Твори (Франко, 1956–1962)/20/Флорентійські ночі

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XX
(1962

Іван Франко
Флорентійські ночі (Генріх Гайне)
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1962.
ГЕНРІХ ГАЙНЕ
 
Флорентійські ночі
 
Переднє слово
 

Оцей переклад Флорентійських ночей був надрукований в річнику IX тому XXXIV Літературно-Наукового Вісника 1906 р. на згадку столітніх роковин народження Генріха Гайне. Подаючи тут мій переклад незмінним передруком, уважаю зайвим подавати хоча б головні дати з життя великого поета і обмежуюся поданням коротенької його автобіографії, написаної по-французькому у формі листа до французького критика Філарета Шаля (Chasles) в люміт 1835 р. і друкованої тоді ж у Revue de Paris, та передрукованої Ернестом Ельстером у сьомому томі збірника критичного видання творів Генріха Гайне. Додам тут ще лише, що, проживаючи в Парижі і тяжко занедужавши на нервову хворобу в 1846 р., Гайне по десятилітніх терпіннях у своїм ославленім "матрацовім гробі" (Matratzengruft in Paris) умер 1856 р.

(Henrich Heines sämtliche Werke, mit Einleitungen, erläuternden Anmerkungen und Verzeichnissen sämtlicher Lesarten von Dr. Ernst Elster. Siebenter Band. Leipzig, Bibliographisches Institut. S. 297-300).

 

Іван Франко

В передпокої застав Максиміліян лікаря, що власне натягав чорні рукавички.

— Кваплюся дуже, — мовив цей до нього живо. — Сеньора Марія не спала весь день і тільки перед хвилиною задрімала крихітку. Не потребую остерігати вас, щоб ви не збудили її яким шелестом: а коли збудеться, то борони Боже, щоб говорила. Мусить лежати спокійно, без найменшого руху, не сміє говорити, і тільки духовий рух корисний для неї. Прошу оповідати їй знов усякі дурацькі історії, щоб слухала спокійно.

— Не турбуйтеся докторе, — відповів Максиміліян із жалісним усміхом. — Я вже зовсім виробився на пустомелю і не дам їй прийти до слова. Вже я її наговорю стільки фантастичних нісенітниць, скільки лише схочете. Але чи довго ж вона ще може жити?

— Спішуся дуже, — відповів лікар і шмигнув геть.

Чорна Дебора, чуйна як звичайно, пізнала вже по ході прихожого і тихенько відчинила йому двері. Він махнув рукою, і вона так само тихесенько віддалилася з кімнати. В кімнаті, освітленій лише одною лямпою, стояла півсутінь. Десь-колись кидала лямпа напівбоязливі, напівцікаві блиски на лице хворої жінки, що вся вбрана в білий муслін лежала, простягшися на софі, оббитій зеленим шовком, і спала спокійно.

Мовчки, схрестивши руки, стояв Максиміліян якийсь час перед сонною і вдивлявся в те гарне тіло, якого контури більше виявляла, ніж закривала легенька одежа, і за кажним разом, коли лямпа кидала світляну смугу на бліде лице, тремтіло його серце.

— Боже мій! — мовив стиха сам до себе. — Що це таке? Що за спомини будяться в мені? Так, тепер знаю! Ця біла картина на зеленім тлі — так, тепер…

В тій хвилі прокинулася хвора, і, немов визираючи з глибини сну, звернулися лагідні, темно-сині очі на приятеля, з якимось запитанням, з якимось проханням…

— Про що думали ви в цій хвилі, Максиміліяне? — промовила тим страшним, м'ягким тоном, який з'являється у людей, хворих на легені, і з якім здається нам, що чуємо рівночасно лепетання дитини, цвірінкання пташини і харчання чоловіка, близького смерти. — Про що думали ви в цій хвилі Максиміліяне? — повторила ще раз і живо піднялася вгору, аж довгі кучері, мов розбуркані золоті гадюки, розсипалися по її плечах.

— Господи! — скрикнув Максиміліян, лагідно укладаючи її знов на софу. — Лежіть же спокійно, не говоріть нічого. Я скажу вам усе, що думаю, що почуваю, навіть чого й сам не знаю!

— Бо й справді, — говорив далі, — я й сам не знаю докладно, що я думав і почував власне тепер. Картина з дитячих літ промигнула в моїй пам'яті. Я думав про замок моєї матері, про запустілий сад біля нього, про гарну мармурову статую, що лежала в зеленій траві. Я сказав «замок моєї матері», але прошу вас, будь ласка, не уявляйте собі при тім нічого пишного та величного! Я вже привик так називати його; мій батько все виговорював той «замок» з якимось особливим натиском і всміхався при тім так чудно. Значення того усміху я зрозумів аж геть пізніше, коли дванадцятилітнім хлопчиною я разом із мамою відбув подорож до того замку. Це була моя перша подорож. Ми їхали цілий день густим, високим лісом, якого темна прохолода незабутня мені й досі, і аж під вечір ми зупинилися перед довгою рогачкою, що відділяла нас від великої левади. Ми мусіли ждати майже пів години поки з поблизькой ліп'янки вийшов хлопчисько, відсунув рогачку і впустив нас. Я сказав «хлопчисько», бо стара Марта свого сорокалітнього сестрінця все ще називала хлопчиськом; цей щоб достойно привітати ласкаве панство, надів стару ліберію свого покійного вуйка, а що мусів її вперед витріпати трохи від пороху, тому й заставив нас чекати так довго. Якби був мав більше часу, був би надягнув ще й панчохи; а так його довгі, голі, червоні литки не дуже й відбивалися від яскрового скарлатового кубрака. Чи мав під ним штани, не знаю вже. Наш слуга Іван, що також не раз чув назву «замок», аж очі вирячив з великого дива, коли «хлопчисько» завів нас до невеличкого, напіврозваленого будинка, в якім жив небіжчик пан. Та він аж остовпів, коли мати веліла йому повносити туди нашу постіль. І як могло йому прийти на думку, що в «замку» ніякої постелі! От тимто він або зовсім не слухав наказу моєї мами, щоб забрав для нас постіль, або вважав його зайвиною і пустив помимо вуха.

Невеличкий, одноповерховий домик, що в своїх найкращих часах мав ледве п'ять кімнат, придатних до замешкання, являє тепер жалібний образ знакомости. Поламані меблі, пошарпані тапети, ані одна шибка не лишена цілою, тут і там вилупаний поміст, усюди препогані сліди найзухвалішого солдатського постою.

— Квартиранти завсігди у нас бавилися весело, — сказав «хлопчисько» з глуповатим усміхом. А мати моргнула мені, щоб ми лишили їх самих, і поки «хлопчисько» порався з Іваном, пішов я оглядати сад. І цей також виявляв принещасний вид руйнації. Великі дерева були почасти покалічені, почасти обламані з гілля, а насмішливий бур'ян п'явся над повалені пні. Тут і там біля вибуялих корчів тису можна було пізнати колишні доріжки. Тут і там стояли ще статуї, у яких переважно не було голів, а щонайменше носів. Пригадую собі Діяну, якої долішня половина прикумедно була обросла темним плющем, а також пригадую богиню Фортуну, у якої з рогу щедроти вицвітала смердюча хопта. Лиш одна статуя Бог зна яким чином уникла була злоби людей і часу; правда її стручено в високу траву, але тут вона лежала непокалічена, мармурова богиня з чисто гарними рисами лиця і з упруго-роздільними благородними грудьми, що виблискували, мов грецька об'ява з високої трави. Я майже злякався, побачивши її. Цей образ наповнював мене душевним жахом; якась таємна несмілість не давала мені зупинятися довго при його любім виді.

Коли я знов прийшов до мами, стояла вона при вікні, затоплена в думках, підперши голову правою рукою, а по її щоках ненастанно збігали сльози. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так плакала. Вона обняла мене поривчасто, ніжно і просила в мене вибачення, що через Іванове недбальство не матиму порядної постелі.

— Стара Марта, — мовила мама, — тяжко нездужає і не може тобі, любий синку, відступити свого ліжка. Але Іван розложить тобі подушки з повоза так, що будеш міг спати на них, ще й дасть тобі свій плащ укритися. Я сама спатиму ось тут на соломі, це спальня мого покійного батька, колись тут було далеко краще. Лиши мене саму! — І сльози полилися іще дужче з її очей.

Чи це була непривична постіль, чи збентежене серце, досить, що я не міг заснути. Місячне світло так різко продиралося крізь повибивані шиби і здавалося, що воно вабить мене на ясну місячну ніч. Я обертався на право і на ліво на своїм ліжку, прижмурював очі і знов нетерпляче одкривав їх, — а все з моїх думок не сходила гарна мармурова статуя, яку я бачив простягнену в траві. Я не міг вияснити собі своєї несмілости, що обхопила мене при її виді; я сердився на те дитяче почуття і сказав тихо сам до себе: «Завтра, завтра поцілую тебе в гарне мармурове личко, поцілую тебе в ті гарні кінчики уст, де губи зростаються в такі малесенькі ямочки». Нетерпиливість, якої я ще не знав ніколи, проходила при тім дрожжю по всіх моїх суставах, я не міг довше опертися дивовижному напорові, зіскочив сміливо з постелі і мовив:

— А що, поцілую тебе ще сьогодні, ти любе створіння!

Тихенько, щоб не чула мама, викрався я з дому; це було тим легше зробити, що на порталі була ще й справді здорова дошка з гербом, але в порталі не було дверей. Сквапно продирався я крізь хащі запустілого саду. І тут не щебернув ані один звук, усе спочивало німо і поважно в тихім місячнім сяйві. Тіні дерев лежали, мов прибиті до землі. В зеленій траві лежала вродлива богиня так само без руху, але здавалося, що не кам'яна смерть, а тільки тихий сон оповив її любі сустави. Коли я наблизився до неї, я майже боявся, що найменшим шелестом можу збудити її зі сну. Я запер у собі дух, коли похилився над нею, щоб придивитися рисам її прегарного лиця; якась смертельна тривога відпихала мене від неї, але хлопяча заласність притягала мене знов до неї; моє серце билося, немов я оце збираюся виконати вбивство, і нарешті я поцілував богиню з таким запалом і такою ніжністю, з такою розпукою, як ніколи потім не цілував у своїм життю. І ніколи я не міг забути того жаховито-солодкого почуття, що розлилося з моїй душі, коли благословенний холод тих мармурових губів доторкнувся до моїх уст… І бачите, Маріє, саме коли я стояв перед вами і бачив вас, як лежите в отій білій мусліновій сукні на зеленій софі, пригадав мені ваш вид ту білу, мармурову статую в зеленій траві. Коли б ви були спали довше, то мої губи не могли б опертися…

— Максе! Максе! — скрикнула жінка з глибини душі. — Страшно! Чи ж не знаєте, що один поцілунок ваших уст…

— О, мовчіть лишень! Я знаю, що це було би для вас щось страшне! Лиш не дивіться на мене так благально. Я не толкую собі навпаки вашого чуття, хоч його найглибші причини скриті для мене. Я ніколи не смів притулити своїх уст до ваших губів…

Але Марія не дала йому договорити, вхопила його руку і покриваючи її найгарячішими поцілунками промолвила далі з усміхом:

— Прошу, прошу, оповідайте мені ще про свої любовні пригоди! Як довго любили ви мармурову красуню, що її цілували в замковім саду своєї мами?

— Другого дня ми від'їхали, — відповів Максиміліян, — і тієї мармурової красуні я вже не бачив ніколи більше. Але майже чотири роки бентежила вона моє серце. Дивна пристрасть до мармурових статуй розвилася відтоді в моїй душі, і ще нинішнього ранку почув я її пориваючу силу. Я вийшов із Лявренціяни, бібліотеки Медічів, і сам не знаю, як зайшов до каплиці, де той найпишніший рід Італії збудував собі усипальницю з дорогого каміння і спить у ній спокійно. Цілу годину провів я там, задавившися на мурмуровий образ жінки, якої могутня будова тіла свідчить про смілу міць Мікель Анджеля, хоч вся постать при тім облита якимись етеричними солодощами, яких у того майстра звичайно ніхто не шукав. В тім мармурі закляте ціле сонне царство з усіма його тихими розкошами, ніжний супокій царює в тих гарних суставах, а в їх жилах пливе, здається, найлагідніше місячно світло… Це «Ніч» Мікель Анджельо Буонаротті. О, як рад би я спати вічним сном у обіймах тієї ночі!

— Мальовані жіночи образи, — мовив далі Максиміліян по короткій павзі, — все цікавили мене не так сильно, як статуї. Раз тільки я був закохався в малюнок. Це була чудово гарна Мадонна, яку я пізнав у одній церкві в Кольонії над Реном. Я тоді взявся був дуже пильно ходити до церкви, а моя душа тонула в містиці католицизму. Я тоді рад був, як який еспанський лицар, день-у-день битися на життя і смерть за непорочне зачаття Марії, цариці ангелів, найкращої пані небес і землі! Я цікавився тоді цілою святою родиною, і особливо з великою приязню скидав капелюх, коли на якій іконі мені пострічався святий Йосиф. Та цей стан тривав не довго, і майже без ніякої церемонії покинув я Матір Божу, коли в якійсь ґалерії старинностей я познайомився з одною грецькою німфою, що довгий час продержала мене в неволі в своїх мармурових обіймах.

— І ви все любили з каменя висічених або намальованих жінок? — захихотала Марія.

— Ні, я любив і мертвих жінок, — відповів Максиміліян, якого лице затемнив знов дуже поважний вираз. Він і не завважив, як Марія при тих словах затремтіла перелякана, і спокійно говорив далі:

— Еге, це дуже давно, що я раз закохався в дівчину, яка вже сім літ перед тим була вмерла. Коли я пізнав малу Вірочку, вона подобалася мені надзвичайно дуже. Три дні я займався цією молодою осібкою і почував найбільшу приємність при всім, що вона чинила або говорила, при всіх виявах її принадної та чудернацької вдачі, та моє серце при тім не почувало надто ніжних зворушень. І пару місяців по тім я не був занадто сильно збентежений, коли одержав відомість, що вона наслідком нервової гарячки нагло вмерла. Я забув її зовсім основно, і я певнісінький, що довгі роки я ані одного разу не подумав про неї. Від того часу минуло цілих сім літ, і я пробував у Почдамі, щоб у ненарушеній самоті любуватися гарним літом. Ані з одним чоловіком не мав я там зносин; все моє товариство були статуї, що стоять у саду Сансусі. Та ось одного дня трапилося, що в моїй пам'яті виступили риси лиця і якийсь такий любий тон голосу та поведінка, хоч я й не міг ніяк нагадати, до якої особи належали вони. Нема нічого докучливішого, як оттаке поринання в старих споминах. І тому я аж якось радісно жахнувся, пригадавши собі по кількох днях раптом малу Вірочку і спостерігши, що це власне її любий, забутий образ снувався довкола мене і так тривожив мене. Так, я втішився цим відкриттям, як чоловік, що зовсім несподівано віднайшов свого найщирішого приятеля; виблідлі кольори відживлялися помалу, і нарешті ціла люба осібка станула знов передо мною як жива, з її усміхом, з її наскоками ніжної сердитости, з її дотепом — і краща, як була за життя. Відтепер цей чарівний образ не хотів покинути мене, заповняв усю мою душу, ходив і стояв усе біля мене, куди я повернувся і де зупинився, розмовляв зі мною, сміявся зо мною, але невинно і без великої ніжности. А я щодень більше підлягав її чарам, її образ з кожним днем набирав для мене більше дійсности. Легко викликати духів, але тяжко відправити їх потім назад у їх темне ніщо; тоді вони дивляться на нас так благально, а наше серце так проречисто промовляє за ними… Я не міг ніяк відірватися і закохався в малу Вірочку, що вже сім літ перед тим була вмерла. Отак прожив я шість місяців у Почдамі, зовсім потонувши в тій любові. Ще стараніше як уперед я вистерігався всякої стичности з зовнішнім світом, і коли хтось на вулиці занадто близько проходив біля мене, то я почував вельми прикре занепокоєння. Я почував глибокий страх перед усякими стрічами, так як його мабуть почувають духи покійників, що ходять вночі; адже говорять про них, що пострічавши живого чоловіка, вони перепуджуються так само, як перепуджується живий чоловік, стрічаючи мару.

Припадково переїздив тоді через Почдам один подорожній, з яким я не міг розминутися, бо це був мій брат. Зустрівшися з ним і почувши його оповідання про біжучі події, я немов прокинувся з глибокого сну і, жахнувшися, почув нараз, у якій страшній самоті я жив так довгий час. У тім стані я не завважив навіть зміни пори року і з зачудованням глядів тепер на дерева, з яких давно облетіло листя і які вкривав осінній іней. Швидко я покинув Почдам і малу Вірочку, і в іншим місті, де на мене ждали всякі діла, дуже швидко втолочили мене вельми скутні обставини та відносини назад у жорстоку дійсність.

— Милий Боже, — додав Максиміліян, простигши верхню губу в болючу усмішку. — Милий Боже! Живі жінки, з якими я тоді був змушений війти в стичність, як же вони мучили мене своїми примхами, заздрощами та ненастанними турбаціями. На скількох то балях мусів я витанцьовувати їх, у скільки то пліток мусів я бути замішаний! Яка невтомна пустота, яке замилування до брехні, яка зрадливість обсипана поцілунками, які отруйні квіти! Ті дами зуміли зогидити мені всі радощі і всю любов, і я на якийсь час зробився ворогом усього жіноцтва, проклинав увесь жіночий рід. Зо мною трапилася майже історія того французького офіцера, що в часі російського походу з тяжкою бідою вирятувався з льодовитої купелі в річці Березині, що потім з обридженням відпихав від себе навіть найсолодші й найприємніші роди мороженого у Тортоні[1]. Егеж, спомин про Березину любови, яку я перебув у ту пору, збридив мені на якийсь час навіть найчудовіших дам, ангельських жінок, дівчат, солодших від ванільового шербету.

— Прошу вас, — скрикнула Марія, — не лайте жінок! Усе те — перемолочені фрази чоловіків. А кінець кінців, щоб бути щасливими, все таки потребуєте жінок.

— О, зітхнув Максиміліян, — це дійсно правда. Але жінки мають лиш один спосіб, як можуть зробити нас щасливими, та за те тридцять тисяч способів, як можуть зробити нас нещасливими.

— Дорогий друже, — відповіла Марія, закусуючи уста від легенького усміху, — говорю про суголос двох однаково настроєних душ. Чи ви ніколи не зазнали такого щастя?… Але бач, незвичайний рум'янець пробігає по вашім лиці… Говоріть… Максиме!

— Це правда, Маріє, чую майже хлоп'яче заклопотання, коли маю вам признатися про ту щасливу любов, яка колись дала мені безмежне щастя! Ця пам'ятка ще не покинула мене, і під її холодну тінь не раз іще втікає моя душа, коли пекуча курява та денна спека життя робиться нестерпною. Та я не в силі дати вам образ моєї любки. У неї була така етерична вдача, що могла виявитися мені лише ві сні. Думаю, Маріє, що ви не маєте банального пересуду проти снів; та нічні явища, їй-богу, так само реальні, як і ті грубші твори дня, яких можемо доторкатися руками і об які так часто забруднюємо собі руки. Так, у сні я бачив ту розкішну істоту, що найбільше на всьому світі ущасливила мене. Про її зверхній вигляд мало вмію сказати. Я не в силі передати зовсім докладно форми її рисів лиця. Це було лице, якого я не бачив ніколи перед тім і не видів ніколи потім у життю. Стільки лише пригадую собі, що воно не було біле ані рожеве, але зовсім однорідне, легенько зарум'янене, блідо-жовте і прозорчасте мов кришталь. Поваб цього лиця лежав на строгих пропорціях красоти і не в інтересі рухливости; характерна для нього була власне чарівлива, захватна, майже аж страшна правдивість. Це було лице повне свідомої любови і ґраціозної доброти, більше душа, ніж лице, і тому я ніколи не міг вповні уявити собі його зверхніх форм. Очі лагідні, як квіти. Губи трохи бліді, але принадно склеплені. На ній був шовковий пенюар кольору блаватів, але це й була вся її одежа; шия і ноги були голі, і крізь м'ягку, тоненьку одежу просвічували іноді, мов крадькома, стрункі та ніжні сустави. Слова, якими ми розмовляли з собою, також вилетіли мені з пам'яти; лише знаю, що ми заручилися одно з одним і пестилися з собою весело, одверто і щиро, як наречений з нареченою, ба навіть мов брат із сестрою. А іноді ми й не говорили зовсім нічого, тільки гляділи одно на одно, око в око, і в тім блаженнім огляданню проводили ми цілі вічності… Від чого я прокинувся, цього також не можу сказати, але ще довго потім я розкошувався посмаком того любовного щастя. Довго був я мов припоєний нечуваною розкішшю, смажна глибина мого серця була немов наповнена блаженством, невідома мені радість розливалася, бачилось, по всіх моїх чуттях, і я був веселий і погідний, хоч у своїх снах ніколи вже не бачив своєї милої. Але чи ж не розкошувався я її видом цілі віки вічисті? Та й вона знала мене дуже добре і розуміла, що я не люблю повторень.

— Їй-богу, — мовила Марія, — ви направду чоловік щасливий на руку. Але скажіть мені, панна Лявренція — чи це була мармурова статуя, чи малюнок? чи покійниця, чи може сон?

— Може всього того потроху, — відповів Максиміліян дуже поважно.

— Так я й думала, дорогий друже, що та коханка мусіла бути дуже сумнівного тіла. І коли ж розповісте мені історію вашого кохання з нею?

— Завтра. Це довга історія, а сьогодні я втомлений. Був власне в опері і маю занадто багато музики в вухах.

— Ви тепер часто ходите в оперу, і мені здається, Максиме, що ходите туди більш аби глядіти, ніж аби слухати.

— Ви не помиляєтеся, Маріє, я справді ходжу в оперу, щоб придивитися лицям гарних італьянок. Певно, вони й поза театром досить гарні, а історик міг би з ідеальности їх рис дуже легко доказати вплив плястичних штук на тілесну форму італійського народу. Тут природа відібрала у артистів капітал, який позичила їм колись, і ади! він приніс пречудові проценти. Природа, що колись достарчала артистам моделів, копіює тепер своєю чергою архитвори, що повстали з них. Замилування до краси пройняло весь нарід, і як колись тіло впливало на духа, так тепер дух впливає на тіло. І не безплідна та набожність перед їх гарними мадоннами, принадними вівтарями, що вбиваються в душу нареченого, коли рівночасно наречена носить у палкім серці якогось гарного святого. Через таке свояцтво з добору повстав тут тип людей ще кращий як люба країна, на якій він процвітає, і як сонячне небо, що обливає його своїми блисками, мов золота рама. Мужчини ніколи не цікавлять мене дуже, з виємком хіба мальованих або мармурових; лишаю вам, Маріє, весь можливий ентузіязм для тих гарних, гнучких італійців, у яких такі дикі, чорні бакенбарди і смілі, благородні носи, і такі лагідні та розумні очі. Говорять, що льомбарди, це найкращі мужчини. Я ніколи не досліджував цього, та про льомбардок думав серйозно і переконався, що вони справді такі гарні, як слава трубить про них. Уже навіть у середніх віках вони мусіли бути досить гарні. Аджеж кажуть про Франсуа І, що чутка про красу медіолянок була таємним побудом, що схилив його до італійського походу; лицарський король певно був цікавий, чи його духовні кузиночки, рідні його хресного батька, справді такі вродливі, як величала слава. Бідний лицар! Під Павією мусів він тяжко заплатити за ту цікавість.[2]

— Але які ж гарні ті італьянки, коли музика освітить їх лиця! Говорю: освітить, бо вплив музики на лиця гарних жінок, які бачу в опері, точнісінько такий, як ефекти світла й тіні, що дивують нас, коли оглядаємо статуї вночі при світлі смолоскипів. Ті мармурові твори виявляють нам тоді з поражаючою правдою заклятого в них духа і свої страшні, німі тайники. Так самісінько відслонюється усе життя гарних італьянок, коли бачимо їх в опері; переливні мелодії будять тут у їх душах цілі ряди почувань, споминів, бажань та сердитостей, що моментально виявляються в рухах їх рисів, рум'янцях, блідостях, а особливо в їх очах. Хто вміє читати, може тоді вичитувати в їх личках багато любого та цікавого — історії такі забавні, як Боккачієві новелі, так ніжні, як Петрарчині сонети, примхи такі дивовижні, як Аріостові оттаверіме, а інколи страшні зради та величні злоби, такі поетичні, як пекло великого Данта. Оттут то й варто праці розглядатися по льожах. Якби тільки чоловіки за той час не виявляли свого захвату таким страшним галасом! Цей скажений галас у італійськім театрі робить на мене не раз прикре враження. Але музика, це душа тих людей, їх життя, їх національна справа. В інших краях бувають певно музики, що дорівнюють найбільшим італійським знаменитостям, але там нема музикального народу. Тут, в Італії, музику репрезентують не осібники, але вона виявляється в цілій людності, музика стоїть людом. У нас на півночі зовсім інакше; тут музика стоїть лиш чоловіком і називається Моцарт, Маєрбер; та й надто ще коли розберемо докладно найкраще з того всього, що дають нам ті північні музики, то знайдемо там італійське сонце і запах помаранч, і далеко більше як до Німеччини вони належать до Італії, вітчизни музики. Так, Італія все буде вітчизною музики, хоч її великі маєстри вчасно лягають у могилу або німіють, хоч Белліні вмирає, а Россіні мовчить.[3]

— Справді, — завважила Марія, — Россіні мовчить дуже завзято. Коли не помиляюсь, мовчить уже повних десять літ.

— Це може такий дотеп, — відповів Максиміліян. — Хотів доказати, що прозвище «Лебід із Пезаро»[4], яким його величали, для нього зовсім невідповідне. Лебеді співають при кінці життя, а Россіні замовк у половині життя. І думаю, що добре зробив, і власне цим показав, що він геній. Артист, у якого є лише талант, до кінця життя не тратить охоти виявляти той талант; амбіція все гонить його наперед; він чує, що раз-у-раз удосконалюється і його пре щось поступати щоразу вище й вище. Але геній осягнув уже свій найвищий ступінь, він задоволений, гордує світом і дрібною амбіцією і йде додому, до Стратфорда над Авоном, як Уілліям Шекспір, або шпацирує сміючись та точачи баляси по Італійським бульварі в Парижі, як Россіні. Коли у ґенія надто не кепська тілесна конституція, то він проживе таким робом іще спорий шмат часу, викінчивши свої архитвори, або, як то звичайно кажуть, сповнивши свою місію. Це забобон, коли дехто каже, що геній мусить умирати вчасно; здається, визначено від тридцятого до тридцять четвертого року як вік небезпечний для геніїв. Як часто дратував я цим бідного Белліні, жартом пророкуючи йому, що яко геній мусить швидко вмерти, доживши оце небезпечного віку. Дивна річ! Не вважаючи на жартливий тон, він дуже лякався тих пророковань, називав мене своїм джеттаторе[5], і все робив відомий знак для охорони від уроків. Він так хотів жити і почував майже пристрасну відразу від смерти, не хотів навіть слухати про вмирання, боявся його як дитина, що боїться спати в потемках. Він був як добра дитина, іноді трохи нечемна, але в таких разах досить було погрозити йому близькою смертю, і він зараз починав пхикати і проситися, і двома піднятими вгору пальцями робив знак проти уроків… Бідний Белліні!

— То ви знали його особисто? Був гарний?

— Не поганий. Бачите, і ми мужчини не можемо відповідати простим потвержденням, коли про когось із нашого полу ставлять нам таке питання. Це була довгов'яза, струнка постать, що порушувалася вертко, сказати б навіть, кокетно; все защіплений на всі ґудзики; правильне лице, продовговасте, блідо рожеве; ясножовте золотисте волосся, уфризоване в тоненькі льочки; високе, дуже високе благородне чоло; простий ніс; водаві сині очі; гарно скроєні уста, кругле підборіддя. Було в його рисах щось хитке, безхарактерне, щось, мов молоко, і в тім молочнім личку булькотів іноді кислосолодкий вираз болю. Цей вираз болю заступав у лиці Белліні брак дотепу; але то був біль не глибокий; він непоетично блискотав у його очах, безпристрасно дрижав довкола уст того чоловіка. Цей плоский, млявий біль хотів маєстро, здавалося, виявити наглядно в цілій своїй появі. Його волосся було уфризоване так ентузіястично тужливо, одежа лежала так безсильно на його тілі, він держав свою тростинову паличку так ідилічно в руці, що все нагадував мені тих молодих пастушків, яких видаємо в старих пастирських драмах, де вони дроботять та примиляються зі своїми паличками, обвиненими в стяжки, та в своїх яснобарвистих курточках. І його хід був такий панянський, такий елеґійний, такий етеричний. Увесь він виглядав як зітхання в лякерках. Жінкам він дуже подобався, та сумніваюся, чи хоч у одної збудив до себе сильну пристрасть. Для мене мала його поява щось кумедно-нестравне, а причина цього лежала, мабуть, поперед усього в його французькій мові. Хоча Белліні вже кілька літ перебував у Франції, то все ще говорив по-французьки так погано, як ледве може говорять у самій Англії. Властиво не слід його вимову означати словом «погана»; «погана», це ще тут занадто добре. Треба б сказати «страховинна», «кровосумішна», «світопреставительна». Еге ж, коли чоловік був із ним у товаристві і він починав як кат калічити ті нещасні французькі слова і з незрушимим супокоєм випаковувати всякі благоглупості, то думалось іноді, що ось-ось мусить ударити перун і завалити весь світ. В цілій кімнаті тоді залягала мертвецька тиша; смертельна тривога малювалася по всіх обличях, на одних крейдою, на других цинобром; пані не знали, чи вмлівати їм, чи втікати; мужчини поглядали з жахом на свої сподні, щоб переконатися, чи дійсно вони не перезабули надягати їх; а найлячніше було те, що цей перестрах рівночасно збуджував порив до конвульсійного сміху, який ледве можна було стримати, закусуючи губи. Оттим то, буваючи в товаристві з Белліні, почував я в його завсіди якийсь жах, що силою якоїсь дивовижної принади рівночасно відпихав і притягав. Іноді його мимовільні калямбури були лише смішні і в своїй кумедній несмачності нагадували замок його земляка князя Палляґонії, який Ґете в своїй «Подорожі до Італії» описав як музей чудернацьких диковин та безглуздо посточуваних докупи виробів. А що Белліні при таких нагодах був усе певний, що сказав щось зовсім невинне і поважне, то його лице творило найскаженіший контраст з його словами. Тоді на його лиці найрізкіше виступало те, що могло мені не подобатися в ньому. А те, що мені не подобалося, не можна було власне назвати хибою, і, мабуть, дамам воно зовсім не було до вподоби. Лице Белліні, як і загалом уся його поява, визначалася тією фізичною свіжістю, тією квітучістю тіла, тією рожевою фарбою, що робила на мене неприємне вражіння, на мене, що люблю власне все позначене п'ятном смерти, мармурове. Аж пізніше, коли я вже довше був знайомий з Белліні, почув я трохи прихильности до нього. Вона вродилася власне тоді, коли я пізнав, що його характер наскрізь благородний і добрий. Його душа певно лишилася чиста і недоступна ніяким поганим дотикам. Не хибувало йому й тієї невинної добродушности, дитячої вдачі, якої ніколи не хибує геніяльним людям, хоч вони й не кожному показують її.

— А, так, пригадую собі, — мовив далі Максиміліян, сідаючи на крісло, об якого поруччя був досі опертий стоячи, — пригадую собі одну хвилю, коли Белліні видався був мені таким милим, що я дививсь на нього залюбки і постановив собі пізнати його ближче. На жаль була це остатня хвиля, в яку я бачив його в життю. Це було одного вечора, коли ми в однім домі однієї великої дами, що мала найменшу ніжку на весь Париж, власне повечеряли і зробилися дуже веселі, а від фортеп'яна лилися найсолодші мелодії… І досі бачу його, добрягу Белліні, як він утомлений масою шалених беллінізмів, яких власне наговорив, нарешті сів на крісло. Те крісло було дуже низьке, майже як підніжок, так що Белліні, сівши, опинився майже біля ніг одної гарної дами, що напроти нього лежала простягнена на софі і з солодким злорадством дивилася згори на Белліні, поки цей надсажувався, забавляючи її якимись французькими фразами і раз по разу попадаючи в конечність коментувати свої вислови сіцілійським жарґоном, щоб доказати, що він не сказав жадної дурниці, тільки навпаки дуже делікатний комплімент. Здається, що гарна дама не дуже пильно слухала Беллінієвого балакання; вона відібрала йому з рук його тростівочку, якою він пару разів силкувався підпомагати свою слабку риторику, і взялася преспокійно руйнувати оздобні льочки на обох висках молодого маєстро. Мабуть до цієї зухвалої псоти відносився той усміх, що надавав її лицю виразу, якого я ще ніколи не бачив на живім людським лиці. Це лице ніколи не щезне з моєї пам'яти! Це було одно з тих лиць, що, бачиться, належать більше до мрійного царства поезії, як до жорстокої дійсности життя; контури, що пригадували малюнки Да Вінчі, той благородний овал з наївними ямочками на щоках і сантиментально заостреним підборіддям ломбардської школи. Кольорит був римський, лагідний, млявий, перловий полиск, аристократична блідність та ніжність. Одним словом, лице, яке знаходимо хіба де на староіталійських портретах, що представляють мабуть одну з тих дам, у яких були закохані італійські артисти XVI в., творячи свої архитвори, про які думали тогочасні поети, виводячи свої безсмертні співи, і до яких палали бажанням німецькі та французькі воєводи, коли опоясувались мечами і з дикою енерґією вихром летіли через Альпи… Так, оттаке було то лице, на якім грав усміх найсолодшого злорадства і найделікатнішої пустотливости, поки сама вона, гарна дама, кінчиком тростинової лісочки руйнувала золотисті звої льоків добряги Белліні. В тій хвилі видався мені Белліні мов під дотиком чародійної ліски, мов перемінений на зовсім приязну появу, і я раптом почув, що він близький моєму серцю. Його лице засяяло відблиском того усміху, — це була може найбільше квітуча хвилина в його життю… Ніколи не забуду його… Чотирнадцять днів по тім прочитав я в газетах, що Італія стратила одного зі своїх найславніших синів!

— Дивне діло! Рівночасно оголосили газети також про смерть Паґаніні. Про його смерть я не сумнівався ані на хвилю, бо старий, мов землею припалий Паґаніні, все виглядав як близький смерти; але смерть молодого, рожевого Белліні видалася мені неможливою до увірення. А про те вість про смерть Паґаніні була лише газетярською качкою; він й досі здоров у Ґенуї[6], а Белліні спочиває в могилі в Парижі.

— А ви любите Паґаніні? — запитала Марія.

— Цей муж, — відповів Максиміліян, — це оздоба своєї вітчизни і заслужив певно на найпочеснішу згадку, коли йде мова про музикальні знаменитості Італії.

— Я не бачила його ніколи, — завважила Марія, — але коли вірити чуткам, то його зверхній вигляд не зовсім задовольняє почуття краси. Я бачила його портрети…

— Вони всі не подібні, — перебив Максиміліян її мову, — вони прикрашують або опоганюють його, але ніколи не передають вірно його характеру. На мою думку лиш одному однісінькому маляреві пощастило схопити на папір правдиву фізіономію Паґаніні; це глухий маляр Лізер[7], який у своїм глибоумнім божевіллю кількома рисами олівця так добре потрапив голову Паґаніні, що від правдивости того рисунка відразу робиться смішно й лячно. «Чорт водив моєю рукою», — мовив мені глухий маляр, таємничо хихочучи і добродушно-іронічно похитуючи головою, як звичайно робив при своїх геніяльних жартах. Той маляр усе був дивачина; не вважаючи на глухоту, він ентузіястично любив музику, і кажуть, що ухитрився, сидячи досить близько оркестри, вичитувати музику з лиць музикантів, а по руках їх пальців пізнавати більш або менше вдатне їх виконання; надто він писав критики на нові опери в однім поважнім гамбурзьким часописі. І що властиво тут дивне? В видатній сиґнатурі гри міг глухий маляр бачити тони. Аджеж бувають люди, у яких самі ноті є тільки сиґнатури, за яким вони чують тони і постаті.

— І ви такий чоловік! — скрикнула Марія.

— Дуже жалкую, що не маю вже маленького Лізерового рисуночка, може б він дав вам поняття про зверхній вигляд Паґаніні. Тільки різкими, чорними, побіжними рисами можно було схопити ті байкові риси, що, бачилось, більше належали до сірчаного царства тіней, як до сонячного живого світла.

— Їй-богу, чорт водив моєю рукою! — заклинався мені глухий маляр, коли ми в Гамбурзі стояли перед павільоном у той день, коли Паґаніні мав там давати свій перший концерт. — Егеж, друже мій, це правда, що говорить весь світ, що він записав себе чортові, душу й тіло, щоб стати найліпшим скрипалем і грою заробляти мільйони, а поперед усього щоб увільнити себе з проклятої галери, на якій пропадав уже кілька літ. Бо, бачите, друже, коли він у місті Люкці був капельмайстром, то закохався в якійсь театральній царівні, попав у заздрість на якогось аббатика, а може вона й посадила йому роги, заколов добрим італійським звичаєм свою невірну любочку, попав на галеру в Ґенуї і нарешті записався чортові, щоб дістатися на свободу, щоб стати найліпшим скрипалем і щоб міг з кожного з нас цього вечора здерти криваві два таляри… Але гляньте лише! «Всякое дыханіе да хвалит Господа!» Гляньте, онде в алєї йде він сам зі своїм двозначним учнем!

І справді, це був сам Паґаніні, що зараз потім показався моїм очам. На ньому було темносіре пальто, що досягало йому аж до п'ят, і цим надавало його поставі вид незвичайної висоти. Довге, чорне волосся спадало поплутаними пасмами на його плечі і творило немов темну раму довкола блідого, як у трупа, лиця, на якім жура, геній і пекло вирили свої незатерті сліди. Обік нього підтанцьовував низенький, заживний чоловічок, гарно одягнений і прозаїчний; рожеве та поморщене личко, ясно-сивий сурдутик зі сталевими ґудзиками, — він з незносно-приємним видом вітався з усіми, та іноді з затурбованням і жахом поглядав на понуру постать, що поважно і задумано ступала біля нього. Думав би, ось бачиш малюнок Рецша, де Фавст із Ваґнером проходжуються перед міською брамою. А глухий маляр коментував мені своїми безумними концептами обидві постаті, і особливо звернув мою увагу на розмірені, широкі кроки Паґаніні.

— Чи не виглядає це так, як коли б він іще й досі мав залізну скрипицю між ногами? — мовив маляр. — Отак привик неборак до такого ходу, та й ніяк не відвикне. А гляньте ще, як згірдливо іронічно він іноді зиркає згори на свого товариша, коли цей надокучає йому своїми прозаїчними питаннями. А про те не може розстатися з ним, кривавий контракт в'яже його з тим слугою, бо це не хто інший, як сам сатана. Нетямучий народ щоправда, думає, що це автор комедії та анектод Гарріс із Ганноверу, якого Паґаніні взяв із собою в дорогу, щоб під час його концертів вів його грошеві діла. Народ не знає, що чорт випозичив лише у пана Ґеорґа Гарріса його постать, і що бідна душа того бідного чоловіка сидить тим часом разом із іншим дрантям замкнена в скрині в Ганновері доти, доки чорт не віддасть їй знову тілесної коперти і не захоче супроводити свого майстра Паґаніні в достойнім виді, от приміром у виді чорного пудля, по світі.

Та коли Паґаніні вже тут у ясне полудне, ходячи під зеленими деревами по гамбурзькій алеї, видався мені досить казковим і дивоглядним, то як же мусіла вечером під час концерту збентежити мене його страховинно-чудернацька поява! Гамбурзький театр був видовищем цього концерту, а замилувана в штуці публіка зібралася вже вчасно і в такім числі, що я ледве здужав ще вибороти собі малесеньке місце біля оркестри. Хоча був день поштовий, то проте в чільних льожах я побачив увесь освічений торговельний світ, цілий Олімп банкирів і інших мільйонерів, богів кави і цукру, біля своїх грубих шлюбних богинь, Юнон із Вандраму та Афродіт із Дреквалю[8]. А в цілій залі стояла релігійна тиша. Всіх очі були звернені на сцену. Кожне вухо гострилося на слухання. Мій сусід, старий гандляр кожухами, повитягав зі своїх вух клапті брудної вати, щоб ліпше ловити ті коштовні тоні, що коштували його два таляри вступного. Нарешті появилася на сцені темна постать, що, бачилось, вийшла просто з пекла. Це був Паґаніні в своїй чорній ґалі. Чорний фрак і чорна камізоля страшливого крою, приписаного може пекельною етикетою при дворі Прозерпіни. Чорні штани теліпалися тривожно на тонких ногах. Довгі руки видавалися ще довшими, коли він у одній руці держав скрипку, а в другій смик, спущений додолу, так що майже досягав ними до помосту, коли почав віддавати публиці нечувані поклони. В ламаних закривленнях його тіла було щось страшне, дерев'яне і при тім щось глупо-звіряче, так що при тих поклонах мусіла чоловіка поривати дивна охота до сміху; але його лице, що при яркім освітленню оркестри видавалося ще блідішим від труп'ячого, мало тоді благальний, так ідіотично покірний вигляд, що дрижуче співчуття перемагало в нас охоту до сміху. Чи він навчився тих компліментів від якого автомата, чи від пса? Чи цей благальний погляд, це погляд чоловіка смертельно хорого, чи може за ним криється насміх хитрого скупаря? Чи це живий, але близький сконання атлет, що має на арені згинути, як умираючий борець, і веселити своїми передсмертними корчами? Чи це може покійник, що виліз із гробу, упир зі скрипкою, що висисає нам коли не кров із серця, то в усякім разі гроші з кишені?

Такі питання миготіли в моїй голові, поки Паґаніні раз по разу кланявся публиці; та всякі такі думки мусіли раптом замовкнути, коли дивний майстер притулив свою скрипку до бороди і почав грати. Що до мене, то знаєте, пані, мій музикальний «другий змисл», мою натуру, що при кожнім тоні, який чую, бачу також відповідну тонічну фігуру. Відси пішло, що Паґаніні за кожним потягом свого смика приводив мені перед очі також видимі постаті та ситуації, що гучним образовим письмом оповідав мені різні яркі історії, що немов розточував передо мною барвистий танець тіней, у якім усе він сам зі своєю скрипкою був головною дієвою особою.

Вже при першім потязі його смика змінилися куліси довкола нього. Він стояв зі своїм нотовим пультом нараз у веселій кімнаті, удержаній у веселенькім неладі, з вирізуваними меблями в стилі пані Помпадур: скрізь невеликі зеркальця, золочені аморети, китайська порцеляна і в миленькім хаосі стяжки, гирлянди квітів, білі рукавички, подерті блюзки, фальшиві перли, діядеми з золоченої бляхи і інше богинине фурфантя, яке звичайно знаходимо в робітні театральної примадонни. І зверхній вигляд Паґаніні також відмінився і то дуже на його користь: на ньому були короткі штани з лілового атласу, сріблом вишивана біла камізоля, сурдут з ясносинього адамашу з золото-плетеними ґудзиками, а волосся старано уфризоване обрамувало його лице, що цвіло молодістю, було зовсім рожеве і ясніло розкішною ніжністю, коли зверталося до гарненької дамочки, що стояла біля нього при нотовім столику, а він грав на скрипці.

І справді при його боці я побачив гарне, молоде сотворіння, по старомодному вбране: білий атлас насторбучений понижче стану, талія тим принадніша, тонесенька, напудроване волосся фрезоване високо, гарне, кругле личко тим свобідніше, блискуче, з іскристими очима, з нарум'яненими щоками, з мушками і з безсоромно розкішним носиком. У руці мала білий збиток паперу, і судячи по рухах її уст та по кокетливім похитуванню верхньої частини її тіла здавалося, що співала; але я не чув ані одного її трілера, і лише з тонів скрипки, якою молодий Паґаніні акомпаніював любій жіночці, догадувався, що вона співала і що він сам почував у душі під час її співу. О, це були мельодії, як соловей щебече в вечірній сутіні, коли запах рожі надихає тугою його чутливе, весняне серце. О, це було переливне, розкішно таюче блаженство. Це були тони, що цілувалися, потім сердилися і втікали один одного; нарешті знов обіймалися і єдналися і завмирали в п'яному поєднанню. Так, ті тони буяли, мов метелики, коли один одного дразнить, оминає, ховається за квіткою, потім другий наганяє його, а потім обидва легкодушні, щасливі підіймаються вгору в золотосонячнім світлі. Але павук, павук може іноді зробити трагічний кінець таким метеликам. Чи прочувало це молоде серце? Тужливо зітхає ось один тон, мов прочуття повзучого горя, просмикається крізь найрадісніші мелодії, що промінням розсипаються із скрипки Паґаніні. Його очі заходять росою… З обожанням він падає на коліна перед своєю милою… Але ах, схилившися, щоб поцілувати її ніжки, він бачить під ліжком малого аббатика! Не знаю, чого йому було треба від того бідолахи, але ґенуезець поблід як смерть, хапає аббатика скаженими руками, надає йому чимало позаушників, а також поважне число копняків, врешті викидає його за двері, а потім видобуває довгий штилєт із кишені і встромлює його молодій красуні в саме серце…

Та в тій хвилі почулося з усіх боків: браво! браво! Одушевлені гамбурзькі панове й пані найгучнішими оплесками обсипали великого артиста, що власне скінчив перший розділ свого концерту, і кланявся ще з більшим ламанням та викривлюванням, як уперед. На його лиці, здавалася мені, скавучала ще благальніша покірливість, як уперед. В його очах визирала смертельна тривога, як у очах злочинця, засудженого на смерть.

— Божественно! — скрикнув мій сусід, торговець кожухами, дряпаючи себе поза вухами, — ця штука сама вже варта була двох талярів.

Коли Паґаніні почав грати наново, у мене заморочилося перед очима. Тони не перемінялися на ясні форми та кольори; навпаки, постать майстра поволоклася темними тінями, а із їх пітьми скомліла найрозкішними жалібними тонами його музика. Лиш деколи, коли маленька лямпа, завішена над ним, кидала на нього своє скупе світло, бачив я його виблідле лице, на якім одначе все ще не згасла молодість. Його одежа була чудна, розколена на дві барви, одна жовта, а друга червона. На ногах у нього волоклися важкі кайдани. За ним мелькало якесь лице, якого фізіономія вказувала на збиточну цапину вдачу, а довгі волохаті руки, що, бачилось, належали до неї, час-від-часу мов з підмогою доторкалися до скрипки, на якій грав Паґаніні. Іноді вони водили його рукою, що держала смик, і тоді якесь не то похвальне мемекання, не то регіт домішувався до тонів, що виливалися зі скрипки чимраз болючіші та кривавіші. Це були тони як спів упавших ангелів, що згрішили з дочками земними, і випхнені з царства блаженних, з лицями горючими соромом, летіли в безодню. Це були тони, в яких бездонній глибині не меркотіла ані потіха, ані надія. Коли святі в небі чують такі тони, завмирає похвала Богу на їх бліднучих устах, і плачучи вони закривають свої непорочні голови. Іноді, коли серед мелодійних звуків гри проскакувало неминуче цапине мекекання та реготання, бачив я в глибині сцени багато маленьких жіночок, що злобно-радісно похитували обридливими головами і, складаючи навхрест пальці в збиточній утішності, скребтали моркву. Із скрипки виривалися тоді голоси розпуки і страшні зітхання та хлипання, яких ніхто ще не чув на землі, і яких може ніхто й не буде вже більше чути на землі, хіба на Йосафатовій долині, коли заграють колосальні труби страшного суду, а голі трупи повилазять із могил і ждатимуть свого засуду. Але перемучений скрипаль потягнув раптом смиком так безумно-розпучливо, що його кайдани з брязкотом розскочилися, і його несамовитий помічник разом із осоружними почварами пощезали.

В тій хвилі сказав мій сусід, торговець кожухами:

— Шкода, шкода, у нього струна луснула. Всьому винні ті ненастанні pizzicatto!

Чи справді струна луснула на скрипці? Не знаю. Я завважав лише переображення тонів, а Паґаніні і його оточення видалися мені нараз переміненими. Його я ледве міг пізнати в бурій чернечій киреї, що більше ховала, ніж одягала його. Здичавіле лице було заслонене капузою, бедра оперезані шнуром, ногі босі — самітна, завзята постать, — оттак стояв Паґаніні на скельнім виступі над морем і грав на скрипці. Була, здавалося мені, пора сумерку, вечірня заграва обливала безмежні морські хвилі, що набиралися червонішої та червонішої фарби, шуміли все величніше та величніше в таємничій гармонії з тонами скрипки. Та чим червоніше розгорялося море, тим більше блідло та сіріло небо, а коли нарешті бурхливі води виглядали як різкокармазинова кров, то небо вгорі стало зовсім бліде, яка мара, біле, як труп, а на ньому виступали величезні, грізні зорі… а ті зорі були чорні, як блискучий кам'яний вугіль. Але голоси скрипки ставали щораз бурхливіші, та сміливіші, в очах страшного музики блискотіла така насмішлива охота до руйнування, а його тонкі губи ворушилися так жаховито швидко, що виглядало, немов то він бубонить стародавні злочинні заклинання, якими викликувано бурю і розпутувано тих злих духів, що лежать сховані в морських безоднях. Іноді, коли він, простягаючи довгу, худу руку зі смиком, із широкого рукава чернечої киреї розмахував смиком у повітрі, то аж тоді виглядав, як правдивий чародій, що своєю чарівною паличкою дає накази, вітрам і водам, і тоді підіймався скажений рев у морських глибинах, і переполошені криваві хвилі підскакували тоді так сильно вгору, що майже оббризкували бліде небесне склепіння і чорні зорі своєю червоною піною. І рев та вереск та туркіт стояв такий, немов увесь світ хотів розпастися в руїни, а чернець чимраз завзятіше грав на скрипці. Силою своєї безумної волі хотів розламати сім печатей, якими Соломон запечатав зелені горшки, куди позапирав побіджених демонів. Ті горшки мудрий король повкидав у море, і мені здавалося, що власне чую голоси замкнених у них духів, коли скрипка Паґаніні гарчала у своїх найлютіших басових нотах. Та нарешті видалося мені, що чую немов радісні окрики увільнених, і з червоних, кривавих хвиль ось-ось виринають голови розкованих демонів: почвари нечувано обридливі, крокодили з крилами лиликів, гадюки з оленячими рогами, мавпи з лілійковими мушлями замість шапок, тюлені з патріярхальними довгими бородами, жіночі лиця з цицьками на місці щок, зелені верблюдячі голови, мішанці невідомого складу, всі глипають холодно-розумними очами і довгими лапастими плавцями хапають затопленого в своїй грі ченця. А у нього в шаленім запалі заклинання капуза зсунулася з лоба, а патлате волосся розвіялося на вітрі і обпліталося довкола його голови мов чорні гадюки.

Ця поява так остовпила і оглушила мене, що, щоб не збожеволіти, я заткав собі вуха і зажмурив очі. І зараз привиди щезли, і коли я зирнув знов, побачив я бідного ґенуезця в його звичайній поставі, як кланявся щосили, поки публіка плескала мов несамовита.

— Так оце була та славна гра на струні G., — завважив мій сусід. — Я сам граю на скрипці і знаю, що то значить отак панувати над тим інструментом…

На щастя павза не була довга, а то мій музикальний кожушник певно завів би довгу балачку про штуку. Паґаніні знов спокійно притулив свою скрипку до бороди, і з першим потягом його смика почалося знов чудове переображення тонів. Та тепер уже не були вони такі різко-барвисті та тілесно-виразні. Ці тони розливалися спокійно, маєстично хвилюючи, підіймаючись, мов тони органів у великій катедральній церкві; і все довкола розширювалося чимраз далі і вище аж до таких колосальних розмірів, що вже не тілесне око, але хіба око духа могло обняти їх. У середині того простору носилася блискуча куля, а на ній стояв велетень, гордий, випростуваний — і грав на скрипці. Ця куля — чи це було сонце? Не знаю. Але в рисах велетня пізнав я Паґаніні, лиш ідеально гарного, облитого небесним сяйвом, усміхненого добротою і примиренням. Його тіло пишалося розкішною мужньою силою, ясно-синій одяг обіймав ублагороднені сустави. Стояв отак сильно і непохитно, величний образ божества, поводячи смиком по струнах, і здавалося, що все сотворіння послушне його тонам. Він був чоловік-планета, довкола якого крутився весь світ, визвонюючи мірно-врочисто блаженні ритми. Ті великі світила, що так спокійно ясніючи плавали довкола нього — чи це були небесні зорі, а ця дзвінка гармонія, що повставала з їх рухів, чи це була музика сфер, про яку так багато незглибимого наговорили поети та пророки? Іноді, коли я, напружуючи всю свою силу, визирав далеко-далеко в замрячену далечінь, то здавалося мені, що бачу білі, розвіяні шати, якими обвинені колосальні мандрівники йшли з білими палицями в руках. І диво! Золоті головки тих палиць, це були власне ті великі світила, які я вважав зорями. Ті мандрівники сунулися широчезним кругом довкола великого скрипача, від тонів його скрипки розблискувалися чимраз ясніші золоті голівки їх палиць, а хорали, що лилися із їх уст і які я міг уважати за мелодію сфер, це була властиво лише невмовкаюча луна тонів його скрипки. Якась невимовна, свята сердечність чулася в тих звуках, що іноді тремтіли ледве чутно, як таємний шепіт над водою, то знов солодко страховинно густішали, мов голоси рогів у місячнім світлі, а потім нарешті загриміли непогамованими радощами, немов тисяча бардів торкнула струни своїх арф і підняла голоси до пісні перемоги. Це були звуки, яких ніколи не чує вухо, а тільки серцю вони можуть приснитися, коли ніччю спочиває біля серця коханої. Може серце розуміє їх і в ясний світлий день, коли роздратовання затопиться в чудові лінії та овали грецького твору штуки…

— Або коли вип'є одну пляшку шампана більше ніж треба, — почувся нараз насмішливий голос, що нашого оповідача збудив немов зі сну. Коли обернувся, побачив доктора, що в товаристві чорної Дебори зовсім тихо війшов до світлиці, щоб довідатися, як вплинув лік на хору.

— Цей сон не подабається мені, — сказав лікар, показуючи на софу.

Максиміліян, що затоплений у фантастиці своєї власної промови, зовсім не завважив, що Марія давно вже була заснула, сердито прикусив губи.

— Цей сон, — мовив далі лікар, — надає її лицю вже вповні подобу смерти. Чи воно не виглядає вже, як ті білі маски, ті гіпсові відливи, в яких ми стараємося переховати риси покійників.

— Бажав би я, — прошептав Максиміліян йому до вуха, — заховати собі такий відлів із лиця нашої приятельки. Навіть як труп, вона буде дуже гарна.

— Не раджу вам чинити це, — відповів лікар. — Такі маски уприкрюють нам згадку про тих, кого ми любили. Нам здається, що в тім гіпсі міститься ще крихта життя, хоч те, що ми заховали, це властиво найправдивіша смерть. Правильно гарні риси набирають тут якоїсь жаховитої тупости, наруги, фатальности, і цим більше страшать, як радують нас. Та правдивими карикатурами стають гіпсові відливи лиць, яких принада була більше духова і яких риси були не стільки правильні, як інтересні. Бо скоро грації життя загасли в них, то правдиві відблиски від ідеальних ліній красоти не покриваються вже духовими принадами. А спільний усім гіпсовим відливам якийсь загадковий мороз, що при довшім огляданню нестерпимо морозить нашу душу: вони виглядають як люди, що лагодяться йти в якусь тяжку дорогу.

— Куди? — запитав Максиміліян, коли лікар узяв його за рам'я і попровадив із світлиці.

–     *     –

— І на що вам мучити мене тими поганими ліками, коли й так мені швидко вмирати?

Це Марія говорила ті слова саме, коли Максиміліян увіходив до кімнати. Перед нею стояв лікар, в одній руці держачи фляшку з ліками, а в другій маленьку чарочку, в якій обридливо пінився якийсь бурий плин.

— Дорогий друже, — скрикнув він, обертаючися до новоприхожого, — це дуже добре, що ви прибули. Старайтеся намовити сеньйору, щоб зажила лиш оцих кілька крапельок. Мені спішно.

— Прошу вас, Маріє, — шепнув Максиміліян тим м'ягким голосом, який не дуже часто завважувано у нього і який виходив, здавалося, із такого зболілого серця, що хора в дивнім зворушенню, майже забуваючи про свій власний біль, узяла чарку в руку. Та поки піднесла її до уст, промовила з усмішкою:

— Але правда, в відплату за це оповісте мені потім історію про Лявренцію?

— Все буде, чого забажаєте! — кивнув головою Максиміліян.

Бліда жінка випила зараз те, що було в чарці, напівусміхаючись, напівздригаючись.

— Мені ніколи, — мовив лікар, натягаючи свої чорні рукавички. — Ляжте собі гарненько, сеньйоро, і як мога не рушайтеся з місця. Мені ніколи.

В супроводі чорної Дебори, що світила йому, він вийшов із кімнати. Коли обоє молоді люди лишилися самі, то довго дивилися мовчки одно на одного. В душах обох підіймалися думки, які одно перед другим силкувалося затаїти. Та нараз жінка вхопила руку чоловіка і покрила її палкими поцілунками.

— Бога ради, — мовив Максиміліян, — не рухайтеся так сильно і лягайте знов спокійно на софі.

Коли Марія сповнила це бажання, він укрив її ноги дуже старанно шалем, до якого вперед доторкнувся своїми устами. Вона мабуть постерегла це, бо радісно заморгала очима, мов щаслива дитина.

— Чи панна Лявренція була дуже гарна?

— Коли згодитеся не перебивати мене, дорога приятелько, і приречете мені слухати зовсім мовчки й спокійно, то розповім вам докладно все, що вам бажається знати.

Марія потакнула очима, і Максиміліян, усміхнувшися приязно, сів на кріслі, що стояло біля софі і почав оповідання ось як:

— Оце вже було вісім літ, як я їздив до Лондону, щоб пізнати тамошню мову і народ. Чорт би побрав той народ ураз із його мовою! Набере десяток односкладових слів у рот, розгризе, розжвакає, виплює, і це називає мовою. На щастя вони по своїй вдачі мовчазливі, і хоча завсіди дивляться на тебе з роззявленим ротом, але не мучать тебе довгою балачкою. Та горе тобі, коли впадеш у руки такого сина Альбіону, що відбув велику подорож і на континенті навчився по-французьки. Цей зараз хоче скористати з нагоди і пустити в рух набуті мовні відомості, і засипає тебе питаннями про всякі можливі речі, і ледве ти відповив на одно питання, то він вилізає з новим — чи то про твої літа, місце вродження, чи про те, як довго думаєш тут пробути, і певнісінький, що такою невідчіпною інквізіцією забавляє тебе як можна краще. Один мій приятель у Парижі може й мав рацію, твердячи, що англійці виучуються французької мови у пашпортових бюрах. Найпожиточніша їх розмова за столом, коли вони крають свої колосальні ростбіфи і з найповажнішим видом випитують тебе, який тобі шматок до вподоби? чи сильно, чи слабо припечений? чи з середини, чи з брунастої кори? чи товстий, чи худий? Ті ростбіфи та їх баранячі печінки, це й усе добро, яким можуть повеличатися. Борони Господи кожну християнську душу від їх соусів, у яких третина борошна, а дві третини масла, або інколи для відміни третина масла, а дві третини борошна! Борони Господи кожного також від їхньої наївної ярини, яку вони пруть на стіл такою, як її Бог создав, тільки обварену в окропі. Ще страшніші від кухні англійців їх тости, їх обов'язкові застольні промови, коли зі стола здіймають скатерть і дами виходять із їдальні, а на їх місце вносять таке саме число пляшок портвайну — це, на їх думку, найкраще заступництво в браку красного полу. Говорю «красного полу», бо англійки заслугують на цю назву. У них гарне, біле, струнке тіло лише занадто широкий відступ між носом і устами, що стрічається у них не менше часто як і у чоловіків. Не раз він уприкрював мені в Англії й найкращі обличчя. Цей відступ від типу красоти впадає мені ще фатальніше в очі, коли бачу англійців тут у Італії, де їх прикороткі носи і широка м'ясиста площа, що тягнеться аж до рота, творять ще різкіший контраст із лицями італьян, у яких риси більше зближені до античної правильности, — у яких носи або з римська вигнуті, або з грецька вглублені, нерідко виходять занадто довгі. Дуже вірно завважив один німецький подорожній, що англійці, вештаючися тут поміж італійцями, всі виглядають як статуї, у яких повідбивано кінчики носів.

Еге, стрічаючи англійців у чужим краю, зараз бачиш силою контрасту ще яркіше їх хиби. Це боги нудоти, що в пишно-блискучих каретах курйєрськими поїздами гонять по всіх краях і скрізь лишають за собою сірі тумани куряви та сумовитости. До того додайте їх цікавість без щирого інтересу, їх пишнострійну незугарность, їх безсоромну тупість, їх рогатий егоїзм і їх безглузду радість при всяких мелянхолійних предметах. Уже три тижні бачу тут на Piazza di Gran Duca що дня одного англійця, що цілими годинами з роззявленим ротом придивляється тому шарлатанові, який там, сидячи на коні, вириває людям зуби. Цей вид певно мусить благородному синові Альбіону бути відплатою за ті смертні кари, які він припустив у своій любій вітчизні… Бо поза боксованням та бійкою когутів нема для британця любішого виду, як конання бідолахи, що вкрав вівцю або підробив чийсь підпис і за це цілу годину мусить стояти перед фасадою судового будинку, виставлений з посторонком на шиї, поки його відправлять на той світ. Це не пересада, коли скажу, що крадіж вівці і сфальшовання підпису в тім огидно-безсердечнім краю караються так, як найпоганші злочини, як батьковбивство або кровосмішка. Я сам, сумним випадком проходячи біля їх суду, бачив у Лондоні, як вішали одного чоловіка за те, що вкрав вівцю, і відтоді я стратив смак до баранячої печінки; баранячий лій усе нагадує мені білу шапку повішеника. А обік того завісили ірландця, що підробив підпис багатого банкира; і все ще бачу наївний передсмертний жах бідного Падді, який перед судом присяглих не міг зрозуміти, за що його так тяжко карають за підроблений підпис, хоч він сам дозволяє кожному чоловікові в світі підроблювати його підпис, скільки захоче! І той народ усе балакає про християнство і не опустить жадної неділі богослуження і засипає весь світ Бібліями!

Признаюся вам, Маріє, коли в Англії ніщо не смакувало мені, ані люди, ані кухня, то причиною тому почасти був і я сам. Я привіз із собою добрий засіб лихого настрою з дому і шукав розривки у народу, що й сам уміє вбивати свою нудоту лише в вирі політичної та торговельної діяльности. Досконалість машин, які тут скрізь уживаються і перейняли на себе так багато людських чинностей, була для мене також чимось несамовитим; їх штучні механізми з колісцями, валками, циліндрами і тисячами дрібних гачків, цвяшків та зубчиків, що порушуються майже пристрасно, навівали на мене тривогу. Не менше тривожила мене певність, точність, розмірність і докладність у життю англійців, бо так, як машини в Англії, видаються нам людьми, так тамошні люди видаються нам машинами. Еге ж, так і бачиться, що дерево, залізо та мосяж захопили там людського духа і майже збожеволіли з надміру того духа, а обездушений чоловік, як пуста мара, зовсім машинально сповняє свої звичайні діла, в певній означеній мінуті жре біфштеки, виголошує парляментарні промови, чистить нігті, сідає до повоза або вішається.

Можете собі уявити, як зростало зо дня на день моє незадовалення в тім краю. Та найчорніший настрій наліг на мене одного разу, коли я під вечір стояв на мості Ватерльо і дививсь униз у воду Темзи. Мені здавалося, що в ній відбивається моя душа і визирає до мене з води з усіма своїми ранами та шрамами… При тім напливали мені на тямку самі найприкріші історії. Я згадав про ту рожу, що її все поливали оцтом, так що вона через те стратила свій солодкий запах і зів'яла перед часом… Згадав заблуканого метелика, якого один природознавець, дряпаючися на вершок Монбляна, бачив як літав над льодовими обривами. Згадав про ту освоєну мавпу, що зовсім зжилася з людьми, гралася з ними, але раз при столі в печені, що лежала на полумиску, пізнала своє власне молоде мавпенятко, швидко вхопила його, побігла з ним до лісу і вже ніколи потім не показувалася між своїми приятелями людьми… Ах, у мене так защеміло серце, що гарячі сльози силоміць бризнули з моїх очей… Вони покапали в Темзу і поплили з нею до великого моря, що проковтнуло вже стільки людських сліз і навіть не завважило їх…

В тій хвилі якась дивовижна музика збудила мене з тих темних мрій, і коли я озирнувся, побачив на березі купу людей, що, бачилось, обступили колесом якесь забавне видовище. Я підійшов ближче і побачив сім'ю артистів, зложену ось із яких чотирьох осіб:

Перша була невеличка жінка, одягнена зовсім у чорне, з дуже малою головою і здоровим, грубо наперед висуненим животом. На тім животі висів у неї величезний бубон, у який вона барабанила зовсім немилосердно.

Другий був карлик одягнений у вишивану сукню на подобу старо-французького маркіза, з великою, напудрованою головою, але з дуже тоненькими та дрібними іншими членами; він, підтанцьовуючи сюди й туди, бив у тріанґул.

Третя була може 15-літня молода дівчина, що мала на собі коротеньку, щільно припасовану спідничку з синьопасматого шовку і широкі также синьопасматі штанці. Це була ніжно збудована, ґраціозна фігурка. Лице грецької краси. Благородний, простий носик, любо скроєні усточка, мрійливо м'ягко закруглення підборіддя, цвіт лиця сонячножовтий, волосся блискучочорне обвинене довкола скроні; от так стояла вона, струнка і поважна, ба навіть незадоволена, і дивилася на четверту особу компанії, що власне виконувала свої штуки.

Ця четверта особа, це був учений пес, дуже многонадійний пудель, який власне на найбільшу втіху англійської публіки з покладених перед ним дерев'яних букв зложив ім'я Lord Wellington і додав ще дуже підхлібний присудок Heros. А що пес, як видно було вже з його дотепного зверхнього вигляду, був не англійською скотиною, але так само, як і три інші особи, походив із Франції, то сини Альбіону тішилися дуже, що їх великий полководець здобув собі бодай між французькими псами таке признання, якого всі інші креатури у Франції так соромно відмовляють йому.

І справді, це товариство складалося з французів, і карлик, що тут же представив себе як мусьє Тірліті, почав по-французьки говорити такі диковини і з такими пристрасними жестами, що бідні англійці ще ширше, як звичайно, пороззявляли роти й носи. Іноді серед довшої павзи він піяв, як когут, і те «кукуріку» та імена багатьох цісарів, королів та князів, якими він пересипав свою промову, це було мабуть одиноке, що розуміли його бідні слухачі. А тих цісарів, королів та князів він виславляв як своїх прихильників та приятелів. Запевняв, що ще восьмилітнім хлопчиком мав довгу розмову з блаженної пам'яті величеством Людовиком XVII, який і пізніше в важних справах усе засягав його поради. Перед бурею революції він, як і багато інших, спасся втекою, і аж за цісарства вернув до коханої вітчини, щоб напуватися славою великої нації. Наполеон — говорив далі — ніколи не любив його, за це його святість папа Пій VII майже обожав його. Цар Олександер давав йому бонбони, а княгиня Вільгельміна фон Кіріц усе брала його на коліна. От так — викрикував він, — від самих дитячих літ жив я між самими володарями. Нинішні монархи, так сказати, виросли зо мною разом, і я вважаю їх собі рівнею, і коли котрий із них попрощається з цим світом, завсігди надягає жалобу. По тих поважно виголошених словах запіяв, як когут.

Мусьє Тірліті справді був один із найчудніших карликів, яких мені довелося бачити. Його старече, поморщене лице творило такий забавний контраст із його дитячо-щуплим тільцем, а вся його осібка не менше забавно контрастувала зі штуками, якими він пописувався. Він ставав у найсміліших поставах і нелюдяно довгою шпагою сік повітря на всі боки, і при тім раз-у-раз клявся на свою честь, що оці кварти або оці терци[9] ніхто не зумів відбити, а натомість його відбою не переб'є ніяка людська сила, і викликав кожного з публіки помірятися з ним у шляхетній штуці фехтунку. Помахавши отак якийсь час і не знайшовши нікого, хто б поважився стати з ним до прилюдного поєдинку, карлик уклонився зі старофранцузькою ґрацією, подякував за ласку, яку йому виявлено, і просив дозволу заповісти високоповаженій публіці найчудовніше чудовище, яке подивляла досі англійська земля.

— Бачите оцю особу, — пищав він, надівши брудні ґлянсовані рукавички і з почесною ґалянтерією виводячи насеред кола молоду дівчину, що належала до товариства, оця особа, це панна Лявренція, одинока дочка шановної і християнської дами, яку ось тут бачите з великим барабаном, і яка ще й досі носить жалобу по страті свого сердечного улюбленого чоловіка найбільшого черевомовця в Европі. Панна Лявренція затанцює тепер. Подивляйте танець панни Лявренції!

І по тих словах він знов запіяв, як когут.

Молода дівчина, бачилось, не звертала ніякісінької уваги ані на ті промови, ані на погляди видців; сердито заглиблена сама в собі, вона ждала, поки карлик простер під її ногами великий килим і взявся знов бімкати на своїм тріанґулі в супроводі великого бубона. Це була дивоглядна музика, мішанина незугарної бурливости і розкішного лоскотання, і я почув патетично-дурацьку, тужливо-безстидну, чудернацьку мелодію, в якій одначе була якась дивовижна простота. Та швидко я забув цю мелодію, скоро молода дівчина почала танцювати.

Танок і танечниця майже силоміць захопили мою увагу. Це не був клясичний танок, який бачимо ще в наших великих балетах, де так як і в клясичній трагедії панують настобурчені єдності та штучності; це не були ті танцьовані александріни, ті деклямаційні скоки, ті античні присюди, та благородна пристрасть, що так дзиґою вертиться на одній нозі, що нічого й не бачиш, тільки небо й трікоти, нічого, лиш ідеальність і брехню! Їй-богу, ніщо так не противно мені, як балет у Великій Опері в Парижі, де найчистіше заховалася традиція того клясичного танку, коли натомість у інших штуках, у поезії, в музиці і в малярстві французи зруйнували клясичну систему. Та буде їм тяжко доконати подібну революцію в штуці танку, хіба що й тут, так як у політиці, вони візьмуться до тероризму та загорілим танцюрам і танечницям старого режиму відґільотинують ноги.

Панна Лявренція не була велика танечниця, кінчики її ніг не були дуже гнучкі, и ноги не були наламані до всяких можливих викрутасів, вона не знала тієї танечної штуки, якої вчить Вестріс[10], але танцювала так, як природа велить чоловікові танцювати; вся її істота була в гармонії з її скоками; не лиш її ноги, але її тіло танцювало, її лице танцювало… вона часом блідла, робилася майже біла, як труп, її очі витріщалися широко, мов у привиді, довкола її уст миготіла жадоба і біль, а її чорне волосся, що гладким овалом обхоплювало її скроні, порушувалося мов два летячі крукові крила. Це справді не був клясичний танок, але й не романтичний у тім значенню, якби сказав молодий француз школи Рандіеля[11]. Цей танок не мав у собі ані нічого середньовікового, ані нічого венеціанського, ані нічого горбатого, ані жадного сліду «танку смерти», не було в нім ані місячного світла, ані кровосумішки… Це не був танок, що силкувався забавити зверхніми формами руху, але зверхні форми руху видавалися словами якоїсь окремої мови, що хотіла сказати щось таке особливе. Але що говорив цей танок? Я не міг зрозуміти його, хоч які пристрасні рухи виконувала та мова. Іноді я тільки догадувався, що тут річ іде про щось страшенно болюче. Я, що звичайно так легко розумію значення всіх явищ, не міг ні за що зрозуміти цієї танкової загадки, а щось все надармо мацав за її змислом, тому певно винна була й музика, яка мабуть навмисно зводила на блудні стежки, силкувалася хитро збаламутити мене і все не давали мені прийти до ясности. Тріанґул мусьє Тірліті хитався іноді так зло радісно! А паніматка гримала так сердито в свій здоровенний барабан, що її лице з-поза хмар чорної шапки виблискувало як кривава північна заграва.

Коли товариство поплелося далі, я довго ще стояв на тім самім місці і міркував про те, що міг значити цей танок? Чи це був південно-французький або еспанський національний танок? На щось подібне натякав запал, з яким танечниця повертала сюди й туди свій стан, і те дике закидування голови взад, що надавало танечниці іноді вигляд тих нестямно смілих Бакханток, яких із зачудованням бачимо на рельєфах старинних ваз. Її танок мав щось п'яного і невласновільного, щось темного і неминучого, щось фаталістичного; вона танцювала в таких хвилях мов сама судьба. Або може це були уривки прастарої, забутої пантоміми? Чи може танцювала приватна історія? Іноді дівчина хилялася до землі, немов надслухуючи щось, мов чула голос, що говорив до неї з глибини… Тоді здригалася, мов трепетовий лист, вигиналася швидко в інший бік, вибухала нараз скаженими, розпусними скоками, потім знов нахиляла вухо до землі, надслухувала ще тривожніше як уперед, кивала головою, червоніла, блідла, тремтіла, стояла хвилину випростувана як свічка, мов здеревіла, і потім робила рух, як людина, що вмиває руки. Чи це була кров, яку вона так старанно, довго, так страховинно дбайливо змивала зі своїх рук? При тім зиркала на бік так благально, так милосердно, аж душа танула — і цей її позирк припадково упав на мене.

Всю найближчу ніч думав я про цей позирк, про цей танок, про дивовижний акомпаніямент; і коли я другого дня, як звичайно, тинявся вулицями Лондону, почув я якесь тужливе бажання ще раз зустрінути гарну танечницю, і все нащурював вуха, чи не почую музику барабана та тріянґула. Нарешті я знайшов у Лондоні щось таке, що зацікавило мене, і я не мусів уже блукати безцільно його кипучими вулицями.

Власне вийшов я із Тауера[12], де придивився докладно сокирі, якою відрубано голову Анні Болєйн[13], а також англійским коронним діяментам і львам, коли серед площі перед Тауером серед великого натовпу людей я знов побачив пані-матку з великим барабаном, і почув, як мусьє Тірліті піяв по-когутячому. Учений пес складав знов із патичків геройство льорда Веллінґтона, а карлик знов показував свої непоборні кварти і терци, а панна Лявренція знов почала свій дивоглядний танок. Знов ті самі загадкові рухи, та сама мова, що говорила щось незрозуміле для мене, те саме шалене відкидання гарної голови взад, те саме надслухування до землі вухом, тремтіння, блідість, остовпіння, а потім те саме страшно таємниче вмивання рук, і нарешті благальний, милосердний позирк набік, який цим разом ще довше спочивав на мені.

Так то воно! Жінки, молоді дівчата не згірше від жінок зараз догадуються, скоро звернуть на себе увагу чоловіка. Хоч панна Лявренція, коли не танцювала, все без руху і сердито дивилася перед себе, а танцюючи іноді лиш один однісінький позирк кидала на публіку, то відтепер це вже не був голий припадок, що цей позирк усе падав на мене, і чим частіше я бачив її танок, тим більше значучо яснів він, але при тім іще менше зрозуміло. Я був мов зачарований тим зором і три тижні від ранку до вечора тинявся по вулицях Лондону, зупиняючися скрізь там, де танцювала панна Лявренція. Серед найбільшого клекоту юрби міг я вже з найдальшого далека почути туркіт барабана та звенькіт тріянґула, а мусьє Тірліті, бачучи моє наближення, викрикував як умів найприязніше своє кукуріку. Хоч ані з ним, ані з панною Лявренцією, ані з панею мамою, ані з ученим псом я досі не обмінявся ані одним словом, то нарешті здавалося так, що я належу до їх компанії. Коли мусьє Тірліті збирав гроші, то наближаючися до мене поводився завсігди з найдобірнішим тактом і дивився все в супротилежний бік, коли я в його триріжний капелюх кидав невелику монету. Він справді поводився дуже по-панськи, з достоїнством, нагадував добрі манери минувшини, і видно було по тім маленькім чоловіці, що виріс із монархами; тим дивніше було, що він час від часу, борзісінько забуваючи свою повагу, піяв мов простий когут.

Не можна вам описати, як я зажурився, коли раз три дні надармо шукав малого товариства по всіх вулицях Лондону і нарешті догадався, що воно мабуть покинуло місто. Нудота вхопила мене знову у свої олов'яні обійми і знов заціплювала мені серце. Нарешті я не міг видержати довше, попрощався з «мобом», з «чорними сотнями»[14], з джельтменами і фешенеблями англійськими, з чотирма станами держави, і подався назад до цівілізованого континенту, де перед першою білою запаскою першого стрічного кухаря припав на коліна з молитвою. Тут міг я знов як розумний чоловік пообідати і звеселити свою душу прихильністю несвоєкорисних осіб. Але панну Лявренцію я таки не міг забути ніколи; довго вона танцювала в моїй пам'яті, а в годинах самоти я ще часто мусів думати про загадкові пантоміни гарної дівчини, особливо про її надслухування прихиленим до землі вухом. І минула добра пора, поки дивоглядні мелодії тріянґула і барабана прогомоніли в моїх споминах.

— І це уся історія? — скрикнула нараз Марія, пристрасно підіймаючися на ліжку.

Та Максиміліян знов лагідно притулив її до постелі, значучо приложив вказівний палець до уст і прошептав:

— Тихо! тихо! Ані слова не говоріть, лежіть собі гарненько в спокою, аж вам доповім і хвостик цієї історії. Лише Бога ради, не перебивайте мене!

І розсівшися ще вигідніше в кріслі, він ось як повів своє оповідання:

— П'ять літ по тій пригоді я вперше прибув до Парижу і то в дуже цікаву пору. Французи власне виставили були свою липневу революцію; весь світ плескав їм браво. Ця штука не була така кривава, як давніші трагедії республіки і цісарства. Лише кілька тисяч трупів лишилося на сцені. Та й політичні романтики не були дуже вдоволені і заповідали нову штуку, де попливе більше крови і кат матиме більше роботи.

Париж захопив мене дуже тією веселістю, що виявляється там у всіх проявах і не лишається без впливів навіть на зовсім спонурені душі. Дивне діло! Париж, це сцена, де виставляють найбільші трагедії всесвітньої історії, що при їх спогаді навіть у найдальших краях всі дрижать, трепечуть серця і росою заходять очі; але спостерегачеві тих великих трагедій тут у Парижі буває так, як мені було раз у театрі при брамі св. Мартина, коли я бачив виставу драми "Tour de Nesle"[15]. Передо мною, бачите, сіла дама, що мала капелюх з рожевого тюлю, а той капелюх був такий широкий, що заслонив мені весь вид на сцену, так що все, що там діялося, я бачив лише крізь рожевий тюль того капелюха; всі страховища тієї драми виявлялися мені в найвеселішім рожевім світлі. Еге, є в Парижі таке рожеве світло, що всі трагедії для близького глядача робить веселими, щоб життєві явища не були йому такими гіркими. Навіть і страховища, які чоловік у власному серці приносить до Парижу, тратять там свою тривожну грізність. Щось дивним способом лагодить болі. В тім Парижі, в його повітрі рани гояться швидше як деінде; є в тім повітрі щось так великодушне, так повне співчуття, так люб'язне, як у самім народі.

Що мені найбільше подобалося у того французького народу, так це його чемне поводження і його аристократичний вигляд. Солодкий ананасовий запах чемности! Як благотворно освіжив він мою хору душу, що в Німеччині наковталася так багато тютюнового диму, запаху квасної капусти та грубіянства. Як Россінієві мелодії, звеніли в моїх вухах чемні фрази перепросин одного француза, що в день мого приїзду на вулиці тільки легенько штовхнув мене. Я майже налякався такої солодкої чемности, я, що звик був до німецьких хлопських штовханців без перепросин. У перших тижнях мого побуту в Парижі я кілька разів навмисне старався, щоб мене штовхнули, аби лише радуватися музикою тих перепросин. Та не лише через ту чемність, але вже задля самої своєї мови мав французький народ у моїх очах якийсь аристократичний вигляд. Бо, як знаєте, у нас на півночі французька мова належить до прикмет вищої шляхти, з французькою мовою у мене з дитинства в'яжеться ідея аристократизму. А така паризька перекупка говорила краще, як ні одна німецька дама з 64 предками.

Завдяки такій мові, що надає йому аристократичного вигляду, мав французький народ у моїх очах якусь премилу казкову подобу. Це випливало з іншого спогаду моїх дитячих літ. Власне перша книжка, з якої я вчився читати по-французьки, були байки Ля Фонтена; їх наївно розумні вислови вбилися невідступно в мою пам'ять, і коли я оце прибув до Парижу і почув скрізь мову французьку, то мені раз-у-раз вчувалися Ля Фонтенові байки; все мені здавалося, що чую добре відомі голоси звірів: оце говорить лев, а оце каже вовк, а потім ягня або бузько, або голуб; не рідко здавалося мені також, що чую голос лиса, а в моїх спогадах виринали не раз слова:

Не, bon jour, que vous le corbean!
Que vous etes joli, que vous me semblez bean![16]

Такі байкові ремінісценції виринали в моїй душі ще далеко частіше, коли я в Парижі попав у ту вищу сферу, що називається "світ". Це ж був той світ, з якого небіжчик Ля Фонтен запозичував теми для своїх звірячих характерів. Зимовий сезон розпочався швидко по моїм приїзді до Парижу. Я брав участь у сальоновім житті, де той світ більше або менше проводить свій час.

Якнайцікавіша річ у тім світі вразила мене не так рівність витончених звичаїв, що панує в ньому, а радше різнорідність його складових частин. Іноді, коли я придивлявся у великім сальоні людям, що там дружелюбно були зібрані, мені здавалося, що я сиджу в склепі раритетів, де реліквії всіх часів накладені всуміш біля себе: грецький Аполлон поруч китайської пагоди, мексиканський Вітцліпутлі поруч ґотицького Ecce Homo, єгипетські божки з песіми голівками, святі почвари з дерева, зі слонової кости, з металу і т. д. Тут бачив я старих мушкетерів, що колись танцювали з Марією Антуанетою, республіканців легшої реґули, яких обожано в Assemble Nationale, монтанярів[17] без милосердя і без плям, колишніх членів Директорії, що царювала в Люксембурзькій палаті, високих достойників цісарства, перед якими тремтіла вся Европа, всевладних єзуїтів реставрації — одним словом, самі вибракувані, покалічені божища з усіх віків, у які тепер уже ніхто не вірить! Їх імена ревуть, коли зустрінуться одно з одним, але люди стоять собі мирно і дружньо поруч, як старовинності в згаданих антикварнях на Quai Voltaire. В германських краях, де пристрасті менше дисципліновані, таке товариське співжиття так різнородних осіб було б неможливе. Надто у нас на холодній півночі потреба балакання не так сильна, як у теплішій Франції, де найгірші вороги, зустрівшися в сальоні, не можуть довго сидіти обгорнені понурою мовчанкою. При тому у Франції жадоба подобатися така велика, що всякий з усієї сили старається подобатися не лише приятелям, але навіть ворогам. Вічне тут драпування та ставання на котурни, і жінки з сил вибиваються, щоб перевищити кокетерію чоловіків, але все таки це мабуть не вдасться їм.

Цією увагою не хотів я сказати нічого злого, особливо нічого злого про французьких жінок, а вже найменше про парижанок. Я ж їх найбільший прихильник, і обожаю їх за їхні хиби ще далеко більше, як за їхні чесноти. Не знаю нічого влучнішого понад ту леґенду, що парижанки родяться на світ з усіма можливими хибами, але одна ласкава фея милосердиться над ними і кожній їх хибі додає такого чару, що з неї робиться нова принада. Ця ласкава фея зветься ґрація.

Чи парижанки гарні? Хто це може знати! Хто може проглянути всі інтриґи туалети, розкусити, чи правдиве те, що зраджує тюль, і чи фальшиве те, на що пишно натякає буфастий шовк? А коли окові пощастить пробитися крізь шкалярущу, і чоловік саме готовиться дослідити ядро, аж воно знову обсновується новою лушпайкою, а потім знову новою, і цією ненастанною зміною моди насміхається над чоловічою швидкозорістю. Чи їх обличчя гарні? І про це тяжко довідаться, бо всі риси їх обличчя в ненастанному русі. Кожна парижанка має тисячу облич, усміхнених, дотепних, любіших одно від одного, і доводить усякого до заклопотання, хто би бажав між ними вибрати найкраще або й відгадати правдиве. Чи їх очі великі? Або я знаю? Чоловік не досліджує калібру гармати, якої куля відірвала йому голову. А кого й не поцілять ті очі, то все ж осліплять його своїм огнем, і він радісінький, коли держить себе здалека від їх пострілу. Чи простір між носом і устами у них широкий чи вузький? Іноді він широкий, коли вона задере носик, а іноді він вузький, коли її верхня губа зухвало надметься. Чи їх уста великі чи малі? Щоб дати правдиву оцінку, мусів би той, хто судить, і та, котру судять, бути в повнім спокої. Але хто біля парижанки може заховати спокій, і яка парижанка буває коли спокійна? Деякі люди думають, що можуть зовсім докладно придивлятися метеликові, коли пришпилять його шпилькою до паперу. Це не лише жорстоко, але й глупо. Пришпилений, спокійний метелик, це ж уже не метелик. Метеликові треба придивлятися тоді, коли гуляє довкола квітів… І парижанку треба оглядати не в її домі, де вона прикріплена шпилькою в грудях, але в сальоні, на вечерницях і балях, коли своїми гаптованими крильцями з тюлю і шовку літає попід блискучими, кришталевими люстрами радощів. Тоді виявляється в них якесь похапне бажання жити, якась жадоба солодкого одуру, якась спрага оп'яніння, що робить їх хорошими аж до жаху і додає їм повабу, який одночасно наповнює нашу душу розкішшю і дрожжю. Ця спрага до використовування життя, немов би вже в найближчій годині чекала на них смерть, щоб вирвати їх з бурхливого джерела розкоші, немов би це джерело в найближчій годині мало висохнути, цей поспіх, цей одур, це божевілля парижанок, що виявляється особливо на балях, усе нагадує мені народню повість про тих мертвих танечниць, яких у нас називають Вілами. Це власне молоді дівчата, що померли перед шлюбом, але так сильно заховали в серці незаспокоєну жадобу танку, що ніччю встають зі своїх могил, купами збираються на вулицях і там в північну годину виводять божевільні танки. В своїх весільних строях, з вінками на головах, з блискучими перстенями на блідих руках, з жаховитим усміхом, невимовно гарні танцюють Віли при місячнім світлі, танцюють усе тим швидше і шаленіше, чим більше почувають, що дозволена їм година танку добігає до кінця і вони ось-ось мусять знову лягати в холодну могилу.

Було це на одних вечерницях при Chaussee d'Antin, де мені таке спостереження дуже глибоко зворушило душу. Це були блискучі вечерниці, і нічого не бракувало із звичайних складників товариської забави: досить світла, щоб освічувало кожного, досить люстр, щоб кожний міг оглядати себе, досить людей, щоб товпитися до поту, досить лімонади з льодом, щоб охолодитися. Почалася музика. Франца Ліста притягли до фортеп'яну. Він підгорнув волосся понад геніяльне чоло і вступив в одну зі своїх найбільше блискучих битв. Здавалося, що з клявішів бризкає кров. Коли не помиляюся, він відіграв один пасаж із "Палінґенезій" Баллянша[18], якого ідеї перекладав на музику — діло дуже корисне для тих, що не можуть в ориґіналі читати твори того славного письменника. Потім відіграв "Хід на площу страчення" (La marche au supplice) Берліоза, гарну штуку, яку молодий маестро, коли не помиляюся, скомпонував рано в день свого шлюбу. По всій залі лиця покрилися блідістю, груди хвилювалися, дух притаювано під час павз, а нарешті залунали скажені оплески. Жіноцтво все мов п'яне, коли Ліст заграє йому щось. З тим безумнішою радістю кинулися вони тепер у вир танку, ті сальонові Віли, і я ледве здужав спастися з того натовпу до бічної кімнати. Тут панове грали в карти, а на широких кріслах спочивали деякі дами, придивляючися грачам чи бодай роблячи вид, немов та гра дуже цікавила їх. Проходячи повз одну з тих дам, коли її сукня доторкнулася до мого рамена, почув я від руки аж геть угору до лопатки легеньку дрож, наче від дуже слабого електричного струму. Але такий же струм, лише найсильнішого калібру, пробіг усе моє серце, коли я вдивлявся в лице дами. Чи це вона, чи не вона? Це було те саме лице, формою і сонячною фарбою подібне до античної статуї, та воно не мало вже тієї мармурової чистоти і гладкости, як колись. Загостреному поглядові виявлялися на чолі і на щоках деякі маленькі скази, може сліди віспи, що зовсім нагадували ті щербини, які бачимо на лицях статуй, що якийсь час стояли на дощі. Чорне волосся гладенькими овалами, мов воронячі крила, покривало скроні. Коли її очі зустрілися з моїми і власне тим знаним скісним поглядом, якого прудка блискавка завжди так загадково влучала в мою душу, пройняли мене, то не було вже ніякого сумніву. Це була панна Лявренція.

Пишно простягнувшися на кріслі, в одній руці китиця квітів, другою оперта об поруччя крісла, сиділа панна Лявренція недалеко ігорного столу і, здавалось, всю увагу звернула на ходи карт. Елеґантне і гарне було її убрання, а проте зовсім поєдинче, з білого атласу. Крім бранзолет і перлових шпильок на грудях не мала на собі ніяких строїв. Жмут коронок покривав молоді груди, покривав по пуританському аж до шиї. Тією простотою та ціломудрістю свого одягу творила вона любо зворушливий контраст із декількома старшими дамами, що перисто построєні, поблискуючи діямантами, сиділи біля неї і мелянхолійно виставляли на показ голі руїни своєї колишньої пишноти, місце, де колись була Троя. Вона виглядала все ще дуже гарно зі своєю чарівною сердитістю. Щось непоборне потягло мене до неї. Я нарешті опинився за її кріслом, палаючи жадобою поговорити з нею, але спинюваний несмілою делікатністю.

Отак стояв я мовчки за нею вже деякий час, коли вона нараз витягла квітку зі свого букету і, не озираючися, через рам'я подала її мені. Дивний був запах тієї квітки. Він обдав мене якимось незвичайним чаром. Я чув, що для мене щезли всі товариські форми, і був немов у сні, де робимо й говоримо багато такого, чому й самі дивуємося, і де наші слова набирають дитячого, пестливого і простого характеру. Спокійно, байдуже, недбало, як звичайно робимо зі старими приятелями, я схилився понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:

— Панно Лявренціє, а де ж ваша мама з барабаном?

— Умерла, — відповіла вона тим самим тоном, так само спокійно, байдуже, недбало.

По короткій павзі я знову похилився понад поруччя крісла і шепнув молодій дамі до вуха:

— Панно Лявренціє, а де ж учений пес?

— Побіг десь, куди очі дивляться, — відповіла вона тим самим спокійним, байдужим, недбалим тоном.

І знову по короткій павзі я тихесенько запитав її над саме вухо:

— Панно Лявренціє, а де ж Тірліті карлик?

— У велетнів на бульварі du Temple, — відповіла вона. Та ледве сказала ті слова знову таким же самим, але трохи підвищено байдужим, недбалим тоном, коли до неї наблизився поважний, старший чоловік високої, воєнної постави і повідомив її, що її повіз приїхав. Вона, звільна підвівшися з сидження, вчепилася за його рам'я і опустила товариство, навіть не кинувши жадного погляду на мене.

Коли я запитав пані дому, яка весь вечір стояла біля входу до головної залі і всім прихожим і відхожим презентувала свій усміх, як називається та особа, що власне вийшла зі старшим паном, вона весело розсміялася мені в лице і скрикнула:

— Мій Боже! Хто ж може знати всіх тих людей? І його я так само не знаю…

Урвала, бо певно хотіла сказати: "як вас самих", бо й мене ж вона цього вечора бачила перший раз.

— А може, — завважив я, — міг би ваш пан муж дати мені відомість? Де міг би я знайти його?

— На полюванні в Сен Женмері, — відповіла дама ще дужче сміючись. — Виїхав сьогодні рано, а вернеться аж завтра ввечері… Але чекайте, знаю одного, що багато розмовляв із дамою, про яку розвідуєте. Прізвища його не знаю, але про якого ви легко можете допитатися, допитуйтеся лише про молодого чоловіка, якому пан Казімір Періє дав копняка, не знаю вже де.

Хоч і як тяжко пізнати чоловіка по тому, що якийсь мільйонер дав йому копняка, та проте я швидко віднайшов того младенця і попросив у нього деяких відомостей про дивну появу, що так зацікавила мене, і яку я силкувався описати йому якнайдокладніше.

— О, так, — сказав молодий чоловік, — знаю її дуже добре. Говорив із нею на кількох вечорницях.

І він переповів мені купу пустих предметів, навкруги яких крутилася їх розмова. Головно вбився в його пам'ять її зір, поважний, коли він сказав їй якусь чемність. Так само дивувався він не мало, що вона завжди відмовлялася від його запросин протанцювати з ним один тур, запевняючи його, що не вміє танцювати. Імени і відносин її він не знав. І хоч скільки я не розвідувався, ніхто не вмів мені сказати нічого ближчого. Даремно я ганявся по всіх вечірках, ніде не міг я вже знайти панни Лявренції.

— І це вся історія? — скрикнула Марія, звільна обертаючись на другий бік і позіхаючи сонливо. — Це вся та прецікава історія? І ви не бачили вже більше ані панни Лявренції, ані мами з барабаном, ані карлика Тірліті, ані навіть ученого пса?

— Лежіть лише спокійно, — відповів Максиміліян.— Усіх я бачив, навіть ученого пса. Правда, він був у великій біді, нещасна скотина, коли я пострічався з ним у Парижі. Це було в Quartier Latin. Я власне проходив біля Сорбони, як з тієї брами вискочив пес, а за ним з десять студентів з палицями; до них приєдналося зо два десятки старих бабів, і всі вони верещали одним хором:

— Скажений пес!

Майже людськими очима дивився нещасний звір у великій смертельній тривозі; здавалося, що сльози плили з його очей, а коли він пролетів біля мене і його вогкий зір упав мені в очі, пізнав я свого старого друга, вченого пса, хвалителя лорда Валлінґтона, що колись наповняв подивом англійську націю. Чи справді він був скажений? Або може в Сорбоні заявив шкрябанням та гарчанням свій протест проти хлоп'ячих шарлатанств якогось професора, а той захотів позбутися такого неприхильного слухача тим, що признав його скаженим? Ах, а молодь не довго міркує, чи хто з ураженої професорської зарозумілости, або може з простих заздрощів крикнув: "Це ж якийсь скажений!" Вона як стій хапається бити своїми безмисними палицями, та й старі баби у таких випадках усе готові заверещати і заглушити голос невинности й розсудку. Мій бідний знайомий мусів упасти жертвою, перед моїми очима його вбили як пса, подали на наругу і викинули на гній. Бідний мученик учености!

Не веселіший був стан карлика, пана Тірліті, коли я віднайшов його на бульварі du Temple. Правда, панна Лявренція сказала мені, що він подався туди, але чи то я не думав про те, щоб справді пошукати за ним, чи то сутолока народу не допускала мене туди, досить, що я аж пізно завважив буду, де продукувалися велетні. Ввійшовши, застав я здоровенних завалидорог, що без діла лежали на ослонах. Вони швидко зірвалися з місця і поставали передо мною у своїх велетенських позітурах. Справді вони не були такі великі, як пишалися на вивішенім перед будою малюнку. Це були два здоровенні бельбаси, одягнені в рожеві трико, мали дуже чорні, може фальшиві, фаворити і махали понад головами дерев'яними, в середині порожніми булавами. Коли я запитав у них про карлика, про якого також голосила афіша, відповіли, що вже чотири неділі він не показується через щораз більше нездужання, але я можу бачити його за оплатою подвійної вступної ціни. Як радо платить чоловік подвійну вступну ціну, щоб бачити приятеля! Ах, а свого приятеля я застав на смертній постелі. Ця смертна постіль була властиво дитяча колиска, і в ній лежав бідний карлик з жовтим, висохлим, старечим лицем. Може чотирилітня мала дівчинка сиділа біля нього, колисала ніжкою його колиску і приспівувала при тім насміхуватим голосом:

— Спи Тірлітіночку, спи!

Коли карлик побачив мене, витріщив яко мога широко свої шкляні, виблідлі очі; сумовитий усміх промайнув по його білих губах. Здавалося, що він зараз пізнав мене, подав мені своє висохле рученя і прохарчав ледве чутно:

— Старий друг!

Справді, в оплаканому стані застав я старого хлопчика, що ще на восьмому році життя мав довгу розмову з Людовиком XVII, якого цар Олександер годував бонбонами, княгиня фон Кіріц саджала собі на коліна, якого обожав папа, а ніколи не любив Наполеон. Ця остання обставина турбувала нещасливого ще на смертній постелі, чи то, як сказано, в смертній колисці, і він заплакав над трагічною долею великого цісаря, що ніколи не любив його, та за те в такім сумнім стані скінчив на острові св. Олени, — "так самісінько, як я кінчу тепер!" — додав, — "опущений, не признаний, покинений усіма королями і князями, образ наруги над колишньою пишнотою!"

Хоч я й не міг зараз зрозуміти, як карлик, що вмирає серед велетнів, міг прирівнювати себе до велетня, що вмирає серед карликів, то все ж таки зворушили мене ті слова бідного Тірліті і особливо його безпорадний стан у смертній годині. Я не міг стриматися, щоб не висловити свого здивування, що панна Лявренція, яка тепер стала великою панею, не дбає про нього. Ледве я назвав це ім'я, попав карлик у колисці в страшні судороги і прошептав своїми білими губами:

— Невдячна дитино, яку я виховав, яку хотів зробити своєю дружиною, яку я вчив, як поводитися серед великих світу цього, які жести робити, як усміхатися, як у дворі кланятися, як репрезентувати… Ти добре використала мою науку, ти тепер велика дама, маєш повіз і льокаїв, і багато грошей, і багато гордости, і ані крихти серця. Дозволяєш мені тут умирати самітно, в нужді, як Наполеон на острові св. Олени! О, Наполеоне, ти ніколи не любив мене!

Далі белькотав ще щось, чого я не міг зрозуміти. Потім підвів голову, зробив кілька рухів рукою, немов фехтувався з кимось, трохи чи не зі смертю. Але косі того противника не опреться ніхто, ані Наполеон, ані Тірліті. Тут не поможе ніяке відбивання. Охлялий, мов переможений, карлик знову опустив голову, дивився на мене довго якимось несказано замогильним зором, заспівав нараз як когут і сконав.

Його смерть засмутила мене тим дужче, що покійник не дав мені ніякої ближчої інформації про панну Лявренцію. Де ж мені тепер віднайти її? Я не був ані закоханий у неї, ані не почував поза цим великої прихильности до неї, а проте якась таємна жадоба шпигала мене і заставляла шукати за нею скрізь. Коли було ввійду до якогось сальону і окину оком усе товариство, а не знайду добре знаного мені обличчя, то зразу ж трачу увесь спокій, а щось наче гонить мене геть.

Роздумуючи про те чуття, стояв я раз коло півночі при відлюднім вході до Великої Опери, дожидаючи повоза, дуже сквашений, бо власне падав сильний дощ. Але повоза не було, властиво були повози, але чужі, і їх властителі залюбки сідали до них, а довкола мене звільна робилося порожньо.

— В такім разі їдьте зі мною! — промовила дама, що щільно завуальована чорною мантилею, також стояла якийсь час біля мене, очікуючи свого повоза, а тепер якраз пустилася всідати до нього. Цей голос шпигнув мене в серце, добре відомий мені скісний позирк знову облив мене чаром, і я, мов у сні, опинився біля панни Лявренції в м'якім, теплім повозі. Ми не говорили ані слова між собою, та й годі нам було порозумітися, бо повіз торохтів по паризьких вулицях з громовим гуркотом дуже довго, поки нарешті не спинився перед великою брамою.

Слуги в блискучій ліберії світили нам на сходах угору і потім вздовж цілого ряду покоїв. Покоївка, що з заспаним видом вийшла нам на зустріч, промимрила з багатьма перепросинами, що тепло лише в червонім покої. Давши покоївці знак кивком, щоб віддалилася, Лявренція промовила зі сміхом:

— Припадок завів вас сьогодні далеко… Лише в моїй спальні тепло.

В тій спальні, де ми швидко опинилися самі, палав дуже сутий вогонь у каміні, і це було тим благотворніше, бо покій був величезний і високий. Це велика спальня, яку радше слід було назвати спальною залею. Вона мала в собі щось дивовижно пустинного. Меблі і декорація, все мало на собі печать того часу, якого блиск тепер так огорошує нас і якого величність тепер видається нам такою сухою, що його реліквії викликають у нас якийсь несмак або навіть таємничий усміх. Говорю про час цісарства, час золотих орлів, високошумних пір'яних китиць, грецьких зачісок, великої слави, воєнних богослужень, офіційної безсмертности, яку декретував Moniteur, континентальної кави, яку роблено з цикорії, кепського цукру, який фабриковано з буряків, і князів та воєвод, яких роблено зовсім з нічого.

Ми сиділи біля каміна в любій розмові, і вона, охаючи, розповідала мені, що вийшла заміж за старого бонапартівського вояка, який щовечора на сон грядущий усолоджує її описом одної зі своїх битв; перед кількома днями, заки від'їхав, описав битву під Єною; але він дуже слабий і ледве чи дотягне до московського походу. Я запитав її, чи давно помер її батько, та вона засміялася і призналася, що ніколи не знала свого батька, і що її так звана мама ніколи не була замужем.

— Не була замужем? — скрикнув я. — Аджеж я сам у Лондоні бачив її у грубій жалобі по свіжій смерті мужа.

— О, — відповіла Лявренція, — вона носила цю жалобу цілих дванадцять літ, щоб збуджувати людське милосердя, а може й на те, щоб привабити якого другого жениха; надіялася під чорною фляґою вплисти швидше до подружньої пристані. Але аж смерть змилувалася над нею, і вона вмерла на вибух крови. Я ніколи не любила її, бо вона все давала мені більше товчеників як хліба. Але карлик надумав собі, що я мушу стати його жінкою, а коли його надії розбилися, то й він став у одну лаву з матір'ю — кажу "матір'ю" за звичкою — і обоє мучили мене на спілку. Все виговорювали, що я дармоїдка, що вчений пес тисячу разів більше вартий від мене і мого кепського танку. І вихваляли пса на мій кошт, величали його під небеса, голубили його, давали йому солодкі харчі, а мені кидали недоїдки. Пес — казали вони — це їхня найкраща підпора, він веселить публіку, яка ані трохи не цікавиться мною; пес мусить годувати мене своєю працею, а я їм ласкавий хліб пса. Проклятий пес!

— О, не кляніть його більше, — перервав я її сердиті слова, — той пес уже згинув, я сам бачив, як його вбито.

— Вбито бестію! Так йому й треба! — скрикнула Лявренція і підскочила, а все її лице запалало пурпуром.

— І карлик також уже небіжчик.

— Карлик Тірліті? — скрикнула Лявренція радісно. Але ця радість звільна щезла з її лиця, і м'яким, майже сумовитим голосом промовила нарешті:

— Бідний Тірліті.

Я не потаїв перед нею, що карлик у годині своєї смерти дуже гірко жалувався на неї. Тоді вона попала в дуже пристрасне зворушення і, клянучи дух і тіло, запевняла мене, що мала намір вивінувати карлика якнайкраще, обіцяла йому річну пенсію, аби лише захотів жити тихо та скромно десь на провінції.

— Але він був такий честолюбивий, — додала Лявренція, — і хотів жити в Парижі і навіть тут, у моєму готелі; міркував собі, що в такім разі за моїм посередництвом повідновлює свої колишні зносини з Фобур-Сен-Жерменом і знову займе давнє, блискуче становище в товаристві. Коли я рішуче відхилила це його бажання, він велів переказати мені, що я проклята мара, упириця і труп'яча дитина.

Лявренція замовкла нараз, стрепенулася всім тілом і зідхнула нарешті з глибини душі.

— Ах, воліли б були лишити мене в гробі разом з мамою!

Коли я почав натискати на неї, щоб пояснила мені ті таємничі слова, з її очей рікою полилися сльози, і, тремтячи та хлипаючи, вона призналася мені, що чорна дама з барабаном, що видавала себе за її матір, сама колись оповідала їй, що чутка, яку передають собі люди про її народження, це не проста казка.

— В тім місті, де ми жили, — оповідала Лявренція, — називали мене труп'ячою дитиною. Старі пряхи цокотали, що я властиво дочка тамошнього графа, який раз-у-раз знущався над своєю жінкою, а коли вона вмерла, він справив їй дуже величний похорон. Вона була в тяжі в крайній порі і завмерла лише. Та коли кілька кладовищних злодіїв, бажаючи ограбувати трупа, відчинили її гробницю, то застали графиню зовсім живу і в полозі; по породі вона вмерла, тому злодії спокійно поклали її назад у домовину, а дитину забрали з собою і віддали на виховання жінці славного черевомовця. Оцю бідну дитину, що була похоронена ще поки прийшла на світ, називали скрізь труп'ячою дитиною. Ах, ви не зрозумієте, скільки прикрости зазнала я ще малою дитиною, коли мене називали цим іменем! Коли великий черевомовець іще жив і бувало розсердиться на мене, то все кричав:

— Проклята труп'яча дитино! Щоб я був ніколи не видобував тебе з гробу!

— А що він був зручний черевомовець, то вмів так зміняти свій голос, що виглядало стеменно, немов то він виходить спід землі, і в таких випадках він переконував мене, що це голос моєї покійної матері, яка оповідає мені про свою долю. Він мусів добре знати ту долю страшну, бо був давніше у графа прислужником. І це робило йому жорстоку приємність, коли я, бідна дівчина, аж не знала, де дітися з переляку від тих слів, що неначе виходили з-під землі. Ті немов підземні слова оповідали страховинні історії, яких зв'язку я ніколи не розуміла і які помалу зовсім забула та які в часі танку знову живо виринали в моїй душі. Так, як у часі танку виринали в моїй душі дивоглядні спогади, я забувала себе саму і мені здавалося, що я зовсім інша особа і мене мучать усі муки та секрети тієї особи. Та коли я переставала танцювати, все знову гасло в моїй пам'яті.

Говорячи це, звільна, мов із запитом, Лявренція стояла передо мною біля каміна, де вогонь палав чимраз приємніше, а я сидів у фотелі, де звик сидіти її старий муж, коли вечером на сон грядущій оповідав їй про свої битви. Лявренція вдивлялася в мене своїми великими очима, немов питала в мене поради; вона похитувала головою в такій сумовитій задумі, що мене обкидало благородне, любе співчуття до її долі; вона була струнка, така молода, така гарна, ота лілея, що виросла з могили, ота дочка смерти, ця мара з лицем ангела і з тілом баядери!… Не знаю, як це сталося, може під впливом фотелю, на якім я сидів, але мені видалося нараз, що я старий генерал, що вчора на оцьому місці описував битву під Єною і що я мушу кінчити його оповідання, і я промовив;

— По битві під Єною піддалися впродовж кількох тижнів майже всі пруські фортеці без добуття меча. Насамперед піддався Маґдебурґ; це була найсильніша фортеця, що мала триста гармат. Чи це не ганьба?

Але панна Лявренці не дала мені говорити далі. Весь смутний настрій розвіявся з її гарного лиця, вона зареготалася як дитина і скрикнула:

— Так, це ганьба, більше як ганьба! Якби я була фортеця і мала триста гармат, я б не піддалася ніколи!

А що панна Лявренція не була фортецею і не мала трьох сот гармат…

При цих словах Максиміліян раптово перервав своє оповідання і запитав стиха:

— Спите, Маріє?

— Сплю, — відповіла Марія.

— Тим ліпше, — сказав Максиміліян з делікатним усміхом. — В такім разі не потребую лякатися, що зануджу вас, коли трохи докладно опишу меблі покою, де я мав ночувати, як це звикли робити нинішні новелісти.

— Але не забудьте про ліжко, дорогий друже!

— Ай справді, — підхопив Максиміліян, — це було препишне ліжко. Ноги, як у всіх ліжок із доби цісарства, складалися із каріятид і сфінксів, блискотіли багатою позолотою, особливо орлами, що цілувалися дзьобами мов горлиці — може то був символ любови за часів цісарства. Занавіски перед ліжком були з червоного шовку, а що полум'я від каміна просвічувало крізь них дуже сильно, то я з Лявренцією опинився в зовсім огнисто червонім освітленню і сам собі видався мов бог Плутон, що серед пекельної пожежі держить в обіймах сонну Прозерпіну.

Вона спала, і я вдивлявся в тім стані в її любе лице і шукав у його рисах зрозуміння для тієї симпатії, що тягла мою душу до неї. Що значить жінка? Який змисл криється під символікою цих гарних форм?

Але чи ж це не глупота — хотіти вияснити внутрішній змисл чужої появи, коли тим часом ми не можемо розв'язати загадки своєї власної душі? Аджеж ми навіть того не знаємо докладно, чи існують чужі явища! Аджеж не раз ми не можемо відрізнити реальности від простого сонного привиду! Чи це були витвори моєї фантазії, чи страшна дійсність, що я чув і бачив тієї ночі? Пригадую собі лише, що поки найдикіші думи шибалися в моїм серці, до мого слуху дійшов дивний шелест. Це була якась безглузда мелодія, дивовижна, тиха. Вона видалася мені зовсім знайомою, і нарешті я розпізнав тони тріаґула й барабана. Сюрчачи та бренчачи, ця музика доносилася неначе з далекого далека, а проте, оглянувшися, я побачив ось тут перед собою посеред покою добре знане мені видовище. Мосьє Тірліті, карлик, бамкав по тріанґулі, пані мати била у великий барабан, а вчений пес шкрябав по підлозі, неначе знову вишукував дерев'яні букви. Пес, здавалося, ворушився тільки через силу, а його шкіра була забризкана кров'ю. Пані мати мала все ще на собі чорний, жалібний одяг, а її черево не видувалось вже так забавно наперед, але навпаки, дуже погано звисало вниз, та и лице її не було вже червоне, а бліде. Карлик, усе ще вдягнений у гаптований стрій старофранцузького маркіза і з напудрованою перукою, був, здавалося, трохи вищий, може тому, що схуд страшенно. Він знову показував свої фехтункові штучки і, здавалось, повторював ще свої перехвалки, але говорив так тихо, що я не розумів ані слова і тільки по руху губів міг іноді зміркувати, що це він піє по когутячому.

Під час коли ті смішно-страховинні карикатури мов тіниста гра з несамовитою швидкістю миготіли перед моїми очима, почув я, що панна Лявренція віддихає чимраз неспокійніше. Холодна дрож пробігала по всім її тілі, і мов у нестерпнім болю корчилися її гарні сустави. Нарешті звинна мов угор вона вислизнула з моїх обіймів, опинилася раптово серед покою і почала танцювати, а при тому рівночасно мати на барабані, а карлик на тріанґулі розпочали знову свою тиху, приглушену музику. Вона танцювала так само як колись біля мосту Ватерльо та по Лондонських перехрестях. Це були ті самі таємничі пантоміми, ті самі вибухи пристрасних скоків, те саме бакхантське закидування голови, іноді те саме прихилювання до землі. І вона знову обтирала собі руки, немов мила їх, а нарешті кинула, здавалося, знову свій глибокий, болючий погляд на мене…, але лише в рисах її смертельно-блідого лиця пізнав я цей зір, не з очей, бо вони були зажмурені. Чимраз тихіше сюрчала музика; нарешті мама з барабаном і карлик, блідніючи помалу і розходячися мов імла клубками, щезли враз, але панна Лявренція все ще стояла і танцювала з зажмуреними очима. Цей танок із зажмуреними очима в темнім, тихім покої надавав тій любій дівчині вигляду якоїсь мари, так що я жахався і тремтів увесь і сердечно був рад, коли вона нарешті закінчила свій танок.

Певна річ вид тієї сцени не мав для мене нічого приємного. Але до чого чоловік не привикне? А може навіть ота несамовита вдача цієї жінки додавала їй ще особливої принади, домішуючи до мого чуття ще якусь жаховиту ніжність, — досить, що по кількох тижнях я вже зовсім не дивувався, коли ніччю починали бреніти бубон і тріанґул, і моя дорога Лявренція раптово вставала і починала з зажмуреними очима танцювати своє сольо. Її муж, старий бонапартист, мав команду десь в околиці Парижу, і служба не дозволяла йому проводити дні в місті. Само собою розуміється, ми з ним стали сердечними приятелями, і він плакав ревними сльозами, коли пізніше на довгий час прощався зі мною. Власне поїхав зі своєю жінкою до Сіцілії, і відтоді я обох їх не бачив уже ніколи.

Скінчивши це оповідання, Максиміліян ухопив швидко капелюха і вибіг з покою.

 
–     *     –

——————

  1. Славна паризька цукерня.
  2. Д. 24 лютою 1525 р. французький король Франсуа І був побитий під Павією і взятий до неволі.
  3. Белліні вмер 23 вересня 1835 р. в Піто біля Парижу. Россіні видав свою останню оперу "Вельгельм Тель" в 1829 р. і аж до смерти 1868 р. не компонував нічого крім кількох дрібних творів.
  4. Россіні народився в Пезаро коло Риму 1792 р.
  5. По-італійському Jattatore — чоловік з поганими очима, що своїм зором наводить лихо на людей.
  6. Славний музика Паґаніні вмер на сухоти горлянки 27 травня 1840 р. у Ніцці.
  7. Іван Петро Лізер (Liser), з яким Гайне заприязнився в Гамбурзі.
  8. Вандарм і Дрекваль — гамбурзькі вулиці.
  9. Фігури фехтунку.
  10. Назва славної італійської сім'ї танцюристів. Огюст Вестріс (1759–1842) був від 1772 р. балетмайстром при Великій Опері в Парижі; маючи 85 літ, збуджував своїм танком загальний подив.
  11. Ежен Рандіель Renduel накладник у Парижі, що друкував твори романтиків.
  12. Лондонська твердиня і тюрма.
  13. Анна Болєйн, друга жінка короля Генріха VIII і мати королеви Єлизавети, була покарана смертю за удавану невірність д. 19 травня 1536 р. в Тауері.
  14. Black guards — лондонські пролетарі та босяки.
  15. Голосна свого часу (1840) драма старшого Ол. Дюма.
  16. Із другої байки Ля Фонтена: Крук і Лис.
  17. Скрайня опозиція в революційнім парляменті.
  18. П'єр Сімон Баллянш, родом з Ліону (1776–1847), історик і філософ містично-соціялістичного напрямку.