Ромео та Джульєта/Акт другий
◀ Акт первий | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт другий |
Акт третїй ▶ |
|
АКТ ДРУГИЙ.
Сцена перва.
Чисте місце біля Капулєтового саду.
Входить Ромео.
Ромео. Куди-ж іти, як серце тут зоставлю?Вертай ся, земле, до свого сьвітила. (Перелазить через мур і плигає в середину.)
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Бенволіо. Ромео, гов! братко Ромео!Меркуціо. Ге!Розумний! Далебі, утїк він спати. Бенволіо. Побіг сюди та й скочив через мур.Гукай! Меркуціо. О, я ще й заклинатиму!Ромео! ґедзь! журбо! любов! коханку! Оврамка Купіда, що гарно вцїлив, Бенволіо. Почує, то розсердить ся на тебе.Меркуціо. Чого-ж тут сердитись? От чим би можнаЙому надопекти: коли-б я визвав Бенволіо. Ходїмо, він сховавсь між деревами.Йому дружити любо тілько з нічю. Меркуціо. Любов слїпа, то мимо цїли й цїлить.Тепер засїв він певно десь під грушу, Бенволіо. Ходїм: бо шкода працїШукать того, хто сам знайтись не хоче. (Виходять.)
Сцена друга.
Капулєтовий сад.
Входить Ромео.
Ромео. Сьмієть ся з шраму той, хто ран не має. (Джульєта показуєть ся в горі, в вікнї.) Джульєта. Ой лелечко!Ромео. Говорить. О, промовСловечко ще, мій янголе пресьвітлий! Джульєта. Ромео, о Ромео! де єси?Зречись твого отця, зречись імення. Ромео (стиха.) Чи слухатиму ще, чи обізву ся?Джульєта. Одно твоє імя — мій ворог лютий,А ти — ти сам, дарма що ти Монтеккі… Ромео. Беру на слові.Зови мене любовію своєю, Джульєта. Хто ти такий,Що заслонившись темнотою ночи, Ромео. Тепер не вміюСебе назвати на імя перед тобою. Джульєта. Мій слух і сотнї слів іще не випивІз уст твоїх, а знаю я сей голос. Ромео. Нї, нї, моя красо, коли не хочеш.Джульєта. Як ти прийшов сюди і задля чого?В саду високий мур — не перелїзти. Ромео. Летїв я через мур любови крильми:Бо каменю кохання не впинити. Джульєта. Колиб тебе побачили, то вбили-б.Ромео. Ах, я твоїх очей лякаюсь більше,Нїж двацяти мечів. Споглянь ласкаво, Джульєта. Нї за ввесь сьвіт не схочу, щоб се сталось.
Ромео. Від їх очей мене сховає нічка.Аби любила ти, нехай спіткають. Джульєта. Хто показав тобі сюди дорогу?Ромео. Любов, ось хто навчив тебе шукати.Вона менї ума, я їй очей позичив. Джульєта. Менї лице закрила маска ночи,А тоб його окрив дївочий сором, Не осуди, що легко піддала ся. Ромео. Клянусь сим місяцем благословенним,Що посріблив вершини яблунь пишних… Джульєта. О, не кляни ся місяцем зрадливим!Дванацять раз він мінить ся що року, — Ромео. То чим же поклястись?Джульєта. Нїчим, нїчим,Або клянись самим собою, любий, Ромео. Серденько…Джульєта. Нї, не клянись. Хоч я і вельми рада,Не веселить, мене сієї ночи щастє. Ромео. Чи вже-ж оттак мене й покинеш?Джульєта. Яке-ж у тебе ще тепер жаданнє!Ромео. Замін кохання за моє коханнє.
Джульєта. Я замінялась, як ще й не просив ти,І знов бажала-б, щоб могла мінятись. Ромео. Узять назад бажала-б? Серце, на що-ж?Джульєта. Щоб ще щедрійше знов тобі оддати.Та я того бажаю, що вже маю. (Мамка кличе з середини.) Іду, йду, мамко! Серденько Монтеккі! Ромео. Благословенна ніч! О, я бою ся,Що ніч тепер! Чи се менї не снить ся! Джульєта (показуєть ся знов у вікнї.) Три слові ще, та й справдї на добраніч.Ромео, серденько, коли ти честю (Мамка з середини: „Мадам!“). Ти мислиш, о, тодї благаю — (Мамка з середини: „Мадам!“). Покинь своє лицяннє, і нехай я Зістану ся одна з журбою. Завтра Ромео. Моїм спасеннєм вічним…Джульєта. Добраніч тисячу раз!Ромео. Нї, не добраніч без твого сияння.Іду до милої — так як школярь від книжки; (Виходить повагом). (Джульєта показуєть ся знов у вікнї).
Джульєта. Ромео, стій! Колиб менї та голосСокільника, вернуть сокола мого! Ромео. Се кличе на імя мене душа моя.Срібносолодкий глас у милої в ночи: Джульєта. Ромео!Ромео. О моя!Мамка. Мадам!Джульєта. В котрій-жеГодинї завтра присилати? Ромео. В девять.
Джульєта. Не опізнюсь: мов двацять лїт чекати.Забула, для чого тебе вернула. Ромео. Я ждатиму, аж докіль не згадаєш.Джульєта. Забуду гірш: бо ти передомною.Одно в умі: як весело з тобою! Ромео. Стоятиму-ж, щоб ти і все забула,Забувши й сам про инший дім, крім сього. Джульєта. Вже починає днїти. Йди, вже, йди!Та не пущу тебе дальш, як пустунчик Ромео. Хотїв би бути пташкою твоєю.Джульєта. І я те-ж, серденько. Да тілько яЗамучила-б тебе, голубячи аж надто. (Виходить.)
Ромео. Соньки-дрімки у віченьки, Впокій тобі у серденько! (Виходить).
Сцена третя.
Манастирський садок.
О. Лаврентий (з кошиком). Вже сїроокий сьвіт ударив ніч хмарну,І смугами пестрить восточну далину. Входить Ромео. Ромео. Добридень, отче!О. Лаврентий. Benedicite!Хто се мене чим-сьвіт витає любим гласом? Ромео. Отсе вгадали ви, да тілько я щасливий.О. Лаврентий. Прости тобі Господь. Сидїв у Розаліни?Ромео. Нї, отче мій благий, не думайте сього.Забув я се імя і всю печаль його. О. Лаврентий. Се добре, синоньку. Де-ж ти в ночи блукаєш?Ромео. Скажу, мій отченьку скоріш нїж знов спитаєш.Бенкетували ми із ворогом у двох, О. Лаврентий. По просту, сину мій! що се за хитра мова!Де сповідь в загадках, там абсолюция загадкова. Ромео. Так знай же навпрямки: моя любов — Джульєта,Вродливая дочка старого Капулєта. О. Лаврентий. Сьвятий Францїску! що за дивні переходнї!То Розаліну геть? О юноші, в серцях Ромео. Ти-ж отче гримав, що люблю я Розаліну.О. Лаврентий. Що любиш? нї, що ти боготвориш людину.Ромео. І кучив закопать любов.О. Лаврентий. Та не на те,Щоб закопав одно і викопав друге. Ромео. Благаю-ж, годї вже. Що я тепер кохаю,То за любов любов, за ласку ласку маю, О. Лаврентий. Бо в вас любов читає по верхам,Не вивчившись читать у школї по складам. Ромео. Хапаймось отченьку: у мене серце рветь ся.О. Лаврентий. Повагом, синоньку: хто квапить той спіткнеть ся.
Сцена четверта.
Вулиця.
Входять Бенволіо та Меркуціо.
Меркуціо. Де в біса наш Ромео загубив ся?То сю ніч він до дому й не приходив? Бенволіо. До свого нї. Я говорив з слугою.Меркуціо. Се хирява шерепа РозалінаВертить ним так, що він ще з глузду зійде. Бенволіо. Тибальт, небіж старого Капулєта,Прислав якийся лист йому сьогоднї. Меркуціо. Клянусь житєм, се визов!
Меркуціо. Хто вміє писати, може й на лист відписати. Бенволіо. Нї, він відпише писацї, який він сьмілий проти сьмілого. Меркуціо. Ох, бідолаха Ромео, він уже вмер! прокололи його очи блїдолицої шерепи; прострелила вуха любовна пісня; розсїкала йому на двоє серце стрілка слїпого хлопчика. То чи йому-ж та вийти проти Тибальта? Бенволіо. А Тибальт у тебе що таке? Меркуціо. Більше нїж котячий князь. Я тобі кажу. О, се хоробрий майстер церемонїй! Бєть ся по нотам, так як ти співаєш: видержує час, міру, правило; пильнує своєї павзи: раз, два, а три вже в тебе в грудях; правдивий губитель шовкового ґудзика; рубака! рубака! Дворянин найпершого дому, первої і другої зачіпки! О невміруще passado! puncto reverso![3] Гей! Бенволіо. І се — він? Меркуціо. Нехай їм пранцї, сим химерним, витворним та шепелявим залїзожерцям! Чого тілько вони не повигадували! „Jesu, предобрий клинок! превисокий чоловік! прегарна к—ва“! Чи се-ж не горе, о ветхий деньми! що нас мучять сї чужоземні ґедзї, сї новомодники, сї Pardonnez-moi, сї модні попугаї, що вже їм недобре й сидїти на старому ослінчику. О, щоб їх з їх bons та bons! Входить Ромео.
Бенволіо. Ось іде Ромео, ось іде Ромео! Меркуціо. Без ікри,[4] мов вялений оселедець. О мясо, мясо! як же ти порибилось… Тепер йому до смаку мельодиї, якими розпливаєть ся Петрарка. Ляура супроти його панночки — куховарка, дарма що в неї був лучший коханок до рифмовання; Дідона — стара перекупка, Клеопатра — Циганка, Гелєна та Геро — потаскухи та ледащицї, Тісбея — сїроока чи щось таке, та не до ладу…[5] Сіньор Ромео, bon jour! От тобі французьке здоровканнє до французьких твоїх шаровар. Гарну штуку ти викинув нам сієї ночи. Ромео. Доброго ранку вам обом. Яку-ж я штуку вам викинув? Меркуціо. Утїкацьку, добродїю, втїкацьку. Не розумієте, яку? Ромео. Вибачай, добрий Меркуціо; велику мав справу; а в такому випадку, як мій отсе, чоловікови можна потїснити церемонїю. Меркуціо. Се все одно, що сказати: така справа, як моя, примушує чоловіка до кивання пятами. Ромео. Еге, щоб зробити реверанс. Меркуціо. Вельми ласкаво одбив єси. Ромео. Найпристойнїйше оправданнє. Меркуціо. Се я — верх пристойности. Ромео. А верх, се цьвіт. Меркуціо. Так. Ромео. А в такім разї в мене й на черевиках квітки. Меркуціо. Се так що вдрав! Плекай же свій дотеп далїй, аж докіль зносиш свої черевики до підошви. А як відтопчеш і підошву, тодї твій дотеп ходитиме на закаблуках. Ромео. О відтоптаний підошвяний та закаблучний дотеп! Меркуціо. Розійми нас, добрий Бенволіо: мої розуми кородять ся.Ромео. Карбачем та острогами, карбачем та острогами! ато закричу: наша взяла! Меркуціо. Ну, коли наш дотеп зачне полювати на диких гусей, то моя справа пропала; бо я знаю, що в одному з твоїх дотепів більше диких гусей, нїж у мене у всїх пятьох. Хиба я був у тебе гускою? Ромео. Нїколи не був в мене нїчим иншим, хиба я мав дїло єси з гусьми. Меркуціо. Я готов одкусити тобі вухо за сей дотеп. Ромео. Не кусай бо, добра гусочко! Меркуціо. Твій дотеп — мов та кислиця. Годить ся тілько на гостру підливу. Ромео. А хиба-ж така підлива не годить ся до ситої гуски? Меркуціо. От козиний дотеп! Розтягай його хоч на вершов удовж, хоч на локоть у шир. Ромео. То я розтягну його по твойому слову в шир, і як додам до гуски, то й буде з тебе і в довж і в шир годована гуска. Меркуціо. Ну, чи не лучче-ж так жартувати, нїж раз по раз зітхати з кохання? Тепер ти розмовляєш по людськи, Ромео. Тепер ти такий, який єси і по вихованню й по природї. Бо ся божевільня любов — мов той навісний дурень, що бігає висолопивши язика, та шукає, в яку-б дїрку встромити свого кійка. Бенволіо. Зупинись тут, зупинись тут. Меркуціо. Помиляєш ся. Я зробив би її короткою: бо зійшов у моїй приповісти на саму глибиню, і не думав розмазувати більше. Ромео. Що се за цяця? Входить мамка з Петром. Меркуціо. Парус, парус, парус!
Бенволіо. Два, два: штани й спідниця. Мамка. Петре! Петро. Га? Мамка. Мій вахлярь, Петре! Меркуціо. Добрий Петре, щоб закрити їй вид: бо в її вахляра кращий вид. Мамка. Дай вам Боже добрий ранок, панове. Меркуціо. Дай вам Боже добрий вечір, гарна панї. Мамка. Хиба тепер добрий вечір? Меркуціо. Незгірший, я вам кажу: бо несоромяжна стрілка годинника стоїть на самім полуднї. Мамка. Цур вам! Хто ви такий? Меркуціо. Я, панї, той, що Бог создав, та й каєть ся. Мамка. Клянусь моєю душею, гарно сказано. „Та й каєть ся“, мовляли? — Панове, чи не може хто з вас сказати менї, де я знайду молодого Ромеа? Ромео. Я вам скажу, тілько молодий Ромео буде старшим тодї, як ви шукали його. Я наймолодший з усїх, що так звуть ся, за недостачею гіршого. Мамка. Ви добре говорите. Меркуціо. Добре, що гірший? Далебі, гарна думка; розумно, розумно. Мамка. Коли се ви, добродїю, то менї треба щось вам сказати. Бенволіо. Вона хоче закликати його на якусь вечерю. Меркуціо. Звідниця, звідниця, звідниця! Гузь-га! Гузь-га! Ромео. Що се ти цькуєш?Меркуціо. Не зайця, добродїю; а коли заєць, то в постовому пирозі, що вже причерствів і зацьвів ся, закіль його з'їли. (Сьпіває.) Старий заєць сивий, Ромео, чи прийдеш до дому? Ми до твого панотця на обід. Ромео. Я йду слїдом. Меркуціо. Бувайте здорові, панї стара, бувайте здорові, панї, панї, панї! (Виходять Меркуціо і Бенволіо.)
Мамка. Пек тобі, бувай здоров! — Скажіте, будь ласко, добродїю, що се за невмивака, салогуб, що се за шибеник? Ромео. Се, мамко, такий дворянин, що любить слухати свої слова і наговорить у мінуту більш, нїж-би ви слухали в місяць. Мамка. Колиб він сказав що на мене, я-б його провчила, нехай би ще був і не такий пикатий, та й ще двацять таких жаків; а коли-б не здолїла сама, то знайшла-б таких, що здолїють… Пранцювате ледащо! Я не з тих, що з ним нюхають ся; я не з тих, що з ним товчуть ся. (До Петра.) А ти стоїш тутеньки та й зволяєш, щоб усяке ледащо знущалось як хотя з мене? Петро. Я не бачив нїкого, щоб знущавсь як хотя з вас. Колиб я побачив, я-б зараз вийняв меча, завіряю вас. Я сьміло виймаю, скоро хто инший вийме, аби була добра оказія до чвари та право було з мого боку.Мамка. Перед Богом кажу, така менї досада, що все тїло трусить ся. Пранцювате ледащо! — Добродїю, будьласко, одно слово! І як я вам казала, моя молода панночка звелїла менї вишукати вас. Що вона звелїла вам сказати, я держатиму про себе; та попереду дозвольте менї сказати вам: коли ви думаєте вести її в дуросьвіцький, мовляли, рай, дак се було-б, мовляв, грубіянське дїло: бо панночка молоденька. Тим же то, коли в вас думка чинити з нею аби як, дак се справдї булоб ледаче дїло, щоб таке та предложити якій панночцї, і вчинок вельми паскудний. Ромео. Мамко, кланяй ся від мене твоїй панї й господинї. Клянусь тобі… Мамка. Добра душко! і їй Богу, я скажу їй так. Господи, Господи, вона буде веселою женщиною. Ромео. Що ти хочеш сказать їй, мамко? Ти-ж не слухаєш мене. Мамка. Я їй скажу, добродїю, що ви божились, а се, я думаю, дворянське лицяннє. Ромео. Проси її знайти який будь спосібПрийти до сповідї після обіду: Мамка. Нї, нї, не треба.Ромео. Та ну, бери, кажу.Мамка. Добродїю, після обід сьогоднї?Та й добре-ж, паночку; вона там буде. Ромео. Ти-ж, добра мамко, жди назад аббацтва.Надійде й мій слуга туди-ж до тебе, Мамка. Благослови-ж тебе Господь! Ось слухай.Ромео. Що скажеш, дорогая мамко?Мамка. Чи вірен ваш слуга? Прислівє каже,Що два без одного держать секрет. Ромео. О, не турбуйсь! слуга мій — вірна сталь.
Мамка. Добре, паночку. Моя панночка наймилїйша панї… Господи, Господи!....... Як була ще маленькою лепетушкою… о, тут є один пан у городї, Паріс на ім'я: той рад би підчепити її, та вона, добра душечка, дивилась на нього мов на жабу, на справдїшню жабу. Я сердила її інодї, і кажу було, що Паріс їй під пару чоловік; а вона, їй же то Богу-ж то, як скажу було такеньки — як найбілїще полотно у вселенному сьвітї. Чи не правда-ж, що розмарин і Ромео починають ся одною лїтерою? Ромео. Так, мамко; то що-ж? Обоє — лїтерою р. Мамка. Ах, ви шутник! се-ж собак дражнять так: ерр… Нї, я знаю, що воно починаєть ся иншою лїтерою; і вона мовляла такі гарні слова про се, про вас і про розмарин, що вам би втїшно було слухати.Ромео. Кланяйсь од мене панночцї. (Виходить.) Мамка. Еге-ж, тисячу раз. — Петре! Петро. Га? Мамка. Попереду, та не швидко! (Виходять.)
Сцена пята.
Капулєтів сад.
Входить Джульєта.
Джульєта. Послала мамку я ще о девятій;Казала: вернеть ся за півгодини. (Входить мамка з Петром.) О Боже! йде вже! О медова мамко!Кажи, знайшла?… Скажи слузї геть звідсї. Мамка. Петро, стань за дверима.
Джульєта. Чого-ж похнюпилась, чого сумна?Хоч і сумне, ти весело розказуй. Мамка. Се я втомилась. Ой, дай віддихнути!О кісточки! то-ж вибігались ви! Джульєта. Я-б кости оддала тобі свої,Аби ти новину свою сказала. Мамка. O Jesu! що за поспіх! Та чекайте-ж!Ви бачите, не одведу я духу. Джульєта. Не одведеш і духу, а на теЄ й дух, щоб лепетать: не одведу! Мамка. Ге, вибрали ви по простацьки. Не вмієте вибрати мужа. Ромео — от тобі невидальце! Хоч у ньому лице краще нїж у кого иншого, та нога лучча від усїх. Що й до руки, що й до стану й до тїла, хоч про се нїчого сказати, нїхто з ним не зрівняєть ся. Не кажу, щоб він був цьвіт учтивости, тільки за нього ручаюсь, що він тихий, як ягнятко. — Іди своєю дорогою, дївко; шануй Бога! — А що? чи в нас обідали сьогоднї? Джульєта. Нї, нї. Та се й попереду я знала.Що про вінчаннє каже? от про що! Мамка. Ой як же голову, мій Боже, ломить!Тріщить, мов розколола ся на шматтє. Джульєта. Я, далебі, жалкую, мамочко,Що ти нездужаєш. Ну, що-ж казав? Мамка. Коханок ваш казав так як і личитьПо чесности і доброму ладу. Джульєта. Моя пань-матка? Дома, тут вона.Де-ж бути їй? Як чудно ти говориш: Мамка. Боже мій!Чого ви кипите? Отсе, їй Богу! Джульєта. Та годї вже! Що відказав Ромео?Мамка. Чи ви до сповідї просили ся?Джульєта. Просилась.Мамка. Дак швидче-ж до отця Лаврентія.Там жде жених, щоб з вами одружитись. До церкви! Я-ж пійду своїм ладом Джульєта. До щастя швидко! Чесна мамко, йду.(Виходить.)
Сцена шеста.
Келїя отця Лаврентія.
Входять отець Лаврентій та Ромео.
О. Лаврентій. Благослови-ж сьвяте нам дїло, Боже,Щоб опісля журба душі нам не тягчила! Ромео. Амінь, амінь! нехай журба що хоче робить,Не переважити їй радости тієї, О. Лаврентій. Завзяті радощі кінчають ся завзяттєм;Їх смерть у торжестві: мов той огонь та порох, (Входить Джульєта.) Ось наша панї йде. Така легка хода
На плитах цвинтарних надпису не зтирає. Джульєта. Добривечір отцю духовникови.О. Лаврентій. Подякує тобі за нас обох Ромео.Джульєта. Йому також, а то занадто дяки.Ромео. Коли ти рада так як я, моя Джульєто,Всїм серцем, і коли умієш дотепнїще Джульєта. Нї, не окрасою, істотою своєюПишаєть ся любов, багата не словами. О. Лаврентій. Ходїмо вже, ходїм, довершимо закон.Таких на самотї я не покину сьміло, (Виходять.)
|
——————
- ↑ Натяк на народню баляду про африканського царя Кофетуа, що закохавши ся в жебрацькій доньцї Пенельофонї не хотїв женити ся з жадною царівною анї королївною, а тілько з нею; ставши царицею недавня жебрачка від разу затьмила всїх вельможних пань і панянок не тілько своєю красою, але також розумом і благородним поводженєм. Ся баляда, записана з народнїх уст аж у XVIII в. епископом Персі і надрукована в його „Ancient Reliques“ т. I. кн. 2, ч. 4, послужила в наших часах чеському поетови Заєрови темою до одної з кращих його прозових поем.
- ↑ І сей мотив знайшов Шекспір у свойому жерелї, тілько що там патер дає палкому коханкови ще 24 годин до намислу, а Шекспір скоротив і сей реченець.
- ↑ Натяк на народнє віруванє, що мандраґора, чародїйське зїлє з коренем подібним до людської постатї, коли її о півночі викопувати з землї, видає крик чи стогін, від якого чоловік божеволїє.
- ↑ В оріґіналї ся реплїка виглядає зовсїм инакше: Ay, by my troth, the case may by amended, по нашому: Еге, чесне слово, сю справу треба-б було направити — се значить: слїд би було зробити так, щоб справа стояла лїпше, не так лихо, як стоїть ось тут.
- ↑ Своїм звичаєм замісь анґлїйської піснї, якої перший куплєт співає у Шекспіра пяненький Петро, Кулїш поклав тут і далї дві строфи української піснї, зовсїм не відповідної до ситуациї. Подаю тут переклад анґлїйського куплєта, запозиченого Шекспіром із піснї Роберта Едварда „In Commendation of music“, яка в ту пору мусїла бути досить популярною:
Коли жура кістлява
Кіхтями в серце впєсь,
І туга мов та лява
Твій дух придавить весь,
Тодї музики срібний звук
Тебе ратує від тих злюк.