Русини а Москалї/Наша руська і росийська мова

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Русини а Москалї (1911
Наша руська і росийська мова (автор не вказаний)
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
Видання: Чернівці: 1911.

Наша руська і росийска мова.

Московскі запроданцї, себ то москвофіли на ріжні способи баламутять наших людий, аби лекше їх запхати під ярмо росийского царя.

Отже туманять наших людий тим, що нїби то ми Русини, а Росияни — то один, однаковий, „рідний“ собі нарід. Вони кажуть, що наша мова руська а мова росийска — се одна і та сама мова. Тимчасом все те неправда. Бо істория нашого і росийского народу доказує, що оба сї народи є ріжні, окремі собі — і цїлком у всїм: в мові, звичаях і обичаях дуже ріжнять ся між собою. Про се ми переконали ся із попередної статї. А тепер придивім ся уважно, чи то правда, що наша мова і росийска се одна і та сама мова, як торочать про се москвофіли…

В давнину був такий звичай, що книжок не писали народною мовою, себ то тою мовою, якою говорив простий нарід. Давними часами простий нарід був часто поневолюваний і темний. Через те простолюдин був в погордї і пониженю перед панами. А книжки читали в ті часи тільки пани; — простолюдин не мав до грамоти доступу. Отже пани не хотїли уживати в книжках тої мови, якою говорив їх загулюканий, прибитий погорджуваний невольник, котрого пани уважали гірш пса. Писали тодї книжки відмінною мовою від народної, бо пани зовсїм хотїли відріжнятись від простих людий. Тою відмінною мовою, була мова церковна і то у всіх народів в Европі.

На заходї у римо-католиків була церковна мова латиньска і тою мовою писано тодї книжки. У славяньских христіян була церковною мовою старо-болгарска і сею мовою писано книжки.

В Московщинї, себ то в теперішній Росиї також писали книжки церковщиною. Московскі пани дуже не любили мови свого простого народу, тому аби їх мова як найбільше ріжнила ся від народної, мішали до церковщини богато слів з мов инших народів.

В тім часї, як покликано в Московщину україньских вчених з Могиляньскої київскої академії на професорів і єпископів, то Москалї перейняли від них в свою мову чимало україньских слів. Бо в ті часи ми, Русини мали свої школи, а навіть найвисшу школу академію, де учено дещо також на україньскій народній мові. І в письменьстві нашому уживано в ті часи і руської народної мови. Писано народною мовою Євангелію, Біблїю, „інтермедиї“, (щось в родї комедий на представлена) і т. д.

В Московщинї того не було, там нїколи в тих часах не уживано в письменьстві народної московскої мови. І коли нашої руської народної мови уживано не лиш в письменьстві, але і в найвисших наших школах, то мова росийского народу ще була цїлком упослїджена і нїхто не знав за ню.

В ті часи росийскі пани мішали до церковщини не лиш україньску мову, але також і мову инших народів. За панованя Петра Великого прийшло до Росиї на високі становища богато Нїмців і Французів. І від них росийскі попи перейняли чимало собі і змішали з їхньою церковною мішаниною.

І тої дивоглядної мішанини довго уживали в росийскому письменьстві. Аж до року 1820. В тім роцї виступив в Росиї талановитий поет Пушкін і він перший почав писати книжки чистою простою мовою свого московского народу. І від тодї росийскі письменники чимраз більше почали заводити в лїтературу простонародну московску мову, та викидати чужі слова: україньскі, нїмецкі, францускі і и.

Така істория росийскогої мови.

Істория нашої мови руської цїлком инша. Знаємо, що від давна наша руська мова на Україні була уживана в письменьстві. Але, як нарід наш втратив свою самостійність, то після упадку козаччини — народна наша мова пішла в поневірок, в погорду.

Як Україна перейшла під росийску кормигу, коли на україньский народ наложено невольниче кріпацтво, то україньску мову усунено зі шкіл, з урядів, скрізь її касовано, а натомість росийскі наїздники заводили свою, росийску мову. І з того часу здавало ся, що й наше руске письменьство завмерло, бо народна мова втратила своє право горожаньства.

Та хоч україньскі пани змосковщившись виреклись своєї мови, а замість неї приняли мову росийску, або польску, — то між масами простого народу мова єго не загибала. Народ не покидав єї і складав на сїй своїй мові прегарні піснї та думи, в яких виспівував про те, що „було й минуло“, про славне лицарство запорожске, про свою теперішну гірку долю.

І нашій гарній народній мові не судило ся бути на все поневіряною. Знайшов ся чоловік, що привернув україньскій мові втрачене право горожаньства. Сим чоловіком був син полтавского дяка Іван Котляревский. Написав він і видав єще 1798 року (отже ще перед росийским Пушкіном) книжку простою україньскою мовою, що називалось „Енеїда“. Се — по довшому часї — була перша книжка на народній нашій мові. І від того часу наша мова знов стала заводитись в письменьстві. Але під росийским панованєм нашої мови до тепер не допускають на Україні нї до шкіл, нї до урядів. А від 1876 року до р. 1905 було заборонено видавати на україньскій мові книжки і часописи, тай тепер конфіскують наші книжки і часописи. І се є доказом, що наша мова і росийска не є та сама, бо колиб справдї так було, то уряд росийский не переслїдував би так остро і беззглядно україньскої мови.

І тут в Австриї (в Буковинї і Галичинї) мова нашого народу була довший час упосліджувана. Але і тут знайшли ся люди, що пішли слїдом Котляревского і видвигнули нашу мову назад в письменьство. В Галичинї більше як перед 60 роками перший почав писати чистою народною мовою поет Маркіян Шашкевич. Він видав 1848 р. першу тодї книжку на народній мові п. з. „Русалка Дністрова“.

На Буковинї першим чоловіком, що 50 лїт тому впровадив чисту народну руську мову до письменьства, до книжок — був славний буковиньский поет Осип Юрій Федькович.

Бачимо отже, що доки мова нашого народу була упослїджена, доти не було у нас письменьства. Якже народна мова дісталась до книжок, то з тою мовою відродилось наше письменьство, а в слїд за тим поширили ся просьвіта і осьвідомленє народа. Виступили талановиті письменники. На Українї по Котляревскому Квітка-Основяненко, Гулак-Артимовский, Гребінка, Гоголь, П. Кулїш та Тарас Шевченко, котрий на рідній своїй народній україньскій мові виспівав ґенїяльні, прегарні поезиї і піснї. Они захопили, одушевили, та пробудили до нового житя увесь наш великий україньский народ! Тарас Шевченко, сей найбільший наш поет міг лише на рідній народній мові так могучо і так до серця промовити нашому народови.

В Галичинї також по Шашкевичеви виступили нові письменники. Устиянович, Володимир Шашкевич, а в новійших часах такий великий письменник, як Іван Франко, Стефаник і и.

На Буковинї по Федьковичеви виступив відомий поет Ізидор Воробкевич, Ольга Кобиляньска і и. І сегодня наше письменство вже велике і має сьвітове значінє, оно цїлком відрубне і окреме від письменства росийского.

З того всього, що ми коротко переказали ось з істориї про нашу і росийску мову, кождий переконаєть ся, що спільної книжкової мови між Русинами і Росиянами нїколи не було і цїлком нема, та що Росияни мають свою відрубну і цїлком иншу лїтературну мову, а ми Русини-Українцї свою.

Але московскі запроданцї не зважають на се. Они перекручують і заперечують истину правду, бо невчених і темних людий легко їм баламутити.

Ще зручнїйше москвофілам баламутити наших людий „єдинством“ росийскої мови, бо наше давнїйше етимольоґічне письмо було на перший погляд подібне до росийского. Бачать наші люди, що наше етимольоґічне письмо подібне до росийского, тай думають, що се все одно.

Тимчасом не конче те, що подібне до себе, мусить бути тим самим. Так і з росийским та нашим етимольоґічним письмом. Не у всім те письмо подібне до нашого, лиш дещо пише ся подібно, але цїлком инакше вимовляє ся (читає ся) по росийски, а инакше по нашому.

Возьмім кілька прикладів.

Наше етимольогічне ѣ (ї) читає ся по росийски „є“, — наше етимольоґічне и, по росийски вимовляє ся „і“, — наше г, вимовляє ся по росийски „ґ“ і богато инших росийских букв подібних до наших, вимовляє цїлком инакше, як в нашім письмі. Се найлїпше можна побачити із цїлих слів. Подаємо ось для прикладу слова наші писані етимольоґічно і подібні слова росийскі, та як они вимовляють ся (читають ся) по нашому а як по росийски.

По нашому по росийски
пише ся і читає ся: пише ся: а читає ся:
лїс лѣсъ лєс
чоловік чоловѣкъ челавєк
дїло дѣло дєло
зрілий зрѣлий зрєлой
більший бо̂льшій бальшай
голова голова ґалава
постановило постановило постанавіло
телеграма телеграма тєлєґрама
великий великий вєлікий
половина половина палавіна

Отже — як бачимо — є в росийскім письмі кількадесять слів, котрі пишуть ся подібно як наші етимольоґічні, але цїлком инакше вимовляють ся.

Щоби на далї не було ніякого баламуцтва, та щоби улекшити нашому народови науку нашого письма постарав ся проф. унїверзитету п. Др. Стефан Смаль-Стоцкий, що по всїх школах заведено фонетику, се є таке письмо, яким напечатана ся книжка. Тепер ми маємо свою правопись, а москалї свою і кацапским перевертням годї вже далї баламутити наш нарід нїби то наша а росийска мова — се одна мова.

На се, що росийска мова є чужою для нас і не має нїчого спільного з нашою руською мовою, можна навести безлїк певних доказів. Для нас буде скорше зрозуміла навіть мова сербска, ческа, хорватска, як мова росийска. Наш чоловік ще якось зрозуміє Чеха або Серба, але як би розмовляв з Росияном, котрий не знає нашої мови, то не буде єго розуміти.

Як же можна єго розуміти, коли говорить ся:

по нашому: по росийски:
когут пєтух
малпа обєзяна
ґузики пуґовіци
штани брюкі
спідниця юбка
орати пахать
кінь лошадь
лоша жеребйонок
бузьок аіст
жаба лягушка
цегла кірпіч
червоний красний
неможна нєльзя
вікно акошко
власний собствєнний
платня жалованє
смак вкус
сварити ся споріть
хвалитись хвастатьса
треба нужно
смачний вкусний
очи ґлаза
мясо ґавядїна
борщ щі

і т. д. і т. д.

Одним словом, росийска мова для нас незрозуміла і як хто хоче її уміти то мусить вчити ся, як кождої иншої чужої мови. А коли мова ся нам незрозуміла — то не є мовою нашою, а цїлком чужою!

Тай наведемо іще один доказ на се, що наша мова і росийска є чужі для себе мови.

З нагоди 50-річницї смерти Тараса Шевченка, майже усї росийскі поступові, прихильні Українцям часописи — посьвятили памяти Шевченка теплі згадки, помістили портрети нашого поета, а навіть виїмки з єго творів в перекладї. Між иншими журнал, що виходить в Петербурзї п. з. „Всемірная Панорама“ ч. 7. з дня 4. н. ст. марта 1911 р. — помістив гарний портрет Тараса Шевченка і виїмок з єго поеми „Княжна“ в російському перекладї. І ось для порівнаня нашої мови з росийскою, подаємо сей виїмок з Шевченкової поеми в нашій мові як написав Шевченко, а по-при се подаємо переклад росийский, взятий з висше згаданого журнала. Переклад сей подаємо в такім виговорі, якого Росияни уживають в бесїдї.

Виїмок з поеми Т. Шевченка „Княжна“.
Україньский текст Шевченка:

 Село! Село! Веселі хати!
Веселі з-далека палати —
Бодай ви терном поросли!
Щоб люде й слїду не найшли,
Щоб і не знали де шукати!
В тому господньому селї,
На нашій славній Українї,
Не знаю, де вони взялись,
Приблуда князь, — була й княгиня.
Ще молоді собі були,
Жили самі, були багаті:
Високі на горі палати,
Чималий у яру ставок,
Зелений по горі садок,
 І верби, і тополї,
 І вітряки на полї,
І долом геть собі село
По-над водою простяглось.
 Колись там весело було:
Бувало, лїтом і зїмою
Музика тне, вино рікою
Гостей неситих налива;
А князь аж синїй похожає,
Та сам несмілим наливає,
Та ще й покрикує: „віва̀т!“
Гуляє князь, гуляють гості,
І покотились на помостї.
А завтра знову ожива.
І знову пє, і знов гуляє.
І так за днями день минає.
Мужицькі душі аж пищать,
Судовики благають Бога;
Пяницї знай собі кричать:
„И патріот, и брат убогих!
Наш славний князь! Виват! Виват!
А патріот, убогих брат,
Дочку й теличку однїмає
У мужика, — і Бог не знає,
А може знає та мовчить!

Росийский переклад:

 Село! Село! Красїви ха̀ти,
Красїви барскія палати, —
Пусть лучшє-б тєрнам параслї,
Чтоб к нїм і слєду нє нашлї,
Чтоб і нє зналї їх!.. Каґда-то
В сєлє том Божєм жіл да бил
Какой-то князь, я нє спрасїл,
Как он папал туда. Баґато
С сваєй княґінєй маладой
Жіл князь, тот, взисканний судьбой,
Каґда-то весело там било —
Бєз піршеств дня нє прахадїлї
Бивало, ґуслї дєнь-дєнской,
Ґудят, рєвут; віно рєкой
Ґастєй нєсїтих налїваєт;
Все пют...
Пян князь і ґостї пяни, —
І павалїлїс на дївани.
А завтра снова ажівут,
І внов кутят, і снова пют.
 І так за днямі днє друґіє
Мєлькают. Душі крєпастния
Уж і нє станут, а піщат;
В судах за князя Боґа молят,
А ґостї знай сєбє ізволят,
Ім востарґатса, знай крічат:
„Наш князь — муж правіл саміх страґіх!
І патріот і брат убоґіх,
Наш славной князь! Віват! Віват!
А патріот, убоґіх брат,
С крєстян чуть шкури не сдїрайот
Паслєдной дочкі не щадїт...
Ґудят апять, как в днє билиє
В палатах ґуслї; на сталє
Віно, пян князь, і ґостї пяни,
Дражат пали, звєнят стакани,
А ґолод стонєт на сєлє...

Прочитавши текст україньский і той сам

текст росийский, кождий, хто уміє читати побачить, що між мовою нашою а росийскою є велика ріжниця і, що мова наша, а мова росийска є цїлком окремими, иншими мовами. Наш чоловік тільки дещо зрозуміє з росийскої мови, а впрочім вона незрозуміла і чужа для нашого чоловіка. Так само наша мова для Росиян є чужою і також незрозумілою. Коли-б Росияни розуміли нашу мову, то би не перекладали поезий Шевченка на росийску мову, а друкували би їх в тій мові, в якій писав Шевченко, то-б то в україньскій.

Бачимо отже цїлком ясно, що наша мова і росийска не є одна і та сама, навпаки се чужі і ріжні собі мови.

Так і Русини-Українцї є собі окремий, инший народ від росийского, — а Росияни се знов окремий инший і цїлком чужий для нас народ.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.