Наше право IV

Наше право IV

Незалежна держава

Через рік після прийняття Декларації про суверенітет, 16 липня 1991 року депутати Верховної Ради, разом з членами ЦК КПУ і громадянами СРСР відсвяткували День незалежності. Чому незалежності? Адже проголошували суверенітет.

З’ясуємо, що таке суверенітет, і чим він відмінний від незалежності. Декларація дає таке визначення^[1]:

«державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах».

Отже, незалежність, на думку народних депутатів, є складовою суверенітету, і стосується вона зовнішніх зносин. Але в Декларації суверенна УРСР лишалась складовою СРСР. То звідки взялась незалежність у зовнішніх зносинах?

Особливість зовнішніх зносин УРСР визначив березневий референдум 1991 року ^[2], на якому мешканці УРСР висловились за збереження СРСР. І дивного в такому результаті немає, бо за збереження імперії голосували громадяни СРСР.

Святкуванням незалежності через чотири місяці після референдуму про збереження імперії, верхівка влади УРСР занепокоїла президента США. Адже незалежність — то є націоналістична ідея. Рік до того націоналісти заявили про намір перебрати владу і підпорядкувати собі або розпустити ради народних депутатів. Тож гарячковість комуністичної еліти в створенні ілюзії незалежності сприймалась як доказ того, що комуністи вже під впливом націоналістів. І 1 серпня 1991 року, під час візиту в Україну, Буш виступив перед депутатами і закликав їх відмовитись від незалежницького задуму. Бо він запідозрив, що маніпулювання політичними термінами покликане прикрити змову народних депутатів проти народу з метою узурпації влади і захоплення державного майна республіки.

На початку серпня 1991 року ще не було відомо, чим закінчиться комуністична забава в незалежність. Виручили московські заколотники. Це їхній провал підштовхнув владу УРСР до проголошення незалежності.

Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року має контроверсійні положення. Якщо Декларацією від 16 липня 1990 Верховна Рада проголосила суверенітет, «виражаючи волю народу України», то в Акті про незалежність народ не згадується. Мотивом для депутатів стала^[3]:

«смертельна небезпека, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року».

Сумнівною є щирість депутатів. Небезпека існувала 19 і 20 серпня. А в ніч на 22 серпня московські заколотники вже були арештовані, отже, на 24 серпня небезпека пройшла. То, може, депутатів налякав провал путчу? Адже в ті дні вони не знали, як далеко піде Єльцин.

Підставою для проголошення незалежності народні депутати знайшли^[4]:

«право на самовизначення, передбачене Статутом ООН та іншими міжнародно — правовими документами».

Чиє то право? Якщо виходити зі Статуту ООН^[5], то таке право мають народи. Але українського народу Верховна Рада не визнавала, а на міфічного суб’єкта — народ України — не випадало посилатися через результати березневого референдуму.

За допомогою маніпуляцій з поняттями, в умовах тотального правового нігілізму інтелігенції і населення, депутати відстояли право кадрового складу УРСР, а якщо сказати марксистсько-ленінськи, то соціалістичної нації на самовизначення. Це припущення підтверджує Закон про правонаступництво від 12 вересня 1991 року ^[6]:

«З моменту проголошення незалежності України найвищим органом державної влади України є Верховна Рада України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР».

Така влада, мабуть, встановилась довічно. На інші структури влади та на закони УРСР, що дістались незалежній Україні з колоніальної доби, встановлені часові межі —до «ухвалення нової Конституції України». А на депутатський склад Верховної Ради УРСР — жодного часового обмеження. І вічно недоторкані в подальшому прийняли Конституцію України, яка знову таки не знає історичного права українського народу. Більш того, фальсифікацією визначення: «Український народ – громадяни України всіх національностей», парламент відмовив етнічним українцям в їх власному імені.

Разом з тим, збереження вищого законодавчого органу УРСР в колонізаторському депутатському складі і визнання законів УРСР такими, що не суперечать законам, які прийняті після проголошення України,^[7] дає підстави говорити, що, насправді, проголошена незалежність не України, а УРСР.

До речі, парламент якого скликання прийняв Конституцію України? Законодавчий орган запевняє, що:^[8]

«Конституція України— основний закон держави Україна. Ухвалений 28 червня 1996 року на 5-й сесії Верховної Ради України 2-го скликання».

То що, в незалежній Україні, з 24 серпня 1991 року і до прийняття Конституції, відбулися два скликання парламенту? Коли ж це сталось? Одне скликання, те, що ухвалило Конституцію, відбулось 1994 року, і це були перші парламентські вибори після проголошення незалежності. То звідки взялося ще одне скликання?

Ні звідки. Його не було. Перед тим було інше —12-е скликання Верховної Ради УРСР — і воно відбулось 1990 року.

Так і залишилась непідтвердженою легітимність Верховної Ради УРСР в повноваженнях законодавчого органу незалежної України. У всякому разі, колонізатори — депутати не подбали про легітимацію їхніх мандатів після 24 серпня 1991 року. В березні 1990 року їх обирали громадяни СРСР, які через рік на референдумі висловились за збереження імперії. Але стався крутий поворот.

З жовтня 1991 року джерелом влади в новопосталій державі стали громадяни України. І ці суб’єкти на грудневому референдумі заперечили волю громадян СРСР, і переважною більшістю висловились за державну незалежність своєї Батьківщини. І оскільки Акт 24 серпня не спирався на їхню волю, а був проголошений через переляк депутатів від провалу заколоту в Москві, то радянські законодавці мусили запитати у нового джерела влади, чи воно довіряє їм. Цього вони не зробили. Скориставшись ейфорією нових громадян і наївністю націонал-демократів, вони узурпували владу в незалежній Україні. Тоді це їм зійшло з рук через слабкість і дезорієнтованість націоналістів. З усієї номенклатури УРСР був легітимований тільки Леонід Кравчук, якого громадяни України обрали своїм Президентом. Але нелегітимні депутати з цим не змирились.

З весни 1993 року вони розгорнули кампанію дискредитації Президента, а вже в червні зробили спробу позбавити його легітимності^[9]. Президент зумів відстояти свою легітимність, але йому забракло сил подолати скоординовані зусилля комуністів і демократів. Тож він змушений був погодитись на дочасні вибори, на яких він програв.

Ейфорія інтелігенції восени 1991 року затьмарила деякі суттєві особливості установлення нової держави. Про нелегітимність депутатів Верховної Ради УРСР в незалежній державі ми вже говорили. Згадували й небажання колоніальних депутатів визнати історичне право українського народу, а також їхнє маніпулювання з назвою держави при збереженні її неукраїнської сутності. Але можна почути й заперечення озвучених тут тез: мовляв, чому депутати стали нелегітимними, адже в 1990 році їх обирали ті самі українці, що в грудні 1991 року населяли Україну?

Ті, та не ті. Ті самі українці, які в статусі громадян СРСР на референдумі в березні 1991 року проголосували за збереження імперії, в грудні 1991 року в статусі громадян незалежної України дружно проголосували за незалежність. Отже, щось таки сталось. А сталось те, що погляди українців на політичні проблеми кардинально змінились. В березні вони ще не вірили, що імперію можна розвалити. А восени вони вже з натхненням її розвалювали. А от погляди соціалістичної нації на українську не змінились. Вона як панувала за правом окупанта, так і продовжила панування, щоправда, вже за правом політичної нації.

Відмінність політичної нації в Україні від соціалістичної полягає в соціальній ідеології та в політичному режимі. Замість служіння трудовому народові, носії політичної нації перейняли цінності власного збагачення. Замість державної монополії на власність вони поділили її між собою і приватизували. Замість тоталітарного режиму — режим ліберальної плутократії, або, інакше кажучи, режим тотальної корупції. В ставленні ж до автохтонів звички матеріального визиску, морального приниження і політичного утиску збереглись.

• Наше право І

• Наше право ІІ

• Наше право ІІІ

• Наше право IV

Джерела

1. Декларація про державний суверенітет України [1]
2. Конституційна юстиція на межі тисячоліть. Початок конституцієтворення в суверенній Україні [2]
3. Про проголошення незалежності України [3]
4. Там же
5. Устав Организации Объединённых Наций [4](рос.)
6. Про правонаступництво України. Стаття 1 [5]
7. Там же. Стаття 3.
8. Конституція України [6]
9. Про проведення всеукраїнського референдуму щодо довір'я (недовір'я) Президенту, Верховній Раді України [7]