Твори (Франко, 1956–1962)/1/Уваги (книга II)
| ◀ Дещо про себе самого | Твори в 20 томах Том I Уваги (Ів. Лизанівський) |
|
1) „Маніпулянтка“ — спершу появилася на польській мові в „Kurjeri Lwow.“ в 1888 р.; була поміщена на українській мові в 1890 р. в збірці „В поті чола“. В 1906 р. вийшла ціла збірка під заг. „Маніпулянтка і инші оповідання“, де крім цього оповідання були поміщені „Лесишина челядь“, „Між добрими людьми“ і „Чи вдуріла“. Передруковується зі збірки „Маніпулянтка“ 1906 р.
2) „Між добрими людьми“ — вперше було надруковано у „В поті чола“ 1890 р. В 1906 р. воно увійшло в збірку „Маніпулянтка“, звідки й передруковується.
3) „Чи вдуріла“ — цей драматичний нарис написав Франко в 1906 р., спеціяльно для томика оповідань під заг. „Маніпулянтка“. Звідси цей драматичний нарис передруковується. Хоч „Чи вдуріла“ написано значно пізніше від двох попередніх оповідань, але містимо його в цьому томі через те, щоби не розбивати певного циклу.
4) „Яндруси“ — це уривок з більшої ненадрукованої повісти „Lelum і Polelum“, було надруковане в 1899 р. в „Kurjeri Lwow.“ під заг. „Jeden dzień z życia uliczników lwowskich“; майже рівночасно, бо в лютому 1889 р., друковалося воно і в „Ateneum“; в 1897 р. увійшло це оповідання у збірку під заг. „Obrazki galicyjskie“ „Bibl. Mrówki“. В 1905 р. під заг. „Яндруси“ було надруковане у збірці „На лоні природи“, звідки й передруковується.5) „Поки рушить поїзд“ — було надруковано в Літ.-Наук. Вістнику в 1898 під трошки зміненим заголовком: „Заким рушить поїзд“ (нарис). Увійшло у збірку „На лоні природи“, звідки й передруковується.
6) „Без праці“ — було надруковане в „Зорі" за 1891 рік. Того само року вийшло окремо накладом Товариства ім. Шевченка у Львові; в 1904 р. Київський „Вик" передруковав: „Без праці“. Передруковується із „Зорі“ 1891 року.
7) „Дещо про себе самого“ — цей надзвичайно цікавий документ містимо, переложивши з польської мови. Помістив його Франко, як вступне слово до своєї збірки оповідань на польській мові „Obrazki galicyjskie“ 1897 року, де воно поміщене під заг. „Nieco о sobie samym“ ст. I–VII. З приводу цього вступного слова піднявся страшенний крик в українській і польській пресі і через те частина накладу вийшла без передмови.
На Франка посипалися гострі напади. „Діло“ („Дѣло“ орган народовців, Львів 1897, ч. 97) у вступній редакційній статті „Смутна поява“ трактувало Франка через „польський журналіст“, та апелювало до його „дрібки чести“, заявляло, „що своєю сповіддю“ Франко перейшов „Крашанку“ Куліша та шовіністичні антиукраїнські писання Сенкевича — „з огляду на брутальність напастей“. В 1891 р. „Діло“ назвало Франка і „скаженим вовком“. На ці напади Франко відповів афоризмами під заг. „Декілька афоризмів“ у альбом „Ділу“, прочитавши його статтю „Смутна поява“ в ч. 97“. („Житє і Слово“ VI, 1897 р. стр. 263–264). На початку наводить уривок віршу Юл. Словацького:
Choć wiem, że słowa te nie zadrżą długo.
W sercu, gdzie nie trwa myśl nawet godziny…
Mówię bom smutny i sam pełen winy.
(„Хоть знаю, що слова ці не задрожать довго в серці, де думка не зупиняється навіть години… Говорю, бо я сумний і сам повний вини“).
Дальше йдуть афоризми:
„Любов не обов'язкова, та почуття обов'язку обов'язкове“.
„Хто твердить: люблю свій народ, а не сповняє своїх обов'язків супроти нього — той брехню твердить“.«Від народнього обов'язку сам Бог не може звільнити; похваляється звільнить від нього сатана».
„Посол Вєльовєйські прилюдно заявляє, що любить Українців. Ну, кого так пани люблять, того я з спокійним сумлінням можу не любити“.Тим, що оголосили Франка ворогом Руси, а навіть зрадником, Франко відповідав також віршами, як під заг. „Сідоглавому“, що був поміщений у збірці „Мій ізмарагд“ 1898 р. Наведемо цей вірш, щоби в читача залишилася певна думка:
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака![1]
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз-у-раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій, то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана, —
У мене ж тая Русь
Кровава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
В „Поклонах“ (що вміщені також в збірці „Мій ізмарагд“) Україна радить Франкові не звертати уваги на тих, що підняли на нього голос: „Не любить Руси він ні раз!“ —
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз“.
В томику „Obrazki galicyjskie“ містяться такі оповідання: Dwaj przyjaciele (Два приятелі). Historya mojej sieczkarni (Історія моєї січкарні). Hawa (Гава), Jeden dzień z życia uliczników lwowskich (Яндруси), Pantalacha (Панталаха).
8) Ha закінчення уваг до цього тому вважаємо доцільним подати короткі витяги зі статті Франка: „Говоримо на вовка, скажімо і за вовка“, (поміщену в „Зорі“ за 1891 рік), що є відповіддю Франка на статтю Грінченка, поміщену в „Правді“ 1891, під заг. „Галицькі вірші“, де Грінченко дуже гостро накидається на москалізми і полонізми галицької літературної мови. В оповіданнях Франка читач зустрінеться з багатьома словами, що мало вживані на Україні; через те до речі буде навести ці коротенькі уваги Франка. Він пише: „Мені бажалось би своїми увагами причинитися до одного дуже важного питання — будучої єдности і одноцільности нашої літературної мови, будучої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо, і за-для звісних дуже важних, причин, мати не можемо“. Дальше переходить Франко до окремих слів. Цю частину статті наводимо всю, не викидаючи дискусійних прийомів Франка в ній.
«Д. Чайченко бере на свій критичний варстат спершу вірш д. Масляка:
До вас, невісти, до вас, Вестальки,
Рідні святої вогню,
Звертаюсь нині і т. д.
«Найсамперед — каже він — зупиняє тут вкраїнського читача слово «невісти». Такого слова Українець не знає. Він хіба знає церковно-славянське слово «невѣста», але там воно значить те, що по вкраїнському «молода», але-ж у д. Масляка не те; таким побитом цей польонізм зрозумілий буде тому тільки, хто знає польську мову». Зрозумілий буде й ще декому більше, добродію! В значінню «молода» находиться він і у Квітки (диви Желехівський: Словар 404), а в значінню «жінка», так як у д. Масляка, находиться в піснях народніх, напримір:
Ой нікому так не гаразд, як нашій невісті:
Мужик поле сіє-оре, а вона п'є в місті.
Іде мужик та й із поля та й постогнуючи,
А невіста іде з міста та виспівуючи, і т. д.
«Далі — каже д. Чайченко — українець не сказав би «Вестальки», а просто «Весталки», бо видима річ, що тут той ь чужого роду». Для нас видима річ зовсім щось друге, а іменно те, що д. Чайченко так привик в московській школі чути і в московських книжках бачити «Весталки», що «Вестальки» видаються йому польонізмом і він зараз бачить в тім ь польського зайду, забуваючи навіть, що ціле слово Вестальки чуже, і чи буде писатися з московська без ь, чи з польська з ь, то для чистоти нашої мови байдуже; овшім, форма з ь нам видається більше відповідною духові нашої мови, котра всяке л на кінці слова і складу любить переголосувати в широке в напр. віу зам. віл, орев зам. орел (декуди так і відміняють орев, орева), кибавка, зам. кибалка; анальогічно мали б ми по нашому «Веставку».
«До вас звертаюсь — пише далі д. Чайченко — чи польонізм, чи москалізм, але в усякому разі річ не вкраїнська». Бідний покійнику Желехівський! Чому ти замісць Мікльошіча не міг слухати сучасних вкраїнських фільольогів з-над Псла, Сули і Трубайла! Ти в такім разі певно не був би приняв у свій Словар цеї «в усякому разі не вкраїнської річи», як це ти зробив на стр. 286. Таке-ж «не українське» слово звук (є у Желехівського стр. 231); не можна сказати зову в значінню «кличу» («позовіть у хату» є у Квітки і других українських писателів); «московсько-церковне» слово луч, котрим д. Чайченко докоряє цілий ряд галицьких писателів, є у Шевченка («Де ти в біса забарилась з своїми лучами?»). Попросто забавно читати, коли д. Чайченко почне вичислювати польонізми у галицьких писателів, не знаючи сам, очевидно, ані мови галицько-українського люду, ані польської. Такі польонізми по його думці: фаленька (нічого подібного в польській мові нема, а є тільки fala; у нас по всій Галичині народ говорить також «фаля», декуди «филя» або «фальма»); огень (форма уживана українським народом скрізь у Галичині, — огонь тільки декуди), коруна (форма тільки українська, у поляків korona), тручати (слово народнє українське), стрільба, жовняр, ляти, дотикати землі, ту, блисло, снити о чім, не ручу, скрань (є у Федьковича), друхотати. Все те слова і форми уживані галицько-українським народом; польонізмами можна їх назвати остільки хіба, оскільки і в польській мові є слова, витворені з тих самих пнів, але такі слова є і в мові московській, і в чеській, і в других славянських: викидати такі слова з нашої мови для того тільки, що в инших славян є подібні, це значило би добровільно обскубувати свою мову.
Не менше щасливий є д. Чайченко і з вичисленням москалізмів у галицьких поетів. По його думці у декого з них москалізми попадаються „так часто, що часом не знаєш, за яку мову вважати ту, що вони нею пишуть“. Ось де-які з тих, на думку д. Чайченка, москалізмів: бездна (говорять москалі коло Дрогобича), всьо (говорять москалі трохи що не по всіх селах Галичини, поряд із «усе»), благати, скала (в Галичині ніхто не говорить «скеля»; у Шевченка: «А ти на березі стояла, мов тая чорная скала»), кришталь, сніжний, струя, видить (скрізь у Галичині), окови, но (див. в галицько-українських «Приповідках» Ількевича і Віслоцького), теряти (диви оповідання Перебенді в тім самім н-рі «Правди», стр. 76), мрачний (з наголосом на останнім складі, слово уживане Москалями скрізь по Галичині), боязливо (у Шевченка: І дівоче серце боязливе стрепенеться), топір (д. Чайченко певно думає, що це те саме, що сокира), ну-ко (говорять Москалі скрізь по Покуттю), левовий, пробудись, лента (є у Метлінського) і т. п.
… Діло ось яке. Відомо, що Галичина за весь час свого історичного життя, від смерти Володимира В., або коли хочете, від упадку Данилового королівства галицького майже ніколи не становила одну політичну і культурну цілість з подніпрянською Україною. Якийсь час воно заносилося на те, а іменно після Люблинської унії 1569 р. аж до козацької хуртовини 1648 р. Це була пора дуже важна в історії духового розвою України, пора, в котрій у нас народилася і почала гарно розвиватися перша всеукраїнська, дійсно національна література. Такі писателі як Герасим Смотрицький, Василь Суражський, Христофор Бренський, Іван Вишенський, Кирило Ставровецький, Захарія Копистенський, Мелетій Смотрицький, Гавватович, Галятовський і другі виходили хто з червоної Руси, хто з Волині чи з Придніпрянщини, працювали і писали раз у Львові, потім у Вільні, Острозі, Луцьку, Київі і Чернигові, писали мовою по тодішньому близькою до живої мови шляхти і заможнього міщанство, мовою зрозумілою по всіх усюдах Руси-України. Війни козацькі розірвали той звязок, унія, що запанувала в червоній Руси з початком XVII в., довершила розрив. При таких обставинах не диво, що розвій духовий народу й інтелігенції в Червоній Руси пішов значно іншою дорогою, ніж на Україні. Особливо ж відтоді, як Галичина 1772 р. перейшла під панування Австрії і втягнена була в культурний круг дуже відмінний від того, в який втягнена була решта України, ріжниці ті мусіли ще значно збільшитися. Не тільки інтелігенція, вихована в інших школах і серед інших обставин політичних, але й народ з його мовою, звичаями і творчістю, не сходячи зі спільної української основи, все таки проявляє багато відтінків, котрих годі не бачити, на котрі тяжко гніватися. Ані знівечити ані замазати тих відтінків не можна, та й чи треба? Аджеж це не жадне крадене добро, а здобутки дієвої праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілости.
Мова, хоч і який коштовний скарб, — говорить на прикінці Франко — не є все-таки найвищим скарбом; життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духові є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів».
Іван Лизанівський.
——————
- ↑ Сарака — сердега, бідняга.