Листи до братів-хліборобів/I/Лист 29

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

*  *  *

В цій надії дозволю собі звернути увагу представників нашого українського большовизму на кілька питань, звязаних на мою думку з будуччиною українського пролєтаріяту й буду дуже щасливий, коли ці мої скромні замітки зможуть викликати про цю важну справу обмін думок у пресі. Застерігаюсь зараз же, що не про „соціяльний мир“ мені йде, бо зрештою кожному, хто прочитав цей лист, ясно, що я такого „гнилого миру“ не єсть прихильником і волію чесну й отверту боротьбу, між инчим і тому, що вона дозволяє противникам без облесливих обманств чесно й отверто між собою говорити.

Отже 1. Коли навіть допустити, що в цілім світі відбудеться соціяльна революція й скрізь аристократія пролєтаріяту замінить пануючу міщанську демократію (бо земельна аристократія з упадком Німецької Імперії ніде вже тепер не править), то проте трудно допустити, щоб у цілім світі повстала тепер одна держава, де людина, кажучи словами В. Левинського, „матиме змогу користуватися ius cosmopoliticum, цебто правом бути громадянином кожного закутка землі“ й яка знатиме „тільки один природний поділ людей, цебто поділ на язиково-культурні національні спільноти“.[1]

Щоб уявити собі таку світову державу з поділом на екстериторіяльні язиково-культурні спільноти, яких усі культурно-національні права будуть забезпечені й які не потрібуватимуть тому власної держави — треба допустити, що кожна з ціх екстериторіяльних націй буде виконувати в цій світовій державі якусь окрему й спеціяльну функцію. Приміром Українці, повернувши до своєї забутої півкочової системи переложного господарства й вільних на підставі ius cosmopoliticum займанщин, будуть тоді хліборобами, Німці — індустріяльними робітниками, Жиди — керовниками світового господарчо-економічного апарату, Кіргізи — провідниками по Европі і т. д. Бо в противному разі, коли тільки в одній нації буде кілька професій і коли кожна з націй захоче займатись хліборобством на своїй власній території, то зараз же їй буде потрібна своя національна держава, без якої не можна буде зорґанізувати ціх ріжних професій у один національний орґанізм праці, і без якої не можна буде оборонити власної території на випадок, коли-б якась инша нація захотіла в більшім числі стати громадянами чужої національної (допустимо кращої, чорноземної) території.

Раз будуть після соціяльної революції національні держави — що зрештою признає й цитований вище В. Левинський — то розуміється та нація, яка матиме свою територію, але не матиме своєї держави, мусітиме належати до чужої держави, отже хоч і буде пролєтарською нацією, але нижчого так-би сказати сорту.

Допустивши при тім, що будучі пролєтарські держави будуть дуже миролюбиві й дуже ліберальні, всеж таки на всякий мовляв случай, вони мусять мати для оборони свою армію й уже доконче, щоб споживати свій власний хліб, мусять мати свій власний господарчий апарат. Отже коли якась пролєтарська нація не матиме своєї власної армії і не матиме своєї власної орґанізації праці в формі окремого господарського апарату, то вона буде нацією залежною від чужої армії й чужого господарського апарату, значить буде нацією не власновільною, нацією поневоленою.

Пролєтаріят же, як відомо, змагає до знищеня всякої неволі, в тім числі й національної. Й досі принаймні не відомо, щоб напримір большовики англійські пропонували для здійснена у себе соціяльної революції, окупацію Анґлії російськими червоними військами. Для знищеня класової неволі пролєтаріят сотворив ідею соціяльної революції й безкомпромісової боротьби з буржуазією. Мабуть для знищеня національної неволі пролєтаріят кожної поневоленої нації повинен сотворити ідею національної революції й безкомпромісової боротьби з гнобительською нацією. Бо коли-б пролєтаріят сотворив був для себе фікцію про добровільну уступчивість буржуазії й можливість компромісу з нею, то все напруженя його класової енерґії булоб пропало й він ніколи не змігби дійти до перемоги. Чи зможе поневолена пролєтарська нація визволитись з під гнобительської пролєтарської нації, коли її провідники вчитимуть, що гнобительська нація добровільно, під впливом компромісу, сама піде на уступки?

І як супроти всього вище сказаного пояснити, зі становища українського пролєтаріяту, факт, занотований у 4. числі „Нової Доби“, що „на нараді комуністичної партії України в Київі принято постанову, щоб вільна, самостійна, українська республіка була в союзі з російською республікою, при чому господарський устрій і військова сила мають бути спільними“.

2. Чи можлива єсть тепер така диктатура українського пролєтаріяту на Україні, під проводом якої українська нація моглаб здобути повну національну й державну незалежність? То-б то, другими словами, чи знайдеться на Україні стількиж, скільки й у Московщині офіцерів, жандармів, чиновників, фабрикантів і поміщиків, які-б цю дуктатуру визнали й під її проводом до будови держави приступили. І як що така диктатура неможлива і як що українська держава мусить бути відбудована під проводом инших класів і иншими методами, чим держава російська, то чи з погляду інтересів українського пролєтаріяту краще во імя національної волі пристати до спільної державної роботи з иншими українськими класами (як це робив досі приміром пролєтаріят анґлійський, німецький і и.), а тоді вже в своїй незалежній державі зробити соціяльну революцію, чи краще во ймя соціяльної волі знищити при допомозі російських большовиків инші українські класи й пристати на становище поневоленої нації в пролєтарській державі російській. Хочби це останнє мало навіть грозити повним знищеням української нації, як це бачимо на прикладах инших не розвинених у нації етноґрафічних колективів, як Катальонці, Бретонці, Кельти й и.[2]

При цім розуміється треба памятати, що чи буде світова революція, чи її не буде — це в мінімальній мірі від українських большовиків залежить. Але чи буде Україна, чи її не буде, то за це між пролєтаріятом цілого світа тільки пролєтаріят український несе повну й єдину відповідальність.

3. Коли приняти, що скрізь відбудеться соціяльна пролєтарська революція, то чи можна одночасно допустити, що ця революція разом із тим знищить усю приватну, а в дальшій консеквенції й національну власність на землю та поверне нації до кочової чи півкочової доби їх істнування. Колиж така гипотеза неправдоподібна то в боротьбі між городом і селом, яка все гостріще скрізь, а особливо у нас на Україні зарисовується, чи пролєтаріят український стане по стороні города проти села, чи з селом піде проти города. Перекладаючи це питання на політичну термінольоґію: чи політичні, соціяльні й національні інтереси в сучасний мент вяжуть український пролєтаріят міцніще з інтересами буржуазії, чи з інтересами аґраріїв. Думати, що городські капіталісти й аґрарії творять разом „одну й ту саму буржуазію“ — це справді улекшувати значно собі самому умову працю, але разом із тим закривати очі на дійсність. Це значить забувати про недавню гостру боротьбу між аґраріями й буржуазними капіталістами в Німеччині, про такуж боротьбу в Анґлії й Франції, про сучасні гострі противенства між аґрарними й буржуазними колами в усіх новоповсталих державах, це врешті не знати про такі свіжі й наші власні події, як боротьба „Всеукраїнського Союза Хліборобів“ з „Протофісом“ в послідніх часах Гетьманства Павла Скоропадського.

Від того чи пролєтаріят знищить панування капіталу й при допомозі хліборобського, опертого на праві приватної земельної власности села збудує нову промисловість, нову фабрику, нову техніку, новий город і нову городську цивілізацію — чи вступить у боротьбу з селом і в цій боротьбі між законом землі й законом капіталу загине з усею сучасною капіталістичною городською цивілізацією — залежить на мою думку вислід цілої сучасної чергової европейської кризи.

4. По скільки я добре, як не соціяліст, розумію Маркса, то він думав, що світова пролєтарська революція й знищеня капіталізму наступить тоді, коли її зробить пролєтаріят продуцентів (отже не тільки „робітників духа“ й людей „неопредѣленныхъ професій“), які придбали здатність (капацітет) економічну, розуміння праці й чуття законности, вироблені в них під впливом самих умов попередньої капіталістичної продукції.

Отже пролєтаріят мавби знищити буржуазію не для того, щоб зайняти її помешканя й поділивши між собою нагромаджені попереднею працею багацтва, споживати їх у буржуазній обстановці, — а мав би сотворити вищу законність і вищу мораль праці, потрібну для зорґанізованя вищої продукції при вищій, більше скомплікованій техніці. Перейняти од буржуазії найвищу форму продукції, таку, яку буржуазія вже не в стані була би сама зорґанізувати, і повести її далі на вищу ступінь, таке, — думав Маркс — малоби бути завдання пролєтаріяту. Через те треба допустити, що дійсна пролєтарська революція могла би відбутись тільки в момент найвищого розвитку економічного життя, а не в момент його розвалу й упадку.

Соціяльну революцію в момент розвалу техніки продукції Европа вже раз переживала. Це був упадок Римської Імперії, завершений страшною економічною руїною, наїздом варварів, і продовжений середніми віками. Чи часом тепер соціялістичних проповідників вищого економічно соціялістичного устрою не жде така сама доля, яка в середніх віках зустріла християнських пророків, „громовий голос яких, в інтерпретації св. Єроніма — пише Ренан у своїй „Історії Ізраїля“ — наганяв страх на багатих і можних, не даючи ніякої змоги, во ймя оборони інтересів бідних, чи тих, кого за бідних рахували, розвинутись індустрії, науці й взагалі земним ділам“ (в протилежности до справ небесних, справ абсолюту).

У всякім разі дуже сумнівно, щоб Україна, де буржуазія не була здатна збудувати ні одної фабрики без „казенного пособія“, вже дозріла до пролєтарської соціяльної революції й навряд чи наш пролєтаріят придбав уже здатність економічну, розуміння праці й почуття законности в орґанізації цієї праці. Але позаяк це зводиться в кінці до питання віри, то дискусія тут виключена. Ми не віримо, а инші вірять, та й годі.

Алеж, навіть віруючи в соціяльну пролєтарську революцію, можна допустити, що вона не вдасться. Отже тоді, коли ми не вернемось — що теж дуже можливо — до середньовіччя, знищеня промислової техніки а з нею й самого пролєтаріяту, то для підготовки пролєтаріяту до нової будучої революції й до опанування цілої людської продукції — для виробленя в його свідомости чуття законности, моралі й розуміння праці — який лад кращий: чи демократична народня республіка, чи класова трудова монархія?

Дозволю собі нагадати, що думали про республіку й монархію дотеперішні ідеольоґи пролєтаріяту, що мали на увазі очевидно монархію стару, а не нову монархію трудову, про яку говоримо й яку обстоюємо ми.

Маркс уважав кращою республіку, бо — на його думку — в республіці увага пролєтаріяту не одвертається в бік боротьби з монархізмом і земельною аристократією, а через те лекше розвивається в ньому класова свідомість і свідомість класової боротьби з буржуазією. Він очевидно брав під увагу факт, що в знищеню монархії заінтересована була перш за все буржуазія, яка втягає до цеї боротьби пролєтаріят і тому цей союз її з пролєтаріятом затемнює його класову свідомість.

Алеж від часу, коли ці слова були написані, наступило багато змін, і республіки показали себе зовсім не такими, як думав Маркс.

„Револьта бідних може послужити базою — пише коментатор і континуатор Маркса Сорель — для сформування народньої держави (l’état populaire), збудованої буржуазією, що хоче продовжувати свій буржуазний спосіб життя й що піддержує ідеольоґію буржуазну, але видає себе одночасно за представників пролєтаріяту. Така народня держава примушена все ширше й глибше запускати свої щупальці, бо маси стають усе менше податливі до обманства з хвилиною, коли перший момент боротьби пройшов, а коли проте треба піддержувати їх ревну відданість у спокійних уже часах. Це вимагає скомплікованих виборчих машин і в результаті великого числа всяких милостей до роздаваня. Все збільшуючи число своїх урядовців, народня держава допомагає витвореню класа інтеліґенції, якої інтереси ріжняться від інтересів пролєтаріяту-продуцентів, і в той спосіб така держава збільшує оборонну силу буржуазної форми проти революції пролєтаріяту. Досвід учить, що оця буржуазія державних комісіонерів, не зважаючи на свою низьку культуру, дуже привязана до буржуазних ідей, і коли який небудь пропаґандист революції опиниться на урядовій посаді, він з найбільшою легкостю стає прекрасним буржуа“.[3] Це було писано в 1908. році, а з того часу досвід хочаби одної нашої республіки мігби дати багато більше матеріялів для характеристики республіканських, народніх „популярних держав“.

Усвідомленням цеї деструктивної для пролєтаріяту ролі народньої республіки пояснюється факт, що французський пролєтаріят до республіки ставиться крайнє вороже, що республіканські емблеми нищаться там підчас робітничих демонстрацій і що в своїй антіреспубліканській акції він часто йде рука в руку з найбільшими французькими патріотами і націоналістами, що завзято борються за свою, таксамо антіреспубліканську і антіпарляментарну, неомонархічну ідею.

І дотеперішний досвід підтверджує, що пролєтаріят найкраще і найповніще орґанізується в монархіях. Найсильніщі пролєтарські орґанізації повстали в монархії німецькій, а особливо в монархії англійській, де хоч Король, як кажуть — „царствує, але не править“ —  але де весь устрій життя, на традиції монархічній опертий, наскрізь монархічний, класовий, аристократичний. Цей факт був таксамо підміченний ідеольоґами й провідниками пролєтаріяту, що між иншим знайшло вираз в цікавій дискусії між Жоресом і Бебелєм, яка завязалася на цю тему на соціялістичнім конґресі в Амстердамі в 1904. р. і яку дозволю собі тут в коротких словах нагадати.

Приводом до дискусії послужив сконстатований на цьому конґресі факт, що за попередніх дванайцять літ у Европі найбільше крови робітників було пролито в Республіці Французській.

„В певній мірі — казав тоді Бебель Жоресові — я мушу супроти Вас виступити адвокатом монархії. Монархія не може заанґажовуватись до краю в боротьбу класів. Вона мусить рахуватись з народніми масами. У всіх республіках сконстатовано інтервенцію війск підчас страйків. І правительство французське це правительство класове“.

 — „Алеж ми маємо загальне право виборче“ — боронив республіку Жорес.

 — „Ви його одержали від Наполєона“ —  відповів Бебель.

 — „Тільки республіка розвиває всі горожанські чесноти“.

 — „Ви ж її одержали від Бісмарка, що полонив вашого імператора“ — коротко на це замітив Бебель.

 — „Монархи, коли й дбають про народні маси — закінчив свою оборону республіки Жорес — то роблять це не з обовязку, але з еґоїзму і то свідомого еґоїзму“.

Алеж цею послідньою фразою Жорес не хотячи підкреслив один з найбільше позитивних боків монархічного ладу. Бо як це може не сумно, але еґоїзм являється послідньою й останньою інстанцією в усіх ділах людського співжиття. І тільки той лад може бути для мас народніх найкращим, де права їхні обороняються з мотивів еґоїзму, а не задля любови, справедливости чи обовязку.

Сьогодні Республіка Французська, вигравши при допомозі американських трестів і Анґлійської Монархії першу частину світової війни, відплатила Німецькій Імперії за Бісмарка тією самою монетою: дала Німцям республіку. І взагалі скрізь падають старі монархії, а як гриби по дощу ростуть республіки. Стара велико-поміщицька і бюрократична монархія — послідній слід старого феодалізму — не вернеться очевидно ніколи. Але чим більше в Европі республік народніх, тим швидше прийде скрізь монархія нова, монархія не феодальна, а трудова.

Монархія, що забезпечить сталим і сильним державним апаратом, вирваним з рук політичних спекулянтів, повну волю продукції й праці. Що не дасть можливости буржуазії оборонятись од тяжкого обовязку орґанізаторів праці й захищати своє паразитарне істнування при допомозі підкуплених народніх трибунів. Що врятує пролєтаріят од деморалізуючої надії, що захоплення політичної влади звільнить його від обовязку праці, від обовязку зорґанізувати й повести цю працю краще, чим це робить і робила буржуазіа. Що у власнім еґоїстичнім інтересі Голови Держави, й Нації буде захищати тих, хто для збільшення продукції держави й нації потрібний: всіх робітників і продуцентів, а не експльоататорів політики й керовників виборчих машин. Що техніку людську буде постійно розвивати, при кращій фабриці орґанізуючи вищі пролєтарські формації, при синдикатах хліборобських продуцентів-власників, обєднуючи в одно національне тіло розпорошене селянство. Що цю техніку зі знаряддя нищення нації й визиску людей поверне в знаряддя боротьби з природою, поширення людської сили матеріяльної з необхідним для такого поширення збільшенням сили моральної, сили людського духа. Що віджене від пролєтаріяту оту хмару аґентів, яка його тепер оточує і, підюджуючи робітників на грабунок буржуазії, у нихже награблене золото й брилянти скуповує, иншій чужій буржуазії перепродує и у той спосіб консервуючи закон капіталу, ліквідацію революції й ще гіршу неволю пролєтаріятові готує. Монархія врешті, яка одна тільки встані забезпечити можність безпосередньої класовоі боротьби між незахищеною парляментами буржуазією й нездеморалізованим партійно-політичними провідниками пролєтаріятом і через те одна тільки встані виробити в пролєтаріяті здатність до економічної творчости, почуття законности й моралі праці, без якої ніяка соціяльна революція й перемога пролєтаріяту не тільки тепер, але й у будуччині не буде ніколи можлива.

Така Трудова Монархія прийде, бо прийти мусить. Коли не збудуємо ми її тепер самі добровільно й свідомо, рештки старої цивілізації, культури й націю нашу при тім зберігши, то збудує її за деякий час людський інстинкт самоохорони під впливом економічної руїни, політичної анархії, голоду, тифу, холери й чуми, які собою сучасну соціяльну революцію й усі повсталі з неї народні республіки завершать.

До боротьби за повну державну й національну незалежність української нації провідники пролєтаріяту нашого в часах дореволюцийних себе духово й ідейно не підготовили, найвищого напруження національної волі та енерґії не сотворили й тому в часах революції по лінії найменшого опору покотилися. Тому між ними не міг появитися ні один творець, не міг прийти український Лєнін. Невже, не підготовлять вони себе й до приняття нової грядучої політичної форми істнування вільних, незалежних, працюючих націй, без якої життя й нашої нації буде неможливе, а будування якої без активної допомоги українського пролєтаріяту, силами самого тільки монархічного по своїй природі, хліборобського селянства, буде з попередньою, тяжкою і непотрібною руїною звязане.

За трудову монархію, чи за республіканську анархію? За національну волю чи за національну неволю? — Ось ті питання, на які ті, що на чолі пролєтаріяту українського стоять, перед ним і перед цілою нацією, як не тепер, то колись відповісти мусять.

Примітки[ред.]

  1. В. Левинський: „Народність і держава“. Стор. 125. Про ius eosmopoliticum пор. вище наведений анальоґічний погляд „Інтернаціонального огляду індустрії, комерції й банків“.
  2. По скільки наші большовики думають іти вмісті з російськими большовиками, то вони повинні тямити, що російський большевизм вже не одноцільний. В ньому все виразніще зарисовується течія національно-патріотична, що перш за все буде боротись за інтереси Росії зо всякими інтернаціональними впливами, й течія інтернаціональна, що все буде готова йти на уступки коштом Росії. — Вживаючи призвищ людей не персонально, а як синонімів певних течій, можна напевно сказати, що Улянов-Лєнін й Бронштейн-Троцький вмісті Росією правити не зможуть. Хтось з них мусить уступити. А хто з них має бути учителем і провідником українських большовиків?
  3. G. Sorel: La décomposition du marxisme, p. 27.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.