступ бояр проявляє ся за Ярослава. Ярослав не жив з своєю жінкою Ольгою, а жив з Настасею Чарговою, через що цїла родина Чаргових мала у князя велике значінє. Бояри були лихі на князя за се, що він у всїм радить ся лише Чаргових, тому виступили нїбито в оборонї Ольги. Князь під напором бояр мусїв уступити, Настасю спалено на кострі, родину Чаргових убито, а князь зобовязав ся у всіх справах радити ся бояр.
Володимир II. 1187.—1197. Ярославового сина Володимира прогнали в рік по вступленю на престіл бояри і покликали на престіл 1188. правнука Володимира Мономаха, волиньского князя Романа. Володимир утїк на Угорщину і просив угорского короля Белю III. о поміч. Беля III. дав Володимирови поміч, прогнав Романа з Галича, але Галич забрав собі, а Володимира увіз в Угорщину і вкинув до вязницї. Сей факт замітний тим, що з сего часу угорскі королї титулують ся галицкими королями. Панованє Угрів скоро навкучило галичанам і як лише Володимир утїк з вязницї і з помочию польского князя Казимира Справедливого прибув до Галича, перейшли галичани на єго сторону.
Ростиславичі були енерґічними і талантовитими князями, они зуміли посеред ворогів устояти ся, головно розумно веденою полїтикою. До сего родина Ростиславичів була нечисленною, в Галичи не було внутрішних борб, тому галицка земля під управою Ростиславичів розвинула ся дуже гарно.
Галицко-Волиньске князївство. По смерти Володимира II. приходить до панованя в Галичи волиньский князь Роман, а з ним нова династия Романовичів 1199.—1340. Першим з сеї родини був князь Роман, що сполучив в своїх руках князївство волиньске і галицке і дав початок до утвореня галицко-волиньского князївства. Роман піднїс галицко-волиньске князївство до небувалого значіня. Два рази прогнав він свого тестя Рюрика з Київа і прилучив Київ до своєї держави. Візваний на поміч цїсарем Візантинї, побив цїлковито Половцїв, і приняв титул самодержця цїлої Руси. Великий папа Інокентий III. жертвував Романови королївску корону за принятє унїї, але Роман відкинув всї услівя папи і корони не приняв.
Внутр держави панував Роман деспотично і носив ся з гадкою, знищити цїлковито галицких бояр, але скора смерть перешкодила єму виконати свій плян. Роман посварив ся з польским князєм Лешком, і хотїв відобрати від Польщі місто Люблин. Се дало почин до війни. Підчас походу на Польщу віддалив ся Роман з малою сторожею від головного табору, на него напали Поляки під Завихостом (при горлї ріки Сяну) і в битві поляг 1205. р. Роман.
Молоді лїта Данила. Зі смертию Романа розпочинає ся трийцять лїт тріваючий заколот в Галичи. Галицкі бояри хотять захопити в свої руки всю владу, тому старають ся не допустити до сего, щоб яка небудь княжа родина закорінила ся в Галичи, та щоби не засїв в Галичи стало Данило. Роман лишив двох синів, трилїтного Данила і однорічного Василька. На них обох мало перейти галицко-волиньске князївство. Однак галицкі бояри, що якраз тогди прийшли до найбільшої сили, не хотять допустити до сего, щоби Романовичі осїли стало в Галичи, проганяють Данила і покликують на престіл київского Рюрика. Дїтьми Романа заопікував ся угорский король Андрій і польский князь Лешко. При їх помочи засїв Данило знов в Галичи і Волини, але зараз потім мусїв з Галича утікати. Романовичам полишив ся лише Волинь, а в Галич покликали бояри синів славного (зі „Слова о полку Ігоревім“) Ігоря. Ігоревичі пізнали скоро, що бояри мають в Галичи за велику владу, постановили їх знищити, та приказали одного дня вирізати всіх бояр. Тогдито вирізано кілька соток бояр, але оставші постановили пімстити ся на Ігоревичах, звертають ся до угорского короля Андрія, з прозьбою, щоб посадив в Галичи перебуваючого у него Данила. Андрій пішов на Галич, посадив Данила на престолї, а Ігоревичів видав боярам, які з мести повісили їх. Є се одинокий примір в істориї Руси, де піддані карають смертиєю своїх князїв.
Данилови і сим разом не прийшло довго сидїти в Галичи, єго знов прогнали бояри, а на галицкім престолї засїв боярин Володислав Кормилич. Тогди угорский Андрій і польский Лешко зїхали ся в Спіжи 1213. р. і заключили між собою договір. Лешко видав свою трилїтну дочку Сальомею за пятьлїтного сина Андрія Кольомана і молода пара дістала в вінї Галич, а Перемишль мав перейти впрост до Лешка. Коли-ж Андрій не хотїв відступити Лешкови Перемишля, візвав Лешко на галицький престіл новгородского князя Мстислава Удалого.
Напад Монґолів на Русь. Монґоли замешкували просторі краї в середній Азиї. Они вічно нападали на Китай і проти них побудували Китайцї великий мур. В 1207. р. получили ся Монголи під проводом великого хана Темудшина. Під єго проводом підбили Монголи цїлий Китай, Персию і західну Азию по Ураль, відтак перейшли до Европи і напали на Половцїв. Тогдїшні Половцї, не були вже сими страшними Половцями з давних часів. Оми принимали вже рускі звичаї, обичаї, мову, християньство і єслиб не Монголи, яких у нас звано Татарами, булиби ся в короткім часї зрущили. Половцї не могучи оперти ся Татарам вислали послів (іменно їх князь Котян) до руских князїв з прозьбою о поміч. Під проводом галицкого Мстислава удали ся рускі князї Половцям на поміч. Над річкою Калкою, що впадає до Азовского моря, стрінули ся Русини з Татарами. Битва випала на некористь Русинів. Війска руских князїв зістали цїлковито розбиті, а Мстислав і Данило ранені ледви утїкли з поля битви. Однак незнати чому, Татари не використали свої побіди, але зараз по битві завернули назад в Азию.
В ронї 1227. помер Темудшин, а татарска держава розпала ся на чотири части. Західну часть над Волгою, що називала ся Золотою Ордою, або Кипчаком зі столицею Сераєм, обняв в своє правлїнє жорстокий Бату.
Татари нищать Русь. В роцї 1237. вирушив Бату зі своєї столицї і ударив на суздальску Русь, заняв Суздаль, Володимир, Москву і від сего часу через довгі лїта суздальска Русь стогнала під татарским ярмом. Відтак звертає ся Бату проти корінної Руси, занимає Переяслав, Чернигів а відтак облягає Київ. Київ належав тогди до Данила, але сам князь не перебував в Київі, лише лишив оборону тисяцкому Дмитрови. Помилю хороброї оборони дістав ся Київ в руки Татар 1240. р.
В Київї поділив Бату своє війско на дві части. Одна часть трема загонами мала ударити на Угорщину, а друга мала піти через галицку Русь на Польщу. Данило утїк перед Татарами на Угорщину, а тимчасом Татари занимали одно місто за другим. Они заняли Володимир, Галич, перейшли в Польщу, де заняли Люблин, Сяндомир, спалили Краків і доперва під Ліґнїцою виступив проти Татар краківский князь Генрик Побожний, але Татари побили єго 1241. р. В битві поляг Генрик Побожний і до 10.000 християньского лицарства. Однак Татари незнати чому, здає ся для сего, що стратили по дорозї богато на силї, не пійшли дальше на захід на Нїмеччину, але удали ся на Угорщину, звідки повернули над Волгу.
Данило в борбі з Татарами. Напад Татар мав для Европи великі наслідки, однак найбільше відбив ся на Руси. Підчас коли Татари знищили нападом Польщу і Угорщину лише однаразово, то Русь попала на довгі часи в татарску зависимість і була виставленою майже на щорічні напади. Наші князї мусїли їздити до Батия і випрошувати собі свої давні князївства як татарскі ленна. Також і Данило мусїв удати ся до жорстокого князя Татар, бо про якусь успішну оборону думати не міг. Данило прибуває 1250. р. до Сераю, поклонив ся ханови і одержав від него галицке князївство.
Зависимість від татарскої орди приняли князї ріжно. Московскі князї були почасти навіть сему раді, бо при помочи Татар поусували они инших князїв і заволодїли суздальскою землею. Данило, що стояв близше заходу, відчував дуже прикро татарску зависимість. Він почав зближати ся до польских князїв, вступає в родинні зносини з угорским королем Белею IV. і женить свого сина Льва з дочкою Белї Констанциєю, свого сина Романа женить з австрийскою княгинею Ґертрудою і хоче здобути для него спадщину по Бабенберґах. Рівночасно Данило входить в союз з князем Литви Мендовгом і женить свого сина з дочкою Мендовга. Чув рівнож Данило про велику силу папи Інокентия IV. тому входить з ним в близші зносини, а папа Інокентий IV. обіцює Данилови оголосити проти Татар хрестоносний похід, прислати єму королївску корону, єсли Данило прийме унїю. Дїйсно папа прислав Данилови корону, і Данило коронував ся в Дрогичинї 1255. року.Однак скоро побачив Данило, що від заходу не має чого сподївати ся. Всї єму поміч обіцовали але нїхто помочи не давав, тому Данило махнув рукою на поміч з заходу, зірвав всякі зносини з папою і сам на власну руку розпочав борбу з Татарами. З початку в борбі поводило ся Данилови добре, а навіть рускі війска під проводом Шварна і Льва побідили кілька разів Татар. Коли-ж на чолї татарского війска став Бурундай, мусїв Данило упокорити ся перед Татарами. Татари знищили много Данилових міст, між иншими нове місто збудоване в честь Данилового сина Льва, Львів і увезли з собою кілька тисяч бранцїв. Новий татарский погром підкопав цїлковито здоровє Данила. Коли Татари перший раз знищили Русь, Данило був єще молодим і мав бодай надію, то чейже до смерти єще освободить ся від татарскої зависимости, а тепер, коли таке нещастє стрітило єго на старі лїта, стратив всяку надїю. Одинокою єго відрадою було остаточне знищенє бутного галицкого боярства. Рівночасно з борбою з Татарами вела ся борба Данила з галицкими боярами, які всегда повставали проти Данила, котрий по першим нападї Татар заняв Галич. Коли-ж бояри призвали па галицкий престіл чернигівского князя Ростислава, побив їх Данило цїлковито під Ярославом 1249. і знищив силу бояр, а щоби позбути ся цїлковито не покірних галицких бояр, переніс Данило свою столицю до Холма де і помер.
Наслїдники Данила. По смерти Данила обняв верховну владу в галицко-волиньскій Руси Василько, що панував на Волини, а Галич дістав найстарший син Данила Лев, енерґічний, властолюбний і заразом непогамований князь. Родинні відносини помежи членами Данилової родини зовсїм не були ідеальними, що відбило ся на литовско-руских відносинах. Литовский князь Войшелк відступив литовский престіл рускому князеви Шварнови, а сам вступив до монастиря. Тогди завистний Лев убив Войшелка, а недовго потім помер Шварно і литовска земля пропала цїлковито для Руси.
Лев змінив зовсїм полїтику Данила. Він не лише не воював з Татарами, але увійшов в ними в союз, ходив з Татарами війною на Польщу. Однак на союзї з Татарами вийшов Лев дуже зле, бо коли Татар в Польщі побито, відімстили ся они на Льві, розграбили єго землї, а передовсїм місто Львів. Рівночасно з Львом панував на Волини син Василька Володимир, про котрого оповідає лїтописець „Він був книжник великий і фільософ якого не було перед ним у цїлїй землї, анї по нїм не буде“
Наслїдник Льва Юрий І. злучив в своїх руках Галичину і Волинь. Юрий вмішав ся в війну з Литвою і заключив союз з нїмецким орденом. У відповідь на се, литовский князь Ґедимин вирушив проти Юрия, побив єго під Володимиром 1315. р. В битві поляг Юрий, а Русь стратила в користь Литви Полїсє і Підлясє.
| Роман | ||
Сини Юрия Андрій і Лев II. подїлили ся галицко-волиньскою землею. Старший Андрій володїв в Волини, молодий Лев II. в Галичи. Оба брати відновили супроти Татар полїтику Данила, зближили ся до Польщі, Литви і нїмецкого ордену. Цїлий час свого панованя провели они на боротьбі з Татарами і серед сеї борби полягли 1324. На них вимерає династия Романовичів в мужескій лїнїї. Сестра обидвох братів Мария вийшла замуж за князя мазовецкого Тройдена. З сего подружия уродив ся син званий Болеславом Тройденовичем. Він прибуває на Русь і принимає назву Юрия II. (1324.—1340.) Коли-ж він почав заводити на Руси латиньский обряд, бояри отроїли его, а о галицко-волиньску спадщину старають ся тепер Литва, Польща, Угри і Татари.
Штука на Руси. Русь приняла християньство з Візантиї, тому і звідси прийшла до нас культура, просьвіта і штука. Найбільше памяток штуки є у нас на поли будівництва, малярства і золотництва, менше на поли різьби, але всї памятки штуки походять доперва з християньских часів.
Перші церкви будували на Руси Греки в візантийскім стилю. Формою церкви був чотирокутник видовжений від заходу до сходу, три стїни були прості, четверта східна була заокругленою і творила абсиду. В більших церквах ставлено два або і чотири ряди стовпів і тогди церква ділила ся на три або пять нав. По серединї церкви спочивала на стовпах баня, часом ставлено 3, або і більше бань. До найкрасших церквей на Руси належали церкви Богородицї Десятинна, київска катедра сьв. Софії, церков сьв. Кирила і Михайлівский монастир.Стїни церквей прикрашувано або малюнками або дорогою мозаїкою, яка виступає лише в богатших церквах і то лише в головній абсидї, та головній бани. Найкрасші памятки стїнного малярства маємо в церкві сьв. Софії і Кирилівскім монастири. В церкві сьв. Софії стїни мальовані грецкими майстрами, в Кирилівскім монастири нашими, так само мозаїка в церкві сьв. Софії є твором грецких майстрів, в Михайлівскім монастири наших руских.
Різьба відограла на Українї малу ролю. Побіч двох різьблених гробів (оден з них гробовець Ярослава) та декорацийних різьб при церквах, не подибуємо жадних йнших памяток з різьби. Дещо більше розвинула ся різьба в Галичи. Зі сьвіцких будівель лишили ся останки Золотих воріт і двох холмских веж. Золоті ворота складали ся з двох довгих стїн сполучених склепінєм, на яким зносила ся церква сьв. Благовіщеня з позолоченим дахом, звідси і назва, золоті ворота.