Напад на млин (1901)
| Напад на млин пер.: Іван Франко Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901 |
|
 |
Єміль Золя.
НАПАД НА МЛИН.
(Оповіданє з війни 1870 року).
ПЕРЕКЛАД
ІВАНА ФРАНКА.
У ЛЬВОВІ, 1901.
З друкарнї Наукового Товариства ім. Шевченка
під зарядом К. Беднарського.
Одного прегарного лїтнього вечера виглядав млин дядька Мерлїє дуже празнично. На подвірю були накриті три столи зсунені до купи. Ждали гостей. Вся округа знала, що сьогодня мали бути заручини доньки Мерлїє, Франсуази, з Домінїком, високим парубком. Він славив ся неробою, але на нього задивлювались усї дївчата, бо був дуже вродливий парубок.
Млин дядька Мерлїє виглядав дуже весело. Він стояв якраз по серединї села Рокрези, на тім місцї, де дорога закручує ся. В селї тілько одна вулиця, а по її обох боках ідуть два ряди хат. Ген за скрутом потяглись луги, ростуть високі дерева подовж річки Морелї; тїнь їх так і манить до спочинку. В цїлій Льотаринґії не знайдеш роскішнїйшого закутка. На право і на лїво густі гаї; столїтнї дерева ростуть по лагідних збочах горбів і заливають краєвид цїлим морем зеленї. А на південь потягла ся рівнина, на прочуд плодовита, з нивами попересїканими живоплотом. Та що найбільше чарує тебе в Рокрезї, се той холодок, що не покидає сього зеленого гнїздочка навіть у найдушнїйші липневі днї. Морель витїкає з лїсів і неначе приносить зі собою сьвіжість листя, з під якого виходить; так і чуєть ся той тихий шелест, та тїниста та дрімлива лїсова прохолода. І не одна вона тут протїкає; безлїч потічків журчить у лїсах; на кождїм кроцї натикаєш ся на жерела; коли пробираєш ся вузенькими стежечками, то чують ся у тебе під ногами немов цїлі підземні озера, що протискають ся з під моху і користують ся найменшою щілиною під корінєм дерев, аби забулькотїти кришталевою норою. Роскішний шемріт тих незлїчимих потічків такий голосний, що заглушує собою цьвіркотанє синиць. Можна подумати, що находиш ся в якімсь зачарованім парку, де з усїх боків джурчать чародїйні каскади.
А в низу вохкі луги. Величезні каштани кидають темні тїни. Подовж лугів ідуть довгі ряди тополь з трепотючим листєм. Поперек піль ведуть дві яворові алєї до стародавнього, тепер уже розваленого замку. Трава на тім вохкім чорноземі росте на прочуд високо. Так і думаєш, що попав єси в цьвітник, тілько натуральний, де замісь грядок — луги, а замісь корчів — величезні дерева. Коли в опівдень соняшне промінє сипле просто з неба, тїнь блїднїє, розпалені і привялені трави дрімають на соняшній спецї, то з долу в ту пору пробігає якийсь ледовитий трепіт по її сподових листочках.
І от тут то на краю прогалини млин дядька Мерлїє оживляв своїм шумом весь той зелений закуток. Сам млин, побудований з дерева і полїплений глиною, був, бачилось, старий як сьвіт. Він стояв до половини в водї; Морель у тім місцї розширюєть ся в прозірчасте плесо; поперек неї збудована гать; вода спадала з висоти кількох метрів на млинове колесо, що тріщало крутячись та нагадувало кашель служницї-бабусї, постарілої в службі. Коли дядькови Мерлїє радили зробити иньше колесо, він тілько хитав головою і говорив, що нове колесо буде лїнивійше та не таке привичне до роботи, і направляв старе чим тілько трапилось: скалєм з бочок, заржавілим зелїзєм, цинковими та оловяними бляхами. І колесо немов-би ще веселїйше крутилось від того, а обриси його стали зовсїм дивоглядні, бо поросло травою і мохом. Коли вода обливала його своїми сріблястими пачосами, то воно пересипалось немов-би жемчугами, а дивовижна його постава перевалювалась мов у перловому намистї.
Зрештою цїла та часть млина, що стояла в водї, подабала на старий ковчег пришпилений до берега. Головна його часть була побудована на палях. Вода проникала крізь підлогу; тут були печери, в яких виводились величезні раки і угорі, славні на всю околицю. Понизше водопаду плесо було прозірчасте як зеркало, і коли колесо не каламутило його своєю піною, то в нїм видно було цїлі отари риб, що плавали звільна мов по командї. Поламані східцї вели до ріки, де до стовпа принятий був човник. Деревляний ґанок ішов понад колесом. У стїнах тут і там прорізані були віконця. Цїлий млин подабав на безладну купу закамарків, перестїнків, причілків, стовпів і піддашків, що надавали йому подобу старої, на пів розваленої цитаделї. Але по стїнах вив ся повій; ріжнородні повзучі ростини закривали надто великі розсїлини і одягали зеленим плащем стару будову. Романтичний поет попав би в безпамятну радість. Усї, хто проходив, відрисовували до своїх альбумів млин дядька Мерлїє.З другого боку, від дороги, дім був далеко солїднїйший. Мурована брама, що вела на широке подвірє, була обставлена з права і з лїва шопами та стайнями. Над криницею величезний вяз кидав тїнь на саму середину подвіря. В глубинї блискотїли чотири вікна першого поверха дому, над ґанком стирчав у гору голубник. Тілько й було всеї кокетерії у дядька Мерлїє, що раз на десять лїт казав білити ту фасаду. Її тілько що вибілили перед тим і вона блищала ся на цїле село, коли сонце в опівдень обливало її своїм промінєм.
Уже двацять лїт дядько Мерлїє був мером[1] Рокрези. Його поважали за те, що зумів доробити ся маєтку. Говорили, що у него 80 тисяч франків капіталу наскладаного гріш до гроша. Коли женив ся з Мадлєною Гімар, що в посагу принесла йому отсей млин, у него не було нї гроша. Але Мадлєна нїколи не каялась, що вийшла за него: господарь з него був добрий. Тепер жінка померла і він лишив ся вдівцем з одинокою дочкою Франсуазою. Що й казати, він міг би собі спочити на старости лїт і лишити млинове колесо, нехай би собі дрімало та поростало мохом. Але він занудив-би ся і дім видав би ся йому зовсїм мертвим. Він не переставав працювати для власної приємности. Дядько Мерлїє був у ту пору високий дїдусь, з подовгастим, суворим лицем, що нїколи не всьміхало ся, але проте оживлене було внутрішньою веселістю. Його вибрали на мера раз для того, що був богатий, а потім і для того, що дуже поважно та совісно сповняв свій уряд.
Франсуазї Мерлїє минуло вісїмнайцять лїт. Вона не славилась красунею в окрузї, бо була сухорлява. До пятнайцятого року була навіть поганенька собі. В Рокрезї нїяк не могли порозуміти, яким сьвітом донька дядька і тїтки Мерлїє, таких здоровенних людий, виродилась така непоказна та невродлива. Але на пятнайцятому роцї, остаючи на вид слабовитою, вона зробила ся заразом дуже гарненькою. У неї було чорне волосє, чорні очи і рожеве личко, вічно усьміхнені усточка і ясне чоло, на котрім немов лежав соняшний промінь. Хоч у селї її вважали сухорлявою, але вона не була худа; навпаки, вона не могла лише підняти мішка з мукою — тай тілько всего. Але з лїтами вона повнїла і з часом повинна була зробитись зовсїм статною молодичкою. Мовчазливість батька змалку зробила її здержаною. Всьміхалась вічно, се так: але то лиш для того, щоб кождому показати ся ввічливою, а в душі була дуже поважна.
Розуміє ся само собою, що з цїлого округа парубкам відбою не було у мельниківни — не так може за її вроду, як за богатство. А вона вибрала собі такого, що всїх зачудувала. На другім березї Морелї жив високий парубчак на імя Домінїк Пенкер. Він не був родом із Рокрези. Десять лїт тому назад прибув із Бельґії, щоб обняти на власність маленьку оселю, полишену йому дядьком, і положену якраз на краю лїса, напротив млина. Він приїхав з наміром продати ту посїлість — як сам говорив — і вернути до свого краю. Але мабуть місце сподобалось йому, бо більше вже він з ним не розстав ся. Приняв ся оброблювати свій ланок і садити огородину на продаж, — тим і годував ся. Крім того ловив рибу, стріляв дичину, не раз побережники мало-мало що не зловили його на горячім учинку. Таке безжурне житє, якого засоби не зовсїм були ясні для селян, кинуло на него недобру славу. Його величали трохи не опришком. А що найменше, був се нероба, бо частенько його здиба́ли в траві заспаного в таку пору, коли йому слїд би було працювати. Хатчина, в якій він жив, на краю лїса, також не подабала на житло чесного чоловіка. Коли-би хто розпустив чутку, що він товаришує з лїсовими вовками, то баби в Рокрезї і тому не дуже-б дивували ся. Та все таки молоді дївчата зважувались інколи брати його в оборону, бо той непевний чоловік, високий і рослий мов тополя, був дуже вродливий, з білим лицем і русявою бородою та волосєм, котре до сонця вилискувалось мов золото. І ось одного прегарного поранку Франсуаза заявила батькови, що любить Домінїка і нїколи не згодить ся вийти замуж за кого иньшого.
Можна собі подумати, який то був удар для дядька Мерлїє. Він своїм звичаєм не сказав нїчого. Лице його оставалось задумане, але внутрішня веселість не сьвітилась уже в очах. Батько і дочка во́рсились одно на одне весь тиждень. Франсуаза також ходила мов прибита. Дядька Мерлїє найбільше мучила думка, яким способом той анахтемський опришок присусїдив ся до його дочки. Домінїк нїколи не заходив до млина. Мельник почав підстерігати Домінїка і підстеріг його на противнім березї, де він лежав у траві, удаючи, що спить. Франсуаза могла бачити його зі своєї сьвітлицї. Так ось воно як! Вони покохали ся, приглядаючись собі крізь млинове колесо!
Минув іще тиждень. Франсуаза ставалась ще більше понурою. Дядько Мерлїє все ще не говорив анї слова. На конець раз вечером, не кажучи нїчого, сам привів Домінїка. Франсуаза як раз у тій хвилї накривала стіл. Вона, бачилось, не здивувалась, а тілько поклала ще одну тарілку; тілько ямочки знов показались на її щоках і уста почали по давньому всьміхати ся. Рано дядько Мерлїє зайшов до хатини Домінїка; там оба мущини побесїдували собі по щирости, позамикавши двері й вікна. Нїхто нїколи не дізнав ся, про що вони бесїдували. Те тілько певно, що виходячи від Домінїка дядько Мерлїє говорив з ним уже як із сином. Очевидно старий признав гарним і чесним хлопцем того неробу, що вилежував ся в траві і завертав голову дївчатам.
Гутірка пішла по селї. Баби стоячи на порогах своїх домів так і торохтїли про нерозум дядька Мерлїє, що хоче посвоячитись із непотрібом. А він про всї ті перемови і байдуже. Може нагадалась йому його власна женячка. І у него так само не було анї гроша в кишени, коли він женив ся з Мадлєною і її млином, а про те був добрим мужем. Опроче Домінїк сам уцитькав усї поговірки, принявшись так цупко за роботу, що всї аж очи свої забули. Як раз в ту пору млиновому робітникови випала черга йти до війська. І Домінїк нї за що не позволив наняти другого. Двигав мішки, їздив возом, нишпорив коло колеса, коли зноровило ся і не хотїло крутитись, і все те так охочо, що люде приходили любувати ся на него. Дядько Мерлїє сам собі всьміхав ся. Він дуже гордив ся тим, що розгадав парубка. Нїщо молодому чоловікови не додає такої охоти, як любов.
Працюючи від рана до вечера, Франсуаза і Домінїк обожали одно одного. Вони майже нїчого й не говорили з собою, а тілько любовно поглядали на себе. Дядько Мерлїє поки що не згадував про вінчанє, а обоє поважали батькову мовчанку і чекали, коли йому зволить ся обявити свою волю. Аж одної прекрасної днини в половинї липня він казав накрити три столи на подвірю під великим вязом і спросив усїх своїх сусїдів із Рокрези прийти вечером випити з ним по чарчинї. Коли всї зібрались і взяли чарки до рук, старий високо підняв свою і сказав:
— Я спросив вас, щоб на радощах повідомити вас, що Франсуаза вийде замуж за отсего парубка від нинї за місяць, в день сьвятого Людовіка.
Тодї всї почали шумно стукатись чарками. Стояла загальна веселість. Аж ось дядько Мерлїє знов піднїс голос і сказав:
— Домінїку, поцїлуй свою наречену. Так звичай велить.
Молоді поцїлувались, зарумянївши ся по вуха, серед голосного сьміху всїх присутних.
Заручини вийшли як слїд. Випито цїлу боклажку вина. Коли лишились тілько найблизші сусїди, пішла спокійнїйша розмова. Стояла ніч, зоряна і дуже ясна. Домінїк і Франсуаза сидячи поруч на лавцї не говорили нїчого. Один старий селянин розповідав про війну, котру Наполєон тілько що видав Прусакам. Із села забрали вже всю молодїж. Позавчора знов приходило військо. Заступи Господи від усякого лиха!
— Овва, — сказав дядько Мерлїє з самолюбством щасливого чоловіка, — Домінїк не тутешнїй, його не візьмуть. А коли Прусаки прийдуть сюди, то він з'уміє захистити свою жінку.
Думка, що Прусаки можуть прийти сюди, показалась забавною. Їм Французи завдадуть перцю, тай годї.
— Ой, бачив я їх, бачив! — повторив старший селянин глухим голосом.
Усї замовкли. По тім випили ще по одній. Франсуаза і Домінїк нїчого не чули; вони з легенька взялись за руки і були такі щасливі, що мовчали, вперши очи в темний простір. Яка то була чудова ніч! Мов уколисане дитя дрімало село по обох боках білої дороги. Десь колись тілько далеко чути було голос півня, що надто рано пробудив ся на сїдалї. З великих сусїднїх лїсів долїтав шелест, хвилюючи по вкрівлях, немов пестячись із ними. Луги з чорними тїнями дерев повні були якогось таємного і набожного, празничного настрою, а нори і жерела булькотячи в сумерках, здавались сьвіжим і рівномірним віддихом сонної природи. Хвилями старому млиновому колесу, що також спочивало, немов-би щось снилось, так як тому старому бровко́ви, що бреше крізь сон. Воно злегка поскрипувало, немов розмовляло само з собою, уколисуване спадом Морелї, її музикальним і ненастанним журчанєм. Нїколи ще роскішнїйший супокій не панував у тім щасливім закутку природи.
Минув місяць. День по за день зблизив ся і передодень сьвятого Людовіка. Рокреза повна була трівоги. Прусаки побили Наполєона і поспішним маршом ішли до села. Уже з тиждень подорожні люде віщували про прихід Прусаків. Вони — в Льормієрі, вони — в Новелї, і що дня чуючи про їх наближуванє Рокреза від самого сьвіту ждала, що ось вони покажуть ся з лїсів. А вони не показувались, і се ще дужше трівожило людий. Певно вони нападуть на село в ночи і виріжуть усїх.
Минулої ночи досьвіта була трівога. Селяне пробудили ся почувши великий гомін людських кроків на вулицї. Жінки вже клякали і хрестились, поки, відхиляючи бережно вікна, побачили ноги в червоних штанах. То був французький віддїл. Капітан зараз закликав мера і лишив ся в млинї, розмовившись з дядьком Мерлїє.Того ранку сонце встало надзвичайно пишно. День обіцював бути парний. Над лїсами мов золото проблискувало, а з лугів піднимали ся білі випари. Село проснулось, чистеньке і гарненьке, а околиця з її кришталевою річкою та жерелами була пристроєна мов китиця квіток. Але той прекрасний день не веселив нїкого. Селяне бачили, як капітан ходив довкола млина, глядїв на сусїднї доми, переходив на той бік Морелї і відси розпізнавав місцевість крізь перспективу. Дядько Мерлїє не відступав його і очевидно дещо пояснював. Потім капітан розставив вояків по-за стїнами, по-за деревами, в дуплах. Головна часть віддїлу розложила ся на подвірю млина. Значить, прийдеть ся битись? І коли дядько Мерлїє вернув ся, всї обернулись до нього з питанями. Він кивнув головою. Так таки прийде до битви.
Франсуаза і Домінїк були на подвірю і глядїли на нього. Він виняв в кінцї люльку з рота і сказав:
— Так, мої небожата, годї буде вам повінчати ся завтра.
Домінїк з затисненими зубами і гнївно наморщеним чолом не зводив ока з лїсів, немов дожидаючи приходу Прусаків. Франсуаза, дуже блїда, поважна, ходила сюди й туди, подаючи воякам усего, чого жадали. Вони варили юшку серед подвіря і сьміялись дожидаючи обіду.
Тим часом капітан був дуже рад. Він оглянув простору сьвітлицю в млинї з вікнами на ріку. І тепер сидячи коло криницї гуторив з дядьком Мерлїє.
— У вас тут правдива фортеця, — говорив він, — ми певно продержимось тут до вечера… Ті розбійники припізнились. Вони повинні вже були бути тут.
Мельник оставав ся неповорушний. Йому вже ввижало ся, що його млин горить. Але він не жалував ся, бо очевидно бачив, що се було-б надармо. Він тілько сказав:
— А не забудьте сховати човник за колесо. Там такий закамарочок, де його можна скрити. Хто знає, може нащо пригодить ся.
Капітан видав наказ. Той капітан, то був статний мущина, коло сорока лїт, високого росту, гарний лицем. Йому мабуть любо було дивитись на Франсуазу і Домінїка. Він цїкавив ся ними так, як коли-б уже й зовсїм забув про недалеку битву. Він очей не зводив із Франсуази, а його палкі очи ясно говорили, що її красота очарувала його. Нараз він повернув ся до Домінїка і запитав:
— А ви чому не в армії?
— Я чужоземець, — відповів молодий парубок.
Ся відповідь, бачилось, не вдоволила капітана. Він моргнув одним оком і всьміхнув ся. Милувати ся, мовляв, із Франсуазою далеко приємнїйше, нїж з гарматами.
Домінїк бачучи той усьміх додав:
— Я не тутешнїй, але можу впакувати кулю в людську голову на пятьсот кроків. Он там моя мисливська стрільба, в кутї, за вашими плечима.
— Вона може вам придати ся, — спокійно сказав капітан.
Франсуаза наблизилась, злегка дрожачи. Не дбаючи про присутних Домінїк узяв і стиснув обі руки, які вона простягла до него, немов шукаючи захисту. Капітан знов усьміхнув ся, але не додав анї слова. Він сидїв, поставивши шпаду між колїна, вперши очи в далечінь і немов тонучи в якихсь думах.
Була вже десята година. Спека ставала дуже докучливою. Настала глубока тиша. На подвірю в тїни шоп вояки розложились їсти юшку. Нїякий шум не долїтав до села; жильцї його щільно позапирали вікна і двері; собака полишена на серед дороги вила. З лїсів і сусїднїх лугів доносив ся якийсь далекий, протяжний гомів, суміш найріжнороднїйших звуків. Зазуля прокувала. Потім тиша стала ще глубшою.
І ось нараз у тім соннім воздусї залунав карабіновий вистріл. Капітан швидко зірвав ся, вояки випустили з рук тарілки з недоїденою юшкою. За кілька хвилин усї опинились на своїх боєвих становищах; від верху до низу млин був занятий вояками. Тим часом капітан вийшов на дорогу. Нїчого не видно. На право і на лїво тяглась дорога біла, безлюдна. Залунав другий вистріл, а все таки нїчого не показувалось, анї одної тїни. Але обернувши ся, капітан побачив між деревами лїса легенький димок. Лїс стояв по давньому нїмий і таємничий.
— Негідники поховали ся в лїсї, — проворкотїв капітан. — Вони знають, що ми тут.
По тім зачалась дуже завзята перестрілка між французькими вояками розставленими довкола млина, і Прусаками, що скрили ся за деревами. Кулї бренїли над Морелею, не причиняючи шкоди нї одній нї другій сторонї. Вистріли були неправильні, вискакували з за кождого корчика, а все таки нїчого не було видно крім вузеньких клубків диму розвіваного вітром. Так воно тяглось звиш дві години. Капітан з веселим видом посвистував пісеньку. Франсуаза і Домінїк, що лишились на подвірю, спинали ся на пальцї і зазирали крізь низенький пліт. Їх особливо зацїкавив один невеличкий воячок, поставлений на березї Морелї за старим зломаним човном. Він лежав на животї, підглядував, стріляв, відтак проповзував у ярок, щоб там на ново набити карабів, а його рухи були такі сьмішні, такі хитрі, такі зручні, що годї було не всьміхнути ся дивлячись на нього. Він мабуть запримітив голову Прусака, бо швидко підняв ся на ноги і вицїлив; але заким ще здужав вистрілити, крикнув, закрутив ся на місцї і коміть головою полетїв у ярок, де його ноги судорожно задриґали, мов лапки підрізаної курки. Невеличкому воякови куля застряла в груди. То був перший убитий. Поневолї Франсуаза вхопила Домінїкову руку і судорожно стиснула її.
— Не стійте тут, — промовив капітан, — кулї долїтають сюди.І справдї, сухий тріск почув ся в старім вязї і кінчик гильки упав колишучись. Але молоді люди не рушали ся з місця, приковані страшним видом. На краю лїса один Прусак нараз виступив із-за дерева немов із-за кулїси, замахав руками в повітрі і впав горілиць. І нїщо більше не щебернуло. Оба мерцї немов-би спали на сонцї; в заспаній окрузї нїчого не було видно. Навіть ляскіт перестрілки урвав ся. Тілько Морель стиха булькотала. Дядько Мерлїє вийшов зо млина поглядаючи на капітана з видом зачудуваня, немов-би питаючи його, чи вже все скінчило ся?
— Готують ся до завзятїйшого нападу, — шепнув капітан. — Стережіть ся, не стїйте тут.
Він ще не договорив, коли грюкнула страшенна сальва. Великий вяз немов обкосило, з нього посипалось листє. На щастє Прусаки вицїлили за надто високо. Домінїк потягнув, майже понїс Франсуазу, а дядько Мерлїє поспішав за ними кричачи:
— Сховайте ся до пивницї, її стїни сильні!
Але вони не слухали і війшли до великої сьвітлицї, де з десять вояків мовчки дожидали за запертими віконницями, позираючи крізь продовбані щілини. Капітан лишив ся сам на дворі і присїв на почіпки за маленькою стїнкою, поки сальва йшла за сальвою. Порозставлювані на вулицї вояки відстрілюючись уступали крок за кроком. Але все таки один за другим вертали ся на подвірє, бо неприятель вибивав їх зі становищ. Їм велено було вичікувати, не показуватись, щоб неприятель не міг дізнати ся, який великий відряд, з котрим має дїло. Минула ще година. І коли прийшов сержант кажучи, що на вулицї лишились ще тілько два чи три вояки, капітан виняв годинник і сказав:
— Пів до третої. Треба продержатись іще чотири години.
Він велїв затарасувати широку браму, що виходила на вулицю, і приготовити все до завзятого опору. Прусаки були на другім боцї Морелї, то й нїчого було бояти ся наглого нападу. Правда, два кільометри понизше був міст, але вони мабуть не знали про нього, а трудно було подумати, щоб відважились переходити ріку в брід. Для того капітан казав пильнувати тілько дороги. Головного атаку треба було надїятись від поля.Перестрілка знов урвалась. Млин, бачилось, завмер на соняшній спецї. Віконницї були позачиняні. Але мало по малу Прусаки почали показуватись на краю лїса. Обережно протягали голови і по троха осьмілювались. У млинї вже кілька вояків прицїлило ся, але капітан зупинив їх кажучи:
— Нї, нї, заждїть, нехай підступлять близше.
Вони підступали дуже обережно, недовірливо поглядаючи на млин. Той старий будинок, мовчазливий і понурий, обвитий плащем зеленї, завдавав їм жаху. Але все таки вони наближувались. Коли на лузї показалось їх зо пятьдесять люда насупротив млина, капітан сказав одно слово:
— Пали!
Розляг ся гуркіт, залопотїли поодинокі вистріли, а з вулицї донїс ся голосний крик. Франсуаза тремтячи від ніг до голови поневолї затулила уши руками. Домінїк стоячи по заду вояків дивив ся, і коли дим троха розвіяв ся, побачив трьох Прусаків розпластаних серед луга. Иньшї поховали ся за іви та тополї. І зачалась облога.Більше як годину сипали на млин градом кулї. Коли кулї вдарялись о камінь, то чути було, як розплескані з легким плюскотом падали до Морелї. Між гильками дерев вони пролїтали з легким шумом. Інколи ломіт звіщав, що попадали в старе колесо. Вояки в млинї шанували свої набої і стріляли тілько тодї, коли могли вицїлити. Час від часу капітан виймав годинник і глядїв, котра година. І коли куля пробивала віконницю і застрягала в стелї, він бубонїв:
— Чотири години… Трудно буде продержатись так довго.
Мало-по-малу та страшна перестрілка справдї зачала дошкуляти старому млинови. Одна віконниця упала в воду продїравлена кулями як решето; прийшлось замінити її матерацом. Дядько Мерлїє що хвиля наражав своє житє, щоб пересьвідчитись про руїну свого бідного колеса, котрого ломіт хапав його за серце. Тепер уже колесу зовсїм конець, нїякий майстер не направить його. Вояки мусїли відтягнути дядька Мерлїє в кут сьвітлицї. Домінїк благав Франсуазу, щоб ішла геть, але вона уперлась бути коло нього. Сїла в куточку позаду великої дубової шафи, що захищала її. А таки куля запорола шафу, аж засвистїла. Тодї Домінїк став перед нею. Він ще не стріляв; держав стрільбу в руцї, але не міг пройти до вікна заступленого вояками. При кождій сальві здригав ся поміст.
— Бачність! бачність! — нараз закричав капітан.
Він побачив, як із лїса виступила велика, темна маса. В тій хвилї залунала страшенна сальва. Немов вихор пролетїв понад млином. Відлетїла друга віконниця і крізь отвір влїтали кулї до середини. Два вояки упали на поміст. Один і не рушив ся; його віднесли під стїну, бо заваджав. Другий судорожно кидав ся просячи, щоб його доконали; але його не слухали. Нові кулї влїтали раз за разом; кождий сторонив ся і старав ся найти стрільницю, щоб відповідати на огонь. Третього вояка ранила куля. Він не говорив і слова, лише присїв коло стола з безмисним і непорушним поглядом. Бачучи се все, Франсуаза в переляку безтямно відіпхнула свій столець і присїла на помостї; їй здавалось, що там куля не так легко досягне її. Тим часом знесли подушки з цїлого дому і заткали до половини вікна. Кругом по сьвітлицї лежали обламки, попсована зброя і потрощена посуда.
— Пята година, — сказав капітан. — Держіть ся!… Вони попробують переправитись через ріку.
В тій хвилї Франсуаза скрикнула. Куля відбивши ся від стїни зашрамила її чоло. Виступило кілька крапель крови. Домінїк подивив ся на неї, потім підійшов до вікна і перший раз вистрілив. І вже не перестав більше. Набивав стрільбу і стріляв не звертаючи уваги на те, що дїялось довкола него; тілько час від часу позирав на Франсуазу. Зрештою не квапив ся і цїляв докладно. Прусаки прокрадаючись по за тополями старались перебродити Морель, як се предвидїв капітан. Але скоро тілько котрий із них наближував ся до ріки, зараз падав влучений Домінїком у саму голову. Капітан слїдив за його стрілянєм і любував ся. Він поздоровив його і сказав, що був-би щасливий, коли-б у нього було богато таких справних стрільцїв. Та Домінїк навіть не слухав його. Одна куля зашрамила його плече, друга обдерла руку, але він і з місця не рушав ся і стріляв дальше.
Ще два вояки впали. Пошматовані подушки не захищали вже вікон. Бачило ся, що ще одна сальва — і старий млин завалить ся. Але капітан повторяв:
— Держіть ся! Ще хоч пів години.
Тепер він лїчив мінути. Він обіцяв своїм начальникам задержати тут неприятеля до вечера і нї за що не хотїв уступити й на мінуту скорше, нїж обіцяв. Його лице було все однаково привітне, він усьміхав ся до Франсуази, щоб успокоїти її. Він сам підняв карабін одного забитого вояка і стріляв із нього.
В сьвітлицї було всего ще лиш чотири вояки. Прусаки показались густою ватагою на противнім березї Морелї; була видима річ, що ось-ось перейдуть річку. Минуло ще кілька мінут. Капітан упер ся, не хотїв дати знаку до відвороту, коли в тім прибіг сержант і сказав:
— Вони вже на дорозї, заходять позаду нас.
Мабуть таки Прусаки перейшли міст. Капітан виняв годинник.
— Ще пять мінут, — сказав. — Скорше як за пять мінут вони не доберуть ся сюди.
По тім рівно о шестій годинї згодив ся наконець дозволити своїй командї забрати ся крізь маленькі дверцї, що виходили в переулок. Там вони кинулись у рів і прошмигнули в Совальський лїс. Відходячи капітан дуже чемно поклонив ся дядькови Мерлїє, перепрашаючи його за трівогу. І навіть додав:
— Задержіть їх… Ми вернемось.
А Домінїк лишив ся сам у сьвітлицї. Він усе стріляв, нїчого не чуючи, нїчого не тямлячи. Його опанувало тілько одно чутє — бажанє оборонити Франсуазу. Вояки вийшли, а він і не догадував ся того. Він цїляв і за кождим вистрілом убивав чоловіка. Нараз почув ся великий шум. Прусаки вломились на подвірє з одного боку. Він вистрілив остатнїй раз — і вони схопили його в тій хвилї, коли його стрільба ще димила ся.
Десять хлопа обскочило його. Всї кричали довкола него якоюсь страшною мовою. Вони трохи не задушили його на місцї. Франсуаза кинулась наперед з благальним поглядом. Але надійшов офіцир і велїв привести до себе Домінїка. Перекинувшись кількома словами по нїмецьки зі своїми вояками, він обернув ся до вязня і суворо сказав йому дуже чистою французькою мовою:
— Ви будете розстріляні за дві години.Таке було правило постановлене нїмецьким ґенеральним штабом, що кождий Француз не належний до реґулярної армії а спійманий з оружєм у руках має бути розстріляний. Навіть відряди вільних стрільцїв не були признані боєвою армією. Нїмцї хапались таких жорстоких способів против селян, що обороняли свої домашнї огнища, щоб запобігти загальному повстаню, котрого дуже бояли ся.
Офіцир, високий і сухорлявий чоловік пятидесяти лїт, узяв Домінїка на короткий протокол. Хоч по французьки говорив чисто, але все таки не міг позбути ся пруської деревляности.
— Ви тутешнїй родом?
— Нї, я Бельґієць.
— Пощож ви стріляли? Адже все те вас не обходить?
Домінїк не відповів на те. В тій хвилї офіцир побачив Франсуазу, що стояла обіч, страшно блїда, і слухала напружено; на її білому чолї маленька рана визначувалась червоною стрічкою. Він довгенько поглядав на молодят, немов порозумів, у чому дїло, і тілько додав:
— Ви не відпираєтесь, що стріляли?— Стріляв кілько міг, — спокійно відповів Домінїк.
Признанє було не конче потрібне; він увесь був чорний від пороху, облитий потом і обризьканий кровю, що текла з його зраненого плеча.
— Добре, — повторив офіцир, — за дві години будете розстріляні.
Франсуаза не скрикнула. Вона зложила руки і підняла їх у нїмій розпуцї. Офіцир запримітив той рух. Два вояки вивели Домінїка до сусїдної кімнати, де мали пильнувати його, не зводячи з нього очий. Молода дївчина впала на крісло; колїна її підкошувались; плакати не могла; дух її захоплювало. Тим часом офіцир усе поглядав на неї. В кінцї заговорив:
— Сей парубок ваш брат?
Вона кивнула головою, що нї. Офіцир замовк, але не всьміхнув ся. По короткій мовчанцї зачав знов:
— А від давна він живе в тій околицї?
Вона потакнула головою.
— Значить, він добре знає околичні лїси?
Сим разом вона промовила:
— Так, пане, — відповіла поглядаючи на нього з якимсь задивованєм.Він не сказав анї слова більше і обернув ся на закаблуках, жадаючи, щоб до нього привели сїльского мера. Франсуаза схопилась, злегка запаленївши. Здавалось їй, що зрозуміла значінє запитаня, і в нїй пробудилась надїя. Сама побігла за батьком.
Дядько Мерлїє, скоро тілько втихло стрілянє, живо подав ся з низ деревляною ґалєрійкою, щоб обдивити колесо. Він обожав дочку; до Домінїка, свого будущого зятя, почував велику прихильність, але колесо також займало в його серцї важне місце. А що дїти — як він їх звав — вийшли цїлі і без шкоди, то він згадав про третього свого любимця, котрому перепало солоно. І нахиливши ся над деревляною машиною, він з жалем оглядав ушкодженя. Пять лопаток потрощено, середина вся була подїравлена кулями; промірюючи глубокість дїр, він роздумував, як-би понаправляти ту руїну. Франсуаза побачила, що він уже почав затикати дїри обломками і мохом.
— Таточку, — сказала, — вас кличуть.
І в кінцї заплакала, передаючи йому, що чула. Дядько Мерлїє похитав головою. Людий так не розстрілюють. Треба поглянути. І вернув ся до млина з мовчазливим та спокійним видом.
Коли офіцир зажадав у нього стравунку для своїх вояків, він відповів, що люде в Рокрезї не привикли, щоб з ними поводились грубо і що силою від них не дістане нїчого, але коли йому дадуть повну волю дїланя, він бере ся уладити все. Офіцир зразу розсердив ся за той супокійний тон, але в кінцї уляг сумирним і ясним словам старого. Закликав його навіть до себе і запитав:
— Як зове ся той лїс, он там насупротив?
— Соваль.
— А який він за-вбільшки?
Мельник позирнув йому просто в лице.
— Не можу вам сказати докладно… Коли вам треба провідника, то тут є хлопцї, що знають у лїсї кождий корчик. Та тілько я не міркую найти такого, котрий узяв ся-б проводити вас.
І пішов. За годину воєнна контрибуция хлїбом і стравами, якої домагав ся офіцир, була зібрана на подвірю млина. Надходила ніч. Франсуаза з переляком слїдила за кождим рухом вояків. Вона не відходила від сьвітлицї, в котрій був запертий Домінїк. Коло семої години пережила убійчу мінуту. Бачила, як офіцир увійшов до нього і чула їх голоси. За мінуту офіцир показав ся на порозї і по нїмецьки видав приказ, якого вона не розуміла; але коли дванацять вояків на подвірю стали в ряд з карабінами на раменах, вона вся затремтїла від ніг до голови, замерла душею. Всьому конець! Його зараз розстріляють. Дванацять хлопа простояли так десять мінут. Голос Домінїка звучав усе різким відказом від чогось. Нїколи ще Франсуаза не терпіла такої муки. В кінцї офіцир вийшов грюкнувши дверима і проговорив по француски:
— Добре, подумайте! Даю вам час до завтра рана.
І дав знак воякам розійтись. Франсуаза стояла мов одуріла. Дядько Мерлїє не переставав курити люльку, цїкаво поглядаючи на вояків; потім наблизив ся до неї, взяв її за руку з батьківською нїжністю і відпровадив на поверх до її кімнатки.
— Сиди тихо, — сказав до неї, — і постарай ся заснути… А завтра дасть Бог час, дасть і пораду.
Виходячи замкнув її з обережности. Він усе твердив, що баба нї до якого поважного дїла не здібна, і тілько попсує все, за що візьме ся. Тим часом Франсуаза не лягала. Вона довго просидїла на ліжку прислухаючись до шуму в домі. Нїмецькі вояки розміщені на подвірю сьпівали і сьміялись; мабуть вечеряли до одинацятої години, бо гомін не замовкав анї на хвилину. В самій млинницї час від часу лунали тяжкі кроки: се очевидно змінювали вартових. Але її особливо занимав шум, що долїтав до неї з кімнатки як-раз під її кімнатою. Кілька разів вона прилягала на поміст і прикладала до нього вухо. В тій кімнатцї був Домінїк. Він мабуть довго ходив вперед і назад, бо вона довго чула його кроки. Потім настала тиша: певно він сїв. І загалом гомін утихомирив ся, все заснуло. Коли дім замер, вона легесенько відімкнула вікно і оперлась на нього.
На дворі стояла ясна і тепла ніч. Вузкий серп місяця, що клонив ся за Совальський лїс, обливав околицю блиманєм каганця. Довжезні тїни високих дерев перетинали промінє чорними лїнїями, а на отвертих місцях трава вилискувалась зеленим шовком. Але Франсуазу не манила таємнича роскіш ночи. Вона розслїджувала околицю, шукала очима вартових розставлених Нїмцями. Виразно бачила їх тїни здовж Морелї. Один був поставлений край млина: стояв як-раз на другім березї ріки коло иви, що її віти купали ся в водї. Франсуаза виразно бачила його. То був високий парубок і стояв непорушно з лицем зверненим до лїса, з задуманим виглядом пастуха.
Оглянувши околицю вона відійшла від вікна і сїла на ліжку. Просидїла на на нїм з годину потонувши в глубоких думах. По тім знов почала прислухуватись. В кінцї настала на́ручна хвиля. Ніч зробила ся темною, хоч око вийми; вартових не видно вже було в пітьмі. Вона з мінуту прислухувалась і в кінцї зібрала ся на відвагу. Обік її вікна була зелїзна драбинка: щеблї були вбиті в стїну і вели від колеса до шпіхлїра. Колись-то мельники по тій драбинцї лазили оглядати колесо; з часом механїзм змінив ся і давно вже драбинка прикрита була густим повоєм, що обслонював млин із сього боку. Франсуаза сьміло переступила за вікно, вхопила ся за один зелїзний щеблик і повисла в повітрі. Зачала спускати ся в низ. Спідниця заваджала їй дуже. Нараз камінь відірвав ся від стїни і з голосним плюскотом бовтнув у Морель. Вона притаїлась; ледовита дрож проняла її; але швидко поміркувала, що шум лотоків заглушив весь лускіт, якого вона могла наробити. І по тім почала сьмілїйше спускати ся, ногою осмотрюючи щеблї. Коли долїзла до вікна кімнати, де засадили Домінїка, мусїла зупинитись. Зовсїм не ожидана перешкода мало-що не відібрала їй усю відвагу: вікно долїшньої кімнати не було прорізане як-раз під вікном горішньої, але подальше від драбинки, так що простягненою рукою не могла досягнути його. Не вже таки доведесь їй вертати на гору, не допровадивши свого наміру до кінця? Руки її втомили ся, від шуму Морелї під її ногами у неї зачала крутитись голова. Тодї вона відломила зо стїни кусничок вапна і кинула в Домінїкове вікно. Він не чув; хто знає, може спав. Вона подрапала собі руки відламуючи вапно. І вже сили почали опускати її; чула, що впаде, коли Домінїк нарештї тихесенько відчинив вікно.
— Се я, — прошептала вона. — Підтримай мене, бо впаду.
Перший раз вона говорила йому ти. Він вихилив ся з вікна, схопив її і втягнув до кімнати. Там вона розплакалась, заглушуючи риданє, щоб не почули. Потім пересилувала сама себе і втихла.
— Вас пильнують? — спитала шепотом. Домінїк, усе ще не можучи прийти до себе з диву, що вона тут з ним, мовчки показав на двері. За дверима чути було хропінє вартового; сон зломив його і він ляг на поміст поперек дверей, міркуючи, що таким чином вязень не втече.
— Треба втїкати, — поквапно сказала вона. — Я прийшла благати вас, щоб ви втїкали, — і попрощати ся з вами.
Але він немов і не чув її. Він усе повторяв:
— Як? се ви, се ви?… Ох, як ви налякали мене! Ви могли забити ся.
Він узяв її руки і поцїлував.
— Як я вас люблю, Франсуазо!.... Ви така сьміла, і така добра. Я тілько одного й бояв ся, що вмру не бачивши вас… Але ви прийшли, — і тепер нехай мене розстрілюють. Коли проведу з вами чверть годиночки, то готов буду на смерть.
Він притис її до себе, а вона похилила голову на його плече. Небезпека зближувала їх.
— Ах, Франсуазо, — зачав Домінїк нїжним голосом, — нинї день сьв. Людовіка, день давно бажаного нашого весїля. Нїщо не могло розлучити нас — ось ми самі з собою, ми вірні назначеній стрічі. Аджеж нинї весїлє?
— Так, так, — повторила вона, — нинї весїлє. Вони тремтячи поцїлувались. Але нараз вона вирвала ся з його обіймів; страшна дїйсність воскресла перед нею.
— Треба втїкати, треба втїкати! — пробубонїла. — Не тратьмо анї хвилини!
Він знов обняв її, і вона знов заговорила до него на ти.
— Благаю тебе, послухай мене! Коли ти умреш, то й я вмру. За годину розсвитає. Я хочу, щоб ти зараз вибрав ся!
І сквапно вияснила йому свій плян. Зелїзна драбинка доходить до колеса; там при помочи лопаточок буде міг сїсти в човник схований у причілку, переплисти на другий беріг ріки і втекти.
— Алеж там певне вартові порозставлювані!
— Тілько один коло першої иви.
— А коли він мене побачить і закричить?
Франсуаза затремтїла. Вона віткнула йому в руку ніж, що мала схований при собі. Настала мовчанка.— А ваш батько? а ви самі? — зачав Домінїк. — Нї, нї, я не можу втїкати… Коли покаже ся, що я втїк, вояки готові вирізати вас. Ви їх не знаєте. Вони обіцювали менї помилуванє, коли пристану на те, щоб проводити їх у Совальський лїс. А коли втечу, то вони здібні зробити Бог зна' що.
Молода дївчина не перечила. На всї його докази товкла все тілько одно.
— Коли мене любите, втїкайте! Коли мене любите, Домінїку, не лишайтесь тут анї хвилинку довше!
Вона обіцяла йому вернутись до своєї кімнати. Нїхто й не знатиме, що вона помогла йому. Вона пристрасно обняла його і почала цїлувати, щоб наклонити. Він не міг оперти ся, тілько сказав:
— Ну, добре. Тілько присягнїть менї, що ваш батько знає про ваш намір і що він радить менї втїкати.
— Але-ж батько сам прислав мене до вас, — відповіла Франсуаза без запинки. Вона сказала неправду. Але радшеб ій самій загинути, щоб тілько виратувати його. В тій хвилї у неї було тілько одно бажанє — знати, що він безпечний, позбути ся страшенної думки, що схід сонця буде знаком його смерти. Коли він буде далеко, нехай усї нещастя впадуть на неї, вона все знесе, щоб тілько він жив. Еґоїзм її любови вимагав поперед усього, щоб він був живий.
— Добре, — сказав Домінїк, — я зроблю, як ваша воля.
По тім вони не промовили анї слова. Домінїк отворив вікно. Але наглий шум оледенив їх. Двері заскрипіли, немов хтось відчиняв їх. Очевидно вартовий почув їх голоси, хоч вони розмовляли тілько пошепки. І обоє стоячи рядом дожидали в смертельній трівозї. Двері знов заскрипіли, але не відчинились. Обоє аж лекше відітхнули, порозумівши, що се вояк, лежачи під дверима, обернув ся на другий бік. І справдї настала тиша, виразно почули його хропінє. Домінїк зажадав, щоб Франсуаза вернулась поперед усього до своєї кімнати. Він обняв її і мовчки попрощав ся з нею. По тім поміг їй вхопитись за зелїзний щебель, і сам також ухопив ся за нього. Але рішучо не хотїв спускати ся в низ доти, доки вона не долїзе до своєї кімнати. Коли Франсуаза переступила через своє вікно, вихилила ся крізь нього і сказала ледви чутно:
— До побаченя, любий мій! По тім опершись о варцаб почала слїдити за Домінїком. Ніч була все ще гарна. Вона поглянула туди, де стояв вартовий, але не побачила його. Кілька разів дочувала шелест повою, о який спускаючись зачіпляв ся Домінїк. По тім затріщало колесо і легкий плюск води ознаймив їй, що молодий парубок найшов човник. За хвилю справдї вона розпізнала чорну тїнь човника на сїрому плесї Морелї. Тодї страшна тривога здавила їй горло. Кождої хвилї ждала окрику вартового; кождий шелест у далечинї видававсь їй серед нічної тишини поспішними кроками вояків, брязкотом шабель та набиванєм карабінів. Але хвиля минала за хвилею, околиця оставалась спокійна. Домінїк мусїв уже причалити до тамтого берега. Франсуаза нїчого більше не бачила. Урочиста, нїма тиша ночи. Аж ось нараз почув ся тупіт, приглушений крик, і щось немов важко повалилось на землю. По тім тиша залягла ще глубша. Тут вона почула, що смертельний холод ледом стинає кров у її жилах — і завмерла серед непроглядної пітьми.Від самого розсьвіту млин наповнив ся гомоном сквапних кроків та різких голосів. Батько Мерлїє прийшов відімкнути двері Франсуази і вона зійшла в низ, дуже блїда, але спокійна. Та тут не могла здержатись від дрожі, побачивши трупа пруського вояка, положеного коло криницї на розпростертім плащи. Довкола трупа вояки вимахували руками та викрикували щось голосно, люто. Деякі грозили селу кулаками. Тимчасом офіцир прикликав дядька Мерлїє, яко старшину громади.
— Ось, — сказав він голосом перериваним від лютости, — одного з наших знайшли вбитого за річкою. Ми хочемо належно покарати винуватого і надїємось, що ви поможете нам вишукати вбійцю.
— З охотою, — відповів мельник зі звичайною своєю флєґмою. — Та тілько се буде не легка робота.
Офіцир нахилив ся і відвернув полу плаща, що закривала лице забитого. Тодї показала ся страшна рана. Вартового заколено в горло, і навіть ніж лишив ся в ранї. То був кухонний ніж з чорною деревляною колодкою.— Погляньте на сей ніж, — знов обернув ся офіцир до дядька Мерлїє, — може він допоможе нам у наших розслїдах.
Старий здрігнув ся, але зараз-же запанував над собою і з непорушним лицем відповів:
— У всїх такі ножі по наших селах… А хто знає, може вашому воякови надоїло стояти на вартї та сам зробив собі конець?
— Мовчіть! — скажено закричав офіцир. — Ви знаєте, що я можу хоч і зараз казати запалити ваше село з усїх чотирьох кінцїв!
На щастє, гнїв не позволив йому завважити, як страшно змінило ся лице Франсуази. Вона сїла на камяній лавцї, бо ноги у неї підкошувались. Та про те глядїла на мерця, що лежав коло самих її ніг. То був високий і вродливий парубок, подібний до Домінїка, з жовтим волосєм і синїми очима, як у нього. Та подібність різала її ножем по серцї. Думалось їй, що хто знає, може отой небіжчик також полишив там у Нїмеччинї наречену, котра тепер виплаче за ним свої очи. І бачила свій ніж у него в горлї. Се Домінїк забив його…В ту пору, коли офіцир грозив, що запалить цїлу Рокрезу, надбігли змішані вояки. Іно що побачили, що Домінїк утїк. Се викликало страшний розрух. Офіцир пішов на саме місце вчинку, оглянув вікно, що лишилось відчиненим, порозумів, як усе стало ся, і вернув ся лютий-прелютий.
Дядько Мерлїє, бачилось, був дуже розгнїваний утекою Домінїка.
— Дурень, — проворкотїв він, — усе попсував.
У Франсуази здавило серце, коли почула ті слова. Батько зрештою не підозрівав її спільництва. Він похитав головою і сказав півголосом:
— Ну, нема що й казати, наробив він нам клопоту.
— Все то справка того негідника, того опришка! — кричав офіцир. — Він утїк у лїс… Коли нам не доставлять його, то все село відпокутує за нього! Ви певно знаєте, де він заховав ся?
Дядько Мерлїє усьміхнув ся собі, показуючи на склони горбів, порослих лїсом:
— Як хочете знайти там чоловіка? — сказав він.— О, ви певно знаєте там кождий корчик! Я виряжу з вами десять мужа. Ви поведете їх.
— Дуже радо. Тілько-ж нам треба буде тиждень часу, щоб перешукати всї дооколичні лїси.
Спокій старого ще дужше лютив офіцира. Він зрозумів, що таке шуканє справдї було-би безглузде. І ось тут він побачив Франсуазу, що сидїла на лавцї, блїда і трівожна. Він замовк на хвилинку і позирав то на мельника то на Франсуазу.
— Той чоловік, — спитав він нараз старого, — був любовником вашої дочки?
Дядько Мерлїє помертвів. Можна було подумати, що він як стій кинеть ся на офіцира і задавить його. Він переміг себе і не відповів нїчого. Франсуаза закрила лице руками.
— Еге, так воно мусить бути, — говорив дальше офіцир. — Ви або ваша дочка допомогли йому втекти. Ви його спільники… Останнїй раз питаю вас: видасьте нам його, чи нї?
Мельник не відповідав нїчого. Він навіть відвернув ся, водячи десь-кудись байдужними очима, коли офіцир говорив до нього. Се ще дужше розпалило гнїв офіцира.— Коли так, — закричав він, то я розстріляю вас замісь нього! — І велїв воякам стати в ряд. Дядько Мерлїє стояв незляканий. Він з легка здвигнув раменами, немов хотїв сказати, що цїла та комедия йому не до смаку. Очевидно він не вірив, щоб можна було так нї за се нї за те розстріляти чоловіка. Але коли вояки наготовились, він промовив спокійно:
— А, так ви таки не жартуєте? Ну, як хочете. Коли вам доконче треба когось розстріляти, то розстрілюйте собі мене.
Але Франсуаза встала, сама себе не тямлячи з переляку. Вона підійшла до офіцира і сказала:
— Змилуйтесь! Не робіть нїчого батькови! Вбийте мене замісь нього… Я всему винна. Я помогла Домінїкови втекти.
— Мовчи, дївко! — скрикнув дядько Мерлїє. — Пощо брешеш! Я, пане, замкнув її на ключ. Бреше вона!
— Нї, я не брешу, — горячо відповіла молода дївчина. — Я злїзла вікном, я намовила Домінїка втїкати… Се правда, чиста правда!
Старий одебелїв. Він вичитував із її очей, що вона говорить правду. Ах, ті дїти зі своїми чутями! все попсують! — Тодї він розсердив ся.— Вона божевільна, не слухайте її! Вона дурить вас. Кіньчіть живо…
Вона давай знов упевняти їх про його невинність. Припала на колїна, благаючи і хлипаючи. Офіцир спокійно дивив ся на ту сцену душевної муки.
— Боже мій, — сказав він нарештї, — я хапаюсь за вашого батька, бо не маю в руках другого! Постарайтесь вишукати тамтого, а ваш батько останеть ся живий.
Вона добру хвилю дивилась на нього витріщивши очи від такого нелюдського предложеня.
— Се страшна річ! — промовила вона. — Де я вам найду Домінїка? Він утїк. Я не знаю, де він тепер.
— Вибирайте, що хочете. Або він — або ваш батько!
— Боже мій, хиба-ж я можу вибирати? Коли-б я навіть знала, де Домінїк, то чи-ж можу вибирати?… Ви ріжете моє серце… Лїпше-б менї самій умерти. Забийте мене, благаю вас, забийте мене!
Але вид слїз і розпуки мабуть надоїв уже офіцирови. Він крикнув:
— Ну, досить того! Я буду добрий і дам вам дві година часу. Коли за дві години ваш улюблений не буде тут, то ваш батько відповість за нього.І велїв відвести дядька Мерлїє до тої самої кімнати, де був замкнений Домінїк. Старий попросив тютюну і почав курити. На його неповорушнім лицї не можна було добачити нїякого слїду зворушеня. Але коли лишив ся сам, дві грубі сльози викотили ся з його очий. Бідна, дорога його донечка, як вона мучить ся!
Франсуаза лишилась серед подвіря. Пруські вояки переходили коло неї сьміючись. Декотрі жартували з нею, говорили їй щось незрозумілою для неї мовою. Вона глядїла на двері, крізь які пройшов її батько, і звільна піднесла руку до чола, немов лякаючись, щоб воно не трісло.
Офіцир обернув ся на закаблуках і повторив:
— Даю вам дві години часу. — Ті слова бренїли їй в ухах. І ось машинально вона вийшла з подвіря і пішла, куди очи бачуть. Що робити? Куди йти? Вона навіть силкувалась не думати про те, бо знала, що се на нїщо не придасть ся. А все таки їй бажалось побачити Домінїка. Вони обоє порадились-би, придумали-б щобудь. І з головою затуманеною вихром думок вона пустилась долї берегом Морелї і перейшла її повисше шлюзи, туди, де лежало велике камінє. Самі ноги донесли її до великої иви, на закутку луки. Там нахилившись вона побачила калюжу крови. Так, се було те саме місце! І пішла за слїдом Домінїка по протолоченій траві. Туди тїкав він; видно було, як чиїсь величезні кроки протоптали траву півперек сїножати. Дальше слїд загубив ся. Але на сусїднїй сїножати знов віднайшла його. За тим слїдом дійшла до краю лїса, де вже нїчого не можна було розпізнати.
Франсуаза пішла в глуб лїса. Лекше їй було на самотї. Присїла на хвильку. Потому пригадавши, що час минає, схопилась. Як давно вона вийшла зо млина? Пять мінут? пів години? Вона вже й о сьвітї не тямила. Може Домінїк сховав ся в одній знайомій гущавинї, де раз рано лущили горіхи? Побігла в ту гущавину, пошниряла. Тілько дрозд вилетїв із неї і засвистав свою коротку, невеселу пісеньку. Тут їй прийшло на думку, що може він сховав ся в одній печері, в якій часто чатував на дичину. Але печера була пуста. Дарма шукати його! Де його тут найти? І мало помалу в нїй виростало бажанє таки найти його. Вона прискорювала кроку, обхоплена страшною нетерплячкою. Нараз прийшла їй в голову думка, що він міг вилїзти на дерево. Вона пішла піднявши в гору очи і що крок кликала його. Зазуля відповідала їй; між гильками пробігав шелест і змушував її що хвиля думати, що ось-ось він зараз і злїзе. Раз їй навіть повидїлось, що бачить його, і вона пустилась утїкати. Що вона могла сказати йому? Не вже таки вона на те шукає за ним, щоб його розстріляли? О, нї! Вона не скаже йому сього. Та тут думка про батька острим ножем різнула її по серцї. Вона впала на траву і голосно заридала:
— Боже мій, Боже мій! По що я тут?
Вона божевільна, що прийшла сюди. Пронята страхом кинулась утїкати з лїса. Три рази збивала ся з дороги і думала вже, що не втрафить до млина, коли нараз опинилась на лузї як-раз насупроти Рокрези. Боже мій! Не вже-ж таки вона верне сама? Вона зупинила ся, коли нараз почула голос, що кликав її:
— Франсуазо! Франсуазо!
Вона побачила Домінїка, як обережно підводив голову з ярка. Великий Боже! вона найшла його. Небо хотїло, значить, його смерти! І гнучи в собі окрик, вона полетїла в ярок.
— Ти мене шукала? — спитав він.
— Так, — відповіла вона, сама не знаючи, що каже.
— Що-ж стало ся?
Вона похилила очи, бубонячи:
— Нїчого, нїчого! Я була неспокійна за тебе, бажала побачити тебе.
Успокоївшись він пояснив їй, що не хотїв утїкати далеко, боячись за них. Ті розбійники Прусаки готові мстити ся на старцях і дївчатах. Ну, та слава Богу, все пішло добре — і сьміючись додав:
— Наше вінчанє відложене на тиждень, тай тілько всього.
Але бачучи, що вона сама не своя, знов насупив ся:
— Що з тобою? Ти щось скриваєш передо мною?
— Нї, їй Богу, нї! Я швидко бігла і задихалась.
Він поцїлував її і сказав, що небезпечно їм довше розмовляти; треба йому забирати ся з сього ярка і йти дальше в лїс. Але вона зупинила його. Вона вся дрожала.
— Послухай, краще лиши ся… Нїхто тебе не шукає, ти не боїш ся?— Франсуазо, ти з чимось таїш ся передомною? — повторив він.
Вона знов забожилась, що нї з чим перед ним не таїть ся, а тілько їй приємнїйше знати, що він близько неї. Пролепотїла ще якісь причини. Він бачив у нїй якусь таку дивну зміну, що вже й сам не захотїв-би віддалятись. А до того він чекав приходу Французів. Їх бачили коло Совальського лїса.
— Ох, коли-б вони поквапились, коли-б вони прийшли як найшвидше! — горячо промовила Франсуаза.
В тій хвилї на дзвінницї Рокрези вибила одинацята година. Удари долїтали чутко і виразно. Вона зірвалась як безумна. Дві години минули від її відходу зо млина!
— Послухай, — сказала поспішно, — коли нам тебе буде потрібно, то я махну тобі хусткою із свого вікна.
І побігла бігцем, а Домінїк дуже переляканий засїв у ярку, не зводячи очий із млина. Наближаючись до Рокрези, Франсуаза зустрінула старого жебрака, дядька Бонтана, що знав усю околицю. Він поклонивсь їй. Він бачив мера серед Прусаків; потім перехрестивши ся і бубонячи якісь невиразні слова поплїв ся дальше повільною ходою.
— Дві години минули, — сказав пруський офіцир, коли Франсуаза показалась на подвірю.
Дядько Мерлїє був уже на місцї. Він сидїв на лавцї коло криницї і курив люльку. Молода дївчина знов кинулась просити, благати, плакати. Їй хотїлось виграти на часї. В нїй прокинулась надїя, що Французи надійдуть; плачучи вона надслухувала; їй бачилось, що чує з далека рівномірний марш війська. Ох, коли-б вони прийшли! Ох коли-б вони виратували їх!
— Послухайте, паночку, ще годину! Дайте менї ще годину часу!
Але офіцир був невмолимий. Він приказав навіть двом воякам узяти її по-під руки і відвести на бік, щоб можна було без клопоту розстріляти старого. Тодї страшна боротьба закипіла в нїй. Вона не могла допустити, щоб убито її батька. Нї, нї, радше згине сама разом з Домінїком! І вже збиралась бігти до своєї кімнати і махнути хусткою, коли Домінїк сам появив ся на подвірю. Офіцир і вояки скрикнули радісно. Але він немов-би не бачив тут нїкого крім Франсуази, наблизив ся до неї спокійно і сказав трохи навіть строго:
— Се не гарно! Чому-ж ви не завернули мене? Дядько Бонтан розповів менї все, що тут дїє ся. Ось я тут.
Була третя година. Густі, чорні хмари звільна затягли все небо; се були остатнї обриви великої тучі, що впала десь у сусїдстві. Те жовте небо, ті шмати облаків мідяної краски переміняли долину Рокрези, таку веселу на сонцї, в якийсь розбійницький вертеп. Пруський офіцир велїв заперти Домінїка, не поясняючи, що чекає його. Від самого полудня Франсуаза завмирала кождої хвилї. Вона не хотїла йти з подвіря, не зважаючи на всї батькові просьби. Вона дожидала Французів. Але година за годиною минала, а муки її тілько збільшувались при самій думцї, що весь той вистражданий час нї до чого не доведе, як тілько до страшної розвязки.
Тим часом коло третьої години Прусаки почали готувати ся в дальшу дорогу. Офіцир так само як учора запер ся сам-на-сам з Домінїком. Франсуаза зрозуміла, що се важить ся доля молодого чоловіка. Тодї вона зложила руки і почала молити ся. Дядько Мерлїє сидїв обік неї з тим нїмим і непорушним видом старого селянина, котрий і не пробує бороти ся з непереможною судьбою.
— О Боже мій! Боже мій! — стогнала Франсуаза, — вони вбють його…
Мельник притулив її до себе і посадив на колїна, як малу дитину.
В тій хвилї офіцир вийшов, а позад нього два вояки вели Домінїка.
— Нї за що! нї за що! — кричав Домінїк. — Я готов умерти!
— Подумайте лише! — замітив офіцир. — Те, чого я прошу у вас, зробить нам хто будь иньший. Я дарую вам житє, я великодушний… Проведїть нас у Монтредон через лїс — тай тілько всього. Ви певно знаєте туди стежки.
Домінїк не відповідав.
— Так ви уперлись конче на своїм?
— Забийте мене і покиньте говорити про се, — відповів Домінїк.
Франсуаза зложивши руки, очима благала його, щоб згодив ся. Але дядько Мерлїє вхопив їй за руки, щоб Прусаки не побачили її розпуки.— Його правда, — проворкотїв він, — красше вмерти!
Вояки стояли вже рядами. Офіцир чекав, щоб Домінїк піддав ся. Він усе ще надїяв ся склонити його. Десь далеко чути було глухий гуркіт грому. Душна спека стояла над селом. І нараз серед тиші залунав крик:
— Французи! Французи!
Справдї се були вони. На Совальській дорозї, на краю лїса показали ся червоні мундури. В млинї підняв ся страшенний заколот. Пруські вояки прибігали кричачи на цїле горло. Зрештою ще не чути було анї одного вистрілу.
— Французи! Французи! — кричала Франсуаза, плещучи в долонї. Вона зовсїм немов збожеволїла. Вирвала ся з рук батька і реготала ся, піднявши в гору руки. Таки вони прийшли, прийшли в саму пору, бо Домінїк іще живий.
Карабінова сальва заглушила її мов удар грому. Вона оглянулась. Офіцир проворкотїв:
— Поперед усего — скінчімо наш рахунок!
І сам пхнув Домінїка до шопи і велїв стріляти до него.Коли Франсуаза оглянулась, Домінїк упав коло стїни; його груди пробило дванацять куль. Вона не заплакала. Була мов громом прибита. Очи її обернули ся в стовп і вона сїла на землї під шопою, кілька ступнїв від трупа. Вона поводила блудним поглядом, а час від часу якимсь непевним, дитинячим розмахом руки немов-би говорила, що тепер усе пропало.
Почалась завзята битва. Офіцир швидко розставив своїх вояків на становищах, бачучи добре, що тїкати нїкуди. Красше вже хоч дорого продати своє житє. Тепер Прусаки боронили млина, а Французи нападали на нього. У Французів була гармата. Батерия виставлена як-раз над ярочком, де ховав ся Домінїк, розчищувала головну вулицю Рокрези. Боротьба не могла трівати довго.
Ах, бідний млин! Кулї проверчували його на скрізь! Часть покрівлї зірвало. Завалили ся дві стїни. Але особливо погано приходилось йому від сторони Морелї. Повій відірваний від стїн висїв як лахмітє, ріка покрилась обломками, а крізь прірву виднїлась кімната Франсуази з її ліжком, що було старанно застелене білим простиралом. Старе колесо влучене було двома кулями і затріщало передсмертним хрускотом. Лопаточки поплили по водї, всї сустави колеса розвалили ся. З ним відлетїла весела душа млинова.
Тодї Французи пішли на штурм. Почалась люта різанина холодним оружєм. Небо все ще було облите кровавою ржею; розбійницький вертеп долини наповнював ся мертвими тїлами. Широкі луги виглядали якось сердито зі своїми високими деревами, що стирчали поокремішки, і зі стїною тополь, що кидали довгі тїни. Лїси на склонах горбів на право й на лїво були немов-би стїнами цирку, що замикали в собі борцїв і попихали їх одних на одних, а жерела і криницї немов ридали обхоплені переполохом, що удїляв ся навіть самій природї. Гармати поорали сїножать, кулї оббили листє з дерев, мерцї скровавили ясні води Морелї. Війна сїяла погань і руїну в тім сумирнім куточку.
Франсуаза не рушала ся з під шопи, сидячи над трупом Домінїка. Дядька Мерлїє забила якась блудна куля. Прусаків вирізано всїх до одного, млин заняв ся полумям, а французький капітан перший увійшов на подвірє. Від самого початку війни була се перша його побіда. Для того то в розпалї він ще простїйше держав свою високу постать і сьміяв ся з приємним видом вродливого кавалєра. Побачивши Франсуазу, що сидїла на землї і оплакувала мужа і батька серед пожежі розваленого млина, він ввічливо привитав її салютуючи шпадою і кричачи:
— Побіда! Побіда!
——————
- ↑ Громадським начальником.
„Українсько-руська Видавнича Спілка“ видала доси отсї книжки:
В першій сериї „Белєтристичній Біблїотецї“:
| 1. | Стефан Ковалїв. Дезертир і иньші оповіданя |
1·60 | К |
| 2. | Іван Франко. Поеми |
1·60 | „ |
| 3. | Ольга Кобилянська. Покора і иньші оповід. |
1·40 | „ |
| 4. | Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя |
1·30 | „ |
| 5. | Іван Франко. Полуйка і иньші бориславські оповіданя |
1·40 | „ |
| 6. | Наталїя Кобринська. Дух часу і иньші оповід. |
1·60 | „ |
| 7. | Кнут Гамсун. Голод, роман |
2·20 | „ |
| 8. | Леся Українка. Думи і мрії. Поезиї |
1·60 | „ |
| 9. | Стефан Ковалїв. Громадські промисловцї |
1·60 | „ |
| 10. | Уіллїям Шекспір. Гамлєт, принц данський |
1·80 | „ |
| 11. | Генрик Понтоппідан. Із хат. Оповіданя |
1·40 | „ |
| 12. | Богдан Лепкий. З житя. Оповіданя |
1·20 | „ |
| 13. | Ґергарт Гауптман. Візник Геншель |
1·60 | „ |
| 14. | Михайло Коцюбинський. В путах шайтана. Оповіданя |
1·60 | „ |
| 15. | Уіллїям Шекспір. Приборкана гоструха |
1·40 | „ |
| 16. | Панас Мирний. Лихі люди |
1·40 | „ |
| 17. | Короленко. Судний день |
1·20 | „ |
| 18. | У. Шекспір. Макбет |
1·60 | „ |
| 19. | К. Ґуцков. Урієль Акоста |
1·40 | „ |
| 20. | У. Шекспір. Коріолян |
1·80 | „ |
| 21. | Михайло Яцків. В царстві сатани |
1·60 | „ |
| 22. | Панас Мирний. Морозенко |
0·90 | „ |
| 23. | Лесь Мартович. Нечитальник |
1·60 | „ |
| 24. | Михайло Коцюбинський. По людському |
2·00 | „ |
| 25. | В. Оркан. Скапаний сьвіт |
1·00 | „ |
| 26. | Василь Стефаник. Дорога |
1·60 | „ |
| 27. | У. Шекспір. Юлїй Цезар |
1·60 | „ |
| 28. | Л. Толстой. Відродженє, (3 томи) |
3·60 | „ |
| 29. | К. Гавлїчек Боровский. Вибір поезий |
1·60 | „ |
Цїни подані за оправні примірники. Брошурованих не продаєть ся.
У другій сериї, „Науковій Біблїотецї“, вийшли:
| 1. | Кароль Кавцкі, Народність і її початки |
0·60 | К. |
| 2. | Фр. Енґельс, Людвік Фаєрбах. Переклад Будового |
0·50 | „ |
| 3. | Фр. Енґельс, Початки родини, приватної власности і держави |
1·50 | „ |
| 4. | Ш. Сеньобо, Австрия в XIX столїтю |
0·80 | „ |
| 5. | В. Будзиновський, Хлопська посїлість |
2·00 | „ |
| 6. | І. Флямаріон, Про небо (кінчить ся друкувати). |
| 7. | М. П. Драгоманов, Переписка Т. I. |
1·60 | „ |
| 8. | С. Степняк, Підземна Росия (друкуєть ся). |
Брошур другої сериї не оправляєть ся.
У третїй сериї „Лїтературно-Науковій Біблїотецї“ вийшли:
| 1. | М. Грушевський, Хмельницький і Хмельниччина |
0·20 | К. |
| 2. | Курцій Руф, Фільотас |
0·20 | „ |
| 3. | В. Наумович, Величина і будова звіздяного сьвіта |
0·15 | „ |
| 4. | Панас Мирний, Лови |
0·06 | „ |
| 5. | І. Пулюй, Непропаща сила |
0·20 | „ |
| 6. | М. Грушевський, Бех-Аль-Джуґур |
0·10 | „ |
| 7. | І. Раковський, Вік нашої землї |
0·10 | „ |
| 8. | А. Чехов, Каштанка |
0·15 | „ |
| 9. | М. Драгоманов, Мик. Ів. Костомарів |
0·15 | „ |
| 10. | Е. Золя, Напад на млин |
0·20 | „ |
| 11. | І. Пулюй, Нові перемінні звізди |
0·15 | „ |
| 12. | Г. Квітка, Маруся (друкуєть ся). |
| 13. | М. Левицький, Спілкова умова для селянських спілок (друкуєть ся). |
| Увага. | Укр. руська Видавнича Спілка дає всї свої видання на рати (місячні або квартальні) з тим, що термін сплати буде точно задержаний. — Хто хоче взяти на рати книжки, мусить зголосити ся до дирекциї по реверс, який має виповнити і звернути дирекциї. Хто зложить від разу 20 кор. дістає 10% рабату. На „Лїт. Наук. Біблїотеку“ приймаєть ся окремо передплату по 5 кор. за серию зложену зі 48 (подвійних) аркушів друку. |
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |