Світова тьма.
Прилинув Май у промінні злотистім,
З шовковим ле́готом, та пахощами зілля,
І вабить люд до себе білим цвітом,
Та синіми очицями фіялок,
І розстила квітчастий ярий килим,
Затканий про́мінням і ранньою росою;
До себе кличе Май людей коханих.
На перший поклик люд блідий виходить;
Панове одягають літні вбрання,
Святкові, з гудзями, що сяють ясно;
Всі панії в невинну біль убрались;
Молодики вусок весняний крутять;
Хвилюють і тремтять дівочі груди,
Мійські поети пхають у кишені
Папірчик, олівце й лорнетку; — і в нестямі
Біжить за місто геть юрба моторна,
І по зеленому розходить ся моріжку,
Дивується, як пишно гай розрісся,
Яка там сила дрібних квіточок,
Як любо ллються співи пташечок,
Який ясни́й намет блакітний неба!
Прийшов до мене Май. Він стукнув тричі
До мене в двері і гукнув: — „я Май,
Ходи, блідий співець, я поцілую“!
Дверей не відімкнув я і гукнув:
„Даремне вабиш, мій лукавий гостю!
Я придививсь до тебе, придививсь,
Я вглядівся у світову будову
Занадто близько й глибоко, — пропали
Всі радощі, на серці вічна туга.
Я крізь кору камінно-тверду бачу
Людські оселі і серця людськії —
І бачу там брехню, нікчемність, лихо.
На всіх обличях думки я читаю, —
Все бридкі. Крізь дівочу соромливість
Я бачу, як тремтить жага таємна;
На думній, гордій голові юнацькій
Вбачаю я строкату шапку блазня;
Потвори тілько та безсилі тіні
Я бачу на землі сій, і не знаю
Чі се шпіталь, чі дім для божевільних.
Стару сю землю я наскрізь проглянув,
Немов кришталь, і бачу там страхіття,
Даремне Май його зеленим рястом
Покрити хоче. Я там бачу мертвих,
Вони лежать у тісних домовинах,
Згорнувши руки і одкривши очі,
У білих шатах і з блідим обличчям,
І черви по виду у їх плазують.
Я бачу, син з коханкою сідає
Знічевья на могилу свого батька;
Глузуючи, щебечуть соловейки,
Всміхаються єхидно тихі квіти,
Порушивсь у могилі мертвий батько —
Тремтить сира земля від жалю, болю.
Ти, бідна зе́мле, біль твій розумію!
Пекучий пло́мінь бачу в твоїх грудях,
Я бачу — з жил невинно кров тече,
Я бачу, як одкрились твої рани,
І вибухнули дим, огонь і кров.
Я бачу, горді велитні, твої синове, —
Одвічне племя, — повстають з безодні,
Червоні світачі в руках палають;
Залізниї драбини наставляють
І дико пруться на небесний бенкет.
Малі потвори чорні лізуть вгору.
Тріщать і падають злотисті зорі.
Завісу золоту рука зухвала
Зірвала з божого намету, — заридали
І впали ниць всі анголи святиї.
І сам Господь поблід на свому троні,
Зірвав корону з голови і кинув.
А дика юрба близше наступає,
І кидають всі велити на небо
Червоні світачі; потвори бьють
Огнистими бичами анголяток,
Що гнуться і звиваються від болю,
Потвори ж їх за кучері хапають.
І бачу там я ангела мого,
З обличчям гарним, і з ясни́м волоссям,
І з вічною любовью на устах,
В блакітних очах вічная лагідність.
Аж ось бридке, страшенне поторочя
Блідого ангела мого схопило
І з реготом поглянуло на йо́го,
І стиснуло раптово у обіймах…
Крик роспачливий залунав на світі,
Стовпи розбились, небо й земля впали,
Повстала скрізь одвічня, давня тьма.
|
