Всесвітна історія/II/IV
| ◀ III. Часи хрестоносних походів 1095.—1270. | Всесвітна історія. Том II IV. Часи упадку середновічних порядків: 1270. 1492. |
Важнїйші дати з істориї середних віків ▶ |
|
|
Нїмецке безкоролївє. З упадком Гогенштавфів розпочало ся в Німеччинї так зване безкоролївє, часи, що записали ся дуже сумно в істориї Нїмеччини. Тому що жаден з нїмецких князїв не хотїв приняти королївскої корони, вибрала одна частина князїв королем Ришарда графа Корнвалїї, анґлїйского князя, а друга частина Альфонса X. короля Кастилїї. Перший прибув лише кілька разів до Нїмеччини, а другий навіть не заглянув до свого королївства. Лицарство, що не чуло над собою жадної тяжкої руки, почало допускати ся великих надужить, а вкінци дійшло до сего, що лише сей був свобідним перед грабежними наїздами, хто мав силу, тому то названо часи великого безкоролївя панованєм пястука або Faustrecht. Лицарі часто випадали зі своїх укріплених замків, нападали на переїзджаючих купцїв, грабили їх добро, а самих забирали до неволї, звідки випускали їх доперва за зложенєм великого окупу. В кінци обставини стали так неможливими, що кілька князїв зїхало ся на зазив архиепіскопа з Моґунциї до Франкфурту, де вибрали королем ґрафа Рудольфа з Габзбурґів, що мав невеликі посїлости в Швайцариї і Альзациї.
Рудольф з Габзбурґів 1273.—1291. Рід Габзбурґів походив з полудневої Нїмеччини. Над річкою Аром побудували они старинний замок Габзбурґ, якого останки заховали ся до нинїшних часів. Першим властителем Габзбурского дому, звістним в істориї був Ґунтрам, в другій половинї X. віка. Зараз по вступі на престіл оголосив Рудольф загальний мир, покарав непослушних розбишацких лицарів і здобув до 150 лицарских замків. До Італїї Рудольф зовсім не виправляв ся, (тому не був коронований римским цїсарем), бо бачив, що Італїї не мїгби здобути без довгих і кровавих борб. За се придбав Рудольф в Нїмеччинї для своєї родини просторі краї, чим поклав підвалини до пізнїйшої могучости Габзбурґів. Рудольф бачив, що значінє королїв в Німеччинї є дуже мале і зависить виключно від личних здібностий короля, та сили опертої на родинних посїлостях. Тому постановив здобути для своєї родини якесь більше князївство. Всї наслїдники Рудольфа, наслїдували єго під сим взглядом і старали ся збільшити родинні посїлости.
Борба о спадщину по Бабенберґах. Фридерик II. послїдний з Бабенберґів умер безпотомно. По нїм лишили ся єго сестра Марґарета і сестрінниця Ґертруда. О спадщину по Бабенберґах старає ся двох королїв. Отокар Перемишль II. Ческий і Беля IV. Угорский, а Отокар II. женить ся навіть з далеко старшою від него Марґаретою. Тогди Беля намовив Ґертруду вийти замуж за сина Данила Романа. В сей спосіб позискав Беля для себе Данила. Роман прибув навіть до Австриї, але Беля попирав єго дуже зле, тому Роман мусїв уступити, а Беля погодив ся в Будї 1254. р. з Отокаром. Отокар дістав обидві Австриї, а Беля Стирию. Однак невдовзї потім оба королї посварили ся, Отокар побив Белю IV. під Кройсенбрун 1260 і заняв Стирию. В кілька лїт пізнїйше записав каринтийский князь Ульрих III. Отокареви Каринтию і часть Країни. В сей спосіб Отокар II. оснував велику державу, в якої склад входили Чехи, Моравія, Шлеск, обі Австриї, Стирия, Каринтия і Країна.
Щастє Отокара не тревало довго. Рудольф Габзбурский не признав австрийских країв Отокареви II. а коли Отокар не хотїв звернути по доброму забраних країв, получив ся Рудольф з Майнгардом графом Тиролю, побив Отокара під Дірнкрут на поли Моравскім 1278. В битві поляг Отокар, а єго син Вячеслав II. погодив ся з Рудольфом, відступив всї здобуті краї і одержав Чехи, Моравію і Шлеск, як ленно нїмецкого короля. Здобуті краї подїлив Рудольф за згодою князїв на дві части. Каринтию і Країну надав Майнгардови графови Тиролю, а обидві Австриї і Стирию надав 1282. на соймі в Авґсбурґу своїм синам Альбрехтови і Рудольфови.
Адольф Насавский 1291.—1298. хотїв наслїдувати Рудольфа і придбати для своєї родини Туринґію і Міснїю, але з сеї причини посварив ся з нїмецкими князями. Князї зложили єго з престола, а вибрали королем сина Рудольфа Альбрехта І.
Альбрехт І. 1298.—1308. Адольф не уступив добровільно, тому прийшло межи ним а Альбрехтом до борби під Ґельгайм, де Адольф був побитий і поляг в битві. Альбрехт старав ся зменьшити власть князїв, тому попирав всюда міста, а передовсїм союз реньских міст. За єго панованя вимерла родина Перемишлїдів в Чехах 1306. на Вячеславі III. а Альбрехт посадив на ческім престолї свого сина Рудольфа, котрий був першим Габзбурґом, що володів в Чехах. Коли-ж Рудольф вже по роцї панованя в Чехах помер, приготовляв ся Альбрехт до нової виправи на Чехи, але підчас приготовань убив цїсаря его братанок Іван, званий відтак Парріцідою.[1]
Генрик VII. Люксембурский. По смерти Альбрехта вибрано королем нездатного ґрафа Генрика Люксембурского 1308.—1313. котрий так само як его попередники старав ся збільшити родинні посїлости. Єму удало ся посадити на ческім престолї свого сина Івана, званого відтак Слїпим. Генрик VII. був першим Королем, котрий по 60 лїтній перерві удав ся до Італїї і коронував ся цїсарскою короною. (В Італїї пізнав Генрик одного з найбільших італїйских поетів Дантого автора „Божої Комедиї“) По наглій смерти Генрика VII. нїмецкі володарі звертали дуже мало уваги на італїйскі відносини, тому італїйскі міста стали вповнї независимими, та дали початок до численних малих державок, з яких найважнїйші були Венеция, Ґенуа, Медиолян, Фльоренция, папска держава і королївство Неаполь.
Венеция, повстала підчас нападу Атилї на північну Італїю. Утїкачі заложили на прибережних острівцях місто Венецию, яке зростало дуже скоро з причини догідного положеня для торговлї. Вже около року 1000 заволодїла Венеция найлїпшими пристанями Істриї і Дальмациї, а до найбільшого значіня дійшла за часів хрестоносних походів, передовсїм підчас IV. походу, колито Венеция заволодїла майже всїма грецкими островами. В 15. віці Венеция була одною з найзнатнїйших держав і держала в своїх руках майже виключно торговлю зі сходом. Зі зростом Турецкої могучости підупадає Венеция, а з відкритєм нових доріг до Індий і Америки тратить Венеция рівнож і своє торговельне значінє.
Ряд у Венециї був аристократичний. На чолї держави стояв „дожа“ який з початку мав майже не обмежену монархічну владу, яку ограничено заведенєм Великої ради, до якої могла належати лише шляхта. Велику раду з початку вибирано, пізнїйше увійшла в житє устава, що до Великої Ради можуть належати лише наслїдники сих, яких предки засїдали в радї. Всякі заворушеня і повстаня проти аристократичного устрою Венециї, не помогли нічого. Заворушеня мали лише сей наслїдок, що установлено над Великою радою єще „Раду десяти“ вибирану щорічно, яка мала право всіх контролювати і всїх потягати до відповіди.В цїли охороненя своєї торговлї удержувала Венеция велику фльоту воєнну, так що була в середних віках найбільшою і наймогучійшою морскою державою.
Ґенуа. Як Венеция так і Ґенуа прийшла до значіня через торговлю. Ґенуа вела довший час борбу зі своєю соперницею Пізою, коли-ж побила Пізу, розпростерла своє панованє на Корсику. Ґенуа стояла в союзї з грецкими цїсарями з родини Палеольоґів, помагала їм в борбі з латиньским цїсарством, за що зискала від Греків великі торговельні користи, але через се попала в борбу з Венециєю, з якої вийшла дуже ослабленою.
Медиолян. Відбудований на ново по збуреню Фридериком Барбаросою, дійшов Медиолян дуже скоро до великого значіня, головно під управою родини Вісконтих, здібних, амбітних і жадних влади. Вісконти удержували сильну армію, підбили під своє панованє майже всї медиоляньскі міста, а навіть змусили на якийсь час Ґеную узнати зверхність Медиоляну. Медиолян став наймогучійшою державою в північній Італїї. Родина Вісконтих старала ся рівнож о піднесенє науки і штуки, они заложили університет в Павії, побудували величаву церкву в Медиолянї. По вимертю Вісконтих обняв управу Медиоляну Францїшок Сфорца, котрий приняв рівнож титул князя і передав єго своїм синам. Побіч Медиоляну, Венециї і Ґенуї приходить в північній Італїї до більшого значіня князївство Сабавдия, якому початок дали ґрафи з Сабадиї які розширили своє панованє над північно західною частию Італїї, над країною Піємонт. В XV. віцї їх влада розпростирала ся від Женевского озера до Нїцци, а цїсар Жиґмонт надав сабавдским пануючим титул князїв.
Фльоренция. В середучій Італїї найзнатнїйшими державами були Фльоренция і папска держава. По довгих і завзятих борбах ріжних сторонництв у Фльоренциї, усталив ся остаточно демократичний ряд. Значінє Фльоренциї зростало постійно, вона підбила усї сусідні міста і запанувала цілковито над Тосканїєю. Людність Фльоренциї занимала ся передовсїм промислом (вироби вовнянні, шовкові, золоті, фарбярство). Рівночасно побіч промислу занимали ся Фльорентийцї і торговлею, а банкирі фльоренцкі посїдали так богато гроший, що дуже часто пожичали навіть пануючим.
До найбільшого значіня дійшла Фльоренция за часів управи Медицеїв в XV. віцї. Медицеї люди взагалї розумні, здібні, доброчинні вкладали великі грошеві суми на окрасу Фльоренциї. Найславнїйшими з поміж Медицеїв був Козімо (Кузьма) і Льоренцо (Лаврентий) званий великим. За послїдного стала Фльоренция осередком наукового і артистичного житя цїлої Італїї.
Папска держава повстала з даровизни Піпіна Малого, розширила ся з часом на цїлу середну Італїю. Хотяй дорівнувала простором, або і перевисшала инші італїйскі держави, полїтичного значіня не мала. Значінє папскої держави залежало виключно від особистих здібностий поодиноких осіб, що засідали на папскім престолї. По славних часах Інокентия III. і IV. значінє пап підупадає, головно від сеї хвилї, коли папи, на зазив француских королїв, перенесли свою столицю до Авініону, де папи попади в цїлковиту зависимість від француских королїв. В Римі, де не було голови, починають ся численні забуреня, серед яких захопив владу народний трибун Миколай Рієнці і утворив републику. По упадку републики вели ся дальше завзяті борби поміж поодинокими партиями, або і особами, доки остаточно в XV. столїтю не вернули папи до Риму і не привернули бодай в части ладу і порядку.
В Неаполи панувала від часів Інокентия IV. родина Кароля Андиґавеньского, а Сицилїя перейшла під панованє Араґонії. Королї Неаполю посїдали велике значінє в Італїї і стояли все на чолї Ґвельфів. По вимертю головної Андиґавеньскої лїнїї, розпочали ся борби о Неаполь, який остаточно перейшов під панованє Фердинанда Араґоньского і став частию великої іспаньскої монархії.
Лїтературний рух в Італїї. Помимо розділу Італїї на численні державки, які глядїли завистним оком одна на другу і провадили з собою завзяті борби, помимо численних спорів сторонництв в поодиноких державах, Італїя вела в середних віках провід так під взглядом науковим, артистичним як і під зглядом полїтичним, суспільним, промисловим і торговельним. Італїйскі держави дбали дуже про се, щоб одна з поміж них не взросла в силу понад другі і все лучили ся з собою договорами, проти найсильнїйших, чим дали початок до дипльоматичної штуки, в Італїї витворила ся перший раз гадка полїтичної рівноваги. Часті війни поміж поодинокими державами, витворили цїлі добірні армії наємних війск, які за гроші ставали в службу держав і володарів, они видосконалили воєнну штуку.
А вже найбільші заслуги положили Італійцї на поли лїтератури, яка в середних віках дійшла до найвисшого розцьвіту в Італїї в XIV. віцї. В Італїї жили такі поети як Данте (Alieghieri) автор „Божескої Комедиї“, Францїшок Петрарха, батько сонетів і Іван Бокачйо, творець італїйскої прози.
В Італїї розпочинає ся з кінцем середних віків великий лїтературно-артистичний рух звістний в лїтературі під іменем відродженя або гуманїзму, а в штуцї під іменем ренесансу. Цїлий рух відродженя відзначає ся зворотом до старинного Риму і Грециї. Тогдїшні поети одушевляють ся творами старинних Римлян і Греків, студюють їх, переймають ся ними і старають ся їх наслідувати. Великий італїйский поет Данте, стоїть єще на переломі, два єго наслїдники Петрарха і Бокачйо є вже дїйсними представителями відродженя. З часом прихильників давних Римлян і Греків стало дуже богато, передовсім у Фльоренциї; а можні італїйскі роди і держави суперничачи зі собою попирали рух відродженя. Найбільше заслуг на тім поли положили Фльоренция, а головно рід Медицеїв, а відтак римскі папи як Николай V. основатель ватиканьскої бібльотеки і Пій II. До найкрасшого розвитку дійшов гуманїзм і ренесанс з початком нових віків.
Людвик Баварский 1314.—1347. По смерти Генрика VII. наступив в Нїмеччинї незгідний вибір. Часть елєкторів вибрала королем сина Альбрехта І. Фридерика Красного, друга часть князя Бавариї Людвика. В борбі побив Людвик Фридерика Красного під Мільдорфом 1322. і взяв до неволї. Кілька лїт перед сею битвою потерпіли Габзбурґи велике поражанє від Швайцарів, котрих Генрик VII. узнав независимими від Габзбурґів. Брат Фридерика Красного Лєопольд, не хотїв узнати независимости Швайцарів, виправив ся проти них, але австрийске лицарство понесло від швайцарскої піхоти велике пораженє під Морґартен 1315. По битві під Мільдорфом Фридерик Красний зрік ся всяких претенсий до корони, але коли єго брат Лєопольд не хотїв признати сего зреченя ся, вернув Фридерик добровільно назад до неволї, чим так зворушив Людвика Баварского, що Людвик постановив подїлити ся з Фридериком нїмецкою державою. Коли-ж нїмецкі князї не згодили ся на подїл королівскої влади, усунув ся Фридерик цїлковито від полїтичного житя.
Незадовго потім попав Людвик Баварский в спір з папою. В тім часї перебували папи в Авінїонї, де прибули на зазив француского короля Филипа Красного. Підчас перебуваня в Авінїонї попали папи в цїлковиту зависимість від француских королїв, стратили своє значінє і повагу. Часи перебуваня пап в Авінїонї зовуть звичайно, вавилоньскою неволею пап 1309.—1377. Під напором француского короля вмішав ся папа Іван XXII. у внутрішні нїмецкі справи і заказав Людвикови носити титул короля, доки папа не рішить, чи Людвик має право до ношеня такого титулу. Коли-ж Людвик не послухав розказу папи, кинув Іван XXII. на Людвика клятву. Звичайно бувало, що нїмецкі князї у всїх спорах пап з цїсарями ставали по сторонї пап, але сим разом стало ся инакше. Розгнївані князї безпідставним вмішуванєм ся папи в нїмецкі справи, зїхали ся в Ренс коло Коблєнциї 1338. і ухвалили, що кождий вибраний нїмецкий король, має носити титул римского цїсаря, без потвердженя і коронованя папою.
Згода помежи князями а королем не тревала довго. Людвик придбав для своєї родини Бранденбурґію, яку по зимертю наслїдників Альбрехта Медведя надав своєму синови, а відтак хотїв позискати для свого дому єще Голяндию і Тироль. Нїмецкі князї обурені захланноттию Людвика, скористали з сего, що папа другий раз кинув на Людвика клятву, скинули короля з престола, а на єго місце вибрали сина ческого короля Івана Слїпого, Кароля IV. Люксембурского.
Кароль IV. 1347.—1348. Кароль дбав передовсїм о добро своєї вітчини Чех, а Нїмеччиною занимав ся мало. Зовсїм справедливо назвав єго пізнїйший нїмецкий цїсар Максимілїян вітцем Чех, а відчимом Нїмеччини. Кароль збільшив родинні посїлости придбанєм Лужиць і Бранденбурґії. Він старав ся завести в Чехах як найлїпший устрій, та піднести добробит. Щоби ческа молодїж не потрібувала шукати образованя поза границями краю, заложив Король 1348. в Празї унїверситет, на якім за часів Кароля студювало до 7.000 люда. Тому що зі старого замку Перемишлїдів остали лиш руїни, побудував Кароль IV. величавий замок на Градчинї в Празї, побудував величаву церкву сьв. Віта і величезний міст на Велтаві. Зорґанїзовав взірцево адмінїстрацию краю, опікував ся рільництвом, промислом, торговлею, науками і штуками. Щоб піднести міста, стягав зі всіх країв купців до міст, а передовсім до Праги і надавав їм численні привілеї. За старанєм Кароля IV, стала Прага не лише осередком наукового і духового житя, але і найкрасшим містом середучої Европи.
Золота Буля 1356. В Нїмеччинї поступав Кароль дуже обережно. Як розумний і здорово мислячий чоловік, бачив Кароль, що стараня відзискати давне значінє цїсарів в Італїї, викликали би непорозуміня з папою, а стараня піднести підупавшу владу королів в Нїмеччинї, опір і неохоту князїв, тому зовсїм не старав ся про піднесенє власти цїсаря в Італїї і Нїмеччинї. Для Нїмеччини прислужив ся Кароль IV. виданєм Золотої Булї, постанови після якої мали відбувати ся вибори цїсаря. Право вибирати цїсаря признав Кароль IV, 7. князям званим елєкторами 3. духовним а іменно: архиепіскопам, Моґунциї, Тревіру і Кольонїї ї 4. сьвіцким, королеви Чех, марґрафови Бранденбурґії, князеви Саксонїї і палятинови Надреньскому. Вибір цїсаря мав відбувати ся у Франкфуртї над Меном, а коронация в Аквізґранї.
Рудольф IV. 1358.—1365. Рівночасно з Каролем IV. панував в австрийских краях князь Рудольф IV. званий Основателем. Вже єго батько придбав Габзбурґам Каринтию 1335. Рудольфови удало ся позискати для Австриї Тироль 1363. так що став побіч Кароля IV. наймогучійшим з нїмецких князїв. Кароль IV. видаючи золоту Булю поминув австрийских князїв (як своїх суперників) при іменованю елєкторів, тому Рудольф IV. котрого таке поминенє дуже болїло, сфалшував привілєй Фридерика Менший, кажучи, що в нїм є установа позволяюча австрийским князям носити титул архикнязїв. Вправдї Кароль IV сего титулу не узнав, але Рудольф IV. надальше титулував себе архикнязем. Рудольф IV. старав ся у всім наслїдувати свого суперника Кароля IV. в тій цїли поклав підвалини під церкву сьв. Стефана, яка побудована в ґотицкім стилю, є нинї одною з найкрасших будівель Відня, а 1365. р. заложив у Відни унїверситет. Рудольф IV. видав закон про неподїльність Австриї, однак єго брати Альбрехт і Лєопольд зараз по смерти Рудольфа IV. подїлили ся Австрийскими краями. В сей спосіб повстають дві лінії Альбертиньска або Австрийска і Лєопольдиньска, яка ділить ся відтак єще на Стирийску і Тирольску. Через сей подїл могучість і значінє Габзбурґів богато потерпіли.
Людвик Великий Угорский 1342.—1382. Майже рівночасно з вимертєм Перемишлїдів (1306.) в Чехах вимирає династия Арпадів в Угорщинї 1301. а угорский престіл зискує Андиґавеньска родина. Першим королем з сеї родини був Кароль Роберт 1307.—1342. великий орґанїзатор і полїтик. По нїм засїв на престолї єго син Людвик Великий 1342.—1382. що панував рівночасно з Каролем IV. і Рудольфом IV. (Рівночасно з ними панував у Польщі визначний польский король Казимир Великий). За Людвика приходить Угорщина до найкрасшого розвитку. Ідучи за приміром свого батька, опікував ся Людвик промислом, торговлею, науками, штуками, оснував в Пятицерквах (Fünfkirchen) 1368. р. унїверситет. Щасливими війнами придбав Людвик Угорщинї велике значінє на зовнї, здобув на Венециї Дальмацию, а Сербів і Волохів змусив узнати угорску зверхність, крім сего Людвик здобув для своєї родини престіл в Польщі.
Вячеслав 1378.—1400. (1419.) По смерти Кароля IV. вибрано нїмецким королем єго сина Вячеслава чоловіка напрастного, що жив у вічній незгодї з духовеньством, а на старість став налоговим пяницею. Вправдї Вячеслав оголосив вічний „Божий мир“ але єго нїхто не слухав. Міста які підчас таких замішань найбільше терпіли, творили союзи і вели завзяті борби з князями. Габзбурскі князї не хотїли узнати независимости трех швайцарских кастонів, Урі, Швіц і Унтервальден, тому приходить до нової борби поміж ними а Швайцарами. Борба скінчила ся для Габзбурґів нещасливою битвою під Семпах 1386. по якій Швайцари остали зовсїм независими від Габзбурґів. Щоби положити конець замішаням в Німеччинї вибрали елєктори королем Рупрехта з Палятинату (1400.—1410.), однак він не здобув собі узнаня в цїлій Нїмеччинї. По єго смерти прийшло до незгідного вибору. Частина елєкторів вибрала королем Жиґмонта Люксембурского, другі Йодока моравского князя, а що старий Вячеслав дальше уважав ся королем, то в роцї 1411. було в Нїмеччинї трех королїв. Рівночасно роздерала церкву велика схізма, а на папским престолї засїдало аж трех пап.
Жиґмонт Люксембурский 1410.—1437. Йодок моравский князь помер вже 1411. а Вячеслава, хотяй до смерти носив титул короля, не узнавав нїхто і Жиґмонт став одиноким паном Нїмеччини. Через подружиє з дочкою Людвика Угорского Мариєю, став Жиґмонт угорским королем. Жиґмонт поставив собі за задачу усунути велику церковну схізму. В роцї 1376. удало ся Каролеви IV. намовити тогдїшного папу Григоря IX. повернути в Рим. По смерти Григоря IX. часть кардиналів полишила ся в Римі і вибрала папу, друга частила повернули до Авінїону і вибрала антіпапу. Собор в Пізї 1409. узнав обидвох пап неправними і вибрав третого, але що обидва попередні не хотїли зречи ся свого достоїньства, тому було рівночасно аж трех пап. Щоби усунути схизму, скликано за старанєм Жиґмонта собор до Констанциї (1414.—1418.) Констанцкий собор візвав всїх 3. пап до зложеня своєї гідности. Римский папа Григорий XII. зложив сам свій уряд добровільно, двох других усунув насильно собор і доперва тогди, коли вже не було жадного з пап, приступив собор разом з кардиналами до вибору нового наставника церкви. Папою вибрано Мартина V. і в сей спосіб привернено єдність в церкві.
Іван Гус. На констанцкім соборі обговорювано і розсуджувано справу Івана Гуса. Кількадесять лїт перед собором в Констанциї почав голосити англїйский учений Іван Віклїф нову науку, в якій виступав проти богатства духовних і проти деяких релїґійних доґм. Він голосив, що кождий чоловік, що попав в тяжкий гріх, перестає бути членом церкви і впровадив сьв. Причастиє під двома видами. Науку Віклїфа голосив з великим успіхом в Чехах Іван Гус. Констанцкий собор покликав Гуса до Констанциї. Гус одержавши від цїсаря Жиґмонта желїзний лист, в якім запевнив цїсар Гусови свою опіку, прибув до Констанциї. Коли-ж на соборі заявив, що не вирече ся своїх переконань, собор не зважаючи на дане Гусови слово Жигмонта, засудив єго на смерть в наслїдок чого Гуса спалено на костирі 1415. р.На відомість про смерть Гуса, богато ческих вельмож утворило национальний ческий союз і розпочали грабити церковні добра. Ученики Гуса впровадили сьв. Причастиє під двома видами, а чаша стала символом Гуситів. Побіч уміркованих Гуситів, званих утраквістами, виступає скрайний напрям Гуситів, що прямував до цїлковитого перевороту так церковних як і державних устав. Скрайні Гусити, на котрих чолї станув Іван Жижка, хотїли впровадити маєткову рівність, та знищити все, що лише носило назву католицизму.
По смерти Вячеслава мав стати ческим королем Жиґмонт. Єго уважали Чехи головним виновником смерти Гуса і відмовили єму послуху, що дало причину до довгих гусицких воєн 1420.—1434. Війско Жиґмонта кілька разів виправляло ся на Чехи, але Гусити під проводом Жижки і Прокопа, відносили над ними одну побіду за другою в Чехах, в Моравії і на Шлеску. І як довго поміж Гуситами була повна згода, так довго були они пострахом сусїдних країв, але від коли поміж ними зарисували ся два противні собі сторонництва, скрайних Гуситів званих инакше Таборитами, що відкидали всяку згоду з Жиґмонтом і церквою, і умірковаиих Густів, що хотіли згоди, сила Гуситів упала. Жиґмонт получив ся з уміркованими Гуситами, яким признано сьв. Причастиє під двома видами, при їх помочи побив Таборитів і зискав ческу корону. Для веденя війни з Гуситами потрібував Жиґмонт богато гроша, тому заставив Бранденбурску мархію князеви з роду Гогенцолєрнів 1415. і з сего часу панують Гогенцолєрни в Бранденбурскій мархії, яка є колискою нинїшної Прускої держави.
Альбрехт II. 1438.—1439. і Фердинанд III. 1440.—1493. На Жиґмонтї вимерла Люксембурска династия в мужеській лінїї. Свою одиноку дочку Єлисавету видав Жиґмонт за австрийского князя Альбрехта V. котрого узнали королем так Угри як і Чехи. Альбрехт V. був першим, що сполучив австрийскі краї з Чехами і Угорщиною. Альбрехта V. вибрали елєктори нїмецким цїсарем (Альбрехт II.) Але на жаль сей енерґічний і многонадїйний володар помер дуже скоро, серед приготовань до виправи проти Турків. Від Альбрехта II. цїсарска корона в Нїмеччинї стало спочивала на головах Габзбурґів.
По смерти Альбрехта II. вибрано цїсарем Фридерика III. 1440.—1493. Фридерик III. був послїдним цїсарем коронованим папою в Римі. Панованє нездарного Фридерика III. припало в тяжких для Нїмеччини часах. (За панованя Фридерика III. розбивають Русь, Литва і Польща нїмецкий орден, а Фридерик не робив нїчого в оборонї ордену). В Нїмеччинї вели ся завзяті борби, головно поміж князями і містами, Турки здобули Царгород і ставали чимраз грізнїйшими для Європи. Фридерик повільний, лїнивий, ворог всякої зміни, до сего упертий і заздрісний о свою власть, нїчим не журив ся, а супокійно глядїв в будучність Австриї, та на кождім письмі ставив букви A. E. I. O. U. т. є. Austriae est imperium orbis universae, або Alles Esdreich ist Oesterreich unthertan). Цїле своє панованє перевів Фридерик II. будьто на спорах з австрийскими станами, будьто в борбі зі сусїдами. Часто знаходив ся Фридерик III. в тяжких і прикрих обставинах, угорский король Матвій Корвін заняв Австрию і Відень, а цїсар мусїв жити на ласцї князїв. Помимо сего Фридерик III. нїколи не тратив надії на красну будуччину Австриї і дїйсно мав богато щастя, він пережив всїх своїх противників, а єго правнук Кароль V. був паном великої держави, в якій сонце нїколи не заходило. Фридерик III. надав 1453. р. Габзбурґам архикнязївский титул.
Фридерик III. був опікуном Володислава Посмертного, сина цїсара Альбрехта ІІ. наслїдника ческої і угорскої корони. Заки Володислав доріс правив в Чехах Юрий Подєбрад, в Угорщинї вибрано королем Володислава Ягайлоньского, а по єго смерти підчас битви під Варнію 1444. став управляти угорскою державою Іван Гунияди, хоробрий оборонець своєї вітчини перед Турками. Коли-ж 1457. помер Володислав Посмертний, віддали Чехи престіл Юриєви з Подєбраду 1458.—1471. а в Угорщинї Матвієви Корвінови 1458.—1190. В сей спосіб усунено нездарного Фридрика III, а в Чехах і Угорщинї засїли національні королї. Рівнож і по смерти Юрия і Матвія не удало ся Габзбурґам заняти Чех і Угорщини, де приходить до панованя Ягайлоньска родина іменно Володислав і Людвик.
Початок Османьско-турецкої держави. Около року 1300. заложив Осман начальник одного з турецких племен знатнїйшу турецку державу, якої столицею було місто Брусса в західній частинї Малої Азиї. Наслїдник Османа Урхан надав державі війскову органїзацию і завів страшний для християн податок „живої десятини“. Турки забирали рік річно християньским родичам найздоровійших хлопцїв і виховували їх в своїх школах на найзавзятїйших ворогів християн. Виховані в магометаньскім дусї, становили християньскі діти найхоробрійше, фанатичне турецке війско, зване яничарами, Султан був їх вітцем, віддїл в котрім служили їх вітчиною, а цїлию їх житя, здобутє посмертного раю. Яничари творили сталу турецку армію, якій під зглядом хоробрости не могла довгі віки дорівнати жадна християнська армія.
Турки в короткім часї здобули посїлости Греків в Малій Азиї, перейшли Дарданелї здобули Ґалїполїс, а третий з ряду Османьско-турецкий султан заложив свою столицю в Адриянополи 1365, і вже він мріяв про здобутє Царгороду, але хотїв вперед знищити держави Болгар і Сербів.
Побіч візантийскої держави істнували в північнім Балканї дві словяньскі держави Болгария і Сербія, з котрих послїдна дїйшла за часів панованя Стефана IV. Душана около 1340. р. (1331.—1355.) до великої могучости. Стефан IV. заволодів нинїшною Сербією, Боснею, Альбанїєю, Епіром, Тесалїєю і частиною Македонїї і приняв титул царя. Мурад звертає ся проти Сербів, побиває їх цїлковито на Косовім Поли 1389, а єго наслїдник Баязет здобуває Болгарию.
Великі поступи турецких війск кинули страх на західну Европу. На зазив угорского короля Жиґмонта Люксембурского, зібрала ся армія з лицарів француских, нїмецких, італїйских і угорских, але під Нїкополїс 1396. віднесли Турки над союзними лицарями велику побіду, а туреикий султан Баязет, почав ладити ся до облоги Царгороду. На щастє зайшли в Азиї події, що проволїкли упадок Царгорода на кільканайцять літ.
Тімур-лєнк. Велика держава Монґолів розпала ся в Азиї на дрібні державки, які получив великий орґанїзатор і хоробрий та дикий вожд Тімур званий Тамерлян. Він здобув більшу частину Азиї, впав до Малої Азиї, побив Баязета 1402 р. під Анґорою і взяв до неволї. Тамерлян був жорстоким тираном, его держава вправдї зараз по єго смерти упала, але знищенє західної Азиї було так велике, що она не піднесла ся до нинї до давного добробиту. В наслїдок наїзду Тамерляна ослабла Турецка держава, а наслїдник Баязета Магомет І. мусїв вперед загоїти задані рани, доперва єго син Мурад II. міг думати про здобутє Ціргороду.
Фльорентийска унїя 1439. Грецкі цїсарі споглядали зі страхом на зростаючу силу Турків, а щоби одержати поміч від заходу, постановили звернути ся до пап і годили ся приняти унїю. Сам грецкий цїсар Іван VIII. Палєольоґ прибув на великий собор, що відбував ся в Ферарі. По довгих переговорах заключено остаточно унїю у Фльоренциї 1439. р. (На соборі у Фльоренциї був руский митрополит Ізидор). Греки узнали зверхність папи, а застерігли собі богослуженє в грецким обрядї. В Царгородї Греки не приняли унїї, а грецкі цїсарі бачучи, що поміч з заходу не надходить, зірвали всякі зносини з папою і постановили самі бороти ся з Турками. Цїсарство візантийске складало ся тогди лише з Царгороду і околицї і було цілковито на ласцї Турків.
Битва під Варною 1444. По смерти Альбрехта II. вибрали Угри королем польского короля Володислава III. котрий підняв зачіпну борбу з Турками. Війскам християньским удало ся навіть віднести кілька меньших побід над Турками, але коли Володислав загнав ся аж над Чорне море, побив єго Мурад під Варною 1444. В битві згинув войовничий молодий король цїлком без слїду.
Упадок Царгорода 1453. Битва під Варною лише приспішила упадок Царгороду. Наслїдник Мурата Магомет II. зараз по вступленю на престіл став приготовляти ся до облоги Царгороду. Візантийский цїсар Константин XI. на дармо просив помочи від західної Европи, лише Ґенуенцї, які мали в Царгородї великі торговельні користи, прислали не велику поміч, однак помимо хороброї оборони здобули Турки 29. мая 1153. Царгород. Цїсар Константин XI. згинув в борбі. Магомет вїхав в триюмфі до Царгороду, де першим єго дїлом було перемінити величаву церкву сьв. Софії в турецкий мечет. З упадком Царгороду зросла небезпека перед Турками єще більше, а цїла борба з турецкою могучостию спочила від тепер на Габзбурскій родинї.
Початок війни француско-анґлїйскої. В р. 1328. вимерла родина Капетінґів, а на француский престіл вступає побічна лїня Капетінґів, Валєзиї (Valois). Тогдїшний Анґлїйский король Едвард III. котрого мати була францускою княгинею, а він сам був внуком Филипа Красного, француского короля, узнав Филипа VI. Валєзого королем Франциї і зложив єму з Ґієнни голд. Коли-ж Фмлип VI. почав мішати ся в борбу Анґлії зі Шкоциєю і наїхав Ґієну, Едвард III. виступив з претенсиями до францускої корони, чим дав початок до довгої понад сто лїт треваючої війни поміж Франциєю а Анґлїєю. (1337.—1353.) Столїтна війна вела ся у Франциї і знищила сили і добробит француского народа. В війнї віднесли Анґлїйцї побіду на мори під Слюї 1340. а маючи перевагу на мори, могли Анґлїйцї перекидати свої армії на француский континент. І на суші не поводило ся Французам. Анґлійске піше війско відносило одну побіду за другою над француским лицарством. Одною з найбільших побід була битва під Кросі 1346.
Орлєаньска дївиця. Найтязші часи настали для Франциї за панованя Кароля VII. колито Анґлїйцї заняли майже цїлу Францию, лише середуча Франция з Орлєаном остала ся при Кароли VII. З тяжкої недолї вибавила Францию дївчина Іванна Дарк, прозвана пізнїйше Орлєаньскою дївицею. Іванна була дитиною бідних селян зі села Домремі. Після переказу мала она в 13. роцї житя почути голос Архангела Михаїла, котрий казав єї іти ратувати вітчину. Три роки взивав єї надземний голос, але Іванна не згадувала про се нїкому. Доперва як побачила пожогу свого села, запаленого Анґлїйцями, покинула своє село і удала ся до королївского табору. Кароль VII. приняв єї з початку зі сьміхом і кпинами, але в кінци дав ся намовити і поставив Іванну на чолї невеликого вїддїлу війска, з яким удало ся Іваннї оборонити місто Орлєан. Відтак провела Іванна Кароля VII. котрий не був єще коронованим, посеред ворожих анґлїйских війск до коронацийного міста Ремс, де Кароль VII. коронував ся францускою короною. Невдовзї потім впала Іванна в руки Анґлійців і союзних з ними Бурґундцїв, котрі оголосили єї чарівницею і засудили на смерть. Єї спалено 30. мая 1431.
Помимо смерти Іванни не щастило ся Анґлійцям. Бурґундскі князї перейшли на сторону француских королїв, Париж отворив Каролеви VII. свої брами, а Анґлїйцїв виперто цїлковито з Франциї; їм полишило ся лише місто Калє. Війна скінчила ся 1453. без жадного мира. Кароль VII. старав ся загоїти нанесені війною рани, попирав лад, промисл і торговлю. Для оборони краю завів Кароль VII. стале війско і був основателем великої абсолютної францускої монархії.
Війна Білої і Червоної Рожі. Незадовго по війнї з Франциєю прийшло в Анґлії до завзятої борби поміж двома королївскими родами о анґлїйский престіл. Тому що князї з родини Йорк носили яко відзнаку білу рожу, а князї з роду Лянкастер червону рожу, названо сю війну, війною білої і червоної рожі. Вела ся она 30 лїт з великим завзятєм, а скінчила ся цїлковитим вимордованєм обидвох родин. З роду Лянкастрів полишив ся лише їх далекий крівний Генрик Тудор, котрий оженив ся з Анною Йорк і в сей спосіб получив обидві родини.
Польща по смерти Болеслава Кривоустого. По смерти Болеслава Кривоустого, розпала ся Польща на численні удїли, а князї вели завзяті борби о Краків. Серед сеї борби зайшли в Польщі слїдуючі важнїйші подїї.
1. Шлескі князї поволеньки відчужують ся від Польщі, а зближають ся чимраз більше до Чех, доки остаточно Шлеск не став за панованя Івана Слїпого ческою країною.
2. В борбах о Краків шукали князї помочи у шляхти і духовеньства, тому обидва згадані стани прийшли в Польщі до великого значіня.
3. В роцї 1228. прибувають до Польщі нїмецкі Хрестоносцї. На півночи від Польщі мешкало поганьске литовске племя Пруси, що рікрічно непокоїло польску державу. Проти Прусаків покликав мазовецкий князь Конрад нїмецких хрестоносцїв і дав їм на поселенє Хелминьску землю і Нїщаву, защо Хрестоносцї обовязали ся боронити Польщі перед Прусаками. Хрестоносцї прибули до Польщі (де звано їх Krzyżakami,) здобули з часом край Прусаків, винародовили цїлковито давних мешканців, по яких лишила ся лише назва Пруси і стали з часом найгрізнїйшими ворогами Польщі.
4. З замішань в Польщі і з борб о краківский престіл скористали ческі королі Вячеслав II. і III. і здобули для Перемишлїдів польску корону.
Володислав Локеток. 1306.—1333. Скора і несподївана смерть Вячеслава III. дала можність польскому князеви Володиславови Локеткови здобути польску корону. Панованє Володислава Локетка має для Польщі велике значінє, бо Володиславови удало ся 1309 р. сполучити Велико і Мало-Польщу, чим дав він початок, до нової доби істориї Польщі. 1320. р. коронував ся Володислав Локеток в Кракові королївскою короною і від сего часу пануючі в Польщі носять стало титул королїв.
Казимир Великий. 1333.—1370. змінив зовсім полїтику Володислава. Підчас коли Володислав провадив завзяті війни з Хрестоносцями о Поморє, а з Чехами о Шлеск, Казимир видячи, що сих країв вже не відзискає, зрік ся їх добровільно, за що одержав від Івана Слїпого приреченє, що не буде виступати з претенсиями до польскої корони. У внутр держави старав ся Казимир Великий про піднесенє добробиту і просьвіти, в тій цїли заложив 1364. р. в Кракові унїверситет. Він казав списати всї істнуючі в Польщі права і уложити їх в оден кодекс під назвою „Вислицкий статут“.
Литва. Литовцї мешкали над Балтийским морем і західною Двиною. Дїлили ся на богато племен як: Литовцїв, Прусаків, Ятвягів, Жмудинів. До 13. віку не було поміж литовскими племенами жадної тіснїйшої звязи. Литовцї почали лучити ся під напором сусїдів, Русинів і нїмецких Хрестоносцїв. Першим знатнїйшим литовским князем був Мендовг (около 1250.) котрий сполучив Литву і підбив Червону Русь і Полоцк. Щоб освободити ся від нападів нїмецких Хрестоносцїв, які воювали нїбито в імени ширеня Христової віри приняв Мендовг християпьску віру однак коли Хрестоносцї дальше нападали на Литву, покинув Мендовг християньство і почав на ново війну з Хрестоносцями.
По єго смерти прийшла хвилево Литва під панованє Руси, бо литовский князь Войшелк вступив до монастиря, а литовский престіл відступив синови Данила Шварнови. Литва оставала під управою Шварна заледви кілька лїт, почім розпочав ся на Литві великий нелад, з якого вивів Литву князь Ґедимин 1315.—1341. Ґедимин розширив свою державу набутєм численних руских земель, так що литовскі краї творили заледви ⅓ часть єго держави. Сам Ґедимин титулував себе королем Литвинів і многих Русинів. Руский вплив на княжім дворі зростав з дня на день, а майже всї сини Ґедимина були подружені з рускими княгинями.
Ольґерд 1345.—1377. По смерти Ґедимина запанувало на Литві двох братів Ольґерд, що носив титул великого князя і Кейстут. Підчас коли Кейстут правив Литвою і Жмудию, зістав до смерти поганином, а цїле своє житє провів на борбі з Хрестоносцями, Ольґерд переняв ся рускою культурою і був більше руским як литовским князем. Ольґерд прилучив до своєї держави просторі рускі краї як Сїверщину з Черниговом, Смоленьск, а користаючи з внутрішних замішань серед татарскої орди, побив Татар над синими-Водами (побічна Бога). 1362 і заняв Поділє і Київ. Рускі землї творили тепер ⁹/₁₀ Литви. Литовцї принимали висшу руску культуру. На княжім дворі говорено по руски, всі зарядженя литовских князїв видавано рускою мовою, так що литовска держава лише з імени була литовскою, а в дїйсности була рускою.
Борба о галицко-волиньску спадщину. По смерти Юрия II. остала галицко-волиньска земля без князя. З претенсиями до галицко-волиньскої Руси виступають Любарт Ґедиминович, муж рускої княгині Буші, Казимир Великий, як свояк Юрия II. Татари яко зверхні пани Руси і угорский король Кароль Роберт. Найскорше відступили від своїх прав Татари, а відтак угорский король порозумів ся з Казимиром Великим, відступив єму галицку Русь, застерігаючи собі право викупу галицкої Руси за 100.000 золотих, єслиби Казимир мав сина. Поміж обидвома претендентами Казимиром і Любартом розпочала ся борба, в якій Казимир заняв галицку Русь 1349. а в році 1352. погодили ся хвилево обі сторони в сей спосіб, що Галичина остала при Польщі, Волинь при Литві. Казимир сгарав ся панувати на Руси лагідно і не викликувати конфлїктів, тому хотяй вводив латиньский обряд, та засновував латиньскі епіскопства на Руси, не виступав ворожо проти грецкого обряду.Людвик Угорский (1370.—1382. як король Польщі). По смерти Казимира Великого став польским королем Людвик Угорский. Зараз по обнятю правлїня прилучив Людвик галицку Русь до Угорщини і віддав єї в заряд Володиславови Опольскому, котрий старав ся так як Казимир піднести добробит галицкої Руси, однак відзначав ся релїґійною нетерпимостию і старав ся насильно ширити католицизм на Руси, чим викликав до себе неохоту у Русинів. Людвик відобрав єму галицку Русь і прилучив впрост до Угорщини.
Людвик не мав сина, лише дві дочки Марию і Ядвигу, яким хотїв лишити Польщу і Угорщину, а іменно Мариі і єї мужови Жиґмонтови Люксембурскому призначив Польщу а Ядвизї і єї будучому мужеви, Вільгельмови австрийскому, Угорщину. Що дотеперішні договори з Поляками, виключали жіноче наслїдство, постановив Людвик позискати для себе польску шляхту наданєм великих привілеїв в Кошицях 1374. якими 1. Король увільняє шляхту від данин і податків звинятком двох грошів від лана. 2. Всякі достоїньства може одержувати лише польска шляхта. 3. Шляхта є обовязана до воєнної служби в оборонї краю. За сї привілеї згодила ся польска шляхта узнати одну з дочок Людвика польскою королевою.Унїя Литви з Польщею. По смерти Людвика Угорского стала польскою королевою єго дочка Ядвига. За єї панованя склала ся подїя, що відбила ся відтак на цїлім национальнім розвитку руского народа. Литовский князь Ягайло, наслїдник Ольґерта, оженив ся з Ядвигою, через що сполучив Литву з Польщею. Перед шлюбом обіцяв Ягайло прилучити на вічні часи литовскі краї до Польщі і на сїй підставі видав грамоту в Креві 1385. На підставі кревскої грамоти мали всї землї литовскі і україньскі перемінити ся в польскі провінциї, а литовско-велике князївство мало перестати істнувати як осібна держава.
Литовска і руска шляхта жадної участи в Кревскій унії не брала і так довго не закладала свого вета, доки польскі полїтики не захотїли перевести услівій кревскої умови в житє. Колиж Поляки хотіли знищити саморяд Литви, повстали Литовцї під проводом Витовта проти Польщі. Зараз по шлюбі виїхав Ягайло на Литву, яка приняла хрест після лат. обряду. Рівночасно удала ся Ядвига з війском на Галицку Русь. Русини не любили Угрів, для їх релїґійної нетерпимости і радо перейшли на сторону Польщі. З сего часу галицька Русь стало належала до Польщі, аж до першого поділу Польщі 1772.Витовт син Кейстута, станув на чолї народного руху на Литві, який збудив ся проти Польщі, получив ся з Хрестоносцями, а Ягайло з польским правлїнєм мусїв згодити ся, на іменованє Витовта великим литовским князем 1392. в угодї в Острові, вправдї з застереженєм, що Витовт має управляти Литвою досмертно, але в імени Ягайла. Витовт піднїс литовске князївство до великої могучости; відпер напади Хрестоносцїв, а в Новгородї і Пскові, двох руских републиках, посадив зі своєї руки посадників. Витовт явно стремів до зірваня всякої звязи з Польщею, але свого пляну не міг перевести в дїло, з причини невдачі в борбі з Татарами. Витовт хотїв скористати з непорозумінь, які повстали в татарскій ордї, однак побитий Татарами над Ворсклою 1399. мусїв згодити ся на нову унїю з Польщею 1401. в Вильнї.
Війна з Хрестоносцями. Тїснїйша унїя Литви і Руси з Польщею занепокоїла нїмецкий орден, тому Хрестоносцї розпочали з полученими народами війну, що скінчила ся битвою під Ґрунвальдом і Танненберґом 1410. Битва закінчила ся цїлковитою побідою руско-литовско-польских війск, головно завдяки литовско-руским війскам, що стояли під проводом Витовта. Однак союзні війска не використали побіди, запізно облягли столицю Хрестоносцїв Мальборґ, чим дали нагоду приготовити ся Хрестоносцям до оборони. Миром в Торуни 1411. зобовязали ся Хрестоносцї звернути Витовтови загарбану Жмудь, і заплатити воєнні кошта.
Помимо нової унії в Городлї 1413. підняв Витовт на старість єще раз плян, зірвати з Польщею. Намовив єго до сего нїмецкий цїсар Жигмонт Люксембурский, який на зїздї в Луцку, радив Витовтови приняти королївску корону. Піднесенє Литви до королївского достоїньства, значило цїлковите зірванє унїї, тому Поляки не пустили через Польщу цїсарских послів, що везли Витовтови корону і коронация не відбула ся.
Свидригайло. Невдовз] потім помер 1430. Витовт, а польский ряд став знов заходити ся коло сего, щоб прилучити Литву впрост до Польщі, але Литовцї сейчас вибрали на місце Витовта великим литовским князем Свидригайла, а Ягайло мусїв сей вибір затвердити. Свидригайло, вступаючи на престіл, приобіцяв Русинам цїлковите зрівнанє під взглядом релїґійним і полїтичним, а Литовцям відзисканє самостійности, тому відносини Литви до Польщі стали дуже напруженими. Остаточною причиною війни було занятє Поділя Поляками, по смерти Витовта. Що в перших роках війни поводило ся гірше Польщі, бо Свидригайло получив ся з Хрестоносцями, постановили Поляки підступом знищити Свидригайла. Свидригайло підпомагав східно-грецку церкву, з чого були невдоволені Литовцї, що були римо-католиками. З сего скористали Поляки, перетягнули на свою сторону литовских панів і проти Свидригайла посадили на велико княжім престолі Витовтового брата Жигмонта. Русини мимо сего держалися при Свидригайлї, доки польскі війска не усунули Свидригайла цілковито з Литви.
Як довго Жигмонт воював зі Свидригайлом, так довго мусів оглядати ся на Польщу, коли-ж лише позбув ся свого противника, сейчас виступає проти Польщі. Рівночасно Литовцї старають ся ясно зазначити свою независимість від Польщі і сейчас по смерти Жигмонта 1440. вибирають великим князем Казимира і зривають майже всякі зносини з польским королем Володиславом Варненьчиком.
Смерть Володислава Варненьчика 1444. давала Литовцям дуже добру нагоду розірвати зовсїм унїю з Польщею, але литовскі пани не зрозуміли ваги хвилї. Місто того, щоби вплинути на велико-литовского князя Казимира, щоб не приняв польскої корони, литовскі пани згодили ся на коронацию Казимира польским королем, чим довели знов до перзональної унії. Казимир котрий з початку стояв під впливом литовских папів, скоро попав під вплив польский і не лише не допускав через цїлий час свого панованя до вибору великого литовского князя, але де лише лучила ся нагода, зносив окремі князївства і прилучав їх впрост до корони. В Київі по смерти Жигмонта стали володїти окремі князї з родини Ольґерта Олельковичі. По смерти князя Симеона Олельковича, Казимир зніс окреме київске князївство 1471. і осадив там свого воєводу.
Зріст Москви. Заложене Юриєм Довгоруким суздальске князївство, стояло від часів нападу Батия під зверхностию Татар. Татарскі хани надавали велико-княжі достоїньства ріжним князям, то князям Володимира над Клязмою, то Москви, то Тверу. Доперва від Івана І. Калити від 1328. оставав велико-княжий титул постїйно в руках московских князїв. Московскі князї поусували з часом прочих суздальских князїв, а дійшовши до більшої сили при помочи Татар, звертають ся проти своїх зверхників. В. князь Дмитро IV. Доньский побив татарского хана Мамая над Доном 1380. р. а Іван III. Василєвич довів до цілковитого упадку Золотої Орди. Москва стала зовсім свобідною.
Властивим основателем могучости Москви був Іван III. Василевич Строгий. Від него розпочинає ся цїлковитий московский абсолютизм. Іван III. оженив ся з братаницею послїдного візантийского цїсаря, а по упадку Царгорода приняв герб візантийского цїсарства, двоголового орла. Іван III. підбив під панованє Москви Новгород Великий і Псків.
Упадок Новгорода. З трех головних полїтичних чинників на Руси, князя, бояр і віча, зискав рішучу перевагу князь в Москві, бояри стали панами в Галичи, до найбільшого значіня дійшло віче в двох північних країнах Руси, Новгородї і Пскові. В Новгородї перейшла вся влада в руки віча, яке покликувало князїв, котрі мали підчас мира дуже мале значінє, а були вождами підчас війни. Найбільше значінє у Новгородї мав вибраний вічем намісник, званий посадником.
Новгород провадив широку торговлю і належав до союза міст Ганза. Він лежав між двома зростаючими силами Литвою і Москвою. За часів Івана Василєвича, мало в Новгородї перевагу литовске сторонництво під проводом родини Борецких, а іменно Марти Борецкої. Заходом Марти покликало віче на посадника Михайла Олельковича, як намісника Казимира. Се дало причину Іванови Строгому до війни з Новгородом. Він напав на новгородскі землї і змусив Новгород приняти посадника з єго руки. Коли-ж не задовго потім повстали Новгородцї проти Івана Василевича, знищив Іван цїлковито новгородский устрій 1478. р. Богато Новгородцїв покарав смертию між ними Марту Борецку, а 8.000 міщан вивіз в глубину своєї держави. З сего часу Великий Новгород, що мав кількасот тисяч мешканців, упав цілковито і ніколи вже відтак не піднїс ся.
Нїщавскі статути 1454. У внутр Польщі зайшли за Казимира важні зміни. Король Казимир стремів до зломаня сили вельмож, тому попирав проти них шляхту. Коли-ж 1454. р. покликана шляхта до загального ополченя проти Хрестоносцїв, вчинила ворохобню, Казимир скористав з сего і щоб зменьшити силу панів, надав шляхтї важні привілеї під назвою Нїщавских статутів. Після сих привілеїв, король не міг скликувати загального ополченя без зїзду земскої шляхти т. зв. соймиків. Часом наказував король соймикам вибирати послів на спільну нараду звану соймом. В сей спосіб повстала в Польщі нова інституция, сойм. Перший сойм був в Польщі 1460 р.Винахід пороху. При кінци середних віків винайдено стрільний порох і друк, дві річи, які вплинули дуже богато на зміну обставин в Европі. Стрільничий порох знали о много скорше від европейців Хінцї і Інди. Звідси то, правдоподібно за посередництвом Арабів, прийшов стрільний порох до Европи, а оповіданє про винахід стрільного пороху монахом Бертольдом Шварцом, потреба уважати лєґендою. Перший раз ужито стрільного пороху в Европі в битві Анґлійців з Французами під Кресі.
Іван Ґутенберґ. О много важнїйшим для науки був винахід друку. В середних віках були лише писані книжки. Найбільше заслужили ся около просьвіти переписуванєм книг монастирі. Писані книжки були дуже дорогими, тому купували їх лише люди богаті; біблїя коштувала кілька сот золотих, тому бібльотеки, що мали до 1000 томів, були дуже рідкими. В середних віках попитував нарід за образками сьвятих, при яких були короткі молитви. В тій цїли вирізувано образки з молитвами на деревляній дощинцї і відбивано на папері. Тим способом можна було видрукувати і цїлу книжку; та се була великаньска праця, вирізувати тілько табличок кілько сторін мала книжка. Перший котрий винайшов рухомі черенки, якими можна було легким способом випечатати книжку, був Іван Ґутенберґ, що уродив ся в Моґунциї. Ґутенберґ одержав від богатого золотника Фуста грошеву підмогу і почав печатати різаними з дерева черенками букварі, молитвенники і граматики. Відтак увійшов Ґутенберґ в спілку з Петром Шефером, що винайшов металеві черенки і тревале чорнило і розпочав друкувати біблїю. Тотди захланний Фуст, сподїваючи ся з друкованя біблїї великих зисків, зажадав від Ґутенберґа звороту гроший, що їх ему пожичив, а коли Ґутенберґ не мав звідки гроший віддати, запізвав єго Фуст перед суд. Суд признав Фустови яко відшкодованє, всї черенки і друкарскі прилади Ґутенберґа. Оба спільники Фуст і Шефер докінчили друкувати біблїю і прийшли до великого майна, підчас коли Ґутенберґ помер в великій нуждї.
З часом з Моґунциї де повстала перша друкарня, розїйшла ся друкарска штука по цїлій Европі і причинила ся до дуже скорого зросту науки і просьвіти поміж простим народом.- ↑ З Альбрехтом І. звязали Швайцари оповіданє про початок самостійної Швайцариї і їх народного героя Вільгельма Теля.