Твори (Франко, 1956–1962)/8/Коваль Бассім/Пісня десята
| ◀ Пісня дев'ята | Твори в 20 томах Том VIII Коваль Бассім Пісня десята |
Пісня одинадцята ▶ |
|
Як собака у криниці,
Як та муха у мазниці,
Як той короп у вівсі,
Так Бассім, по тій пригоді
Почував себе, що й годі
Описать ті муки всі.
П'яти грань мов припікає,
Сором очі виїдає,
З голоду живіт бурчить,
І в уха́х шумить і дзвонить,
Думка думку бистро гонить:
«Що почать? На чім скінчить?»
«Боже! — скрикнув неборака, —
Чи я злодій, забіяка,
Чи я нелюд, дикий звір,
Що мене, де лиш приткнуся,
Всюди гонять, всюди трусять,
Мов собаку з двору в двір?
«Ні, вже видно в тім Багдаді
На жаднісінькій посаді
Не вдержатися мені!
Чорт бери його начисто!
Заберуся звідси! Чи ж то
Стільки світа, що в вікні?
«Сам, мов гілка, з пня відтята,
Ані свата тут, ні брата,
Ні кола, ані двора, —
Що ж мене до місця в'яже?
Кину це гніздище враже,
Хай дави́ться ним мара!»
І, на тім думки спинивши,
Твердо так постановивши,
Став збираться так, що ну!
Без меча, без стріл і бритви
З лихом він зібравсь до битви,
Як отаман на війну.
Свій турбан наставив штучно,
Бедра вперезав бундючно,
А пальмовий довгий дрюк
В цератову піхву вправив,
З боку лівого приставив
Так, як носить меч гайдук.
Так зібравшися за хвильку
І ще й мигдалову гілку
Взявши в руки, він пішов
Геть, без наміру й без тями,
Сюди-туди вулиця́ми,
Аж на пляц один зайшов.
Це торговиця була,
А на ній гула, ревла
Купа люду, густо збита.
В купі тій порожній круг,
А в тім крузі стук і рух.
Тут турбан мигне́, там свита.
Зацікавився Бассім.
«Що це? Що там сталось їм?»
Крайніх глядачів питає.
«Два міщани посварились,
А це й битися зчепились,
Аж паздір'я з них літає».
«Гей, та що це? — крикнув грізно
Наш Бассім. — Тут так завізно,
А нікому лад зробить!
Чи ж то вірним не паскудно
Битися отак прилюдно?
Треба їх розборонить!
Тут наліво і направо
Гілкою махнув він жваво, —
Завору́шився базар…
«Простудіться! Набік, люди!
Зараз тут порядок буде.
Від халіфа йде більдар»[1].
І присутні всі по хвилі
Шлях Бассімові зробили,
Низька кланялись йому:
Бач, більдар халіфський, Боже!
Кого хоче, того може
Запроторити в тюрму.
А Бассім поважно, строго
До кружка дійшов тісного,
Де завзятії борці
Рвали бороди і зуби,
Дряпали носи́ і губи,
Кров'ю мились по лиці
Тут Бассім гукнув, як з дзвона:
«Стійте! Іменем закону!»
Цьо́му й то̀му в карк талап!
Аж оба на землю впали…
А як охаючи встали,
Він обох за ковнір хап.
Тут комісар від базару
Надійшов, на цюю пару
Глянув, пальцем погрозив:
«Будете, любенькі, знати,
_-_page_170.png)
Як тут бійку починати.
Бач, як чорт їх розвозив!»
І звернувшись до Бассіма,
Честь йому дав перед всіма
І п'ять драхм йому вручив.
«Друже мій, більдаре царський,
Це за труд твій господарський,
Що ти морес їх навчив.
«А тепер візьми їх трішки
І веди на суд халіфський,
Хай на кару судять їх,
Що прилюдно в день базарний
Тут зчинили бій негарний,
Собі сором, людям сміх».
Та Бассім слова хороші
Ледве чув, він хо́пив гроші
Та й шепоче: «Я Бассім!
Дбає ще аллах за мене!
Світло є, й вино, й печене!
Дзусь тепер халіфам всім!
А борців по тій промові
Хо́пив, мов снопи бобові,
У повітря їх підняв,
Під одну паху одного,
Під другу паху другого,
І поважно поманджав.
Вся юрба за ним, мов лава:
«Гарно! Браво! Слава! Слава!»
Крик, і сміх, і плеск, і плач.
Та борців рідня в більдара
Просить: «Панцю! Вже ж їм кар
Остра! Решту їм пробач!
«Хай погодяться тут вдвійку,
Перепросяться за бійку
І поставлять могорич.
А ти, паночку уштивий,
На халіфський суд страшливий
Не тягни їх і не клич!»
Думає Бассім: «Та й ціло!
І яке мені в тім діло,
Як в тюрму сих двох запруть?»
І ніби́то неохітно
Він пустив їх незамітно
Драпцювати в Божу путь.
Як Бассім їх всіх позбувся
Аж підскочив, аж крутнувся:
«Жив мій Бог! Ще я Бассім!
Ще Аллах за мене дбає,
Його ласка шкандибає
По шляхам моїм усім!
«Цей випадок — це ж недаром!
Знать, судилось, щоб більдаром
Жив я і вмирав, мабуть.
Гей! до царської палати
Сво́їх друзів повітати
Чимчикую, будь-що-будь!»
У халіфа Ер-Рашіда,
Звичай був від батька й діда:
Тридцять гайдуків лишень,
А і з них лише десятку
В денну службу по порядку
Кликали що десять день.
Ось Бассім собі патлатий
Сміло входить до палати,
Де сидить більдарів ряд
В мармуровому підсінню, —
Хто на сонці, хто під тінню,
Ждуть приказів із палат
Руки фертом, вираз строгий,
Широко розкрачив ноги
Та й бурчить собі Бассім:
«Це більдари? Ті хлоп'ятка,
Що цвітуть, мов маку грядка,
Цар наш довіряєсь їм?
«Їм на танці, на зальоти,
Не до царської роботи!
А повбирані! Га, га!
Як паяци! Ні, Бассіме!
Це не твій плац! Тут між ними
Не встоїть твоя нога».
Так бурчить він, і міркує,
І більдарів критикує;
Ті ж на нього і собі ж
Позирають: що за пика!
Ріст який! Постава дика!
Мов між кроликами їж!
Далі капітан від варти
Шепче: «Хлопці, це не жарти!
Певно, це якийсь більдар
Від багатого еміра,
Що десь із пустинь Алжіра
Тут приїхав на базар.
«Нас прийшов він навістити…
Слід би нам його вгостити,
Аби сором нам не був,
Що гостив у нас товариш
І в халіфа жаден ба́риш
Ні пригісник не здобув».
«Справді, був би це нам сором, —
Мовили більдари хором, —
Але чим його вгостить?
Ти, наш любий капітане, —
В тебе діло це не стане,
І не нам тебе учить».
Тут капі́тан від більдарів
Зараз шмигнув між писа́рів,
Що при царськім скарбнику
Їх сиділа повна хата,
І велів їм написати
Резолюцію таку:
«До цукорника Отмана
Наказ: маєш нині зрана
У скарбовий двір прийти
І п'ять тисяч драхм, що винен
Скарбу царському, повинен
В повній сумі принести».
Написавши цю цидулку
Живо, мов з'їв з маслом булку,
Писар підпис скарбника
Зфальшував і ше воскову
Притиснув печать скарбову, —
Це забава в них така!
Капітан папір хапає,
На підсіння поспішає,
Де Бассім все ще стоїть.
«Гей, більдаре! Гей, братище!
Приступи но, прошу, ближче!»
Загукав на нього вмить,
І, покірно поклонившись
Чемно в землю задивившись,
Він близенько підійшов.
Щоб про нас ти в сво́їм краю
Словом спом'янув незлим, —
Тим то на́ тобі дарунок,
Цей скарбовий форлядунок, —
Слухай, що зробити з ним.
«Цей Отман — то мусиш знати —
Це цукорник пребагатий,
А ця картка — то указ,
Щоб у царськую шкатулу
Довг зі звісного титулу
Здав — п'ять тисяч драхм сейчас.
«Ну, більдарську службу знаєш…
Трошки там купця полаєш,
Та не надто вередуй.
Вже він живо покориться,
А як трохи розщедриться,
Все приймай і не гордуй.
«Надіюся, любий брате,
Що не будеш кривди мати, —
Тільки картки не забудь
Від Отмана відібрати
І на куснички порвати!
Ну, прощай же! В Божу путь!»
Гей, як взяв Бассім ту карту,
Мовби хто його без жарту
На три коні посадив!
Із палати гордо суне,
Через губу вже не плюне,
Руки в пояс вгородив.
Пішки йти? Ara! Як возний?
Він тепера пан вельможний.
«Гей, осла сюди!» гукнув.
І погонич, що на площі
Із ослом стояв, чимборше
До услуг йому чкурнув.
У Багдаді, хто не мусив
Пішки йти, той омнібусів,
Ані фякрів не дістав,
А лиш крикнув до віконця,
Мав осла і ще й погонця,
Що провадив і свистав.
Знаєш, де його шукать?»
Його всі тут в місті знають, —
Відси вуличок зо п'ять».
На ослячій худобині,
Мов стіг сіна на драбині,
Гордо їде наш Бассім,
Аж до самої цукорні,
Де Отман сидів проворний,
Позір даючи за всім.
«Тут Отманові пороги?»
Закричав Бассім з дороги,
Не злізаючи з осла.
«Тут», сказав Отман, хитнувся,
Але з місця не рухнувся,
Річ мов не про нього йшла.
Та Отман не слухав навіть,
До пекарні обернувсь,
Це Бассіма аж шпилькує, —
Щось челядникам толкує, —
Ось він випрямивсь, надувсь…
(піднесеним голосом)
Для халіфської потреби
Довг, що в скарбі винен ти.
Ось візирова цитац'я:
Зараз маєш ти збираться
І п'ять тисяч драхм нести».
Як почув Отман те слово,
З місця схо́пився раптово,
Страшно випулив баньки,
Потім низько поклонився,
До Бассіма наблизився,
Взяв папір з його руки.
Взяв папір, на знак пошани
Цілував, а там руками
Вище голови підняв,
Прочитав потім тихенько
Й до Бассіма покірненько
Ось які слова сказав:
«Прелюбезніший більдаре!
Бог мене возславив варе[2],
Що тебе тут присила!
Я твій раб, слуга покірний,
Слушний на́каз цей і вірний —
Та, будь ласка, злізь з осла!»
Зараз вибігли з цукорні
Два челядники моторні,
Щоб Бассіму помагать;
А цей оха, стогне, фука,
Мов Бог зна яка то мука
На ослі чимчикувать.
Потім в чересі пошпортав
І півдрахми, наче лорд, дав
Осляреві за прогін.
А Отман аж потерпає,
Що за пан такий вступає!
Низький дав йому поклін.
Він веде його до хати,
Просить ла́скаво сідати,
Ставить льоди і шербет.
«Панцю любий, не згордуйте!
Освіжіться, покоштуйте,
Поки вирушимо гет».
Я прибув сюди! Причину
Мого ходу знаєш сам.
Дяка за слова хороші,
Та ти зараз лагодь гроші,
Щоб нам швидше бути там».
Дрібку лиш цих Божих дарів
Покоштуй, а то бігме,
Буду думать, що гордуєш,
_-_page_180.png)
Рівно з псом мене цінуєш, —
Жаль тяжкий мене візьме».
Хоч і як я неголодний,
Тобі жалю не завдам.
Даром Божим не згордую,
І тебе як слід шаную
І люблю — побачиш сам».
Розіслав Бассім сервету,
Взявсь до пляцків, до шербету;
До цукрів, до конфітур, —
Їсть і п'є, змітає живо,
А Отман на теє диво
Погляда й стоїть, як мур.
«Боже! це якась облуда!
Він, здається, і верблюда
З костомахами би зжер!
Треба швидше міркувати,
Як його з своєї хати
Випровадити тепер!»
Він до склепу сво́го скочив,
У мішочок натолочив
Конфітур сухих, цукрів,
У папі́рець завиває
Двадцять драхм і поспішає
До Бассіма, аж упрів.
«Пане, — мовить, — капітане!
Будь ім'я моє погане,
Як неправда є цьому!
Хоч печи мене, дри шкіру,
А п'ять тисяч драхм на віру
Я нізвідки не візьму.
«Кепсько йшли діла в цім тижні…
Не платять довгів ті ближні,
Що ще винні за товар…
Будь мені святим, блаженним,
Підожди з довгом казенним
І прийми цей бідний дар.
«Ось тобі мішок цукриння,
Пастала́, кеба́б, варення —
Це для діточок твоїх.
А ось двадцять драхм в паперці
Не відкинь, май Бога в серці!
Бідним вигодить не гріх».
Ну, цей тон Бассіму любий!
Та проте, віддувши губи,
Він поважно мовив: «Гум!
Діло, братіку, казенне!
Не залежить це від мене.
Може вийти з того глум».
Та проте, поміркувавши,
Він сказав немов ласкавше:
«Щирий муж ти, що й казать!
Ну, візьму цей страх на себе,
Вигоджу тобі в потребі,
Тільки ти себе не зрадь.
«Нині-завтра ти з квартири,
Тиждень, два, чи три, чи штири
В місто, брате, не виходь,
А вже там я так покру́чу,
Що твій довг із книг істручу
І замажу — дасть Господь».
Так з Отманом поладнавши
І даруночки прийнявши,
Відійшов Бассім домів.
«Я Бассім! Бог дбав за мене,
Буде знов вино й печене! —
Сам собі він гомонів. —
«Тю на мене, дурачину,
Що я думав: дай покину
Пречудовий цей Багдад!
Де ж би інде міг так цупко
Заробить такую купку
Драхм, їй-богу, двадцять п'ять!
«Боже, ти мене сьогодні
Випровадив із безодні,
Змусив шлях оцей обрать!
Тож клянусь: це все недаром
Твоя воля: тож більдаром
Хочу жити і вмирать.
«А що ти і пізно й рано
Дбав за мене, то погано
І нечесно б я вчинив,
Якби на такий припадок
Свій звичайний розпорядок
Цеї ночі я змінив.
«Та на збитки сим драбугам,
Скупарям і волоцюгам,
Що до мене пхають ніс,
Я сьогодні — не жартую,
Вдвоє більше накупую
Всіх присмаків, хай їм біс!»
Так собі, додому йдучи,
Міркував Бассім наш ручий,
А як в хаті сво́їй став,
У буденне перебрався
І на торг собі подався,
Йдучи, весело свистав.
Тут удвоє — хлоп силенний —
Понад свій бюджет щоденний
Видав десять драхм, як дріт;
Вже смеркалось, як з думками,
Опакований клунками,
До своїх допхавсь воріт.
——————