До ефективних суспільств/Україна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
До ефективних суспільств (2009
Богдан Гаврилишин
Україна: 20 минулих і 20 майбутніх літ
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

УКРАЇНА:
20 МИНУЛИХ І 20 МАЙБУТНІХ ЛІТ


ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Катастрофа в Чорнобилі стала важливою подією у нашій сучасній історії. Вона підтвердила, що майже всі рішення з управління всім, що стосувалося Української радянської соціалістичної республіки, ухвалювались в Москві, а не в Києві. Це теж частина жахливої спадщини Радянського Союзу для України, що вплинула на психіку і здоров'я тисяч українців, залишила великий бюджетний тягар, який існуватиме ще десятиліттями. Однак ця подія була потужним сигналом для населення до переосмислення стану України й бажання його змінити, навіть серед багатьох партократів України.

Наступні два роки (1987–1989) — це початок відлиги. З'являються перші промені надії на те, що в Україні відбудуться зміни. Підносяться голови, починаються дискусії, все більш публічні, особливо серед колишніх політичних в'язнів, літературної і культурної еліти, організовується РУХ, з'являються самостійницькі статті, навіть у газеті “Ленінська молодь”, опубліковані у Львові.

1990–1991 роки — це період не тільки національної ейфорії, а й конкретних дій і подій у напрямі до незалежності: живий ланцюг зі Львова до Києва у січні 1990 року, на згадку про події та проголошення незалежності в 1918 році, перші демократичні вибори до Верховної Ради (ВР) у березні, семінар у ВР в травні про різні моделі демократії, їхні позитиви і негативи (Швейцарія – Німеччина, Об'єднане Королівство – Канада, Франція – США).

Третина депутатів — націонал-демократи — наступають, а комуністи відступають, одні зі суто опортуністичних причин, а інші тому, що перетворюються на щирих патріотів. Починається серйозна законодавча праця. 16 липня ВР майже одноголосно ухвалює Декларацію про суверенітет України, в якій вже ясно окреслено ключові принципи зовнішньої політики. Леоніда Кравчука вибирають головою ВР на місце відсутнього першого секретаря Компартії України, який того дня був у Москві.

Рада Міністрів, однак, не реалізує на практиці Декларацію про суверенітет. Реагуючи на це, 1 жовтня 1990 року група студентів розкладає намети на площі Жовтневої революції (нині — Майдан Незалежності), проголошує голодування і ставить п'ять на той час зухвалих вимог, а саме: звільнення прем'єр-міністра Масола, вибори до ВР весною 1991 року, націоналізація майна компартії України, заборона українським солдатам воювати за межами України та непідписання пакту про продовження чинності Радянського Союзу.

Спочатку ВР реагує цинічно, але кількість голодуючих студентів зростає, підтримка населення стає відкритою і, зрештою, виливається в масовий марш студентів майже всіх ВНЗ Києва до Майдану Незалежності, а опісля до ВР. У сесійному залі Олесь Доній — головний організатор голодування — виголошує доповідь, ставить жорсткі умови депутатам, даючи їм тільки 20 хвилин на прийняття п'яти вимог голодуючих студентів. ВР “здалася”, погодилася на всі вимоги й відразу звільнила прем'єр-міністра. Жодного зі студентів не побили і не заарештували. Ця подія стала великим кроком до демократії та незалежності.

Путч проти Горбачова 19–22 серпня 1991 року стає каталізатором драматичної події. Україна під керівництвом Кравчука не включається в путч, і на особливому засіданні ВР у суботу 24 серпня проголошується Акт про незалежність, ухвалюється рішення щодо проведення всенародного референдуму про незалежність і призначення виборів президента на 1 грудня.

Згадую один дуже цікавий момент того дня. Під час сесійної перерви сім депутатів та я сиділи за круглим столом у приймальні голови Верховної Ради. На порядку денному єдине питання: як назвати країну, яку проголосимо незалежною? Першою приходить на думку назва “Демократична республіка Україна”. “Таких назв було вже багато, проте не всі країни, названі так, були справді демократичними”. “В такому випадку, “Республіка Україна”. Тоді Дмитро Павличко, поет і політик, миттєво реагує: “А чому не просто ‘Україна?’” Голосувати не було потреби, на всіх обличчях засяяли усмішки радості. Менш ніж за хвилину ми ухвалили рішення про назву нашої країни, сподіваючись, що такою вона залишиться вічно.

Референдум відбувся з несподівано позитивним результатом. Більше ніж 80 % населення проголосували за незалежність України. Вже тоді люди відчули, що Москва не в змозі передбачати і контролювати все і що імперіалістичний режим віджив себе.

Президентом обирають Кравчука, колишнього члена Центрального Комітету КПУ, частково через конкуренцію між собою на виборах кандидатів від націонал-демократів. 5 грудня Кравчук складає на Біблії присягу Президента, на балконі хор співає “Ще не вмерла України ні слава, ні воля”. Україна як незалежна держава народилася. 7 грудня Кравчук зустрічається з Єльциним і Шушкевичем. Вони домовляються про розпуск Радянського Союзу.

НОМЕНКЛАТУРА ПРИ ВЛАДІ
(1992–1994 РОКИ)

У парламенті націонал-демократи були кількісно меншістю, проте мали значний моральний вплив. Вони давно мріяли про незалежність, та, на жаль, не достатньо думали, як взяти владу у свої руки. Вони могли б прийти до влади вже у 1991–1992 роках і відсунути номенклатуру вбік, створити уряд і бюрократію з новими людьми, без досвіду в управлінні державою, але зі справжнім патріотичним ставленням до її розбудови. У січні 1992 року Кравчук запропонував Чорноволові, лідеру демократів в опозиції, який програв вибори, щоб він ввійшов до Кабміну як прем'єр-міністр і запропонував інших кандидатів з демократичних сил на пости в Кабінеті. Проте Чорновіл відмовився. Саме це дало змогу колишнім комуністам залишитись при владі на довгий період.

Кравчук як президент повівся гідно, із самоповагою, належною президентові великої країни, особливо під час офіційних візитів до Об'єднаного Королівства, Індії, США (я супроводжував його під час таких візитів). Він, на жаль, не добре розумівся в економічних питаннях. Під тиском західних, особливо американських, радників відбувається процес приватизації, яку використала колишня номенклатура і швидко здобула основні заводи та інші форми майна. Олігархи виростають як гриби після дощу. Мабуть, найгіршим виявом політичної зухвалості була трійка людей у “будинку з химерами”, які в липні 1993 року готували випуск облігацій на суму в 10 млрд доларів, гарантією яких мала стати ціла Україна. Леонід Макарович попросив мене піти до “будинку з химерами” та перевірити, що там “хлопці” роблять. Молода команда не звернула жодної уваги на моє попередження, що ця схема небезпечна, а крім того, її неможливо було втілити. Вже в Касабланці я дізнався, що президент Кравчук збирався запропонувати парламенту схвалити згаданий випуск облігацій. Незважаючи на мої поради і навіть благання в телефонній розмові вночі 10 листопада не робити цього, тому що це зашкодить його репутації, економічно наївний Кравчук виносить цю схему на голосування у ВР наступного ранку. На щастя, ВР цього рішення не ухвалила.

Через некомпетентне керування економікою країни починається велика семирічна економічна криза: сильний спад ВВП, крах або демонтаж багатьох підприємств, безробіття, а разом з тим і гіперінфляція. Замість ейфорії 1988–1992 років приходять песимізм, недовіра до влади й навіть сумніви в доцільності самостійності.

Однією з важливих політичних дій Кравчука стало підписання 14 січня 1994 року договору про ядерне роззброєння України та передачу зброї на знищення до Російської Федерації (РФ). Це знову, перш за все, під тиском США (договір було підписано Кравчуком, Клінтоном і Єльциним), хоча США опісля не поспішали компенсувати Україні втрату цієї військової потужності й надали смішну суму на ліквідацію ядерної зброї. Разом із цим Україна втратила можливість гостріше поторгуватись із зовнішнім світом, особливо США, за більші економічні привілеї та кращий політичний статус. На виправдання цього кроку треба згадати, що ядерне роззброєння було передбачено в Декларації про суверенітет у липні 1990 року і що збереження ядерної зброї в доброму стані було б перевантаженням і так крихкого державного бюджету.

ПЕРШИЙ МАНДАТ КУЧМИ
(1994–1999 РОКИ)

Другі президентські вибори відбулись в нормальний демократичний спосіб. Можливо, через зайву самовпевненість Кравчук програв, і другим президентом стає Леонід Кучма. Він починає з добрими намірами. Ще перед виборами під час приватної зустрічі він мене запевняв, що не запроваджуватиме російської мови як другої офіційної, і що відносини з Росією будуть побудовані на економічно-комерційних засадах, а не на політичній базі політичного альянсу. Уже в жовтні 1994 року після виборів Кучма подає до ВР досить серйозно підготовлений план економічних реформ. Однак олігархи, деякі з яких працюють у президентській адміністрації, гальмують і в деяких аспектах спотворюють реформи.

Найуспішнішим періодом Кучми було “золоте літо” 1996 року через три великі здобутки: ухвалення Конституції у липні, подолання інфляції та запровадження нової валюти — гривні. Введення гривні у вересні 1996 року відбулось в надзвичайно добре підготований спосіб, без завдання втрат підприємствам та людям — в основному, завдяки Вікторові Ющенку, на той час голові Національного Банку України.

ДЕМОКРАТИЧНА РЕГРЕСІЯ
(1999–2004 РОКИ)

На пораду, що йому треба “вичистити стайню” перед виборами 1999 року, Кучма щиро відповів мені, що зможе це зробити тільки після виборів. Він переміг не через свою популярність, а завдяки нестабільності опозиційної коаліції. Перших два роки президент і його адміністрація ведуть справи ще досить нормально, хоча вже з деякими проявами автократизму. Восени 1999 року впроваджується аграрна реформа, яка стала одним зі стимулів економічного відродження. Це відродження, однак, почалось у січні 2000 року з призначенням Віктора Ющенка на посаду прем'єр-міністра і Юлії Тимошенко — віце-прем'єром, відповідальним за енергетичний сектор. Ця двійка працює дуже ефективно. Юлія Тимошенко змушує виробників і дистриб'юторів електроенергії перейти з бартерних на монетарні трансакції і, відповідно, робити фінансові звіти й платити податки. Швидке зростання доходів до бюджету дозволило уряду сплатити заборгованість працівникам, пенсіонерам, що збільшило попит на товари і послуги, й після дев'ять років спаду ВВП починає зростати до 9 % на рік. Водночас уряд посилює працю в напрямі євроінтеграції.

Кучма вбачає в успіху Ющенка й Тимошенко для себе небезпеку, боїться, що вони стануть його політичними конкурентами. Без поважних на те причин, він розпускає уряд у квітні 2001 року, і прем'єром стає Віктор Янукович — особа з неясним минулим, але з іміджем “доброго господаря Донецька” і людини, більш прийнятної для Путіна. Економіка й далі працює більш-менш нормально, але демократія зазнає тиску, особливо після того, як Медведчук стає головою адміністрації Кучми. Вбивство Ґонґадзе, плутанина довкола цієї справи, скандали навколо продажу зброї — все це “темна доба” режиму Кучми–Медведчука. У суспільстві зростає незадоволення, особливо у західних і центральних областях, організовуються демонстрації “Україна без Кучми”, що супроводжуються побиттям та арештами демонстрантів.

ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ

Осінь 2004 року. Наближаються президентські вибори. Кучма не може змінити Конституцію і висунути свою кандидатуру на третій термін. Головними кандидатами стають Янукович із “благословення” Кучми та за нахабної підтримки Путіна, і Ющенко, який має підтримку більш свідомих, демократичних, патріотичних, проєвропейських громадян. Янукович, однак, має “адміністративні ресурси”, підтримку потужних олігархів, більшості виборців у східних та південних областях і, особливо, проросійських виборців. Явне зловживання адміністративними ресурсами, фальсифікація результатів і спроба отруєння Ющенка (хто його організував?) загострюють настрої у суспільстві. Політична напруга підноситься. Молода політична організація “Пора” готувалася до демонстрацій, і реакція народу була швидкою і спонтанною. Тисячі, а опісля сотні тисяч людей з найвіддаленіших куточків України приїздять до Майдану Незалежності й починається Помаранчева революція.

Помаранчева революція — це одна з найважливіших, найшляхетніших подій в історії України. Це був високий рівень моральних вимог — правди і свободи, це була дисципліна, турбота про інших, взаємодопомога, пісні, квіти, а не каміння для спецохоронців і транспортованих із Донецька хуліганів. За весь час революції не було жодної людської жертви. Такої мирної революції в історії людства, мабуть, не було. Україна стає епіцентром уваги цілого світу. Тільки Росія і деякі країни-диктатури спостерігали за подіями в Україні скептично або зі страхом.

Не зважаючи на приналежність до різних політичних сил, Ющенко, Тимошенко й Мороз стоять пліч-о-пліч на імпровізованій сцені на Майдані Незалежності. Тільки один дисонанс у цій “симфонії свободи” — багато непотрібних і нереалістичних обіцянок лунає з трибуни революції: “5 мільйонів нових робочих місць за 5 років!”, “Фальсифікаторам — тюрми!” і т. д.

Це суперечило тому, що, стоячи на морозі, повторювали і вимагали сотні тисяч людей: “Свободи і правди!”, “Ющенко — Так!”, скандуючи “Разом нас багато, нас не подолати!” Багато офіцерів міліції, СБУ, армії стають на бік народу. Міністр оборони заявляє, що армія існує для того, щоб обороняти країну тільки від зовнішньої загрози. Небезпека інтервенції частини армії з Одеси, однак, висить у повітрі. Кучма як головнокомандувач наказу йти на Київ не дає. Чи це голос його національної совісті, чи попередження із Заходу, чи одне й інше — насправді знає тільки він сам. Навіть деякі з українських дипломатів надсилали листи з різних куточків світу на підтримку Помаранчевої революції. Роблячи це, вони ризикували не тільки своєю кар'єрою та статусом, а й спокійним життям за кордоном.

З'являються західні модератори для переговорів між Кучмою і Ющенком (Солана, Кваснєвський, Адамкус). Вони пропонують компроміс: організація третього туру виборів зі зміненою ЦВК, зміна конституції — зі зменшеними повноваженнями президента і збільшеними для Верховної Ради й Кабінету Міністрів. Компроміс було прийнято. Ющенко виграє вибори і стає президентом. Чи заплатив він за це надто велику ціну? Чи діяв би рішучіше, якби знав, що у нього залишаються більші повноваження? Я не впевнений у цьому.

РОКИ РОЗЧАРУВАННЯ І ПОЛІТИЧНОГО ХАОСУ
(2005–2008 РОКИ)

Конституційні зміни самі по собі — непогана річ. Це засвідчили приклади Кучми під час другого мандату і Джорджа Буша молодшого. Проте для країни небезпечно, коли президент має завеликі повноваження. Навіть під час перших восьми місяців на посаді Президента, коли ще не діяла змінена Конституція, Ющенко, незважаючи на добрі наміри, не зумів через своє найближче оточення та радників прозоро й гідно керувати країною. Ситуація в Україні почала погіршуватися вже з весни 2005 року, і це триває дотепер. Спілкування між Президентом і Прем'єр-міністром Ю. Тимошенко виглядало скоріш як конфлікт, ніж як співпраця. Президент міняє Прем'єр-міністра і вже у вересні 2005 року на цю посаду був призначений Юрій Єхануров.

За відсутності чіткого політичного напряму, невиконання передвиборчих обіцянок президентська партія “Наша Україна” втрачала свій електорат, що закінчилося її нищівною поразкою на парламентських виборах у березні 2006-го. Знову ж таки, після нерішучості президента та його нездатності створити бажану “помаранчеву” коаліцію в країні протягом кількох місяців відбувався справжній політичний хаос. Ющенко хотів призначити когось зі свого оточення головою Верховної Ради, проте не зміг цього зробити. Потім він, розраховуючи на добру волю та велику політичну підтримку Януковича, підписав з ним та лідерами політичних партій “Універсал національної єдності” й висунув Януковича на посаду Прем'єр-міністра. Янукович створив антикризову коаліцію, до якої увійшли Партія регіонів, Комуністична партія та Соціалістична партія. Тимошенко пішла в опозицію. Після певного часу міністри з “Нашої України”, які працювали в Кабінеті міністрів Януковича, вийшли з уряду, а ця партія шукає свого місця у новій політичній ситуації.

“Антикризова коаліція” була теж дещо крихка. Політична ситуація залишалася нестабільною. Здавалося, що потрібні дострокові парламентські вибори, і Президент їх призначив. 29 вересня 2007 року в результаті виборів “помаранчева” коаліція з Блоком Юлії Тимошенко, “Нашою Україною” та “Народною самообороною” отримали, хоч і з великим трудом, більшість у Верховній Раді. Блок Тимошенко одержав набагато більше голосів, ніж решта “помаранчевих”, що надавало право лідерові вимагати пост Прем'єр-міністра. Колишня антикризова коаліція стала послабленою після виборів 2007 року, бо з політичної арени зійшла СПУ, не діставши необхідних 3 % голосів. Натомість з'явився Блок Литвина, який формально залишається поза політичними альянсами.

У липні 2008 року політична ситуація залишається дуже нестабільною. Що ще гірше — це швидке зростання інфляції через подорожчання енергоносіїв, сировини, зерна. Президент і Прем'єр-міністр не знаходять згоди в питаннях щодо подолання інфляції. ВВП зростає, але не такими темпами, як це було у 2000–2004 роках. Опозиційна коаліція у ВР стає слабкою, втрачає більшість. Правоцентристські регіонали й комуністи є однодумцями хіба тільки в негативному ставленні до НАТО. Янукович уже не найбільш впливова людина в Партії регіонів. Парламент стає наполовину паралізованим. Населення ставиться з недовірою до ВР, Кабінету Міністрів та самого Президента. Негативне ставлення людей до “примітивного капіталізму”, який створює різницю між багатими й бідними, все менше вірять у допомогу Заходу. Політичний хаос триває. Арсеній Яценюк, Голова ВР, який мав підтримку Ющенка, був змушений піти у відставку. На його місце обрали Володимира Литвина. Однак це не дуже підняло ефективність ВР. Через політичний хаос світова фінасова й економічна криза буде більш відчутна в Україні, ніж у політично стабільних державах.

ШЛЯХ ДО “НОРМАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ” — 20 МАЙБУТНІХ РОКІВ

Чи стане Україна “нормальною державою”? Відповідь — “так”, але за яких умов? Помаранчева революція залишила за собою багато елементів демократії, це вільні й чесні вибори, свобода слова, вільні ЗМІ й пам'ять, що добре змобілізований народ може виявити свою волю і змусити політиків його послухати. Є в суспільстві тепер більше поваги до приватної власності, до прав жінок, є віра серед молоді у працьовитість і принаймні деяку можливість впливати на власну долю.

Характеристики бажаної “нормальної держави” можна згрупувати у чотирьох сферах життя країни: політичній, економічній, соціальній та екологічній.

У політичній сфері — це справжня демократія із забезпеченням прав людини, свобода слова, вільні вибори на всіх рівнях, рівноправність перед законом, сильна і незалежна судова система, розмежування між бізнесом і політикою.

В економічній сфері — це конкурентоспроможність на внутрішніх і зовнішніх ринках, наукоємна, а не енерго- та ресурсомістка структура економіки, вільний ринок, високий темп інновацій, професійне управління підприємствами, швидке зростання ВВП, низька інфляція, матеріальний добробут населення, малий відсоток безробіття (певний рівень безробіття потрібен для мобільності робочої сили, для змін у структурі економіки, реструктуризації підприємств, уведення нових технологій).

У соціальній сфері — це високий рівень науки та освіти, добрий стан здоров'я населення, достатні заробітні плати і пенсії, можливість працювати у пенсійному віці й, найважливіше, — соціальна справедливість через зменшення різниці між дуже багатими й дуже бідними.

В екологічній сфері — це перехід на модель сталого розвитку. Біосфера, в якій ми живемо (чисте повітря, вода і земля, природні ресурси), обмежена. Її треба цінувати як “уставний капітал”, а не як річний прибуток.

Які основні передумови, щоб Україна досягла стану “нормальної держави” з вищезгаданими характеристиками? Найголовніше — це прихід до влади в усіх її гілках і на всіх рівнях нової справжньої політичної еліти, яка була б більш професійною і патріотичною, готовою працювати для суспільства, а не тільки заради власних інтересів. Це люди, які б не несли на собі тягар радянської спадщини і не діяли як чиновники колонії, хоча пам'ятали б про високий рівень науки й освіти у природничих науках, досить добру систему охорони здоров'я у Радянському Союзі. Ці люди знатимуть іноземні мови, читатимуть першоджерела, спілкуватимуться з іноземцями прямо, а не через перекладачів. Це люди, які вже виросли із сучасними засобами інформації і комунікацій. Це люди, які подорожували світом, знають, які країни і завдяки чому є “нормальними”, мають добру мережу професійних і особистих знайомих в Україні та поза її межами, не мають зайвих ілюзій щодо “цивілізованих країн”, а тому і жодних комплексів меншовартості.

Чи з'явиться така нова еліта? Вона вже виростає на наших очах. Зараз потрібно багато критичної маси таких людей, які б домінували у парламенті, Кабінеті Міністрів, адміністрації Президента. Нова еліта потребуватиме мобілізуючого бачення майбутньої України і спричинить природний відхід від влади теперішньої генерації, що нині керує країною. Допоможе й те, що повернуться з-за кордону багато недавніх емігрантів, які там навчались і набули хорошого досвіду. Як свідчить приклад деяких інших колишніх радянських країн — це станеться, тільки-но економічні перспективи в Україні поліпшаться, уряд й підприємства виявлять волю та вміння запропонувати цим людям цікаву працю.

Є ще й зовнішні передумови успішного перетворення України на “нормальну державу”. За наступні 20 років наша держава має стати членом ЄС або принаймні перебувати на фінішному етапі до цього. Щоб це сталося, ЄС і більшість його населення повинні “відпочити” від утоми, спричиненої стрімким його розширенням від 15 до 27 членів. Навіть перспектива нового розширення викликає негативну реакцію. Це була одна з причин неприйняття запропонованої конституції ЄС на референдумах у Франції і Нідерландах, а нещодавнє неприйняття Пакту в Ірландії ще більше її відхилило. “Втома” виникла й тому, що інституційна архітектура і процедури розроблення рішень уже нині потребують серйозних змін, а особливо для його майбутнього. Одноголосне ухвалення рішень з урахуванням права вето будь-якої держави-члена, не тільки сповільнює, а часом майже паралізує його роботу.

Щоб мати спільну закордонну політику, а тим більше спільну армію ЄС, треба мати дещо змінену конституцію, у формі договору, де передбачено ухвалення рішень кваліфікованою більшістю держав-членів і населення. Потрібні також інші інституційні реформи, ігноруючи негативний результат референдуму про її ратифікацію в Ірландії. Поштовх до цього дала ще до кінця свого мандату Німеччина, в особі канцлера Ангели Меркель, яка головувала в ЄС. Такий майбутній ЄС матиме відвагу і можливість відчинити двері для України, якщо вона відповідатиме так званим Копенгагенським критеріям: матиме ефективну демократію й дієву ринкову систему, забезпечені права людини і певний рівень економічного розвитку. Буде ще один важливий фактор, який може вплинути на прискорення чи сповільнення входу України в ЄС. Це — взаємини між ЄС і РФ та внутрішня еволюція в РФ. Якщо за наступних 10–15 років ЄС зуміє зменшити свою залежність від російських енергоносіїв, тоді він менше звертатиме увагу на те, що Росія не бажає, щоб Україна стала його членом. Проте й нинішнє загострення тоталітарного режиму в Росії та її позиціонування як противаги до ЄС і НАТО приведе до кращого розуміння, чому Україна так потрібна для ЄС і НАТО, й розвіє хибну думку, що Україна була б зайвим тягарем, а не фактором зміцнення цих двох організацій.

НЕОБХІДНІ ДІЇ ТА ПОДІЇ, ЩОБ УКРАЇНА СТАЛА “НОРМАЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ”

У політичній сфері надзвичайно важливо, щоб наступні дві серії виборів до ВР і президентські вибори — відбулися демократично, незважаючи на їхні результати. Ми повинні зберегти демократію — головну спадщину Помаранчевої революції. Це є також передумовою для “дозрівання” нової еліти. Важливо змінити Конституцію, перейти на федеративний устрій із більшою децентралізацією, збільшенням повноважень для громад, районів, областей. Треба ліквідувати посади голів держадміністрацій. На всіх трьох згаданих рівнях мають бути обрані ради (законодавчі органи) та призначені ними адміністрації (виконавчі органи).

Найважливішим є скорочення кількості партій до 5–7. Це мають бути партії європейського типу, з чіткими ідеологіями, програмами, принципами внутрішньої і зовнішньої політики, з конкретними планами законодавчої праці та з політикою, методами й інструментами її реалізації для майбутніх урядів. Не лозунги чи обіцянки у передвиборчих кампаніях, а справжні програми партій. Таке зменшення може відбутися через зникнення багатьох “кишенькових” партій, злиття інших і появу в Україні політфілософів-архітекторів та нових політичних лідерів замість політологів, політичних технологів, бізнес-лідерів у політиці.

Україні потрібна сильна центристська партія — центр питомої політичної ваги країни, потрібна консервативна партія, яка б захищала інтереси бізнесу, запобігала радикалізації суспільства, зберігала, якщо він є позитивним, статус-кво. Потрібна і соціал-демократична партія, яка забезпечувала б більшу соціальну справедливість, кращу освіту, охорону здоров'я, заробітні плати і пенсії, підтримку культури. Потрібні справді ліва і права партії як стимул до більш якісної праці основних трьох партій і для народження зовсім нових політичних ідей. Три партії — достатньо, п'ять партій — це ідеально, сім партій — це ще нормально, а як їх більше, то вони перетворюють політику на цирк.

У закордонній політиці України найважливішою метою лишається вже згадане членство в ЄС. Навіть сам процес наближення до членства наближатиме нас до “нормального стану” України, бо це означає, що буде краща законодавча база, що відбудуться потрібні політичні й судові реформи, економіка буде ефективнішою. За членство, однак, таки треба змагатися, бо в ньому є велика додана вартість, а саме вільна торгівля, перехресні інвестиції, та, особливо, національна безпека. Беручи до уваги “втому” в ЄС, правила наших дій у цьому змаганні стануть зрозумілими: не робити гучних заяв про те, коли Україна стане членом; не вимагати заяв, що Україна стане членом; не ставити гострих вимог про підвищення статусу України у співпраці з ЄС. Потрібна послідовна і компетентна праця в рамках нової політики сусідства, яка дає великі можливості наближення і на яку в ЄС є великі фонди. Тільки від нашої праці залежить, скільки цих фондів ми зможемо дістати на життєдайну трансформацію в усіх сферах. Нам потрібно на пряму працювати із законодавчими і виконавчими органами країн-членів ЄС, особливо ключових держав-членів, себто Німеччини, Франції, Великобританії, Італії. Особливо інтенсивно треба працювати з державами, які на черзі стати головами ЄС. Злочинно залишати посольства України без послів, як то сталось у Франції та інших важливих державах. Як можемо розраховувати на їхню підтримку нашого членства, коли дипломатичні стосунки з ними перебувають на нижчому рівні, ніж із багатьма бідними неєвропейськими країнами?

І ще одне правило. Не покладаймося на Польщу як нашого єдиного адвоката у справі членства в ЄС. Польща справді щирий і важливий партнер України. З нею треба зберігати якнайкращі відносини. Але саме Польща, принаймні частково, викликала “втому” ЄС своїми агресивними вимогами під час переговорів про членство, більш лояльним ставленням до США, ніж до ключових держав ЄС (Франції, Німеччини), у конфліктах на Близькому Сході Польща вже навіть використала своє право вето. Наше представництво в ЄС цю ситуацію добре розуміє. Нам потрібно за щиросердної підтримки Польщі вивчати позитиви і негативи її спілкування з ЄС, але працювати напряму — з Радою міністрів, Комісією та всіма країнами-членами і якнайшвидше гармонізувати наші закони із законами співдружності.

Після недавнього вступу в СОТ в економічній сфері дуже потрібна адаптація різних секторів до більш відкритих внутрішнього і зовнішніх ринків. Для цього потрібно ефективніше поширювати інформацію про потреби, умови різних ринків на зразок того, як це робило японське Міністерство міжнародної торгівлі й промисловості. Потрібні тимчасові пільги для деяких секторів, поширення торговельних представництв на головних ринках експорту і в країнах-постачальниках ключових сировинних матеріалів, продуктів та послуг.

Потрібно зберегти в Україні природні монополії (пошта, залізниця) і кілька стратегічних підприємств у державній власності, але з професійними, а не політичними радами директорів (не тільки спостережними радами) і професійним управлінням та менеджментом. Треба змінювати структуру економіки на наукоємну, збільшити темп інновацій через кращу співпрацю наукових інституцій, політехнічних інститутів, університетів із підприємствами, фінансово заохоченими до цього державою. Нам доконечно треба збільшити темпи зростання ВВП до 8–10 % щорічно, одночасно знижуючи інфляцію. При десятивідсотковому зростанні ВВП подвоюється кожних сім років, тобто збільшується у 8 разів за 21 рік, а це наблизить нас до середнього рівня членів ЄС, бо ВВП у багатьох з них зростає щороку тільки на 2–3 %.

Щоб досягти такого зростання ВВП, крім пришвидшення інноваційного процесу, потрібно зменшити адміністративні бар'єри на шляху створення нових підприємств. Необхідною передумовою є збільшення внутрішніх та іноземних інвестицій через поліпшення інвестиційного клімату, спрощення процедур, зменшення хабарництва і добрі інформаційні та консалтингові послуги для потенційних інвесторів. Треба також зменшити кількість різних податків, не зменшуючи прибуток до бюджету, і, можливо, зліквідувати податкову адміністрацію і створити натомість малочисельну порядну податкову інспекцію.

У соціальній і гуманітарній сфері — це підвищення якості науки, освіти й охорони здоров'я. В науці й освіті — це треба зробити через зміни у структурі бюджету, зменшуючи витрати на субсидії і, як уже згадано, стимулюючи поєднання науки та освіти і їхню співпрацю з підприємствами на базі використання і розвитку комерційно корисних технологій, процесів, продуктів. Факультети бізнесу та інститути менеджменту повинні навчати вищі кадри, як управляти інноваційними процесами, особливо через співпрацю з науковими інститутами. Сферу охорони здоров'я треба приватизувати, але ввести обов'язкове страхування, зберігаючи контроль держави і над якістю охорони здоров'я, і над діяльністю страхових компаній.

В екологічній сфері треба переходити на модель сталого економічного розвитку. Перехід на таку модель можна стимулювати доброю інформацією про те, що в майбутньому є тільки єдиний можливий спосіб економічного розвитку. Слід застосовувати певні фінансові стимули для переходу на нові технології та устаткування (тимчасові податкові пільги), запроваджувати оподаткування на експлуатацію природних ресурсів, залежно від їхньої рідкісності й цінності. Треба також накладати податки за забруднення повітря, води, землі.

ПІСЛЯСЛОВО

Україна народилась у радості й без зайвого болю. Її людський і природний потенціал міг стати запорукою швидкого розвитку і світлого майбутнього. Вийшло не зовсім так. Століття імперського царату і десятиліття радянського режиму послабили організм нації. Послідовне приниження, знищення еліт, а опісля селянства, ізоляція від світу, — все це залишило глибокі сліди. Послабилися національна свідомість, гордість, самопошана, патріотизм. Закоренилися різні комплекси, дещо хибне розуміння місця України у світі. Мова і культура корінного народу опинилися під серйозною загрозою. Саме на такому тлі треба аналізувати, що сталося за останні 20 років, і думати про те, що має статися в наступних 20.

Відроджена Україна була інституційним “малям” і переживала дитячі хвороби. При владі лишалися люди, виховані за радянського періоду. Початковий економічний стан був дуже поганий. Треба було творити інституції незалежної держави. З'явилося багато іноземних радників, які, одначе, не виявляли великого натхнення й зацікавленості, також були вітчизняні політичні опортуністи та бізнесові паразити. Демократії важко процвітати на пострадянському ґрунті. Тому зловживання владою і некомпетентність залишаються й на даний час.

Держава, однак, закріпилася. Вона є. Були вже позитивні періоди (літо 1996 року, 2000–2001 роки). Найважливіше — Помаранчева революція, яка виявила справжню якість і потенціал більшості народу, закріпила демократію. Фундамент у нас тепер досить солідний. Базуючись на ньому, на зміні генерацій, можна бути оптимістичними в оцінці майбутнього. Треба, проте, бути терплячими, бо пройде ще 15–20 років, аж поки ми очистимося від усіх наших інституційних хвороб, змінимо суспільний лад, станемо на впевнений шлях розвитку, ввійдемо до групи країн, які можуть собою пишатись.

Цей розділ — спроба показати, що і як треба робити в наступні 20 років: працювати віддано, послідовно, компетентно в усіх сферах, на всіх рівнях.

Доля України в руках українців.

Будемо сподіватися, що ми готові до такого виклику.