Наше право ІІІ

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Декларований суверенітет[ред.]

ХХVIII з’їзд КПУ (19 —23 червня 1990 року) прийняв резолюцію про державний суверенітет Української РСР. Членів КПУ, що були депутатами Верховної Ради УРСР, з’їзд зобов’язав втілити волю партії в державний акт[1]. І воля партії була втілена 16 липня 1990 року, коли Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Однак, виникла розбіжність філологічного ґатунку між актом з’їзду і актом парламенту. Суб’єктом суверенітету у комуністів є Українська РСР, а у народних депутатів — Україна. Чи ця відмінність означає, що парламентарі, виконуючи волю з’їзду КПУ, скорегували її на користь українській нації? Відповідь пошукаємо в Декларації: [2]

«Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення».

Отже, Верховна Рада встановила все-таки суверенітет УРСР, як того вимагав з’їзд комуністів. А от назва державного акту, який прийняли народні депутати, і в якому читаємо «суверенітет України», мабуть, була призначена для тогочасної наївної інтелігенції.

Суверенна УРСР, за Декларацію, має, нібито, своє громадянство, верховенство Конституції і своїх законів на своїй території[3]. Має Декларація і положення про те, що її принципи використовуються для укладання союзного договору[4]. Але нас більше цікавитимуть не юридичні тонкощі державного акту, а деякі поняття, що використані народними депутатами УРСР.

В Декларації сказано, що суверенна Українська РСР є національною державою. Спробуємо з’ясувати, про яку націю йдеться. Законодавці запевнили, що йдеться про українську націю, яка здійснює своє право самовизначення. Але питомо українська нація самовизначилась в січні 1918 року Четвертим Універсалом. І нове самовизначення їй не було потрібним, тим паче, що УНР, а потім і держава Скоропадського визнані великим числом незалежних держав. А після поразки Української Народної Республіки, після всякої катастрофи, українська нація намагалась відновлювати свою державність. 30 червня 1941 року ОУН своїм Актом проголосила відновлення Української держави. А 1 липня 1990 року ініціатори відновлення УНР розпочали реєстрацію громадян Української держави і своєю Політичною заявою заявили про намір Скликати Національний Конгрес, який відновив би українську державу.

Отже, в Декларації, яка була прийнята через два тижні після розгортання масової реєстрації громадян української держави, йдеться не про питомо українську націю. Це підтверджується й тим, що Верховна Рада УРСР, прийнявши Декларацію, жодним словом не згадала ні Четвертий Універсал, ні національно —визвольну боротьбу українців після окупації України Росією. Відтак вона замовчала і Акт від 30 червня 1940 року, і Політичну Заяву від 1 липня 1990 року.

В УРСР була єдина нація, волю якої втілювала Верховна Рада УРСР, і в контексті інтересів якої Декларація набувала чинності. То була соціалістична нація на території УРСР. А що таке соціалістична нація? Комуністи цей феномен розуміють так:[5]

«В праці «Марксизм і питання мовознавства» Й. В. Сталін показав... З падінням капіталізму сходять зі сцени і буржуазні нації. На руїнах старих, буржуазних націй розвиваються нові, соціалістичні нації, що являють собою принципіально новий тип націй. Ці нації складаються на основі ростучого соціалізму. Силою, яка скріплює ці нові нації, керує ними, є робітничий клас і його інтернаціоналістська партія».

Якщо ознакою «буржуазної» нації є спільність — культурна, релігійна, мовна, тощо,  — то для соціалістичної нації спільність є буржуазною надмірністю. Умовою існування і панування соціалістичної нації є тоталітарний режим — скріпленість і керованість. Але керованість, як і скріпленість, не всякою, а тільки інтернаціоналістською партією.

Соціалістична нація в Україні виникла внаслідок поразки Української Народної Республіки з наступною окупацією України Росією та соціального експерименту, що проходив різні фази: експропріації, розкуркулення, колективізації, голодомору, масових репресій, знищення української Церкви . В основному соціалізм переміг в грудні 1936 року, коли була прийнята сталінська конституція. Але соціалістична нація не вгамувалась. Вона продовжувала пригнічувати питомо українську націю, зокрема, через винищення інтелігенції, репресії і розстріли українського духовенства. Одним з прикладів домінування соціалістичної нації стала Декларація про державний суверенітет України, яку Верховна Рада прийняла, вкравши назву нашої нації, замінивши український народ на міфічний народ України і знехтувавши новітнім рухом українців за відновлення своєї держави.

Можна встановити персональний склад соціалістичної нації в УРСР. То були ті керівні, поліційні, пропагандистські і комісарські кадри, що були відряджені в Україну з Росії для здійснення індустріалізації, колективізації та інших програм побудови комунізму. Під їхнім окупаційним наглядом були кадри, що рекрутовані з місцевих. Весь персонал соціалістичної нації був виконавцем партійної волі — всіх тих погромів і геноцидів, терорів і масових репресій, які знекровили українську націю.

За Декларацією, єдиним джерелом влади в УРСР є народ України, бо саме його волю, начебто, виражала Верховна Рада УРСР. Але такий народ не відомий в історії. У всі віки українську етнічну територію населяли українці. Тоді що таке народ України? Декларація дала таке визначення[6]:

«Громадяни республіки всіх національностей становлять народ України ».

З цього визначення видно, що народ України не є тотожній українському народові. Бодай тому, що він весь вмістився на території УРСР. А український народ, окрім того, що він населяє рідну землю, ще й розсіяний по земній кулі.

Виходить нестиковка і з «громадянами республіки». На час прийняття Декларації УРСР не мала своїх громадян, бо не мала закону, за яким мешканці території могли ставати її громадянами. Закон про громадянство був прийнятий Верховною Радою України 8 жовтня 1991 року[7]. Але то вже була нова реальність. А до того територію УРСР всуціль заселяли громадяни СРСР, які, з волі XVIII з’їзду ВКП(б) сукупно, на всій території СРСР, становили єдиний радянський народ. Отже, не існувало й народу України.

То чию ж волю виражала Верховна Рада УРСР 16 липня 1990 року? Оскільки новопосталих громадян української держави вона не визнала, то лишається тільки радянський народ, поняття якого:

«з'явилося в середині 1930-их pp., під час погрому неросійських народів, нищення їх культурної верхівки і національних партійних кадрів, тривалих кампаній проти так званого буржуазного націоналізму та припинення всякої боротьби проти російського великодержавного шовінізму».

Чому ж Верховна Рада УРСР замовчала справжнє джерело, волю якого вона виражала — громадян СРСР всіх національностей, а замість них незграбно втискує в Декларацію неіснуючих тоді громадян радянської республіки всіх національностей? Причина, мабуть, в ідеологічному цейтноті.

Вкінці 1980-х років влада УРСР, як і вся радянська влада, разом з КПРС, соціалістичними націями і радянським народом, була дискредитована. На створення нової ідеології вже не лишалося часу. Націоналістичний дух швидко ширився по Україні, тож ідеологічна служба КПУ мусила терміново міняти цінності на ті, яким вона до того протистояла. Але це не означає, що комуністи стали сповідувати націоналізм. То був ідеологічний маневр з метою маскування справжніх цілей.

Вкінці 1980-х років активізували діяльність підпільні структури ОУН, які дали ідеологічну основу, кадрову і фінансову підтримку новітньому націоналістичному рухові. В січні 1988 року виник Український Християнсько —Демократичний Фронт[8] з незалежницькою метою. Влітку 1989 року виникла Українська Народно —Демократична ліга[9], яка визнавала Центральну Раду УНР як законний український уряд і домагалась незалежності України. Восени 1989 року виникла Українська національна партія, яка проголосила своєю метою відновлення УНР в етнічних кордонах. Націоналістичний дух швидко ширився по Україні, проникав в громадські креатури влади, тож ЦК КПУ мусив реагувати на виклик. І він зреагував. 21 січня 1990 року, зусиллями комуністичних парткомів і за підтримки лояльних до влади громадських організацій та промислового директорату, була проведена видовищна акція, яку ініціатори присвятили Акту Злуки.

Те, що для ідеологічної служби ЦК КПУ час був гострим дефіцитом, можна побачити з деяких особливостей акції: 1). Річниця Акту — 22 січня, а „живий ланцюг”  — 21 січня. 2). Таку акцію доречно влаштувати до ювілею, наприклад, до 90-річчя Акту, а організували до 91-ї річниці. 3). Якщо вже політику підміняти видовищними акціями, то ланцюг єднання треба було б протягнути від Перемишля до Краснодара з заходом в Курськ, Воронеж і т.д. І це не є фантазія націоналіста, бо ініціатори знаменного Акту мали на меті злуку українських земель не тільки від Києва до Львова. В Третьому Універсалі вони написали:

«Остаточне визначення границь Української Народної Республіки, що до прилучення частин Курщини, Холмщини, Вороніжчини і суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, має бути встановлено по згоді організованої волі народів».

21 січня 1990 року ЦК КПУ організацією живого ланцюга заявив власну волю, що спрямована на збереження панівного становища соціалістичної нації, яка вже крокувала до капіталізму, а відтак перетворювалась на націю політичну. Щоб зберегти владу, ЦК КПУ намагався перехопити у націоналістів ініціативу, але замовчувати Четвертий Універсал, як акт відновлення незалежної державності. Ця тенденція триває по нині. 21 січня 1999 року Президент України Кучма своїм указом започаткував нове державне свято — День соборності України. І хоч цей День держава святкує щороку 22 січня, вона уникає згадок про Четвертий Універсал, День якого так само припадає на 22 січня. Чи випадкова така забудькуватість? Думається, що ні.

Панівний клас не бажає визнавати українську державу. Є поважна причина ворожого ставлення законодавчої влади до історичного права українців. Якби політична еліта визнала Четвертий Універсал, то мала б визнати агресію Росії проти УНР та окупацію України Росією внаслідок поразки УНР. А це вело б до визнання УРСР як окупаційної адміністрації на території України. Разом з тим, це надихало б націоналістів, бо визнання державою Четвертого Універсалу давало б політико —правову підставу для визнання тією самою державою національно —визвольної боротьби українців в ХХ столітті. До речі, в такому разі принизливе випрошування у влади правового статусу для учасників боротьби було б не потрібним.

Друга неприємність, яку тягло за собою відновлення української держави — втрата панівним класом перспективи придбання за безцінь мільярдних шматків державного майна. КПУ, як, і вся КПРС, послідовно заводила радянську економіку у безвихідь, а потім влаштувала перебудову. Корупція, кооперативи та інші механізми перебудови створили можливості нагромадження партійними і державними чиновниками первісного капіталу. Вже розроблялись схеми розподілу державного майна, партійних, комсомольських і КГБішних грошей. І раптом націоналісти взялись відновлювати УНР, яку, як відомо, проголосили соціалісти з їхнім класовим баченням соціально —економічної системи.

Прийняття Декларації Верховною Радою УРСР не зупинило рух реєстрації громадян держави українців. Націоналістичний дух ширився по Україні і надихав лицарські серця на боротьбу за відновлення своєї держави.

В той самий час незалежницькі рухи ширились в інших союзних республіках. Виникала ймовірність некерованого розвалу СРСР. Тож центральна влада в Москві прийняла рішення про проведення всесоюзного референдуму[10] з метою виявити настрої своїх громадян щодо збереження СРСР. До цього рішення приєдналась Верховна Рада суверенної УРСР[11]. Але, оскільки УРСР приєднувалась до референдуму добровільно, то вона дещо модифікувала питання, замінивши в СРСР слово «соціалістичних» на «суверенних».

І референдум відбувся 17 березня 1991 року. Маніпуляція з поняттями дала ефект: біля 70% радянських громадян на території УРСР висловились за збереження СРСР.



Джерела[ред.]

  1. «Ми всі працюємо на суверенітет»// Радянська Україна. 14.07.91
  2. Декларація про державний суверенітет України.  — Стаття І [1]
  3. Там же. — Статі III, IV
  4. Там же. — Стаття Х
  5. [2]
  6. Декларація про державний суверенітет Уктаїни —Стаття І [3]
  7. Про громадянство України.[4]
  8. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України. Довідник — Київ: Товариство «Знання» Української РСР.  —1990, С. 40
  9. Там же. С. 26
  10. Постанова Верховної Ради СРСР N 1910-I від 16.01.91[5]
  11. Постанова Президії Верховної Ради УРСР від 27.02.1991 N 794- ХІІ [6]