X
Кінчився сорок сьомий рік
Погідно, ясно. Сніг глибокий
Замерз, став твердий як тік.
Підгірські річки і потоки
Мороз стяв ледом аж до дна;
Тріщали дерева з морозу,
І знаходилося щодня
В снігу замерзлу пташку Божу.
Кінчився сорок сьомий рік
Твердим віщованням; здавалось,
Що твердо, непохітно ввік
Стоятиме той лад поганий,
Що нам до крови вже допік.
За гори сонечко ховалось,
Коли почувся в нас дзвінок,
І з-за горбочка на місток
Мов вродилися панські сані.
Завиті в коцах та футрах
В село вертали пан і пані.
Дзвінок і вид той по хатах
Розніс якийсь невільний страх,
Мов курят страх при виді кані.
Селом скрізь чутка розійшлася.
„Що то за вісті він привіз?
Де був так довго? Чи заніс
Направду скаргу він на нас
До губернатора? Що згодом
Пан губернатор відказав
Йому?“ — Так шепотом неслася
Глуха тривога між народом,
І кожний гнувсь і лиха ждав.
І в панському дворі в тій хвилі
Усі серця тривогу били,
Йшла суєтня та біготня.
Бліда задихана двірня
Металась, мов в окропі муха,
Бо кожний чув в покорі духа
Гріхів немало за собою
І нишком всіх святих благав:
„Загородіть йому лускою
І очі й уха, щоб не взнав!
Ще лиш цей раз, цей раз послідній!
Буду наймав служби й обідні,
Щоб лиш цей раз я не пропав!“
А пан понурий і похмурий
Приїхав, якось наче вовк
Глядів, змарнів щось і пожовк.
Чи то його так міські мури
Зіссали, чи грижа яка?
Роздягся, хвилю по покою
Ходив, по привичці рукою
Помахуючи, мов би в ній
Держав рукоять канчука.
А далі дзвоником в покій
Покликав він льокайчука.
„Хай тут пан ржондца[1] зараз стане!
Бігай! Та стій, чекай, болване!
Як пана ржондцу сповістиш,
Біжи, орендаря поклич!“
Прийшов пан ржондца. „Що чувати?“
„Вельможний пане, все гаразд!
Пшеницю й жито, як Бог дасть,
За тиждень будем чисто мати
В засіках. З двадцяти телят,
Що вродилися сими днями…“
„Ну, гарно, гарно, мій коханий!
Про це і завтра ще оба ми
Помовимо. Тепер я рад
Дізнаться, що в селі чувать,
Як ви мирились тут з хлопами?“
„Бог милував, не було лиха.
Громада стала смирна, тиха,
Робила добре. Гріх би був
Жалітись“.
Губи пан віддув,
Неначе був не рад тій вісті,
І по покою похожав,
Тим часом ржондца продовжив:
„От лиш з тим вирубом ніяк
Не можем до кінця долізти“.
„З яким це вирубом?“
„Червяк
Зачав частину лісу літом їсти
То пан казали вирубать“.
„Що ж? Ви хіба ще не скінчили?“
„Та ні. Тут много ще занять
Було при домі, многі люди,
Що були винні, відробили,
А іншим тра було за труди
Платить, щоб молотьбу кінчать,
То й годі було в ліс послать
На раз багато рук. Ще перше
Рубали дещо там, тепер же
Морози впали“ —
„Оце так!“ —
Аж скрикнув пан і мов буряк
Почервонів — щоби ті хами
Не простудилися, хрань Боже,
Та хай червяк весь ліс мій гложе!
Ну, гарно вашими руками
Дороблюсь я! Ідіть, я там
Прийду і все огляну сам“.
І гордо пан махнув рукою,
А ржондца низько поклонився,
І, смирно вийшовши з покою,
Почухався і зажурився.
„Побачимо погану зміну!..
Розлютивсь пан наш не на жарт.
Десь там йому натерли хріну
Не будь якого! З жодних карт
Ані з гостин, хоч програвав він,
Таким недобрим не вертав він“.
Та дужче ще старий похнюпивсь
І дужче ще засумував,
Коли побачив, як поспішно,
Мов кіт облесно, мов пес втішно
До пана жид чимчикував.
„От панський вірник! Цей Іюда
Недармо пильно так біжить!
Когось то тра оклеветати,
Комусь то хоче ця облуда
Під ноги камінь підложить!
Ну, та й далеко ж пан заїде
Із жидом в парі! Будем ждати,
Що з того вийде. Та, мабуть,
Що не побіди, але біди
З жидівських нашептів прийдуть“
А тим часом зітнутий вдвоє
Уже до панського покою
Жид, не застукавши, ввійшов.
Пан при вікні стояв, до нього
Задом обернений, і довго
І не оглянувся, немов
Не чув нічого. Жид при вході
Стояв, все кланявся й мовчав,
А пан усе запримічав
В маленьке дзеркальце. Чимало
Минуло хвиль, — все кланявсь жид,
(Він знав, чим пану догодить!)
Аж врешті пану смішно стало.
Він обернувсь.
„Ну, годі, годі!
Мій Мошку, спина заболить!
Ходи сюди! Досить стояти!
Сідай, розказуй, що чувати?“
„Ох, зле чувати, ясний пане!
Вже швидко нас зовсім не стане“.
„Ого, а як це?“
„Чули пан?
Хлопи збунтовані до разу.
Весь піст ані один Іван
Не пив горілки! Як заразу
Минають корчму! Ох вей мер[2],
Я вже зруйнований тепер!“
Всміхнувся пан. „Ну, ну, мій Мошку,
Бог ласкав, ще на так то зле,
Коли ти файний[3], що й але,
Зовсім не схожий ще на дошку!“
З тим словом поплескав пан Мошка
По круглім, повнім животі.
„Ох, ясний пан жартують трошки!
Та ні, тепер часи не ті!
Вже нас як пару непридалих
Патинків кинуть на смітник!
Чи чули пан? Тутешній ґалех[4]
Вже збунтував усіх хлопів!
Чи чули пан? На завтра в них
Вже постановлено: як тільки
Скінчиться їх церковний спів,
То всі присягнуть від горілки“.
„Що? Завтра!“ — люто крикнув пан,
І схопивсь, мов сидів на терні. —
„Що, піп? Він ще свої химерні
Думки не кинув? Я їм дам!
Der Teufel drein![5] Стара катряга!
Так завтра, кажеш ти, присяга?
Постійте, я заграю вам!“
„А знають пан, — торочив далі
І кланявсь жид, — хто се вчинив,
До того руку приложив?
Ох, ох, тяжкі часи настали!“
„Ну, хто, скажи!“
„Хлопи казали,
Що пан комісар приїжджав,
Край церкви казання казав,
Що цісар хоче волю дати
Хлопам, і жде лиш, щоб усі
Горілку кинули вживати.
Ох, тут в селі у тім часі
Такий був крик і бунт завзятий,
Що я вже думав утікати“.
„Так? А мій ржондца про оці
Події не сказав ні слова
Мені. Ну, добре, будем знать.
Чию як вірність оцінять.
Спасибі, Мошку! Я до Львова
Як стій все пишу. Ти ж тим часом
Поміж хлопами викрутасом,
Всю правду вивідай як слід!
На все про свідків постарайся,
А завтрішнього не лякайся!
Ще ж не перевернувся світ,
Щоб піп узяв мене під ноги.
Вже ми їм тут притремо роги!
Лиш тихо, справно!“
„Буде ґіт“![6] —
Сказав, вклонивсь і вийшов жид.
|
