Книга пісень (1892)/Лірічні співанки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга пісень (1892) (1892
Генріх Гейне, переклад — Леся Українка, Максим Стависький
Лірічні співанки
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний кулішівкою.
ЛІРІЧНІ СПІВАНКИ.
(Lyrisches intermezzo).

„Я вложив у сюю книгу
Всю журбу мою, всі жалі,
Разом з нею ти розгорнеш
Мого серденька скрижалі"
.


1.

Коли настав чудовий май,
Садочків розвивання,
Тоді у се́рденьку моїм
Прокинулось кохання.

Коли настав чудовий май
І пта́шок щебетання,
Тоді я милій росказав
Мою журбу й кохання.

Леся Українка.




2.

З моїх слёзин — барвисті
Я квітоньки роблю ;
А тугу — соловейкам
Для співів оддаю.

Як ти мене полюбиш, —
Сплету тобі вінок
Із гарних та барвистих
Моіх слёзин — квіток.

Як ти мене полюбиш, —
Для тебе під вікном
Багато соловейків
Співатиме гуртом.

Максим Стависький.




3.

І рожу, й ліле́ю, і сонце й голубку,
Я все те, здавалось, любив до загину.
Тепер не люблю їх, — одну маю любку,
Дівчи́ну-рибчи́ну, перлину єдину;
Вона бо, кохання первісточка гожа, —
І сонце, й лілея, й голубка, і рожа.

Л. У.




4.

Як тільки дивлюсь я в твоі оченята, —
Втікають од мене всі думки сумні;
Як тільки почну я тебе цілувати, —
Так весело, любо на серці мені.

Як тільки до серця тебе пригортаю, —
Роблюся я самим щасливим з людей;
Як тільки ти скажеш: „кохаю, кохаю,“ —
Течуть-ринуть слёзи у мене з очей.

М. С.


5.

Твоє обличчя любе миле
Колись мені що-ночі снилось,
Тепер обличчя янголине
Бліде — від жалю так змінилось;

Смерть поцілунок свій положить
Блідий на устоньках прекрасних,
І згасне те небесне світло,
Що сяє в оченьках тих ясних.



6.

Обличчєм до мóго обличчя склонись,
Хай слёзи поллються в нас спільно,
І серцем до серця мого притулись,
Хай пло́мінь єднається вільно.

Коли наші слёзи джерелом буйни́м
В велике те вогнище зринуть, —
Я хочу в останнє тебе обійнять
І з жалю-кохання загинуть!

Л. У.




7.

Всю душу, всі бажання
Я роскажу ліле́і,
Вона їх проспіває
Для милоі моєі.

Лунатиме та пісня
У білоі лілеі,
Як щирий поцілунок
У милоі моєі.

М. С.



8.

На небі нерухо́мо
Зірки́ ясн́і стоять,
Літ тисячі, і любо
Зглядаються, зорять.

Хороша в зірок мова,
Багата і ясна́,
Та тілько невідома
Філо́логам вона !

Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя —
Граматіка моя !

Л. У.




9.

Тебе, моя любко єдина,
На кри́лах пісень понесу,
Над Ганг, — там роскішна країна,
Там знаю долину-красу.

В саду там при місячнім світлі
Чудовиї рожі цвітуть;
Там ло́тосу квіти розквітли,
Сестрицю свою вони ждуть,

Сміються фіялочки гожі,
Глядять в небеса на зірки́,
І тихо шепочуться рожі,
Запа́шниї кажуть казки.

Біжать, поступаючи з легка,
Газелі стрункі, сторожкі;

Шумлять і лунають здале́ка
Ті хвилі святої ріки.

Там сядемо, любко, з тобою,
Де пальми красують ставні,
Напьємось кохання й спокою,
Присняться нам сни чарівні.

Л. У.




10.

Злякалася квітонька-ло́тос
Проміннячка ясного дня,
Схилила голівоньку долі
Жде ве́чера й тихо куня́.

Коханок її місяче́нько
Збудив її світлом блідим,
Вона повернулась весела
До місяця личком своім.

Цвіте і палає, та пильно
Вглядається в небо вона, —
Ії обгорнуло кохання,
А з ним і журба чарівна́.

М. С.




11.

У Рейні в гарній річці
Пишається в воді
Святеє Кельна місто,
Єго церкви́, сади́.

У церкві Божа мати

Малёвана стоїть;
В моїм житті той образ

Привітно так блищить.

Квітки́ та янголята
На образі отім
Круг Матері святої
З обличчям чарівни́м.

Ті очі, у́ста, личко —

Нагадують мені
Мою кохану милу

І ли́ченько її.

М. С.




12.

Ти не любиш мене́, ти не любиш мене́,
Я не дуже за теє журюся;
Як погляну на ли́ченько любе, ясне́,
То веселий мов царь я роблюся.

Ненави́диш мене, те говорять мені
Сі коханиї у́ста рубіни;
Але дай поцілую ті у́ста знадні,
То забуду всі прикрi хвилини!

Л. У.




13.

Цілуй, а не клянись мені!
Не вірю я в слова зрадні!
Слова солодкі, — та хотів
Я-б поцілунків замість слів:

Я маю їх, то й вірю їм;
А слово?... слово — порох, дим!
Клянись, клянись, кохана знов!
На слово вірить я готов!
Схилю голівоньку свою́
До те́бе — й вірю, що в раю.
Я вірю, мила, вірю знов,
Що більш ніж вічна ся любов!

Л. У.




14.

На о́ченьки ми́лої любки дивн́і —
Я гарні складаю канцони,
На у́стонька ми́лої любки дрібні
Складаю найкращі терціни;
На щічки хороші її, чарівні,
Складаю чудóвиі станси, —
Як биж було серце в дівчатка мого́,
Хороший сонет би зложив на єго́!

Л. У.




15.

Всі люде, кохана, дурн́і,
В них жадного сма́ку немає,
Вони, бач, говорять мені,
Що в те́бе недобрі звича́ї.

Всі люде, кохана, дурн́і,
Вони, бачь, про те і не знають,
Які-то солодкі, знадні
Твої поцілунки бувають!

М. С.



16.
Ти скажи мені, кохана:

Чі не мрія ти ясна́,
Що співце́ві в літню днину
В думці сміливій зрина́?

Але ні! уста такії,
Очі любі, чарівні,
Сюю гарну, милу вpо́ду, —
Іх співець не зми́слить, ні!

Упир́і та васіл́іски,
Змії, стра́хи, ящурки́,
Всі дива́ страшно́ї ка́зки —
От співце́ві сни палкі.

Але ти, твоє́ лукавство,
Личко, по́гляди твоі, —
І зрадли́ві, і лагідні, —
Іх співець не зми́слить, ні!

Л. У.




17.

Наче та́, що з хвиль вродилася,
Га́рна ми́лая була́,
Як убра́на та закв́ітчана
Із други́м до шлюбу йшла.

Серце, се́рденько, не гн́івайся,
Хай пройде нудьга́ твоя;
Вибач все, що заподіяло
Чарівне, дурне дитя!

М. С.



18.
Не жаль мені, хай серце розібьє

Загу́блена любов! хоч про́мінь бьє
Круг те́бе з самоцв́ітів, — не жалкую:
Я бачу тво́го серця ніч тяжку́ю.

Давно се знаю. Бачив я у сні:
В тім серці ніч, — не про́міні ясн́і;
Те серденько гризе змія страшенна!...
Я бачив любая, що ти нужде́нна.

Л. У.




19.

Так, ти нещасна! і не жаль мені.
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть,
Поки розібьє смерть серця́ сумн́і, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть.

Я бачу, погляд твій палає від погорди,
Усмішка на уста́х немов змія,
Здіймаються висо́ко груди горді, —
Однак нещасна ти, нещасна, як і я.

Усм́ішка гостра, а однак сумна́,
І гасне погляд твій, од сліз мабуть,
А в гордих гру́дix paна потайна́, —
Обоє, люба, ми нещасні мусим буть!

Л. У.




20.

Сопілки й сурми грають
І скрипочка заво́дить;
Ох, тож моя кохана
Тано́к весільний водить!

Там бубни й джоломійки
Бренять, дзвенять, лунають;
Там добрі янголята
І стогнуть і ридають...

Л. У.




21.

То ти вже про те і не зга́дуєш, ні, —
Що серце давно віддала́ ти мені?
Те миле й зрадли́ве серде́нько своє! —
Чі в світі миліше й зрадли́віше є?

Забула й кохання моє в одну мить?
І ту́гу, що й досі серденько гнітить?
Що́ більше: кохання, чі ту́га моя?
Обоє безмірні, — лиш те знаю я!

Л. У.




22.

Як би тільки квітоньки знали,
Як серце сумує моє,
Зо мною-б тихе́нько ридали,
Щоб горе забув я своє.

Як би соловейки те знали,
Що я і слаби́й і смутни́й,
Вони б мені втішно співали
Свій спів голосни́й, чарівни́й.

Як би про мій сум та печалі
Почули небесні зірки́,
Із неба зійшли́-б, розважали
Мій сум та печалі тяжкі.

Квітки́, соловейко та зорі...
Ніхто з них про теє не зна',
А знає про лютеє горе
Дівчи́нонька гарна, ставна́.

Ох, знає дівчи́нонька мила
Те горе, що сталось мені,
Бо тож мені серце розбили
Ії оченя́та ясн́і.

М. С.




23.

Чого так поблідли ті ро́жі ясн́і,
Скажи, моя люба, мені?
Чого́ у зеленій траві запашні
Блакітні фія́лки — сумні?

Чого́ жайворо́нок так сумно співа
Та жа́лібно в небі ясні́м ?
Чого́ пахне так запашна́я трава́,
Немов погребо́вий той дим?

Чого навіть сонце не гріє мене́,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне́ і страшне,
Мов су́мнеє по́ле могил?

Чого мені тяжко, вміраю немов?
Скажи, моє щастє ясне́!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?

Л. У.



25.

Співав соловейко і липа цвіла́,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала,
І так до тремтячих груде́й пригортала...

Кричав чорний ворон і лист опадав,
І соняшний промінь так прикро блищав;
„Прощай!“ ми сказали — холодне прощання! —
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.

Л. У.




26.

Колись ми з дівчи́ною двоє кохались,
Одначе пово́дились завжді гаразд ;
Нераз „в чоловіка та жінку" ми грались, —
Ні сварки у нас не було, нї oбpáз.
Ми з нею у двох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов д́іточок двоє,
„Ховатись“ ми здумали в лісі та в полі, —
І так заховалися мудро обоє,
Що пóтім уже й не знайшлися ніколи.

Л. У.




29.

Поки́ на чужи́ні я довго блука́в,

Ганявся за мріями, до́лі шукав, —
Зану́дилась дома, ждучи́ мене, мила
І шлюбне убрання для себе пошила,
Та, любо обнявшися, тішилась з ним —

З дурнішим із дурнів, з своім молодим.

Якаж моя люба хороша — ясна́!
Не гине з очей мені по́стать дивна́.
Очиці — фіялки, а у́стонька — квіти,
Вік бу́дуть палати, вік будуть зоріти!
І я се кохання отак змарнував! —
Із дурнів дурнішим себе показав !

Л. У.




30.

Як сині фіялки — твоі оченята,
Як рожі червоні — твоі губенята,
Як білі ліле́і — твоі рученята; —
І все оте гарно цвіте-росцвітає,
Одно тільки се́рденько вьяне, всихає.

М. С.




31.

Я бачу світ пишний і неба сіяння,
Лагідний вітрець і весни́ розцвіта́ння,
Доли́ну роскішну, квіто́к коли́вання,
Іскриться та сяє роса на них рання,
Скрізь — люде радіють, скрізь — бачу втішання.
А я ?... я хотів би в могилі лежать
І мертвую любку в обіймах держать!

Л. У.




32.

Як тільки, кохана моя,
Ти ляжеш в труну́-домови́ну,
Піду́ за тобою і я,
До те́бе в обійми поли́ну.

Цілую й в обійми тісн́і
Беру я тебе́, — ти блідáя,
Холодна; я плачу й пісні
Співаю, та з жа́лю вмираю.
Уже підвелися мерці
І жваво танцюють юрбою,
Лежу на твоій я руці,
Лежиш ти спокійно зо мною.
До суду мерці вже пішли́,
Їх кличуть до муки й спокою, —
І тільки зостались в землі
Одні ми лежати з тобою.

М. С.




33.

На п́івночі, на кру́чі
Стоіть собі сосна́,
Укрита снігом, лёдом
Стоіть дріма́ вона.

Йій сниться, що в півде́нній
Пекучій стороні,
Хороша гарна пальма
Росте в самотині.

М. С.




35.

Як я з милою розставсь,
З то́го часу не сміявсь;
Чув я жарти, чув я сміх,
Та сміяться сам не міг.

Як же втратив я її, —
Слёзи виплакав свої;
В серці жаль, нудьга́ німа́,
А на очіх сліз нема.

Л. У.


36.

З мого́ тяжко́го су́му
Складаю я пісні́,
Я їм даю криле́чка
Легенькі, голосні́.

На кри́льцях тіх леге́ньких,
Летять вони усі
У серце до моєі
Дівчи́ноньки-краси.

Пісні назад вернулись
І жа́лібно бренять,
Що́ бачили у серці, —
Не хочуть росказать.

М. С.


37.

Філісте́ри гарно вбрані
По полях, лісах гуляють,
Раді, скачуть, мов телята,
Літо краснеє вітають.

По́гляд їх блищить, — дивують:
„Як цвіте все романтично!“
Довгі вуха наставляють:
„Як співає шпак вели́чно!“

Але чорную запо́ну
Почепив я на віко́нці, —
Бо до мене завіта́ли
Ма́рища при яснім сонці.

То з підземноі країни
Встало давнеє кохання,
Сіло й плаче біля ме́не...
Серце рвуть ёго́ ридання!

Л. У.




38.

Багато з забутого часу
Картин з домови́ни встає, —
Я згадую, як близько те́бе
Життє я прова́див своє.

Блукав цілу нiчку у мріях
По ву́лицях я самотни́й,
Зглядалися люде на мене,
Що я був мовча́зний, смутни́й.

В ночі було краще, — безлюдні
Всі вулиці в місті були́;
Я тілько, та тінь моя власна
Мовча́зно по вулиці йшли.

По бруку так швидко ступа́в я,
І крок мій навколо лунав,
А місяць на ме́не зза хмари
Поважно з гори поглядав.

Ставав я край до́му твоёго,
Дививсь у віконце твоє,
Так пильно дивився у гору,
І серденько рвалось моє.

Я знаю, що ти виглядала
Часте́нько на мене з вікна,
А я, ввесь пром́інням облитий,
Стояв мов колонна сумна́.

Л. У.




39.

Хлопець кохає дівчи́ну, —
Та дру́гий милійше їй був;
Дру́гий взяв и́ншу дружи́ну,
Першую ж милу забув.

З жалю та мила звінчалась
З першим, хто трапився, так,
З ким вона й зроду не зналась, —
Гине забутий юнак.

Давня се байка, здається,
Все ж вона вічно нова —
І як до кого прийдеться,
Серце тому́ розбива́!

Л. У.




41.

Приснилась царівна мені;
Бліде́ було личко її,
Ми сіли під липу зелену,
Вона пригорнулась до мене.

— Не хо́чу я, любко моя,
Престола твого пан-отця,
Корони ёго золотої, —
Тебе я бажаю одної. —

„Твоєю не бути мені,
Лежу я у темній труні,
І тільки в ночі я вітаю,
Бо дуже тебе я кохаю.

М. С.




42.

Сиділи ми, любко, обоє
У легкім чове́нці своїм.
Ніч тиха була, ми з тобою
Плили геть шляхо́м водяни́м.

Ми о́стрів заклятий стрівали,
Ген-ген в сяйві місяця мрів,
Там гуки чудо́ві лунали
І мглистий таночок лелів.

Так любо ті гуки бреніли,
Леліли таночки дивн́і,
Та геть нас відносили хвилі,
Плили́ ми по морю сумн́і.

Л. У.




43.

От знову да́вні мрії
Висп́івують мені
Про край чудовий, гарний
Чудовиї пісн́і.

Там кв́ітонька на квітку

У сяйві золотім
Любе́нько поглядає
З коханням чарівни́м.

Там кожна дереви́на
Гово́рить та співа,
Струмо́чок, як музи́ка,
Хвилює-виграва.

Кохання співи ллються
(У нас таких нема),
Від них солодка ту́га
Серденько обійма.

О, як би хтів я знову
У край отой піти ,
Щоб серце заспокоіть,
І щастя там знайти.

Та ні, у сні приходить
Та гарна сторона́,
А зійде ясне сонце,

Зника́, як дим, вона.

М. С.




45.

Блиску́чого літнього ранку
Хожу я по сво́му саду.
Квітки розмовляють, шепо́чуть,
А я, я мовча́зний iду.

Квітки́ розмовляють, шепо́чуть,
Блага́є їх по́гляд смутнйй:

„Не гнівайсь на нашу сестричку,
Блідий чоловіче, сумний!"

Л. У.




46.

В роскішній красі таємни́чій
Сіяє кохання моє,
І тихої літньої ночі
Страшн́і, ди́вні мріі снує:

„В заклятім саду́ похожають
Коханці смутн́і, самотн́і;
Тремти́ть ясний місяць пром́інням
І чуть соловейка пісн́і.

„Дівчи́на, мов по́стать камінна,
Навко́люшках лицарь стоїть.
Аж ось дикий велит надходить,
Дівчина злякалась, біжить.....

„В крові пада лицарь до долу,
До дому йде велит страшний“.....
Як буду в могилі лежати,
Кінець буде казці чудній.

Л. У.




47.

Вони мене дражнили,
До серця дійняли́,
Одні, тим, що любили,
Другі, тим, що кляли́.

Вони мені до всьо́го
Отрути долили́,

Одні, тим, що любили,

Другі, тим, що кляли́.

Котра́ ж мені найбільший
Жаль серцю завдала́, —
То тая не любила

Мене і не кляла́!....

Л. У.




48.

На ли́ченьку у те́бе

Цвіте весна́-красна́,
А в се́рденьку холодна,
Суворая зіма.

Це все мине, як завжді
На світі все мина́, —
Зіма на личку буде,

А в се́рденьку весна.

М. С.




49.

Коли розлучаються двоє, —
За руки беруться вони,
І плачуть і тяжко зітхають,
Без-ліку зітхають смутні.

З тобою ми в двох не зітхали,
Ніколи не плакали ми;
Той сум, оті тяжкі зітхання
Прийшли́ до нас зго́дом сами́.

М. С.



50.
Всі за ча́єм сиділи й розмову

Про любов між собою вели.
Естетичні були всі панове,
Панії надто чу́лі були.

„Розумію — кохать платонічно!"
Мовив радця, страшний як мана́,
Усміхнулась madame іронічно,
„Ох!“ зітхнула тихе́нько вона.

Пастор вкинув до того зважливо:
„Не повинна любов буть палка:
Для здоровья се дуже шкодли́во.“
„Як се?“ тихо спитала дочка.

А графіня зітхнула важе́нько:
„Ох, кохання — жага́ запальна!"
І баронові потім зграбне́нько
Подала́ шклянку чаю вона.

За столом було місце маленьке,
Не було ж тебе, любко, там знов.
Як гарненько, моє ти серде́нько,
Розказала б ти їм про любов!

Л. У.




52.
Мені приснився дивний сон:

У майську ніч, весно́ю,
Кохать до віку ми клялись
Під липою густою.

Були́ то жарти любі, сміх
І поцілунки милі,

Я думав, кля́тьба буде знов,
Аж ти мене вкусила.

Куслива дівчино моя,
Чудова зоре з неба,
Цілуй, і смійся, і жартуй,
Та не кусай, — не треба!

М. С.



53.
Яко́сь був я в чулім настро́ю,

Зійшов на шпиле́чок, там став.
„Ох, чом я не пташка маленька!"
Раз-по́-раз я тяжко зітхав.

Чому́ я не ластівка прудка, —
Тоді б я, кохання моє,
Прили́нув і звив би кубе́льце
Аж там, де віконце твоє.

Колиб же я був соловейком,
До тебе тоді б прилітав
І любо на липі зеленій
Що ніченьки я б щебетав.

Чому́ я не ґава дурная, —
На серце тобі я б припав, —
Адже ти кохаєшся в ґавах, —
То й я б може щастя дістав.

Л. У.



54.
Крізь сон колись тяжко я плакав,

Що вмерла ти, снилось мені;

Прокинувся по́тім, а сльози
З очей все котились дрібні.

Я плакав крізь сон, — мені снилось,
Що сам я без тебе зостав;
Прокинувся потім і довго
Я тяжко і гірко ридав.

Я плакав крізь сон, — мені снилось,
Що знов ти кохаєш мене;
Прокинувсь — і знов полилося
Сліз гірких джерело сумне.

Л. У.



55.

У сні я плакав, — снилось,
Що ти в труні, в землі,
Прокинувсь я і слёзи
З очей моіх текли.

У сні я плакав, — снилось,
Що я один зоставсь,
Прокинувсь я і довго
Гіркими умивавсь.

У сні я плакав, — снилось,
Що й досі ти моя;
Прокинувся і досі
Чогось-то плачу я.

М. С.


Панна Клара.
У саду доби нічноі

Гарна панночка гуляє,
А в кімнатах у палаці
Там музика грає-плаче.

„Вже мені обридли танці
І заучена розмова
Лицарів, що тільки вміють
Погляд мій рівнять до сонця.

„Скрізь міні досадно, смутно
С того часу, як до мене
Під вікно прийшов раз лицарь:
Лютню мав він із собою,

„Сміливий, ставни́й та гордий,
Очі — ніби в небі зорі,
А лице — бліде та гарне,
Як у Юрія святого“.

Мріяла так панна Клара
І дивилась у садочок;
Тільки зирк, — той самий лицарь
Знову став поперед неі.

І рука з рукою, тихо
Йшли вони; тремтіли зорі,
Вітерець згинав листочки,
Любо коливали рожі.

„Гляньно, коливають рожі,
Гарні, ясні, як кохання. —

Та скажи міні, від чого
Ти кохана, cчервоніла?“

— Комари мене напали;
Не люблю я їх так само,
Як жидів отих поганих
Довгоносую породу.

„Киньмо комарів з жидами, —
Сміючись говорить лицарь, —
Подивися — он мигдальний
Цвіт із дерева злітає.

„Цвіт мигдальний все повітря
Сповнив чистим ароматом;
Та скажи міні, кохана:
Щиро ти мене кохаєш?“

— Я тебе кохаю, милий,
І кохати ввік клянуся
Тим, кого нарід жидівський
Заквітчав вінком терновим.

„Позабудьмо про Жидів ми,” —
Сміючись говорить лицарь; —
„Глянь-но, у траві, як мріі,
Скрізь тремтять ліле́і білі;

„Скрізь тремтять лілеі білі ,
Зорі ллють на них проміння....
Та скажи, мій друже ясний,
Не обманюєш мене ти?“

— Ні, нема в мені обману,
Як в своіх не маю жилах

А ні маврськоі я крові,
Ні жидівськоі мутноі.

„Киньмо Маврів ми з Жидами,” —
Сміючись говорить лицарь;
І у захист по-під мирти
Він веде дочку алькада.

Він іі кохання словом
Ніби сіткою опутав, —
Стало меньше чути мови,
Тільки більше поцілунків...

Соловейка співи ллються ,
Ніби ті пісні весільні,
Світляки скрізь у травиці
Світять як огні в палаці.

І у захисті під листом
Тихо стало... Тільки чути,
Як шепочуть мирти гарні
Та квітки рожеві пахнуть.....

Тільки-но музика гучно
У палаці щось заграла;
Клара вирвалась з обіймів
І до лицаря говорить:

„Чуєш, грає-зве музика!
Та у час розлуки цеi,
Як зовуть тебе, скажи ти,
Чом я раньш того не знала?“

Лицарь дивиться лукаво
І у панночки цілує

Губки, рученьки та чоло,
І одказує нарешті:
„Панночко, я ваш коханок,
Син розумного старого
Рабина у Сарагоссі,
Люде звуть єго Ізраель“.

М. С.




Проща до Кевляру.

1.
В вікні стояла мати,

В постелі син лежав.
„Ідуть прочане з церкви,
Ти б подивитись встав!“

— Не маю сили, мамо,
Не бачу світу я,
Бо вмерла люба Гретхен,
Дівчи́нонька моя.

„Вставай, пiдемо в Кевляр,
Помолимось собі,
Там Божа мати силу
І втіху дасть тобі.“

Святі коро́гви мають,
І дзвони всі гудуть, —
То з Кельна в Кевляр люде
В процесіі ідуть.

В гурті і мати сина
Недужого вела;

Співали всі: „Маріє,
Хвала тобі, хвала!“

2.
Кевлярьська Божа мати

У шатах дорогих
Дає всім людям щастя
І гоіть всіх слабих.

І жертвенні дарунки
Несуть усі слабі, —
Воскові руки й ноги, —
Що хто зробив собі.

Хто руку дав воскову, —
Рука вже не болить;
Хто дав воскову ногу, —
Той зразу став ходить.

Хто не ходив без милиць, —
Танцює та співа;
Хто був зовсім без пальців, —
На скрипці виграва.

І мати сину серце
Восковеє дає:
„Неси, молися й горе
Забудеш ти своє“.

Взяв серце син; зітхнувши,
До образа поніс;
З очей лилися слёзи ,
З душі слова лились:

„Свята, благословенна,
Царице в небесах,
Мій сум-журбу послухай,
Молюсь тобі в слёзах!

„Я з матіррю моєю
У Кельні досі жив,
Там єсть церкви й богато
Святих монастирів.

„Жила у Кельні й Гретхен,
Вона тепер в труні.
Маріє! сум забути
Дай силоньку мені!

„Утіш, я — в день і ніччю,
Як землю вкриє мла,
Співатиму: Маріє,
Хвала тобі, хвала!“

3.
Недужий син ліг спати,

І мати теж лягла:
В кімнату Божа мати
Тихесенько прийшла.

Схилилась над недужим
І руку простягла
До хворого серде́нька,
До блідого чола.

А мати спала й чудо
Все бачила у сні;
Брехав собака й ранком
Збудив од сна іі.

На ліжку тихо-тихо
Померший син лежав,
Червоний промінь сонця
На личку грав-сіяв.

В нестямі мати руки
До неба підвела,
Співаючи: „Маріє,
Хвала тобі, хвала!“

М. С.



Альманзор.

1.
У Кордові у соборі

Дах мурований тримає
Цілий ліс колон великий;
Всіх їх тисяча і триста.

Тi колони, дах та стіни
З верху самого до низу
Всі пописано святими
Письменами із корана.

Сюю церкву будовали
Королі колишні Маврські
Для Аллаха, — та багато
З того часу позмінялось.

Там де мулла кликав вірних,
На молитву до мечеті, —
Там теперь гудуть невпинно
Христіянські смутні дзвони.

Там, де вірними співався
Молитовний спів з Корану, —
Там попи тепера правлять
Христіянськую одправу.

І попи по церкві ходять
В колёрових довгих ризах,
І брязчать дзвінки усюди,
І горять свічки воскові.

У Кордові у соборі
Був Альманзор бен Абдулла, —
Розглядаючи колони,
Шепотів він сам до себе:

„Ви, міцні, тверді колони,
Для Аллаха вас робили,
Та зовсім чужому Богу
Вас примушено служити“.

„Ви, міцні, без суперечки
Покорилися зневазі;
Я од вас, колони, слабший, —
Мушу теж і я коритись“.

І примушений Альманзор,
Ніби справді по охоті,
Хрест прийняв, веселий, радий,
У Кордові у соборі.

2.
Швидко вийшов він із церкви,

Сів на коника прудкого, —
І летить в повітрі чистім
Як орел могучий, гордий.

По дорозі в Альколею,
По над тим Гвадалківіром,
Де цвітуть миндалі білі
І пахучі померанці, —

Скаче там веселий лицарь,
Усміхаючись до себе;
А кругом пташки співають
Та вода шумить невпинно.

У палаці в Альколеі
Гарна Клара де Альва́рес
Бенькетує, роскошує, —
Батько Клари бється в горах.

Ще здаля почув Альманзор,
Що гучна музика грає
І побачив крізь дерева,
Що вогні блищать в палаці.

У палаці в Альколеі
Там дванадцять панн танцює,
З ними лицарів дванадцять, —
Та найкращий всіх Альманзор.

Чарівний, веселий, любий
Він літає по салону
І усім панянкам гарним
Привітні слова говорить.

Гарні руки Ізабеллі
Він цілує і сміється,
Він седить біля Ельвіри,
Заглядає в очі чорні.

Він питає у Ленори:
„До вподоби я вам, панно?“
І показує хреста він,
Що нашито на киреі.

Говорив він кожній панні:
„Тільки вас я в серці маю!"
І не раз паннам за вечір
Він хрестом святим божився.

3.
У палаці в Альколеi

Вже скінчивсь бенькет великий,
Вже розйіхалися гості,
Вже свічки погасли ясні.

Панна Клара та Альманзор
Зостались одні в салоні,
Де одна остання свічка
Догораючи тремтіла.

На канапі сіла панна,
Сів у ніг іі Альманзор,
І голівоньку кладе він
До панянки на коліна.

І на кучері чорняві,
На голівоньку горячу
Панна ллє олій рожевий, —
Він зітхає тяжко-важко.

Шанна губками своіми
Чорні кучері цілує, —

На чолі єго морщини,
Ніби хмароньки, зъявились.

Панна плаче, дрібні сльози
Ллє на кучері чорняві, —
Він нахмурив чорні брови
І здрігнув чогось плечима.

Він заснув, єму приснилось,
Що він знов стоіть у церкві,
Знов хреста прийма і чує,
Хтось суворо так говорить.

Чує він, що всі колони
Сумно з жалем промовляють:
„Ми не хочем більш стояти!“
Колихнулись, затремтіли, —

І попадали всі разом:
Всі попи, як смерть поблідли;
Дах великий колихнувся,
Церква гучно розвалилась.

М. С.



56.
Що-ночі у сні бачу, мила, тебе

З привітним на у́стах вітанням,
І кидаюсь я тобі, мила, до ніг
З гірким, безнадійним риданням.

На мене журливо так дивишся ти,
Хитаєш собі головою,
І котяться з ясних твоїх оченят
Мов перли сльоза за сльозою.

І тихеє слово я чую твоє,
Букет з кіпарісу приймаю.
Прокинусь — букет з кіпарісу зника,
А слово твоє забуваю.

Л. У.



57.
Осінняя нічка на дворі,

І вітер, і дощ, і пітьма;
Гей, де ж ти, дівчинонько-зоре,
Що робиш тепер ти сама?

Я бачу, голівку з нудьгою
Схилила вона до вікна,
І пильно, з слізьми та журбою.
В пітьму задивилась вона.

М. С.



58.
В гаю́ шумить вітер осінній,

Так холодно, вохко в ночі...
Я їду самотний по лісі,
Закутаний, в темнім плащі.

Як швидко я їду, так швидко
Вперед моя думка летить,
Туди вона весело лине,
Де милої хатка стоїть.

Ось брешуть собаки... от слуги
Виходять мене зустрічать
Зо світлом. Біжу я в господу,
По сходах остроги брязчать.

В кімнатці, у килими вбраній,
Там пахощі милі, тонкі,
Там люба мене дожидає —
Лечу я в обійма палкі.

Шумить вітер листом дубовим
І дуб промовляє мені:
„Мандрівцю дурний! чого хочеш?
До чого ті мрії дурні?“

Л. У.



59.
З ясно́го неба долі

Ось падає зоря,
Тo — зіронька кохання,
Те добре знаю я.

Ось з яблоні злітає
І цвіт, і листя все,
І вітер ним гуляє,
І геть ёго несе.

Пливе-співає лебідь
На ясному ставу,
Співаючи зникає
В могилу хвильову.

Ох, як спокійно, тихо!
Весь лист і цвіт опав,
Зоря погасла, лебідь
Співати перестав.

М. С.


60.
Бог сна поніс мене у за́мок десь заклятий,

Там душні пахощі і світачі ясні,
Людей там хвилі, гурт швидки́й, строкатий.
Мов лабірінти — ходники тісні.
Шукають всі дверей, щоб вийти з хати,
І ламлють руки, всі спотворені, страшні.
Панни та лицарі йдуть щільною юрбою,
Мене самого теж потяг той гурт з собою.

Зненацька сам зоставсь я і дивую,
Як швидко зник той гурт мені в оча́х.
По ходниках я сам блужу, мандрую,
А стіни хиляться... Мене взяв страх!
Я на ногах немов кайдани чую,
А серце стиснув роспач, сум і жах...
Аж ось на двері я натрапив сам
Туди! скоріше!.. Боже! хто се там?

Ох, се ж кохана! двері заступає,
Жаль на устах, від туги вид змарнів.
Я кинувсь геть, — рукою милая махає.
Чи осторога то мені? чи гнів?
Але їй в очіх світло любе сяє.
Мені той погляд серце так вразив,
Так дивно, так поважно погляд той світився,

І разом з тим так мило!... я збудився.

Л. У.


61.
Була холодна північ та німа,

А я блукав дібровою з нудьгою;
Прокинулись дере́ва всі од сна
І жалібно кивали головою.

Л. У.



62.
Похований той на розпутті,

Хто сам себе вбив, і журлива
Блакітная квітка зросла там, —
То квітка гріха нещаслива.

Холодної, тихої ночі
Стою і зітхаю журливо,
При місяці тихо леліє
Та квітка гріха нещаслива.

Л. У.



63.
Де я не гляну, всюди очі

Темнота чорна застилає,
Бо зникли оченьки дівочі,
Для мене промінь їх не сяє.
Погасла золотої зо́рі
Коханая краса велична,
Скрізь — дикії страшні простори...

Прийми мене, ти, ніч одвічна!

Л. У.


64.
Вуста були сковані міцно

Нічого не бачило око,
З холодним і чолом і серцем
Лежав у землі я глибоко.

Чи довго я спав там, не знаю,
Та тільки прокинувсь і чую,
Хтось голосно стука та стука
В труну мою тісну, сумную.

Встань, Гейнриху! Вічнеє сонце
Промінням своім заблищало,
Усі вже мерці повставали,
Вже вічнеє щастя настало.

„Не можу я встати, кохана,
Не буде кінця моій ночі,
Давно вже я темний, — нічого
Не бачать од сліз моі очі“.

— Я в очі тебе поцілую, —
Пітьма утіче од кохання:
Повинен ти янголів бачить,
Дивитись на Божеє сяння. —

„Та як же я встану ? І досі
Кров ллється із чорноі рани,
Що в серденьку мому зробилась
Од твеі отрути-догани".

— Коханий, я тихо на серце
Тобі положу своі руки, —
І литися кров перестане,
І стихнуть у серденьку муки.

„Не встати міні, моя мила,
В голівоньці є в мене рана,
Їі я прострелив, як тільки
С тобою розстався, кохана.“

І цю затулю тобі рану
Своєю густою косою,
І кров утримаю, мій милий,
Щоб встав і пішов ти зо мною“.

Так щиро, з такою жагою
Бренів міні голос той милий,
Що більше не хтів я змагатись,
Що встати вже хтів я з могили...

Але одiйшли моі рани
І крові струмок із них ринув —
З грудей, з голови, із серденька...
Та тут мене сон мій покинув.

М. С.



65.
Всі давні та прикрії співи,

Всі мрії тяжкії, страшні
Я хочу тепер поховати
На віки в великій труні.

В труні я сховаю багато,
А що́ — се моя таіна́.
Немов Гейдельбергське барило,
Ще й більша буть має труна.

І мари потрібні для неї
Із дощок міцні та тяжкі, —

Як довгиї вулиці в Майнці,
Повинні буть довгі такі.

І велитів треба дванадцять
Кремезних та дужих кликнуть,
Як той Хрістофор святий в Кельні
На Рейні, — такі мають буть.

Вони понесуть домовину
І спустять у море її, —
Велика ж потрібна могила
Такій величезній труні.

Чи знаєте ви, чого буде
Труна та велика й важка? —
Кохання моє в неї ляже
І вся моя туга тяжка.

Л. У.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1924 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Угорщині до 1 січня 2016 року.
  • Автор помер у 1945 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 70 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.