Наше право ІІ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Українці за відновлення історичного права[ред.]

Відновлення історичної справедливості не зводиться до визнання, вшанування і надання правового статусу учасникам боротьби. Бо справедливість була розтоптана не тільки по відношенні тих, хто боровся. Жертвою загарбників став народ. Відновлення історичної справедливості — то є відновлення історичного права народу.

Українська історія має прецеденти відновлення права. Один з них — Зборівський договір, який, за оцінкою частини дослідників, мав таке значення:[1]

«... роль Зборівського договору 1649 року в процесах українського державотворення дуже велика. Адже за ним вперше з княжих часів була відновлена державність українського народу».

В щойно наведеній узагальнюючій оцінці не конкретизовані права, що були відновлені та виборені у війні Хмельницького проти Речі Посполитої. Отримані права становили цілий комплекс, в якому були: суверенітет Гетьмана супроти польської корони, кордони, відновлені козацькі вольності, збільшене число реєстрових козаків, відновлені права православної Церкви, тощо — всього 12 пунктів.

На початку ХХ століття українські політики усвідомлювали проблему історичного права. Революційна українська партія своєю програмою [2] мала працю Миколи Міхновського Самостійна Україна. Ось цитата з цієї праці:

«... як партія бойова, партія, що виросла на ґрунті історії і є партією практичної діяльности, ми зобов'язані вказати ту найближчу мету, яку ми маємо на оці. Ця мета — повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії. Ми виголошуємо, що ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою. Наша надія довго нездужала, але нині вже стає до боротьби. Вона добуде собі повну свободу і перший ступінь до неї: Переяславська конституція».

Міхновський сприймав Переяславську угоду[3] як конституцію, хоч розумів її політико —правову обмеженість. В його концепції, відновлення угоди з Москвою було необхідним актом, без якого легітимізувати незалежну українську державу на початку ХХ століття було б неможливим. Які ж права Міхновський знайшов в «березневих статях»[4] такими, що мають бути відновлені як перша ступінь до національної свободи? Найголовніші положення він бачив так:

«1. Власть законодатна і адміністраційна належиться гетьманському правительству без участи і втручання царського правительства. 2. Українська держава має своє окреме самостійне військо. 4. Суб'єкт неукраїнської національности не може бути на уряді в державі українській. Виїмок становлять контрольні урядники, що доглядають певність збирання данини на користь московського царя. 6. Українська держава має право обирати собі голову держави по власній уподобі, лише сповіщаючи царське правительство про своє обрання. 13. Незломність стародавніх прав, як світських, так і духовних осіб, і невтручання царського правительства у внутрішнє життя української республіки. 14. Право гетьманського правительства вільних міжнародних зносин з чужими державами».

В програмі РУП, як і в Зборівському договорі, показовою є масштабність прав. І ні той, ні той документ не має вимог визнання, вшанування, нагороди учасників боротьби та інших символічних дій. Бо очевидно, що все те має робити націоналістична сила, яка відновить історичне право народу.

Центральна Рада спочатку відійшла від історичного права. Українське козацтво до ХХ століття значною мірою було асимільоване в культуру великоросів, тож державним гегемоном в революційних подіях воно не могло стати. Революційну ініціативу мала інтелігенція, яка на 1917 рік була заражена ідеями інтернаціоналізму та соціалізму. Тож і Центральна Рада Третім Універсалом, проголосивши утворення Української Народної Республіки, переймалася не відновленням права українців на свою державу, а подоланням політичної кризи в Російській імперії:

« І ми, Українська Центральна Рада, твоєю волею, в ім'я творення ладу в нашій країні, в ім'я рятування всеї Росії, оповіщаємо: Однині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів».

Республіка Російська не стала тим, чого хотіли українські соціалісти. Тож вже через два місяці після Третього, з’явився Четвертий Універсал:

«...ми, Українська Центральна Рада, оповіщаємо всіх громадян України: Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу».

Внаслідок воєнної агресії Росії українська революція програла фактично. Але юридично вона не програла: утворена Четвертим Універсалом незалежна держава українського народу, хоч і потерпіла поразку перед Росією, але її уряд не капітулював, і Четвертий Універсал не був скасований. Тож по нині він є історико —правовою підставою для боротьби українців за свої права.

Четвертий Універсал Центральної Ради і наступні закони УНР стали тими актами, якими: 1. Була відновлена державна незалежність України. 2. Конституйоване нове джерело влади —український народ. Ці права українці вибороли в січні 1918 року, і до цього часу вони їх не зреклись.

Павло Скоропадський успадкував незалежну державу. Він змінив її політичний режим і назву: [5]

«Громадяне України! Всім Вам, козаки та громадяне України, відомі події посліднього часу, коли джерелом лилася кров кращих синів України і знову відродившася Українська Держава стояла коло краю загибелі».

«знов відродившася Українська Держава» — то була Українська Народна Республіка, влада якої не змогла зберегти контроль над суспільством. Справу встановлення законопорядку, спокою і поступу взяв на себе Гетьман Скоропадський. Але суспільство було розколоте і дезорієнтоване різними політичними партіями. Тож Скоропадський програв. Після нього знову з’явився політичний режим УНР, якому так само не вдалось подолати руїну і зовнішню агресію.

Стратегію відновлення історичного права свого народу, після окупації України російськими військами, продовжили націоналісти. 30 червня 1941 року вони проголосили Акт, в якому сказано: [6]

«Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави.. ».

Ця тенденція зберігалась до кінця 1980-х років. В жовтні 1989, паралельно з діяльністю підпільних структур ОУН, виникла політична партія, яка мала метою відновлення УНР. Подібну мету мала й Українська Народно-демократична ліга, яка 1990 року стала партією[7]. Влітку і восени 1990 року Українська міжпартійна асамблея проводила масову реєстрацію громадян української держави і готувалась до скликання Національного Конгресу  — першої черги установчих зборів відновленої держави.

Невдача останньої спроби відновити історичне право українців спричинена як слабкістю ініціаторів та організаторів відновлювального руху, так і спротивом праву українців з боку влади УРСР, яка в тисячі разів перевершувала націоналістів в кадрах, організованості і фінансах. Проти націоналістів спрацював і націонал-демократичний рух зі своєю стратегією еволюції.



Джерела[ред.]

  1. Зборівська битва і Зборівський договір в історії України [1]
  2. Революційна українська партія: [2]
  3. Переяславська угода 1654 року [3]
  4. Найвизначніші пам’ятки правої культури України. [4]
  5. Грамота до всього українського народу. [5]
  6. Ярослав Стецько. 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України. – Лондон: Українська видавнича спілка. – 1967, С. 330
  7. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України. Довідник — Київ: Товариство «Знання» Української РСР.  —1990, С. 26