Наше право І

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Наше право  — праця Григорія Приходька, в якій автор розглядає особливості становлення держави Україна [1] з погляду історичного права українців. До цієї теми автор звертався раніше, зокрема, в праці Виклик Системі.

Народ без права і без знань[ред.]

В статті «НеУкраїнська держава» [2] йдеться про парадокс, що породжений особливістю Акту проголошення незалежності та Закону про правонаступництво держави[3]. Правові колізії, що породжені політичною доцільністю панівної еліти в установленні держави, продовжують множитись, ускладнюючи і без того складну суспільну ситуацію.

Першопричиною суспільної драми є невизнання політичною нацією права етнічних українців на свою державу. В Конституції джерелом влади є народ — громадяни України всіх національностей. Але якщо російська меншина, на день проголошення незалежності, мала свою спадкову еліту, то радянська еліта українців спадковості не мала, бо національна інтелігенція була знищена в попередню добу. Тож позбавлені національного проводу етнічні українці в УРСР, як і до проголошення незалежності, залишились в стані дискримінованого етносу.

Домінантною в незалежній державі стала політична нація, яка з’явилась як переродження нації соціалістичної. Вона зберегла звичаї панування та зверхності над автохтонами. А українці, виборовши незалежність, так і не вибороли право формувати державу і суспільний устрій за своїми звичаями та традиціями. Більш того, вони не спромоглись вибороти право на захист національної гідності, історії, мови, героїки. Ми не відновили своє право ні на землю, ні на справедливий суд, ні на формування влади. Непрозорість виборчої системи, що побудована на маніпуляційних технологіях, поглиблена пропорційною системою виборів та закритими списками партій, що балотуються в парламент [4]. Звершується над волею українців — виборців плутократичний принцип формування влади, зокрема, недоступні для етнічних українців суми грошей, що потрібні для успішної виборчої кампанії. Якщо до цього додати корупцію у формуванні виконавчого апарату держави, то, як наслідок, українці, окрім поодиноких випадків, не мають тих сум грошей, які відкривають шлях до найвищих ешелонів влади.

Політична дискримінація етнічних українців має витоки у законодавчому органі. Саме там парламентарі установчими актами держави зігнорували боротьбу українців за своє право, там конституйований і політичний народ, якому парламентарі самочинно і в супереч історико-політичним фактам дали ім’я українського народу[5]. Парламент стимулює українофобію і у виконавчій владі, зокрема, через механізм формування уряду:[6]

«Рівень правосвідомості українців не дозволяє надати право на носіння травматичної зброї всім без обмежень, вважає міністр внутрішніх справ України. «Я ставлюсь до цього вкрай обережно. Для того щоб дозволити його видачу, треба мати високий рівень культури серед населення».

Ось так влада мотивує дискримінацію українців. Особиста зброя то є засіб самозахисту, в тому числі і від приниження з боку чиновників. А право на самозахист дає Бог, а не міністр. Але окупаційна традиція не дозволяє чиновникові погодитись на можливість українця захистити себе і свою сім’ю. Тож, оскільки маємо державне заперечення наших прав і нашого імені, то маємо поставити питання: Чи має український народ право на національну державу?

Поза сумнівом, він має таке право. І підтвердженням цього права є існування в минулому українських державних утворень на нашій території. Державність українців в історії, а точніше, сукупність державних актів, що становили правову базу минулих державних утворень українців, складають поняття Історичне право українського народу.

Історичне право народу має ключове значення для консолідації нації. В політико — правовому відношенні воно легітимізує національно —визвольну боротьбу, а по відновленні державності стає базою для подальшого формування правової системи. В ідеологічному відношенні усвідомлення історичного права свого народу, знання його засад становить сутність національної свідомості. Історичне право народу свідчить, що українці протягом писаної історії усвідомлювали себе як політичну окремішність, і щоразу, піднявшись після національної катастрофи, відновлювали і захищали своє право.

Проблема відновлення історичного права українців загострилася в зв’язку зі спробами Віктора Ющенка, в кінці його президентства, визнати учасників боротьби за незалежність України та надати їм відповідного правового статусу[7]. Головною перешкодою президентській волі була політична нація. Президент Ющенко вже раніше вносив в парламент законопроект «Про правовий статус учасників боротьби за незалежність України 20-90-х років ХХ століття». Але Головне науково —експертне управління Верховної Ради України заперечило волю Президента, бо:[8]

«...формування ОУН —УПА досі офіційно не визнані воюючою стороною відповідно до критеріїв, встановлених Гаазькою конференцією від 18 жовтня 1907 р. щодо ополчень та добровільних формувань. Ці формування не визнані на міжнародному рівні ветеранами руху Опору».

Окупаційна логіка така: ми вас не визнаємо, бо ми вас не визнали. Політична еліта заперечує свою окупаційну сутність, але посилання на міжнародний рівень ветеранів руху Опору доводить, що держава Україна понині не є самостійною. І від кого вона залежить, здогадатись не важко, якщо згадати, ветерани яких країн не визнають Українську повстанську армію.

Ініціаторами визнання учасників національно —визвольної боротьби та нагородження окремих осіб вищими державними нагородами є новітні націоналісти. Схвалюючи вищезгаданий Указ Президента, лідер Всеукраїнського об’єднання «Свобода» свідчить:[9]

«Визнання борців за Незалежність України — це не право, а обов’язок влади. Обов’язок перед мільйонами українців, що поклали життя в боротьбі за Україну, перед мільйонами живих, які зазнали переслідувань і поневірянь, але не зрадили ідею. Зрештою, це обов‘язок перед мільйонами українців, що у 2004 році вийшли на Майдан з надією на краще... Ця подія стала результатом безперервного тиску на владу з боку громадськості, українських патріотів, зрештою Всеукраїнського об’єднання "Свобода" з вимогою відновлення історичної справедливості. П’ять років поспіль ми приходили під стіни Секретаріату Президента, Верховної Ради України, Кабінету міністрів України з вимогою державного визнання боротьби ОУН та УПА. Щороку ми пропонували Президентові готовий Указ, під яким Ющенко лише мав залишити розчерк пера» .

В щойно наведених словах новітнього націоналіста виділимо три моменти: Перший: безапеляційне твердження про обов’язок держави. Якщо держава зобов’язана визнати національно —визвольну боротьбу українців, то треба було б послатись на відповідний державний акт. Ні з Декларації про суверенітет, ні з Акту проголошення незалежності, ні з Конституції не витікає, що законодавець створював державу, виконуючи волю українського народу, і що своєю владою він завдячує героїчній боротьбі націоналістів. Навпаки, в Законі про правонаступництво держави[10] прямо вказано, що нова держава є правонаступницею УРСР з її законами, кадрами і Конституцією. Як відомо, героями для УРСР були радянські герої, і цю традицію культивує нинішня держава. А от ОУН і УПА Українська РСР сприймала як своїх ворогів. То її НКВС вів війну проти УПА. То її суди прирікали націоналістів на страту та тривалі ув’язнення. То її конвоїри вивозили ув’язнених і цивільне населення Галичини у віддалені райони Росії. До нині ми не домоглись від політичного керівництва УРСР каяття перед Богом і перед нашим народом. То звідки у окупантів взявся обов’язок перед поневоленими?

Другий момент: перелік суб’єктів, перед якими нинішня держава, начебто, має обов’язок. Не зрозуміло, яке відношення до ОУН і УПА мали ті, «що у 2004 році вийшли на Майдан». Адже туди йшли «з надією на краще», а саме: демократія, свобода слова, бандитам тюрми. Був навіть заклик оточити Донбас колючим дротом. У класичних же націоналістів були, як відомо, інші цілі.

Вшанування пам’яті борців потрібне не мертвим. Воно потрібне молодим поколінням, щоб вони не загубились в історії. Звідси обов’язок новітніх націоналістів — плекати чисту пам’ять, не допускати профанації національної героїки. А це означає не тільки пікети під палацом Президента, а й готовність пожертвувати собою, захищаючи свою честь і честь нації, якщо окупанти стануть глумитися над пам’яттю про полеглих.

Третій момент: ототожнення визнання і вшанування учасників боротьби з відновленням історичної справедливості. Таке ототожнення є хибним. Визнання учасників боротьби поза контекстом історичного права народу не відновлює історичну справедливість. Навпаки, воно спроможне ускладнити її відновлення. Визнати боротьбу може й ворог, якщо обставини спонукають його до цього. В реальних умовах України визнання може бути здійснене байдужою до долі нації владою, якщо більшість в парламенті належатиме прагматичній партії.

Для прагматичних політиків ідеологічні проблеми не заторкують ні економіку, ні безпеку. Разом з тим, ідеологічна поступка тій чи іншій частині населення може дати додаткові голоси на виборах. І якщо націоналістично налаштовані українці готові забезпечити владній партії більшість голосів на наступних виборах в обмін на визнання національно —визвольної боротьби, то прагматична партія на такий бартер погодиться. Але це не дає українцям права на свою державу. Навпаки, воно поглиблює проблему, оскільки створює у населення небезпечну ілюзію, що відома з історії як українізація, яка закінчилась русифікацією та масовим винищенням національної інтелігенції.

Теоретично, радянська влада також могла визнати національно —визвольну боротьбу. Політична верхівка УРСР успішно творила ілюзію перетворення колоніальної влади на націоналістичну, а колонії — на національну державу українців. Живий ланцюг 21 січня 1990 року навіяв ілюзію багатьом, що, начебто, влада визнає історичне право українців, тож її треба підтримувати. Декларація про суверенітет відвернула симпатії багатьох українців від націоналістів, і тим самим облегшила владі проведення березневого референдуму 1991 року, на якому більшість населення висловилися за збереження СРСР. Якби радянська влада здогадалась визнати ОУН і УПА, то, мабуть, не було б Акту проголошення незалежності, а націонал —демократи отримали б шанс переселитись на безкрайні простори Сибіру.



Джерела[ред.]

  1. [1]
  2. «За вільну Україну плюс»  — 2008, 21 лютого, N 7
  3. Про правонаступництво України [2]
  4. Види виборів та виборчих систем [3]
  5. Конституція України [4]
  6. МВД: Украинцы культурно не созрели для ношения оружия [5] (рос.)
  7. Указ Президента України № 75/2010 29 січня 2010. [6]
  8. Олекса Чорнота. Інсинуації навколо питання визнання УПА. //Воля і Батьківщина.—2009. Числа 1—2;—С.70—92
  9. Тягнибок вирішив «добити» Ющенка, і вимагає встановити 14 жовтня державне свято – День УПА [7]
  10. Про правонаступництво України [8]