Книга пісень (1892)/Раткліф

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Книга пісень (1892) (1892
Генріх Гейне, переклад — Леся Українка
Раткліф
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний кулішівкою.
Раткліф.

Яко́сь бог сна поніс мене в країну,
Там верби смутнії кивали на вітання
Зеленими та довгими руками,
Розумно квіти-сестри поглядали,
Лунали при́язно пташині співи,
Собаки там брехали, — я пізнав їх,
І людські голоси мене вітали
Мов друга давнього, однак те все мені
Чужим здалось, — чужим, чудним та дивним.
Перед сільськім будинком гарним став я;
У серці щось озвалось, але думка

Була спокійна, я струсив спокійно
Собі з одежі порох подорожній.
Дзвінок озвався гостро, брама відчинилась.

Були пани́ та пані там, знаёмих
Чимало. Тихий смутокъ був усюди
І скритий неспокій жахливий. Всі непевно
Та з дивним жалем на мене́ зглядались,
Так аж у мене серце похололо,
Немов якусь недолю віщувало.
Стару Маргрету хутко я пізнав там,
На неї пильно глянув, — не озвалась.
„Марія де?" спитав я, — не озвалась,
Взяла мене за руку стиха й повела
Через осяйні, довгії кімнати,
Там роскіш панувала й мертва тиша;
Аж ось прийшли ми в хату, і крізь сутінь
Вона мені вказала, одвернувшись,
На постать, що сиділа на софі там.
„Се ви Марія?“ запитав я. Дивно
Мені самому стало, що так твердо
Я те промовив. Без луни, камінний
Почувся голос: „Так мене звуть люде!"
Я затремтів, пройнятий гострим жалем,
Бо тож колись той гук, — глухий, холодний, —
То був коханим голосом Марії!
А тая жінка в фіялковій сукні, —
Недбало вбрана, груди впалі, погляд
Шклянний безтямний, те бліде обличчя
Так дуже схудло, щоки помарніли! —
Ох, жінка та була колись вродлива,

Мов квітка гарна, любая Марія!
„Вас довго не було!“ сказала в голос,
З холодною та прикрою приязню,
„Ви вже не тужите, коханий друже,
Здорові, так поправились на тілі, —
Се вказує солідність!“ усміх солоденькій
Ій затремтів на блідо-жовтих у́стах.
Не тямлячись, промовив я до неї:
„Мені казали, що ви заміж вийшли?"
„Ах, так!" покликнула, байдуже сміючись:
„Поліно маю, шкурою окрите,
Дружиною назване; та поліно —
Поліном !" тут безгучно, прикро засміялась.
Холодний жах пройняв мені всю душу,
Непевність узяла: — чi се ж ті чисті,
Мов квітка чистиї уста Марії?
Вона ж устала з місця, ухопила
Кашмірну хустку і на плечі хутко
Накинула, взяла мене під руку
І повела через одкриті двері,
Геть повела полями, чагарами.

Розжеврене, червоне сонце низько
Спустилося, багряним світлом грало
По деревах, по квітах і по річці,
Що віддалі велично протікала.
„Дивіть ся, як злотисте око плине
В воді блакітній!“ крикнула Марія.
„Мовчи, нещасна!" мовив я й побачив
У сутіні якісь дивниї рухи.
З'явились постаті туманні в полі,

Пообіймались білими руками.
Зглядалися фіялки любо — і з жагою
Одна до другої схилялися лілеї;
Палали рожі від кохання палу;
Гвозди́ки пахли і немов горіли;
У любих пахощах всі квіти потопали
І тихі сльози радісні ронили:
„Любов любов! любов!" зітхали втішно.
Метелики перелітали ясні
Злотисті мушки грали співи ельфів
Вітрець вечірній шепотів лагідний,
Дуби шуміли, тёxкав соловейко...
І серед співу, шуму, шепотіння
Безгучним, мов бляшаним, голосом холодним
Базікала змарніла жінка, йдучи по́ручь:
„Я знаю, як в ночі велось вам в замку,
Та́ довга тінь для вас доволі добра,
Вона на все потакує й киває;
Блакітний плащ — то ангел, а червоний,
З мечем блискучим — то ваш лютий ворог.“
Речей багато дивних та строкатих
Вона провадила, а далі сіла,
Втомившися, на лаву вкриту мохом,
Що там стояла під високим дубом.

Ми сіли поруч, смутні та мовчазні,
Одно на одного дивились і смутились.
Дуб шелестів мов смертнеє зітхання.
Глибокий жаль лунав у співі соловейка.
Та впав червоний промінь через листя,
Заграв Марії на блідім обличчі,

І запалав той нерухомий погляд,
І давнім любим голосом спитала:
„Почім ти взнав, що я така нещасна?
Читала те в твоїх я диких співах.“

Стис мені серце холод лёдовий, жахнувсь я,
Мов у своїй прийдешності побачив
Я божевілля, розум потьмарився,
І від тяжкого жаху я прокинувсь.

Л. У.



Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.