Ромео та Джульєта/Акт первий

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ромео та Джульєта (1901 під ред. Др. Ів. Франка
Акт первий (Уіллїям Шекспір), переклад — П. А. Кулїша
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
АКТ ПЕРВИЙ.

Сцена перва.
Громадський майдан.
Входять двоє Капулєтових слуг, Самсон та Грицько.

Самсон. Грицьку, даю слово, не попустимо так собі допікати.

Грицько. Нї, нї; а то будемо печеними.

Самсон. Я кажу, як розізлимось, дак добуваймо меча.

Грицько. Еге-ж; та колиб не збув єси плеча.

Самсон. Я швидко рубону, як хто мене підійме.

Грицько. Тільки що не швидко тебе підіймеш.

Самсон. І пес із Монтечиного дому мене підійме.

Грицько. Піднятись — рушатись, а хоробрувати — твердо стояти. Оттим же то й ти, скоро підіймеш ся, і рушиш навтеки.

Самсон. І пес із сього дому підійме мене до стояння. Я додержу муру кожному чоловікови й жінцї з Монтеків.

Грицько. По сьому-ж то й знати, що ти легкодухий раб: бо тільки легкодух тулить ся до муру.

Самсон. Правда. Тим то жінок, яко со суди скудельні, приставляють до муру. Отсе-ж я Монтеків мущин відпихатиму від муру, а дївчат припиратиму до муру.

Грицько. Сварка йде між нашими па нами та між нами, їх людьми.

Самсон. Усе одно. Я буду тираном на власну руку. Воюючи з мужчинами, буду лютим до дївчат; стинатиму їм голови.

Грицько. Голови дївчатам?

Самсон. Еге, голови дївчатам, або їх дївоцтву: як хочеш розумій.

Грицько. Зрозуміє се той, кому дошкулить.

Самсон. Нехай собі вуха стулить, до кіль моєї снаги стояти: а се дїло знане, що я добрий шмат мняса.

Грицько. Добре, що не риби. Колиб єси був риба, була би з тебе тарануха. А виймай же своє знарядє: ось іде двоє Монтеківцїв.

Входять Оврам та Бальтазар.

Самсон. Ось моя зброя наголо. Зачепи, а я тебе заслоню з заду.

Грицько. Як! повернеш ся б то задом та навтеки?

Самсон. Не бійсь мене.

Грицько. Оттакої! менї тебе боятись!

Самсон. Нехай право буде з нашого боку: нехай вони зачнуть.

Грицько. Я покажу їм дулю[1] йдучи мимо. Нехай думають про се, як хочуть.

Самсон. Нї, як сьміють. Буде їм сором, як таке стерплять. Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?

Самсон. Я показую дулю, добродїю.

Оврам. Се ви нам показуєте дулю, добродїю?

Самсон. (стиха до Грицька) Чи з нашого боку буде право, як скажу: так?

Грицько. Нї.

Самсон. Нї, добродїю, я не вам показую дулю, добродїю; тільки показую дулю, добродїю?

Грицько. Ви робите зачіпку, добродїю?

Оврам. Зачіпку, добродїю? Нї, добродїю.

Самсон. Коли робите, добродїю, дак ось я перед вами. Я служу такому же, як і ви.

Оврам. Та не луччому.

Самсон. Згода, добродїю.

Входить Бенволio.

Грицько. (стиха до Самсона.) Скажи луччому. Он іде один з панового роду.

Самсон. А вже ж луччому.

Оврам. Брешеш.

Самсон. Виймайте-ж, коли ви не баби. Грицьку, згадай своє залїзожерне тяттє. (Бють ся.)

Бенволіо. Розчепітесь, дурнї! Мечі в піхви! Не тямите самі, що робите. (Одбиває мечі)

Входить Тибальт.
Тибальт.

З нагим мечем серед бидлят безсердих?
Бенволіо, ось смерть твоя, оглянь ся!

Бенволіо.

Я гамовник. Сховай меча у піхву,
Або рубай, розчепимо сю челядь.

Тибальт.

Рубаючи гамуєш? О гидото!
Ненавиджу Монтеків cих, як пекло.
Легкодуху, обороняй ся!… (Бють ся.)

Входять инші з обох домів та й умішують ся до чвари; тодї входять міщане з киями.
Міщане.

Київ ! списів !... А биймо враже панство !... Смерть Капулєтам !... Вcїх Монтек до біса !

Входять Капулєт у нічній опанчі та панї Капулєт.
Капулєт.

Що се за гук ? — А де мій меч, мій довгий ?

Панї Капулєт.

Цїпок, цїпок! Про що меча гукати?

Капулєт.

Меча, кажу ! Прибіг старий Монтеккі,
Поблискує мечем нам на зневагу.

Входять Монтеккі та панї Монтеккі.
Монтеккі.

Гей, ледарю! Нї, ти мене не впиниш.

Панї Капулєт.

Так не пущу-ж до ворога лихого!
Входить князь із прибічниками.

Князь
.

Бунтівники, ненавидники миру![2]
Сусідською плямуєтесь ви кровю.
Чи чуєте? гов, люде І гов зьвірюки,
Що гасите свою погибну ярість,
Пускаючи із жил цївки червоні !
Та слухайте-ж свого гнївного князя,
Ато я вас тортурами скараю.
У трейтє вже, за слово легкокриле,
Ти Капулєте, й ти, старий Монтеккі,
Трівожите усобицями город.
Славетники довгобороді, сиві,
Неприбрані в свої поважні шати,
Хашають ся старезними руками
За ратища, старезні, як їх руки,
І ржаві, мов старинна злоба ваша.
Коли ще раз стрівожите Верону,

Розплатитесь життєм за те буяннє.
Розходьте ся-ж усї, що позбігались!
Ви, Капулєте, йдї гь слїдом за мною.
Монтеккі, ви приходьте по обідї,
Довідатись, який наш призвіл буде
На міському судищі стародавнїм.
Ще раз велю, на жизнь і смерть: розходьтесь.

Виходять князь із прибічниками, Капулєт, панї Капулєт, міщане й слуги
Монтеккі.

Скажи менї, небоже, хто прикликав
Ізнов стару вражду ? Чи ти не бачив?

Бенволіо.

Приходжу я, аж тут уже зчепились
Капуловції із вашими слугами.
Я кинув ся рознять, аж ось завзятий
Прискакує Тибальт з мечем готовим.
Гукаючи менї зневажливі похвалки,
Розмахує круг голови безумно,
Повітрє-ж аж сьмієть ся з нього свистом.
Поки тяттєм мінялись ми з Тибальтом,
Збігали ся до них і нас міщане ;
Аж князь пристиг і всїх утихомирив.

Панї Монтеккі.

А деж мій син ? Хто бачив, де Ромео?
Я радуюсь, що він не встряв у бучу.

Бенволіо.

Ще до пори, як благодатнє сонце
Споглянуло крізь золоте віконце,
У досьвіта я вийшов проходитись,
Трiвожний дух мій трохи розгуляти.
Коли-ж дивлюсь, ваш син під сикомори,
Що розрослись за мурами, сховав ся.
Дивуючись, що так заранї ходить,
Хотїв його спитати ; та зyздрівши,
Що я іду, він зник між гущиною.

Вважаючи-ж по собі, що чутливість
На самотї найбільше в серцї грає,
Я за своїм пішов, не за його настроєм,
І рад минув того, хто рад мене не бачив.[3]

Мотеккі.

Не раз уже його так бачять ранком.
Доповнює блискучу росу слїзми,
А небеса захмарює зітханнєм.
Як же зачне всевеселяще сонце
На найдальшому сходї шідбирати
Занавісї в Аврориного ліжка, —
Сумний мій син тїкає від проміння,
І сам собі зачинить ся в кімнатї.
Віконницями любий день вигонить,
І темну ніч у себе штучну робить.
Віщує нам сей сум гіркі досади,
Як не дамо йому завчасу ради,

Бенволіо.

Яка-ж була-б сьому причина, дядю ?

Мотеккі.

Не знаю сам, і не чував од нього.

Бенволіо.

Чи ви-ж про се випитували в сина?

Мотеккі.

Не тілько сам, та й наші друзї многі.
Коли-ж він сам собі в чуттях повірник !
Я не скажу — розумний у порадї,
Та мовчязний і так замкнений міцно,
Такий тугий на довідки й на розгляд,
Як пупянок, що черв шкідливий точить,
Закіль він свій солодкий цьвіт розпустить,
І принесе красу свою в дар сонцю.
Колиб менї причину смутку взнати,
То знав би я, де й лїків нам шукати.

Ромео показуєть ся оддалеки.
Бенволіо.

Ось він іде. Зволїте відступити,
То може я й заставлю все з'ясити.

Мотеккі.

Бувай щаслив. Ти зробиш добре дїло,
Розвідавши. А ми, мадам, ходїмо.

(Виходить Монтеккі та панї Монтеккі.)
Бенволіо.

Із ранком, брате!

Ромео.

Чи ще й досї рано?

Бенволіо.

Ще лиш девята.

Ромео.

В смутку хвилї довгі.
Се мій отець, що йде звідcїль так спішно?

Бенволіо.

Він. Що-ж тобі, Ромео, час так дóвжить?

Ромео.

Нема того, що час нам поганяє.

Бенволіо.

Чи закохавсь?

Ромео.

Нї.

Бенволіо.

Перестав кохати?

Ромео.

Нї, ласки не знайшов там де кохаю.

Бенволіо.

Ох, ся любов, така принадна з виду,
Тиранствує жорстоко, як уїсть ся!

Ромео.

Ох ся любов! завязано їй очи,
Та й без очей прямує куди схоче.
А де обідаєм ? Ой, ой ! що тут зчинилось?
Та й не кажи : я чув сю колотнечу.

Багато працї тут дає ненависть,
Та більше ще любов. Так ну-ж, любезна
Ненависти! Ненависне коханнє!
Ти все, y-перве створене з нїчого!
Тяжка пустото, вáжная марнице!
Безобразний хаосе форм прекрасних!
Ти з олова перце, блискучий диме.
Холодний жаре, хворeє здоровлє,
Безсонний сне, єство, що не істнує!
Так, я люблю, та й не люблю любови.
Тобі се сьміх?

Бенволіо.

Нї, я скоріш заплачу.

Ромео.

Чого-ж, братко?

Бенволіо.

Що ти сумуєш тяжко.

Ромео.

Отсе-ж то він, переступ закохання!
Моя журба менї вже груди давить;
Твоя менї нової ще прибавить;
Що ти любов до мене виявляєш,
То мов ножем мене по серцю краєш.
Любов, се дим, що вєть ся від зітхання.
На волї він — огонь в очах коханків!
У пригнетї — поєннє моря слїзми.
А що-ж іще? Найрозумнїйше дурство,
Смертельна трута й животворний трунок.
Прощай, братко.

Бенволіо.

Стій, я пійду з тобою.
Ато се так, мов ти гордуєш мною.

Ромео.

Я стеряний, мене не має тута.
Ромео? нї, він десь блукає инде.

Бенволіо.

Скажи менї не в жарт, кого ти любиш?

Ромео.

Зітханнями сказати?

Бенволіо.

Не зітханнєм,
Та і не в жарт. Кого?

Ромео.

Недужому так легко завіщаннє
Робить не в жарт. Важке твоє питаннє.
Не в жарт, братко: люблю одну дївчину.

Бенволіо.

Поцїлив я: бо так умом і кинув.

Ромео.

Стрілець незгірший. Ще-ж прибавлю: гарну.

Бенволіо.

Як гарна цїль, не знатимеш догану.

Ромео.

Шкода, братко: її Амур стрілою
Не досягне ! Діяна головою,
Вворужена своїм дївоцтвом чистим,
Зневажує лучком любви огнистим.
Неприступна лестивости кохання
І поглядам нїмого залицяння!
Не квапить ся на золото й клейноти,
Що і сьвятих доводять до турботи.
О, як же ти багата красотою!
Та вбога тим, що зникне все з тобою.

Бенволіо.

То заклялась до віку дївувати?

Ромео.

У скупости-ж її й великі втрати.
Бо красота, котру вона згнїтає,
Всю красоту в потомства одіймає.
Аж надто вже вона заслужить раю,
Як од її краси я тут сконаю.

Вона клялась нїкого не кохати;
Я жив на те, щоб се оповіщати.

Бенволіо.

Ось слухай же: забудь про неї думать.

Ромео.

Навчи мене не думать нї про віщо.

Бенволіо.

Аби схотїв очима скрізь буяти,
І красоти на вcїх сьвітах шукати !

Ромео.

Сим робом я ще більш її уроду
Превознесу в душі серед народу.
Щасливі маски, що цїлують чола
У гарних пань: чорно́тою своєю
Нагадують красу, яку вкривають.
Той, що ослїш, нїяк забуть не може
Безцїнних скарбів страченого зору.
Вкажи менї красу найуродлившу,—
Ії краса листо́м про мене буде,
Щоб вичитав, хто ще й її заважить.
Нї, не тобі навчить мене не думать.

Бенволіо.

Так от же нї ! куплю таку науку,
Або вже вмру не виплативши дóвгу. (Виходять.)

Сцена друга.
Вулиця.
Входять Капулєт, Паріс та слуга.
Капулєт.

Монтеккі й я, ми звязані однако
Пенею, щоб держали мир. Се й добре:
Старцям, як ми, здаєть ся, се й не трудно.

Паріс.

Повагою оба у нас ви рівні,
І шкода, що так довго враждували.
Прошу-ж тепер, добродію, сказати,
Чого менї з моїх зальотів ждати?

Капулєт.

Перекажу вам те, що ви вже чули.
Дочка моя ще в сьвітї не бувала:
Штирнацятох років не налїчила.[4]
Нехай ще дві в красї привянуть лїії,
Тодї її доспіє дївуваннє.

Паріс.

Молодші ще ставали матерями...

Капулєт.

Почавши вчасно швидко й покінчили.
Мої надїї всї земля пожерла;
Дочка — моя наслїдниця єдина.
Зумієте з'єднати її серце,
З'єднаєте й моє благословеннє.
Аби вона обрала вас за мужа,
То сим уже моя сповнить ся воля.
Приятелю, сю ніч у мене в домі
По давньому звичаю буде бенкет.
Закликано гостей любезних много,
Над тебе-ж ми не маєм нї одного.
В господї в нас сю ніч засяють зорі,
Ще кращі тих, що в Бога на просторі.
Як прожене весна зиму кульгаву,
І ринеть ся молодїж на забаву,
Так весело ти в нас забенкетуєш,
І в серденьку нове життє почуєш.
Тодії шукай палкому до вигоди
Первоцьвіту дївоцької природи.
Між многими дочку мою побачиш,
Га може й їй яку цїну назначиш.

Ходїмо. (до слуги.) Ти! махай по всїй Веронї
Та познаходь поважні cї персони,
Що тут стоять. (дає папір) Ти мусиш їх прохати
До нас на пир, на учту завитати.

Виходять Капулєт і Паріс.

Слуга. Познаходь, що оттут стоять ?... Тут стоїть написане, щоб швець дбав про свого аршина, а кравець про своє шило, а рибалка про свого пендзля, а малярь про свого невода. Мене-ж послано познаходити отсї персони, що їх імення тут понаписувано, а я не знайду, які й імення понаписував тутечки писака. Треба братись до письменника. Саме в час!

Входять Бенволіо та Ромео.
Бенволіо.

Ге, брат ! один огонь другого згасить ;
Одна біда другу тобі закрасить.
Закрутить ся в головції — відкрути ся;
Журбою бий журбу, та більш і не жури ся.
Новим даннєм отруй стару отруту,
То й знайдеш забутну на смуток руту.

Ромео.

Вари, вари попутник:[5] бо...

Бенволіо.

Що, брате?

Ромео.

Зломив ти кість, а се калїцтво кляте.

Бенволіо.

Чи ти в своїм умі, Ромео ?

Ромео.

Гірше,
Нїж би скрутивсь : бо вяжуть мене крішше ;
У темную темницю зачиняють,
І голодом, і муками стязають. —
Добрий вечір!

Слуга.

 Добром і вас витати!
Чи вмієте ви писане читати?

Ромео.

Написану біду свою читаєм.

Слуга.

Мабуть сього навчились ви звичаєм.
А тут — гай, гай! на білому та чорне!
Як yтнете, то очко в вас моторне.

Ромео.

Та я склади помалу розбираю.

Слуга.

Спасибі-ж вам!

Ромео.

Стривай, я прочитаю. (Читає.) „Сіньор Мартіно та його жона з дочкою. Граф Анзельм з гарними своїми сестрами. Шанї вдова Вітрувіо. Сіньор Пляченціо з його любими сестрами. Меркуціо та його брат Валєнтин. Мій дядько Капулєт, його жона та дочка. Моя небога Розаліна. Лівія. Сіньор Валєнціо та його родич Тибальт. Лючіо з любою Гелєною“. Гарне згромадженнє. (Вертає цидулку.) Куди ж се їм прибувати?

Слуга.На гору.

Ромео. Куди 2

Слуга. Та на вечерю до нашого дому.

Ромео. До чийого ж се?

Слуга. Та до мого-ж таки пана.

Ромео. От про се-ж то менї й треба було перше спитати.

Слуга. Тепер я вам скажу й без пи тання. Мій пан — великий багатирь Капулєт, і коли ви не з Монтечиного дому, дак приходьте будь ласко вихилити кухлик вина. Зоставайтесь веселі. (Виходить.)
Бенволіо.

На древнїм cїм бенкетї й Розаліна
Сиятиме, твоя краса єдина.
Ходїмо й ми; там знайдемо всю вроду,
Що на диво цвите серед народу.
Побачиш сам, чим славить ся Верона,
І знатимеш, де лебідь, де ворона.

Ромео.

Коли мої боготвориві очи
Сфальшують так мізерно перед нею,
Най візьмуть ся огнем їх ревні сльози,
І що тонив я їх не затошивши,
Єретиків, — нехай згорять лукаві.
Гарнїща? нї, як сьвіт почав стояти,
Ій рівнї ще не народила мати.

Бенволіо.

Краса її в твоїх очах окремно с'яла:
Вродлива на вазї із нею не стояла.
Колиб на криштальнї терези клав ти
Свою любов проти краси нової,
Що я тобі вкажу, як на бенкетї сяє, —
Твій пишний самоцьвіт хто зна чи не злиняє.

Ромео.

Дарма, що я пійду, нової не знайду;
Нехай же надивлюсь на ту ясну звізду.

(Виходять.)
Сцена третя.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Входять панї Капулєт із мамкою.
Панї Капулєт.
Де, мамко, Юля ? клич її до мене.
Мамка.

Кляну ся вам моїм дївоцтвом, шанї,
В дванайцятому роцї, — вже гукала.
Ягничечко моя ! моя пташинко !
Храни Господь, де це вона? Джульєто!

Входить Джульєта.
Джульєта.

Хто зве мене?

Мамка.
Мамуня.
Джульєта.

Ось я, мамо! Що зволите?

Панї Капулєт.

Ось що... Ти, мамко, вийди.
Нам треба щось в секретї говорити.
Верни ся, мамко: я розміркувала.
Ти мусиш слухати пораду нашу.
Дочка моя, ти знаєш, лїт хороших...

Мамка.

Ій Богу, я злїчу їх у годинку.

Панї Капулєт.

Нема штирнацятьох...

Мамка.

Кладу на заклад
Зубів штирнацять — хоч їх маю тільки
Чотири — їй нема ще чотирнацять.
От, скільки в нас до Ланцюгів Петрових ?

Панї Капулєт.

Неділь ізо дві, чи...

Мамка.

Чи чи, чи нї,
То певна, що з усїх днїв у году
Штирнацять їй на Ланцюги в ночи.
Вона з Сусанкою — нехай царствує —

Ровесниця. Ну, Суня в Господа.
Була для мене надто добра. От же,
Я вам кажу, на Ланцюги їй буде
Штирнацять років, далебі, що так !
Я добре знаю: одинацятий
Пішов отсе, як трусу ми злякались.
Тоді її я від грудей... Нїколи
Сього в году я не забуду дня.
Бо полином намазала я пиптя.
Сиджу я під голубником на сонцї, —
У Мантуї були тодї ви з паном.
О, се менї в тямки! Я-ж то й кажу:
Як скоштувало полиню із пиштя,
Дурненьке, — пxe! гірка, погана ціця!
Та як же то на ненї розізлилось!
В тім голубник тарах! Ій Богу, я вже
сама не знала, як менї й ховатись.
Отсе-ж то й одинацять років тому.
Вона тодї вже на ніжки ставала, —
Нї, от вам хрест, вже дибуляла всюди,
Бо на лобку ще вчора ґудзь набила.
Тодії мій муж — нехай царствує в Бога!
Веселий був! — узяв її на руки:
„Ой кришечко моя! ти ниць упала?
Упадеш горілиць, як помудрієш.
Так, Юлю?” А воно, от вам Пречиста,
Утерло слїзоньки та й каже: „Так!"
Дивіть ся-ж, як то жарт такий справдив ся!
Хоч би я й тисячу ще лїт жила,
Сього-б я не забула. „Юлю, так?“
Він каже, а воно, шерепка: „Так!"

Пані Капулєт.

Та годї вже про се, замовкни.

Мамка.

Ій Богу, панї ! Сьмійтесь, як воно
Утерло слїзоньки, та й каже: „Так!“

А в неї ґудзь з яєчко познїхирки,
Страшенний ґудзь, і плакала прегірко.
„Ой!" — ка покійник мій — „ти ниць упала ?
Упадеш горілиць, як помудрієш.
Так, Юлю?” А воно, спинившись: „Так!"

Джульєта.

Впинись і ти, будь ласко, мамко.

Мамка.

Я вже мовчу. Люби тебе Господь!
Була єси опецочком найкращим,
Якого за життя я згодувала.
Коли до твого ще діжду весїлля,
То вже нїчого більше й не бажаю.

Панї Капулєт.

Весїлля, справдї я про се й хотїла
Поговорить. Скажи менї, Джульєто,
Як почуваєш ся ти до замужжя ?

Джульєта.

Про честь таку менї й не снилось.

Мамка.

Про честь таку ! Будь я тобі не мамка,
Сказала-б: виссала ти розум з цицьки.

Панї Капулєт.

Так думай же тепер вже про замужжє.
В Веронї в нас поважні дами стали
Молодші за тебе вже матїрями.
Та я сама була, здаєть ся, геть
До лїт твоїх з дитиною уже.
Ну, коротко сказати, ґраф Паріс
Лицяєть ся до тебе на зальоти[6].

Мамка.

От чоловік, сіньоро, дак сказати!
Такого в цїлім сьвітї... прямо з воску.

Панї Капулєт.
Нема в Веронї кращого цьвітка.
Мамка.

Та що? їй Богу, квітка між квітками!

Панї Капулєт.

Що скажеш ти? Полюбиш сього пана?
Сю ніч його побачиш між гістьми.
Читай в його лицї, так мов у гарній книзї;
Знайди слова, що виписала врода;
Розгледь усяку черточку в ньому;
Дивись, як личить красота уму.
Що невиразне в книзї тій спітке єш,
Те в поглядї ясненькім прочитаєш.
Альбом любви, неоправнйй коханок,
Не достає йому ще обгортанок.
Як срібна рибка сяє з під води,
Так дух його блищить з під красоти.
У книзї очи вcїм бере та слава,
Що золоті слова, як і оправа.
То шануватимеш його в його достатку,
Та й власного свого не вщербиш статку.

Мамка.

Не вщербиш? зробиш ся товста і дужа:
Бо жінка зараз товщає від мужа.

Панї Капулєт.

Скажи ж, що в серцї чуєш до Паріса ?

Джульєта.

Я подивлюсь, що скаже серцю погляд.
Та глибше не посьмію кинуть оком,
Нїж вкажете менї своїм уроком.

Входить слуга.
Слуга. Панї добродїйко, гостї прибули, вечеря готова, вас кличуть, про молоду панночку питають, мамку в молодечнї лають, і все знетерпливлене. Біжу вслуговувати вас, ідїте негайно. Благаю
Панї Капулєт.

Йдемо, йдемо. (Виходить слуга.)
Тебе жде, Юлю, ґраф.

Мамка.

Шукай же, дївонько, ночей утїшних,
Під пару дням у тих зальотах пишних. (Виходять.)

Сцена четверта.
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо, з пятьма масками, з людьми що несуть смолоскипи, й з иншими.
Ромео.

Що-ж? мусимо орацию сказати,
Чи так увійдемо, без оправдання?

Бенволіо.

Орациї тепер уже не в модї ;
Не тра й Купіда нам, заслїпленого шарФом,
З татарським луком з крашеної ґонти,
Що дам лякав, мов те ошудало в городї[7].
Не треба й прольоґa, затвердженого з книги
І за підбріхачем віршованого в сїнцях.
Нехай нас міряють, яким захочуть робом,
Відміряєм танець їм та й підемо.

Ромео.

Кe сьвіточа менї: незгіден я для сього.
В душі у мене тьма, нехай нестиму сьвітло.

Меркуціо.

Ромео, любий наш, ти мусиш танцювати.

Ромео.

Нї, вір менї. У вас обувє танцюристе,
І душі в вас легкі. Моя — мов оловяна,
Гнете мене к землї, насилу ноги носять.

Меркуціо.

Ти-ж любиш, то позич у Купідона крил,
І здіймеш ся на них понад людським житєм.

Ромео.

Зняла мене журба: пробив мене стрілою,
І на легких його менї не знятись крилах.
Я звязаний і пут журби не позкидаю,
Під тягарем тяжким любови упадаю.

Меркуціо.

А впавши на любов, ти-б придавив її:
Занадто ти важкий для существа нїжно́го.

Ромео.

Любов нїжна в тебе ? Жорстка, завзята,
Запекла та лиха, і коле як терен.

Меркуціо.

Коли любов жорстка, бувай жорсткий до неї;
Вколола — ти коли, то так її й побореш.

(До когось иншого.)

Дай покришку менї обличчє покривати.

(Надіїваючи маску.)

На маску маска ще !... Тепер менї байдуже,
Що я собі бридкий. Дивись як хоч на мене:
Нехай соромить ся мурло за мене чорне.

Бенволіо.

Ну, стукай і ввійдїм ; ввійшовши-ж у сьвітлицю,
Нам треба між гістьми на ноги уповати.

Ромео.

Смолоскип дай менї! Хай легкосерді хлопцї
Поміст нечулий там підошвами лоскочуть.
Я заховаюсь за прапращурське прислівє:
„Сьвітитиму тобі, дивитимусь на тебе".
Прегарна гра була, та я вже пас.

Меркуціо.

Ба! пас як пес, мовляв наш комісарь.
Коли вже пас, так витягнем тебе
З того багна, чи — вибачте вашецї —

З любви, в яку загруз єси по вуха.
Та що се палимо ми сьвітло в день?

Ромео.

Як в день?

Меркуціо.

 Тут гаючись уже з годину
Марнуємо сьвічки, мов би горіли в днину.
Більш думки доброї в тверезих сих словах,
Нїж у твоїх пятьох, сподарю, розумах.

Ромео.

Ми добре думаєм, ідучи на маски,
А розуму в сьому нема.

Меркуціо.

Нема? дивись який !

Ромео.

Сю ніч я бачив сон.

Меркуціо.

І я сю ніч сон бачив.

Ромео.

Який же ?

Меркуціо.

Що вcї сни брехливої удачі.

Ромео.

О, в наших снах більш правди, нїж в словах!

Меркуціо.

Тебе одвідала мабуть цариця Маба[8],
Манюсїнька духів та Фей химерна баба,
Не більша, нїж аґат на пальцї в альдермена.
У сонних по носах летючим довгим цуґом
Пилиночок вона, ся сповитуха, їздить.
З павучих ніжечок колїсця в бричцї в неї;
З крильця метелика на бричечцї наметець;
Обротьки й віжечки з тоненьких павутинок;
З роси блискучої на місяцї вся збруйка;
Із лїта бабського маленький батожечок,
А пужально з цьвіркунової ніжки.

За поганяйличка казявка зелененька,
Не більша від тії, що в дївчини за ніхтем.
У неї бричечка — порожна горiшинка,
Що чисто виточив мистець старенький, шашель,
Каретник Фей легких із незатямних лїт.
Отсе ж вона що ніч в такій своїй виставі
Басує шо соньках, і снять ся сни їм любі:
Закоханим — любов; царським панам — чини ;
Суддї — гостинчики; панянцї — поцїлунки.
Сю Маба инодї прищами надїляє,
За те що в неї з губ помадою воняє.
А часом по носу у стряпчого проїде,
І снить ся хижому предовга волокита.
Попу зажерлому у ніздрях залоскоче
Закрученим хвостом свиняки-поросючки,
І снить ся сопуну парафія багатча.
Як же прокопотить у воїна на шиї,
Він у-ві снї людей мечем стинає,
Проломи, заляги, скрівавлені шаблюки
Та випивки гучні завзятому приснять ся.
Аж ось застугонять над ухом тулумбаси;
Прокинеть ся, — се сон І буркне бурлацьку лайку,
Перехрестить ся й знов хропе собі рубака.
Ся-ж Маба по стайнях кудовчить коням гриви ;
Вона-ж вє ковтуни, що страшно розкрутити,
Щоб халепи собі якої не нажити.
Вона-ж, як дївчина заснеть ся горілиць,
Наляже на живіт, навчаючи тершіти
Завчасу, що жінкам призначено на сьвітї.
Ся відьмочка..

Ромео.

 Та ну, Меркуціо, ну годї!
Верзеш ти нї про що...

Меркуціо.

 Так, правда, бо про сни,
Про дїтвору пусту порожнявого мізку.

Народжує він мрії нїсенїтні,
Легкі, тонкі, як воздуху істота,
Нестаточнїщі ще, нїж буйний вітер,
Що в півночи бурхає крізь морози,
Та зараз відси далї дме сердито
На південь, на краплющі тихі роси.

Бенволіо.

Сей вітер твій відносить нас від цїли:
Вже повечеряли, за пізно ми наcпіли.

Ромео.

Боюсь — завчасно. Віщий дух мій чує
Якусь судьбу, що висить ще на зорях,
Та в сю прегарну нiч почне прегірко
Свій хід грізний, і враз якимсь злим махом
Укоротить житє моє злиденне.
Та той, хто моїм деменом кермує,
Хай вправить парус мій! Ходїм, веселе панство!

Бенволіо.

Бубнїте в бубни ! (Виходять.)

Сцена пята.
Сьвітлиця в Капулєтовім домі.
Музики готовлять ся. Входять слуги.

Первий слуга. А де тут Тушкуй-сковорідка, що не помага менї приймати геть? А щоб тебе, талїрколове ! щоб тебе, блюдолизе ! Другий слуга. Як пораннє зависне на руках у одного або двох, та ще й не помитих, то буде погана справа. Первий слуга. Геть дзиґлики ! відсунь буфета ! Наглянь на срібла. Товаришу, менї марципана, та коли любиш мене, нехай ворітник упустить Сусану Мірошниківну та Нелю. Антоне! Тушкуй-сковорідко!

Другий слуга. Сюди, хлопче! миттю!

Трет їй слуга. Неможна ж нам бути тут і там. Боржій, хлопята; хапайтесь, а хто найдовше поживе, той забере все. (Виходять.)

Входять Капулєт і т. д. з гістьми та з музиками.
Капулєт.

Витаю вас, панове ! Хто з між дам
Не намозолив ніг, ану до дїла!...
Ага, дамунї ! що ? котора з вас
Не схоче до танця ? Се буде знак,
Готов заприсягти, що нагнїтки.
Близенько вцїлив, га? Витаю вас,
Мої добродїї ! Було колись,
Що маскувавсь і я, і вмів шепнути
На ушко дамі щось принадне. Ге!
Давно минуло ся, давно, давно! —
Витаю вас шанове ! Грай, музико! —
Простору, гов ! Дївчатка, до танця! —

(Музика грає. Танцюють.)


Гей, сьвіла ще ! та геть звідсїль столи!
Згаcїть камін ! і без багаття душно.

(До родича Капулєта.)


А що, козаче! ти й не сподіївав ся
Такої забавки ? Сїдай же коло мене.
Нам, Капулєт, старим не танцювати.
А як давно, що ми були обидва
В масках?

Другий Капулєт.

Та вже тому лїт з трийцять буде.

Первий Капулєт.

Нї, брат, не буде стілько, нї, не буде.
Бо се на перезві в Люченція

Ми маскувались. Ось як діждемо
Зелених сьвят, то двайцять і пять лїт...

Другий Капулєт.

Та більше, більше. Сину старшому
Його вже трицять.

Первий Капулєт.

Що бо се ти кажеш ?
Він був недавнечко недолїтком.

Ромео (до одного з слуг свого почту.)

Яка то дама он, що кавалєру
Таку зробила честь ?

Слуга.

Не знаю, пане.

Ромео.

Вона вчить сьвіточі яснїш палати.
Її краса висить на щоках ночи,
Мов дорогий рубін у-в усї Неґра.
Краса се за богата задля вжитку
І за коштовна для землї. Неначе
Снїжна голубка серед галок стада,
Так між подругами вона білїє.
Скінчить ся сей танець, до неї полену,
І тілько приторкнусь, нове життє зачну.
Чи я любив коли? Нї, божевільні очи:
Не бачив я краси аж до сієї ночи!

Тибальт.

По голосу, се мусить буть Монтеккі. (до слуги.)
Рапіру, гей! Як, щоб йому та сьміти
Прийти сюди в тій масцї чудернацькій,
Щоб насьміятись з нашого бенкету?
Клянусь моїм преславним давнїм родом,
Убить його — хвала перед народом[9].

Капулєт.

Чого се ти, небоже, так збентеживсь?

Тибальт.
Монтеккі, сей наш ворог, дядю, знаєш,

Ледащо се прийшло, щоб насьміхатись,
Як бенкетом ми будем тут втїшатись.

Капулєт.

Се молодий Ромео ?

Тибальт.

Він, ледачий

Капулєт.

Спокійсь, небоже! Хай собі побуде.
Він тут поводить ся ввічливо, чемно.
Сказавши правду, вся Верона славить
ого за честь, за добре вихованнє.
Давай менї все місто із скарбами,
Не схочу в себе я його зневажить.
Тим угамуйсь, не дбай зовсїм про нього.
Так я велю. Коли мене шануєш,
Розвеселись, не зиркай із під лоба :
На празнику такім се не подоба.

Тибальт.

Чому, коли у нас гостює ворог ?
Мій дух його не стершить.

Капулєт.

Стерпить, стерпить.

Що, півнику? Кажу, що стерпить. Ну ?
Чи я тут пан, чи може ти? Що ще ?
Не стерпить ! Як І помилуй мене Боже !
Ти хочеш тут гостей передрочити ?
Бундючитись ? дорослим величатись ?

Тибальт.

Ой дядечку ! се-ж сором нам...

Капулєт.

Ну, ну !

Ти лобуре ! Ой, та гляди у мене,
Щоб я тебе не зупинив — ти знаєш, як ?
Проти мене! До ста чортів ! Та й пору вибрав !
Так, дїтки, так ! люблю ! — Ах, ти деркачу !

Гледи, а то... Гей, більше сьвітла, сьвітла ! —
Я зушиню тебе... Ну, ще раз, дїтки !

Тибальт.

Не я мовчу, мовчить моя неволя...
Увесь тремчу від злости та від горя.
Втаю мій жаль, а думки не покину:
Зірне вона колись в лиху годину. (Виходить.)

Ромео(приступивши до Джульєти.)

Коли моя рука торкнулась недостойно
До дивної краси, до сьвятощів живих.
Мої уста, прочане два, пристойно
Нїжним цілунком най спокутують сей гріх.

Джулєта.

Смиренний прочанин аж надто зневажає
Ту руку, що мене підносить до сьвятих.
Торкатись і до них нам звичай призволяє,
Сьвятиню цїлувать не має він за гріх.

Ромео.

Та-ж мають і сьвяті уста, як і прочане !

Джулєта.

В прочан уста — сьвятим творити молитви.

Ромео.

Нехай же на мою мольбу сьвята спогляне,
Щоб ясно вірив я, без сумнїваня тьми.

Джулєта.

Хоч і приняв мольбу, сьвятий анї здвигнеть ся.

Ромео.

О, не здвигнись же й ти ! Се дар тобі від серця.

(Цілує її.)

Через твої уста очистив ся мій гріх[10].

Джулєта.

А я, прочанине, взяла його з твоїх.

Ромео.

З моїх ? О гріх сьвятий ! Сияє мов у ризї.
Верни-ж його менї. (цілує її знов.)

Джулєта.

Цїлуєш як по книзї...

Мамка.

Мадам, мадам ! вас кличуть панї матка.

Ромео.

А хто-ж то панї мамка?

Мамка.

Оттакої !

Чи то-ж сього не знаєте, шаничу?
А вже ж не хто, як панї сього дому. Хто!
Ще й добра панї, ще й яка розумна,
Та й чесна до того. Я згодувала
Її дочку, що з нею ви стояли.
Хто висвата її, скажу вам просто,
Бряжчатиме..

Ромео.

Так се Капулєтівна?

О люба вість ! я ворогу оддав ся[11].

Бенволіо.

Ходїм : дійшла забава вже до краю.

Капулєт.

О, нї, панове, нї ! ще рано, не збирайтесь.
Ми наготовили сяку-таку вечерю.
Не призволяєте? Ну, дякуємо вcїм вам.
Чолом. шановниї шанове ; на добраніч. —
Гей, більше сьвіточів!(До другого Капулєта.)
Берімо ся до ліжка.
Козаче, далебі, вже геть та й геть нерано.
Пора спочити нам.

Виходять усї опріч Джульєти та мамки.
Джулєта.

Іди до мене, мамко. Хто се був би?

Мамка.

То син Тиберія старого і наслїдник.

Джулєта.
А той, що заразом виходить із дверей ?
Мамка.

А, пек йому! та се-ж Петручіо, здаєть ся.

Джулєта.

А той, що осторонь ? що танцювать сьогоднї
Не хтїв нї з ким ?

Мамка.

Того не знаю, хто.

Джулєта.

Іди спитай імя ! Коли жонатий він,
Ударять по менї у погребовий дзвін.

Мамка.(вертається.)

Ромео на імя, на прізвище Монтеккі,
Єдиний син того, що з вами ворогує.

Джулєта.

Єдиная любов з єдиної вражди...
Ой рано-ж я його вбачала, та й не знала !
Ой пізно-ж я його пізнавши покохала !
О дивная любов! менї ти дивно сталась,
Що з клятим ворогом моїм я покохалась.

Мамка.

Що се таке? що се таке?

Джулєта.

 Се вірша.
Навчив мене мій партнер танцюристий.

(З середини кличуть: „Джульєто!")
Мамка.

Та зараз, зараз бо ! — Ходїм, нема нїкого,

(Виходять.)
Входить Хор.

Вже давнє коханнє на ліжку конає,
Коханнє новеє наслїддя чигає.
Урода, що розум Ромеїв слїпила,
З Джульєтою поруч зовсїм помарнїла.
Одно 'дного любить, у мислях милує,
Одно 'дного дивно очима чарує.

Та він свого смутку не міг їй ясити;
Вона мусить жаль свій у серцї таїти.
З ворожого дому нема йому входу
До ворога в гостї, до клятого роду.
З ворожого дому даремне жаданнє
Озватись коханку на любе витаннє.
Та сила любови бере в серцї гору
Над страхом людського жалю й поговору.

(Виходить.)

Примітки[ред.]

  1. В оріґіналї „bite my thumbs“ — вло жити палець до рота.
  2. В Шекспіровім жерелї не згадано нїчого про сю бучу серед міста анї про те, що князь особисто розіймає її; сказано тілько, що князь не можучи втихомирити ворожнечі обох домів, видав тверду загрозу на вcїх, хто нарушить спокій.
  3. В Шекспіровім жерелї нема тут згадки про Бенволїя. Для характеристики Ромеового настрою в початку драми покористував ся Шекспір за гальною характеристикою Ромеового любовного зітханя до Розалїнди, про що в жерелах говорить ся досить широко.
  4. У Італїянцїв Джульєта має 18 лїт, у без посереднїм Шекспіровім жерелї 16
  5. Попутник, в оріґіналї рlantain-leaf, у нас вірнїйше-б сказати: живокість, зїлє, з якого варять масть уживану до сцїлюваня зломаних костей.
  6. У Шекспірових жерелах про Парісові зальоти говорить ся аж геть пізнїйше.
  7. Шекспір натякає на несмачні прольоґи, виголошувані в тодїшнїх театрах актором перебраним за Купідона. Зрештою в його жерелї в тім місцї також богато говорить ся про Купідона, хоча, розумієть ся, в иньшім звязку.
  8. Маба, в анґл. Mab (читай Меб), валїйське слово, значить дитя. Шекспір перший увів сю постать, узяту з кельтських народніх вірувань, у літературу. На його препишну характеристику Меби мав деякий вплив твір сучасного йому поета Наша „Terrors of the night“ (нічні страхи), виданий 1593 р.
  9. Сей мотив, що Ромеa пізнали в Капу лєтів на балю, що старий Капулєт велїв не займати його і що за се Тибальт був лютий на Ромеa
    та шукав потім зачіпки з ним, розвинув у перве Люіджі да Порто, а за ним і инші пізнїйші Шекспірові попередники.
  10. В Шекспіровім жерелї при першій стрічі Ромео і Джульєта обмінюють ся лише кількома чемними фразами і в присутности Меркуція стискають собі руки.
  11. І в Шекспіровім жерелї Ромео тілько но забаві довідуєть ся, хто була та панна, що зробила на нього таке сильне вражінє. Так само й Джульєта посилає мамку на розвіди.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.