Книга пісень (1892)/Панна Клара
| ◀ У сні я плакав, — снилось… | Книга пісень Лірічні співанки Панна Клара пер.: Максим Стависький |
Проща до Кевляру ▶ |
|
У саду доби нічноі
Гарна панночка гуляє,
А в кімнатах у палаці
Там музика грає-плаче.
„Вже мені обридли танці
І заучена розмова
Лицарів, що тільки вміють
Погляд мій рівнять до сонця.
„Скрізь міні досадно, смутно
С того часу, як до мене
Під вікно прийшов раз лицарь:
Лютню мав він із собою,
„Сміливий, ставни́й та гордий,
Очі — ніби в небі зорі,
А лице — бліде та гарне,
Як у Юрія святого“.
Мріяла так панна Клара
І дивилась у садочок;
Тільки зирк, — той самий лицарь
Знову став поперед неі.
І рука з рукою, тихо
Йшли вони; тремтіли зорі,
Вітерець згинав листочки,
Любо коливали рожі.
„Гляньно, коливають рожі,
Гарні, ясні, як кохання. —
Та скажи міні, від чого
Ти кохана, счервоніла?“
— Комари мене напали;
Не люблю я їх так само,
Як жидів отих поганих
Довгоносую породу.
„Киньмо комарів з жидами, —
Сміючись говорить лицарь, —
Подивися — он мигдальний
Цвіт із дерева злітає.
„Цвіт мигдальний все повітря
Сповнив чистим ароматом;
Та скажи міні, кохана:
Щиро ти мене кохаєш?“
— Я тебе кохаю, милий,
І кохати ввік клянуся
Тим, кого нарід жидівський
Заквітчав вінком терновим.
„Позабудьмо про Жидів ми,” —
Сміючись говорить лицарь; —
„Глянь-но, у траві, як мріі,
Скрізь тремтять ліле́і білі;
„Скрізь тремтять лілеі білі,
Зорі ллють на них проміння....
Та скажи, мій друже ясний,
Не обманюєш мене ти?“
— Ні, нема в мені обману,
Як в своіх не маю жилах
А ні маврськоі я крові,
Ні жидівськоі мутноі.
„Киньмо Маврів ми з Жидами,” —
Сміючись говорить лицарь;
І у захист по-під мирти
Він веде дочку алькада.
Він іі кохання словом
Ніби сіткою опутав, —
Стало меньше чути мови,
Тільки більше поцілунків…
Соловейка співи ллються,
Ніби ті пісні весільні,
Світляки скрізь у травиці
Світять як огні в палаці.
І у захисті під листом
Тихо стало… Тільки чути,
Як шепочуть мирти гарні
Та квітки рожеві пахнуть.....
Тільки-но музика гучно
У палаці щось заграла;
Клара вирвалась з обіймів
І до лицаря говорить:
„Чуєш, грає-зве музика!
Та у час розлуки цеі,
Як зовуть тебе, скажи ти,
Чом я раньш того не знала?“
Лицарь дивиться лукаво
І у панночки цілує
Губки, рученьки та чоло,
І одказує нарешті:
„Панночко, я ваш коханок,
Син розумного старого
Рабина у Сарагоссі,
Люде звуть єго Ізраель“.
М. С.