Альманзор.
1. У Кордові у соборі
Дах мурований тримає
Цілий ліс колон великий;
Всіх їх тисяча і триста.
Ті колони, дах та стіни
З верху самого до низу
Всі пописано святими
Письменами із корана.
Сюю церкву будовали
Королі колишні Маврські
Для Аллаха, — та багато
З того часу позмінялось.
Там де мулла кликав вірних,
На молитву до мечеті, —
Там теперь гудуть невпинно
Христіянські смутні дзвони.
Там, де вірними співався
Молитовний спів з Корану, —
Там попи тепера правлять
Христіянськую одправу.
І попи по церкві ходять
В колёрових довгих ризах,
І брязчать дзвінки усюди,
І горять свічки воскові.
У Кордові у соборі
Був Альманзор бен Абдулла, —
Розглядаючи колони,
Шепотів він сам до себе:
„Ви, міцні, тверді колони,
Для Аллаха вас робили,
Та зовсім чужому Богу
Вас примушено служити“.
„Ви, міцні, без суперечки
Покорилися зневазі;
Я од вас, колони, слабший, —
Мушу теж і я коритись“.
І примушений Альманзор,
Ніби справді по охоті,
Хрест прийняв, веселий, радий,
У Кордові у соборі.
2. Швидко вийшов він із церкви,
Сів на коника прудкого, —
І летить в повітрі чистім
Як орел могучий, гордий.
По дорозі в Альколею,
По над тим Гвадалківіром,
Де цвітуть миндалі білі
І пахучі померанці, —
Скаче там веселий лицарь,
Усміхаючись до себе;
А кругом пташки співають
Та вода шумить невпинно.
У палаці в Альколеі
Гарна Клара де Альва́рес
Бенькетує, роскошує, —
Батько Клари бється в горах.
Ще здаля почув Альманзор,
Що гучна музика грає
І побачив крізь дерева,
Що вогні блищать в палаці.
У палаці в Альколеі
Там дванадцять панн танцює,
З ними лицарів дванадцять, —
Та найкращий всіх Альманзор.
Чарівний, веселий, любий
Він літає по салону
І усім панянкам гарним
Привітні слова говорить.
Гарні руки Ізабеллі
Він цілує і сміється,
Він седить біля Ельвіри,
Заглядає в очі чорні.
Він питає у Ленори:
„До вподоби я вам, панно?“
І показує хреста він,
Що нашито на киреі.
Говорив він кожній панні:
„Тільки вас я в серці маю!“
І не раз паннам за вечір
Він хрестом святим божився.
3. У палаці в Альколеі
Вже скінчивсь бенькет великий,
Вже розйіхалися гості,
Вже свічки погасли ясні.
Панна Клара та Альманзор
Зостались одні в салоні,
Де одна остання свічка
Догораючи тремтіла.
На канапі сіла панна,
Сів у ніг іі Альманзор,
І голівоньку кладе він
До панянки на коліна.
І на кучері чорняві,
На голівоньку горячу
Панна ллє олій рожевий, —
Він зітхає тяжко-важко.
Панна губками своіми
Чорні кучері цілує, —
На чолі єго морщини,
Ніби хмароньки, зъявились.
Панна плаче, дрібні сльози
Ллє на кучері чорняві, —
Він нахмурив чорні брови
І здрігнув чогось плечима.
Він заснув, єму приснилось,
Що він знов стоіть у церкві,
Знов хреста прийма і чує,
Хтось суворо так говорить.
Чує він, що всі колони
Сумно з жалем промовляють:
„Ми не хочем більш стояти!“
Колихнулись, затремтіли, —
І попадали всі разом:
Всі попи, як смерть поблідли;
Дах великий колихнувся,
Церква гучно розвалилась.
|
