Ромео та Джульєта/Акт первий
| ◀ Прольоґ | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт первий |
Акт другий ▶ |
|
Самсон. Грицьку, даю слово, не попустимо так собі допікати.
Грицько. Нї, нї; а то будемо печеними.
Самсон. Я кажу, як розізлимось, дак добуваймо меча.
Грицько. Еге-ж; та колиб не збув єси плеча.
Самсон. Я швидко рубону, як хто мене підійме.
Грицько. Тільки що не швидко тебе підіймеш.
Самсон. І пес із Монтечиного дому мене підійме.
Грицько. Піднятись — рушатись, а хоробрувати — твердо стояти. Оттим-же то й ти, скоро підіймеш ся, і рушиш навтеки.
Самсон. І пес із сього дому підійме мене до стояння. Я додержу муру кожному чоловікови й жінцї з Монтеків.Грицько. По сьому-ж то й знати, що ти легкодухий раб: бо тільки легкодух тулить ся до муру.
Самсон. Правда. Тим то жінок, яко сосуди скудельні, приставляють до муру. Отсе-ж я Монтеків мущин відпихатиму від муру, а дївчат припиратиму до муру.
Грицько. Сварка йде між нашими панами та між нами, їх людьми.
Самсон. Усе одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з мужчинами, буду лютим до дївчат; стинатиму їм голови.
Грицько. Голови дївчатам?
Самсон. Еге, голови дївчатам, або їх дївоцтву: як хочеш розумій.
Грицько. Зрозуміє се той, кому дошкулить.
Самсон. Нехай собі вуха стулить, докіль моєї снаги стояти: а се дїло знане, що я добрий шмат мняса.
Грицько. Добре, що не риби. Колиб єси був риба, була би з тебе тарануха. А виймай же своє знарядє: ось іде двоє Монтеківцїв.
Самсон. Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню з заду.
Грицько. Як! повернеш ся б то задом та навтеки?
Самсон. Не бійсь мене.
Грицько. Оттакої! менї тебе боятись!
Самсон. Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть.
Грицько. Я покажу їм дулю[1] йдучи мимо. Нехай думають про се, як хочуть.
Самсон. Нї, як сьміють. Буде їм сором, як таке стерплять.Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?
Самсон. Я показую дулю, добродїю.
Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?
Самсон. (стиха до Грицька) Чи з нашого боку буде право, як скажу: так?
Грицько. Нї.
Самсон. Нї, добродїю, я не вам показую дулю, добродїю; тільки показую дулю, добродїю?
Грицько. Ви робите зачіпку, добродїю?
Оврам. Зачіпку, добродїю? Нї, добродїю.
Самсон. Коли робите, добродїю, дак ось я перед вами. Я служу такому же, як і ви.
Оврам. Та не луччому.
Самсон. Згода, добродїю.
Грицько. (стиха до Самсона.) Скажи луччому. Он іде один з панового роду.
Самсон. А вже ж луччому.
Оврам. Брешеш.
Самсон. Виймайте-ж, коли ви не баби. Грицьку, згадай своє залїзожерне тяттє. (Бють ся.)
Бенволіо. Розчепітесь, дурнї! Мечі в піхви! Не тямите самі, що робите. (Одбиває мечі)
З нагим мечем серед бидлят безсердих?
Бенволіо, ось смерть твоя, оглянь ся!
Або рубай, розчепимо сю челядь.
Ненавиджу Монтеків сих, як пекло.
Легкодуху, обороняй ся!… (Бють ся.)
Входять инші з обох домів та й умішують ся до чвари; тодї входять міщане з киями.
Київ! списів!… А биймо враже панство!…
Смерть Капулєтам!… Всїх Монтек до біса!
Що се за гук? — А де мій меч, мій довгий?
Цїпок, цїпок! Про що меча гукати?
Меча, кажу! Прибіг старий Монтеккі,
Поблискує мечем нам на зневагу.
Гей, ледарю! Нї, ти мене не впиниш.
Так не пущу-ж до ворога лихого!
Бунтівники, ненавидники миру![2]
Сусїдською плямуєтесь ви кровю.
Чи чуєте? гов, люде! гов зьвірюки,
Що гасите свою погибну ярість,
Пускаючи із жил цївки червоні!
Та слухайте-ж свого гнївного князя,
Ато я вас тортурами скараю.
У трейтє вже, за слово легкокриле,
Ти Капулєте, й ти, старий Монтеккі,
Трівожите усобицями город.
Славетники довгобороді, сиві,
Неприбрані в свої поважні шати,
Хапають ся старезними руками
За ратища, старезні, як їх руки,
І ржаві, мов старинна злоба ваша.
Коли ще раз стрівожите Верону,
Розплатитесь життєм за те буяннє.
Розходьте ся-ж усї, що позбігались!
Ви, Капулєте, йдїть слїдом за мною.
Монтеккі, ви приходьте по обідї,
Довідатись, який наш призвіл буде
На міському судищі стародавнїм.
Ще раз велю, на жизнь і смерть: розходьтесь.
Виходять князь із прибічниками, Капулєт, панї Капулєт, міщане й слуги
Скажи менї, небоже, хто прикликав
Ізнов стару вражду? Чи ти не бачив?
Капуловцї із вашими слугами.
Я кинув ся рознять, аж ось завзятий
Прискакує Тибальт з мечем готовим.
Гукаючи менї зневажливі похвалки,
Розмахує круг голови безумно,
Повітрє-ж аж сьмієть ся з нього свистом.
Поки тяттєм мінялись ми з Тибальтом,
Збігали ся до них і нас міщане;
Аж князь пристиг і всїх утихомирив.
Я радуюсь, що він не встряв у бучу.
Споглянуло крізь золоте віконце,
У досьвіта я вийшов проходитись,
Трівожний дух мій трохи розгуляти.
Коли-ж дивлюсь, ваш син під сикомори,
Що розрослись за мурами, сховав ся.
Дивуючись, що так заранї ходить,
Хотїв його спитати; та зуздрівши,
Що я іду, він зник між гущиною.
Вважаючи-ж по собі, що чутливість
На самотї найбільше в серцї грає,
Я за своїм пішов, не за його настроєм,
І рад минув того, хто рад мене не бачив.[3]
Доповнює блискучу росу слїзми,
А небеса захмарює зітханнєм.
Як же зачне всевеселяще сонце
На найдальшому сходї підбирати
Зана́вісї в Аврориного ліжка, —
Сумний мій син тїкає від проміння,
І сам собі зачинить ся в кімнатї.
Віконницями любий день вигонить,
І темну ніч у себе штучну робить.
Віщує нам сей сум гіркі досади,
Як не дамо йому завчасу ради,
Коли-ж він сам собі в чуттях повірник!
Я не скажу — розумний у порадї,
Та мовчязний і так замкнений міцно,
Такий тугий на довідки й на розгляд,
Як пупянок, що черв шкідливий точить,
Закіль він свій солодкий цьвіт розпустить,
І принесе красу свою в дар сонцю.
Колиб менї причину смутку взнати,
То знав би я, де й лїків нам шукати.
Ось він іде. Зволїте відступити,
То може я й заставлю все з'ясити.
Розвідавши. А ми, мадам, ходїмо.
Се мій отець, що йде звідсїль так спішно?
Тиранствує жорстоко, як уїсть ся!
Та й без очей прямує куди схоче.
А де обідаєм? Ой, ой! що тут зчинилось?
Та й не кажи: я чув сю колотнечу.
Багато працї тут дає ненависть,
Та більше ще любов. Так ну-ж, любезна
Ненависти! Ненависне коханнє!
Ти все, у-перве створене з нїчого!
Тяжка пустото, ва́жная марнице!
Безобразний хаосе форм прекрасних!
Ти з олова перце, блискучий диме.
Холодний жаре, хвореє здоровлє,
Безсонний сне, єство, що не істнує!
Так, я люблю, та й не люблю любови.
Тобі се сьміх?
Моя журба менї вже груди давить;
Твоя менї нової ще прибавить;
Що ти любов до мене виявляєш,
То мов ножем мене по серцю краєш.
Любов, се дим, що вєть ся від зітхання.
На волї він — огонь в очах коханків!
У пригнетї — поєннє моря слїзми.
А що-ж іще? Найрозумнїйше дурство,
Смертельна трута й животворний трунок.
Прощай, братко.
Ато се так, мов ти гордуєш мною.
Ромео? нї, він десь блукає инде.
Та і не в жарт. Кого?
Робить не в жарт. Важке твоє питаннє.
Не в жарт, братко: люблю одну дївчину.
Не досягне! Діяна головою,
Вворужена своїм дївоцтвом чистим,
Зневажує лучком любви огнистим.
Неприступна лестивости кохання
І поглядам нїмого залицяння!
Не квапить ся на золото й клейноти,
Що і сьвятих доводять до турботи.
О, як же ти багата красотою!
Та вбога тим, що зникне все з тобою.
Бо красота, котру вона згнїтає,
Всю красоту в потомства одіймає.
Аж надто вже вона заслужить раю,
Як од її краси я тут сконаю.
Вона клялась нїкого не кохати;
Я жив на те, щоб се оповіщати.
І красоти на всїх сьвітах шукати!
Превознесу в душі серед народу.
Щасливі маски, що цїлують чола
У гарних пань: чорно́тою своєю
Нагадують красу, яку вкривають.
Той, що ослїп, нїяк забуть не може
Безцїнних скарбів страченого зору.
Вкажи менї красу найуродлившу, —
Її краса листо́м про мене буде,
Щоб вичитав, хто ще й її заважить.
Нї, не тобі навчить мене не думать.
Або вже вмру не виплативши до́вгу. (Виходять.)
Пенею, щоб держали мир. Се й добре:
Старцям, як ми, здаєть ся, се й не трудно.
І шкода, що так довго враждували.
Прошу-ж тепер, добродїю, сказати,
Чого менї з моїх зальотів ждати?
Дочка моя ще в сьвітї не бувала:
Штирнацятох років не налїчила.[4]
Нехай ще дві в красї привянуть лїтї,
Тодї її доспіє дївуваннє.
Мої надїї всї земля пожерла;
Дочка — моя наслїдниця єдина.
Зумієте з'єднати її серце,
З'єднаєте й моє благословеннє.
Аби вона обрала вас за мужа,
То сим уже моя сповнить ся воля.
Приятелю, сю ніч у мене в домі
По давньому звичаю буде бенкет.
Закликано гостей любезних много,
Над тебе-ж ми не маєм нї одного.
В господї в нас сю ніч засяють зорі,
Ще кращі тих, що в Бога на просторі.
Як прожене весна зиму кульгаву,
І ринеть ся молодїж на забаву,
Так весело ти в нас забенкетуєш,
І в серденьку нове життє почуєш.
Тодї шукай палкому до вигоди
Первоцьвіту дївоцької природи.
Між многими дочку мою побачиш,
Та може й їй яку цїну назначиш.
Ходїмо. (до слуги.) Ти! махай по всїй Веронї
Та познаходь поважні сї персони,
Що тут стоять. (дає папір) Ти мусиш їх прохати
До нас на пир, на учту завитати.
Слуга. Познаходь, що оттут стоять?… Тут стоїть написане, щоб швець дбав про свого аршина, а кравець про своє шило, а рибалка про свого пендзля, а малярь про свого невода. Мене-ж послано познаходити отсї персони, що їх імення тут понаписувано, а я не знайду, які й імення понаписував тутечки писака. Треба братись до письменника. Саме в час!
Одна біда другу тобі закрасить.
Закрутить ся в головцї — відкрути ся;
Журбою бий журбу, та більш і не жури ся.
Новим даннєм отруй стару отруту,
То й знайдеш забутну́ на смуток руту.
Нїж би скрутивсь: бо вяжуть мене кріпше;
У темную темницю зачиняють,
І голодом, і муками стязають. —
Добрий вечір!
Чи вмієте ви писане читати?
А тут — гай, гай! на білому та чорне!
Як утнете, то очко в вас моторне.
„Сіньор Мартіно та його жона з дочкою. Ґраф Анзельм з гарними своїми сестрами. Панї вдова Вітрувіо. Сіньор Пляченціо з його любими сестрами. Меркуціо та його брат Валєнтин. Мій дядько Капулєт, його жона та дочка. Моя небога Розаліна. Лівія. Сіньор Валєнціо та його родич Тибальт. Лючіо з любою Гелєною“. Гарне згромадженнє. (Вертає цидулку.) Куди ж се їм прибувати?
Слуга. На гору.
Ромео. Куди?
Слуга. Та на вечерю до нашого дому.
Ромео. До чийого ж се?
Слуга. Та до мого-ж таки пана.
Ромео. От про се-ж то менї й треба було перше спитати.
Слуга. Тепер я вам скажу й без питання. Мій пан — великий багатирь Капулєт, і коли ви не з Монтечиного дому, дак приходьте будьласко вихилити кухлик вина. Зоставайтесь веселі. (Виходить.)Сиятиме, твоя краса єдина.
Ходїмо й ми; там знайдемо всю вроду,
Що на диво цвите серед народу.
Побачиш сам, чим славить ся Верона,
І знатимеш, де лебідь, де ворона.
Сфальшують так мізерно перед нею,
Най візьмуть ся огнем їх ревні сльози,
І що тонив я їх не затопивши,
Єретиків, — нехай згорять лукаві.
Гарнїща? нї, як сьвіт почав стояти,
Їй рівнї ще не народила мати.
Вродлива на вазї із нею не стояла.
Колиб на криштальнї терези клав ти
Свою любов проти краси нової,
Що я тобі вкажу, як на бенкетї сяє, —
Твій пишний самоцьвіт хто зна чи не злиняє.
Нехай же надивлюсь на ту ясну звізду.
В дванайцятому роцї, — вже гукала.
Ягничечко моя! моя пташинко!
Храни Господь, де це вона? Джульєто!
Що зволите?
Нам треба щось в секретї говорити.
Верни ся, мамко: я розміркувала.
Ти мусиш слухати пораду нашу.
Дочка моя, ти знаєш, лїт хороших…
Зубів штирнацять — хоч їх маю тільки
Чотири — їй нема ще чотирнацять.
От, скільки в нас до Ланцюгів Петрових?
То певна, що з усїх днїв у году́
Штирнацять їй на Ланцюги в ночи.
Вона з Сусанкою — нехай царствує —
Ровесниця. Ну, Суня в Господа.
Була для мене надто добра. От же,
Я вам кажу, на Ланцюги їй буде
Штирнацять років, далебі, що так!
Я добре знаю: одинацятий
Пішов отсе, як трусу ми злякались.
Тодї її я від грудей… Нїколи
Сього в году я не забуду дня.
Бо полином намазала я пиптя.
Сиджу я під голубником на сонцї, —
У Мантуї були тодї ви з паном.
О, се менї в тямки! Я-ж то й кажу:
Як скоштувало полиню із пиптя,
Дурненьке, — пхе! гірка, погана цїця!
Та як же то на ненї розізлилось!
В тім голубник тарах! Їй Богу, я вже
Й сама не знала, як менї й ховатись.
Отсе-ж то й одинацять років тому.
Вона тодї вже на ніжки ставала, —
Нї, от вам хрест, вже дибуляла всюди,
Бо на лобку ще вчора ґудзь набила.
Тодї мій муж — нехай царствує в Бога!
Веселий був! — узяв її на руки:
„Ой кришечко моя! ти ниць упала?
Упадеш горілиць, як помудрієш.
Так, Юлю?“ А воно, от вам Пречиста,
Утерло слїзоньки та й каже: „Так!“
Дивіть ся-ж, як то жарт такий справдив ся!
Хоч би я й тисячу ще лїт жила,
Сього-б я не забула. „Юлю, так?“
Він каже, а воно, шерепка: „Так!“
Утерло слїзоньки, та й каже: „Так!“
А в неї ґудзь з яєчко познїхирки,
Страшенний ґудзь, і плакала прегірко.
„Ой!“ — ка покійник мій — „ти ниць упала?
Упадеш горілиць, як помудрієш.
Так, Юлю?” А воно, спинившись: „Так!“
Була єси опецочком найкращим,
Якого за життя я згодувала.
Коли до твого ще діжду весїлля,
То вже нїчого більше й не бажаю.
Поговорить. Скажи менї, Джульєто,
Як почуваєш ся ти до замужжя?
Сказала-б: виссала ти розум з цицьки.
В Веронї в нас поважні дами стали
Молодші за тебе вже матїрями.
Та я сама була, здаєть ся, геть
До лїт твоїх з дитиною уже.
Ну, коротко сказати, ґраф Паріс
Лицяєть ся до тебе на зальоти[6].
Такого в цїлім сьвітї… прямо з воску.
Сю ніч його побачиш між гістьми.
Читай в його лицї, так мов у гарній книзї;
Знайди слова, що виписала врода;
Розгледь усяку черточку в ньому;
Дивись, як личить красота уму.
Що невиразне в книзї тій спіткаєш,
Те в поглядї ясненькім прочитаєш.
Альбом любви, неоправни́й коханок,
Не достає йому ще обгортанок.
Як срібна рибка сяє з під води,
Так дух його блищить з під красоти.
У книзї очи всїм бере та слава,
Що золоті слова, як і оправа.
То шануватимеш його в його достатку,
Та й власного свого не вщербиш статку.
Бо жінка зараз товщає від мужа.
Та глибше не посьмію кинуть оком,
Нїж вкажете менї своїм уроком.
Тебе жде, Юлю, ґраф.
Під пару дням у тих зальотах пишних. (Виходять.)
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо, з пятьма масками, з людьми що несуть смолоскипи, й з иншими.
Чи так увійдемо, без оправдання?
Не тра й Купіда нам, заслїпленого шарфом,
З татарським луком з крашеної ґонти,
Що дам лякав, мов те ошудало в городї[7].
Не треба й прольоґа, затвердженого з книги
І за підбріхачем віршованого в сїнцях.
Нехай нас міряють, яким захочуть робом,
Відміряєм танець їм та й підемо.
В душі у мене тьма, нехай нестиму сьвітло.
І душі в вас легкі. Моя — мов оловяна,
Гнете мене к землї, насилу ноги носять.
І здіймеш ся на них понад людським житєм.
І на легких його менї не знятись крилах.
Я звязаний і пут журби не позкидаю,
Під тягарем тяжким любови упадаю.
Занадто ти важкий для существа нїжно́го.
Запекла та лиха, і коле як терен.
Вколола — ти коли, то так її й побореш.
(До когось иншого.)
Дай покришку менї обличчє покривати.
(Надїваючи маску.)
На маску маска ще!… Тепер менї байдуже,
Що я собі бридкий. Дивись як хоч на мене:
Нехай соромить ся мурло за мене чорне.
Нам треба між гістьми на ноги уповати.
Поміст нечулий там підошвами лоскочуть.
Я заховаюсь за прапращурське прислівє:
„Сьвітитиму тобі, дивитимусь на тебе“.
Прегарна гра була, та я вже пас.
Коли вже пас, так витягнем тебе
З того багна, чи — вибачте вашецї —
З любви, в яку загруз єси по вуха.
Та що се палимо ми сьвітло в день?
Марнуємо сьвічки, мов би горіли в днину.
Більш думки доброї в тверезих сих словах,
Нїж у твоїх пятьох, сподарю, розумах.
А розуму в сьому нема.
Манюсїнька духів та фей химерна баба,
Не більша, нїж аґат на пальцї в альдермена.
У сонних по носах летючим довгим цуґом
Пилиночок вона, ся сповитуха, їздить.
З павучих ніжечок колїсця в бричцї в неї;
З крильця метелика на бричечцї наметець;
Обротьки й віжечки з тоненьких павутинок;
З роси блискучої на місяцї вся збруйка;
Із лїта бабського маленький батожечок,
А пужально з цьвіркунової ніжки.
За поганяйличка казявка зелененька,
Не більша від тії, що в дївчини за ніхтем.
У неї бричечка — порожна горішинка,
Що чисто виточив мистець старенький, шашель,
Каретник фей легких із незатямних лїт.
Отсе-ж вона що ніч в такій своїй виставі
Басує по соньках, і снять ся сни їм любі:
Закоханим — любов; царським панам — чини;
Суддї — гостинчики; панянцї — поцїлунки.
Сю Маба инодї прищами надїляє,
За те що в неї з губ помадою воняє.
А часом по носу у стряпчого проїде,
І снить ся хижому предовга волокита.
Попу зажерлому у ніздрях залоскоче
Закрученим хвостом свиняки-поросючки,
І снить ся сопуну парафія багатча.
Як же прокопотить у воїна на шиї,
Він у-ві снї людей мечем стинає,
Проломи, заляги, скрівавлені шаблюки
Та випивки гучні завзятому приснять ся.
Аж ось застугонять над ухом тулумбаси;
Прокинеть ся, — се сон! буркне бурлацьку лайку,
Перехрестить ся й знов хропе собі рубака.
Ся-ж Маба по стайнях кудовчить коням гриви;
Вона-ж вє ковтуни, що страшно розкрутити,
Щоб халепи собі якої не нажити.
Вона-ж, як дївчина заснеть ся горілиць,
Наляже на живіт, навчаючи терпіти
Завчасу, що жінкам призначено на сьвітї.
Ся відьмочка…
Верзеш ти нї про що…
Про дїтвору пусту порожнявого мізку.
Народжує він мрії нїсенїтні,
Легкі, тонкі, як воздуху істота,
Нестаточнїщі ще, нїж буйний вітер,
Що в півночи бурхає крізь морози,
Та зараз відси далї дме сердито
На південь, на краплющі тихі роси.
Вже повечеряли, за пізно ми наспіли.
Якусь судьбу, що висить ще на зорях,
Та в сю прегарну ніч почне прегірко
Свій хід грізний, і враз якимсь злим махом
Укоротить житє моє злиденне.
Та той, хто моїм деменом кермує,
Хай вправить парус мій! Ходїм, веселе панство!
Первий слуга. А де тут Тушкуй-сковорідка, що не помага менї приймати геть? А щоб тебе, талїрколове! щоб тебе, блюдолизе!
Другий слуга. Як пораннє зависне на руках у одного або двох, та ще й не помитих, то буде погана справа.
Первий слуга. Геть дзиґлики! відсунь буфета! Наглянь на срібла. Товаришу, приховай менї марципана, та коли любиш мене, нехай ворітник упустить Сусану Мірошниківну та Нелю. Антоне! Тушкуй-сковорідко!
Другий слуга. Сюди, хлопче! миттю!
Третїй слуга. Неможна ж нам бути тут і там. Боржій, хлопята; хапайтесь, а хто найдовше поживе, той забере все. (Виходять.)
Не намозолив ніг, ану до дїла!…
Ага, дамунї! що? котора з вас
Не схоче до танця? Се буде знак,
Готов заприсягти, що нагнїтки.
Близенько вцїлив, га? Витаю вас,
Мої добродїї! Було колись,
Що маскувавсь і я, і вмів шепнути
На ушко дамі щось принадне. Ге!
Давно минуло ся, давно, давно! —
Витаю вас панове! Грай, музико! —
Простору, гов! Дївчатка, до танця! —
(Музика грає. Танцюють.)
Гей, сьвітла ще! та геть звідсїль столи!
Згасїть камін! і без багаття душно.
(До родича Капулєта.)
А що, козаче! ти й не сподївав ся
Такої забавки? Сїдай же коло мене.
Нам, Капулєт, старим не танцювати.
А як давно, що ми були обидва
В масках?
Бо се на перезві в Люченція
Ми маскувались. Ось як діждемо
Зелених сьвят, то двайцять і пять лїт…
Його вже трицять.
Він був недавнечко недолїтком.
Таку зробила честь?
Її краса висить на щоках ночи,
Мов дорогий рубін у-в усї Неґра.
Краса се за богата задля вжитку
І за коштовна для землї. Неначе
Снїжна голубка серед галок стада,
Так між подругами вона білїє.
Скінчить ся сей танець, до неї полену,
І тілько приторкнусь, нове життє зачну.
Чи я любив коли? Нї, божевільні очи:
Не бачив я краси аж до сієї ночи!
Рапіру, гей! Як, щоб йому та сьміти
Прийти сюди в тій масцї чудернацькій,
Щоб насьміятись з нашого бенкету?
Клянусь моїм преславним давнїм родом,
Убить його — хвала перед народом[9].
Ледащо се прийшло, щоб насьміхатись,
Як бенкетом ми будем тут втїшатись.
Він тут поводить ся ввічливо, чемно.
Сказавши правду, вся Верона славить
Його за честь, за добре вихованнє.
Давай менї все місто із скарбами,
Не схочу в себе я його зневажить.
Тим угамуйсь, не дбай зовсїм про нього.
Так я велю. Коли мене шануєш,
Розвеселись, не зиркай із під лоба:
На празнику такім се не подоба.
Мій дух його не стерпить.
Що, півнику? Кажу, що стерпить. Ну?
Чи я тут пан, чи може ти? Що ще?
Не стерпить! Як! помилуй мене Боже!
Ти хочеш тут гостей передрочити?
Бундючитись? дорослим величатись?
Ти лобуре! Ой, та гляди у мене,
Щоб я тебе не зупинив — ти знаєш, як?
Проти мене! До ста чортів! Та й пору вибрав!
Так, дїтки, так! люблю! — Ах, ти деркачу!
Гледи, а то… Гей, більше сьвітла, сьвітла! —
Я зупиню тебе… Ну, ще раз, дїтки!
Увесь тремчу від злости та від горя.
Втаю мій жаль, а думки не покину:
Зірне вона колись в лиху годину. (Виходить.)
До дивної краси, до сьвятощів живих.
Мої уста, прочане два, пристойно
Нїжним цїлунком най спокутують сей гріх.
Ту руку, що мене підносить до сьвятих.
Торкатись і до них нам звичай призволяє,
Сьвятиню цїлувать не має він за гріх.
Щоб ясно вірив я, без сумнїваня тьми.
Через твої уста очистив ся мій гріх[10].
Верни-ж його менї. (Цїлує її знов.)
Чи то-ж сього не знаєте, паничу?
А вже ж не хто, як панї сього дому. Хто!
Ще й добра панї, ще й яка розумна,
Та й чесна до того. Я згодувала
Її дочку, що з нею ви стояли.
Хто висвата її, скажу вам просто,
Бряжчатиме…
О люба вість! я ворогу оддав ся[11].
Ми наготовили сяку-таку вечерю.
Не призволяєте? Ну, дякуємо всїм вам.
Чолом, шановниї панове; на добраніч. —
Гей, більше сьвіточів! (До другого Капулєта.)
Берімо ся до ліжка.
Козаче, далебі, вже геть та й геть нерано.
Пора спочити нам.
Не хтїв нї з ким?
Ударять по менї у погребовий дзвін.
Єдиний син того, що з вами ворогує.
Ой рано-ж я його вбачала, та й не знала!
Ой пізно-ж я його пізнавши покохала!
О дивная любов! менї ти дивно сталась,
Що з клятим ворогом моїм я покохалась.
Навчив мене мій партнер танцюристий.
Коханнє новеє наслїддя чигає.
Урода, що розум Ромеїв слїпила,
З Джульєтою поруч зовсїм помарнїла.
Одно 'дного любить, у мислях милує,
Одно 'дного дивно очима чарує.
Та він свого смутку не міг їй ясити;
Вона мусить жаль свій у серцї таїти.
З ворожого дому нема йому входу
До ворога в гостї, до клятого роду.
З ворожого дому даремне жаданнє
Озватись коханку на любе витаннє.
Та сила любови бере в серцї гору
Над страхом людського жалю й поговору.
——————
- ↑ В оріґіналї „bite my thumbs“ — вложити палець до рота.
- ↑ В Шекспіровім жерелї не згадано нїчого про сю бучу серед міста анї про те, що князь особисто розіймає її; сказано тілько, що князь не можучи втихомирити ворожнечі обох домів, видав тверду загрозу на всїх, хто нарушить спокій.
- ↑ В Шекспіровім жерелї нема тут згадки про Бенволїя. Для характеристики Ромеового настрою в початку драми покористував ся Шекспір загальною характеристикою Ромеового любовного зітханя до Розалїнди, про що в жерелах говорить ся досить широко.
- ↑ У Італїянцїв Джульєта має 18 лїт, у безпосереднїм Шекспіровім жерелї 16.
- ↑ Попутник, в оріґіналї plantain-leaf, у нас вірнїйше-б сказати: живокість, зїлє, з якого варять масть уживану до сцїлюваня зломаних костей.
- ↑ У Шекспірових жерелах про Парісові зальоти говорить ся аж геть пізнїйше.
- ↑ Шекспір натякає на несмачні прольоґи, виголошувані в тодїшнїх театрах актором перебраним за Купідона. Зрештою в його жерелї в тім місцї також богато говорить ся про Купідона, хоча, розумієть ся, в иньшім звязку.
- ↑ Маба, в анґл. Mab (читай Меб), валїйське слово, значить дитя. Шекспір перший увів сю постать, узяту з кельтських народнїх вірувань, у лїтературу. На його препишну характеристику Меби мав деякий вплив твір сучасного йому поета Наша „Terrors of the night“ (нічні страхи), виданий 1593 р.
- ↑ Сей мотив, що Ромеа пізнали в Капулєтів на балю, що старий Капулєт велїв не займати його і що за се Тибальт був лютий на Ромеа та шукав потім зачіпки з ним, розвинув у перве Люіджі да Порто, а за ним і инші пізнїйші Шекспірові попередники.
- ↑ В Шекспіровім жерелї при першій стрічі Ромео і Джульєта обмінюють ся лише кількома чемними фразами і в присутности Меркуція стискають собі руки.
- ↑ І в Шекспіровім жерелї Ромео тілько по забаві довідуєть ся, хто була та панна, що зробила на нього таке сильне вражінє. Так само й Джульєта посилає мамку на розвіди.