64.
Вуста були сковані міцно
Нічого не бачило око,
З холодним і чолом і серцем
Лежав у землі я глибоко.
Чи довго я спав там, не знаю,
Та тільки прокинувсь і чую,
Хтось голосно стука та стука
В труну мою тісну, сумную.
Встань, Гейнриху! Вічнеє сонце
Промінням своім заблищало,
Усі вже мерці повставали,
Вже вічнеє щастя настало.
„Не можу я встати, кохана,
Не буде кінця моій ночі,
Давно вже я темний, — нічого
Не бачать од сліз моі очі“.
— Я в очі тебе поцілую, —
Пітьма утіче од кохання:
Повинен ти янголів бачить,
Дивитись на Божеє сяння. —
„Та як же я встану? І досі
Кров ллється із чорноі рани,
Що в серденьку мому зробилась
Од твеі отрути-догани“.
— Коханий, я тихо на серце
Тобі положу своі руки, —
І литися кров перестане,
І стихнуть у серденьку муки.
„Не встати міні, моя мила,
В голівоньці є в мене рана,
Їі я прострелив, як тільки
С тобою розстався, кохана.“
І цю затулю тобі рану
Своєю густою косою,
І кров утримаю, мій милий,
Щоб встав і пішов ти зо мною“.
Так щиро, з такою жагою
Бренів міні голос той милий,
Що більше не хтів я змагатись,
Що встати вже хтів я з могили…
Але одійшли моі рани
І крові струмок із них ринув —
З грудей, з голови, із серденька…
Та тут мене сон мій покинув.
|
