Твори (Франко, 1956–1962)/7/Хто такий «Лис Микита» і відки родом

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том VII
(1956

Іван Франко
Хто такий «Лис Микита» і відки родом?
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956.
Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 7. Дитячі твори (1956) - page 12.png
 
ХТО ТАКИЙ „ЛИС МИКИТА“ І ВІДКИ РОДОМ?
 

Оця віршована казка, яку ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто може тільки сміявся, а дехто може й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, — це не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена й зовсім книжницька справа — історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш, — та про те я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько цю історію, — може вона й між вами кому прийдеться до смаку, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.

Та не тільки для простих людей я пишу оці рядки. Здається, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий „Лис Микита“ і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Оця казка уперше друкувалася в часописі для дітей „Дзвінок“, а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само як і тепер, що це я „з німецького переробив“, а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Це зараз побачите. Та наші книжники знають очевидно одну німецьку книжку про „Лиса Микиту“, — ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Йогана Ґете й називається „Reineke Fuchs“. Наші письменники думають мабуть, що цю повість видумав сам Ґете із своєї голови, і для того оголошуючи про вихід мойого „Лиса Микити“, вони гуртом пописали, що мій „Лис Микита“ перероблений із Ґете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцім то я взяв свою казку з Ґетової повісти, та й по щось затаїв назву правдивого властителя, я тільки загалом написав „з німецького“, аби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чийому пір'ю пишаюся.

Читаючи в оцій книжечці про пригоди Лиса, Вовка, Ведмедя, Зайця, Кота, Цапа та інших звірів, ви певно мусіли пригадувати собі: „А, таке саме або дуже подібне розповідають собі й у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!“ І справді, оповідання й байки про різних звірів і їх пригоди находяться в усіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки це походить? Легко це зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі звірями: псами, котами, курми, гусьми, і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються й любляться? Очевидно, вважають їх чимось рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т. є. собою самими) і звірем, і не раз уважають звіря навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли Вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіря говорити, як про свого товариша. „Ми з Лиском ходили там і там“. „Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить?“ „Скажіть що тому котові, аби не дряпався!“ і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до тих дітей. Вийшовши зі стану дикости, люди займалися стрілецтвом, риболовством, і очевидно весь свій вік мали найбільше діла зі звірями. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про „Лиса Микиту“.

Ми не говоримо цього на здогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед Різдвом Христовим були вже в старім Вавилоні оповідання про звірів дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списувано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. Із деяких оповідань маємо тільки рисунки — також такі стародавні, і з них можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загально відомі, що поглянувши на рисунок кожний знав, що він значить. Те саме знаходимо і в Єгипті на 1000—1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносяться до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є: війна котів зі щурами й осел, що грає на лірі. Дуже гарні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у Біблії.

Відси, з Вавилону, Єгипту, від жидів та фенікійців оповідання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід до Індії, і на захід до греків. У греків їх посписувано й надано їм дуже гарну форму. Найстаршим грецьким байкописом був Езоп, що жив на яких 500 літ перед Христом. Його байки здобули собі широку славу між греками, хоч сам Езоп був бідним невільником. Його байки дійшли до нас у прозі і в пізніших грецьких і латинських переробках. Та обік байок греки знали й ширші казки, де головними особами були звірі. До нас дійшла одна така віршована грецька казка „Війна жаб з мишами“, приписана Гомерові, якої основа певно була запозичена з Єгипту.

Дуже правдоподібно, що з Вавилонії разом зі штукою письма дісталися також і звірячі байки та казки на схід до Індії, де розрослися й розвилися ще пишніше, ніж у Греції. Індійці ― народ обдарований багатою фантазією й бистрим розумом, що любить запускатися в глибокі роздумування над найвищими питаннями про Бога, про призначення чоловіка та про його життя на землі. Для вияснювання таких високих думок вони часто вживали й звірячих байок, перероблювали старі або складали нові, що й досі глибоко зворушують нашу душу. Вчені знавці догадуються, що й у пізніших часах, у III і II віці перед Христом, індійці переймали чимало звірячих байок від греків, що під Александром Македонським завоювали були перську державу й потім пару сот літ мали свою державу в Бактрії о межу з Індією й мали з Індією часті зносини.

По Різдві Христовім починається нова мандрівка байок і казок звірячих і всяких інших, а власне зі сходу на захід. У самій Індії ще на 500 літ перед Христом повстав був чоловік із царського роду, що покинувши панування зробився пустинником, а далі вбогим жебраком, і почав навчати людей милосердя, чесноти й рівности та любови. Він учив, що людське життя, то тяжка проба для людської душі, то ненастанне горе; що всі земні втіхи й розкоші, то отрута для душі, бо горе тим тяжче болить по них; що одинокий спосіб увільнити себе від болів і клопотів земного життя, це зректися світу, його розкошів і радощів, зректися батька, матері, дому, родини, маєтку й жити в побожних думах і молитвах, працюючи лише стільки, щоб їсти, а їдячи лише стільки, щоб жити. Цього чоловіка прозвали Буддою, т. є. просвіченим і просвітителем. Він стався основателем нової віри, що розширилася звільна по цілій Індії, а далі й геть по Азії, і що нині числить коло 500 мільйонів своїх вірних. Отож важно, що власне незадовго перед Різдвом Христовим головні проводирі буддійської церкви прирадили вислати на всі сторони світу проповідників, які мали ширити цю нову віру. Від того часу Буддова наука перейшла поза границі Індії, до Тибету, Китаю, Монголії, Японії. Та певна річ, що буддійські апостоли ходили й на захід, до персів, греків, арабів, жидів, і коли тут не прийнялася Буддова віра, то це головно для того, що тим часом у Палестині повстала нова віра, де в чому дуже подібна до Буддової, а де в чому значно вища від неї — християнство. Для нас важне те, що власне від буддистів старі християни приймали деякі їх оповідання і притчі і пристосували їх до своєї проповіді.

Християнство, що зразу стояло ворожо до грецької й римської освіти, що від римських цісарів довго зазнавало тяжких переслідувань, остаточно побідило й перейняло в себе спадщину грекоримської освіти. Ширячися між півдикими народами Европи, воно несло з собою також зерна просвіти, здобутки думок греків і римлян, у тім числі й ті байки та повісті, що були духовою стравою широкої маси тих народів. Особливо звірячі байки та казки знайшли серед тих народів дуже податливий ґрунт, бо тут люди жили ще в лісах і полях, у близькім сусідстві до звірів, і певно дуже любили оповідати свої власні стрілецькі пригоди. Оті пригоди спліталися з грецькими та латинськими байками. Довгими зимовими вечорами люди бажають слухати довгих, безконечних оповідань, і так помалу з коротеньких грецьких байок, звичайно загострених так, щоб із них випливала якась глибша філософічна думка, повставали довгі оповідання, в яких не стільки ходило про глибоку філософію, скільки про забавний, цікавий зміст. Особливо в XI і XII віках по Христі розвилися такі оповідання. В тім часі християни багато разів ходили до Азії воювати з турками й арабами, що, прийнявши Магометову віру, захопили були Палестину, Єрусалим, Вифлеєм і всі ті святі місця, де колись жив Ісус Христос. Отож христіяни йшли великими купами до Палестини воювати „за святий хрест“ і відбити у турків Єрусалим, от тим то й названо ті війни хрестовими війнами. Здобувши Єрусалим, хрестові вояки держалися там якийсь час, мали в Єрусалимі своє королівство, жили в сусідстві з людьми Магометової віри й попереймали від них велику силу оповідань та байок, що або були поскладані самими арабами, або через персів і арабів прийшли були з Індії. Ті оповідання принесено до Европи, їх слухали люди дуже цікаво, списували їх, перероблювали, сплітали докупи зі своїми власними, і так повстала в Европі величезна сила гарних повістей та поем, що довгі віки були духовим кормом наших прадідів і ще й досі не перестали нам подобатися.

Оттоді то була зложена й наша повість про „Лиса Микиту“. Що вона не була видумана тими, хто її списував, а взята з книжок давніших, здалека занесених оповідань, на це маємо доказ у тім, що перші записи тої повісти, зладжені в латинській мові людьми книжними, духовними, і хоч ті записи зложені були в Лотарингії або у Фландрії над морем (відки найбільше людей ходило у хрестові походи), то в них виступають такі звірі, як лев, папуга, леопард, яких не було тоді в Европі, а навіть згадано про якусь індійську рибу, з котрої мозок лічить недугу. Найстаріше таке оповідання має назву „Вихід невольника“ (Ecbasis captivi) і зложене було одним лотарингським монахом коло р. 940, т. є., ще на 100 літ перед хрестовими походами. Невільник, про якого мова в тім оповіданню, це теля, заперте в стайні. Воно виривається на двір, біжить у гори, щоб догонити стадо погнане на пашу, та тут блудить і попадає в неволю вовкові. Цей хоче його роздерти, та теля пригадує йому проголошений царем супокій. Вовк запроваджує невільника до своєї печери, та тут на другий день являється стадо з псами виручати невільника. Починається облога вовчої кріпости. Вовк не боїться своїх противників, а тільки боїться лиса й оповідає своїм друзям про свої давніші пригоди з тим хитрим ворогом. Та от являється лис у таборі обложників, викликає вовка з кріпости, цей гине на рогах вола, а невільника, теля, випроваджують із печери. В те головне оповідання про теля вставлено оповідання про неприязнь лиса й вовка.

Як уже згадано, під час облоги вовк оповідає своїм друзям, чому він боїться лиса. То раз цар лев був занедужав. Усі звірі зібралися до нього, тільки лис не прийшов. Уже вовк намовив царя, що лиса треба за це замучити і вбити, коли ось надходить лис і каже, що вилічить хорого царя. Він має мозок індійської риби, ним він натре царські крижі, а тим часом треба з вовка здерти шкіру й обгорнути нею хорого царя, то його гарячка минеться. Це так і зроблено, лев виздоровів і зробив лиса своїм найстаршим міністром.

Те саме оповідання про хорого лева, якого лис вилічив якимись зіллями і здертою з вовка шкірою, було основою другої латинської поеми, що зложена була у Фландрії в початку XII віку й має назву „Isengrimmus“ (то таке прізвище вовка). Яких 50 літ пізніше зложена була третя латинська поема „Reinardus“ (це назва лиса), далеко ширша від попередніх; тут зведено докупи 13 оповідань, із яких деякі находяться і в нашій перерібці „Лиса Микити“, а власне:

1. Оповідання про те, як лис учив вовка хвостом ловити рибу (у нас пісня одинадцята);

2. Оповідання про те, як вовк був баранам за геометра (у нас пісня перша);

3. Оповідання про те, як лис сповідав когута (у нас пісня десята);

4. Оповідання про те, як вовк у кобили лоша купував (у нас пісня дев'ята);

5. Оповідання про барана, що сам хотів скочити вовкові в пащеку (у нас пісня сьома).

Оті латинські віршовані оповідання швидко розходилися по манастирях, школах, а далі й по дворах учених панів у Франції, Німеччині та Нідерландах. Двірські співаки, вандрівні школярі та лицарі розносили їх щораз далі, переробляли їх на народні мови: французьку, німецьку та нідерландську. Найважніша й найширша переробка — французька. Це властиво не одна повість, а цілий ряд повістей, майже не пов'язаних одна з одною, раз коротших то знов довших. Ті повісті, писані різними людьми в XI і XII віках, були надруковані у XIX віці й заповнили 4 здорові томи; вони разом мають мало що не 50.000 віршів.

Загальна їх назва „Повість Ренара“ (Le Roman de Renart), а поодинокі повісті називаються „браншами“, тобто по-нашому „галузями“. Таких галузів було, здається, значно більше, до нас доховалося їх 36. Та вони разом не творять цілости, а то подія, що в пізніших переробках, а також і в нашім „Лисі Микиті“, являється осередком повісти і громадить довкола себе всі інші оповідання, цебто власне оповідання про суд лева, про триразове кликання лиса, про його засудження, про хитрощі, якими він викрутився від смерти, і про поєдинок лиса з вовком, хоч і находиться в старо-французькій поемі, являється там тільки одною галуззю в ряді інших, а не осередком цілости.

Із французької мови переробив цю повість на старонімецьку мову коло р. 1170 альзатський рицар Генріх Ґліхезер. Він дуже вкорочував французькі оповідання, декуди додав дещо нового, але також не вмів зробити з розрізнених пригод одної цілости.

Доволі вдачною пробою скомпоновання такої цілости треба вважати італійську перерібку одної части французької поеми, а то власне тої части, де розказано про суд лева над лисом. Італійська переробка має назву „Райнальдо“; вона дуже коротка супроти французької поеми й не здобула собі ширшого впливу.

Аж нідерландському поетові Віллемові, що коло 1250 р. переробив повість про лисові пригоди на нідерландську (долішньо-німецьку) мову, удалося це діло. Оповідання про суд лева він зробив тою основою, довкола якої громадяться інші оповідання, як хрусталі довкола спільного ядра. Віллемова поема була коло 1280 року перекладена на латинські вірші й пізніше перероблювана на прозу (по-нідерляндськи друковано в 1479 і 1485, по-німецьки друков. 1489, по-бельгійськи друков. 1564). Старонімецьку прозову переробку, де лис називається „Reineke“, переклав у р. 1794 великий німецький поет Ґете на німецькі гексаметри, держачися старої друкованої книжки майже крок у крок; його переробка називається „Reineke Fuchs“ і відновила славу старо-нідерландської повісти в цілім світі.

Від кінця XV віку, коли були надруковані прозові переробки старих повістей про лиса, повісті ті сталися улюбленою народньою книжкою в Німеччині, Нідерляндах, Бельгії, а відси переходили чи то в перекладах, чи в усних оповіданнях до інших народів. Усні оповідання народні, дуже подібні до „галузів“ старофранцузької поеми, здибаємо в усіх европейських народів: чимало їх також у народів слов'янських, а особливо в українців, росіян і сербів, хоч писані, книжні переробки французької поеми в давніших часах сюди не заходили. Дуже багато оповідань про лисові та вовкові пригоди оповідають собі семигородські саксонці, що осіли тут іще в XIII і XIV віках. Навіть в устах галицьких жидів, що не вміють читати по-німецьки, чув я широке оповідання про лиса, зовсім подібне до основної повісти в нашій поемі; те саме оповідання записано навіть із уст півдиких муринів, готтентотів у полудневій Африці, де воно було занесено европейськими проповідниками разом із наукою Христової віри; віра Христова у них не прийнялася, а оповідання про лиса й вовка лишилися в їх тямці.

Треба мені ще сказати кілька слів про свою переробку цеї стародавньої повісти. Пишучи її, я взяв тільки головну раму нідерландської поеми Віллема, значить, ту саму, що є і в німецькій книзі про Райнеке і в Ґетевій переробці, та виповнював ту раму зовсім свобідно, черпаючи і з старо-французьких „галузів“ і з багатого скарбу наших народніх оповідань. Бажаючи написати книжку для молоді, я мусів із старого твору, а значить і з того, що написав Ґете, повикидати багато такого, що зовсім не годиться для молоді. Натомість я повводив із старих оповідань та з наших народніх байок дещо нового, так що загалом у другім виданню моєї переробки враз із тим оповіданням, що становить рамку цілости й тягнеться через усі пісні, вплетено тридцять більших або менших оповідань і уступів.

І ще одно. Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народнім добром, надати їй нашу національну подобу. Я, так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші кольори. Дослівно я не перекладав ні відки ані одного рядка. Чи це хиба, чи заслуга моєї праці — в те не входжу, досить, що з цього погляду вона моя.