Твори (Франко, 1956–1962)/4/Навернений грішник
| ◀ Ріпник | Твори в 20 томах Том IV Навернений грішник |
Яць Зелепуга ▶ |
|
Василь Півторак був свого часу один із найзаможніших ґаздів[1] на ввесь Борислав. Поля в його було достатком, худоби і хліба і шмаття, ба й грошенят готових дещо трохи найшлося. Працьовитий, ощадний, любив порядок, — тож і все йшло в його порядком і статком.
Було у Василя три сини, — парубки, що маків цвіт. Здорові, кріпкі, обичаєм та вдачею капля в каплю в батька вдалися. Батька-матір любили, старших поважали, а до роботи, аби й до якої, рук не полінували. І коли б життя людське могло обійтися без припадків, коли б обставини навкруги нас не змінялися, був би жив Василь Півторак і донині щасливо, сумирно, внуків у запічку колишучи.
Та не так воно на світі йде. Те, що давніше не змінювалося й у сто літ, тепер через десять мов переродилось. Тепер не те, що в давнину. Життя прудко тече, зміни швидко настають. Треба пильно слідкувати, куди бистря несе, — треба й собі туди пробиратися. А не спостережешся, застоїшся на місці, то того й гляди, що перша-ліпша хвиля наскочить, перша-ліпша зміна настане — звалить тебе, зіб'є з ніг — і ти погиб. Тепер жити тяжко. Життя — боротьба вічна, безупинна. Ворог із усіх боків чигає. Не пристережи одного боку, з другого наскочить — і ти пропав.
Таке сталося й з Василем Півтораком.
Було це саме в ту пору, як у Бориславі почали копати кип'ячку[2]. Охочі на поживу перлися в Борислав, мов мухи до меду. Роями цілими вони глотилися по селу, швендяли по полю, по хатах. До кожного ґазди приставали, мов реп'яхи до кожуха. „Продавай ґрунт, ґаздо, та продавай! Ось я тобі за частку стільки… а я стільки… а я ще більше!… Не треба нам усього — частки з нас буде!“. Виймають гроші, кладуть на руку, горілку ставлять і підмови не жалують. І не одного підмовили, не одного бідолаху заманули. Та не дався на підмову Василь Півторак. Він любив свою землю, що його родина з діда-прадіда зливала своїм потом. А ще до того думав собі: „Та що? гроші візьму, а вони круглі, розкотяться. То на це, то на те, та й нема. А землиця свята останеться!“.
Ну, — скажете, — добре зробив Василь. Розумно гадкував.
Добре, та не найліпше! Розумно, та не зовсім!
Почали зайди робітників наймати, почали копати ями. Кип'ячка показується, гроші плинуть в зайдівські кишені. Дедалі, більше їх напливає, дедалі більша глота-тіснота в Бориславі. Продають ґазди частку за часткою; день-у-день видимо бідніють. Далі якось раз у неділю стали раду радити. Що робити, що діяти? Каже Василь Півторак:
— А що, панове ґазди! Копають зайди, копаймо й ми! Тиснуть вони гроші за кип'ячку, будемо й ми тиснути!
Ну, — скажете, — хіба не розумно радив Василь? Розумно, та не зовсім!
Почали наші Бориславці рити-копати свої питомі ґрунти. Та не було в них готового гроша, щоб найняти робітників. Приходилося самим копати. Не скоро йшла робота, не живо зиск напливав. А ґаздівство за той час підупадало; поле перерите не родило. Не ставало хліба. А кип'ячки як нема, так нема. Що було робити? Продавати знов частку за часткою, щоб з голоду не згинути — от що!
Сто їх взялося відразу до копання. Лиш шість-сім доробилося до чогось. А другі? Другі опісля копали знов на своїх ґрунтах ями, видобували кип'ячку й віск — для зайдів.
Чому ж воно так пішло? Чому щастило зайдам, а не щастило ґаздам? Вгадайте, коли мудрі.
Василь Півторак, як мав таку мудру раду громадянам, почав і собі міркувати. „А що, думає, в мене три сини. Я четвертий. Тепер у полі роботи такої пильної нема. Зачнімо й ми копати. До одної ями більше двох не треба: один копає, другий при корбі. У мене он на загумінку частка скошена: зачнемо там два закопи[3] разом. Не буде в однім, то буде в другім!..
Як виміркував, так і зробив. Лишив стару на ґаздівстві, а сам із синами гайда на загумінок. Позабирали рискалі, цебра дваушні та вужища[4], наладили корби, та й гайда копати. Ну, нічого. Копають день, копають і другий. Коло закопів горбки глини ростуть угору, та й ростуть. Найменший син, Михайло, в однім закопі, а батько при корбі. Найстарший Сень у другім закопі, а середущий Іван при другій корбі. Прокопали сажень, ба й другий, ба й третій, і далі. Натрапив Сень на піскувату верству, почала вода показуватися. Ну, черпай воду цебром та й черпай, а води все більше та й більше.
— Тату, — каже Сень, — покину я цей закіп: вода підходить.
— Ет, то що? — каже Василь, — прочерпай воду та й копай!
Мучиться Сень тиждень, мучиться й другий. Все воду вичірпує, нори забиває й далі копає. Та й копати ж то нетяжко. Звичайно — пісок.
Аж якось одного дня Іван над ямою наробив страшенного крику. Прибіг батько, позбігалися й деякі сторонні: „Що таке? Що таке?“…
— Пісок засунувся, привалив Сеня!..Василь Півторак стояв, мов громом прибитий, почувши ті страшні слова.
— Зараз в яму, хлопці, пробирати пісок! — крикнув не своїм голосом.
Метнулися, пробрали пісок, та не духом. Видобули Сеня, та вже неживого.
Господи, що та бідна мати не назаводила, не навбивалася! І плаче, й батька проклинає, що, мовляв, погубив її дитину. А батько бідний стоїть, мов осуджений, блідий-блідий, не заплаче, ні слівця не промовить ні до кого.
Похорон надійшов. Треба було справляти „як Бог приказав“. А пан-отець сказали: „У вас, Василю, ще й поля й діточок зарібних і статку, що Бог післав, дасте двадцять золотих за погріб. Це діло Богу миле, не пожалуйте за упокій душеньки усопшого!“ Що було робити? Відмовити — годі. Торгуватися, як за худобину, коли сум тяженький на серце наліг — ще гірше годі. А гроша готового Біг має. Продавай частку, а то півчастки, — оту половину, на котрій той закіп нещасливий. Купець швидко найшовся, гроші швидко виплатив, мир християнський немало наохкався й нагостився на похороні, а пан-отець сумно та жалібно приспівували з дяком: „Господи помилуй“ та „слава Тобі, Господи“.
Розійшлися добрі люди, минулися гроші. Василь остався без Сеня, як без правої руки. Стара гризеться, плаче; сини ходять, як потроєні. Та не час бідному хліборобові довго в смуток-тугу вбиватися. Робота жде, — десять робіт жде на нього. За роботою й туга забувається, й горе з серця щезає.
Поволі, невесело сходили жнива; літо пройшло. Настала осінь, — урожай був плохенький. Ну, а все ж що було, то було, — і коло того треба походити, помотикатися. Звіз Василь із синами збіжжя на тік.
Ну, тепер пора трошки й спочити… При вільнішій годині й минуле горе в серці відживає. Знов сумно стало в хаті в Василя. Стара мати ще не всі сльози проплакала за своїм синочком любим.
Лиха доля не спить. Треба було Василеві ходити повз той кусник луки, що продав під закопи? Ні, не треба! А таки пішов, — не знати, чи оттак собі, не маючи що ліпшого робити, чи може з цікавости, що то там купець робить? Досить, що пішов.
А купець не дармував через літо. Найняв двох робітників, таки бориславських парубків, що з бідности вже пустились на заробок, — та й ну копати. Та ще яку, собака, штуку видумав! Каже: „о, тут піскова верства: тамтого пісок засипав. А я от що: скажу вигородити кіш із хворосту, колики файні[5], обставлю тим плотом стінки, ніби цямриною, то чорта з'їсть пісок, що обсунеться!“ Ну, що? Розумно придумано? „Якби в мене розум не дурний та грошей більшенько (а то ні за що купити хворосту й кілля!), я б і собі спробував. Дивіться — воно безпечно, чого й хотіти! Не обсунеться! А тепер отой злодій піскову верству прорив, докопався до глинки, та й кип'ячку добув!
Так міркував Василь, стоячи над ямою. Заздрим оком придивлявся, неборак, до роботи.
— Ех, ех, Господи ласкавий! Мій питомий грунтець, а тепер нехристові тисячі в кишеню вганяє! Он як, поганець, заскакує, як радіє, як руки засукує з утіхи! Що то, маєток! Кибель за киблем тягнуть із ями, аж руки собі вривають, а все для нього! Якби не такий припадок тяженький доля на мене спустила, хто знає, може б і я був тепер грошики брав та долоні засукував!
Довго стояв Василь над ямою, придивлявся до роботи, глядів та завидував. Далі пішов і свій закіп дивитись. Від весни ніхто в нім не робив. Стовпки від корби стреміли над ним; корбу знято. Для безпечности казав Василь ще влітку заложити яму дошками, щоб ніхто в неї не впав поночі. Якось дивно забилося в нім серце, коли оглянув горбок викопаної глини, обстукав дошки, покладені на отвір ями.
— Хто знає, — гадкував собі, — може тут маєток жде на мене! Може б як от сажник, другий покопав, то й нафта б показалася! Хто знає! Господь карає, Господь і милує!
— А хто знає, — шепотів йому другий якийсь голос, — може тут ще більше нещастя жде на тебе! Може Бог прогнівився за тебе, що сам псуєш та ворушиш святу земленьку, та ще тяжче буде карати, коли не опам'ятаєшся після першої кари?…
День за днем збігав, тиждень за тижнем минав. Василь все ходив, все думав. Міркував бідолаха, гризся сам в собі, не знав, на яку ступити й що почати. Видимо марнів на лиці, а боявся чи вагався сказати, що йому в голові. „От, зараз і стара почне плакати, споминати небіжчика, відраджувати“, — думав собі. Але спокуса все стояла йому перед очима. „От Пан-Біг не зародив хлібця, нічим дихати. Сіно вигнило, нічим худібку прогодувати до весни. Що вдієш? Грошики б здалися, і то так як умирати… І податок не заплачений! А може воно лиш трошки прорити, та й зараз і кип'ячка жбухне? Хто знає!… Он той закіп не багато глибший! Ех, дійся Божа воля, спробую… Ігій, най жінка й поплаче трохи! На те вона й жінка. А мені голови не зірве. А я вже тепер добре візьмуся на розум: всю яму плотом обгороджу для обезпеки!“
Так придумавши, Василь рішився нарешті приступити до діла. Насамперед обговорив, що треба, з синами. Михайло не відмовлявся від роботи в закопі. „А що, — каже, — тату! Я й сам бачу, що нам цю зиму з самого господарства не перезимувати. Попробуймо! Чень дасть Біг, нам тепер пощастить! А для обезпеки зробім так, як ось кажете: городім коші!“
Що за добра душа той Михайлик! Ніколи він не перечив батькам ні в чім! Дай йому, Боже, талан-долю золоту й вік довгий!Але тут же насунулося друге питання: відки взяти грошей на линви, на хворост та на інші потреби? Батько з синами рада в раду. „Нічого робити, — кажуть, — заставлю частку поля, — не продаваймо, заставмо до часу, — а прийде гріш, то й віддамо, викупимо поле назад!“
Як урадили, так і зробили. Стара мати аж тоді про все дізналася, як розпочали роботу. Нещаслива не мала серця ні клясти, ні виговорювати батькові. Заплакала важенько. Її серце стислося, немов лихо якесь віщувало, коли заглянула в темну пащеку, в яку спускав на линві батько рідну дитину.
— Ей, Василю, Василю, — сказала вона кілька день опісля. — Пішов ти на непевну дорогу, шукаєш ти зисків по гробах. Гляди, небоже, щоб не закопав своє щастя й свою душу в оті ями!
— Ей, яка ж бо ти дивна, стара! — сказав Василь, махнувши рукою. Тільки й усеї бесіди було межи ними.
Тим часом робота йшла нескоро. Хворосту годі було й докупитися. Що навезуть із сусідніх сіл, то духом розкуплять. Удвох взялися далі копати, а що викопають, то зараз і кошем обгородять. Тягнеться робота тиждень, ба й два. Михайло вже докопався до твердої, піскуватої глинки. Поскорити годі було. Раскаль тут не придасться, треба дзюбака. Іван тим часом то збіжжя в стодолі молотить, то коші городить, а мати пряде в хаті, сама-самісінька, й не раз тяженько сплаче, визираючи в віконце, чи не йдуть сини обідати.Поволі йде робота в ямі. Що глибше Михайло прокопує, то якось йому невигідніше, якось ніби душно в ямі. „Але це нічого“ — думає він. А Василь жде та й жде: от-от покажеться кип'ячка, може нині, може завтра. Хоч корба руки уриває, хоч надворі дедалі холодніше стає, хоч грошей за заставлену нивку щодень меншає — він не турбується нічим. Ось-ось кип'ячка наплине, всій біді кінець буде!
І дійсно наплила!…
Одного дня почув Василь з ями якийсь крик. Крик був дивний, — зразу веселий, далі тривожний. Вкінці урвався глибоким, глухим зойком розпуки. Все тривало не довше двох хвилин. Василь заглянув до ями. Морозом пройняло його наскрізь, він затремтів, як у пропасниці, від дожидання й непевности. В ямі було темно, як у комині.
— Що там, Михайло, що там? — крикнув батько до ями. Замість відповіді, Михайло зашарпав линвою, але дуже слабо.
Батько не знав, що сталося, чого треба Михайлові й чому не відповідає. Шарпання почулося вдруге. Батько догадався, що може це син дає знак, щоб його витягати.
— Але чому він затих, чому не каже, що сталося? — думав собі батько, працюючи з усеї сили при корбі.
Ух, як тяжко корба йде! Тяжче чомусь, як звичайно. Чи то його руки старі знемогли від довгої роботи, чи від непевного й тривожного дожидання? Поволі підходить тягар догори, поволі виринає з непроглядної пітьми, що залягла в споду. Крутячи, Василь нахиливсь над яму… Господи! Це що? Густий, нафтовий сопух ударив його, мов обухом! „Дав Бог! Дав Бог!“ — скрикнув Василь. Тієї хвилини почув таку радість, таку силу!… Його око поглянуло в глибінь… А це знов що?… У киблі сидить його Михайло, не оперезаний линвою, як звичайно, а лиш одною рукою за неї держиться. Друга звисла донизу. Голова безсило спадає на груди, якісь корчі підкидають її догори… Але корчі, щоразу слабші, рідші… Ось уже голова зовсім додолу звисла… хвиля страшної непевности… Друга рука пустила линву, кибель похитнувся — й Михайло зі страшним глухим зойком повалився в безодню й щез у густій пітьмі. Із глибини чути лиш, як бовтнув, мов колода, в кип'ячку. А там не чути нічого більше… І все це сталося так прудко, так несподівано, що Василь довгий час стовпів, нахилений над ямою, не знаючи, що воно значиться. Стояв, мов у якомусь запомороченню, не випускаючи із рук держална корби. Нічого не думав, нічого не тямив, не чув, не бачив… Аж ось протверезив його густий нафтовий сопух, що садив із ями, мов із комина. Тямка поволі верталася, а з нею й страшна певність. „Пропав хлопець! Отто щастя!“ — були перші його слова.
Але коли зовсім опам'ятався, напала його пропасниця. Бачилося йому, що якась сильна, невидима рука пхає його в глибінь, що якийсь голос кричить йому над ухом: „Скачи й ти і гинь з ним разом! Яке твоє життя буде тепер? Скачи, скачи!“ І нещасний батько чув у собі скажену охоту скочити в ту темну, пекельну безодню й загинути враз із сином. Аж коли вже зовсім був нахилився над ямою, видіпхнула його від неї друга якась сила — рука природи, що раз-у-раз і всюди береже свого життя.
Нарешті нещасний батько надумався. „Що враджу сам?“ Це одне питання прояснило йому все. Мов божевільний кинувся городом до хати, гукаючи що сили: „Рятуйте! Рятуйте!“
Збіглися на крик і свої, й сусіди. Ніхто не знав, що сталося, кого рятувати. Лиш материне серце прочуло зараз, що воно є. Нещасна мати заломила руки над головою, йойкнула й впала без пам'яті там, де стояла.
Що було робити? Як рятувати нещасного? Спочатку ніхто не хотів лізти в яму. Боялися задухи. Лиш батько напирався: „Пустіть мене та й пустіть! Вирятую його, вирятую, а ні, то най-же й сам із ним пропаду!“ Ледве задержали бідного Василя.
— Тату, татунцю! — говорив Іван. — Де вам лізти? І йому не поможете, й самі задушитесь! Волю я. У мене голова міцніша, швидше витримаю!
На тім і стало. Двох найсильніших пристало до корби. Івана оперезали добре линвою й спустили додолу. Задуха в ямі була велика, але хлопці пильно справлялися, й незабаром Іван крикнув зі споду, — знак, що найшов брата. Вони тепер взялися ще швидше підтягати кибель у гору.
А поки це діялось, другі тверезили матір. Згодом-перегодом вона прийшла до пам'яті.
— Мій сину, мій Михайлику! Що з ним? Де він? — були перші її слова.
Бідна мати! Волиш не допитуватись! Лежить твій син страшний-страшний, весь облитий відразливим густим плином, мов смолою. А те лице, що перед хвилею таке хороше та привітне й любе, тепер посиніло й надулося в страшних смертельних муках! Бідна мати! Тікай від того проклятого місця, не озираючись! Не поглядай на того, що ще перед годиною звався твоїм сином! Його, сердешна, не порятуєш, — лиш серцю жалю завдаси!…
Якось-якось обмили бідного Михайлика та й положили на лаву під вікном у старій хаті батьківській. Лежить бідний парубок, — пишний та рослий, як явір широколистий. Лиш приязне личко, синє-синє мов буз, свідчить про страшну муку, яку терпів умираючи.
А де ж ненька-старенька? Чому не заводить, не голосить по покійнику, слізоньками обмиваючи поморщене добре лице своє? Чи вона ж його менше ніж других любила? Чи жалю по нім не чує? Ой, не менше від других любила вона свого Михайлика, — й жаль її, лиш Бог знає, який тяженький. Лежить стара ненька в коморі на постелі, не може й голови звести, не може й рукою повернути! Останнє нещастя добило її. Як побачила свого синочка неживого, та й ще такого, яким його з ями видобули, впала без зойку, без голосу, як билина підкошена. А Василь Півторак, глядючи на неї, як лежала, мов нежива, коло неживого Михайлика, вишептав лиш оці слова: „От щастя! Ще доведеться два похорони враз ісправляти!“
Відтерли Василиху й занесли до комори. Лежить нещасна мати, як дерева колода, — худа, нужденна, безсила. Пожовкле й поморщене лице без усякого виразу; очі мутні й запалі, мов каганець, що догорає, світяться; сині вуста легко ворушаться… „Михайлику мій!“ — шепоче бідна мати та й захлипає, як дитина. А більш нічого…
А її Михайлик лежить у світлиці — спокійний, незатурбований. Байдуже йому тяжка гризота батька, яку той, мов змію, в серці криє; байдуже йому й неміч та розпука материна; дарма сумні шепти й молитви людей, що товпляться в сінях, головами похитують, руками помахують та словами стиха перемовляються: „Ну, й хто б того був сподівався! Добре то той казав: грім щастя об хату, та й хата розпадеться! Та й що за парубок! Господи, твоя воля над нами, грішними!“
А Василь Півторак, мов приголомшений, поволікся до пан-отця.
— Слава Йсусу, пан-отчику!
— Слава на віки! А що там, Василю? Чув я, що нафту добув?
— Та так, єгомостуню!.. Але нещастя… Сина мені задушило…— Ага, так-так! Ну, бачиш, який ти необережний… Чому ж ти млинка де не роздобув, та свіжого повітря не намлинкував до ями? Бачиш!
— А бачу, пан-отче, бачу на своє лихо!
— Ну, й що ж в тебе чувати?
— Та нічого єгомостуню… Я прийшов, щоби грішне тіло земленьці віддали.
— А, так, так! Святий обов'язок, слухняна дитина була… Знаю, знаю! Ну, Василю, але ти тепер багач!..
— Та який, єгомость?
— А, який? От кип'ячка добулася… бачиш, Господь благословив.
— Ой, єгомость, не говоріть, благословив! Волів би мене був так ніколи не благословити! Що мені з тої ропи поганої, коли мій синочок у ній смертоньку найшов?
— Так, так, ая! Добре ти говориш! Ну, небоже, ти тепер можеш і церковці божій чимось запомогти. Бо ті гроші однак тобі не милі. Правду я кажу?
— Та правду, пан-отчику.
— А бачиш, небоже! А мені за похорон п'ятдесят золотих. Ну, га, що? Це тобі тепер ніщо!
— Ей, єгомость, то за багато! Бійтеся Бога, в мене тепер така гризота, де мені ще торгуватися?
— То байка, небоже! Але що треба, то треба! Не поможе!
— А ще он і моя стара, бідна, догорає, ледве, ледве. Хто знає, чи ще тиждень продихає. Знов видаток, а готового, пан-отчику, нема!— Га, то згодимся за обидва похорони разом. Даси вісімдесят золотих, небоже!
— А пек-за-пек, єґомость! А ви що говорите! — скрикнув бідолаха Василь, вражений до глибини серця такою бесідою. — Щоби я для живого християнина наперед похорон торгував?
Він не міг далі говорити. Щось буцім здавило його в горлі, й він схилився й підняв капелюх, що лежав на підлозі.
— Ну, ну, то я жартував, — сказав усміхаючись пан-отець. — Нема в тім нічого злого. Ну, ну, йди, небоже, а я вже там завтра надійду. Бач, треба з честію тіло поховати, треба ще з Попелів пан-отця запросити. Уваж же й ти мене. А тобі п'ятдесят золотих тепер, то так ніби в пальці тріснути, небоже!
— В ласці Божій оставайтеся здорові! — ледві промовив Василь, виходячи.
— Ходи здоров, небоже! Гм, гм, ая!..
— Куме Василю! Бог дав, Бог і взяв, його воля свята!
— Свята воля Божа, кумцю солодкий, на що в тугу вбиватися?
— Ніби то щось поможе! Сталося, то вже не відстанеться!
— Журбою поля не перейдеш, говорили мої татуньо небіжчик!
— Дай, Боже, душенькам змерлим рай світлий, блаженний, а нам грішним прожиток щасливий.
— Не сумуйте, куме Василю! От дивіть, ваша стара небога також уже догорає! Що буде з ґаздівства, з усього? Змагайтеся на силу! На ваше здоров'я!
Так потішали сусіди, щирі душі, Василя Півторака, сидячи за столом при горілці. Василь нічого не говорив, лиш сидів, підперши важку від гризоти голову руками.
— Ей, кумцю солодкий! Дайте бо спокій, не сумуйте! Таж нам усім туди дорога, чи скоріше чи пізніше. От випийте з нами ще трохи, забудеться лихо. Адіть, незадовго єґомость надійдуть з парастасом[6]. Годі ж вам туманіти, треба лад у хаті робити.
— Гей, гей, міцний Боже! Чому ти мені віку не вкоротив, як мав його взяти? На що тепер я на світі здався — промовив глухим, прибитим голосом Василь.
— Ей, кумцю, не грішіть! Най Господь все зле відвертає! Най ось на тім станеться! Нащо вовка з лісу викликати? Лиха доля не спить!
— Ой, не спить, не спить! — простогнав Василь. — І мені не давала спати. Все мені шепотіла: „А йди ж, копай, а побачиш, що там буде!“ Я, дурний, послухав, пішов, та й от до якого припадочку докопався! Михайлику мій милий, синочку мій солодкий! Чи на те ж я тебе ховав, годував, як соколика, щоб тебе нині до такого шлюбу виряжати?…
Грубі сльози покотилися долі Василевим лицем і звисли на шпакуватих, стрижених вусах. Сусіди, приятелі знов почали потішати його, приговорювати, приохувати… Василь поволі трохи розговорився в їх кружку, випив одну порційку[7] грітої з медом горілки, далі й другу, третю… Кров непомітно живіше закружила в жилах, гадки непомітно плуталися, товпилися, одна другу витискала й морочила, а на серці якось тепло робилося, біль менше докучав, жаль швидше розпливався в сльозах, гризота розтавала від того тепла, мов сніг від весняного сонця.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — приговорював з натиском, мов шпотаючись, бідолаха батько, спорожняючи одну порцію за другою. Сльози дедалі, частіше капали на дубовий стіл. Сусіди розмовляли все стиха, повагом, а в ухах Василевих їх розмова дедалі, то невиразніше оддавалась, мов плескіт води на броді, мов шелест листя восени. Його рука мимовільно наливала червоний, гарячий напій і виливала його з порції в горло, мов розжарене вугілля, що все дужче збурювало в нім кров, зворушувало гадки.
— Ей, Михайлику мій, синочку мій! — лепетав він, мов у нестямі, втираючи сльози рукавом.
— Куме Василю, встаньте, перестаньте плакати! — загомоніли сусіди. — От глядіть, єґомість прийшли парастас правити! Ходіть до хати!
— Вічний упокой його душенці! Ходім! Михайлику, синочку!.. — лепече Василь, шкандибаючи до хати.
В хаті світло палає круг покійника, й миру повно й два попи парастас правлять, і два дяки хриплять та бегечуть свячені пісні. А Василь став край одвірка та дивиться та прислухається, а якось не може розібрати, що воно це й до чого? Світло якось непевно мигтить йому поперед очі, посиніле лице покійника щохвилі міниться, скоро хоче до його батько придивитися довше, а на серці йому якось легко, мов справді виряжає сина до шлюбу, а не на „вічну дорогу“. Лиш чує добре, що сльози ще й досі не перестали капати, а люди сумно на нього ззираються та шепочуть: „Бідний батько! Серце йому крається! Де ж бо то, двох синів, як соколів, до року поховати! Ще добре, що третій лишився, а то бідолаха б зовсім пропав!“.
Василь чув оті слова, але сам знав, що йому якось не так дуже жаль, як уперед було, що його гадки, блукаючи манівцями, дедалі, все рідше нагадують про Михайла. Але сльози самі пливли й пливли з його очей, хоч гадки не знать куди блукали.
Скінчився парастас і пан-отець велів принести домовину та зложити в неї мерця. Василь придивлявся зачудований до двох парубків, що придвигали тяжку труну, збиту з грубих дощок, і заметушились коло покійника. Свічки повідставляли, хрест, що стояв у головах умерлого, взяли на бік, зняли полотно, котрим був накритий, а далі здвигнули тіло та вложили у деревище. Василь, що досі стояв тихо й непритомно, почув тепер, що ніби його щось укололо глибоко в серце і скрикнув голосно:— Михайлику мій! Синочку мій!
Голос той вирвався так несподівано різко й серед загальної понурої тиші, що в одній хвилі цілий тиск людей, жінок і чоловіків, скупчилося круг нього, потішаючи та розважаючи його смуток. Парубки тим часом закрили віко труни, взяли свого товариша й понесли з хати, вдаривши на обох порогах труною по три поклони. Труна глухо задудніла, немов говорила:
— Бувайте здорові! Забудьте про мене, най моя пам'ять не трує вам сумом щасливих хвиль життя! Бувайте здорові, щасливі, веселі!..
Аж на цвинтар тісна громада людей проводила Василя, потішаючи та розважаючи його смуток. Але Василь не млів, не плакав, не говорив нічого, а йшов, мов дерев'яний, мов нічого не тямив. Лиш часом уста його ворушилися трошки, щось перелітало по його лиці, що одначе більше скидалося на сміх, як на жаль. А коли по похороні добрі люди назад привели його додому, він усе ще рушався, мов дерев'яний, не говорив, не плакав, не зітхав, тільки очі його нерухомо дивилися перед себе. А коли дома сказали йому, що й його жінка віддала Богу духа в тій самій хвилі, коли виносили з хати її сердешного Михайлика, він стояв, мов дерев'яний, не говорив, не плакав, не зітхав, тільки очі його нерухомо дивилися перед себе.
Сусідки й сусіди знов потішають, знов розмовляють, знов частуються. Василь сидить межи ними, — порція, кружачи, не минає й його, — а що більше п'є, то помітніше оживає. Вже й говорить, і плаче, й очима навкруги поводить… Ніч настала. Василь, хлипаючи, впав на постіль і твердо заснув. На другий день прокинувся, мов потовчений і немало зачудувався, побачивши знов труну на лаві. А йому ж мерещилося в голові, мов крізь сито, що вчора в нього був похорон. Навіть той біль гострий почув знов у серці, що пройняв його був учора, як брали трупа з лави. Чи то може сон був? Відки ж цей мрець?..
Сирота? А в нього ж ще один син зостався, Йван. Де він, що з ним? Чому батько, своє сирітство згадуючи, не згадав про нього, про свою єдину тепер потіху?
Дивно не раз буває між людьми. От, лучиться, в батьків діточок кілька — й добрі всі, слухняні, робучі, покірливі. Казав би, чого й бажати? Любов батьківська, як сонце, всім рівно світить. Та ні, не так воно. От поглянь, то побачиш. Батько найліпше полюбить найстаршого, мати найменшого, або як там, а середуще межи ними жиє й робить і все ані тато ні мама його не помічають, ні попестять, ні похвалять ні за що. І росте воно в хаті, мов чуже; привичне до самоти й мовчання, а батьки дивляться на нього, коли переходить мимо них, а їх гадки бачуть другу, більше люблену дитину перед собою.
Таке було й з Іваном. Отак колинебудь спитати було Василя про Йвана. — „Іван, — каже Василь, — мій Іван? А, він у мене дитина тиха. Але подивіться, що воно з того Михайлика за дужий парубійка! Золото не хлопець!“ А спитати було небіжки Василихи: „А що, Василихо, ваш Іван поробляє?“ — „Та що б вам поробляти? Десь певно щось у стодолі пипнає. А Михайлик он пішов до сіна, та й не знаю, чи верне, біднятко, до обіду? Ей, то-то хлопець з нього зробився, як квітка! То моя потіха, то мій синочок!..“ І так усюди й все бувало. Чи батька, чи матір спитати про Йвана — все на Михайлика звернуть. Іван був середущий межи їх дітьми, й хоч слухняний, тихий, батькам покірний, — все проходив мимо них майже непомічений. І брати хоч увесь вік у злагоді й приязні жили, та все таки за прикладом батьків і собі почали мимоволі згори дивитися на Йвана, вважати його за слугу дома, за щось нижче від себе. Іванові не раз гірко приходилося слухати наказів молодшого брата й не раз задля того доходило в них і до маленьких передирок. Але ніколи не приходило й на думку бідному хлопцеві оглядатися за глибшою причиною того, ніколи він не брався розтрясати те, як і чому так із ним поводяться родичі.
Та втім не можна сказати, щоб вони його не любили! Хрань Боже! Аджеж Івась був їх дитина не менше других, аджеж ніколи їм не сприкрився ні непослухом, ні прикрим словом. Але все таки його любили не так, як найстаршого та наймолодшого. Ось, наприклад, раз везли вони сіно крутим переїздом понад річку. Михайло воли поганяв, а Йван і батько віз придержували, щоб не звернувся. Десь, не треба, якась вибоїна попалась, віз перехитнувся на Іванів бік, саме на найстрашнішу западню. Старий батько й не дожидався Іванового крику, а блискавицею кинувся до його. І бачите, якби був на волосинку пізніше встиг, був би віз доразу перевалився й бідолаха Йван був-би смерти пожив під вагою. А то вдвох причепилися до васага, а на Михайлика крикнули, щоб живо волів нагнав, і духом перемчали понад западню в брід. А коли стали в броді волів поїти, й Іван зняв сорочку й промивав закрівавлене плече, яке в тій страшній хвилі передер суковатий щабель, старий Василь сплюнув від себе, відсапнув разів два або три, й міряючи очима перебуте небезпеченство, проворкотів якось сердито: „Пек тобі, маро, щезай! Та вже чорт бери віз і сіно, а було б мені хлопця збавило! Ігій!“
Ну що ж? Хіба, значить, Василь не любив Івана?
Але тепер, коли не стало обох його коханчиків-синів, коли не стало старої, що все пильно вештаючися по всіх усюдах, буцім оживляла й наповняла хату, яким же круглим сиротою почув себе Василь! Тяжким мертвецьким сном проспав він ніч по тяжких похоронах. А коли збудився, вже сонечко піднялося високо на небі. Оглянувся круг себе: в хаті ні живої душі. Іван ще вчора згодив двох парубків і вже давно пішов до роботи. Треба було поратися коло видобутої кип'ячки, щоб грошей роздобути та посплачувати за заставлену нивку й за похорони пан-отцеві. Іван, призвичаєний змалечку до невсипущої праці, не ждав татового наказу й не хотів перебивати йому сну. Сам полагодив із спекулянтами, що один перед другим перлися закуповувати у нього кип'ячку.
Торгу добили живо, а старий Василь, уставши, мав лиш піти підписати контракт. Іван за той час, узявши завдаток на руку, як стій поспішив до „механіка“ (був це простий столяр із Дрогобича, що під тою шумною назвою думав тут доробитися грошей) й закупив млинок до перевітрювання закопу. Далі накупив іще бочівок, в котрих, як умовлено було, мав достачати кип'ячку до свіжо збудованої дестилярні (до „лютрунку“, як говорили робітники) й прийнявся черпати й видобувати з глибини земний скарб.
Живо йшла робота. Найняті робітники балакали, жартували, а Йван все мовчки робив. А за той час Василь ледве-ледве звівся з постелі, став серед хати, й оглянувши пустку та нелад кругом себе, важенько заплакав, немов на погорілищу. Довго сидів неборака під вікном на лаві, на тім самім місці, де так часто видав свою небіжку, чи з мотовилом, чи з якою-будь другою роботою в руках.
Сумно, поволі, важко волікся час у посиротілій хаті. Не було кому ложку страви зварити. Василь неначе зовсім стратив голову, ходив по всіх закамарках, мов загорілий, не робив нічого, не говорив нічого, — все лиш у думках та в думках. Іван знов уже при роботі, — все господарство взяв на себе. Не мав бідний хлопець серця, ні відваги закликати й батька до якоїбудь роботи, бо бачив його сум тяжкий. Не знав він, що робота — то лік на сердечний біль і тугу, й давав тому болеві дедалі більше рости в серці в старого батька. Але частенько, вертаючись у вечері до хати, заставав Василя незвичайно плачливим та говірким, — знак, що старий сирота з нуди та туги почав напиватися, щоб залити „хробака в серці“. Не мав Іван смілости вимовляти за те батькові, лиш повечерявши що там було, лягав спати й засипляв скоро твердим сном, не слухаючи, як Василь не раз до півночі пендичив: то плакав, то знов говорив.
І сусідки та своячки частенько навідувалися до Василя, без уваги на його нехіть, надокучаючи йому розважанням та порадами, непокоячи його своїм теркотливим гамором, хоч іноді дещо й допомагали в хатній роботі. Але не раз не заставали Василя в хаті й ішли шукати його до комори. Тут стояла ще незаймана смертельна постіль його небіжки, в другім знов куті, в засіці, стояла звичайно баклажка з горілкою, що нею бідолаха Василь силкувався приглушувати свій біль та свою нудоту. І не раз сусідки чули, як ходив він по коморі тяжкими кроками, хлипав, мов дитина, або голосно говорив щось, обертаючись до кутка, хоч слів його крізь стіни не можна було розібрати. І сусідки кивали головами та перешептувалися межи собою, що, мовляв, „це певно небіжка ходить“. І небаром, мов у дзвони вдарив, на весь Борислав стала чутка, що Василиха ночами навідується до свого чоловіка за кару, що сам самохіть згубив марно своїх двох синів із білого світу.
Але Василь не чув і не догадувався нічого, що про нього в селі говорили.
Іван, роблячи контракт із спекулянтами, скільки мусить постачити до певного часу кип'ячки, помилився надто що до багатства ями. Немало спричинилися до того й самі ті, що з ними він годився. Вони йому говорили, що яма багата, що кип'ячка буде раз-у-раз підпливати, так що за день ледве встигне вичерпати те, що за ніч підійде. А тим часом не минуло й тижня, а кип'ячки не стало в ямі, а нова не хотіла підпливати. До контракту ще треба було немало, а тут годі було добути більше. Іван ждав день, ба й другий й третій — кип'ячка не підпливала. Треба було або копати глибше, або що; а ні, то біда, бо спекулянти день-у-день налягають, чому не довозить решти. Бідному Йванові прийшлося круто, хоч гинь. Грошей батько взяв половину з того, за що згода була; поплатив довги, — ну й не лишилося при душі й стільки, щоб можна було копати далі. Знав Іван це добре, тому й не заходив із батьком ніколи в розмову про ті діла, а ждав нетерпеливо, поки кип'ячка таки підійде.
Але кип'ячки годі було дождатися. А тим часом швидко надходив час, коли Йван мусив додержати контракту. Мало не до розпуки, доведений тим, що надії вічно дурили його, зважився нарешті парубок таки поговорити з батьком про все. Одного вечора, коли надворі вітер вив і сік у вічі дрібним холодним дощем, Іван, увійшовши з стодоли, повісив шапку на кілок, розложив огонь у печі й наладив миску бульби, щоб пекти її в грані на вечерю батькові й собі.
Василь, якому ноги від надмірного вживання горілки не статкували, а лице горіло, сів на припічок, і не кажучи й слова, наставив руки до вогню.— Тату, — почав Іван несміло, — от знаєте, лихо з нами…
— Ой, чи не ще! Певно, що лихо, мати вмерла! — лепетав Василь, підносячи рукав до очей.
— Не те, татуню! Вмерли мама, ну, дай їм, Господи, душеньці легко! Що врадить чоловік проти Божої волі? Але тут ще інша біда. Купці кип'ячки допоминаються, а тут у ямі ні краплі.
— Дай їм! Дай їм усю, що є! І яму й все, най собі беруть! То кров мого Михайлика бідного!
— Ну, а що ж нам робити? З чого будемо дихати?
— Що робити? Бога хвалити! — сказав Василь твердо й замовк. Дарма Йван пробував договоритись з ним до чогось та порадитися. Василь мовчав і мовчав, лиш хвиля від хвилі хлипав, мов дитина, хоч сліз не було видно на його лиці.
Надворі почулося чалапкання, немов хто пробирався по глибокім, глинястім болоті; сінешні двері рипнули, й в хату війшов височенний, худий, каправоокий Шміло. Довга його бекеша, прогнила з долу в болоті, виторочилася сподом і висіла, як довге дрантя, та билась об худі, заталапані литки. Руде волосся ледве декуди виказувалося з-під пом'ятого капелюха, а червона, як жар, борода стриміла долі, гостра, мов огненний клин.
— Дай Боже! — сказав він коротко, входячи до хати й доторкаючись своєю сухою, заропленою рукою капелюха.
— Дай, Боже, здоров'я! — відказав понуро Йван.Василь стрепенувся, побачивши Шміла; обернувши проти нього помарніле лице, блукаючи поглядом, він вдивлявся в нього з виразом якогось несвідомого, дитинячого переляку.
— Ну, що? — спитав той, підступаючи до Йвана.
— А що ж би? Лихо!
— Як лихо? Чому лихо?
— А не підпливає кип'ячка, та й годі. Що враджу? Я гадав копати далі, та от грошей нема.
— Ну, а що ж буде з нами? Ви знаєте, контракт позавтру виходить…
— Га, знаю, але що ж я можу зробити? От хіба так… Ви дали татові половину грошей, то ніби за 500 киблів… так, чи ні?
— Ну, так, — сказав Шміло й кивнув головою, а його довга шия витянулась, мов у кота, що простягається вздовж, готуючись упасти несподіваним скоком на мишу.
— А я вам доставив уже 800 киблів, то ніби до контракту ще лиш двісті бракує. Знаєте що, заплатіть ви мені за тих триста киблів, я з тими грішми розпочну далі роботу й достачу вам решту.
Шміло лукаво усміхнувся.
— Ге, ге, ге, які ви, Йвануню, мудрі, дай вам Боже здоров'я! — сказав він і поклепав Івана по плечі. — Але воно так не піде! У нас не таке право. Позавтру ваші триста киблів пропало, бо ви не додержали згоди. А я ще з міста зведу панів і пошукаю собі на вас решти. Знаєте ви таке? Га?— Жартуйте здорові! — сказав Іван, усміхаючись через силу, хоч справді ці слова вкололи його глибоко в серце, і якийсь непевний холод пробіг йому поза спиною, мов від дотику гадюки.
— Я не жартую, бігме, що ні! Пощо мені жартувати? Мої гроші пропадають, мені не до жартів! — говорив Шміло, а бідний парубок вдивлювався тим часом в його сухе, костисте й вижовкле лице, неначе не міг зрозуміти тих слів, або сподівався, що ось-ось лагідніше чуття заблисне на тім пожовклім виді, що так немилостиво всміхався.
Але вид Шміла не змінявся. Іван одвернувся від нього й поглянув на батька, що за час їх розмови сперся був чолом об комін, зложив руки на підігнутих колінах і задрімав.
— Тату! — мовив Іван, торкаючи його злегка рукою за плече, — тату!… Чи ви чуєте? Ось Шміло прийшов, допоминається кип'ячки. Що робити? Порадьте мене?
— Все йому віддай, все, най собі бере! — пробурмотів напівсонний Василь, — То проклята робота! Два сини мені згибли при ній, стара вмерла!.. Проклята робота! Щастя не принесе…
Лице Шміла заясніло блідою іскрою радости.
— О, бачите Йвануню, що ваші татуньо не такі дуже вперті, як ви! Знаєте що? На що вам клопіт на голову? Продайте мені закіп! Він вам і так тепер не несе пожитку, а станете копати, гроші підуть, а хто знає, чи що буде! А так ліпше. Я вам ще доплачу сто ринських! Ну, що вам треба?
— Ні, того не буде, — промовив твердо Йван. — Роби, що хочеш, а продати частки, не продам.
— Ні, то я собі сам куплю, без вас… Гадаєте, що як панів зведу, то ваша правда буде? Побачите, що й кип'ячку стратите й закіп мій буде. А так волите взяти сто ринських і позбутися клопоту. Ні?
Іван не знав, що робити. Він тямив добре, що Шміло не дуже то й багато перехвалюється, говорячи про панів і про їх правду; він здавна, змалечку, звичаєм усіх селян, чув великий страх перед тими страшними людьми, що мають право (й Біг знає, відки вони набрали того права!) кожного разу прийти, відсудити або присудити, що їм кому злюбиться, й проти того бідний селянин ніяк нічого не вдіє, хоч би й яку кривду потерпів. Алеж із другого боку бачив Іван, що й Шміло кривдить його немилостиво, що частка з закопом варта вдесятеро стільки, що він дає. Що було робити? Іван почав знов роздрухувати батька, й той ледве-ледве зрозумів, яка справа заходить. І Шміло не оставався з боку, а час від часу докидав своє словечко, виставляючи Василеві то страшні суди панські, то знов свої корисні умови. Довго вони сперечалися. Іван твердо стояв, щоб не продавати частки, але Василь раз-у-раз псував діло й вкінці хитрий Шміло таки на своїх поставив.— Ну, Василю! — кінчив Шміло розмову, ви добрий чоловік, а ваш син, то такий твердий, що й не приступай до нього! Але що мені до нього? Ви ще тут ґазда, вам вільно порядок робити. Ви завтра прийдіть до писаря, та й там напишемо всю згоду. А я зараз виплачу, що там прийде. Чи так?
— Та так, так! — сказав ліниво й неохоче Василь.
— Ну, то бувайте здорові! Добраніч!
— Здорові ночуйте! — сказав Василь, і Шміло вийшов, рипнувши дверми, та й щез у пітьмі. Лиш глухе чалапкання по болоті свідчило, що він пішов.
Огонь ледве-ледве меркотів іще межи челюстями, кидаючи кривавий відблиск на припічок. Іван стояв німо, опершись ліктями на комин, а Василь почав теребити печену бульбу, не проговоривши й слова до сина. Тяжка задума насіла, мабуть, на Йванову душу, та не легше, бачилось, було й Василеві. Але покищо обоє мовчали, й в хаті було так тихо, так сумно, так мертво, немов саме тепер була хвиля, коли померші душі обходили невидимо кругом хати, й від їх мовкло все, тихло, глухло, завмирало…
Довго сиділи батько з сином, не говорячи й слова. Нарешті Йван перший перервав мовчанку.
— Тату, — сказав він, — ви дуже зле зробили, що так легко далися на підмову.
Василь мовчав, понуривши голову й дивлячися нерухомим поглядом у полум'я.— Не треба було продавати частки, хто знає, може б…
— Чи не стулиш ти свою хавку? — крикнув нараз Василь. — Чи ще й ти мене будеш доїдати? Мало мені свого лиха?…
Це було перший після подвійних похорон раз, що якесь живіше чуття заворушилося в його душі. Але на цей раз воно тривало лиш хвилину, й Василь як стій знов спер чоло на крису комина й німо вдивлявся в грань, що мигкотіла й згасала потроху. Та не так було з Іваном. Йому справді досадно було на батька, що так легкодушно пускає від себе своє добро, й він, помовчавши хвилю, почав знов спокійним, рівним голосом:
— Не гнівайтеся на мене, тату! Я правду кажу. Що те ховати. Всякий вам те скаже. Частка з закопом варта найменше 800 ринських, а ви пустили її за 120.
— О, який мені тут таксатор! А чому ти з того закопу не начерпав стільки кип'ячки, щоб не потрібно було нічого продавати?
— Або то моя вина? Що я в тому винен? — відказав Іван.
— Мовчи, дурню! — крикнув розлютований Василь. — Доки я ще жию, не смієш мені під ніс тикати: те так роби, а це так. По моїй голові, про мене, давися всім, а тепер ще стулюй слухи!
— Я те знаю, — відказав Іван твердо, — як так будете й далі порядкувати, то чорт який, а не що лишиться по вашій голові.
— Не будеш ти тихо, щенюку поганий! Не досить мені своєї гризоти, ще ти мені будеш дорікати?…Василь грізно оглянувся кругом себе, немов шукаючи чогось, чим би приручно було вилити свій гнів на Йванову спину. Але нічого не було під руками. А Йван стояв при комині, незляканий, з жалібним видом, і буцім не бачив батькової погрози.
— Я змовчу, тату, я знаю своє право. Але вважайте, що все на вашім сумлінню лежить, що з кожного шматка батьківської земельки, яку віддасте в погані руки, прийдеться вам перед Богом тяжкий рахунок складати!
Сказавши те, Йван вийшов із хати й пішов ночувати до стайні.
Василь остався сам і довгий час, як уперед, вдивлявся нерухомим поглядом у грань. Лиш кров живіше ходила по жилах, а очі грали гнівом, що згасав так само звільна, як грань межи челюстьми.
Дивна була Василева натура. Доки обставини життя неначе обминали його й лишали в самоті, доти туманів він сам один, гризся й забував про світ та людей. А коли гадка про давне щастя й теперішнє сирітство та страшну погибіль двох любих синів занадто глибоко шпигала його серце, він заливав того невмоливого хробака-гризуна єдиним ліком наших бідних хліборобів — горілкою. Але тепер життя зачало знов його чіпати, й саме нині вразило його в болячу сторону серця, діткнулось пам'ятки по Михайлі, нагадало його загибіль. Годячися з Шмілом, бідний Василь тяжко терпів сам у собі й часто сам не знав, що говорив. А тут ще тверді, спокійні та жалібні й, як сам те почував, доразу правдиві слова Йвана вразили його ще глибше й розжарили полум'я гніву. Він сам не знав, на кого був дужче злий, чи на Шмілу, чи на себе, чи на Йвана. І чого вони взагалі хотять від нього? Чому не лишать його в супокою? Чи він їм набивається, чи жадає чого від них?…
Такі гадки ходили по Василевій голові й не відступали, немов унадливі мухи, доки сон його не зміг і цілковита пітьма густим стовбуром не залягла хати.
А в голові Йвановій чи не снувалися ніякі гадки?
Василь певно, сидячи на припічку й вдивлюючися в грань, і не подумав, що може його синові прикро приходилось цеї ночі, що може бабуся-гризота і йому засіла в головах. А так воно й було. Неспокійно перевертався Йван на соломі в стодолі. Він цілим тілом тремтів од холоду й не міг огрітися. А гадки його гуляли по цілім „татовім“ ґаздівстві, по обійстю, по полю. І всюди бачив він нелад та занедбання, що скрізь закрадалися. Обірнику[8] на ниви й не зачинано возити, а тут вже зима настає. Одна нивка всього спокладжена під яру пшеницю й лиш усього-на-всього шкреток[9] засіяний озимим житом. Ну, що ж тут на рік починати? А в стодолі порожньо, в коморі порожньо; торішнього року не дородило. А ще до того тато частку продає! А ще до того з закопом! Хто знає, може якби було ще з-на сажень прокопати, була б знов кип'ячка пустилася? Хто знає, якого скарбу збувся батько за 120 ринських… „Ех, голово стара, нерозумна!…“ — пробурмотів Іван крізь зуби.
Довго ще перевертався, не знаючи, що почати, щоб бодай решту поля зберегти. Далі рішився піти завтра при святій неділі до пан-отця розповісти, як що є, й просити поради. На тім і заснув.
Аж ось згори горбком надійшли пан-отець із паламарем, та й ще з якимось третім чоловіком.
— Ов, а то що, що Півтораків Іван до ксьондза ходив? — сказав хтось у гурті.
— Певно старий потовк його зп'яна, — сказав другий.
— А чи чули, кумунцю, що небіжка Півторачка ходить щоночі до чоловіка?
— О, говоріть, т'адже Микитишин Петро на свої очі бачив якось, як ішла. Та й он Калинчина Гапа розповідала, що, каже, йду я в берег глину копати, от так мене мама ввечері виправили, дивлюся… Гідна-поважна ґаздиня не докінчила свого оповідання, бо в тій хвилі надбіг паламар, випереджаючи пан-отця, протовпився до дверей і, відмикаючи їх, крикнув:
— Тихо, баби! Тут не корчма, а дім Божий!
Надійшов єґомость і парафіяни поставали перед дверми в два ряди, з котрих кожний брав одну руку поважного пастиря, й всі цілували її по черзі, „як Бог приказав“.
Почалася хвала Божа. Іван стояв у кутку й бив поклони, голосно стукаючи чолом об землю, немов хотів тим заглушити якусь сердешну гризоту. Неподовзі надійшов і Василь і став позаду криласа. Його очі позападали глибоко й дивилися сонно й мутно з-поза підпухлих повік. Глибокі зморшки на чолі свідчили ясно, що нещастя надломило того колись сильного й смілого чоловіка. Згорблений, мовчазний, він видавався багато старшим, як був по правді.Перехрестившись разів з п'ять і вдаривши три земні поклони, Василь почав кланятися на всі боки. Здивувало його трохи те, що дяк і паламар немов не примічали його, а останній ще час від часу позирав на нього якось чудно з-за бокових вівтарних дверець, помахуючи в руці лісковим гасильником. Аж ось і євангелія. Паламар виносить оберемок свічок, що братство церковне під час читання держить засвічені в руках. Як котрий із братів не одержав у церкві свічки, то була це для нього велика ганьба й кожний міркував, що мусів у чімось немалім провинитися, коли „єгомость не казали йому свічки дати“. Василя щось ніби торкнуло: ану чи дадуть мені свічку. Дивиться — паламар зачинає з другого боку, роздає одному по другім, кому просто тичучи в руки, кому другим передаючи, кому через голови й плечі пересягаючи. Вже скінчив одну половину, другу почав; уже ось-ось коло нього… дав Сеньові Гавранюкові, Микиті Благому, Олексі Вітишиному… тепер на нього черга — аж ні, паламар повернувся й ткнув свічку в руку дякові, що саме виводив носовим пискливим голосом: „Слава Тобі Господи, слава Тобі“.
Кров напруго закипіла в Василевих грудях. „Що я таке, — погадав він собі, — чим я провинився, кого забив або запалив, щоб мене перед цілою громадою виставляли на публіку?“ Вчорашнє роздратовання ожило з більшою силою, почало снувати йому перед очима Бог знає які дивовижні догади. „Е, кривда їм, що не можуть мене з усього обібрати, як липу з лика обдерти! О, гадають, най хоч напублічимо його!“ І бачилося Василеві, що всі, хто є в церкві, ззираються на нього й кивають головами та шепочуть: „Е, мусів Півторак щось немале зробити, коли його паламар із свічкою обминув“. За тими гадками Василь і не чув „євангелія“. Доперва тоді отямився, як його почали штуркати й одпихати назад деякі громадяни, що звичайно на казання виходили з церкви побалакати з сусідом під дзвіницею. Василь пропам'ятався, підвів очі до вівтаря й зустрів погляд пан-отця, що, бачилось йому, пильно стежив за ним. Він перехрестився поквапно й почав слухати проповіді.
Пан-отець, як кожну проповідь, так і нинішню зачав ось якими словами: „Да воскреснеть Бог, і разидуться всі вразі його… Слова суть записані в святого Євангелісти… гм, гм, гм“… На тім місці пан-отець звичайно закашлювався, й зараз після такого вступу дивним ходом думок сходив на інше й зачав про піяцтво й легкодушність батьків, що не вважають на своїх дітей, на їх дочасне й вічне життя, а віддаються гидкому налогові, лише для того, щоб свому череву догодити. Пан-отець довго говорив, голос його не раз піднімався й гудів, мов би хто на церковний дах раптом висипав великий міх каміння, що торохтить, до низу котячись. Особливо при словах: „Горе вам п'яниці-недбалиці! Під вашими ногами пекло горить, бо в своїм поганім і гидкім налогові ви не тямите навіть про християнські обов'язки. Не досить, що ваше господарство йде ніворотом, діти ходять самопас, без боязні Божої, ви навіть, ви самі, заллявшися до непам'яті трунком, лягаєте не перехрестившися, встаєте й насамперед, замість зробити хрест святий на собі, сягаєте по келишок! Скажіть же мені, чи годен такий чоловік (пан-отець, розгарячившись, показав пальцем на Василя, й всіх очі звернулися на нього, немов перший раз у життю їм довелося його бачити), чи годен, кажу, такий чоловік називатися чоловіком? Ні, він худобина, гірш як худобина, бо й та ж таки, встане рано, то вперед здихне до Бога, а потім аж береться до їди“!…
Під час цілої проповіді бідний Василь стояв, як на терню. Які гадки снувалися по його, нещастями й встидом приголомшеній голові, то лиш Бог один знає. Але те бачили всі виразно, що бідолаха аж мінився на лиці й сам не знав, що з собою почати, коли очі всеї громади немилосерно звернулися на нього. Надійшов великий вхід. У Василя була своя трійця, котру звичайно ніс при великім вході. Нині його трійцю ніс Трохим Паруха, старий, сивий дідусь, а Василь, аж блідий, стояв на своїм місці. Ось і служба скінчилася. Василь аж легше відітхнув, узяв шапку й хотів виходити, коли втім паламар узяв його за плече й прошепотів.
— Куме Василю, ходіть но, чогось вас єґомость кличуть.
Що робити? Скулився Василище й іде за паламарем, ждучи ще більшої ганьби на себе.В його душі дивним способом застряла приповідка: „Піду я, мамо, до церкви, але чорта з'їси, що тобі буду Богу молитися!“ Василь не знає, відки вона тепер упала йому на гадку, й несвідомо проказує її собі в дусі раз і другий і третій, сам не знає, на що й на яке?
Пан-отець сидів на кріслі в ризниці й пив каву, котру йому приношено до церкви по хвалі Божій.
Василь уклонився до колін і став при дверях, ждучи, аж поки пан-отець не скінчить снідати.
— Що ти, Василю, — почав пан-отець гостро, — щось лихо справуєшся!
Василь мовчить.
— Був тут у мене нині твій син, жалувався, що поле продаєш, нічого недоглянеш, лиш усе горілкою заливаєшся!
Василь ані слова.
— Іди ж, іди, та вважай, щоб то останній раз за тебе чув. Фе, стидався би! Такий поважний ґазда, що повинен би всьому селу приклад давати, а він от що робить! Встид, ганьба!
Пан-отець кивнув рукою, а Василь вийшов, не сказавши й слова.
— Скотина якась, гадина не дитина! — думав собі бідолаха, йдучи на низ селом додому. — А, він до попа з язиком, та й ну на свого рідного тата! Пожди но, щенюку якийсь, я тебе навчу!
Не знати, чи щоб забути про свій нинішній сором, чи щоб набрати більше сили на вирідного сина, чи з якої іншої причини (хто знає, може погані й гидкі нахильності вже вроджені людям такого низького стану, досить, що Василь по дорозі вступив до Шмілової корчми, де вже на лаві сиділо кількох людей і кружив по черзі келишок.
— А, паничу, — почав увечері Василь, добре підпивши, до сина, — то ти мені нині такої ганьби наробив перед цілою громадою?
— Якої ганьби? — запитав Іван знехочу. Йому прикро було нагадувати все, що сталось за останні два дні.
— А, якої ганьби? Щенюк поганий! Допитується мене, ніби не знає! Ти бігав до попа з язиком брехати на мене?
— Не знати, що я такого набрехав! — відворкнув півголосом Іван.
— Ах, ти погана скотино, негіднику якийсь… та на свого тата, що тебе згодував і виховав? То ти мені тепер на старості літ так відплачуєш, що мені через тебе тепер ніяк межи людьми показатися… що всі тепер на мене пальцями показують. Адіть, говорять, піяк, розвійник, марнотратник!… То ти мені вже тепер таке строїш?
Василь, говорючи ті слова, впадав де далі в більшу лютість. Його невеличкі очі загоралися живішим, непевнішим блиском, на лиця виступав гарячковий рум'янець, жили на чолі набігали кров'ю, а зуби стискалися від лютости. Мовчанка Йвана, що за той час не то спокійно, не то несміло сидів у закутку, ще збільшала його гнів.— А, ото ж собі виховав гадину сорокату за пазухою, о! То синочок, що рад би, щоб всі батька відцуралися, щоб всі на нього плювали, пальцями показували, як на диво яке! То мені синочок, о!
— Тату, — обізвався твердо, але трохи тремтячим голосом Іван, — тату, ляжте нині проспіться, а завтра розмова буде по-тверезому. Правда — правдою, я винен у тім, але ви ще більше.
— Що, ти виродку гадючий, ти мені, свому батькові, смієш розказувати, мене винуватити?
Роздрочення Василеве, що так нагло вибухло й зміцніло в останні дві добі, шукало без упину, на кого б виллятися з цілою силою. І ось нагода трапилася: перед очима був Іван бідолаха. Василь в запалі прискочив до нього й з цілого розмаху вдарив його кулаком поза вуха.
— Тату, — скрикнув Іван схапуючись, — а ви що робите?
— Мовчи, виродку поганий! Знай, як батька шанувати!
Він знову вдарив, кров пустилась Іванові з рота.
— Тату, дайте спокій! — крикнув він, виходячи нарешті з свого ніби байдужного спокою. — Дайте спокій, бо зле буде з нами!
— Що? Ще мені грозити? На, ось тобі наука.
І знову вдарив. Лице Іванове посиніло. Йому також не стало терпцю й він п'ястуком штовхнув батька в груди так сильно, що той звалився з ніг і грепнув насеред хати.— Га, поганине! — ревів п'яний, розлютований Василь, силкуючись підвестися з землі й хапаючись за сокиру. — То ти вже й на мене руку здіймаєш? Рад би мене швидше в труну покласти, щоб самому всім подавитися!… О, не діждеш, страччуку проклятий, не діждеш мерзеннику, ні! Ади!
Василь силувався видобути сокиру з-за лави.
— Тату! — проговорив за той час Іван тремтячим, але твердим голосом, най вам Бог того не тямить, що ви про мене говорите, та що зо мною робите! Але щоб не гадали, що я напосівся так дуже на ваше добро та жду вашої смерти, то бувайте здорові! Я відрікаюся всього. Жийте собі, най Бог помагає, доки вам судилося, робіть собі з своїм добром, що хочете, записуйте його по своїй смерти, кому вам уподобається, але мене вже не побачите в своїй хаті! Волю з голоду згинути, волю свої руки по кичеренки проробити, аніж маю слухати, що мій рідний тато таке гадає про свою дитину! Бувайте здорові!
Двері рипнули, й постать Іванова лиш мигнула попід вікна й щезла. Василь стояв за той час насеред хати з сокирою в руці й не знав довгу хвилю, що таке сталося. Його лютість, із початку скажена й сліпа, поволі пройшла, він почав спокійніше розглядати все діло.
„Ігі, а я що зробив! Рідну дитину від хати відігнав! Та й за що? За те, що мені піп не казав у церкві свічку дати? Тьху на тебе, помано! І що то таке велике? Гей, гей, як Бог хоче чоловіка покарати, то насамперед розум у його відбере! Мені б то нині було розумцю більше здалося, мені!…“ Василь довго роздумував і під ніч дійшов навіть до того, що почав плакати, сидячи поночі та сперши голову на криси глиняного комина, під яким не горів нині вогонь, бо не було його кому розложити, — не було Йвана.
Василь думав зразу, що Йван, вимовившись із тою погрозою в першім запалі, вернеться зараз на другий день. Ніч минула для нього дуже неспокійно: погані сни морочили його аж до рана.
То раз бачив усіх своїх синів, що тонули в глибоченній ямі в смердячій кип'ячці й дарма кликали його рятувати. Другий раз йому привиджувався Йван, як напивається в корчмі з чорними, брудними замащеними людьми, що на їх аж дивитися гидко.
Бачить Василь, що й Іван поволі стає такий, як вони, кричить, співає й ганьбить усіх, як вони, п'є й валяється по болоті, а далі наливає порцію горілки, досипає якогось порошку й підносить йому: „Пий, каже, старий, на здоров'я“. Але Василь ніби знає, що це горілка затроєна, що Йван хоче його швидше упхати в могилу, щоб вдавитися його добром. „Геть пішов, негіднику! — кричить він крізь сон і кидає келишком до землі. — Чорта з'їси, що достанеш із мого добра хоч рубець! Ні, ти й шнура не варт, щоби тебе на нім повісити!“
Такі сни плуталися в Василевій голові цілу ніч. Нарешті розвиднілося. Настав один із тих сірих, захмарених зимових днів, коли надворі сніг ліпить, аж дерева тріщать під його вагою, а в селянській хаті й холодно й понуро, темряво й сумно-сумно, мов у домовині, та ще самому. Василь зранку загорнувся в кожуха, назув чоботи й пішов подавати худобі. Потім увійшов до хати, воркотячи з досади, й прийнявся розкладати під челюстьми вогонь, щоб хоч трохи обігріти хату та порозморожувати вікна.
І де той хлопчище повіявся? — говорив Василь сам до себе. Т'адже чень ще не здурів хлопець, не шубовснув собою де в яку діру. Ігій, щезай, маро, з такою роботою!
А то вже звісна річ, що коли чоловік, та ще до того недосвідчений і маркітний, яким тоді був Василь, візьметься до топлива, то ніяким способом не може дійти до ладу. Нічого не йде йому під руки; куди повернеться, все йому завважає. Вогкі дрова не хотять горіти, лиш сичать і куряться. Тут води треба, а коромисла годі найти, там знов цеє, а там теє, й дійде до того, що чоловікові світ закрутиться, й як котрий нетерплячий, то кине все, ще й плюне й ногою затре. От таке саме зробив і Василь. Злий на ввесь світ і на себе, він сів на лаві, поскидавши поліна під припічок. Хата була повна диму, холод проймав його крізь одежу. Вкінці бідолашний не видержав — сплюнув, загорнувся кожухом та й пішов до корчми, воркотячи: „Най тебе тут грім трісне з такою роботою!“.Довгий, рудобородий Шміло ще вчора докінчив торгу з Василем і дав йому на руки половину умовленої суми. Нині Василь не застав Шміла, як звичайно, за шинквасом[10], але йдучи вигоном заздрів його, як сновигався в лисім футрі коло його закопу, — й сніговійниця йому байдуже! — і махаючи рукою, давав накази найнятим уже робітникам. Ніяке слово не годно розказати, як прикро стало Василеві на серці, коли побачив Шміла на своїм батьківськім полі, та ще й погадав собі, що через те поле він вчора так покривдив свого сина. Затрепетало старе, зболіле серце, мимоволі навернулися на гадку Йванові слова: „Тату, най вам Бог того не тямить, що ви робите!“.
Сумне життя пішло тепер у Василя. Іван не вертавсь і нікому було доглянути старого, зробити сякий-такий лад дома, потішити, порадити, розговорити. А зимові деньки понурі, зимові вечори й досвітки довженні, як море… Корчма тільки тягла його до себе, бо тут бодай хоч з яким ріпником побалакає, а то в горілці бодай на часинку втопить свою тяжку, невсипущу гризоту. Мучила його дуже гадка про Йвана. Що з ним сталося? Чи втопився, чи як інакше собі смерть заподіяв, що не вертається?… Але Василь вірив і був майже певний, що Йван надто твердий, надто розумний, щоб зараз смерть собі робити. Значить, став десь на службу. „Ну — погадав собі Василь, доміркувавшись до того, — най собі трохи побуде на чужих людях. Припре його біда добре, вернеться як не пишний“. І заспокоєний тим, Василь навіть не допитувався за сина. Горілка, дедалі, все більше морочила його пам'ять, все рідше він міг розумно думати, а звичайно сидів у корчмі та блукав по селу, мов сновида, бродячи та падаючи по глибокім снігу.
Шміло вмів його притягати до себе, відколи сина не було дома. Хитрий корчмар бачив, що в Василя ґаздівство велике, хоч занедбане, й припадав коло нього, радив, потішав, живив, і поволі-поволі виссав із нього все, що далося виссати. Василь скоро розпустив гроші, що йому Шміло дав за продану частку, попродав худобу й збіжжя, сам навіть не знаючи, що таке робить. Шміло торгувався з ним при людях, писав і підписував контракти, бо все боявся, що ось-ось Іван вернеться й не то, що не дасть батькові далі тратити, а й продане задумає відібрати. Шміло правда й те знав, що Іван не за далекі гори відбіг, але перележавши в одного ґазди в Попелях тяжку слабість, найнявся таки в нього на службу, вражений до живого тим, що батько ані разу навіть не навідався до нього в недузі, ані слівця йому не переказав, щоб вертався або що…
— Відреклися мене, ну, то як собі хочуть! Най собі там ґаздують, як хотять, а я й тут пожию, побачу. — Минула зима. Василева хата стояла пусткою, бо сам Василь більше перебував у Шміла, там і днюючи й ночуючи. Зате в Шміла було людно й весело, чи то в неділі, чи й у будні дні. Немало вже було бориславських ґаздів, що зійшли на таке, як і Василь, бо й такі лучалися, особливо, хто був бездітний, що не мали вже поля, крім якого там городця та того, на чім хата стояла. Не зважаючи на гамір, сум якийсь наліг на ввесь Борислав тої весни. По полях рідко-рідко де виднілися плуги та борони, зате, мов мурашки чорні, снувалися спекулянти, стирчали корби, купи хворосту на коші, млинки, рискалі та оскарби. І поміж хатами гамір не вгавав. Тут трачі ріжуть тертиці на високій кобильниці, там теслі цюпають, мов жовни, обтісуючи та ріжучи дерево — це будують новий магазин, широчезний, низький будинок на склад кип'ячки. Там знов бондарі під голим небом стружуть клепки на бочки. Всюди рух, гамір, крики, гаркіт пилки, стукання сокир, але це не та жива, свіжа рухливість сільського, весняного життя, це зловісні голоси, передвісники нового життя, тяжкого, брудного, нерадісного життя, на яке з цього часу засуджений бідний Борислав. І Шміло розпочав тепер копати „на великий камінь“. Ще зимою він найняв робітників і взявся був до свіжо закупленого Василевого закопу. Догади Йванові справдилися що до волоска. Прокопавши два сяжні, Шміло натрапив на нафтове джерело, що протягом тижня дало більше як 120 ринських чистого зиску. Але з весною Шміло почав на закупленій частці копати три нові ями, а покищо, крутився й запопадав коло Василя, не даючи йому й на хвилю протверезитися, ні пропам'ятатися; бач, хитрий корчмар хотів видурити в нього решту поля. Та й, правду сказати, була пора якраз до того. Василь все дужче підупадав: гризота й горілка підкопувала швидко його розум і здоров'я.
Хто ще знає, що було б сталося, якби бідолаха Василь був найшов між людьми щиру пораду, теплі, привітні и зичливі серця. Але так не сталося, — не тому, щоб Василь уперед не мав багато приятелів, і не тому, щоб це були приятелі зрадливі або невірні. Ні, наш селянин ще не знає, а бодай тоді бориславці ще не знали, що то значить покинути сусіда в біді.
Але з тою самою щирістю, з якою рятували сусіда в пригоді, вірили вони, небораки, в усе те, що говорено їм в церкві з казальниці, та й то не так в саме казання про чуда та догми, а більше в те, що говорилося по казанню. Такої приватної бесіди до громадян звичайно кожний пан-отець не залишає, чуючи конечну потребу, окрім речей „божественних“, згадати й про близькі всім земні справи. Отжеж то в таких бесідах пан-отець не проминув ні одної неділі, щоб виразно не натякнути про Василя, про його грішне й безбожне життя, про пекло, що його жде по смерті, про встид, який робить усій громаді той ґазда, що недавно ще числився до найпорядніших. Легко зміркувати, як прикро було бідному Василеві слухати таких бесід, знаючи, що очі всіх у церкві звернені на нього, що шепти, які залітають з бабинця, йдуть ні про кого, як про нього. Далі-далі, коли пан-отець не кидав своїх натякань, Василь перестав зовсім ходити до церкви, щоб не слухати кожнісінького разу ганьби на себе. Тоді пішли ще гірші бесіди, а на остаток дійшло до того, що пан-отець явно назвав Василя „плямою на ціле село“ і заказав вірним парафіянам зближатися до того непоправного грішника.
А бідний Василь не раз, сидячи у Шміла в кутку, несміло поглядав на своїх сусідів, що пили й розмовляли за столом, а до нього й не оберталися.
Він бачив, що всі поглядають на нього косо й бокують від нього, мов від заповітреного, а хоча хто й заговорить, то якось холодно, сквапно, без тої щирости та теплоти, що ними відзначується розмова добрих знайомих, коли зустрінуться за чаркою. Василь ставав, дедалі, то більшим відлюдком, просиджував цілими днями без слова в корчмі й не міг ніколи зібратися з гадками, котрі в неладі й в якійсь сірій віддалі шибалися по його голові.
Поволі-поволі й на лице його осідав той сумний, невважливий вираз, що відзначає всіх ідіотів, у яких помалу щезає все людське, а лишаються чисто звірячі вегетативні інстинкти.
Вечір. Маєва, ясна ніч, мов легке покривало пахощів, свіжости, теплої пари та холодної роси, налягає на землю У Шміловій корчмі блимає дві нафтівки, освічуючи блідим промінням цілу громаду людей.
Деякі в обтертих, зароплених сорочках, із такими ж лицями, їдять хліб, держачи його в таких замащених та неохайних руках, аж гидко на них дивитися. Це ріпники, що цілий день копали та видобували з ям кип'ячку… Вони позабирали тепер тижневу заплату, і кожний гадає собі на думці: „Ех, дам собі нині духа! Досить увесь тиждень гриз хліб та воду хлептав!“
Але покищо всі сидять ще тихо, казали собі дати хліба, м'яса та пива й їдять швидко, хапаючись, неначе за один раз хотять надолужити за ввесь тиждень.
Круг головного стола засіла друга громада людей. Вони виглядають далеко показніше й порядніше, розмовляють поважно, сміються голосно, поводяться, мов у себе дома. Це бориславські громадяни, що прийшли до Шміла покріпитися та побалакати. Не один в душі аж потерпає, нагадуючи, який то там жінка почне йому парастас вичитувати за те, що останній крейцар пускає марно, а діти в хаті їсти пищать, бо ж то тепер передновинок! Ворушаться бідоласі мурашки з плечима, та годі: про людське око треба й розмовляти весело, й сміятися, й жартувати!
А там за шинквасом сидить довженний, рудобородий Шміло. Він саме вернувся з ванькіра від вечері в камизельці з тороками та в сабашковій шапці. Він не може спокійно всидіти на лавці під стіною й мов злодій раз-у-раз поводить очима кругом. Через бориславських громадян він швидко перемигнув: це „капцани“, від них багато не вторгуєш.
Довше й радніше поглядав у той кут, де сиділи ріпники, доїдаючи вечерю. Між ними почали вже кружляти чарки, розмова ставала голосніша, реготи частіші, а жарти раз-у-раз грубші. Це звичайна пригравка до самого „танцю“. Шміло знає добре, що небавом кров молода розіграється під тими латаними, замащеними сорочками, а тоді все з дороги! Чорт бери гроші, чорт бери здоров'я, чорт бери спання! Жити, вживати світу, доки служать літа!… Шміло знає, що воно й нині до того прийде, бо без того ж не обходиться ні одна субота, й він із радости засукує руки.
Але ось його очі надибали Василя, що сидів коло груби на лавці скулений, мов би вижидав якогось важкого удару, що от-от спаде згори на його плечі. Він дивився в один чорний сук на помості й поволі смоктав люльку на короткім цибусі.
— Василю, Василю! А ходіть но сюди! — закликав Шміло.
Василь, почувши корчмарів голос, встав поволі й підійшов до шинквасу.
— Ну, чого ви так сидите, чому не кажете собі що дати? Вип'єте порцію?
— Т-та! — відказав Василь, здвигнувши плечима. Корчмар налляв порцію горілки, й він випив духом.
— Ну, ходіть сюди, сідайте коло мене… чого будете самі сидіти? Може ще порційку?І не ждучи відповіді, Шміло налляв і подав Василеві, а потому ще кілька раз, доки Шміло не був переконаний, що тепер можна з Василем починати й про „гешефт“.
— Слухайте, Василю, щось я вам хотів казати, — зачав Шміло півголосом, що губився в загальнім гаморі.
Василь спер голову на лікоть і німо почав вдивлюватися в порожню порцію. Шміло наповнив її, а Василь, мов бездушна машина, підніс до вуст…
— Видите, я вам хотів сказати що… хто знає, як, що й куди, а може б для вас було ліпше, якби ви продали мені половину свого ґрунту. До чого вам його тепер, коли не маєте з ким його обробляти? А я вам гроші дам стільки, що будете мати, поки віку вашого. Ну що, будем могорич пити?
Шміло за тим словом узяв Василя за плече й потелепав ним добре, немов хотів збудити його зпросоння. І справді Бог знає, чи Василь чув Шмілові слова; тільки слово — ґрунт вразило його притуплену пам'ять і збудило в нім якусь темну, непевну й неозначену тривогу. Він позирнув на корчмаря, немов би перший раз його бачив, і захитавши головою, проговорив:
— Ні, ні! Того не буде! Не хочу, чуєш? Не хочу!
Так не раз, буває, дитина мала упреться, сама не знає чому: не хочу того, та й не хочу! А чому не хоче й чого не хоче — і питати дарма.— Ну, як собі схочете, я вас не силую! Про мене, най вам пусткою лежить, а що мені до того? — відговорювався хитрий Шміло, наливаючи Василеві ще одну чарку. В його голові вже зробився другий плян, безпечніший і певніший. Але саме тоді, коли ладився ще щось заговорити до Василя, піднявся за тим столом, де сиділи ріпники, такий галас та ґвалт, що Шміло мов на спружинах підскочив і побіг гамувати крик.
— Що тут таке? Що тут таке? — розлягався його пискливий голос серед загального гомону. Ріпникам уже зачинало „підступати до голови“. Вони повставали з лавок, почали розмахувати руками та говорити голосно; жарти викликували спірки й власне от-от доходило до бійки, коли Шміло вмішався, розбороняючи напівп'яних парубків.
— Ну, що ви робите? Дайте спокій, чи не можете забавлятися спокійно, як Бог приказав? На що вам битися та волосатися?
— А ти, спекулянтська мордо, чого межи нас пхаєшся? — гукнуло йому кілька грубих голосів. Шміло зачав говорити далі, а ті гудіти ще дужче, далі й п'ястуки загримали об стіл ба й пляшки задзеленькотіли об підлогу. Гамір зчинився несказаний, Шміло ніби кричав і репетував, що це „розбій“, але на думці сміявся й тішився з того, знаючи, що тепер видере від п'яних усе, що мають.
А Василь під час того галасу та гуркоту сперся на брудний стіл головою й заснув твердо, мов дитина.Поволі, одностайно волоклися дні в Бориславі. Спокійний лад селянського життя замутився. Грюкання, стукоти, крики, свари та співи не вгавали як день, так ніч. Поля не зеленіли широкими ланами, як уперед, хвилюючи та шелестячи від теплого вітру. А на місце свіжої пахучої зелені повставало щоразу більше горбків сірої глини, під котрими в темній, задушній глибині за кварту горілки працювали цілими днями парубки та чоловіки, обмащені та заталапані, працювали гірко, видобуваючи незлічені скарби своїм гнобителям.
Минуло літо, минули жнива, та небагато обжиночних пісень розлягалося по Бориславі. За горбами в Тустановичах, Попелях та других сусідніх селах стояло по полю полукіпків, що зірок на небі, а на бориславських частках лиш де-не-де кладенички видніються. Вже другий рік — кара від Господа, та й годі!
Василеве поле засівав Шміло, бо Василь ні до чого й не брався. Але хитрий шинкар доглядав його, мов дитину, пантрував, годував, а найбільше поїв та пильно зважав, щоб Василь як можна менше виходив у село. Та й Василь, правду сказати, не дуже квапився, бо до кого ж мав удатися? В селі всі його цуралися, хоч багато було нічим не ліпших від нього.
Десь коло Покрови це діялось. Василь сидів у корчмі під грубою, чогось засумований. Правда, його лице не виявляло ніякого смутку, бо воно взагалі нічого не виявляло; але його вуста говорили, мов крізь сон: „Михайлику мій, синочку любий, де ти? Чому ти до мене не навідаєшся? Ади, мене тут кривдять, виганяють із хати, ганьблять, а я ж таки ґазда, багач на все село! Видиш, синочку, видиш!“.
Страшно дивитися на чоловіка, в якого разом із занепадом організму пішли в розлад усі духові сили. Страшно слухати як такий нещасливий в якімнебудь зворушенню несвідомо вимовляє свої вражіння словами, з котрих сам не може собі здати справи, а котрі все ж таки не що інше, як відголоски всіх найсильніших вражінь його попереднього життя, що якийбудь слід лишили в його пам'яті. Слова ллються з уст, але по очах такого чоловіка видно, що його дух, його увага захоплена зовсім чимсь іншим, непевним, невловимим. І мимоволі насунеться гадка, що це говорить не той чоловік, що перед нами, а що це з нього говорить щось друге, чуже, не знане досі, якась друга душа.
Але Василеві слова мали зв'язки з дійсним життям. Від якогось часу Шміло, видимо осягнувши свій плян, замітно охолоднів до нього, почав обходитися з ним, як із слугою, далі-далі як з непотрібом, що дарма в хаті являється. Василь-бідолаха довго не запримічав нічого. Для нього все було добре, коли тільки була йому порція-друга горілки та лавка під грубою для ночлігу. Але шинкар, певний своєї здобичі, не гадав далі пильнувати й доглядати Василя й постановив собі якнайшвидше позбутися його з хати. Ось нині рано, коли Василь устав і не кажучи й слова, як це робив звичайно, підійшов до шинквесу та протягнув руку, Шміло показав йому дулю. Але Василь видивився на нього, мов дитина, що ще не розуміє, як до неї що заговорити, і рука стриміла й далі над шинквасом.
— Ну, чого хочеш, піяк? — гаркнув шинкар, одвертаючись до стіни.
— А, горілки! — сказав Василь, киваючи рукою.
— Не дам! Іди собі до чорта! Досить мені дармоїда держати!
— Ну, давай, давай! — договорював Василь, не слухаючи, що йому говорено.
— Чи ти собі не підеш від мене, ти псявіра, піяк якийсь! Я не маю горілки дурно! Заплати мені за все, що проїв у мене та пропив! Давай гроші!
Василь широко витріщив очі на Шміла й стояв ні в дві, ні в три. Шмілові не стало терпцю: він вихопився з-за шинквасу й щосили пхнув Василя до груби. Ударився сердешний Василище ліктем об стінку й без сили сів на лавці, понуривши голову. І нараз, коли шинкар воркотів під носом на нього всякі наруги та погрози, він промовив наведені слова до Михайлика. Його голос тремтячий розлігся в порожній, широкій корчмі, мов голос мерця, а самі слова були так несподівані, що аж Шмілові мурашки поза плечима заходили.
— Nü wues? Schojn meszügge gewein[11]. — прошепотів він сам до себе.В тій хвилі відчинилися двері й на порозі став гарно одягнений стрункий парубок із кошиком за плечима.
— Дай Боже доб… — зачав він, здіймаючи капелюха та оглядаючись кругом, але урвав на півслові, побачивши Василя на лавці.
Він встромив очі в його помарніле, набрескле лице, стежив непевні, мимовільні рухи його рук і голови і стояв довгу хвилю, немов силувався в тій страшній руїні чоловіка розпізнати недавнього ще Василя Півторака.
А Шміло й собі ж вліпив котячий хитрий погляд у парубка. Зразу на його лиці намалювався якийсь неспокій, але зараз-же його зеленкуваті очі запалали втіхою. Він пізнав Івана й догадався, що той, вислуживши три чверті року, прийшов назад до тата, щоб його рятувати, та заразом був певний, що Йван прийшов уже запізно.
Іван повів батька мовчки до старої, запустілої хати. Господи, що діялося в душі у бідолашного парубка, коли побачив усе ґаздівство занедбане, запущене, зруйноване, коли побачив, що тут, де недавно ще плило тихе, спокійне, достатнє життя, тепер ні волосинки худоби, ні стеблинки збіжжя, — що все припало порохом, приросло осетом та кропивою!… Він аж за голову взявся, оглядаючи руїни своєї батьківщини, але татові не говорив уже нічого. Василь за той час сидів на своїм давнім місці на припічку, хоч між челюстьми не горів огонь, а по хаті провівав той прикрий, що до кости пробирає, холод, яким одгонить усяка пустка.
Вечоріло. Сонце закотилося за тяжкі, сірі хмари; від заходу потягнув холодний вітер; збиралося на негоду; ціла хмара густого, удушливого нафтового сопуху лягла на Борислав, немов убозство й недоля придавили його своїми широкими грудьми. Іван оглянувши обійстя, посумувавши та подумавши, що діяти, пішов до Кирницького купити хліба й теплої ковбаси на вечерю для себе й тата. Вернувшися з закупленою стравою, застав Василя на тім самім місці, де був лишив його; він сидів і тремтів од холоду. Іван затопив у печі й поставив перед татом хліб та ковбасу.
— Перекусіть, татуню, ви нині виголоднились не абияк.
Василь сягнув по хліб та ковбасу, та якось так незручно, мов несвоїми руками. Відрізав окрайчик і довго держав його в тремтячій руці, все скоса поглядаючи на сина.
— Що вам, татуню? Чому не їсте? — спитав Іван, доїдаючи свою частку. Василь нічого не відказав, оглянувся якось чудно по хаті, зазирнув під лаву, підніс окрайчик до рота й знов із боку поглипнув на сина, крадькома, несміливо, неначе хотів що йому сказати, та й сам того стидався. Іван з властивою всім бідним догадливістю покмітив зараз, чого татові бракує. Його лице посумніло, і мов чоловік, що бере на себе якийсь великий тягар, він устав, не кажучи й слова, і почав збиратися до відходу.
— Ні, ні… не йди, не треба… не буду вже, бігме не буду! — пролепетав Василь, і собі ж догадавшися, що син задумав, але Йван був уже в сінях, а за хвилю рипнув дверми і вийшов на вулицю.
— Ну, от мені й щастя! — гадав собі Йван, ідучи вулицею до шинку. — Гадав, застану тата при роботі, дома, на господарстві, здорового, як Бог приказав, а воно от що вийшло! І що з ним тепер робити? Як його доглядати, як пантрувати? Вже видно, що від трунку так легко не відвикне, коли без тої парухи й кусник хліба йому в горло не йде!… А тут ще й господарство прахом пропало, хоч розщибнися на голотечі! І що тут на світі робитоньки?…
Іван зовсім справедливо гадкував, що ніяк татові так швидко відвикнути від горілки. Його старий, гризотою надломаний організм, перепалений надмірним уживанням алкоголю, тим тільки й держався, що поганий трунок додавав йому сили. Василеві довелося б пропасти, якби хто раптом схотів відзвичаїти його від смертельного, палющого трунку.
Швидко вернувся Йван з квартою горілки й засів знову з татом кінчати перервану вечерю. Після двох чарок оживилося трохи Василеве лице, в очах заблискотіли слабенькі іскорки, але розмова якось не йшла, та й їсти Василь їв дуже мало, як не налягав на його Йван.
— Ну, татуню, що ж ми тепер будемо поробляти? Як тут собі світу зайти? — почав Іван, поприбиравши останки вечері та поставивши пляшку з горілкою у кут на полицю. Василь за той час усе ще сидів на припічку й видимо силувався не глядіти на пляшку, відвертався, зітхав і не знав, де подіти свої руки. А коли Йван взяв її з припічка, він лиш раз крадькома поглянув на полицю, де була схована горілка, і знов боязко відвернувся. Іван не завважав того. Його мучили гадки про те, як поправити ґаздівство.
— Та от, адіть, моя заслуженина невелика, всього 30 ринських, ну, але на перший раз то й те до чогось здасться. Ну, а через зиму треба буде тут таки стати де на роботу.
— Та так, синку, так — сказав Василь.
Довго ще розговорював Іван, силкуючись не дотикатися й одним словом того, що батько звів господарство нінащо, а Василь усе притакував, часом дрімав, а часом поглядав крадькома догори, на стелю, а там на полицю, де стояла в куті пляшка з горілкою.
— Та що, може б ми вже спати пішли? — сказав напослідок Іван, бо побачив, що від тата годі добитися живого слова.
— Та так, так, ходімо спати, — підхопив живо Василь, — ти змучився, небоже, правда?
Іван, не відповідаючи нічого, почав вечірню молитву, разом і роздягаючися та вишукуючи всяке курмання на постіль для батька.
Іван довго не міг спати, чи тому, що лежав на голім запічку, лиш одною сірачиною вкритий, чи тому, що по хаті продувало різким холодом, чи може й спати йому не давала тяжка гризота, що мучила його невідступно весь нинішній день, відколи побачив батька й батьківщину в такім нужденнім стані. Бідний парубок і не догадувався, що стан той далеко-далеко гірший, як не йому на перший погляд видалося! Василь лежав спокійно, бачилося, спав. Аж десь коло півночі, коли на Йвана почала находити перша дрімота, пробуркав його якийсь незвичайний шелест на батьковій постелі. Дрімота пропала зразу. Іван скулився, запер дух у собі й насторожив уха щосили. Ось він чує шаркотання, наче хто ступає по хаті босими ногами, далі глухий стукіт, мов хтось мацає по стінах та прилавках. З першого разу прийшли Йванові на гадку глухі вісти про небіжку маму, ніби то вона ночами ходить по хаті, й волосся звелось йому вгору на голові від забобонного, мимовільного переляку. Але от чує — дренькнула миска на полиці, лава задудніла від тяжкого ступання, і Йван, витріщивши щосили очі в пітьму, побачив темну, невиразну постать батькову, що стояла на лаві й одною рукою придержувалась за горішню полицю, а другою видимо мацала по закамарках. „Що це таке? Чого він поночі там шукає?“ — була перша його гадка, але по хвилі якесь булькання нарозуміло його й посвідчило ясно, чого шукав старий Василь. Гнів та огида опанували Йвана зразу. „Старий піячище“! воркнув він сам до себе, але зараз же почув глибокий, сердешний жаль до батька, що не з власної ж волі таким став і що може в тім і його, Іванової, вини немало. Бо на що ж він покинув батька в такий час, коли той, згризений, надломаний та лихом прибитий, не міг не прогніватися за такий його вчинок і такі слова? Чому не змовчав, не простив татові хвилю забуття? „І що з ним тепер робити? На кого лишити, як прийдеться мені йти цілими днями на роботу? Ох, Господи небесний, за що ти мене так тяженько караєш?“
Такі гадки сунулися, мов тяжкі хмари осінні, через Іванову голову. А пляшка довго-довго булькала, поки вкінці, видко не спорожнилася до дна; Василь непевною рукою положив її на полицю, а сам, знову стиха мацаючи та ступаючи по хаті, поліз на постіль, з тяжким, глибоким зітханням упав на неї і в одній хвилі заснув, мов забитий. Так переспав цілу ніч, і не поворухнувшись, тільки з його грудей чутно було час від часу зловісний дихавичний хрип, який наші селяни означують сумно-гумористичним виразом: „Христос у грудях грає“.
Годі оповісти, як прикро й соромно було другого дня рано Йванові зустрічатися поглядом з батьком. І Василь, прокинувшись, видно дуже встидався своєї вчорашньої слабости, а коли син перший поглянув на нього, скільки міг спокійним поглядом, йому видалося, що це гнів і погроза, і бідолашний батько почав тремтіти всім тілом, мов мала дитина перед прутом, і ледве чутно пролепетав:
— Іваночку, то останній… не буду більше, бігме ні…
Але ледве Йван встиг якнебудь оговтатись та дещо в хаті поприбирати, аж тут прибігає до хати паламар, чоловік низенький, сухий, з посивілим волоссям над вилицями, але на свій вік дуже живий і рухливий.
— Слава Ісусу!
— Слава на віки, — відказав Іван.
— Іване, Іване, — задріботав старий, — от добре, сину, що в хаті тебе застав, а то біжу та й гадаю собі: ану ж но він уже пішов куди! А воно ні! Добре, синку, що тебе бачу: мене єґомость прислали, щоб як стій ішов до них, щось тобі мають казати.
— Мені?
— Ага, ага. Та от кума Василя просили. Куме Василю, зберіться, чогось вас еґомость просять. Учора, як дізналися, що Йван вернувся, та й кажуть: ну, добре, треба буде з ним поговорити. Ходіть, та швиденько.
Говорячи ті слова прудко, мов горох розсипаючи, паламар вертівся й скакав по хаті то до Йвана, то до Василя, розмахуючи лісковим костуром мов гасильником. Іван не мало зачудувався, чуючи несподіваний заклик. „Що він мені має сказати? Може знов яку таку раду, як торік?“ подумалося йому. А Василь сидів, не говорячи й слова, та покивував головою, мов сонний, але його помарніле, нужденне й зостаріле лице не виявляло ні цікавости, ні зачудовання, ні взагалі якогось почування.
— Ну, що тату, — сказав Іван по відході паламаря, — треба б нам таки піти до ксьондза; хто знає, що йому там такого треба.
— Ая[12] синку, ая, — сказав Василь, рушаючи з місця.
Якось натяг Іван на нього кожух, загорнув на себе гуню й вдвох пішли по болоті після вчорашнього дощу.
Бориславський пан-отець був чоловік середнього віку, середнього росту і взагалі середня звичайна людина, яких багато зустріти можна. Лице його не виявляло ні одної різкої типічної риси, вдача ні одної виразної, смілої признаки, ні одної сильної пристрасти. Такі люди у нас лучаються дуже часто в так званій освіченій верстві нашого народу. Їх холодна, спокійна кров ніколи, або рідко коли бунтується проти їх розуму, тож і розум їх, не маючи сильного противника, звичайно не сягає поза межі щоденного, спокійного життя, а сягнувши поза них, чує себе зовсім не дома. Таким людям легко стати чесними й порядними людьми в звичайнім, буденнім значенню, а будь вони якими там небудь начальниками, пастирями, проводирями, їх підвладні бувають з них задоволені, та й по всьому. І бориславський пан-отець був чесний чоловік, щиро бажав добра своїм громадянам, але за хатніми справами, за одностайним рухом щоденного життя ніколи йому було й подумати, чи можна досягти того добра і як це зробити. Він обмежився на тім, що приписував ритуал, чому його вивчено в семінарії, себто на моралістичних проповідях, і поза абстрактну моральну науку він не виступав. Гріхом було б сказати, щоб колинебудь його слова були спеціяльно націлені на певну особу, щоб його вчинки виявляли коли бажання несправедливого зиску, злість, або щось інше таке. Як коли лучалося, що він вимагав у якого багатшого вищу, як звичайно, ціну за яку там „божу потребу“, то виходило це більше з засади: „маєш багато — багато й давай“, а не з якої там зажерливости та здирства.
Але від якогось часу пан-отець побачив, що парафіяни бідніють, що спекулянтів напливає в село, дедалі, то більше, і що через те навіть його здобутки значно поменшилися. Ось він почав більше вважати на громаду, кликав не раз цього або того до себе вільним часом, чого давніше ніколи не бувало, й навчав, розуміється, не з практичного, а все більше з морального, церковного погляду. Така наука ждала нині Василя та Йвана.
Тремтячий, зляканий став Василь перед пан-отцем, мов сільське хлоп'я, що перший раз прийшовши до школи, побачить вусатого професора[13] з тростиновою паличкою в руці. Його хиткі й непевні думки до решти переплуталися, капелюх випав із рук і впав на підлогу, а він довго поглядав на нього, схилився, почав хапати рукою, буцім хотів підняти, але саме тоді заговорив пан-отець, і Василь мимоволі обернув на нього очі й довго стояв схилений та хапав рукою по підлозі, не можучи вхопити випущеного капелюха.
Пан-отець з першого разу заговорив до Йвана.
Не знати чому, але спершу він удав, що не помітив Василя: може хотів ще більше спокорити й привстидати „непоправного грішника“, даючи перед молодому перед старим, синові перед батьком.
— Ну, що там, Іване? Ти вже вислужив? — спитав він, оглянувши поважно парубка від ніг до голови.
Іванові самому було не менш прикро, як і батькові; він уклонився ще раз і відступив кроком назад, щоб пан-отець зважив на Василя.
— Та вислужив, прошу ласки єґомостевої. А от нині рано паламар приходив та казав, що єґомость мають щось з татом поговорити; а вони щось трохи на ноги не здужають, так і я вже з ними сюди прийшов.
— А, правда, й ви тут, Василю! — скрикнув пан-отець, ніби то аж тепер побачивши старого та чудуючись. — Аякже, аякже … давно ми вже бачилися, правда? Щось ви на нас дуже загнівалися! А, а! Ні до церкви не ласкаві загостити, ні де! Ну, видко, прогнівили ми вас!… А може й те правда, що кажуть: у церкві нічого не дають, а у Шміла то можна бодай за гарнець жита порцію горілки дістати! Га, і то може бути!…Василь стояв і тепер, як перше, витріщив мутні очі на пан-отця й дарма силувався надибати на підлозі свій капелюх. Тупий і безтямний вираз його лиця свідчив, що він не порозумів зовсім, чого хоче від нього пан-отець.
— Ну, що Василю, розказуйте, як вам жилося, поводилося за ті часи? — говорив далі пан-отець глумливим тоном, але побачивши, що Василь і не збирається відповідати, відвернувся швидко від нього й знов заговорив до Йвана:
— Ага, ага, я й забув спитати тебе, як там у вас, що? Господарство в порядку, чи ні? Бо то знаєш, мені вже й війт говорив, і другі люди, що як тебе не було, то щось там Шміло дуже ґаздував: усе, що міг захопити, носив із обійстя.
Іван на такий несподіваний зворот розмови не знав, що й казати. Пан-отець торкнувся найтяжчого питання, й Іван довго вагувався, чи говорити пан-отцеві по правді, чи ні? Далі погадав собі: що ж робити, ховатися тут ні з чим, коли біда за плечима, й ще до того тато в такім стані, що ні їх самих у хаті лишати, ні до ніякої роботи ставити. Їм тепер найліпший був би супокій та догляд добрий, а я відки на те стягнуся… От може б єґомость…
Дивна гадка блиснула Йванові в голові. Він попросив пан-отця, щоб дозволив татові сісти, а сам пішов із ним до другої світлиці. Тут розповів пан-отцеві про свою гризоту, про спустошене ґаздівство та батьків нещасливий недуг, що пожер усі його сили. Оповівши, Йван просив у пан-отця поради.
— Гм гм.. — сказав пан-отець, хитаючи кілька разів головою, — а бачиш, небоже, а бачиш, до чого воно доводить! Стережися порції, небоже, як огню пекельного! А поради? Яку ж я тобі дам раду? Що ж я тут можу зробити? Скажи сам, що я можу зробити?
— От, знаєте, єґомость, що? Візьміть ви тепер тата до себе… Най побудуть трохи у вас: тут під вашим оком вони будуть все, так… знаєте… ніби на пристяжі, вже собі так не дозволять… того… Ну, а там за ложку тої страви та за нічліг, то вже ми вам того дурно не схочемо. Та коли б тільки вони бодай трохи поправилися, то я за той час бодай сяк так господарство на ноги поставлю та й може то Господь милосердий дасть що якось зможу чогось дохрапатися!
Пан-отець, почувши таку дивну бесіду тепер і собі ж роззявив рота й витріщив очі, як те робить і наш брат, простий чоловік. У його була вражлива натура, а такі слова зачудували його. Далі-далі почав гадати та міркувати, що воно таке, і чи воно що пособить і хто знає, як воно може статися, і що з такого чоловіка ні вигоди в хаті, ні нічого. Але Іван і сам певен був, що це найліпший спосіб і найпевніші руки, на які можна батька звірити, й почав просити й благати так, що пан-отець нарешті таки пристав.
Іван радий, що так сталося, пішов сказати батькові, на чім стало.— Ну, що ж, татуню, — кінчив він, — як же ви?… Єґомость хотять, щоб ви тут лишилися й прожили до весни під їх доглядом. Пристаєте на це?
Василь ледве-ледве зміркував, про що ходить.
— Єґомость хотять? — спитав по хвилі.
— Та вжеж — відповів Іван. — Ну, що ж, лишитеся?
— Ні, — сказав Василь і сильно похитав головою.
— Та чому ні?
— А ти що будеш робити? — спитав Василь.
— Я? О, за мене не бійтеся. Мені навіть ліпше буде, як ви будете тут.
Василь на диво та на чудо, неждано-негадано відразу порозумів ті слова. Глибокий пекучий біль вхопив його за серце; то щеміли останні іскри, що дотлівали вже, почування щиро-батьківського. Він не сказав ані слова, але так сумно, так жалібно скривив уста, мов дитина, яку безвинно вдарили; його змарніле, пожовкле лице буцім говорило: от до чого я дожився, — власна дитина від мене відрікається. Іван спостеріг це й швидко додав:
— Ні, татуню, не думайте, щоб я те казав так, що ви ніби мені не любі або що! Борони, Господи! Отто б з мене була дитина добра! Я це лиш проти того кажу, що от тепер треба мені буде день-у-день то на роботу, то сюди, то туди, а ви що? І слабі, й недужі, що ж би ви самі робили в хаті? Та я от тому й єґомостя просив… Т'адже знаєте, тут вас швидше хтось і догляне і все…
— То це ти єґомостя просив?
— Та я… або що?
— Нічого, нічого… Га, то вже коли так…
— То що, коли так?
— То вже хіба я лишуся!
— Лишіться, татунцю, лишіться. Лиш до весни… Я за той час припоряджу дещо, ви поздоровієте, та й будемо знову жити разом, ладно, любо, як Бог приказав…
Багато ще такого говорив Іван, але все дарма. Василь не слухав його: зранене серце не так швидко гоїться у старих та ще хорих людей. І всяка рана, хоч би й найслабша, у них болить у десятеро дужче, ніж у кріпшого та здоровішого. І розставання їх було сумне та невеселе. А пан-отець за той час прохожувався вздовж і впоперек по сусідній світлиці, роздумуючи, що тут починати з Василем і яким способом швидко й певно поправити непоправного грішника. Бо треба ще й те запримітити, що пан-отець недужний ідіотизм Василя прийняв за впертість і закам'янілість, властиву всім тяжким і непоправним грішникам, і тому то рішився тепер пробувати всяких способів, щоб ту впертість подужати й зм'ягчити закам'яніле в грісі Василеве серце.
Коли відійшов Іван, Василь перший раз почав оглядатися кругом себе, а побачивши, що він сам посеред чужої хати, почув якусь непевну тривогу, якийсь страх, мов перед наближенням великої небезпечности. Білі, чисті стіни вражали його непризвичаєні очі; крізь вікна виднівся невеличкий сад з пожовклим листям та зарослими доріжками, а далі за коротенькою, пустою вже стернею, шумів темно-зелений сосновий бір карпатський, званий у Підгорян Ділом. Той вид здався Василеві таким пишним та хорошим, таким новим та свіжим після душної Шмілової корчми, що як стій забажав освіжитися в тім різкім осіннім повітрі. Увійшов пан-отець.
— Ну, що, Василю, ти тепер у мене лишишся.
— Та так, єґомость, — сказав Василь, хитаючи головою.
— Але знаєш, у мене годі буде даром хліб їсти, що зможеш, те треба робити.
— Треба, єґомость.
— А Шміла, небоже, треба зовсім забути: я буду гостро того пильнувати.
Василь, не знати від чого, звісив голову й не сказав ні слова.
— Ну, — сказав пан-отець далі, — нині візьмеш собі рискаль і граблі, будеш у саду доріжки прочищати. Знаєш?
— Знаю, єґомость.
— А тепер іди до кухні, най дадуть тобі чогось попоїсти.
Василь аж тепер підняв капелюха з підлоги й пішов непевними, хиткими кроками до кухні.
Сунуться небом сірі хмари з-за Діла на доли та кроплять дрібним холодним дощиком. Потягає вогкий вітер по саду та стрясає сухе листя з галуззя. Сіро, сумно, мляво на світі. Якась вагота нависла над землею й давить, бачиться, все живе, спирає дух у грудях, спиняє рух, проганяє думки веселі. Затяжила вона, видко, й на Василеві. Хитається він, бідолаха, по крутих стежечках саду й хоч загорнений добре, тремтить від холоду. Свіже повітря зовсім його не відсвіжує, — навпаки проймає, дедалі, все дужчим холодом, налягає на груди, мов камінь. Пишний вид зовсім його не веселить — навпаки, навіває на нього, як він придивився, нудьгу якусь та тугу, будить у серці якесь люте, давно приспане горе. Дарма силується бідолаха розрушатись, розігрітися при роботі, дарма хапає тремтячими руками то за рискаль, то за граблі — сили його покинули, все тіло якось деревіє. „Ех, розігрітися б… так трошки!“ — подумав собі Василь, але зараз-же й злякався і облишив цю гадку, пригадавши собі слова пан-отця: „Буду гостро пильнувати, щоб“… Але поки це гадає, вже з рук його випали граблі, випав рискаль, все якось щезає йому з-перед очей. „Як холодно! Треба розігрітися, конче треба… тоді до роботи, тоді сили прибуде!“
Такі гадки снувалися по голові Василеві, а тим часом незнана якась, темна, сильна рука гнала його далі й далі на край саду до перелазу, за котрим загиналася втоптана стежка до села. „Ні, я не піду, треба перемагатися, треба якось устояти… А що єґомость скажуть?“ — промайнуло в Василевій голові, але він за той час уже переліз через перелаз і спішив щосили стежкою поперек поля до Борислава.Пан-отець був зайнятий в стодолі, тому то аж по обіді спостеріг, що Василя нема в саду. Почав зараз допитуватися слуг, де він, але ніхто не бачив, як він пропав. Старий слуга Климко говорив навіть, що „хто знає, чи не полізла біда де в калабаню та не пропала, а то, каже, так йому щось з очей пахло, що недовго йому на світі жити“. Але пан-отець махнув нетерпеливо рукою на таке пендичення та й сказав: „Е, говори своєї! Піячисько негідний! Десь до корчми потирився! Я вже добре знаю, що йому з очей пахне, не бійся! Ану но підіть хто в село, чи не найдете його де в якім шинку! Приведіть мені зараз його сюди!“
Сказавши це, пішов пан-отець до покою, а старий Климко покивав головою, нібито дуже йому не хотілося вірити в єґомостеві слова. „А втім, — проказав він по хвилі, — що мені до того? Ну, Сеню, збирайся та бігай, коли єґомость казали… будем видіти!…
Сеньові, двадцятилітньому, кріпкому парубійці не треба було того два рази говорити. Живо загорнув на себе полотняний куртак, підперезав вузьким ременем, та й погнав у село, насунувши на чоло невеличку смушеву кучемку[14]. Він тішився дуже тим ходом, бо на селі у нього була люба дівчина, котру без того він би не побачив, хіба аж у неділю. А крім того кортіло його й порцію горілки випити, бо пан-отець дома ніколи й на очі не хотів її бачити. Не треба казати, що Сень, правда, швидко забіг насеред села, але тут не дуже коротко забавився у вдови Гнатихи, розмовляючи то з старою, то з своєю любкою Оленою, що саме тоді збиралася дергати льон у сінях.
Аж десь-колись Сень нагадався, за чим його пан-отець послав.
— Ага, Гнатихо, — сказав він, — отто з мене! Я й забув, по що прийшов! Чи не бачили ви де тут старого Півторака?
— Півторака? А на що його тобі?
— Та от єґомость послали мене, щоб його як стій завів на резиденцію[15].
— Півторака на резиденцію? А то що таке? Ігій!… Ага, правда, ти питав, чи де його не бачила? Бачила, бачила! От перед полуднем надволікся долі селом та й пішов до Шміла. А я собі ще гадаю: от старий Півторак іде пропивати решту поля! Аж тут слухаю, крик якийсь зробився коло шинку. Вибігаю, дивлюся, а то Шмілиха борюкається серед вулиці з Василем. І так тобі кричить та пищить, а все бідного Півторачища в плечі кулаками дюгує, а він усе впирається, все позирає на шинок. Ігій, що таке? — гадаю собі. — Побігла я туди, інші люди понадбігали: що таке, що таке? Шмілиха нічого, лиш усе своєї, ще дужче пищить: „Піячище якийсь, я не хочу його й на очі видіти! Чого він лізе до моєї хати!“ Тут люди до неї: „Стій, жінко, не бий, говори, що сталось?“ А вона як не розпустить писок та до нас: „А вам що до того, мудь, гаврило, хомут? А не підете ви собі до чорта матері?“ Пек тобі, бідо, — гадаю собі, — най тя хороба спітче! От я питаю Василя: Та що то таке сталось? А він стоїть, мов стовп, ні в дві, ні в три, а далі плюнув, зітхнув, та й поволікся он туди до Мошка, до шинку…
— Куди, кажете, до Мошка? — спитав Сень.
— Ага, туди ж до рудого Мошка. Тамій, бачу, й дотепер сидить, бо не вбачила, щоб відти виходив.
Сень не дослухав до кінця її слів і щодуху побіг болотистим перевулком до Мошкового шинку.
А з Василем ось яка була притичина. Вийшовши з попівського саду, він ледве-ледве затюпав до Шміла, все воркотячи собі по дорозі, що „про Шміла, небоже, треба зовсім забути“, і що єґомость дуже б гнівалися, якби він упився, і що Іван, то недобра дитина, не любить свого тата, хоче його вигнати з його питомої хати та пустити по жебрах. Але не вважаючи на всі ті гадки й слова, Василь йшов та йшов далі, не силкуючись навіть розпізнати, куди й чого він іде. І зовсім йому не дивно стало, коли опинився перед Шміловим шинком, а далі, й на хвильку не задумуючись, просто пішов до середини й мовчки став біля шинквасу та простягнув руку до Шмілихи, домагаючись тим способом звичайної порції горілки.
Шміла не було дома. Він ще на весні докопався нафти у Василевім закопі, а влітку черпав уже з трьох других закопів, виритих на купленій частці ґрунту. Певна річ, що тепер Шміло орудував уже немалим капіталом. Але йому не досить було того. Він довгий час працював над тим, щоб осягнути більше, — й тепер його мета справдилася. Він поїхав до Дрогобича, щоб поробити, що треба, в уряді. Шмілиха, звичайно, не знала, що це за діло, — але те знала добре, що Василеві нема вже чого догожати. От вона, побачивши простягнену руку Василеву, розлютилася дуже й почала звичаєм усіх шинкарок кричати, клясти та ганьбити Василя. Але той зовсім не зважав на її клятьбу й стояв далі німий, нерухомий, з простягненою над шинквасом рукою, доки розлючена шинкарка не зірвалась та не пхнула його щосили в груди. Василь, що й так не був сильний на ногах, перехитнувся, стратив рівновагу й повалився горілиць назад. На нещастя стояв недалеко за ним стіл з порожніми пляшками та порціями, — і Василь упав на нього плечима. Стіл перехитнувся, пляшки та порції попереверталися й дзеленькотячи попадали на підлогу — пішли в шматочки, але Василеві не сталося нічого. Аж тепер шинкарка, оглушена бренькотом, впала в страшенну лютість, наробила вереску на пів села й вишпурила бідного Василя з шинку на вулицю.
Опипившись таким робом знов на вільнім повітрі, Василь стояв якийсь час без чуття, без думки серед людей, що почали сварку з Шмілихою, а далі пішов, бродячи в болоті, долі брудним перевулком. Із одної хати, бруднішої й обдертішої від других, закликав його хтось крізь вікно. Він озирнувся, витріщив очі на хату й на віху над дверми, що у нас означає шинок, і не тямлячи, хто й чого його кличе, увійшов до середини. Це був шинок, що звався — „у рудого Мошка“, один із найнужденніших і найвідразливіших шинків у світі. Прогнила підлога покрита була грубою верствою рідко розмішаного болота, — на брудних лавах, ба й попід столами, лежали обдерті люди в чорних, оброплених лахах[16], з глинистими, страшними лицями, на котрих писали свої сліди і недуги, і втома від роботи, і лінивство, і нужда, і Бог знає які ще „гріхи головні“. Лиш два такі чоловіки стояли серед корчми та хриплими, надірваними й незгідними голосами співали якусь сповиточну думку. Василь, опинившися раз у шинку, забув зовсім, що хтось його кликав і просто підійшов до шинквасу та простягнув руку так само, як у Шмілихи. Рудий Мошко знав добре Василя і його теперішнє життя, знав добре, що грошей за горілку у нього нема, але побачивши на нім ще досить добрий кожух, покмітив швидко, що за кварту горілки й те добре, і, наллявши велику порцію, підніс її Василеві.
— А, Півторак! А видиш, прийшов! А то, бачу, плентається, чорт знає куди, гадаю собі, закличу чоловіка!…
Василь широко витріщив очі на ріпника, що так до нього говорив, але не міг пізнати, хто це й чого від нього хоче. Випивши одну чарку, він простягнув руку з порцією над шинквас і шинкар швидко налляв йому другу, за нею пішла третя, четверта, і поволі-поволі Василь почув, як у грудях ворушиться якесь тепло — він сів на лавку під стіною, п'ючи чарку за чаркою, та поводив блудящими очима кругом.
|
|
Не дуже квапився Сень виходити від Гнатихи. Але коли почув, що було з Василем, то живо побіг до Мошка, бо пригадав собі, що вже й на попівство вертати пора. Але тут застав він, що Василь вже без пам'яти й без кожуха лежав на лавці. „Ну, хвацький козак, — погадав собі, — як скоро собі вмів догодити! І що тут тепер з ним почати, як з бідою дочалапати до попівства? А втім ігій, будемо бачити!“… Так заохотивши себе самого, випив порядну чарку для ліпшої відваги та й прийнявся будити Василя.
— Гей, Півтораче, вставай! Ану рушся та живо: підемо, небоже, на грай-гору!
Довго телепав Сень старим, заким той трошки роздрухався. Але Сень небагато й питав, що й як, ухопив Василя сильно попід руку та й помчав селом, чалапкаючи мало що не по коліна в густім болоті, втомився трохи не до смерти, заким зайшов на попівство.
Пан-отець аж за голову взявся, побачивши Василя в такім стані. Він зразу розлютився, почав кричати та сваритися, але швидко побачив, що крик та сварка нікуди тут не годяться, бо Василь нічогісінько не розуміє, що до нього говориться.— Пожди, — крикнув пан-отець, — мушу я тебе не так узяти! Положи його тут на лавку, Сеню, а сам іди випорожни коморку на поді[17]! Зачекай, там буде йому добре, дам йому їсти, все, най собі трохи посидить: а то як ще так зо два, зо три рази заллється, то й по нім буде!
Василь сидів на лавці в сінях, опертий плечима об стіну. Його в'язи стратили силу й не могли вдержати голову на собі, котра через те раз-у-раз спадала на груди, то хиталася на всі боки. Мутні, глибоко запалі очі глипали час від часу несамовито перед себе, а посинілі й потріскані вуста здригались від гарячки. Тим часом пан-отець ходив широкими кроками по сінях, а поли його довгої реверенди[18] розвівалися за ним у повітрі. Час від часу він поглядав на Василя, і лице його виявляло то жаль за страченою „вівцею“, то гнів, то Бог знає, які ще праведні чуття.
Ось і Сень надійшов, — цюпка[19] для Василя готова. Пан-отець звелів парубкові підвести Василя з лавки на ноги і попід руки завести на під та до назначеної кімнатки. Немало намучився Сень, волочучи нагору сходами безпам'ятного діда, котрий щохвилі шпотався й тратив рівновагу, не можучи підняти ноги до належної висоти, щоб стати на вищий ступінь східців. Але вкінці Василя таки поміщено на старім тапчані, застеленім нашвидку чистою веретою, подушкою й коцом для вкривання. Сень роздяг його, роззув і поклав спати, пан-отець сам приніс йому збан води, хліба й ще дечого їсти і виходячи замкнув за собою двері на ключ. А Василь Півторак не чув нічого, що з ним робили, і в тій хвилі коли за ним замикали двері, спав твердим, неспокійним сном недужого, котрого слабий організм допалює страшна гарячка.
Ніч. Груба пітьма залягла Василеве притуловище. Крізь шпарки в стіні протягає гострим холодом. Крізь підлогу чутно, як хроплять в кухні слуги та час від часу скрикують крізь сон. Василь лежить, мов бездушна колода, на своїй постелі, лежить і не ворухнеться, лиш сопе тяжко, лиш дихає нерівно, а з глибини грудей чути глухий хрип дихавиці, мов дренькіт розбитого горшка.
Нараз Василь закрутився. Коц ізсунувся був з тапчана й впав на землю; його обхопив холод, мов залізні кліщі, він прокинувся. Рукою машинально сягнув по собі, бо уві сні бачилося йому, що оце вростає в сиру землю, а земля давить його й душить, а він дарма силується видобутися з живого гробу. Холодний піт стояв на Василевім чолі, важко дихали груди, храплячи сильніше, як уперед, а зуби на ґвалт дзвонили, не знати, чи від переляку, чи від холоду.він широко витріщив очі, махав руками круг себе, щоб переконатися, де він; щосили напружав свою слабу пам'ять, щоб нагадати собі, що з ним сталося. Але дарма! Руками не намацав нічого, крім дощаної стіни, очі не могли нічогісінько доглянути крізь глибоку пітьму, а в голові у нього шуміло, мов у старім вітряку, пищало та скреготало, мов би хто ножем по склі черкав; у горлі в нього пересохло, спрага пекла й давила його мов гарячий камінь, — ба, він чув виразно, як кров підступала йому до очей, й давила на них із середини, неначе хотіла їх висадити з голови. Крім того, зворушившись, Василь зразу ж почув голод: він учора крім горілки все пополудне нічого в роті не мав, а рано в єгомостевій кухні якось соромився багато їсти. Тисячі гадок, поплутаних, неясних шибали по його голові. „Де я? Що зо мною сталося? — таке питання мучило його дужче всього. — Чи невже ж я справді западаюся в землю?“
Він пробував устати з тапчана, але не зміг. Ця неміч покріпила в нім страшне переконання, що він падає в бездонну прірву, на тамтой світ. Гарячка і спрага гнали йому все більше крови до голови; в голові у його все почало мішатися, витріщені очі добачали крізь пітьму височенні, чорні, камінні стіни, що ніби все мчаться мимо нього догори: значить, він падає в пекло! Господи! Рятуй грішну душу! Він хотів крикнути, але його немов щось за горло вхопило, немов голосом удавився. Він почав термоситися в розпуці, кидатись, немов у конвульсіях, а далі безсилий, безпритомний упав горілиць на свій тапчан.
Але пересилення тривало лиш хвилю: холод і спрага протверезили його швидко, прикликали назад до життя, до нової муки. Голосно дзвонячи зубами, він почав знов силуватися встати. Його наболіле, гарячкою розпалене тіло чуло далеко вразливіше всякий дотик, усякий біль, як передніше; густа пітьма, що мов замурувала його очі, будила хоробливу фантазію. І от йому бачиться, що він уже впав на самий спід пекла, що тут прискакують до нього зараз страшні, гидкі маровища, шарпають його, рвуть і торочать з нього тельбухи, валять залізними довбнями в голову, видовбують розпеченими долотами очі. Йому бачилося, що його руки і ноги колесують зубчастими колесами, що його поять розтопленою смолою. Йому тепер в страшних образах привиджувалися всі ті кари, що про них не раз чув із казальниць, що призначено їх піякам. Довгий час лежав безвладно й стогнав, мов той, що конає, терплячи страшенні болі, коли не зовсім фізичні, то принаймні в своїй гарячковій уяві. Жар в горлі ставав, дедалі, все дужчий, шум в голові заглушував усі гадки, переливався у всякі найвідразливіші, найстрашніші голоси, які колибудь чув на своїм віку.
Тут був і скрип корби, котрою витягав останній раз свого сина з ями, і глухий стук тіла, що падало і тяжко бовтнулося в глибокій безодні, і страшенний вереск матері, і все, все, що мов тараном розвалило його щастя, мов громом роздрухотало його життя, що повалило його з становища чесного, заможнього ґазди так глибоко в прірву нужди, хороби та розпуки.
І бачиться нещасному Василеві, що всі ті давні хвилі, всі ті люди, дорогі його серцю, встають, піднімаються з кутків: лиця в них не сині, а чорні мов вугіль, очі позапливали кров'ю, нужда й розпука позасідали на їх чолах. Попереду йдуть його сини, всі три, за ними їх мати, далі багато знайомих, однолітків, колись як і він сам, заможніх ґаздів бориславських, яким він порадив копати ями і які слідом за ним посходили на жебраків або загинули, як його діти… Із усіх кутків вони тиснуться до нього, стогнуть, плачуть, пищать, регочуть, і все тісніше його обступають, наступають йому на ноги, на груди, давлять, тлумлять; їх дотик, холодний мов крига, проймає його до кости, ваготить на нім, мов навалені гори. Дух йому запирає, смертельний піт заливає очі, й нараз із глибини наболілої душі виривається страшний крик: „Змилуйтесь надо мною! Що я вам винен? Хіба я хотів лиха для вас? Хіба я щасливіший від вас?“.
І добувши останніх сил, він затермосив собою по тапчані і з глухим стукотом звалився на підлогу без сили, без віддиху, без руху…
На другий день рано Сень, увійшовши до цюпки, побачив Василя на землі, обвитого в коц і скуленого вдвоє. Зразу він немало налякався, думаючи, що вже сконав. Але почувши, що дихає, підняв його і положив на тапчан, поправивши подушку під головою. Аж сумно стало Сеньові, коли побачив сині, потріскані губи Василеві, його глибоко запалі очі й синє помуравіле лице. „О, недовго йому на світі заважати“, — мовив собі на думці парубок, обтулюючи Василя коцом. Василь розплющив очі і прохрипів ледве чутно:
— Водиці, водиці!
Сень подав йому води, і Василь довго-довго не віднімав спечених уст від посудини.
— Може з'їсте чого теплого? — спитав Сень.
Василь хитнув головою. Голод мучив його страшенно. За хвилю наймичка внесла мищину доброго, заправленого борщу і Василь ласо пролигав ложку за ложкою.
— Чи не слабі ви часом, Василю? — спитав Сень.
Василь не зразу порозумів, про що його питають, а в тій хвилі покликано Сеня до якоїсь роботи, то й ніколи було парубкові дожидатися відповіді. Він оглянувся, чи Василеві не треба чого, й побачивши, що є і вода, і хліб, і тепла печена бульба, і сіль — він швидко вийшов, і замкнув двері за собою.
Василь лежав іще довго на тапчані, не думаючи нічого, вдивлювався в один чорний сучок на стіні за дверима. Перебута ніч з усіма своїми страховинами та муками шуміла йому ще в голові неясним спомином. Він був такий ослаблений, чув такий докучливий біль по цілім тілі, що боявся навіть ворухнутися, щоб не чути лупання в кістках.
Цілий день пролежав він таким способом; вставав лиш два-три рази, щоб взяти собі кусник хліба або дві-три бульбиці або води напитися. Води пив він того дня дуже багато, бо в середині чув після вчорашнього страшенну печію і хотів її залити водою.
Десь коло полудня навідався до нього пан-отець; він застав Василя на тапчані.
— Ну, ну, лежи, не вставай, — промовив до нього пан-отець, бачучи, що Василь силувався встати. — А що, як тобі сталося по вчорашній охоті?
Василь не відповідав нічого. Йому стало чогось тяжко й нелюбо, сам не знав чого.
— Ну, а куди ж то Господь водив учора? — спитав пан-отець глумливо. — Десь, бачу, хапатня була не абияка!…
— Та прошу єґомостя… — зачав щось Василь, але не докінчив, покмітивши, що єґомостеве лице супиться.
— Василю, — сказав пан-отець гостро і твердо, — я гадав, що ти ще чесний чоловік, що тобі можна й на слово повірити. Я гадав: от візьму його до себе, тут буде йому супокійніше, тут буде й догляд за ним, чень-чень[20], гадаю собі, чоловік поправиться, перестане ганьбу робити цілій громаді. А тут бачу, де-де-де! Не туди воно йде. Мій Василь ледве з хати, та й гайда до Шміла! Е, як воно так, то погано буде з нами. Я того не хочу! Якби таке знав, то був би вас учора обох з сином за обидві двері випер! Фе, Василю, встид, ганьба! Я тепер тебе не можу й на двір випустити, я не хочу, щоби там із п'яницями волочився. Посидь тут, під замком. Тут буде тобі тихо, супокійно, сюди тобі й їсти носитимуть, усе… Та що ж з тобою робити? Інакше не можна! Ігій!…
І пан-отець, оглянувши, чи все до ладу у Василевій комірці, вийшов й двері за собою замкнув. Василь лишився сам із своїми поплутаними думками, з болем по цілому тілі, з гарячкою в крові, з дихавицею в грудях. До вечора ще було сяк-так. Він не зовсім ясно зміркував, що все те має значити, його арешт не сприкрився йому ще надто. Лиш гарячка палить, пити хочеться. От він п'є холодну воду; як п'є, то здається, що дійсно холодить, що йому легше стає, але мине хвилька-друга, палить, як уперед. Але все ж таки Василь був спокійний того дня, навіть передрімав трохи над вечір. На вечерю посьорбав рідкого чиру[21] з молоком і на хвилю стало йому ніби легше. Настала ніч, довга, безсонна, страшна ніч. Що Василь очі прижмурить, його цюпка залюднюється, заповнюється гидкими марами та страховищами. Тут шинкарі з рудими бородами, в образі величезних п'явок повзають, ссуть кров із нього, а напускають жару… І чує Василь виразно той жар нестерпний в собі, страх здавлює йому горло, обезсилює його цілком, кров жбухає до очей, кашель зачинає роздирати груди. На другий день рано Василь був зовсім знеможений.
— Чи не слабі ви, Василю? — запитав його Сень.
— Е, — відказав Василь, глипнувши на нього але те „е“ могло значити, що хто хотів. Сень пішов і цілий день ніхто не навідувався до Василя. Пополудні йому значно полегшало. Воду перестав пити, чув до неї навіть якусь відразу, хоч пекти в середині не перестало. Йому ввірилося лежати і хоч був слабий, проте встав і почав хиткими кроками ходити по своїй комірці. Його очі блукали по стінах, шукаючи чогось, а чого — й сам не знав. Вночі мари не показувалися, але гарячка змагалася. На другий день він ходив по хаті. Надмірне ослаблення справляло йому дивне, прикре почування, ніби ціле його тіло деревіє, усихає, як от усихає гриб в гарячій печі. Йому бачилося, що шкура прилипає у нього до кости, що кров не напливає до рук і ніг і не відживляє їх і що вся вона жбухає, мов окріп гаряча, до голови.
Цілих два тижні страшні дні й страшні ночі переживав бідолаха Василь в тій комірці. Нудьга, самота, гарячка, страховища, які напослідок показувалися йому вже й серед білого дня в живі очі — все те мучило його, палило, пожирало, підривало останки життя в старім організмі. Він почав кричати по ночах, кидатися й товктися по комірці; його очі палали диким, непевним огнем, а повіки аж почорніли, немов жар, що бив із очей, перепалив їх на вугіль. Пан-отець часто навідувався до нього, давав якихось ліків, казав навіть Сеньові спати з ним. Але ліки не помагали, а Сень, намахавшись через день ціпом, спав уночі, як забитий.
Вкінці Василь перестав кидатися, перестав кричати, останки сили щезли, останні іскри життя зачали видимо погасати… Він лежав на своїм тапчані, жовтий, худий на лиці, від голови аж палахтіла гарячка, груди високо здіймалися вгору, дихавиця душила його все більше, в горлі почало хрипіти, а крім глибокого страшного стогнання ніякий голос не добувався з його вуст.
Пан-отець побачив, що зовсім круто прийшлося з Василем і послали Сеня, щоб відшукав Івана: — „Най піде батькові по лікаря до Дрогобича. Послав би я й тебе, — сказав пап-отець до наймита, — але треба роботу кінчати. Завтра неділя“.
Сень пішов тим разом просто до Півторакової хати, але підходячи до хати він аж ахнув з дива та чуда. По Півтораковій хаті вже й сліду не лишилося.
Іван, лишивши батька у пан-отця, з легшим серцем поспішав додому, міркуючи дорогою, як тут починати нове ґаздівство й чим продержатися через зиму. „Поперед усього, — міркував він, — конче тепер треба купити зерна, щоб було й собі на хліб через зиму, а найбільше на насіння на весну. На весні купувати — не докупишся: дорожнеча. Ну, і одежину треба деяку справити для тата, чоботи, тощо”. От він зараз другого дня зібрався до Дрогобича, закупив кілька корців жита, свиту й чоботи татові, положив усе те сусідові на віз, а сам піхотою рушив додому.
Недобрі почуття метушилися в Івановій душі, коли пробирався манівцями по м'якім болоті до Борислава. Ще йдучи до міста, він здибав Шміла з якимись панами, що їхали возом до Борислава, і неясна гадка про нещастя, біду та загибіль прошибла йому душу. Тепер він спішився, злитий потом, задиханий, заталапаний, біг до хати, немов боявся, щоб у ній не вибух огонь, або щоб злодії не покрали з неї Бог знає яких скарбів.
Лихі прочуття Іванові справдилися. Підходячи до обійстя, він заздрів Шміла и панів на оборі. Вони через день обійшли вже все його поле, тепер оглядали будинки та город. В рукак у них були папери й вони все писали щось по них, шваркотячи з Шмілом по-німецьки.
— Що то значиться? — подумав собі Іван і боязько виступив із-за хати на обору.
— Слава Ісусу! — сказав він, низько кланяючись панам.
Пани обернулися й почали мірити його очима від ніг до голови. Шміло шваркнув щось до них і показав на зачудованого парубка.
— Ти Іван Півторак? — спитав його один пан ламаною українською мовою.
— А я, прошу пана.— А де твій батько?
— Та прошу пана, у єґомостя, слабі.
— А ти знаєш оттого пана? — тут розмовник показав на Шміла.
— Та знаю, то Шміло, — відказав Іван, мнучи шапку в руці.
— А ти знаєш, чого він від твого батька домагається?
— Ні, прошу пана. Або що таке?
— Він каже, що твого батька цілий рік годував, поїв, зодягав, доглядав у себе. Правда тому?
— Я не знаю, прошу пана, я за той час був на службі. Але от люди мені повідали, що правда.
— Ну, пан Шміло показує тут письма, контракти, що твій батько йому попродав, скільки в нього грошей забрав, скільки наїв, напив, усе… На те все свідки є. Ми їх розпитували, кажуть, що все правда. А тепер, небоже, пану Шмілові належиться від вас 300 ринських, знаєш?
— 300 ринських! — скрикнув Іван в страшній тривозі. — Господи ласкавий, а де ж тут нам узяти тих 300 ринських? Т'адже то… страх погадати!
— А, бачиш! — сказав пан, — пан Шміло не може чекати, уряд присудив спродати вашу хату й поле і сплатити довг. То годі, так мусить бути!
Іван остовпів, почувши це. Він як склав руки на грудях, то так таки й стояв довго німий, нужденний, забризканий болотом — образ безнадійної розпуки.
— Згляньтеся, панове, — проговорив він вкінці, на силу видобуваючи голос крізь гарячі сльози, що давили його в горлі. — Що ж я тепер почну без хати, без захисту?
— Га, працюй, роби… що нам до того? — відказали пани.
— Алеж у мене батько старий, зболілий, незарібний… що ж я з ним почну?
— Най-би не пив був, паскудник! — проворкотів Шміло.
— А що нам до того? Довг мусить бути сплачений, — відповіли пани й пішли з Шмілом до війта, щоб докінчити таксації й записати маєток на шинкаря.
Іван лишився дома, розбитий, знищений, без гадки й надії. Всі слова панів були для його серця гострі ножі, що різали й пороли його без милости. Але як смертельно скалічений чоловік звичайно не чує найтяжчої, найстрашнішої рани, а діткливіше чує меншу, так і Йвана найдужче боліли глузливі Шмілові слова: „Най би був не пив, паскудник!“ Ті слова не сходили йому з тямки, крутилися в його думках, мов сичання змії, ворушили і бентежили всі найскритніші закутки, проганяючи спокій, пожираючи надію й сіючи розпуку та гризоту. Довго, довго він стояв насеред обори, поводячи кругом себе блудящими очима, а далі пішов до хати, упав на лавку й гірко заплакав на свою долю нещасливу.
Другого дня війт, присяжний і Шміло, скоро світ, прийшли до Півторакової хати. Війт постояв хвилю, закрутив вуса й оповістив Іванові, постукуючи закованою черешнею об лаву, що пани отаксували весь його грунт з будинками на 280 ринських, а на решту має Шміло взяти у нього, що буде можна. Потім гідний-поважний начальник озирнувся по хаті, побачив на жердці вчора куплену свиту й збіжжя на запічку, моргнув на присяжного й той вхопив, як стій, свиту на руку, а другу руку на знак своєї власти положив на мішок. Забезпечившись таким способом, війт обернувся до Івана й розповів йому далі, що тепер вже немає тут чого робити і що те від Шміла буде залежати, чи дозволить йому ще хоч через зиму пересидіти в хаті. Шміло, певна річ, не дозволив. „Ще тут загніздиться, — сказав до війта, — а потім й вигнати його не можна буде, не потребую такого гостя“. Бідному Іванові не лишилось нічого більше, як тільки зараз виноситися на завжди з рідної хати. Другого ж дня Шміло продав її якомусь другому спекулянтові, той швидко найняв робітників, стару Півторакову оселю розвалили, дерево перевезли в друге місце й поставили з нього магазин; тільки розвалене румовище печі свідчило, що тут стояло людське житло, що тут відбувалася частина вічної, великої драми життя зо всіма щоденними виступами, з проблисками щастя й радощів, з хмарами смутку, горя й недолі…
Усю ту сумну історію розповіла Сеньові вдова Гнашиха, до котрої той побіг, побачивши руїну Півтораківщини. Він слухав і ухам своїм не вірив.
Вкінці запитав про Йвана. Але Гнатиха не бачила його вже зо два тижні й не чула навіть про нього нічого. „Чи то в чоловіка мало своєї біди, синочку? — сказала вона. — Та й так от… добре то якийсь мовив: почуєш чужу біду, та й на себе своєї надійся! Ніколи, бач, і розпитувати було про Йвана. Але здається мені, що десь буде при котрійсь ямі. Йди, може де його й надиблеш. Нині однак субота, з роботи завчасу вертаються“.
Сень пішов шукати Івана, та не легко ж було найти його серед сотень обмащених, замурзаних лиць, серед сотень ріпників, що товпилися по шинках, брудних, як самі вони, закурених димом, заглушених криком, галасом, гомоном, прокльонами та піснями. Аж до вечора ходив він по Бориславі, місячи грязюку та важко дишучи від утоми, питав, розпитував у других ріпників про Півторакового Йвана, але хоч деякі й знали, при котрій він ямі, та знали також, що він нині не робить, бо як відібрав плату, то десь певно п'є на забій, та ще Бог знає, в котрім шинку. Сень мусів вертати впорожнє на попівщину, і сонце саме що запало за сині Діли, коли дійшов додому.
А Йван справді розпився на забій. Як вигнали його з батьківщини, він довго не знав, що діяти. Йти і розповісти про все татові — була перша його гадка. „Але що ж, — подумав собі зараз же, — що я йому скажу? Пожитку з того не буде ніякого: що з воза впало, те пропало, а ще старий готов до серця те взяти та вмерти!“ Так розміркувавши, він постановив собі йти на роботу, до першого-ліпшого закопу. „Або мені мара швидко голову скрутить, менше лиха зазнаю, а ні, ну, то може щось зароблю. Не довго прийшлося й шукати роботи, він найнявся в Шерера до ями, по ринському в день, з тижневою виплатою й завдатком наперед. Але гризота невсипуща під'їдала за роботою Йванову душу, і першої суботи, дорвавшися грошей, він майже несвідомо опинився в шинку. Почалася піятика, страшна, смертельна. „Най пропаде лихо!“ — кричав нещасний парубок раз-по-разу. Сміх, крики, похвалки, припліскування товаришів заглушували його, бурили йому кров, завертали голову. Смертельно п'яний, він звалився над ранком на землю, переспав цілий день у неділю, а в понеділок рано встав, порахував решту грошей (всього лишилося два ринські), зітхнув важко й, похиливши голову, пішов знов на роботу.
Але нині Іван якось не міг розсмакуватися в горілці. Молода, здорова природа мимоволі відвертала його від тої отрути, він бажав заспокоєння й щастя, а не приголомшення чи хвильового забуття. Вже північ, а він усе сидить у кутку, в тяжкій задумі, не торкаючись келишка, що стояв перед ним.
— Гей, Іване! — гукнув йому над ухом товариш-ріпник, що увійшов саме до шинку, хоч, видко, вже деінде добре вже себе підсадив, — де ти в біса сховався? Тут за тобою люди питали-розпитували й ані руш тебе здибати!…
— Які люди? — спитав Іван.
— А попів парубок. Казав, щоб ти туди прийшов… бачу, тато твій жениться, чи що!..
— Як, як? — спитав Іван.— Ех, тумане вісімнацятий! Йому говори, що лопатою в голову клади! Батько слабий, розумієш тепер?
І ріпник почав протискатися до шинквасу, та й швидко загубився серед натовпу.
Іван порозумів, що щось воно мусить погане бути, коли пан-отець аж слугу вислав його шукати. Йому хотілося зараз же йти на попівщину, розвідати, розпитати, що таке? „Але — погадав собі, — може воно ще не так дуже зле вже, а я піду серед ночі, розбуркаю весь дім зі сну, ще зачнуть гніватися. От волю завтра раненько збігати“.
Довго ще сидів Іван у кутку за столом і думав та журився своєю бідою, а нікому було його розпитати щиро, розважити, потішити, хоч тут кругом нього гомоніло багато людських голосів. Та що з того? Гомоніли це голоси таких самих, як і він, бідолах, без дому, без роду, що тільки тим криком божевільним та голосом і хотіли в своїх серцях заглушити гризоту невсипущу та горе пекуче.
Другого дня Іван прокинувся пізніше, як хотів, і швидко пішов на попівщину. Проходячи повз церкву, побачив на цвинтарі громаду людей. Вони обступили когось у подертім куртаку, а він говорив їм щось, розмахуючи руками. Цікавість взяла Івана подивитися, хто це такий; він підійшов до цвинтарного паркану й аж остовпів з чуду та радощів. Серед громадки селян стояв і живо про щось розказував не хто інший, як його батько.З Василем Півтораком дійсно чудо сталося! Пан-отець і всі домашні не можуть надивуватися, що це з ним зробилося. Ще вчора ввечері бачили його смертельно хорого, ще вночі крізь сон чули тяжкий кашель і стогнання, а тут одразу Василь рано встає зовсім здоровий і просить пан-отця, щоб пустив його до церкви. Що з ним сталося? Яким чином він так раптом вичуняв? Ні, — вся челядь рішила, що тут без чуда не обійшлося.
Чуда, правда правдою, не було тут ніякого: і пан-отець був би про те відразу дізнався, якби був пильніше приглянувся до Василевого лиця, а особливо — очей. В них тлів такий палючий, неприродній огонь, губи так часто здригали нервово, руки й коліна тремтіли, що не треба було дуже великого лікаря, щоб пізнати, що це зовсім не здоров'я підвело Василя з постелі, але страшне побільшення гарячки; що та жвавість — то останнє зусилля організму, мов останнє живе палахкання світла, заким має зовсім загаснути. Але пан-отець не мав часу приглядатися до Василя, він швидко пішов на утреню, а потім сів трохи подумати про проповідь.
Василь тим часом просив Сеня, щоб вивів його до церкви, бо ще ніби не зовсім подужав і не зможе вдержатися на ногах. Він не менш од других твердо вірив в своє чудесне одужання. На цвинтарі обступили його селяни цікавою громадою й Василь почав їм широко розповідати про свої давні гріхи, про свою слабість, про страховища, які йому привиджувались, та про муки, що терпів. „Але Матінка Божа змилосердилася наді мною. Через її молитви, панове господарі, підвів мене Господь. От слухайте. Нині над ранком лежу я — не сплю… Чую — відчиняються двері, та так тихесенько, що й не чути. Дивлюся — входить жінка, вся в білім, а від неї така ясність сяє, що аж у очі б'є. От вона приходить до мене, а я лежу та тремчу, та все молитви мовлю. Вона, братчики, притулила мені руку до грудей, і мені мов би хто жорновий камінь зняв, так відразу легко стало. „А що, ліпше тобі?“ — питає мене. — „Та ліпше“, кажу. „А бач, не треба грішити; Пан Біг за гріхи ще тяжче буде карати. Йди ж, небоже, й три неділі лежи „крижом“[22] перед царськими дверми, потім висповідайся, то всі тобі гріхи будуть відпущені“!
Василь довго ще говорив; людей, дедалі, все більше купчилося коло нього, старі приятелі стискали його за руки, пізнаючи на нім явну ласку Божу. Вкінці забаламкали сумовито дзвони на хвалу Божу, й весь народ посунув до церкви, хрестячись побожно та цілуючи чорний дерев'яний кілок, яким були прибиті Христові ноги на великім розпяттю перед церковними дверми. Іван не міг протиснутися до батька, хоч дуже радий був з ним поговорити. Від якогось чоловіка він почув те, що розповідав Василь, і сам не знав, що про те й гадати. Він через силу хотів вірити в правдивість тих слів, але в глибині душі щось ворушилося й шептало: „Ні, це не туди йде“. Проте він постановив собі бодай по церкві поговорити з батьком й пішов до церкви, де вже почалася була хвала Божа. Перед самими царськими дверми, на помості лежав його батько в брудній сорочці, завалянім куртаці, нечесаний, нужденний; лежав лицем до землі, з розставленими на обидва боки руками — правдивий образ розбитого, знищеного чоловіка, що кориться перед своїм переможцем. Люди з усіх боків цікаво поглядали на нього, матері підносили з-заду свої маленькі діти, щоб їм показати „чужу“ на „зюмці“, а як котре плакало, то лякали, що й їм так скаже „боженька“ лежати, як не будуть тихо. Баби шептали, зітхали побожно, зводили очі догори й хитали головами, лиш дяк співав своїм пискливим голосом усе однаково й підчас кожної довшої молитви пан-отця заживав з ріжка табаки.
Лежить Василь Півторак і не ворушиться. Холодний поміст, бачиться йому, дихає під ним, підноситься й опадає, як груди велета. Холодний поміст, бачиться йому, висисає з його тіла нестерпну паль, лагодить своїм холодом гарячку, тамує дихавичний кашель, — йому легше, дедалі — все легше. Молитви ніякі не йдуть йому на думку, та й чи до молитви йому тепер?… Йому перемигнуло перед душею ціле життя, та не те життя, яке розуміється в зібранню всіх пригод, нещасть і заверюх, але життя чисто рослинне, вегетативне. Йому бачиться, що тіло тяжіло на нім, мов камінь, давило й в'язало його, мов залізні пута, довго, відколи затямить. Ба, йому бачиться, що воно ще й тепер тяжить на нім частиною своєї ваготи, путає його останнім вузликом ланцюга… Живо наперед, скидай з себе послідок ваги! Живо наперед! Перерви останній вузлик ланцюга! Воля, воля! Як легко без пут, як весело, ясно, любо на світі без каміня на грудях! Живо наперед! Живо наперед!…
А тим часом хвала Божа йде своїм звичайним ладом. Уже по євангелії пан-отець стає на казання. Його лице ясніє незвичайною радістю. Після звичайного, а тільки дуже сильно й, видимо, з щирого серця сьогодні виголошеного: „Сей день, єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся в онь“, пан-отець приступив просто до оповідання про блудного сина, широко й з притиском вияснив те, що більша радість на небі за-для одного наверненого грішника, як за-для десяти праведників. „І от, християни, — скінчив пан-отець, — перед вами лежить такий син марнотратний, такий грішник, котрий молитвами святих Божих тепер знов навернувся на путь істини. Нині в небі радість велика, нині пастир добрий найшов загублену вівцю, нині й наша громада відзискала назад свого чесного члена. Радуймося й тішмося, християни, бо нема більшої втіхи, як тоді, коли бачимо свого ближнього, що повертає з блудної дороги на дорогу вічного спасіння!“А навернений грішник, блудний син, загублений баран, лежав тихо, недвижно на помості і не рушився ні разу під час тих слів. А коли по службі Божій люди хотіли його підійняти й вивести з церкви, з немалим переляком підняли з помосту бездушне, холодне вже й задеревіле тіло „наверненого грішника“…
1877 р.
——————
- ↑ Ґазда — господар, хазяїн.
- ↑ Кип'ячка — нафта нечищена, ропа.
- ↑ Закіп — яма, шахта.
- ↑ Вужища — шнурі.
- ↑ Файний — з німецьк. гарний.
- ↑ Парастас — заупокійне богослуження.
- ↑ Порційка — чарка.
- ↑ Обірник — гній
- ↑ Шкретками звуть підгіряни шматки поля, відірвані від більшої цілости, як от де між прилісками, або на горбочку між вогкими сіножатями.
- ↑ Шинквас — стойка, прилавок.
- ↑ Ну що? Вже божевільний заплакав.
- ↑ Ая — авжеж.
- ↑ Професор — учитель.
- ↑ Кучемка — шапка.
- ↑ Резиденція — так називається двір попа в Галичині.
- ↑ Лах — порвана одежа.
- ↑ Під — горище.
- ↑ Реверенда — ряса.
- ↑ Цюпка — комірчина, конура.
- ↑ Чень-чень — а може.
- ↑ Чир — рідка лемішка з вівсяної муки.
- ↑ „Крижом“ лежати — хрестом лежати.