Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка

Матеріал з Вікіджерел
Записки або Журнал Тараса Григоровича Грушівського-Шевченка
Тарас Шевченко
пер.: Олександр Кониський

Львів: 1895
ЗАПИСКИ
або
ЖУРНАЛ
ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ГРУШІВСЬКОГО-ШЕВЧЕНКА
Вступне слово Редакциї.

Журнал небіжчика Шевченка небавом по смерти нашого „Кобзаря“ — був надрукований в „Основі“ р. 1861 — 2. Але не вважаючи на те, ми друкуємо єго і певні, що сим вдовольняємо пекучу потребу Русинів, як на Українї сущих, так ще більш в Галичинї. Опріч того, що Записки Шевченка дають найважнїйший життєписний материял, друкуємо їх з великою охотою і з подякою перекладникови — от з яких причин: „Основа“ і на Українї тепер біблїоґрафічна рідкість, а у нас в Галичинї її, можна мовити, і в день з огнем не знайдеш; бо і в свій час доходило її в Галичину хиба кілька примірників, може 3 — 4. До того-ж Записки Шевченка писані мовою московською і так їх надруковано в „Основі“. Через те про галицьких Русинів, коли-б „Основи“ було у нас і в достач, Записки для більшости були би неприступними. На останку „Основа“ мусїла друкувати Записки, викидаючи цїлі сторони; через що і на Українї журнал, надрукований в „Основі“, не досягає тієї мети, якої він повинен досягати.

Не можна було нам не звернути уваги ще й от на що. Останнїми часами, опріч „Кіевск. Старин-и“ друкують і інчі московські вістники „Споминки“ ріжних людий про ґенїя нашого слова; а в тих споминках почали трапляти ся часом зовсїм непевні речи і коли прирівняєш їх до Записок, так очевидячки бачиш, що автори їх не читали навіть в „Основі“ Шевченкових Записок, а може інче чи й відає про їх! Бо інакше, гадаємо собі, де-хто з авторів може-б зовсїм не друкував своїх „Споминок“, а не то, принаймнї, не друкував би хоч того, що просто таки непевне, що супротилежно суперечить певним фактам, заведеним Шевченком до своїх Записок і заведеним, як кажуть, на сьвіжу память.

А то напр. одно — „ згадує“, що Шевченко правив свій „дневникъ“ за перші 2 — 3 роки своєї яремної неволї. Тимчасом сам Шевченко в своїх Записках на першому-ж аркуші каже зовсїм що інчого. Друге — запевняє, що Шевченко зустрів ся з Щепкиним в Нижньому Новгородї в кабінетї ґубернатора. Трейтє — додає, що Щепкин приїздив на Різдвяні Сьвята р. 1857 в Нижнїй Новгород „съ единственною цѣлью дать представленіе въ пользу своего друга“ — себ то Шевченка. Четверте — пригадує, що Шевченкови дозволено їхати до столицї, дякуючи піклованню Нижегородського губернатора… Або от командант тієї роти, де був Шевченко — д. Косарев запевняє, що Шевченко любив і шанував єго і т. ін. Певна річ, що біоґраф Шевченка розбере критично всї „Споминки“ і викине з них очевидні вигадки авторів; але доки те станеть ся, заким ще люди діждуть ся певної, критично обробленої життєписи Шевченка, треба дбати, щоб публїка не була омиленою. І в сему разї Записки стануть їй підмогою.

Записки Шевченка „Основа“ назвала „Дневникомъ“; ми відкинули сю назву, уважаючи її не зовсїм відповідною, і взяли назву з уст самого автора. З першого слова він свої щоденні замітки назвав — Записками, — хоча інде іменує і журналом.

Наш переклад зроблений з власноручного Шевченкового манускрипту. В перекладї пропусків майже нема опріч хиба 2 — 3 фраз, таких, що жадним чином їх друкувати не можна і ваги вони не мають. До перекладу не заведені ті московські вірші, що Тарас переписував з друкованого в свої Записки. Вірші ті — хочби які вони гарні не були — для біоґрафії нашого поети ваги не мають. Хто охочий — той перечитає їх в ориґіналї. Перекладник Тарасових Записок — не вважав себе дотепним перекласти ті вірші — віршами, а перекладати прозою не вважав потрібним.


1857.
ЧЕРВЕНЬ.

12. Першою значною подїєю, яку я заводжу до своїх записок було от-що: обрізуючи отсей перший зшиток на записки, я зломав перочинного ножика. На око — подїя нїкчемна; не варт вона тієї уваги, якої я їй надаю записуючи про неї, наче про що надзвичайне, в отсей ріжноманїтний зшиток. Стань ся така пригода в столицї, або де в значному ґуберському містї, так, вже-ж пак, не попала-б вона в мою памяткову книжку. Але-ж стала ся вона в степу кирґізському, се-б то в Новопетровській фортецї. А тут, про людину письменну, як от, наприклад, я, така річ, як ножик має велику вагу. Головне дїло в тому, що придбати єго не завсїди можна навіть за великі гроші. Треба витолкувати вірменинови-маркитанту, що має зносини з Астраханю, про сю потребу; та коли ви на се й дотепні, так все таки неранїйш, як через місяць в лїтку, а зимою через пять місяцїв, добудете аби-якого перочинного ножа і вже-ж не дешевше, як за „монету“, себто за рубля за срібного. А то трапляєть ся, та ще й вельми часто, що замісць речи нетерпляче вами сподїваної, маркитант піднесе вам або московської „бязі“, або шматок верблюжого сукна, а то й чихиру кислого, чи, як він каже, „дамського“. Спитаєте у єго: чом він не привіз вам того, що саме вам треба? він на те пренаівно скаже: „Ми люди комерчеські, люди неписьменні, усього в голові не вдержиш.“ Що ви єму казатимете на такий резон? Ви єго полаєте, а він усьміхнеть ся, тай годї; а ножика у вас, все таки, нема. От воно й знати тепер, чому в Новопетровському страта перочинного ножика така подїя, що варто завести її в лїтопись. Та Господь з ними: і з Новопетровським, і з маркитантом і з ножем! дасть Біг, не забаром вирву ся з отсїєї тюрми і тодї така подїя не мати ме місця у моїх записках.

Сегоднї вже другий день, як я зробив і чепурненько обрізав зшиток на те, щоб записувати те, що трапляється зо мною і коло мене. Тепер ще тілько девята година. Ранок минув, як і звичайно; жадного прикметного вчинку не було. Побачимо, на чому скінчить ся вечер? А доки що — зовсїм нї про що записувати: тим часом писати, охота страшенна і пера готові є. З ласки ротного писаря, я не почуваю ще своєї шкоди. Писати-ж, все таки, нї про що. А сатана так і шепче на вухо: „Пиши, про що попало! бреши, скількі душа схоче. Хто там тебе перевіряти ме? і по „шканічних“ журналах брешуть а в такому хатному і Біг велїв.

Коли-б отсї свої записки я писав для друку, так — чого доброго! Може-б і спокусив лукавий ворог правди; але-ж я, як мовив поета:

„Пишу не для мгновенной славы,
Для развлеченья, для забавы;
Для милыхъ искренныхъ друзей,
Для памяти минувшихъ дней.“

Записки мої годило ся-б минї розпочати з того часу, коли мене висьвячено в новий сан, се-б то з року 1847. Досї був би вельми здоровий і вельми нудний зшиток. Згадуючи про ті минулі, сумні десять років, я вельми радїю, що тодї не прийшла до мене думка: завести зшиток на записки. І про щоб я записував туди? Воно правда, що впродовж отих десяти лїт я дурно бачив те, що не всякому доводить ся побачити. Але як я дивив ся на все те? Так як з острожного вікна через гратки дивить ся узник на веселий поїзд весїльний. Самі споминки про те минуле, про те, що бачив за десять отих років — кидають мене в жах!! А що-ж би було, як би я списав оту темрявну декорацию і розповів про тих грубіянських лицедїїв, з якима судило ся минї справляти монотонну, десятирічну драму?

Минаймо, минаймо, моя облесна память! оте моє минуле. Не завдаваймо споминками про те минуле туги серцю любого приятеля! Забудьмо, простїм темних людий, як простив Милосердний Чоловіколюбець своїх жорстоких розпинателїв. Обернїм ся до ясного, до тихого, як наш український вечір осїнний, та запишемо усе, що бачив, що чув, усе, що перекаже серце.

Від 2 мая одержав я з Петербурга од Михайла Лазаревського листа і 75 рублїв. Лазаревський повідомив мене: лїпше мовити: повитав мене з волею. Одначе з „корпусного штабу“ досї нїчого нема і я, дожидаючи з того штабу наказу, збираю вісти про волжське пароходство. Інколи приїздять сюди з Астрахани флотські офіцери на крейсерах з рибної експедициї. Але з оповідань їх я, хоч як того бажаю, не спроможу ся вирозуміти собі оте пароходство. Статистичних відомостий минї не треба: я бажаю довідати ся: чи часто ходять пароплави з Астрахани до Нижнього-Новгороду? та скількі платять пасажири за переїзд? Отже хоч як пильную, а тількі про те й довідав ся, що й місце всяке є і платня ріжна; а пароходи з Астрахани до Нижнього ходять вельми часто. Хиба не правда, що відомости певні?!

Не вважаючи, одначе, на такі певні відомости, я вже скомпонував (звістно в думках) подорож Волгою: затишно, спокійно, а головна річ — дешево. Пароплав бере на буксір, (отсе єдина певна звістка) по кількі барок, чи як їх іменують „подчалковъ“ до Нижнього Новгороду з різною клажею. От на одній з таких барок я й гадаю примостити ся тай пролежати там до Нижегородського дилїжансу. Потім в Москву. З Москви, помолившись за Фультонову душу, через 22 години і в Петербурзї. Чи не правда-ж, що фантазия яскрава! Та на сегоднї досить.

13. Сегоднї у вечері приплив парохід з Астрахани, але приплив вже вельми пізно, в 9-ій годинї, через що я до ранку не одержу від єго жадної звістки. Та з Астраханської почти я нї на що значне й не сподїваю ся. Уся моя переписка йде через Гурєвгородок. Через Астрахань я одержую листи вельми рідко. Виходить, що й з пароходу дожидати менї нїчого. Хиба чи не надумаєть ся батько кошовий Кухаренко написати до мене листа? От би звеселив мене старий Чорноморець! Видатне явище між людьми отсей суще благородний чоловік! З року 1847 усї мої друзяки мусїли порвати зносини зі мною. Про такий приказ Кухаренко не відав; не знав так само і про місце мого перебування; а вже як був ото в Москві на царському коронованню, репрезентуючи своє війско, так спізнав ся там з старим М. С. Щепкиним і від єго до відав ся: де місце моїй тюрмі. Тодї мій найблагороднїйший друзяка написав до мене найсердечнїйший, щирий лист. За десять років і не забути друга, та ще друга в нещастю, се факт вельми рідкий по між себелюбних людий. З тим листом він прислав минї 25 руб. „на поздоровленнє“.

Єму дано нагороду — звізду „Станислава первой степени“. Для чоловіка семейного, та ще й не богатого 25 р. жертва чимала. І я не тямлю, коли і чим віддячу єму за отсю щиру і нелицемірну жертву?

З приводу отсего дружного привітання несподїваного я уладнав був думкою свою подорож таким робом: через Кизляр та через Ставрополь проїхати в Катеринодар просто до Кухаренка. Надивлю ся, гадав я, до схочу на єго благородну твар, та тодї через Крим, через Харьків, через Полтаву на Київ до Минського Несвижа і на останку в село Чирковичі. Обнявши тут свого друга і товариша Бр. Залїского, проїду через Вильну до Петербурга. Але лист Михайла Лазаревського, писаний 2 мая, перемінив сей проєкт. З листу того побачив я, що менї треба, нїгде не зупиняючись, поспішати до академії художеств і поцїлувати руки і ноги у грапинї Настасиї Івановни Толстої і у великодушного чоловіка її грапа Федора Петровича: вони єдині добродїї мого визволення і їм перший поклін. Не кажучи вже про вдячність, сего вимагає проста ввічливість. Отсе і є головна причина тому, що я, замісць баского трояна, вибрав монотонну, на цїлих тридцять день, плавбу Волгою. Та чи станеть ся ще й так — і про те я запевне не скажу. Легко може скоїти ся, що я в своїй хламидї поченчикую ще до Уральского. Ще на все можна сподївати ся. Тим то й не годить ся давати вельми великої волї своїй невстріливій фантазиї. Але-ж! ранок мудрійший за вечір! Побачимо, що завтра буде; або, лїпше мовити, що привезе почта з Гурєва.

14. Щось я занадто вже ретельно і пильно взяв ся до своїх записок. Не скажу: чи довго протягнеть ся отсей запал письменника? коли-б ненаврочити. Воно, коли казати правду, я не бачу великої потреби тримати ся пунктуальної ретельности, а так собі, од нїчого робити. На бездїллї і се рукодїллє. Затяжному письменникови, що постачає фелєтони — інча річ: тому неминуче потрібно отсїєї бездушної ретельности, яко працьовання, яко хлїб єго насущний. Як віртуозови струмент, як маляреви щітка, отак-б і письменникови треба щоденного працьовання пером. Так роблять і ґенїяльні письменники; так роблять і писаки. Ґенїяльні письменники тому, що се їх призвання, а писаки тим, що вони інакше про себе й не гадають, що вони ґенїяльні письменники, а то-б вони й пера до рук не брали.

Про який же казусний вчинок запишу я сегоднї? Учора пароплав привіз чималий мішок „цѣлковыхъ“ (карбованцїв) і орапчиків.[1] Се платня тутешнїй залозї за третину року. Офіцерам роздано її сегоднї і сегоднї вони однесли її до Попова (маркитант) і до спіртоміра (шинкар) і на останнї, теж у спіртоміра, почали гуляти, певнїйше — пиячити. Завтра роздадуть платню салдатам і салдати почнуть гуляти; себ то — пиячити. Гульня простягнеть ся кількі день вряд і скінчить ся і у салдатів і в офіцерів бійкою; а на сам кінець „курятником“, себ то гавптвахтою.

В нашому царстві православному найбідолашнїйший і наймізернїйший стан людий — салдати. У їх одібрано усе те, чим гарне життє людське: рідний край, родину, волю, одно слово усе. Коли салдат часом і помочить в пляшцї з „сивухою“[2] свою горопашну душу, так єму треба вибачити. Але офіцери!… їм надано усїх людських прав і привилеїв. Чим же вони відрізняють ся від бідолашних салдатів? (Я кажу про Новопетровську залогу.) Опріч мундїра[3] нїчим вони горопахи не відріжняють ся. Нехай би ще так звані: старі „бурбони“, а то й молодїж вигодована по кадетських корпусах! Добре, повинно бути там вихованнє! Не людське вихованнє! Ну, за те-ж дешеве, а головна річ незабарне. Парубок 18 лїт, вже він офіцер! восхит і замилованнє матери і підпора батькови старому. Мізерна мати і дурний батько.

Здаєть ся козак Луганський[4] написав книжку з назвою: „Салдатскіе Досуги“. Брехлива назва! У московського салдата „досуговъ“, себ то вільного часу, нема. А коли часом і поталанить салдатови зустріти ся з ним, так нїгде більш, як не в шинку. Яка-ж, питаю я, була мета у того вславленого сочинителя писати такі о „досуги“? А коли він списав їх з натури (я книжки не читав), так що в них морального? Коли-ж вони просто вигадки, фантазия, так знов таки, яка мета такої фантазиї? І чи не лїпше-б зробив автор отих непотрібних фантастичних „Досуговъ“, коли-б списав правдиві „досуги“ молодих офіцерів з армії, навіть з ґвардиї. Тим би він зробив дїйсну заслугу перед чадолюбними та еполєтолюбними батьками.

15. Про що-ж я сегоднї запишу в свій журнал? Зовсїм нема про що записати. Анї нїчогісенько такого, щоб хоч трохи переходило за межи монотонного життя щоденного. Сегоднї вранцї почав я малювати патрет Бажанова чорним і білим олівцем, на городї в кирґізській кибітцї.[5] Осьвітленнє прегарне і я охоче взяв ся до роботи; та чорт принїс приятельку, вона й перешкодила. Я загорнув патрет і вийшов з кибітки. Приятелька не втерпіла, щоб не зазирнути одним оченятком на роботу і знайшла повну похожість, коли-б, мовляв, рот да ніс були меншими. Не вдовольнившись власним судом, вона спитала у покоївки: яка у неї думка? спитала і у свого фаворита Молчалина.[6] Се вже мене занадто розлютило і я, не попрощавшись, пішов до фортецї. Тут побачив пяну офіцию. Салдатам роздавали платню; менї те-ж дали. Я віддав ті гроші своєму, тодї ще тверезому „дядькови“ і казав єму пошити менї з підбійного полотна торбу на дорогу. Потім зайшов до Мостовського, вислухав втрейтє вже з новими додатками історию про сподїваного зятя і єго тестя; випив чарку горілки і вернув ся на город. Пообідав, а по обідї, добрим звичаєм батьків заснув годин за дві та на тому й скінчив 15 день червня. Про вечір зовсїм нїчого записати.

16. Сегоднї недїля. Ночував я на городї. Вранцї був у фортецї. Дощ не дав вернути ся на город і я лишив ся обідати у Мостовського. На всю залогу Мостовський оден єдиний чоловік, що я люблю і шаную. Він не любить пащиковання, не верхогляд; людина справна, ретельна і до височезного щабля шляхетна. Не зовсїм дотепно розмовляє по московськи, але мову московську знає лїпше за годованцїв Неплюєвського корпусу. Під час польскої революциї р. 1830 він служив в артилєриї польского війска. З війскових бранцїв єго повернули на московську службу. Велику силу цїкавих подробиць про революцию р. 1830 чув я від него. Варто уваги, що Поляк, розповідаючи про власні вчинки і невдачи, не додає жадних прикрасів. У чоловіка війскового се рідка риса; а у Поляка і поготів. Одно слово: Мостовський людина, з якою можна жити, не вважаючи на видимо суху і прозаічну вдачу єго.

Сегоднї люба мілєді М. розповіла менї, одначе не яко тайну, історию однїєї родинної бійки, розповіла з усїма подробицями. З сїєї істориї можна скомпонувати водевіль (жарт) звістно жарт про тутешню публїку. Назвати єго можна „Весїльний подарунок“, або „Недошита кофта“. Гарненький і не без науки вийшов би жарт. Річ ось в чому. Якось в минулому місяцї жених поїхав до Астрахани придбати весїльних подарунків своїй молодій. На таку любу потребу позичив він у свого нареченого тестя, такого-ж як і сам голодранця, останню крихту. Умовили ся, щоб вернув ту крихту, коли брати ме платню з війска. Гаразд. Вернув ся жених з Астрахани і віддав унтер-офіцерші, пошити для своєї невісти сукню з ситцю і кофту з міткалю. Добре. Унтер-офіцерша шиє, а тим часом приходить платня залозї. Овва! безталанному женихови дають до рук усьо, на все тілько два рублї з половиною… усьо останнє з єго платнї пішло на сплату єго позичок. Але-ж герой, байдуже! не мов нїчого й не було. Виряжає свого вірного раба Грицька до шинкаря по четвертину відра горілки; торжественно йде до нареченого тестя. Грицько несе за ним горілку ту. Починаєть ся поздоровленнє з платнею. Овва! і „на старуху бываетъ проруха“. Бідолашний жених занадто вже піддав ся впливу сподїваного щастя та в палких мріях взяв і признав ся, що з усїєї платнї він дістав собі в руки тілько 2½ руб. Розчарований і обурений тесть, теж з опалу, потяг чубуком по лобі свого любого зятька та потяг так метко, що з шляхотного чола заюшила кров! Але бодай сусїде не спостерегли того, що стало ся між ними, вони кинули ся вдвох бити собаку. Безщастний собака! Та на сему ще не кінець! догадливий поранений герой біжить до швачки. Овва! Швачка сукню віддала вже молодій, лишила ся сама кофта недошита: він бере її у швачки і несе до жида салдата в застанову за дві чарки горілки. І отсей о, гидкий вчинок не виходить з гурту звичайних вчинків в Новопетровському! І я в отакому болотї, серед такої-о моральної гидоти добуваю вже семий рік!… Страшно!… Тепер, коли вже довідали ся про мій визвіл мої найблизші начальники: фельдфебель та командір роти вони не ослобонили мене від муштри, та від калавурних відбутків. Одначе не заборонили, коли є у мене вільний од служби час, перебувати на городї. І за се я їм сердечне дякую. На городї, чи в саду лїтня резиденция нашої комендантки і я тепер перебуваю там увесь вільний час в родинї коменданта. У них двійко маленьких дїточок: Наталочка і Надїнька. Отсе єдиний мій спочин і розвага в отсему глухому, огидливому закутку.

17. Сегоднї в четвертій годинї ранку прийшов я на город. Ранок тихий, чудовий! Тількі іволги та ластівки інколи зрушали спокійну, солодку тишу ранкову. З якогось часу, відколи не заборонюють менї перебувати самотою, я незвичайно полюбив самітність. Люба самітність! В життю не може бути нічого більш солодкого, більш чарівного як самітність. Найпаче перед лицем ненї-природи, коли вона квітчаєть ся, всьміхаєть ся. Під її впливом солодким та чарівним людина, мимо волї, поринає сама в себе і „бачить Бога на землї“, як каже поета. Менї й перше не подобала ся гучна дїяльність, або лучче мовити: гучне байдиковання, а перебувши десять років життя в казармі, самітність здається менї дїйсним раєм. Отже, все таки, я не спроможен нї до чого взяти ся. До працї нема найменшої охоти. По цїлих годинах, коли не лежу, так мовчки сижу під моєю вербою; і, хоч би на глум, що небудь за ворушило ся в голові! таки нїчогісенько цїлком! Повний застій. Отака нудота напала на мене з 7 квітня, себ то з того дня, коли одержав листа від М. Лазаревського. Воля та подоріж усього мене проковтнула. Ще спасибіг Кулїшеві, що догадав ся прислати до мене книжок, а то щоб я й робив з собою; просто не тямлю. Найпаче дякую єму за єго „Записки о Южной Руси“. Небавом сю книжку я читати му з памяти. Вона так виразно. так чарівниче виразно, нагадала менї мою бідолашну Україну, що я, немов з живими, розмовляю з її сьлїпими лїрниками та з кобзарями. Благородна, коштовна праця! диямант в нашому письменстві історичному. Дай тобі, Боже! друже мій щирий, снаги, любови і терпіння і на далї провадити сю дорогоцїнну працю. Перечитавши вперше отсю-о дорогоцїнну алмазну книжку, я відважив ся був робити над нею уваги; але, як перечитав її вдруге та втрейтє, так і побачив, що уваги мої — просто уваги пяної людини і більш нї що. Опріч Суботова, властиво ґрунту, де був двір Богдана Хмельницького, нїчого. Але-ж на дорогоцїнній тканинї не треба уважати на такі дрібнесенькі плямки. Обіцяв ся я, як начитаю ся „Записок“ до схочу, одіслати їх до Кухаренка, а тепер і жалкую, що обіцяв ся; бо, раз, я їх нїколи до схочу не начитаю ся, а вдруге те, що поля книжки пообписував нїкчемними увагами. Дасть Біг, я єму з Петербурга пошлю чистенький примірник. Вчерашнїй жарт скінчив ся сегоднї, як і треба було сподївати ся, мировою та гомеричною випивкою з сьпіваками. Цїкаво знати, на чому скінчить ся весїлля? Мабуть на бійцї.

18. Сегоднї, точнїсенько так, як і вчора, прийшов я в-ранцї на город; довго лежав під вербою, слухав іволгу і наостанку заснув. Наснив ся менї Межигорський Спас, Дзвінкова криниця, далї Видубицький монастир;[7] потім Петербург і моя люба академія. Нещодавно почали менї снити ся знаємі речи, яких давно вже не бачу. Чи скоро то побачу все те справдї? Сон на цїлий день зробив на мене гарний вплив, тим паче, що сегоднї сподївали ся гурєвської, себ то оренбурської, почти. Присмерком вона дїйсне прийшла, та нї мені, нї про мене нїчого не привезла. Знов я повісив ніс на квінту. Знов туга і сподївання без кінця. Чи вже-ж таки з 16 квітня тай досї в корпусній канцеляриї не спромогли ся написати приказ про мене? Байдужі, холодні тирани. У вечері, вернувшись до фортецї отримав приказ від фельдфебеля лаштувати ся на огляд. Се добуток давно сподїваної почти; та сподїваної з таким тремтїннєм волї! Тяжко і невимовно тяжко! Я на останку збожеволїю через отаке безконечне сподївання.

Як швидко, як з жаром виконують приказ — арештувати, так, навпаки, мляво і холодно справ ляють наказ — визволити; а наказ іде від тієї-ж самої особи і справляють єго ті-ж самі орґани. Чому така ріжниця? Року 1847 в сему-ж таки місяцї мене на семий день примчали з Петербурга до Оренбурга, а тепер дай Боже на семий місяць одержати приказ, якого-будь баталїонного командира, щоб забрали у мене казенні речи та спинили харчевий паск на мене. Форма! але-ж я не тямлю такої нелюдської форми!

19. Учора приплив парохід з Гурєва і привіз з відтіля другу роту і самого баталїонного командира. За приводом приїзду такої значної особи, та рота, що зістаєть ся тутечки (до неї і я належу), лаштуєть ся на огляд. Задля такої важної подїї сегоднї і на мене прилаштовували мунїцию. Яка гидка отся-о сподївана подїя! Яке гидке і безконечне те прилаштовування мунїциї! Чи вже-ж отсе не в останнїй ще раз виводять мене на пляц, показувати буцїм безсловесну животину? Сором і приниження! Трудно, тяжко, неможливо приглушити в собі усяке людське достоїнство; стати „на витяжку“, слухати команди і рушати, як бездушна та машина. І отсе-о єдиний тількі, досьвідом запевнений пристрій, убивати зразу тисячі собі подібних людий. Ґенїяльне винайдення! воно робить повагу і християнству і осьвітї людській.

Чудно, що навіть люди розсудливі, як от і наш лїкар Никольский, люблять дивити ся, як ото салдати на муштрі аж посинїють з напручення, „витягуючи носок“. Не тямлю я сего нелюдського замиловання, а наш шановний Гіпократ не вважає нї на спеку, нї на холод; сяде собі під фірткою і цїлі години сидить, любуючи з картини приниження собі подібних людий. Катюга ти мабуть з призвання, а лїкар тількі з назви.

Скількі я памятаю, коли я був ще дитиною, мене салдати не вабили, як се звичайно буває з дїтьми. А коли почав я приходити в ті лїта, що вже розумієш справи, так у мене прокинуло ся не переможне гидовання до „христолюбивого воїнства“. Гидовання моє більшало відповідно більшанню моїх зносин з людьми отсего-от „христолюбивого“ звання. Не скажу, чи то случаєм; чи воно й справдї вже так є; тількі-ж що до мене, так не трапляло ся менї зустріти, навіть в ґвардиї, путящого чоловіка в мундїри. Коли трапить ся людина твереза, так неминуче темна і хвастун. А коли буде хоч з невеличкою іскрою розуму і сьвіту, так теж хвастун до того на придачу ще й пяниця, лютюга і розпустник. Річ натуральна, що гидовання зростало у мене до нудоти. І треба-ж було облесливій долї моїй так уразливо, з такою-от злістю, поглумити ся з мене: взяла тай пхнула мене в найвонючійшу гущу отсего-о „христолюбивого“ стану. Коли-б з мене був душогуб, кровопивець то й тодї не можна-б було приміркувати про мене більш тяжкої кари, як завдати мене салдатом до оренбурського „отдѣльного“ корпусу. От в чому-о причина моїх невимовних страждань! А до всего того менї заборонили ще й малювати, відняли найблагороднїйшу частину життя мого. Трибунал під проводом самого Сатани не спроміг ся-б виректи такого холодного, нелюдського присуду, а бездушні справники справили єго огидливо до ниточки! Август — поганин, засилаючи Назона до хижих Ґотів, не заборонив єму писати і малювати, а християнин Микола заборонив менї і те й друге. Обидва кати; але оден з них кат — християнин і християнин XIX. віку, на очах у котрого виросла величезнїйша в сьвіті держава, виросла на підвалинах христового заповіту. Республика фльорентинська, напів хижа, розбісована християнка середних віків і вона, все-ж таки, яко материяльна християнка, не поводила ся так з своїма непокірливими горожанами з Дантом і Альфєрі. Храни мене Господи! рівняти себе до отсїх великомучеників і сьвіточів людських! я тілько прирівнюю материяльного поганина грубиянського та напів осьвічену християнку середнїх віків до християнина XIX. віку.

Запевне не відаю: чому повинен я дякувати за те, що за десять років мене не зробили навіть унтер-офіцером? чи своїй упертій антипатиї, що сидить у менї до отсього привилейованого стану, чи своїй „хахлацькій“ нестеменній завзятости? Мабуть і тій і другій. Того до віку незабутнього дня, коли менї вичитали присуд, я сам до себе сказав, що з мене не зроблять салдата. Так таки й не зро6или. Не тількі глибоко, а навіть хоч би по верхам, я не вивчив нї одного артикулу з рушницею і отсе влещує моєму самолюбству. Дитинство і більш нїчого. Раз якось майор Мошков, бажаючи подратувати мене за живе, промовив до мене, що коли я буду офіцером, так не вміти му ступити в порядну гостинну, коли не навчу ся витягувати „носок“ так, як треба се бравому салдатови. А про те отсе мене й не зачепило за живе. Менї здаєть ся, що бравий салдат менше за осла скидаєть ся на чоловіка; от тим то я й подумати бояв ся, щоб скидати ся на бравого салдата. Є і друга ще, не менш важна причина, через що не повисшали мене: бездушному сатрапови і прибічникови царя привидїло ся, що мене викуплено з крепацтва і виховано коштом царя; а я-б то й віддячив своєму добродїєви тим, що намалював з єго карикатуру. Так за се нехай же, мовляв, мордується невдячний! Не тямлю, звідки взяла ся отся дурна байка, тямлю тількі, що менї вона не дешево коштує. Гадати треба, що отсю нїсенїтницю сплели на конфірмациї, бо на кінцї при суду сказано: „Найстрожайше заборонити писати і малювати“. Писати заборонили за баламутні вірши українські, а за що заборонили малювати, про те не скаже і сам суддя верховний. Осьвічений доглядач царських приказів сам вияснив те, чого не вияснено в присудї та й приголомшив мене своєю бездушною всемогучостю. Холодне, розпутне серце! і от сей старий та гнилий розпутник має тут славу щедрого великодушного добродїя краю. Які-ж низькоокі, чи, мовити певнїйше, які подлі оті огидливі славослови. Сатрап грабує край, даний єму під руку, і дарує своїм розпутним шерепам фермуари по десяти тисячів рублїв, а вони славословлять єго щедрість і добродїйство. Паскуди!

20. Сегоднї рота прийде в Гурєв. Тепер на річцї Уралї повно води, через що рота припливе просто на Стрілецьку косу і сегоднї-ж сяде на парохід.

Завтра вранцї парохід здійме якір, а по завтрому висадить роту в Новопетровській гаванї. Стережись наша офиціо! гроза наближаєть ся, страшенна гроза. Командир баталїону, немов той Кронїон-тучегонитель, суне в темній хмарі на тебе, та вже-ж пак і на нас безсловесних салдатів. Ото-ж чекаючи на сего грізного суддю і карателя ті, що попропивали ся до снаги, підлабузнують ся тепер до лїкаря та благають єго, щоб вигадав, та формально посьвідчив, що на їх напала яка небудь хвороба тїла, чи душі. Отаким-от чином він і спасе їх од праведного суда громоносного Кронїона. Але-ж суворий ескуляп неублаганий! він кладе на ліжко і дає лїки на бігачку тількі нашому братови-салдатови, що теж до снаги пропив ся і не має в чому стати перед лицем отця командира. Наш непопулярний ескуляп бажає зробити ся популярним коновалом. Сегоднї не без видимої втїхи керманич шпиталя повідав, що до єго на пікловання, себ то на харчі, прийшло сїмнадцять постояльцїв. Се значить, що до єго в кишеню що дня перепадати ме 1 р. 70 коп., не беручи сюди топлива і сьвітла. Чи не з сїєї причини наш ескуляп такий великодушний? А чи не натякнути-б про се Нечаєву і інчим тим, що сподївають ся та не спроможуть ся виблагати заступництва у жорсткосердого ескуляпа?

Чи отсе я перед добром розпустив сегоднї так свою фантазию. Минулих лїт під отакі-от дїйсне критичні години зі мною сего не трапляло ся. Од наче не в похвалу собі скажу, що я нїколи не ховав ся під захисток стогіну і зітхання. На такі случаї я нїколи не шукав лїкарської запомоги. Тремтить було серце, аж замірає, а я собі мащу вуси, одягну ся в мундір і явлю ся перед лице отця командира. А лице у єго з хмелю червоне! Здам ото іспит в муштрі, і на останку вислухаю, хоч дурне та довге, напучування про те, як бравий солдат повинен поводити ся, за що він повинен любити Бога і своїх начальників, починаючи з „дядька“, та капрального евфрейтора. Сьміх тай годї! Еге-ж і тепер сьміх, бо я вже призвичаїв ся до отсего огидливого спектакля. Еге! а яково то було менї тодї, як я ще не вмів муштри і мусїв похоронити усяке людське чуттє в собі; зробити ся бездушним саморухом, та мовчки, не червонїючи і не білїючи, слухати моральне напучування з уст грабителїв і кровопійників! Е! тодї не до сьміху було. Гидко, паскудно! Чи доживу я до тієї радісної години, щоб отся моральна гидота зникла з моєї памяти? Навряд! бо вона повагом і глибоко в'їдала ся в неї?

Чудно менї ще от що: усе отсе невимовне горе, усї ріжноманїтні недуги і приниження минули нїби не чепляючись до мене. Найменшого сьлїду по собі вони не лишили. Кажуть, що досьвід єсть наш найлуччий учитель; але гидкий досьвід пройшов повз мене невидимкою. Менї здаєть ся, що я і нинї точнїсенько такий самісенький, яким був і десять лїт назад. В моєму образї внутрішньому не перемінила ся нїже єдина риса. Чи добре се? Добре! Принаймнї так менї здаєть ся. І я з глибинї моєї душі дякую Господа Бога за те, що Він не дав отому страшному досьвіду зачепити своїма залїзними пазурами моїх думок, поглядів і моїх віровань, ясних, наче у дитини. Дещо вияснило ся, покруглїйшало, набрало ся більш природного розміру і виду, але все отсе-о єсть здобутком старого Сатурна, ще летить незупинно, а не добутком гіркого досьвіду.

Одержавши од Кухаренка листа з додатком 25 р. значить з додатком дуже реальним, я відписав до єго, пославши і власний патрет; а при другому листї додав оповідання про варнака, звістно вигаданого. Оповідання те я назвав „Москалева криниця“. Написав я єго небавом після того, як одержав листа від батька отамана-кошового. Вірші по добротї вийшли майже такі самі, як і прежнї, тількі трохи більш цупкі. Та се байдуже! От дасть Біг, вирву ся на волю, так литимуть ся вони у мене плавко, вільно, простїйше і веселїйше. Та чи діжду ся я кульгавої отієї волї-чарівницї?!

21.

„Впередъ, впередъ моя исторія!
Лицо насъ новое зоветъ.“

Що в кого болить, той про те й говорить. Сегоднї у вечері ми, вкупі з комендантом вертали з фортеци на город. Він розповів менї з усїма подробицями ту історию, що від єго ненї чув я сотню разів, про єго облесного друзяку полковника Киревського. Знати, що сей полковник Киревський птах з великим летом. Комендант каже, що він дїйсний аристократа. А що він птах з великого лету так се я вивожу з того, що він займав посаду „чиновника особыхъ порученій“ у ґрапа В. А. Перовського. Відносини поміж них були вельми близькі; значить: се не абияке дрантє, а людина з повагою-о! вже-ж такий дука як ґрап Перовський не пустив би до себе й на поріг якого небудь дрантя. Але-ж отся-о справа сьвідчить, що ґрап Перовський не геть-то вельми перебірав своїма підручниками і до своєї високої особи наближав як раз саме дрантя; дрантя найбруднїйше, прикрите мундіром полковника та шестьома сотнями крепацьких душ. Справа отся ось якого змісту. Наш комендант Іраклїй Олександрович Усков був ще в Оренбурзї, добре знаємий з отим-от полковником і аристократою Киревським. Тодї як останнїй виїздив до Петербургу, Усков прохав єго очевисто, а потім і листами, вже з Новопетровського, вдаючись до єго потроху яко до химіка і до знавця фотоґрафічного дїла, щоб прислав єму з Петербурга камеру і все, що треба до неї. Киревський листом висловив на те радо свою згоду услужити приятелеви і казав прислати до єго 350 рублїв. Усков зараз же ще торік у вереснї послав ті гроші. Прийшла від друга відповідь, що він гроші отримав і камера з химічними додатками і з усїма пристроями до неї прийде тодї й тодї: визначив місяць і день. Та на отсьому усе дїло й скінчило ся. Шляхетний і услужливий друзяка наче у воду канув. Іраклїй Олександрович гадав собі, гадав без кінця тай подумав, що друзяка єго чи не поплив на Хароновому пароходї погуляти в елисейському парку. Не можна-ж було інакше й гадати, щоб що інче спричинило ся мовчанню приятеля. Аби гаразд запевнити ся в отсїй-о нестеменній істинї, я, відповідно прозьбі Іраклїя Олександрова, написав до мого приятеля Марковича, щоб він розпитав ся тай відписав до мене: що стало ся з отим полковником К.? Від Марковича відповіди ще нема; але от з „Русск. Инвалид“-у знати, що той услужливий друзяка виїхав 16 мая з Петербурга в Москву. А з Оренбурґа прийшла до коменданта звістка, що новий ґенерал-губернатор Катенін приняв до себе полковника К. теж за „чиновника особыхъ порученій“, але він по якимсь там „домашнїм“ причинам подав ся в одставку. З усього отсего видко, що дїдич, володар 600 крепаків, аристократа, підручник ґрапа Перовського, на останку полковник Киревський п… і нїкчемна ганчірка. Іраклїй Олександрович дасть менї формальну препоруку одібрати єго гроші у К. А я охоче готовий услужити єму. Як що не поталанить сквітуватись добром і згодою, тодї нїчого робити: треба буде йти безконечними стежками закону. В усякому разї я буду вельми радий, коли пощастить менї, оборудувати отсю непевну справу.

Сегоднї бажаю я записати, або як кажуть зоольоґи, визначити ще одну гидку комаху. Та тількі коли-б менї сієї гидкої тварюки не напхати стількі до свого журналу, що не лишить ся місця й про добрих животин. Та байдуже! Ся мінїятюрна комашина багацько місця не забере. Се двадцятилїтнїй паробіка, син „статскаго совѣтника“ Порцієнко: значить теж птах не з тих, що низько лїтають.

25. Тількі що встиг ото я написати: значить теж птах не з тих, що низько лїтають, як по всїх кінцях городу залунало слово: „пароплав“! Вже-ж пак я кинув своє писання, так бігцем до фортеци. З пароходом я сподївав ся на почту з Оренбурґу, а з нею ждав і волї. Парохід почти не привіз, значить і того чарівного, принадливого слова І та, замісць сего слова, привіз дїло в образї рудої, вельми непривабливої особи… привіз він баталїонного командира. Першим дїлом сієї особи було оббігати по всїх казармах та надавати по зубах фельдьфебелям і солдатам; а ротним командирам і інчій офіцернї, батьківського напучування, яке кому личить, уважаючи на чоловіка і єго життя. По такій нїжній і трациозній передмові, звелїв виходити на огляд тій безталанній ротї, до якої і я мав нещастє належати. Бідолашна рота цїлу ніч лаштувала ся до такого дїйсне страшенного суду. 24 червня в 5-ій годинї зранку вона умита, причепурена з намащеними вусами, вистроїла ся на майданї, немов та іграшка вирізана з картону. З 5-ої аж до 7-ої години рота „рівняла ся“ все. О 7-ій годинї з'явив ся сам судия і оглядував, певнїйш мовити, мордував горопашну роту аж до 11-ої години. На сам кінець спектаклю опитував про „претенсиї“; полаяв людий загальною лайкою; пострахав судом, різками, навіть „зеленою алеєю“, себ то шпіцрутами. Для всїх гроза вже минула, а для мене тількі що починала ся вона. Я повинен був, у гуртї з інчими конфірмованими, по обідї о 5-ій годинї ставити ся вдруге на геть ще гірший іспит. До сего іспиту я був зовсїм байдужий, яко людина на половину вже визволена. Але-ж! ледві став я перед неублаганим суддею, хто єго зна, куди воно оте все й зникло! У мене не лишило ся нїже тїни чого небудь та щоб кого, нагадувало чоловіка на половину вже вільного! Огорнуло мене теж самісеньке, що й завсїди огортало; тяжко болюче, холодне тремтїння пронизало усього мене. Теж самісеньке, що й минулим часом було, чуття… нї, не чуття, а мертва нечулість переняла мене! Як глянув я на ту деревяну, розмальовану постать, так і обернув ся в-нївець! Не тямлю: чи на всїх антипатия впливає так як на мене? Іспит справляв він так самісенько слово в слово, як єго справляли і десять років назад: на четвертину лїтери не по більшало єго і не поменшало: за теж і я нї на зерно не рушив наперед по шляху осьвіти військової. Упертість спільна і нестеменна. Так само як і в ті года іспитник питав ся у кожного з нас по ранжиру: кого і за яку провинність пошанували солодким для серця обовязком солдата?

— Тебе за віщо? — спитав ся він у першого.

— За перевід казенних гроший, ваше високе благородиє!

— Так! знаю! ти необережно загнув вугла. Сподїваю ся, що більш не загинатимеш вуглів! — промовив він глумливо, повернув ся до другого спитав:

— Тебе за що?

— По волї неньки, ваше високе благородиє.

— Добре! сподїваю ся більш не будеш і… — Тодї до трейтього:

— Тебе за що?

— За ґвалтовні вчинки, ваше високоблагородиє.

— Гаразд! сподїваю ся, що більш… і… А тебе за що? — питає у четвертого.

— З волї батька, ваше в-диє!

— Сподїваю ся… А тебе за що?

Се вже до мене, я відповів:

— За написаннє „возмутительныхъ стиховъ“, ваше високоблагородиє.

— Сподїваю ся, що більш вже не писатимеш… А тебе за що? — спитав він останнього.

Сей відповів, що теж з волї матери. Не дослухавши до кінця, він вдав ся до всїх нас з міцною промовою, скінчивши її дуже не новою істиною, що „за Богом молитва, за царем служба не пропадають.“ На сам кінець церемонїї спитав він у ротного командира: чому нема на оглядї Порциєнка? Командир на те відповів, що Порциєнко хорий. Се значить, що Порциєнко пяний і перебуває під доглядом свинопаса.

Усї отсї-о конфірмовані, „господа дворяне“, як їх зовуть тут, з котрими і я стояв перед лицем отця командира, усї вони люди прикметні за свої моральні вдачи, але над усїма їми взяв гору останнїй субєкт. Усї їх вади він згуртував в своїй подлій двадцятилїтній особі. Для мене щось чудне і не зрозуміле отсей огидливий парібока. Коли і де він встиг набрати ся зарази на всї паскудні неморальні хороби? Нема паскудства, нема гидоти, щоб він не вдатен був вчинити її? Коли-б з романів Сю взяти огидливих героїв, та прирівняти їх до отсего двадцятилїтнього ізверга, так вони здадуть ся хиба тілько ляльками. Він син „статскаго совѣтника“: значить не можна гадати, щоб у батьків єго бракувало кошту виховати сина добре, а не аби-як. Що-ж? Мабуть гарний і сам той „статскій“ совітник! Тай в загалї гарні ті батьки і матїрки, що віддають до війска своїх дїтий на те, щоб там їх морально полагодили! На останку, з якої речи наш запопадливий уряд бере на себе такі обовязки? Своєю опікою він чисто руйнує моральність доброго, простого солдата. Робітницький дім, острог, кайдани, кнут, та неісходима Сібір, от ті місця, де поправляти отаку животину гидку; але жадним чином не в солдатських казармах: тут і без того богацько усякого ледаща. А лїпше за все: нехай про їх піклують ся самі батьки. Нехай на старости лїтах радїють з власних добутків. Звістно, доки не скоять такі дїтки якого карного злочинства, тодї вже їх віддавати до рук катів.

Доки не закинули мене до Орської фортеци, менї й на думку не впадало, що є в сьвітї отакі нащадки нашої православної громади! І перший поганець з отсего кодла, своїм лиходїйним життєм вельми мене вразив, найпаче, коли я чув, що й він „безсчасний“, такий же як і я засуджений, значить мій товариш і „по званію“ і по кватері, себ то по казармі. Слово безсчасний завсїди викликало у мене спочуттє, доки я не почув єго в Орську. Там воно менї огидливим стало і досї я не спроможу ся вернути єму колишню вагу єго. Се може через те, що й досї бачу під фірмою безсчасних самих тілько поганцїв!

По приказу Обручова того дальноглядного полїтика, що був за ґенерал-губернатора, довело ся й менї сидїти під вартою арештованим в казематї, вкупі з колодниками і навіть з таврованими варнаками. Там я запевнив ся, що слово безсчасний личить більш до отих-о таврованих, нїж до отсїх розпутних синів — недбалих батьків еґоістів.

26. Минуло вже два днї, як поїхав од нас наш „отець-командир“, а я й досї не спроможу ся спекати ся того тяжкого впливу, що нагнало на мене єго коротке у нас перебування. Мої блискучі, мої рожеві гадки так приголомшив отой огляд єго, і всего мене так збентежив, що коли-б у мене в руках не було листу від Лазаревського, то-б я зовсїм би знесилїв з отсего тяжкого вражіння. Хвала Богові, що я маю в руках того документу безцїнного. У мене є канва, а по їй можна виводити ріжноманітні найпривабливійші везерунки.

Небіжчик Ґете промовив, що надїєю живуть уми нїкчемні. На половину лишень небіжчик мудрець висловив істину. Надїя властива головам і дрібним і великим і навіть найбільш материялїстич ним. Надія — наша нянька; кохана, нїжна, певна і незрадлива до самої могили. Вона прекрасна, вона своїма чарівними казками, яким кожен охоче йме віри, вона заколихує недовірчиві голови: вона і у могутного царя і у всесьвітного мудреця, і в убогого хлїбороба, і у мене мізерного завжде пестить-голубить довірчиву фантазию. Я не кажу про тих, що в казки її ймуть віри без сьвідомости; то справдї голова нїкчемна, що йме віри буцїм на вербі ростуть груші. Але чом менї не няти віри в те, що я хоч на зиму, а таки невідмінно буду в Петербурзї, побачу людий любих моєму серцю; побачу мою прекрасну академію, еремітаж (я єго ще не бачив) та почую чарівницю-оперу. Ой, ой, як солодко, як невимовно солодко няти віри в прекрасну пришлість! Коли-б я не вірив в отсего прекрасного Бога, в отсю чарівну надїю, — я був би байдужим, холодним атеістою.

Свій побит материяльний ось як гадаю я улаштувати: звістно з запомогою моїх приятелїв. Про живопись тепер менї годї й думати. Се походило-б на віру, що на вербі виростуть груші. І перше не було з мене путящого живописця, а тепер і поготів. Хоч який нехай великий віртуоз, а десять років не працьовання, спроможуть ся зробити з єго звичайного корчемного музику. Значить про живо́пись нїчого вже менї й гадати. А гадаю я цїлком віддати ся самій лишень ґравюрі акватінта. От тому то я й думаю побут свій материяльний обмежувати до краю та взяти ся пильно до отсїєї-о ґравюри. По між сією працю робити малюнки сепією з творів знаменитих художників. Малюнки для прийшлих естампів. На мою думку: на се досить буде двох років. А тодї вже переберу ся на дешевий хлїб до своєї любої України і там вже візьму ся робити екстампи. Першим моїм екстампом буде казарма по малюнку Тенєра. Мій незабутнїй учитель Карл Брюлов каже було, що се такий чудовий малюнок, що варто приїхати з Америки, аби подивити ся на єго. В сїй справі словам великого Брюлова можна няти віри.

З усїєї зграбної штуки менї тепер більш за все подобаєть ся ґравюра, та й не без приводу. Стати добрим ґравильником — значить простати в громадї прекрасне, поучаюче, значить простати сьвіт істини; значить бути угодним Богові і користним для людий. Коли-б не травильників чудодїйний різець, так яка-б велика сила зграбних творів, досяглих тілько для багатирів-дуків, не виходила-б з хмурих ґалєрий! З часом я гадаю ще, опріч списків з творів майстерних, пустити в сьвіт ґравюрою акватінта і власну дитину „Притчу про блудного сина“, прилажену до сучасних норовів крамарів. Розіклав я сю „Притчу“ на 12 малюнків. На папері вони майже що всї вже зроблені. Але біля них ще треба довго і пильно попрацювати, щоб зробити їх такими, якими можна перевести на мідь. Загальна думка доволї добре прилажена до грубіянського нашого купецтва, але виконати її, — показало ся не по моїй силї. Треба на се ловкої, меткої, вірної, а головне дїло — не карикатурної насьмішки; певнїйше мовити: треба драматичного сарказму. На се треба пильно попрацьовати та порадити ся з людьми тямущими. Шкода, що отся коштовна ідея не прийшла в голову до небіжчика Федотова, а він би з неї спорудив зграбну сатиру про наше темне, на-пів татарське купецтво.

Менї здаєть ся, що за нашого часу неминуче потрібно сатири і про наш середнїй стан, на пів-осьвічений. Тілько щоб сатира була розумна і шляхетна. Оттака приміром, як от „Женихъ“ — Федотова: „Свои люди — сочтемся“ — Островського та „Ревизоръ“ — Гоголя. Наша середня молода громада походить на лїнивого школяра: зупинила ся вона на складах та без принуки й не хоче учити ся, і не спроможеть ся переступити через оту дурну „тму-мну“. На вади і хиби нашої висшої верстви не варто звертати увагу. Раз, що сей шар не великий; а вдруге, що єго моральні недуги — застаріли; мякенькою сатирою тут не проймеш. Та з погляду национального наш невеличний висший шар чи й має яку вагу? Здаєть ся нїякої! Інча річ верства середня: се велика і на лихо на пів темна маса; се половина народу, се серце национальности. От про єго то й треба тепер сатира, та не суздальска притча про блудного сина, а шляхетна сатира, метка і зграбна. Я вважав би себе за найщасливійшу людину в сьвітї, коли-б отсей мій несамовитий ледащо, отсей мій Блудний син вийшов добре; а я єго приміркував так щиро, так чистосердешно.

„Свѣжо преданіе, а вѣрится съ трудомъ“. Років за два назад Н. Д-ий, людина певна, казав менї, що комедиї Островського „Свои люди сочтемся“ не грають на сценї буцїм би то через те, що сего благали московські купцї. Коли се правда, так се ознака, що сатира влучила саме в мету. Одначе я не розумію: з якої речи поступати ся на користь темнотї? Чудно!

27. З крамарів перехожу до офіцерства. Перехід не різкий, навіть гармонїчний. Отся привелейована каста належить до середнього шару: ріжниця лишень та, що крамарі більш звичайні за офіцерів. Купець, розмовляючи з офіцером, каже до єго „ви“, „ваше благородіе“, а офіцер на купця: „Гей, ти! борода!“ Але таке околишне роз'єднаннє, нї на зерно не роз'єднює їх; бо з виховання вони обидва рідні брати; ріжниця тількі та, що офіцер волтерянець, а купець старовір. Отже в істотї в обох те самісеньке.

Сегоднї під вечір показали ся на горо́дї комарі. Щоб спекати ся сїєї в'їдливої комашнї, я пішов ночувати до фортецї. Та овва! Неублагана Немезида стежить мене на кожному ступню. Ховаючись від комарів, я попав на чмелїв. Проходячи повз флїґель офіцернї, вже пак з шанобою, яка відповідає, почув я нову для мене пісню, що починаєть ся так:

„Коврики на коврики
Шатрики на шатрики.“

Далї вже нїчого менї не можна було розібрати; бо сьпівака взяв занадто вже густим басом, а до того пяний Кампіонї, інжинєрний офіцер і отчайдуха-пяниця, вибігши, не скажу чого, на майдан, та як уздрів мене, так і заходив ся зробити менї невеличку услугу; показати своє патронатство. Заходив ся він знаємити мене з приїзжими офіцерами, як він мовив, з „лихими ребятами“: вхопив мене за руки і потяг в коритар. Тут на розісланому лямцї сидїли і лежали „лихіе ребята“ в самих тількі червоних сорочках. Перед ними пишала ся здоровенна піввідерна сулїя з горілкою. Жива картина з „Двумужницы“ князя Шаховского. Щоб не доповняти сего гурту волжських розбишаків, я, вирвав ся з обіймищ свого мецената та навтїкача, на майдан. А меценат мій за мною! Вибіг тай ну, гукати на чергового по ротї унтер-офіцера. Прикликав і звелїв єму відвести мене на гавптвахту за те, що, нїби то, я зневажив особу офіцера. Приказ офіцера треба було виконати. Після того, як пробарабанили „Зарю“, черговий по калавуру повинен був доложити комендантові, що приведено арештанта. Комендант на те мовив, що нехай проспить ся. Отаким чином, втїкаючи від кровопійників-комарів, попав ся я на мордованнє блохам та блощицям. Ну як єго після сего не няти віри прочуванням.

Сегоднї новий черговий по калавурах виясував комендантові отсю темну пригоду і мене ласкаво визволили од лютих інквізиторів. Заводячи до своїх записок отсей траґі-комічний жарт, занадто звичайний в моєму становищі, я в глибинї душі прощаю моїх гнобителїв і благаю тількі Всевишнього Господа, щоб швидче визволив мене од отсїх-о півчоловіків.

Сегоднї сподївають ся на пароплав з почтою з Гурєва. Нїхто з таким нетерпіннєм і так тремтяче не жде єго, як я. Що як він не привезе менї довго сподїваної волї? Що я тодї робитиму? Доведеть ся знаємити ся з отима приїзжими офіцерами, щоб не устряти на гавптвахту з блощицями, та, ждучи сподїваних „благъ“, пиячити. Не весело! Гидка перспективна.

28. Стало ся! Да тілько не те стало ся, чого я сподївав ся. Стала ся капость, та ще така капость, на яку не можна було сподївати ся навіть від того, хто її заподїяв: від паскудника Кампіонї. Учора, сподїваючись пароходу, пішов я пакувати свою мізерию. Звичайно, коли людина сподївається на що добре, так по сему доброму виводить і добрі пляни. Отак само і я: дожидаючи вістника благодатної волї, розгорнув килим-самолїт, та ще б одна тількі хвилинка — і я опинив ся-б на семому небі Магометовому. Алеж! не доходячи до фортецї, зустрів я посланця: комендант послав по мене. „Може, думаю, чи не приплив парохід“ і питаю ся у послан ця: „Нї, каже, не припливав“. „Так на що-ж отсе комендантові мене треба?“ питаю сам себе і пішов швидче. Прихожу. Комендант, замісць привіту, подає менї якуюсь бумагу. Я затремтїв, беручи ту невідому менї бумагу. Я був певен, що то приказ про моє визволення. Читаю і власним очам не йму віри. То було донесення комендантові від поручника Кампіонї, що нїбито я, будучи на підпитку, заподїяв єму образу, вилаявши єго в батька і в матїр. Сьвідками сего стають і приїзжі офіцери. Кампіонї просить і вимагає, щоб мене потягли до відвіту „по всей строгости законовъ“, себ то, щоб зараз же нарядити сьлїдство. Я остовпів, як перечитав отсю несподївану погань. Заспокоївшись хоч трохи, я спитав у коменданта: „Порадьте, що-ж менї чинити з отсією гадиною?“ „Нема другої ради, як прохати, щоб вибачив“, відповів комендант, „а не то, відповідно дисциплинї, ви арештант! у вас є сьвідки, що ви були тверезими, а він поставить сьвідків, що ви єго лаяли“. „Я заприсягну, що се брехня“, мовив я. „А він заприсягне, що то правда! він офіцер, а ви… ви ще салдат…“ Ох! як тяжко залунало отсе слово! а я єго майже вже забував… нїчого робити. Заховав гордощі в кишеню, надяг мундїр і пішов прохати прощення. У прихожій у того поганця простояв цїлїсеньких дві години. Нарештї він допустив мене до своєї особи (вона вже похмілила ся). Багацько треба було вимовити, просьб, перепрошування і приниження, доки він надїлив мене прощенням, але з умовою, щоб я зараз же купив четвертину відра горілки! Я послав по горілку, а він пішов до коменданта, щоб забрати своє донесення. Принесли: мою горілку, а він свою ябеду. Кличе він своїх благородних сьвідків. Оден з них, подаючи менї свою пухлу руку, що ще й досї тремтїла з похмілля, промовив до мене: „А що, батюшка! ви не хотїли по добрій волї познаємити ся з нами, як годить ся людям благородним, так ми вас примусили до того.“ Після сїєї короткої промови пяне вже товариство зареготало, а я трохи трохи не промовив: „Поганцї! та ще й патентовані поганцї“.

29. Ще як був я малою дитиною, так одна старенька бабуся, що замирала, було каже-говорить: „З раю широкий шлях, а в рай узенька стежечка“. Правду бабуся казала. Розум тієї правди я отсе тепер тількі розібрав.

Сегоднї приплив парохід з Гурєва, але про мене нїчогісенько не привіз; навіть листу Біг-ма! та листів, принаймнї я й не сподїваю ся; бо мої вірні приятелї давно вже й не гадають, що я ще й досї в отсїй конурі. О! мої щирі, мої вірні друзяки! коли-б ви відали, що отут-о на останку дїєть ся зі мною, то-б ви й віри тому не поняли; та я й сам в отсїй гидотї ледві йму віри. Менї здаєть ся, що вся отся гидота, протяг огидливого тяжкого десятилїтного сну. І що воно за знак, яка там притичина? Не спроможу ся я розчовпати її! Панї Єйсуня ще з 15 Мая поздоровляє мене з Оренбурґа з волею. А воля моя де-небудь з писарем в шинку гуляє. Се певна річ! бо найбільші мої гнобителї займають ся муштрами, картами, пянством; а справами писаними кермує який-небудь писар Петров, повернений за шахрайство в салдати. Так, бачте, заведено воно вже з давних давен і вже-ж коли-б задля якогось там „рядового Шевченка“ зрушили сьвятий заповіт батьків, то себ було і проти заповіту батьків і проти статутів служби.

Втїшаю себе жартами, а на серцї страшенна туга. І все отсе коїть зо мною пустотлива надїя. Але-ж! не вішати ся-ж менї справдї ради якого-будь пяницї „отця-командира”, та такого-ж, як він сам — секретаря єго.

Сегоднї сьвяткують память двох великих проповідників згоди і любови. В християнському сьвітї велике сьвято, а у нас ради Христового сьвята величезнїйше пияцтво. О, сьвяті й великі верховні апостоли! коли-б ви відали, як ми загидили оголошену вами просту, прекрасну, сьвяту істину; як ми її перекрутили! Ви віщували лжеучителїв і справдило ся ваше віщуваннє. Вашим іменем, так звані „учителї вселенські“, немов пяні мужики ті, побили ся на вселенському соборі в Никеї. Во імя ваше римські попи ворочали кулею земною. Во імя ваше заводили інквізицию і страшенне автодафе! во імя ваше і ми кланянемо ся гидким ідолам суздальським і на вашу шанобу справляємо погані вакханалїї. Істина стара: виходить, що повинні-б люди і зрозуміти її. Тим часом, тій істинї, у якої ви були за кумів, минає вже 1857 лїтечко… Дивна річ: які тупі люди!

30. Щоб самотинї моїй більш надати привабливости, приміркував я придбати собі мідяного чайника. Та тількі вчора виконав сю думку, тай то при нагодї. До тихого, прегарного ранку на городї додати шклянку чаю, се така розкіш, що здавало ся менї, я можу собі дозволити її. От ся люба і не пишна думка з самого початку весни не відкараскуєть ся від мене; але жадним чином не можна менї було її справити; бо тут нема в продажі мідяних чайників. Лишень учора у вечері, як ішов я до Зігмонтовських, бачу, проходячи повз шинок, обірванець, але тверезий, „деньщик“ одного нашого офіцера, що недавно прибув сюди: у руках у єго мідяний чайник, саме такий, якого менї треба. Я зараз до єго: „Чи не продаєш?“ „Продаю“, каже. „А чи не хапаний він часом?“ питаю ся у єго. „Нї, каже, сам пан звелїв продати, бо у них є думка придбати собі самовара.“ „Гаразд, кажу, нехай я у єго спитаю… Одначе, що хочеш?“ „Карбованця“, каже. „Еге! багацько буде, бери коповика“[8] мовив я, пильнуючи скільки спроможно бути байдужим і пішов собі своєю дорогою. Ледві зробив кільки ступнїв, як він наздігнав мене і продав менї бажану посудину, не торгуючись; та взявши з мене коповика, рушив простїсенько до шинку. Через хвилину бачу вийшов і в руках у єго пляшка з горілкою. Пішов він до своєї кватири, а я подумав собі: „Туди тобі й дорога“.

Просидївши вечер в товаристві Филемона і Бавкиди (се я так жартома зову Зігмонтовських), зайшов я до маркитанта, купив пів хунта чаю та хунт цукру і сегоднї в 4-ій годинї ранку, раюю собі на городї, та завожу до свого журналу вчорашнє придбаннє, благословляючи долю, що надїлила менї мідяного чайника.

Збираючись плисти Волгою з Астраханї до Нижнього (Новгороду), я придбав собі чистого зшитку на подоріжні записки, придбав і намет від комарів. Від самого устя Волги, аж до Саратова комарі без утоми допікають подорожного. Дбаючи про отсї-о неминуче потрібні в дорозї речи, до мене й на думку не прийшов мідяний чайник. Учора тількі старий Зігмонтовський з'ясував менї велику вагу отсїєї немудрої посудини підчас плавби по річцї. Тут не минуче треба буде вживати густого чаю, щоб не придбати собі бігачки. Тай так, мовив старий, щоб швидче час минав. Багацько ще дечого порадив він менї придбати в Астраханї на дорогу; але все те зайвина. Я плисти му собі просто вислуженим жовнїром: плисти му не на пароходї, а на барцї, що йти ме на буксірі у парохода.

Чудно, що тут усї, навіть і Зігмонтовські, вважають мене за потайного багатиря. Се мабуть з тої причини, що коли я у кого позичу, звістно не багацько, грошенят, так раз-у-раз ретельно на термін виплачую, не вдаючись за запомогою до Ізраіля і не відносячи в застанову останньої сорочки, як чинять се дехто з офіцерів. Кажу ото до Зігмонтовських, що усї мої гроші сотня рублїв, на їх мушу і подорожувати і придбати собі дещо на дорогу; а в Москві мушу ще й одежу справити. А вони на те в оден голос назвали мене Плюшкиним. Я не вважав потрібним розчаровувати їх моїма злиднями і попрощав ся з ними, яко справжнїй дука.

Чудні отсї старі люди Зігмонтовські! Старі, одинокі, бездїтні, з достатками, що убезпечають старість навіть вередливу; а проте замануло ся їм окукобити ся в отсїй безводній і безплодній пустелї. Добре ще, коли-б вони осїли ся тут на спочин, так нї-ж! він взяв на себе обовязок. Я думаю, що у єго се потреба фізичної дїяльности, придбана ще замолоду; а може просто жадоба дбати. Останнє може тількі на половину; бо я не спостеріг за ним скупердяйства, котре часто-густо не покидає самітної і безпомічної старости до самої домовини. Панї Зігмунтовська менї дуже подобаєть ся: се добродушна, привітна і гостинна бабуся кубічна. Колись вона була Нїмкенею, тепер православна. Він теж дїдусь доброї душі, тількі наівний, та зовсїм не шкодливий брехунець. Напр. він простодушно і кожен раз з відмінами розповідає, через які-то він перейшов митарства, доки дійшов до теперішнього свого звання. Свій родовід виводить він з якогось короля польского, Сигизмунда, мабуть трейтього. Про близших своїх предків не згадує, так само і про батька. Дитинний вік теж вкриває темрява невідомости. Першу половину віку парубочого перебув він за домового учителя у відомого в Петербурзї тютюнника Онисима Головкина. На отсїй же таки порі єго віку склала ся єму така пригода, що зразу постановила єго на власні ноги. Ось яка була та пригода. Раз якось на вулицї, здається, каже він на Литейній, але запевне не ручить ся, вхопили єго два гайдуки, посадовили в карету, завязали єму очи тай везуть і везуть. На останку привозять єго в розкішний будуар, треба гадати до якоїсь найзаміжнїйшої особи. Аж ось приходить в будуар і таємнича властителька єго. Уся вона в дезабилье (се єго власні слова), тількі твар прикрита у неї маскою. Тут пішло у них таємниче кохання… Потім знов завязують єму очи, знов в карету, привозять туди, звідкіль взяли і оден з гайдуків дає єму пак асиґнаций, нї більш, нї менш, як 20 тисячів рублїв.

Довго міркував він, яку б єго на отсїх нестеменних підвалинах заснувати собі пришлість? Байдуже знехтував він шаноби і золото, та, уважаючи на внутрішнї поривання, пристав до скромного товариства поклонників Мельпомени. Тут в ролях: Едипа, Фінґаля, Дмитра Донського, да в Капнїстовій „Ябеді“, на превеликий жаль не згадає тепер в якій ролї, зажив собі незвичайного успіху. Але-ж, через інтриґу знаменитого учителя Каратигина-Яковлева, мусїв покинути сцену і піти в морську службу. Вже-ж пак не інак, як лейтенантом. Двичі плавав він округ сьвіта, а раз, укупі з Лазаревим до північного бігуна. Під отсю плавбу він запевне довідав ся, звідкіль береть ся деревяна олїя, що не до ладу називають прованським маслом. Рідний край сієї олїї між Лїворно, а Санґапуром (Предивне знаттє ґеоґрафії!) на острові Провансї. На тому острові росте величезне дерево, маслина, от з єго й випуськають олїю, так самісенько, як у нас на веснї випуськають сік з берези. Островом тим орудує Англичанин, Француз і Італїян; а вже ми і Нїмцї у них добуваємо отієї дорогої олїї. З корабля перейшов він в Одесї в земський суд, не скажу вже яким урядником. Тут він був голїнним бражником, пристав до гурту полїтиків. От за се єго й закинули арештантом без терміну, до фортецї Ізмаіл. Тут небавом зробив ся він правшою коменданта, але-ж знов склала ся якась така предивна причта, що єго послали в Астрахань „квартальнымь надзирателемъ“[9]. Трудні обовязки сієї посади примусили єго, кинути її і взяти посаду адвоката в Новопетровському.

Неменший брехун і Компаньонї, мій „меценат“, але не такий не шкодливий і не такий совісний. Раз якось він так забрехав ся, що зробив з себе небожа грапові Закревському і кандидата з Дорпатського унїверзитету. Щоб зразу спинити і знївечити нахабного брехуна, Зігмонтовський метнув себе в ротмістра лейб-гусаринів і в близького кревняка грапові Гудовичу. Знай наших!

Не вважаючи на отсю невинну ваду, Зігмонтовський, все таки добрий наівний дїдусь, а вона рахманна, невинна цокотуха і трошки бабуся сантиментальна. Я їх інакше й не зову, як Филемон і Бавкида. Вони вкупі з Н. одержують „С. Петербургскія Вѣдомости“ а я часто-густо приношу їм з города окрип, петрушку і т. ін., пю у них чай, перечитую фелєтон і слухаю оповідання про чарівні подїї наівного Филемона і за те користую ся повним довірєм Бавкиди.

ЛИПЕНЬ.

1. Сегоднї послав з пароходом до М. Лазаревського листа, може, дасть Біг, вже останнього з отсїєї душної неволї. Вельми я завинив ся перед моїм вірним другом. На лист єго, писаний 2-го Мая, треба-б було менї відписати зараз же, скоро одержав єго, себ то 3-го червня; але я все сподївав ся радісної звістки, з Оренбурґа, щоб перш за всїх з ним подїлити ся нею. Тим часом цїлий місяць сподївав ся марне і мусїв написати, що я все ще невольник; та до 20-го липня, а може ще й серпня, такий самісенький солдат, яким і досї був; ріжниця тількі і всього, що менї не забороняють наймати замісць себе вартового і ночувати на горо́дї. До 20-го серпня я відкинув усякі думки, що бентежать мене і раюю тепер ранками в розкошах повної самітности і навіть пю чай, правда не геть-то добрий, але все-ж таки чай. Коли-б ще вткнути в зуби добрячу циґару, отаку приміром, як оті 25, що прислав менї мій добрий друг Лазаревський, тодї-б легко менї було маріти, що я на сьвятї в Петергофі. Але-ж! Се вже занадто.

Справдї сегоднї в Петергофі сьвято. Велелїпне, царське сьвято. Колись давно р. 1836, як що не помиляю ся, розмови про се сьвято так мене до єго причарували, що я, не спитавшись у свого хозяїна (я тодї був в науцї у маляра, чи так званого, покоєвого живописця Шираєва, людини жорсткої і грубянської), знехтував на ті добутки, які зароблю, за те що піду не спитавшись (та я таки добре й тямив, що Шираєв мене не пустив би), взяв шматок житнього хлїба тай чкурнув з роботи просто на гулянку в Петергоф. В кишенї у мене було гроший 50 коп. На менї був деникитоновий халат, отакий як звичайно носять учнї у ремісників. Гарний, мабуть, я був тодї! Чудно! нї велелїпний Сампсон, нї інчі водограї, нї взагалї сьвято не сподобало ся менї й на половину проти того, що я чув про єго. Може оповідання про те сьвято занадто вже розжевріли мою фантазию, або просто я втомив ся і був голодним. Здається, що останнє буде певнїйш. А до всего того я серед натовпу угледїв свого страшного хазяїна з єго піндючною жінкою. Отся остання умова так зовсїм затуманила менї сьвято з єго сяєвом і велелїпієм, що я не діждавшись вже ілюмінациї вернув ся швидче назад, зовсїм не дивяся бившому. Відвага моя минула менї гаразд. На другий день знайшли мене сонного на горищі; нїкому й на думку не впала моя самовольна мандрівка. Правду мовити, я й сам уважав її неначе якийсь сон.

Другим разом року 1839 був я в Петергофі на сему сьвятї зовсїм вже за інчими обставинами. Се вже було укупі з великим моїм учителем Карлом Івановичем Брюловим, та з коханими учениками єго Петровським та з Михайловим. Ми їздили на Бердовському пароплаві. Бистрий перехід з горища неотеси маляра-мужика до велелїпної майстерської найбільшого художника нашого віку!… Аж сам тепер не йму віри, а дїйсне так воно було. Я, нїкчемний попихач перелетїв на крилах з брудного горища в чарівні салї Академії художеств. Одначе — чим же я хвалю ся? чим я доказав, що я з'умів покористувати ся з напучування і дружного довірія художника величезного на цїлий сьвіт? Зовсїм нї чим! До невданого єго одруження і після вданої розлуки з жінкою, я жив у єго на кватирі, чи лїпше сказати у єго в майстерській. Що-ж я робив? чим я займав ся в тому сьвятилищі? Чудно й згадати! Я тодї писав українські вірші, а вони потім такою страшенною вагою упали на мою убогу душу! Перед єго чудовими творами я задумував ся і голубив в серцї своєму сьлїпця-кобзаря до своїх лютих гайдамаків. В отій-о зграбно розкішній майстерській, перед мене бованїли, немов в палкому, дикому степу надднїпрянському тїни мучеників, бідолашних наших гетьманів. Перед мене розстилав ся степ засїяний могилами. Перед мене пишала ся моя прекрасна, моя безталанна Україна, в усїй своїй мелянхолїчній красї непорочній. І я задумував ся! у мене бракувало сили відвести очи від отієї рідної чарівної краси. Призвання тай годї.

Одначе чудне отсе-о всемогуче призвання! Я добре тямив, що живопись моя пришла професия, мій хлїб насущний. Що-ж я? Замісць того щоб нишпорити її глибокі тайни, та ще за приводом такого керманича, яким був безсмертний Брюлов, я писав ті вірші, за які менї нїхто й шага не заплатив, які, на останку, одняли у мене волю і які я, все таки, компоную собі нишком, не вважаючи на всемогутню, нелюдську заборону. Інодї міркую навіть і про надрукованнє їх, звістно з чужим підписом. Далебіг чудне отсе невстримливе призвання!

Не відаю, чи я одержу ще тут Кухаренкову відповідь з єго думками про мою останню дитину „Москалеву криницю“. Для мене дорогі єго думки, яко людини чулої, шляхотної і яко сущого, без фалши земляка мого. Шкода менї, що тепереньки не спроможно менї провідати єго на широкій єго Чорноморщинї. А якби я того жадав! та ба! нїчого не вдїєш! Спершу платять довг, а потім вже задовольнають ся потреби голодовання; а вже на останнє там купують потїху. Принаймнї так чинять усї добрі люди. А я жахаю ся, щоб моя й тїнь не скидала ся на безладого гільтяя. Ба! колись і я погуляв на свій пай! Досить!

Пора, пора душой смириться!
Надъ жизнью нечего глумить ся,
Отвѣдавъ горькаго плода.

Торік наш комендант пренумерував „Библіотеку для Чтенія“. Бувало перечитаєш хоч переклад Курочкина з творів Беранже і, все таки, полегшає тобі. Тепереньки, опріч фелєтона „С-Петербург. Вѣдом.“ нема зовсїм нїчого сучасно-лїтературного. Тай за отсю худорляву сучасність треба платити окропом, та петрушкою. Хоч би редька швидче поспівала, а то менї аж соромно вже надїляти моїх стариків усе одним тим самим продуктом.

2. Випадково справив я дві речи і обідві так добре вдали ся, як рідко трапляєть ся й з тим, над чим глибоко міркуєш. Річ перша — отсей журнал. Під отсї тяжкі днї сподївання він став менї таким неминуче потрібним, як той лїкар хорому. Друга річ — мідяний чайник: він став неминуче потрібним задля мого журнала, так само, як журнал для мене. Без чайника, чи без чаю, якось лїниво брав ся я до записування. Тепер же аби тілько налив шклянку чаю, так само перо просить ся в руки. От самовар, так той своїм сичанням підбиває до дїяльности. Самому на собі не доводило ся менї зазнати вплив самовару, одначе я єго розумію. Запевнив ся в сему чарівному впливові на других. Во днї они був у мене приятель, д. Афанасьев-Чужбинський. Року 1846 доля звела нас в Царгородї, вже-ж пак се не столиця отоманської імпериї, а в одному з готелїв міста Чернигова. Доля закинула мене туди в справах моєї служби; а єго затягла туди непоборена любов до розкиданности, чи, як він сам казав, поривання серця. Я знав єго за невпинного і невиводного віршотворця; але я не відав, яка потайна підойма надає руху тому невтомному натхненню? Сю підойму спізнав я тодї лишень, коли ми з ним вкупі закватирували. Се ми вчинили раз на те, щоб зменшити грошеві видатки наші, а вдруге на те, щоб, яко товариші по ремеслу, оден одного оглядали по всяк час дня і ночи. Отсїєю підоймою і був єму самовар, тодї як шипить, сичить і парує.

Спершу я не тямив: чому товариш мій не робить так, як я, що коли забажаю чаю, кажу подати собі шклянку з буфету; а він нї; він каже нагріти самовар. А потім вже, коли я пильнїйше придивив ся до свого товариша, бачу, що він загадує подати єму не самоваря, а натхнення, чи ту підойму, що зрушує єго таємничі сили. Спершу я дивом дивував: звідкіль у єго, з якого жерела випливають отакі довженні вірші, а потім бачу, еге! скринька відмикаєть ся дуже просто.

Та се все байдуже! Хто з нас без вади. Головна річ в тому, що як прийшло ся платити дань володареві „Царгороду“, так у товариша мого по ремеслу не було готовика, щоб заплатити дань. Мусїв платити я. Не кажу вже про інче, спожите нами в готелї, а за саму лишень ту локомотиву, що рушала натхнення, треба було заплатити 23 рублї. Отсїх гроший він, не вважаючи на чесне слово, і досї менї не вернув. От з відкіля довідав ся я про вагу і вплив самовара на моральні сили чоловіка. В такому становищі, яке моє, річ зовсїм натуральна, що я раз-у-раз бідкаю ся в копійцї. Двичі писав я до Афанасьева у Київ про ті 23 р.; а він менї навіть віршами не відповів. Я тодї й подумав собі: Овва! стратила Росия другого Третяківського! Але-ж я помилив ся. Торішньої зими, бачу: на безкраїх аркушах „Русск. Инвал.“ безкраї вірші українською мовою. Не згадаю тепер, яка нагода викликала ті вірші: памятаю тількі, що то було гидке і подле влещування московській армії. Ба, подумав я собі, чи не мій отсе приятель так визначуєть ся? Дивлю ся: справдї він! А. Чужбинський! Так ти мій голубе! живий і здоровий, та ще й підхлїблювати навчив ся. Зичу тобі приспіху на сїй ниві, але не бажаю стрівати ся з тобою! Вкупі з ним ми прожили цїлий великий піст. Не було в Чернигові не тільки панночки, або молодицї, а навіть старої баби, щоб він не написав в альбом їй віршів; та не на чотири рядки, (він дрібницею нехтував!) а величезну ідилїю. Коли-ж у якої будь чарівницї бракувало альбому (як от було напр. з старенькою Дороховою) вдовою відомого з року 1812 єнерала), так він тодї на шістьох, чи й більш, аркушах просто підносив найсантиментальнїйше посланіє.

От не пригадаю собі, який то глибокий знавець людського серця мовив: що найпевнїйша міра на дружбу — гроші. Він сказав правду. Правдива суща дружба та, що виявляє себе в годину тяжкої, критичної пригоди, так і вона потрібує отсїєї холодної мірки. Найживійшим язиком дружби — єсть гроші. Чим більша нужденність, тим щирійшою буде та дружба, що проганяє отсю голодну відьму. Менї в моєму, можна мовити, зрадливому життю так пощастило, що я кількі разів смакував плодами з отсего райського дерева. От і тепер під отсю, як менї здаєть ся, критичну годину, прийшло 75 рублїв. За що? з якої милости? бачили ся ми з ним тількі двічі: вперше в Орську, вдруге в Оренбурзї! Пошли, Господи, усїм людям отаку дружбу і такого друга, як Лазаревський. Але знївечи оту метелицю, що поросла на ниві благороднїйшого чуття! викорени таких друзяків як Афанасьев, Борквиц і Апрелев. Афанасьев і Борквиц ще дрібнота, нивідь що, а от Апрелев, так се людина видатна, буйна. Се не аби-який чугуєвський улан, або гільтай, лїнейний поручник, нї! се вже ротмістер-кавалєгард з полку царицї, сібарита, відомий в столицї прожора, се, як кажуть: „людина показна“. З отсїєю „показною людиною“ я спізнав ся р. 1841 у мого земляка Соколовського. Перше вражіння було єму на користь. Молодий, сьвіжий, румяний, опецьковатий. Сам не тямлю, з якої речи, я йму віри, що люди з таким кольоритом і такі грубі в обіймищі, люди доброї вдачи. Щоб доповнити своє зачаровання, я гадав собі, що він лїберал. От ми спізнаємо ся, дружимо ся, стаємо вже на „ти“, на останку заходять між нами фінансові зносини. Він єднає мене намалювати з єго патрет. Я згожую ся, щоб він, приїздячи до мене на сеанси, привозив власне сьнїдання. На сьнїдання він брав 200 устриць, четвертину холодної телятини, шість пляшок портеру та одну пляшку джину. Усе отсе він з'їдав і випивав за сеанс. Трейтїй сеанс розпочали ми на „ти“ і скінчили єго шампанським. Я раював від такого друзяки аристократи. Скінчили ся сеанси: іду я до свого друзяки взяти мзду. Друзяцї ніколи, нїкого не приймає. В друге — теж саме, в трейтє, в четверте, та отак до десяти разів, теж самісеньке. Я плюнув єму на поріг, тай ходити кинув. Таких приятелїв було у мене багацько і немов підбірав, все люди військові. Я певен, що коли-б Афанасьев не був за молоду уланом, він писав би вірші без запомоги самоваря. Стало ся не так.

„Віра без дїл мертва єсть“. Так от і дружба, без материяльних доказів — пусте, лукаве слово. Блажені, сторицею блажені такі приятелї, що над життєм їх сяяло сяєво веселки, що усьміхало ся їм щастя, а голодна нужденність, своєю залїзною палицею, нїколи не постукала ся в двері до їх безкористної дружби. Блажені! вони і в могилу підуть, благословляючи оден — одного.

3. Сегоднї наснив ся менї Лазаревський. Буцїм би то приїхав він сюди і силоміць забрав мене з відсїля, не вважаючи, що я змагав ся, казав єму, що без дозволу не можна лишити фортецю. Навіть не дав з Маєвським попрощати ся. Небавом опинили ся ми в якомусь татарсько-московсько-нїмецькому містї, наче-б то в Астраханї. Тут по вулицї і английські конї, і верблюди ходять, і водограї бють, і кумис продають, і фабрика папірос і театер. От, на останку вечір, ніч, Лазаревський десь дїв ся, а я єго шукаю, розпитую ся і прокинув ся. Прокинувшись зрадїв, що се тількі сон і що я, хвала Богові, не дезертир, а то-б мене знов „за престолъ и отечество“ зазброїли років на десять. Треба буде зайти до сотника Чеганова та подивити ся в „Сонник“, що воно віщує, коли тобі наснить ся „самовольная отлучка“?

Сегоднї, себ то 4 липня, встав я звичайно о трейтїй годинї вранцї, нагрів чайник, налив в шклянку чаю і, коли взяв ся за перо, почало захожувати ся на дощ, а через кількі хвилин пішов тихий, мелянхолїчний дощик. Я покинув писати і любую з сего прекрасного явища, занадто рідкого в сїй країнї. Вітер з Астраханї, себ то норд-вест. Можна сподївати ся, що дощ побільшає і падатиме за південь. Яке-б се добро було для отсїєї безводної пустелї.

4. Ночував на городї в комендантовій альтанцї. Тепер тут моя резиденция. Небавом після того, як пробарабанили „Зарю“, пішов тихий дощик, через що я лїг спати ранїйш звичайного. Дощові краплї падали тихо на кришу альтанки; під сей гармонїчний шум я зараз заснув солодким сном. Наснив ся Карло Іванович Брюлов і з ним товариш мій Михайлов. Спершу були ми в якійсь величезній ґалєреї, де нїчого не було, опріч якогось екскизу Ґвідо-Ренї. Михайлов захожував ся робити список з того ескизу. Потім з Карлом Івановичем перейшли ми до майстернї в портику. Тутечки теж нїчого не було, тількі величезне полотно, на цїлу салю, натягнене і заґрунтоване, як звичайно роблять під декорациї. На стїну була налїплена лїтоґрафія Калама, намальована незугарно, під нею підписано: „Ріо-Жанейро“. Потім Карло Іванович покликав нас на Лукияновський ростбіф, як се трапляло ся колись незабутнїми минулими днями. Але вдарив грім і я прокинув ся. Пішов ливний дощ. Я позачиняв в альтанцї вікна і двері і знов заснув. На другий сеанс наснив ся Михайло Семенович Щепкин в Москві, та таким сьвіжим і добрим, яким бачив я єго в останнїй раз року 1845. Балакали про театер і про письменство. Я спитав у єго: чом він не пише далї своїх „Записокъ Артиста“, що початок надрукував в першій книжцї „Современника“ р. 1847? Він відповів менї, що життя єго пройшло так тихо, щасливо, що нї про що й писати. Я хотїв щось єму казати, але ми опинили ся в Новопетровському і зустріли ся з П. О. Кулїшем: він збірав якиїсь худорляві рослини. Я, яко господар, заходив ся піклувати ся про обід і пішов шукати полевої спаржи. А її тут і в поминї нема. Новий удар грому розбудив мене і я вже не міг заснути.

Нещодавно почали снити ся менї люди і речи такі любі моєму серцеві, яких я давно вже не бачу. Мабуть се через те, що я тепер раз-у-раз про них думаю. Учора, лягаючи спати, я думав про „Осаду Пскова“ і про „Ґензериха“ Брюлова. От і наснив ся менї великий їх творець. Досить! після нічної грози ранок сьвіжий, тихий: в отсїй палкій пустинї такі ранки трапляють ся рідко. Я буду великої руки тетерею, коли просижу такий ранок коло свого журналу.

5. Голенький — ох! а за голеньким Бог. У моїй біблїотецї, яку я давно знаю усю на память і яку давно впакував в дорогу, не трапило ся такої книжки, щоб варта була товаришувати менї в моїй радісній самітній подорожі по Волзї. Ріґельманова „Исторія Войска Донскаго“, здала ся менї вельми старою товаришкою і я запакував її на саме дно. А як єго без книжки в отакій довгій і спокійній дорозї, як плавба з Астраханї до Нижнього! Мене се турбує! Справдї: що я робити му цїлий місяць, не маючи хоч абиякої книжки? Отже панї фортуна, отся гордовита повелителька над повелителями сьвіта, отся безока цариця царів — сегоднї стала менї за лакея! та де! гірше! просто за бердичівського мишуриса.

Нараювавшись на городї з сьвіжого, пречудесного ранку, я в 9-ій годинї пішов до фортецї. Треба було взяти в артїльника хлїба, щоб на дорогу менї насушили сухарів. Прихожу до ротної канцеляриї, дивлю ся на столї, поруч з взірцевими чобітьми, лежить три грубих книжки в сїрій замізьканій обгортцї. Читаю назву і що-ж я бачу? Estetyka, czyli umnictwo piękne, przez Karola Libelta! В казармах — естетика! Питаю у писаря: чия се книжка? Каже: унтер-офіцера Кулїха. Знахожу того Кулїха, питаю у єго: чи не продав би він менї оте „Umnictwo piękne?“ а він відповідає, що воно моє, що Пршевлоцький, виїздячи з Уральска до рідного краю, віддав ті книжки єму, Кулїхові на те, щоб він доручив їх менї; а він, принїсши їх сюди, поклав в цейхауз тай забув ся про них. А отсе вчора тількі кинули ся вони єму в вічи і він дуже радий, що може їх менї доручити. Для більших радощів я послав по горілку, а книжки сховав в торбу.

Очевидна річ, що в сему разї посприяла менї услужлива факторка Фортуна. Отаким чином, з ласки сїєї сьлїпої царицї, я мати му для читання в дорозї таку книжку, на яку й не сподївав ся. Правда: книжка не зовсїм менї до смаку, а проте, коли нема риби, то й рак стане за рибу. Хоч я щиро люблю прекрасне і в природї і в штуцї, одначе почуваю непоборену антипатию до фільософій і до естетик. Таке почування посїяв у моєму серцї спершу Галіч, а потім шановний професор Василь Іванович Григорович, що колись то читав нам лєкциї про прекрасне в штуцї. Девізою тих лєкций було: більш митикувати, менш критикувати. Чисто Плятоновський вирік! З Лїбельтом я трохи знаємий, читав єго „Дївчину Орлеанську“, єго критику і фільософію. З першого погляду менї здало ся, що він містик і в штуцї непрактичний. Побачимо, що далї буде. Бою ся, коли-б зовсїм з ним не розцурати ся.

6. Наснила ся академія художеств. Михайлов показував менї якийсь недокінчений список-малюнок, а потім десь з ним сховав ся од мене. З академії я вийшов на „Большой Проспектъ“ і не доходячи до церкви Андрія Первозванного, зустрів ся з родиною тутешнього коменданта, і з радощів прокинув ся.

Позавчора у вечері зовсїм несподївано довело ся менї бачити останню сцену з жарта „Недошита Кофточка“. Не хотїв я заводити до своїх записок отсю ятошну сцену; але вона з своїх несподїваних добутків показала ся важною; тим то й записую про неї в своїй незрадливій хронїцї.

Подїя ся счинила ся 5-го дня сего місяця. Коли батька нареченої не було в господї, женихові прийшла в голову добра думка повеселити будущу свою дружину серенадою з усїма аньорами. Для сего він покликав з двох рот сьпіваків, такечки-ж з усїма аньорами: з бубоном, тарілками, ложками, з трикутником і ще з якимись брязкільцями. Пересьпівали, звістно не як, вже як з танцями, увесь решертуар салдатських пісень, засьпівали навіть „Послѣ батюшки остался сиротою молодецъ“, звістно сю сьпівали з невеличкими відмінами. Остання пісня дечим нагадувала женихові єго власний побит і з неї він переняв ся таким восхитом, що забажав аби „ребята“ трошки єго зараз „покачали“. Чому-ж і нї?! „Ребята“ зараз до працї! Коли вірні та щирі „ребята“ в десятий раз гуконули гучне „урра!“ вмішала ся лиха доля! саме тодї в брамі показав ся комендант! Гучне „ура!“ зразу обірвало ся! вірні та незрадливі „ребята“, покинувши серед вулицї свого „отця-командіра“, самі навтїкача, куди хто встиг. Женихова доля була критичною, тим паче, що він без нїжної підмоги своєї любої нареченої, не спроможен був підвести ся на ноги через безхитрощні радощі; чи кажучи по просту, через те, що був на смерть пяним.

Другого дня вранцї батько нареченої приходить до коменданта з доношенням, щоб на підставі закону ослобонити єго осоромлену доню і всю родину від паскудного пяницї і гидкого жениха підпоручника Г. На таке законне проханнє ще не вийшов присуд коменданта.

Яково-ж воно порядному і семейному чоловікови бути шачальником отсїєї загряничної ковбанї безгряничних паскудств. Розбірати і розсужувати отакі щоденні, безкраї гидоти! А він, яко начальник, повинен бовтати ся в отсїй вонючій багнюцї! Огидливий обовязок!

7. Наснило ся, що був в Москві: нїкого з своїх знаємих не зустрів і церкви Спаса не бачив. Був на „Красной площади“ і не бачив церкви Василія Блаженного. В „Гостинному“ дворі шукав на сорочки івановського полотна і не знайшов, та з тим і прокинув ся. Вставши, як звичайно нагрів свій чайник, насипав чаю і почав витирати шклянку. Аж ось іде до мене мій „дядько“ і каже, що фельдфебель звелїв менї зараз прийти, щоб приладнати мунїцию. „Та її, кажу, нещодавно прилаштовували“. „То вже не моє дїло, відповів він, велено прийти тай годї.“ От тобі й на! ради недїлї не довело ся менї посмакувати чаю. Прихожу до фортецї і довідую ся, що учора прибув з Астраханї якийсь Татарин з казенними харчами і пустив гутірку, що під кінець серпня в Астраханї сподївають ся приїзду великого князя Константина Миколаєвича. Тим то в Астраханї йдуть тепер великі заходи про стрічу августїйшого гостя. Капітан Косарев, що командує двома ротами 1-го баталїону, зараз імкнув дїлом! та щоб не вдарити лицем в грязь, учора, при запомозї свого писаря Петрова, призначив поважаний калавур, а до єго, з ласки писаря Петрова, запровадили й мене. Отсю морочливу задачу рішили собі сяк-так аж перед сьвітом. Скоро почало сходити сонце, велено прилаштовувати мунїцию, не вважаючи на недїлю. А коли мунїция буде прилаштована, вивести солдатів на огляд перед телячу пику капітана Косарева і вірного помічника єго писаря Петрова.

Сказано — зроблено! о 7-ій годинї усе було готове. Повбіраних в усю мунїцию солдатів, а між ними і мене, вивели на полянку. Вийшов і сам капітан Косарев в усему своєму ослячому величчю. Привітав ся і перш за всїх підійшов до мене; прихильно потріпав по плечу і промовив: „А що, брат! відставка! нї! ми ще зробимо з тебе видатного фронтовика — на правий флянг та тодї й з Богом“. Та зараз же і звелїв капральному евфрейторові що дня по чотирі години учити мене марширувати і орудувати рушницею. Мене кинуло в жах, як почув я отакий милостивий наказ. От тобі й спокійна самотина на городї!

Той самий Татарин укупі з „накладною“ привіз до коменданта листа з Астраханї: єго оповіщають, що до адмірала Василєва прийшла звістка з Петербурга, щоб великого кназя в Астраханї не сподївали ся, значить і не тремтїли-б. Комендант, довідавшись про заходи обачного капітана Косарева, зробив єму нагану і навіть похваляв ся гавптвахтою, коли вдруге без єго дозволу, відважить ся турбувати людий. На тому і кінець. А сегоднї я, — неначе нїчогісенько того й не було — встав о 3-ій годинї, нагрів свій чайник, узяв нове перо і завів до своєї вірної хронїки отсей малоімовірний казус. Господи! чи настане коли день мого визволення?! чи прийдуть коли для мене такі райські днї, що я отсю сумну та правдиву хронїку читати му, яко той брехливий сон, яко вигадку, котрої нїколи й не бувало!…

8. Сегоднї поплив в Гурєв почтовий човен. Вітер зюйд-вест. В середу, або в четвер, човен повинен бути на Стрілецькій косї, за 15 верстов від Гурєва. В суботу забере останню почту з Оренбурга; в недїлю справляти ме сьвято, а в понедїлок і назад рушить. Як раз через тиждень. Коли буде попутний вітер, треба сподївати ся, що човен вернеть ся сюди 17 або 18, а вже не далї як 20 дня сего місяця. Чи вже-ж він нїчого для мене не привезе? Не може бути! Се-б було вже наумисне мордовання, тиранство.

Сегоднї вранцї покликав до себе на город унтер-офіцера Кулїха, того, що привіз менї з Уральска Umnictwo piękne Libelta. Бесїда наша кружала, звістно, коло баталїону, найпаче коло 2-ої роти, що позаторік вийшла з відсїля, а тепер вернула ся. І тодї і тепер, був я таким безталанним, що належав до сїєї роти. Починаючи з тодїшнього командира роти поручика Обрядина, ми перебрали цїлу роту по одному чоловіку і дійшли на останку до „рядового“ Скобелева. Отсей Скобелев, хоч у єго було і московське призвище, був моїм земляком. Родом він з Херсонщини. Затямив я єго найбільш за єго українські піснї. Своїм мягким, молодим тенором сьпівав він просто і прегарно. Найбільш з душею сьпівав він пісню:

„Тече річка, невеличка
З вишневого саду.“

Слухаючи отсїєї чарівної піснї, я забував, що слухаю її в казармі. Вона переносила мене на берег Днїпра, на ріллю, в мою любу, рідну Україну. Я до віку не забуду того сумирного, на пів голого горопаху, що було латає свою сорочку та своєю піснею переносить мене далеко-далеко з душної казарми.

Своїм складом і поводженнєм Скобелев не скидав ся на бравого салдата. От за се найпаче я й шанував єго. Рота вважала єго яко людину чесну і розумну. Твар у єго була смагла, шартацька та ще й віспою поцяцькована. Не вважаючи на те, сьвітила ся вона відвагою і благородством. Опріч пісень, я любив єго яко чоловіка чесного, яко земляка. З ока на око він признав ся менї потайно, що він крепак, утїкач. Злапали єго, яко волоцюгу. Тодї він сказав, що він „не помнящий родства“, себ то не памятає, хто єго рід і де єго рідний край. Єго віддали в солдати і тут дали єму призвище Скобелев — на честь відомого балаклїя московського, інвалїда Скобелева. Так от про сего бідолашного Скобелева — Кулїх розповів менї от яку обурливу історию. Небавом після приходу в Уральск 2-ої роти, командир її отой-от Обрядин узяв до себе Скобелева за сталого слугу; яко чоловіка тверезого, певного, але яко солдата не вдатного до фронту. Скобелев неумисне зробив ся знавцем тайни свого командира і сталим лакеєм єго полюбовницї. Не минуло й півроку, як глевтяковатий лакей Скобелев, знов таки неумисне зробив ся полюбовником полюбовницї свого командира. Раз якось під годину сердешного поривання, отся облесна зрадниця розповіла Скобелеву, що два місяцї тому назад прийшло з Москви на адресу Скобелева 10 рублїв. Прислав їх Скобелеву якийсь єго товариш, колишнїй волоцюга, а тепер крамар. Гроші ті одержав Обрядин. На доказ сего вона показала Скобелеву куверту з пятьома печатками. Ще коли Обрядин був за баталїонного ад'ютанта, так ще й тодї підстерегли єго і довели, що він крав отакі саме присилки солдатам гроший. Але він умів якось ховати кінцї в воду і вдавати з себе чесного чоловіка в загалї. Скобелев, довідавшись про такий вчинок отця-командира, прийшов до єго з порожною кувертою в руках і вимагав оддати єму гроші з тієї куверти. Отець-командир почастував єго ляпасом по пицї, а він на здачу дав єму теж ляща. Коли-б се стало ся сам на сам на тім би дїлу й квіт; але-ж подїя склала ся при шляхетних сьвідках офіцерах; через що посоромлений поручник Обрядин, арештувавши Скобелева, донїс про єго вчинок начальству. Нарядили сьлїдство і після сьлїдства поручникові Обрядину велено лишити службу, а Скобелева звелїли судити війсковим судом. По присуду суда Скобелев пройшов через „зелену аллею“, як кажуть салдати, себ то приняв 2000 шпіцрутенів, а потім заслали єго до Омська на сїм років в арештанські роти. Сумна і на нещастє несподївана пригода! Бідолашний Скобелев! народив ся ти і зріс в неволї. Замануло ся тобі покоштувати широкої, солодкої волї вольної і залетїв ти в „радікуль“. (Так звичайно солдати зовуть Новопетровську фортецю). Сьпівуном-пташкою залетїв ти з України до моєї семилїтної тюрми нїби на те тілько, щоб своїма солодкими журливими піснями нагадати менї мій любий, мій безталанний край. Горопашний, безщасний Скобелев! Ти честно і благородно вернув ляпаса шляхетному злодюзї, грабіжникові і за сей честний вчинок пройшов ти скрізь „строй“[10] і понїс тяжкі кайдани на безлюдні береги Іртиша і Оми! Чи ти в своїй тяжкій неволї стрінеш такого уважного і вдячного товариша — слухача твоїх солодких, журливих пісень, яким я був у тебе?! Стрінеш, та ще й чи одного такого, як і сам невольника-сироту, земляка-варнака таврованого. Він на твої тяжкі кайдани проллє сльозу подяки за радісні і рідні серцеві піснї! Горопашний, безталанний Скобелев!

9. Перед заходом сонця заштилїло, а присмерком зняв ся сьвіжий вітер від норд-оста прямо в чоло нашому почтовому човну. Він тепер серед одкритого моря кинув якора і Господь відає коли здійметь ся. Норд-ост тутеньки панує. Він може простояти довго і тим протягти мою, і без того довгу, неволю; далеко за ті межі, що я поклав в думцї, себ то за 20 липня. Сумно, невимовно сумно! Цїлу ніч не спроміг ся заснути. Найлютїйша туга гризла мене і, немов на кордї, ганяла округи городу. Перед сьвітом пішов до моря, покупав ся, та тут на піску і заснув. Наснив ся менї небіжчик Аркадий Родзянко у своєму Веселому Подолї біля Хорола. Він показував менї свій занадто вже вигадливий сад. Балакав про високу простоту і ідеали в штуцї взагалї, а в письменстві особливо. Лоском ганьбив брудного цинїка Гоголя, а найпаче „Мертві Души“ карав без милосердя. Потім трактував мене якимись кілсками, герметично запакованими і своїма вульґарними, найбруднїйшими віршами українськими, на лад Баркова. Огидливий дїдуган! Розбудив мене тихий, дрібний дощик і я побіг на город наче мокра та курка.

Кажуть: про що думаєш на яві, те й привиджуєть ся у снї. Не завжді воно так. От напр. Аркадия Родзянку я бачив оден лишень раз тай то несподївано р. 1845 у єго на селї у Веселому Подолї. Своєю тупою естетикою і своїма найбруднїйшими і найдурнїйшими віршами українськими він за кілько годин так менї остогид, що я утїк до єго брата Плятона, єго найблизшого сусїди і, як се трапляєть ся, єго лютого ворога. Я навіть забув ся, що колись бачив ся з брудним віршомазом, а він сегоднї менї наснив ся, який же звязок між моїма журливими мріями і отсїм давно забутим мною чоловіком? Анї жадного льоґічного звязку, тільки каприз нашої природи моральної.

Ледві і „Ворожка“ сотника Чегунова чи виясує загадку отаких от снів. Але про всяк случай піду подивлю ся в те зеркало захованих, таємничих явищ природи.

10. А вітер все той самий! і туга таж сама. Таке довге миловання тут з ними вельми рідко трапляється. Цїлий день нерухомо пролежав в альтанцї, та все слухав тиху, одноманїтну мельодию, що вибивали об деревляну альтанки кришу дрібні, але густі краплї дощу. Кілько разів заходив ся дрімати, але сон не бере; та ще й кляті мухи з усього городу злетїли ся до альтанки і не дають спокою. Заходив ся кілько разів будувати фантастичні замки на моїх пришлих естампах аква-тінта — і тут невдача! Найпаче невдали ся у мене твори Брюлова „Ґензерих“ і „Осада[11] Пскова“. На перший раз треба уникати наготи; треба досьвіду та й ще досьвіду; а інакше ота чарівна Брюловська нагота на естампі вийде бридотою. Я не бажав би, щоб мої сподївані естампи походили на естамп парижський аква-тінта „Останнїй день Помпеї“. Бридотний, незграбний естам! їм знївечено і зневажено ґенїяльний твір.

От за таким недобрим та сумним становищем душі згадав я про „Umnictwo piękne“ Libelta і за ходив ся жувати єго: тверде, кисле та прісне наче той нїмецький „васер-зуп“. От, хоч би отаке наприк.: говорить чоловік так розважно про натхнення і йме віри, що Есип Вернет під годину бурі наказував привязувати себе до щогли, щоб набрати ся натхнення! Який мужичий тямок про отсе божественне, незреченне чуття! І йме сему віри той чоловік, що пише естетику, що говорить про ідеальне, про високо прекрасне в духовній природї людий! Нї! сегоднї і естетика менї не дається. Лїбельт по польски тілько почуває, та пише, а думає по нїмецьки, або, принаймнї, переняв ся нїмецьким ідеалїзмом, (тим що був, а який тепер є — про те не відаю). Він скидаєть ся на нашого Жуковського в прозї; він так як і небіжчик В. А. Жуковський йме віри в безживну красу нїмецького ідеалу. Р. 1839 Жуковський, вернувшись зза кордону, привіз величезний портфель, напакований творами Корнелїюса, Гессе і інч. сьвітел мюнхенської школи живописи. Твори Брюлова, на єго думку, були за надто материяльними, що божественну штуку придавлюють до грішної землї. Обертаючись до мене і до небіжчика Штернберґа, що трапив ся тодї саме в майстерській Брюлова, Жуковський покликав нас зайти до єго і повчити ся у великих учителїв Нїмеччини. Ми не проминули покористувати ся з сїєї щасливої нагоди і другого дня прийшли в кабінет ґерманофіла.

Господи! що-ж ми побачили, коли розгорнули отой величезний портфель! довгі, безживні мадони, а навкруги їх ґотицькі, худорляві херувими; інчі тут були просто сущі мученики живої штуки. Побачили Гольбайна, Дюрера, але не репрезентантів XIX. віку. До якого-ж ступня стеряли ся отсї нїмецькі ідеалїсти-живописцї! вони не помітили, що в будівництві нема й тїни, щоб нагадувала ґотицьке будівництво. Чудне, незрозуміле запаморочення!

Umnictwo piękne Лїбельта сховав я в дорожню торбу і знов привів свою постать в горизонтальне положення. Не відаю, що буде далї.

Незабутні, золоті днї! ясним радісним сном пролетїли ви перед мене і лишили не стертий сьлїд чарівних споминок! Ми з Штернберґом були тодї ще паробками, що ледві вбили ся в піря. Роздивляючи ту колєкцию ідеальної бридоти, голосно висловлювали ми свої думки: наша простодушність довела сумирного і делїкатного Жуковського до того, що він назвав нас: попсованими учнями Брюлова і вже хотїв загорнути портфель перед нашими носами, як ось до кабінету прийшов князь Вяземський і перешкодив добрій думцї Василя Андриєвича. А ми й далї непорушено байдуже перегортали і за те в нагороду побачили первістний ескиз „Останнього дня Помпеї“; він був гарно намальований пером і злегенька потрушений сепією. Після сего ґенїяльного нарису йшло кілько незграбних нарисів Брунї. Ми жахнули ся одноманїтної бридоти ученого! Де і з якого гнилинного жерела набрав ся він і засвоїв собі отаку неприродну манєру! Чи вже-ж отсе саме тілько бажаннє бути ориґінальним так страшенно попсувало твори неутомного Брунї? Мізерне бажання! сумний добуток! І отсей чоловік марів собі, щоб порівняти ся з Карлом Великим! (Так Жуковський прозвав Брюлова).

Оден мій знаємий, не художник, навіть незаписний дилєтант, дивлячись на відому картину Брунї, промовив, що коли-б він був матїрю отієї дитини, що валяєть ся на першому місцї картини, так бояв ся-б підійти до сего кретина, а не то щоб взяти єго на руки! Увага незвичайно вірна і ловко висловлена. А друга єго величезна картина? Просто натовп бридких і неталановитих акторів і акторок. Я бачив її недомальованою і жахнув ся від неї. Вражіння не добре, але все-ж таки вражіння. Коли-ж ту саму картину побачив я вже скінченою, так вона не зробила на мене і такого вражіння! Отже метою у неї було: знївечити „Останнїй день Помпеї!“ Кольосальний та невдячний замір.

11. О півночі вітер перемінив ся і пішов на норд-вест. Я полюбував з прозорих хмарок і лїг спати. Прокинув ся до схід сонця. Небо було чисте. Тілько одна єдина зіронька, немов самоцьвіт той, горіла на сходї. Се, мабуть, Аврора. Сонце ледві виплинуло ізза обрія, а вона вже й сховала ся. Я весело заходив ся біля свого чайника: коли вже все було прилаштованим для мого самітного бенькету в-ранцї, я уважно злагодив перо, розгорнув свій журнал, та, як кажуть, і половини лїтери не спроміг ся вивести, так менї зразу стало весело. Напив ся чаю, наслухав ся щебетання веселих ластівок і рушив до фортецї, щоб заказати торбу на сухарі та взяти другий том Лїбельта. Зайшов до Маєвського. Він дав менї шклянку чаю. Відмовити не було сили, бо чай був з цитриною; а в нашій пустелї се нечувана роскіш. За чаєм Маєвський розповів менї, що вже розпочали сьлїдство над женихом і єго нареченою. Розпочали сьлїдство з того, що лїкар, як се звичайно буває, при посторонних людях огледїв наречену. Лїкар пуськав гострі слівця, а се стало ся приводом до грубіянського глузовання з жениха. Гидота!

Заказавши торбу на сухарі, я, на останку зовсїм упакував свою мізерию; забрав другий том Лїбельта та три циґари, що лишили ся з тих, що прислав менї Лазаревський разом з сепією. Циґари добрі; дїйсне гаванські. Вернувшись на город, я до обіду звичайно лежав під вербою та читав Лїбельта. Сегоднї і Лїбельт здаєть ся менї більш уміркованим ідеалїстою і більш походить на людину реальну, нїж на безтїлесного Нїмця. В одному місцї він доводить, (звісно обережненько), що без материї не може проявити ся воля і міць духа. Лїбельт на мої очи покращав, але, все таки, він школяр. Він простосердо доводить, що всемогутний Творець сьвіта притомен в усьому видимому і невидимому мирі. Він так побиваєть ся про отсю, як сьвіт, стару істину, нїби про неї він доміркував перш за всїх!

За обідом було веселїйш, як звичайно: комендант жартував з моїх зборів в дорогу; а за ним і інчі, більш менш прихильно. Взагалї усе товариство було, як кажуть, в своїй макітрі. По обідї я, звичайно, заснув під своєю любою вербою, а під вечер надяг чистого кителя, соломяний, самодїлковий бриль і пішов на туркменські баштани. Не вважаючи на те, що зелень вельми на їх худорлява, вони менї подобали ся. Зайшов в аул до господарів. Біля кибіток грали ся з цапенятами голі, смаглі дїти; а в кибітках верещало жіноцтво, мабуть сварили ся. За аулом чоловіки справляли свій намаз перед заходом сонця. Вечер був ясний, тихий: на обрію темнїла довга смуга моря, а скелї на березї моря горіли червоним сьвітом: на одній блищали білі мури батареї і у сієї фортецї і я любував з своєї семилїтної тюрми. Вертаючись на город, натрапив на стежку, де на засохлій вже грязюцї лишив ся сьлїд малесеньких дїтських ноженят. Я любував з сего сьлїду, йдучи за ним, аж доки не зник він в степу разом з стежкою. На город прийшов саме к вечеровому чаю. Подарував по циґарі Іраклїю Олександровичу і Миколї Охримовичу, а останню сам запалив. Усї, починаючи з Наталочки чимало здивували ся, побачивши у мене в ротї циґару; а нянька Євдоха уральска козачка так зовсїм розчарувала ся до мене. Досї вона гадала собі, що я принаймнї „часовенный“, а тепер бачить, що і я такий самий „єретик-супостат“, як і інчі. Взагалї усї казали, що циґара менї до лиця і що з циґарою в зубах я скидаю ся на подорожного з людий поважних. Я й не подумав змагати ся проти такого порівнання, а думками перелетїв на чердак „Меркурія“ або „Самолёта“ і забув і гадати про мізерний човен, про бурлацькі піснї та про перекази про Степана Рязина.

„Ужъ сколько разъ твердили міру,
Что лесть гнусна вредна; но только всё не впрокъ“.

Влесливость затуманила мою голову і я на перекір своєму звичаю і на шкоду шлунку не спроміг ся відцурати ся „пильменів“.[12] Гарно вони були зварені і я щиро пошанував їх. По вечері довго гуляв я навкруги города та потроху визволяючись з свого самолюбства, привів на останку свій гордий дух до нормального становища і тихо засьпівав гайдамацьку пісню:

„Ой поїзжає по Українї та козаченько Швачка“.

З сїєї любої моєї піснї я перейшов на другу любу:

„Ой зійди, зійди ти зіронько та вечірняя.“

Отся мелянхолїчна пісня нагадала менї той вечір, коли я сьпівав її — сю чарівну пісню на два голоси з молодою жінкою Кулїша. Се було на другий день їх весїлля тяжкого 1847 року. Чи я по бачу ще ту прекрасну Українку? Чи засьпіваю з нею ще отсїєї задушевної піснї?

Споминки приспали мене. Я заснув солодким сном і наснив ся менї Новгород-Сїверський. Мабуть з тієї причини, що нещодавно читав я „Олексїя Однорога“.[13] В старосьвіцькому берлинї — озії їздили здоровенні, руді, пяні ченцї, а поміж них опинив ся мій тверезий друзяка Семен. Отсе все „пильменї“ накоїли такої-о метаморфози.

12. Одинадцятим, непарним, нещастливим для мене днем, скінчив ся перший місяць моїх записок. Який добрий ґенїй шепнув менї отсю думку? Ну, щоб я робив цілий місяць? без краю довгий місяць!! Хоча і ся робота мимохідь, а все-ж вона кілько годин на день однимає у моєї неволї та нудьги, від котрої не можна одкараскати ся. Тепер для мене се велика услуга. В перші днї ся робота не подобала ся менї, як не подобаєть ся і всяка робота, доки ми її не засвоїмо, не перемішаємо її з своїм насущним хлїбом. Спершу до своїх записок, я брав ся, наче до обовязку, буцїм до „пунктиків“, нїби до муштри з рушницею; а тепер, найпаче з того щасливого дня, коли придбав собі мідяний чайник, журнал мій зробив ся менї такою потребою, наче булка з маслом до чаю. Коли-б не трапило ся от сего нудного сподївання, отсїєї тяжкої недїяльности, нїколи-б і на думку менї-б не впало, завести отсю елястичну мебель, на якій я що дня тепер так спокійно відпочиваю. Правду кажуть: нема лиха без добра.

Сегоднї в-ранцї, записавши щасливий одинадцятий день липня, замануло ся менї покоштувати шинки власного готовання. Для сего випив добрячу чарку горілки, закусив молодою редькою, а тодї вже взяв ся й до власного твору. Шинка вийшла вельми смачна: сьвіжа, хоча я готовив її ще в сїчнї. Першого сїчня сего року прийшла до мене перша радісна звістка з Петербурга від грапинї Толстої. От з того дня й заходив ся я лаштувати ся в дорогу. Їхати менї треба було, а може й тепер ще треба буде по срібним берегам Урала; а там благочестиві Уральцї, а Уралки тим паче, нашому братови „раскольнику“ не дадуть води напити ся. От про таку трудну дорогу я й виготовив отой копчений продукт. Не тямлю я: чого так радїє від Уральцїв отой статистичний юмориста, а до того ще й брехун Небольсин! Я не відаю нїчого такого, щоб було більш грубіянське і брудне як от і закоренїлі раскольники. Їх степові сусїди, хижі Кирґізи, на тисячу-крат прихильнїйші за отих нащадків Степана Разина. А названий брехун радїє з їх прихильности і нїби то гостинности. Мабуть єму підпилому який небудь Желѣзновъ переказав в шинку артикул з назвою „Уральскіе козаки“, а він під веселу руку записав та ще й присьвятив В. П. Далю. Несовістні отакі письменники: просто подлі.

Покоштувавши дорожнього продукту і запевнившись, що він геть добрий, я задоволений сам з себе, спочив під своєю любою вербою і взяв ся за Лїбельта. Сегоднї він менї таки добре подобаєть ся: або він справдї добра річ, або тілько таким менї здаєть ся; от вже другий день здають ся менї привабними речи зовсїм не вабливі. Блаженне становище! Лїбельт от наприклад коротко, ясно і прегарно висловлює отсю — правда не зовсїм дрібну — істину, що і в давних і в нових народів релїґія завждї була жерелом і підоймою штуки. Се правда. Але от що так вже зовсїм непевно: він напр. чоловіка, творця в сфері штуки взагалї, а вже-ж і в малярстві, становить висше над природою; через те, що природа, мовляв, творить в призначених про неї неперемінних межах; а чоловік-творець в своїх творах нїчим не обмежований. Чи так воно справдї? Менї здаєть ся, що вільного артисту природа стількі обмежовує навкруги єго, скількі сама вона обмежована вічними законами нестеменними. Нехай отой вільний артиста хоч на одну волосчину зверне з за конів віковішної красавицї — природи, він зробить ся боговідступником, почварою моральним, от як Корнеліюс і Брунї. Я не кажу про даґеротипи: тодї-б не було штуки; не було-б справжних артистів, а були-б самі лишень патретисти, от як З.

Великий Брюлов не давав собі вивести нїже єдину рису без моделї: а здаєть ся кому-б вже й можна се чинити, як не єму, повному творчої міцї. Але-ж, яко палкий поета, яко глибокий мудрець, знавець серця, він свої фантазиї високі та ясні прибірав у форми непорочної істини віковішної. Тим то в ідеалах єго повно краси і життя, і вони здають ся нам такими близькими, рідними, любими.

Таки сегоднї Лїбельт зовсїм менї подобаєть ся. За усї десять років я, опріч степу та казарми, нїчого не бачив, опріч салдацької заляканої бесїди нїчого не чув. Проза! страшенна, душогубна і тепер випадковий розмовник Лїбельт — найчарівнїйший розмовник! Щира сердечна моя подяка унтер-офіцерові Кулїху.

Отсей другий день приятно розпочав ся для мене, приятно і скінчив ся. Вечер був тихий, пречудесний. Задля руху я двичі обійшов фортецю; почав був і в-трейтє, але біля другої батареї спинив мене уральский козак своєю старинною піснею про Ігнатка Степанового сина Булавина. Перші вірші піснї вельми менї сподобали ся:

„Возмутился нашъ батюшка;
Славный тихій Донъ
Отъ верховьица
Вплоть до устьица.“

Властиво се пісня Донцїв, але й Уральцї, яко брати з родоводу і собі її засвоїли. Я доволї дивував ся, почувши отут сю пісню: Уральцї, що приходять сюди на службу, народ здебільшого обметаний; бували вони і в Петербурзї, і в Москві і сьпівають все модні нїжні романси, що попереймали в сальонах на Козисї, або по міщанських, чи на Под'яческих вулицях. Тому то я й здивував ся, почувши отого відступника од моди.

З утїхою слухав я невидимого сьпіваку, аж доки він не замовк, або, певнїйше, не заснув: я вчинив теж сьвяте. Перед сьвітом наснило ся менї, неначе приїхав сюди фельдмаршал Остен-Сакен з своїм другом Евґенїєм, митрополїтою київським і покликав мене до себе. Але у мене бракувало солдацького убрання, була тільки сама шинеля тай та без еполєтів. Ото-ж заким попришивали до неї еполєти, я й прокинув ся і сердешно був радий такій неудачі.

13. Сегоднї субота: вітер той самий — норд-вест. Се добре; бо човен, чи по волї, чи по неволї, а мусить дожидати ся оренбурської почти. Чим близше до мене отся радісна подїя, тим більш роблю ся я нетерплячим і полохливим. Сїм тяжких років, от в отсему невиходному заточенню, не здавали ся менї такими довгими і страшними як отсї останнї днї мордовання. Але все від Бога. Приголомшивши отсю в'їдливу непевність, я вдав ся до свого незрадливого друга Лїбельта і в бесїдї з ним раював до самого вечера. А у вечері знов пішов до другої батареї, сподїваючись знов почути вчорашнього бояна. Одначе вчорашнїй боян зрадив мою надїю. Я вернув ся на город і лїг під своєю любою вербою, та вже й сам не тямлю, як се стало ся, — заснув і прокинув ся, коли вже сьвітало. Рідка і незвичайна оказия. Такі випадки я повинен заводити до моєї хронїки: взагалї я мало спав, а останнїми днями сон зовсїм мене покинув.

14. Сегоднї недїля. Вітер той самий. Чи не час би вже повернути єму на норд-вест. Ох! як би він мене утїшив, коли-б хоч на завтра повернув. Вже лїпше вдарити зразу обухом, нїж пиляти деревяною, тупою пилою дожидання.

Опівднї вітер посьвіжів і повернув на норд. Добра ознака! Сегоднї вже трейтя доба, як я не навідував ся до вертепів гидоти, себ то до фортецї. Отсе єдине моє щастя, що можна менї безкарно заподївати таке утїкацтво. Щоб ще одну добу не бачити незграбної декорациї місцевого вертепу і завзятих поклонників Вакха, я не голив ся і не пішов до церкви. А під вечір, щоб не стрівати ся з тими завзятцями (у їх є звичай в сьвято зрушати спокій мешканцїв горо́ду), я надївши на фуражку[14] чистий білий верх і взявши в кишеню гурок і редьку, пішов до Филемона і Бавкиди. Филемон, на перекір своєму звичайному доброму настрою духа, був не в дусї; а Бавкида, на перекір своїй сталій усьмішцї, була теж не в дусї; навіть не похвалила ся менї своїм соломяним капелюхом. Я згадав приказку: „Не в пору гість — гірше Татарина“ і взяв ся за фуражку; але Филемон спинив мене, просячи сїдати; а потім свою засмучену Бавкиду прохав, принести покоштувати того варення, що недавно привезене з Астраханї; а сам принїс конівку холодної води. Після першої спроби він розповів менї своє нове горе. Необачний і зажерливий лоцман, що поняв ся привезти єму краму з Астраханї, свій хисткий човен так навантажив клажею, що за першим сьвіжим вітром половину клажи треба було кинути в море. Крам Филемона і Бавкиди був: дві скриньки з винами та 30 мішків з борошном. На лихо сей крам лежав на чердацї і вже-ж через те довело ся єму першим летїти в море. Зацїлїла тільки денеяка дрібниця: солоні гурки, цитрини, варення та соломяний капелюх. Щира розмова, немов та сповідь, уласкавлює наше серце переняте тугою. Мої старенькі, розповідаючи про свою пригоду, прийшли до звичайного свого настрою. Филемон простосердо почав брехати про якийсь бій з Французами р. 1812, а Бавкида показала менї капелюх і навіть мантильку, а прощаючись надїлила менї цитрину, з котрою я, сегоднї в понедїлок, смакую чай, записуючи про сумний вчинок, що нашкодив торговим інтересам моїх Филемона і Бавкиди.

Сегоднї довідав ся, що вчора хоч і була недїля і добра погода, а про те нїхто з офіцернї на город не приходив. Чудна і незрозуміла антипатия до запашної зеленї! Курява та нестерпима духота в фортецї лїпші їм нїж холодок, квітки і сьвіжа зелень на городї! Незрозуміла затвердїлість орґанів! Дїйсне суворі дїти Беллони! Тілько всемогутною владичицею-горілочкою можу я з'ясувати собі, чому у суворих дїтий Беллони бракує нюху і зріння. На городї, бачте, воно хоч і можна проковтнути по одній, по другій; бо сам старший частує, — але-ж не можна нализати ся, як сьлїд. Не можна не тому, щоб се не ли́чило, а тому, щоб не опинити ся в місцевій „Калабриї“. Тай справдї! які там на городї радощі! хиба не лїпше нишком-тишком в господї потягти горілочки так, щоб аж в очах позеленїло! От — тобі й город буде і з квітками і з пахощами.

Не залежно від такої глибокої полїтики у Великоросів є прирожденна антипатия до зеленї; до отсієї живої, блискучої зорі ласкавої ненї природи. Великоруське село, як мовив Гоголь, се навалена купа сїрих беревен з чорними дірками замісць вікон; вічний бруд, вічна зима, не побачиш зеленої лозинки. За селом зеленїють непроходимі гаї, а саме село, немов тобі воно наумисне вилїзло на великий шлях з отого непроходимого саду, та двома лавами й простягло ся понад шляхом, побудувавши заїздні дворі, а на одшибі капличку й шинок. Більш нїчого єму й не треба. Не тямлю я отсієї антипатиї до краси природи!

На Українї зовсїм що інче! Там не тільки село, а навіть і місто свої білі привітні хатки повбірали черешневими та вишневими садками; там убогий хлїбороб оздобив своє житло велелїпно природою, що завждї усьміхаєть ся і сьпіває він своєї журливої, задушевної піснї, сподїваючись на лїпше життя-побут. О! горопашна моя, моя прекрасна, моя люба Україно! чи скоро я дихати му твоїм солодким повітрям животворним? Милосердий Бог — моя нетлїнна надїя!

15. Вітер все той самий: норд. Хоча-б на четвертину румба звернув до осту, все-б таки менї полегшало. Коли ото плавали ми два роки по Аральскому озеру, що й досї ще не вистежене, я й одного разу не подивив ся на компас, а тепер, а тепер в отсї довгі без краю днї і ночи, я вивчив єго по всїх найдрібнїйших напрямках. Ой, вітре, вітре! коли-б ти міг спочувати моєму невсипущому горю, ти-б ще позавчора звернув би був на норд-вест і сегоднї-б я, з олівцем в руцї сидїв би вже арґонавтом на чердацї татарського корабля, що пливе до берегів Кольхиди, себ то до Астрахані; і в останнє малював би я образ своєї тюрми! Добре, коли так, а як буде інакше? тодї я й сам вже не тямлю, що буде!

Учора у вечері, обійшовши двичі навкруги фортеци, прийшов я на город і лїг утомлений під своєю вербою, вельми бажаючи заснути хоч з пів години. От се вже друга доба, як я очий не звожу. Одначе Морфей звичайно зрадив мене і я без сну лежав собі під вербою та байдуже слухав балачку городників, що недалечко таборували на траві. Між них був уральский козак, він і кермував бесїдою. Розповівши ріжні пригоди, що трапляли ся єму на віку в ріжних походах, він звернув на чарівників, мерцїв і, на останку, на самогубів. Він розповів історию якогось самогуба; вона мене зовсЇм не інтересувала, але мене заняли забубони релїґійні уральских козаків про душу самогуба. Самогубів хоронять у їх без всяких церковних обрядів і не на громадському гробовищі, а виносять далеко на поле і закопують наче падло те. В днї поминальні чи кревняки нещасного, чи просто добрі люди приносять на могилу і посипають її ріжним зерном: пшеницею, житом, ячменем і т. ін. Се на те, щоб птаство дзьобало зерна та молило Бога, щоб простив гріхи нещасному. Яке поетично християнське повірє!

Ще за моєї памяти в Українї на могилах самогубів справляють було обряд не менш поетичний і суще християнський. Якомусь з наших осьвічених пастирів здало ся, що се обряд поганський і справляти єго заборонено. На Українї самогубів ховають теж на полї, але невідмінно на перехрестній дорозї. Цїлий рік хто йде, хто їде повз могилу безталанного небіжчика, повинен що небудь на неї кинути, хоч би напр. одірвати рукав з своєї сорочки, коли нема нїчого інчого, і кинути єго. Через рік саме в день смерти того небіжчика, частїйш за все в зелену суботу (в суботу перед Тройцею), все те, що поназносили на могилу, палять, яко жертву очищення, правлять панахиду і становлять хрест на могилї безталанного. Чи може бути більш чистою, високою і вгодною Богові яка друга молитва, як не молитва за душу непокаяного грішника! Християнська релїґія, наче та запопадлива неня, не цураєть ся своїх навіть і злочинних дїтий; за всїх вона молить ся і всїх вона пращає. А тим часом дехто цураєть ся саме таких, за яких то саме й треба молити ся. Де-ж та любов, що з хреста заповітав нам Спаситель, чоловіколюбець? І що поганського знайшли в сїй жертві оті лжеучителї? Се жертва християнського всепрощення. В Требнику Петра Могили є молитва, що осьвячує наречене їм Христове братство. В новійшому требнику, замісць отсїх сущехристиянських молитов, заведено молитви про вигнаннє нечистого духа з того, на кого нападе отсей вигаданий недуг. Є молитва навіть на очищення посудини, запаскуженої мишою. Се вже й не поганські навіть молитви. Богомудрі пастирі церкви пильнують до XIX. прищепити вік XII. Пізненько схаменули ся.

Туркмени і Кирґізи своїм сьвятим (аулье) не становлять, подібно як велетням, велелїпних гробниць (абу) а на труп сьвятого накидають незграбну купу каміння, накидають верблюдових, кінських та овечих кісток, що лишають ся після жертвоприношений, вкопають височезну деревяну веху; інколи поверх неї спис, обвивають веху ріжнобарвим лахмиттям, та на сему й кінчить ся замогильна шаноба сьвятому. А грішникові справляють більш чи менш коштовний памятник уважаючи на ті достатки, які лишили ся по єму. Проти памятника того, на двох невеличких, оздоблених стовпчиках маленькі мисочки: в одній близькі родичі палять по ночам овечий лій, а в другу наливають на день води про пташок, щоб пташечка, напившись води, помолила ся Богові за душу любого, але грішного небіжчика. Безсловесна, поетична молитва дикаря! В чистотї і високости її мабуть дехто не був би певним і заборонив би її, яко поганську богозневагу.

16. По заходї сонця заштилїло і в першій годинї ночи вітер подув з зюйд-осту. Вітер тихий, рівний, самий такий, якого й треба нашому почтовому човну. Діждавшись сьвіту, зібрав ся я на найвисшу прибережну скелю і сидїв там доти, доки не захотїло ся менї їсти, себ то до самого півдня. Не спостерігши на обрії нї сподїваного, нїже жадного інчого вітрила, вернув ся я сумуючи на город, та, заким ще обідати, взяв ся до своєї дорожної шинки. Що дня меншає її. Ще кільки день сподїванки і з неї лишить ся сама тільки нїкчемна руїна. Добре, як що я поїду на Астрахань. Там є крамницї сарептських зайдів і вже-ж між ними, мабуть, не без ковбас. Без ковбаси Нїмець не проживе нїже єдиної днини. Значить копчений продукт можна буде поновити. А що як доведеть ся ченчикувати й через Гурєв та через Уральске зеленими та срібними берегами Уралу благочестивого? Тодї-от що? зуби на полицю, а хотїн в торбу, або-ж щоб спекати ся голодної смерти вдати з себе ворожбита, а ще лїпше мученика за віру — попа-б-то розстригу. Ба! тодї, не мов по щучому наказу, усе перед тобою вродить ся, починаючи з каймика і джурмицї і кінчаючи „свальним гріхом.“ Огидливо! гірш за всяких поганів.

Р. 1848, поплававши три місяцї по Аральському морю, вернулись ми до устя Сир-Дарї. Тут повинні були зимувати. У форта на острові Кос-Аралї, де залогу правили уральскі козаки, вийшли ми на суходіл. Уральцї, побачивши мене з широчезною, не мов та лопата, бородою, зараз імкнули собі, що вже-ж я нїхто більш, як мученик за віру. Зараз дали звістку про се своєму командирові. А командир, не в тїмя гвіздком битий, покликав мене в очерет, та бух! менї в ноги! Став навколїшки і каже: „Благословіть батюшка! ми про все відаємо“. У мене теж голова не повстяна: імкнув і я і зрозумів собі в чому тут сила тай поблагословив чисто так, як благословляють у роскольників попи. Зрадїлий осавула поцїлував мене в руку, а у вечері справив нам такого бенкету, який нам і в снї не привижав ся.

Небавом після сієї пригоди, вже зголивши бороду, пішов я до Раіму: се тодїшнїй головний осередок на берегах Сир Дар'ї. Тут Уральцї з притаєним возхитом зустріли мене, а начальник видїлу, голова теж не повстяна, взявши у мене благословення, дає менї 25 карб. Я — нерозумно зробив — відцурав ся, не взяв; а по їхньому се незвичайне, без прикладу безкористя. Воно так вплинуло на благочестиву душу старого голови, що він забажав одговіти ся потай в табунї, в кибітцї і коли можна запричастити ся з рук такого надзвичайного пастиря — як я.

Щоб не придбати собі якої халепи через отсїх сивих, незвичайних дурнїв, я швидче покинув Раім і став двичі що тижня голити собі бороду. Коли-б отака сьмішна дурниця випала денебудь на берегах Уралу, де-б було і жіноцтво, не спекав ся-б я так дешево від отсїх бузовірів. Увесь фанатизм, уся отся гидота кублить ся по їх розпутних жінках та по доньках. В Уральску раз-у-раз повнїсенький острог утїкачів-салдатів, нїби-бутних попів їх. Не вважаючи на очевидні брехнї, вони побожно шанують отсїх розбишаків та волоцюг. Чинять се не самі прості козаки, а навіть поважані їх урядники. Незрозуміле менї замоцьовання!

Після півдня вітер звернув на зюйд-вест: просто в самий ніс нашому почтовому човну.

17. Вітер — не мов єго заворожено, — все той самий. Перед вечером на обрію того боку де Астрахань, показав ся пароплав. В фортецї, скоро загледїли такого несподїваного гостя, зараз заметушили ся, найпаче капітан Косарев з своїм почесним калавуром та з ординарцями. Але хто то такий пливе? про се нїкому не відомо! Одначе-ж усї, навіть найпомірнїйші вигадники, догадали ся, що коли то пливе не великий князь Константин Миколаєвич, то вже неминуче нїхто більш, як не адмірал-ґубернатор з Астраханї. Капітан Косарев про останнього спершу й слухати не хотїв. Потім вже учений друзяка єго, лїкар, довів, що в такому глухому закутку імпериї, як наша фортеця — така чисто історична подїя — річ не можлива. Свою думку учена люди на довела й тим, що після Петра Великого нїхто з царської родини не провідав не тільки півострова Манґашлика, а навіть і „знатнаго“ портового міста Астраханї. Ну, вже-ж проти сего годї було змагати ся. А проте тямкий капітан Косарев і тут вихопив ся і мовив: „Ну що-ж! коли не великий князь, так принаймнї губернатор; все-ж таки й він особа з ґенеральскої ранґи, тому то неминуче треба і про єго почесного калавуру. От супроти такого, здаєть ся наче-б то й простого слова, вже й учений муж мусїв полїзти до кишенї та пошукати слова на від повідь. Овва! заким учений ескуляп нишпорив в своїй розумовій кишенї, таємнича завгадка розгадала ся. Прибіг козак з пристанї і повідомив коменданта, що на пароходї, опріч керманича єго, лейтенанта П. нїкого нема. Гора сплодила мишу! Комендант послав коний до пристанї і казав прохати командира пароплаву до себе на город. А я, щоб не дурно ходив до фортецї, завернув в казарми і виголив ся. Потім зайшов до Маєвського: попореготали з того, що склало ся! Згадали ми, що р. 1847 подібна пригода стала ся в Орську; згадавши її, і розмову перевели на Орськ, добре памятний і менї і Маєвському. Маєвський, хоч і не промовиста людина, а так живо змалював оту не красовиду пустелю — фортецю, що я заслухав ся і в моїх споминках посьвітлїйшали і всьміхнули ся перші темні днї моєї неволї. Чи прийдуть коли ясні і веселі споминки і про теперішнїй мій побит? Факт перед вічми, а все таки не ймеш віри.

В 9-ій годинї вечера вернув ся я на город і застав ще моряків: вони весело лицяли ся коло комендантихи. Менї так остогидли нїкчемні хвастощі, що я, почувши ще здалеки голосний гомін, повернув собі геть вправоруч, і ходив коло фортецї, аж доки пробили „зорю“. Прогулка в незвичайну пору стомила мене і на велику мою радість ранїйш звичайного поклала мене спати. За се я в душі подякував любих астраханських моряків.

Одначе не спало ся менї так спокійно, як я сподївав ся: впродовж ночи кільки разів я прокидав ся і спостерегав вітер. Перед сьвітом вітер затих. З надїєю на єго крутярство, я заспокоїв ся і заснув. Наснили ся менї Кулїш, Костомарів і Семен Артемовський: буцїм зустрів їх у Лубнях на Спасівському ярмарцї. Кулїш і Костомарів були в одежі звичайній, а Артемовський в якомусь фантастичному, театральному убранню. В отсему фантастичному нарядї він ставив ся на вулицї Петру Великому, а я тутечки-ж малював для Кулїша молодого сьлїпого лїрника в тирольскому убранню. Ввижати ся отсїй нїсенїтницї не дав далі мій услужливий „дядько“: він принїс на город нового кителя і розбудив мене; а я єму дав за се великий гурок і редьки.

Вітер не зрадив моєї надїї: вранцї повернув до зюйд-осту. Пароплав вранцї вийшов з гавани і поплив на Кизляр, а я провів єго очима на обрії і взяв ся до свого чайника, а потім до журналу.

18. Скінчивши оповідання про вчорашні подїї, став я собі мріти про чарку горілки та про невеличкий шматочок шинки, аж ось присилає Б. і кличе на чашку кофе. А наш Филат тому і рад! Пішов я. Прихожу аж і комендатиха тут. Привітали ся. Вона зараз зняла бесїду про вчорашнїх гостїв. Я спитав: чого вони так нашвидку завітали до наших берегів ? На просте моє питання почув я від повідь кривулясту і трохи переплутану, як се звичайно буває, зайвими додатками. Одно слово: з милих вустоньок почув я такі теревенї, яких інчому не трапить ся почути і в людному сальонї. Гостїв було не два, як я собі гадав, а пять. Опріч капітана-керманича, був штурман з пароплава, людина молода і, як каже розмовниця моя, вельми осьвічена, та ще було три цивільних: оден лїкар і два учених. Пароход, каже вона, плаває біля наших берегів, щоб робити якиїсь спостереження, і оті-б то учені, мабуть, зовсїм не учені, а просто полїтичні педанти, розмовляли про вплив на тутешню орду Туркменів. Оден з них, той що молодший, білявий, з довгим волоссям a la мужик, може й дїйсне тільки вчений, бо вкупі з Данилевським і з інчими був в експедициї Бера: він так само, як і Бер, збірає степовий полинь і інчі трави; він, нїби то і про мене розпитував; але так двоїсто, що любі розмовницї не спроміжні були, хоч би натяканням, задовольнити єго цїкавости, і, як я собі гадаю, уміло відсунувши, се, на їх думку, ласкотливе питання, вони звели свою бесїду на Астрахань, просто на перські крамницї з канавусом, та з інчими недорогими материями.

Коли се був хоч трохи осьвічений чоловік, так яких думок набрав ся він про наш бон-тон, про вершки тутешнього жіноцького товариства, про наші заплїснїлі, перекислі вершки?

Зібравши отакі-о, певні звістки про вчорашнїх, таємничих гостїв, я, вже-ж пак, покинув думку про них і до самого обіду лежав під вербою та читав Лїбельта. Про вітер теж пильнував не думати. Він, отой клятий зюйд-вест, душу з мене витягне. Не хай би він на одну добу, та хоч би на половину доби звернув до осту і я був би вільним! Ох! яке мордовання!

За обідом знов зняли бесїду про отих учорашнїх гостїв. Спасибіг комендантові, він на половину з'ясував отсю чудну подїю. Поміж учорашнїх гостїв не було головного провідцї отсего переполоху, не було астронома; він зіставав ся на пароходї і там робив свої раховання. Сего зьвіздочота вирядив гідроґрафічний департамент на те, щоб він перевірив астрономічні пункти по берегах Каспійського моря, ті пункти, що торік повизначував якийсь другий зьвіздочот. Отсе і єсть суща причина несподїваного приїзду парохода до нашого берега. А оті два учених, що пошанували наш горо́д і єго любих мешканок своєю гостиною, нїхто більш як оден урядник, — нїби то політичний аґент, — він їде на службу до гебрийського міста Баку; а другий, учитель письменства з астраханської ґімназиї, він користуєть ся з вільної години вакаций. Сливе чи не земляк він мій, бо через тутешнього пляц-ад'ютанта переказав менї поклон. За се я єго сердечне дякую.

Ото-ж і виходить, що на превелику дивовижу наших романтичних дам, таємнича подїя з'ясувала ся вельми просто, і навіть прозаічно. Але та новина, яку переказав отой-о урядник, що пливе до Баку, здаєть ся менї нї що більш, як просто вигадка єго самого, великого в пришлому адмінїстратора. Він розповів, навіть з подробицями, що органїзувало ся камерчеське товариство пароходної плавби по Каспійському морю, узявши собі основи Трієстського Льойду і вже закликає до себе на службу морських офіцерів; далї додав, що за службу йти муть і чини і що вже настановлено трох директорів, а він, отой-о в пришлому великий адмінїстратор простує до Баку на посаду помічника директора, якогось барона Вранґеля і брати ме річної платнї 1500 рублїв. Ну що робити ме той Льойд на Каспійському морі? яку роботу довірить він отому директорському помічникові? Він же, як сам казав, тількі сего року скінчив унїверситет в Петербурзї!

По заходї сонця вітер повернув на зюйд-ост; але вітрець маленький і безнадїйний. Коли-ж отсе, на останку прийде кінець отсего сумного мого істновання? отсего одноманїтного записування найодноманїтнїйших днїв без краю!

19. По заходї сонця вітер побільшав і повернув на норд, а я зрадївши з такої несподїванки, взяв ся ходити навкруги фортецї і доки пробарабанили „зорю“ обійшов чотири рази; значить, не присїдаючи, пройшов 12 верстов. Прогулка добряча; одначе-ж я й на крихітку не почув утоми. Ніч місяшна, чудесна! я не переносив свого кішла до альтанки; лишив єго під вербою, щоб придатнїйш було спостерегати вітер, дивлячись на вітрячок, що крутить ся на голубятнї. Годинник на фортецї продзвонив 12 і вітер не перемінив ся і не поменшав. Се добра прикмета. З надїєю на добру прикмету я й задрімав і на крилах чарівника-Морфея перелетїв до Орська. Там десь у татарській халупчинї знайшов М. Лазаревського, Левицького і ще якихсь земляків. Вони грали на скрипках і сьпівали українські піснї. До їх капелї пристав і я і ми гарно в голос сьпівали:

„У степу могила з вітром говорила…“

Скінчивши сю пісню завели другої „Петруся“ і я так голосно засьпівав:

„Люблю, мамо, Петруся,
Поговору бою ся“,

що капеля замовкла, а я з останньою нотою прокинув ся. Прочунявши після сего солодкого сну, подивив ся я на вітрячок. Хвала Богові вітер той самий, не перемінив ся. Поворочав ся я, перечитав з памяти, скількі згадав, віршів з піснї про білолицого Гриця і знов заснув, благаючи Морфея, щоб перерваний сон знов ввижав ся.

Морфей вдовольнив моєму благанню, та не зовсїм. Він перенїс мене до якогось східного міста, утиканого мінаретами, наче голками. На тїсній вулиці того міста, здаєть ся, зустрів ренеґата П. Е. П-ва, він, буцїм би, з довгою бородою і на єму зелена чалма. А Б. і поплїч з ним С. Г. П. сидять на ґанку, убрані теж по турецькому. Розмовляли вони, щось про київський пашалик. Але-ж! Тодї саме на твар до мене сплигнула холодна жаба і я прокинув ся. Перенїсши свого „одра“ до альтанки, я знов був скарючив ся під шинелею, та хоч як я не пильнував, а заснути вже не заснув. Перед очима у мене усе вертїв ся ренеґат П-в з своїм всемогучим покровителем і з своєю жінкою красунею. Де то вони тепер і що з ними?

Дожидаючи на отсему огрядному фундаментї ранку, я спорудив собі нарис поеми на лад Анжело Пушкина: місце, де дїється, я перенїс на схід і дав поемі назву „Сатрап і Дервиш“. Колись, за лїпшими обставинами, я невідмінно справлю отсей удатно спроєктований нарис. Шкода, що я не гаразд орудую росийським віршем, а отсю ориґінальну поему треба написати не відмінно по росийському.

Є у мене оден плян, заснований на подїї в Оренбурській країнї. Чи не приєднати єго, яко яскравий епізод, до „Сатрапа і Дервиша?“ От тількі не тямлю: як менї бути з жіноцтвом на Сходї? Там жіноцтво — безсловесні невольницї, а у мене в поемі вони мусять заняти перші ролї. Еге! а треба їх списати такими, якими вони дїйсне були: нїмими, бездушними підоймами ганебного вчинку.

Коли-б я був певним, що отся обскубена „Ластівка“ (назва почтового човна) не привезе менї волї, я сегоднї-б взяв ся до роботи, на перекір приказцї „тише ѣдешъ — долше будешъ“.

Заким я записував свої сни, вітер повернув на вест і „Жайворонок“ (другий почтовий човен) на всїх вітрилах полетїв на Гурєв. Марудний вітер! мордовлива невідомість!

20. Іллїн день! Ілля волохатий: так про єго написано в Біблїї. Він, не так як інчі пророки, він не лишив після себе писаного пророковання. Коли няти віри Норову, так Палестинські мусульмане, так само, як і жиди і християне, поважають Іллю.

Об Іллї був ярмалок в Рожнї. Тепер здаєть ся він в Полтаві. Р. 1845 трапила ся менї нагода бачити се знамените торжище. Три днї ковтав я куряву та валяв ся в катрязї, тепер вже небіжчика Павла Вікторовича Сьвічки. Сам він каже було про себе, що він недогарок великої сьвічки і недогарок лоєвий. Він був сином того Полковника Сьвічки, що взяв та жартома у Києві під час „контрактів“ і за купив усе шампанське вино. Звістно не на прибуток закупив, а щоб подрочити польских панів, котрі приїздили до Києва, єдине на те, щоб попиячити. У своєму-ж селї Городищі в Пиратинському повітї він завів був заставу,[15] щоб нїкого з тих, що йти муть, або в берлинї їхати муть, не пропуськати без того, щоб не нагадувати до схочу та не напоїти до „положенія риз“. Річ натуральна, що після таких жартів, з великої сьвічки лишив ся ледві маленький недогарок, тай той небавом потух. Земля тобі пером, мій благородний друже!

Тодї-ж вперше я бачив ґенїяльного артисту Соланика в ролї Михайла Чупруна („Москаль Чарівник“). Менї здало ся, що він вдавав Чупруна більш природно і зграбно нїж Щепкин. І московських циган тодї-ж таки бачив і чув я в перше і в останнє. Бачив, як вони гарцювали перед ремонтерами і перед інчою пяною публїкою; чув, як вони на закінчення свого хижо-брудного концерту хором просьпівали:

„Не пылитъ дорога,
Не дрожатъ листы…
Подожди немного
Отдохнешь и ты.“

Отсїм вони натякали своїм пяним добродїям, що не вадило-б і їм трохи спочити та сили набрати на завтрашне пиячення.

Чи гадав коли великий ґерманський поета, а за ним і великий Лермонтов, що їх глибоко поетичні вірши отак хиже сьпівати муть пяні цигане перед оравою пяних ремонтерів? І в снї їм не ввижала ся така брудна пародия!

Що-ж ще прикметного бачив я тодї на отому-о прикметному ярмалцї? Здаєть ся більш нїчого. Спізнав ся з старим розпутником Якубовичем, батьком відомого декабристи і з єго молодшим Квазімодою-сином. Сему останньому під слово чести позичив я до завтрого двох півімпериялів: вони, звістно, так і пропали. Ще спізнав ся я з одним паростком несчисленного роду Родзянків. Перебувши у Ромнї три днї, купив собі на жилетку якоїсь материї, та хунт донського балика, з тим і поїхав з Родзянкою з отієї ковбанї шляхом Ромодановським. От і все, що я, гуляючи, згадав собі, за приводом Іллїного дня, про Роменський ярмалок.

20. липня! Се той день, коли я гадав собі, попрощаю ся з моєю тюрмою. Так і написав і до Лазаревського і до Кухаренка. Та ба! втїлена доля, вітер зробила по своєму. Що дїяти! Посидимо ще за морем та підождемо години. Цїлїсенький день на Іллю вітер і не поворушив ся. Мертва тиша.

21. Записавши роменські спомини, я, уважаючи на те, що сегоднї недїля, пішов до фортецї, щоб поголити ся і від першого унтер-офіцера Кулїха почув, що о 9-ій годинї вранцї приплив почтовий човен. Поголившись, стис я серце і рушив назад на город. Виходячи з фортецї, зустрів шпиталевого доглядника Б. і він першим повитав мене з волею. Се стало ся р. 1856 липня в 21. день о годинї 11 зранку.

В першій годинї одержав від Залеського листа, писаного 30. мая. З години 3-ої після півдня і до 3-ої ночи сидїли ми з Фіялківським під вербою, пили чай, цитринівку, та на вдачу перечитали кільки сторінок з Лїбельта.

22. Маючи отаку радісну для мене подїю, можна-б пустити прогалину в отсїй прозаічній хронїцї. Але-ж моя фізична дїяльність, лїпше мовити, бездїяльність нї в чому не перемінила ся і здаєть ся ранїйш 8. серпня не можна сподївати ся на таку переміну; так щоб уникнути цїлковитого нечевя, а найпаче спокусливої цитринівки, я не зрушати му заведеного ладу і буду ранком нагрівати свій чайник, та день скрізь день, провадити му свій журнал стрійно, наче ту лаву салдатів. На бездїллї і се рукодїлля.

Сегодня комендант сказав менї, що єму не можна видати менї проїздного білєта з Новопетровського через Астрахань до Петербурга, бо він не має приказу з „корпуса“ про моє визволення. Коли наступна почта не привезе того приказу, так не здїйснить ся тодї приміркована мною дешева подоріж по Волзї спокійна і живописна. Але се лихо можна полагодити. В Оренбурзї мої приятелї Бюрно і Герен поможуть менї полатати мої діраві фінанси. Шкода тілько в тому, що отсе непотрібне узбочення з простого шляху примусить мене, не бачити художницької вистави в академії. Опізню ся! Ще більша шкода, що мушу відрочити побачення з М. Лазаревським і з інчими моїми земляками-друзяками. На останку, ще більша шкода в тому, що зовсїм зайві тисяча верстов віддалять од мене хвилину райського щастя, ту хвилину, коли я слезою сердешної подяки змочу руку моєї найблагороднїйшої заступницї грапинї Настасиї Івановни і її великодушного мужа. О! мої незабутні добродїї! без вашого чоловіколюбного заступництва, без вашої теплої, кревної прихильности до моєї скорботної долї я затхнув ся-б в отсему безрадісному засланню! Дякую вас мої заступники, мої визволителї! Усї мої радощі, усе моє щастя, уся моя ясна пришлість — все отсе ваше нетлїнне добро, мої ви єдині, мої сьвяті заступники!

До грапа Федора Петровича я напишу листа з сією-ж почтою. О! як би я не хотїв писати отих бездушних каракульків, що висловлюють саму тільки чепуристу ввічливість, тай більш нїчого. До грапинї Настасиї Івановни я не спроможен нинї писати. Усе, чого-б я тільки не написав до неї не висловить і тїни того радісного почуття подяки, якого повнїсенько у мене в серцї і яке я можу вилити тільки слїзми при особистому побаченню з нею.

До Лазаревського, замісць листа, пошлю отсї два зшитки мого журналу. Нехай читає з Семеном, дожидаючи мене свого щирого, щасливого друга.

На сегоднї досить. Піду до фортецї, дістану у Кулїха сьвіжого чорнила, нове перо і папіру на трейтїй зшиток мого журналу. Наступила нова доба в моєму старому життю; так треба, щоб усе було нове.

23. Кулїх надїливши менї пера, паперу і чернила, запросив до себе обідати, може вже в останнє: проти таких жалісних запросин годї було змагати ся; я згодив ся тим паче, що і Фіялківський, людина весела і розумна, трапив ся тутечки, не відцурав ся солдацької трапези. Кулїх, яко каптенармус, до звичайного борщу і каши, додав шматок смаженої баранини. Я достав з кишенї здоровенного гурка: без сїх ласощів я не хожу до фортецї. Фіялковський достав і собі з кишенї і поставив на стіл пляшку з горілкою. Пообідали ми не розкішно, але з великим смаком і так щиро, що дай Боже усїм добрим людям щодня так обідати. За обідом і по обідї Фіялківський вдатно жартував з Кулїха, з єго „чину“ (ранґи), а найпаче з єго тепленької посади.

Кулїх, щоб спекати ся неугамованого Фіялківського, обернув ся до мене, питаючи: чи сподобала ся менї та книжка, що він принїс з Уральска? Вже-ж пак я відповів, що вельми сподобала ся. А Фіялківський на те, як зарегоче тай назвав Лїбельта просто дурнем за те, що написав таку книжку, а П-цького за те, що купив її, а самого Кулїха допельтовим дурнем за те, що він таку нїкчемну, але важку книжку нїс 500 верстов на плечах. З такої нецеремонної критики Кулїх вже не жартома образив ся і вимагав певних доказів такого поклїпу грубіянського. Щоб спинити отсю сварку, я попрохав приятелїв до мене на город пити чай. Вони згодили ся і ми рушили під мою вербу. Лїбельт лежав у мене під подушкою: доки закипить чайник, я прохав Фіялківського, прочитати сторінку з сего великого твору. Він охоче се зробив ; а Кулїх, слухаючи, не няв віри тому, що чув і гадав собі, що Фіялківський читає з голови власні вигадки, кепкуючи з єго важкої ноши. Кулїх вихопив з рук у єго книжку і сам прочитав увесь параґраф про фантазию. „А що?“ спитав тодї Фіялківський у простосердо здивованого Кулїха. „Та що-ж! відповів останнїй: П-цький, цивілїзований дурень тай годї.“ Тодї Фіялківський знов заходив ся кепкувати і глузував доти, доки не прийшов наш загальний приятель Кампіонї. Отсей безсовісний пяниця не посоромив ся, ради чарки горілки, підійти до нас і повітати мене з визволенням на волю. Ми повставали і розійшля ся в ріжні сторони, а чайник і пляшку з цитринівкою лишили непроханому гостеві. Нехай орудує, як хоче. Ввічливість за ввічливість.

Ніч була тиха, місяшна; чарівна ніч. Я доси гуляв по городу; а наші пещені дами, боячи ся, щоб не застудити ся, сидїли в смердячій кибітцї кирґізській за лоєвим недогарком. От би дати їм Лїбельтову естетику, щоб то вони зробили з нею? Певне пішла-б на папльотки. Та воно й натурально! Людинї материялїстові, що не дав їй Біг сьвятого почуття радісного, розуміти Божу благодать і красу єго нетлїнну, такому півчоловікові усяка теория про прекрасне, саме тільки нїкчемне базїкання тай годї! А про людину надїлену отсїм божественним розумом, почуттям, отакі-о теориї те-ж нїкчемні теревенї, а не то ще й гірш, шарлатанство. Коли-б отсї-о учені естетики мляві, отсї-о хирурги прекрасного, замісць теориї, писали історию штук зграбних, ото-б була з того очевидна користь. Вазарі переживе, цїлі леґіони Лїбельтів.

24. Перед світом випав великий дощ з грозою. Коло городу в перегачену балку набігло з камяних ярів стількі води, що на доброму човнї можна плавати. По обідї ми з Іраклїєм Олександровичем і спробували сего. Шкода, що ґрунт у балцї — пісок і вода довго не задержить ся, а то-б яка була оздоба і користь на отсе безводне місце!

У вечері капітан Косарев, претендуючи на подяку від мене, висловив менї, що по приказу коменданта, він дав по пів баталїону оповістку, що мене визволено. За се я низенько подякував добродїю комендантові.

25. Цїлий день був на близшій пристанї у Мостовського: єго арештовано на тиждень по приказу окружного начальника єнорала Фреймана. Се все наябедив на єго цейхвахтер огидливий „надворный совѣтникъ“ Мішков. Арешт Мостовського нї що більш як мана; а „надворному“ совітникові велено подавати ся на відставку, обовязки-ж свої передати простому солдатові, якомусь фейерверкерові М. І. Се теж мана.

Присмерком приїхав на пристань комендант і забрав мене з собою на город; а в вечері ми ще поплавали на човнї по ставу з дощової води.

26. Цїлий день сегоднї аж до півночи я працював над листом до грапа Федора Петровича, та нїчого й не вдїяв: не виходить якось у мене той лист. Хочу я висловити ся, яко мога простїйш, благороднїйш, а виходить щось таке, або високопромовисте, що аж сьмішне, або чутливе до нїсенїтницї, або на останку влесливе до підлоти; а те саме, чого я бажаю й не виходить нїяк. Мабуть через те воно у мене не йде до шмиги, що я з радощів ще не прийшов в себе. Треба підождати. Час ще є. Ранїйш 8. серпня почта звідсїля не піде, час не втїк ще. Хиба от-що: взяти та й записати на спомин того листа таким, яким він війшов, та тодї спроквола гулящим часом і виправляти єго. От тодї і уникнеш від приказки „поспѣшишь — людей насмѣшишь“. Саме отсе я й зробив з відповіддю своєю на лист грапинї Настасиї Івановни, що перш за всїх, ще торік 12. жовтня подала менї звістку про сподїване визволеннє. Хватаючись, я написав такого восхитного ка-зна-чого, що вона гадала читаючи, що я або збожеволїв, або просто був пяним. Отже щоб і тепер так не стало ся, напишу спершу чорновий лист, а прохолонувши трохи, перебілю єго.

Ваше Сиятельство, Грапе Федоре Петровичу! Вашому великодушному заступництву та сьвятій чоловіколюбній ласцї грапинї Настасиї Івановни винен я за моє життє нове, за моє оновлення радісне. Нинї я такий щасливий, такий невимовно щасливий, що не знайду слів, щоб відповідно висловити вам мою сердешну подяку без краю. Коли-б моя безрадісна доля не зустріла християнської ласки чоловіколюбної, мене-б задушили були в отсїй широкій тюрмі, в отсїй безлюдній пустелї безкраїй. А тепер — я волен! Тепер незалежно нї від чиєї волї я будую свою пришлість рожеву, свою будуччину спокійну! Яка радість, яке повне щастя наливають ся в душу до мене аж до самого верху, коли я подумаю, що знов побачу академію, побачу вас, мого єдиного спасителя та слїзми радощів і подяки змочу ваші руки чудотворящї! Молю Господа Милосердого, щоб скоротив менї час і дорогу до отсего щастя безмежного. А нинї, Боже Всемогущий, почуй мою молитву чисту, щиру і надовго-предовго продовжи вам віку дорогого на славу божественної штуки і на щастя людям близьким до вашого серця люблячого. Липня 21. прийшла сюди звістка урядова про моє визволення. В той же день прохав я коменданта, щоб дав менї паспорту через Астрахань до Петербурга, але без волї старшого начальства єму сего не можна зробити і щоб добути отсю паспорту дорогоцїнну, мушу я ще раз провідати Оренбурґ і на те треба менї перейти майже по пустелї тисяча верстов зайвих. Але-ж Господь милосердий, що допомагав менї перейти отсю безлюдну пустелю по всїх її кутках, не покине мене і тепер на отсїй короткій путі. Скорботно тільки через те, що отся зайва дорога, що найменш на місяць віддалить від мене радісну хвилину побачення з вами і з грапинею Настасиєю Івановною, що стала в головах тих, хто попрацював на щастя менї.

Господь Всемогучий і Премилосердий в довголїтному безталанню моєму суворому надїляв мене здоровям і дав менї з самого малку несьвідому любов до прекрасної штуки: тепереньки він посилає до мене любов сьвідому, ясну та міцну як алмаз той. Живописцем-творцем менї не дано бути: про таке щастя було-б нерозумно й гадати; але-ж, коли прибуду до академії, так з запомогою Божою та добрих і осьвічених людий стану ґравировальником l'aqua tinta. Уповаючи на Божу ласку і запомогу, та за вашими порадами і прихильностю, сподїваю ся зробити щонебудь достойне возлюбленої штуки. Через ґравюру простати му славу славетних малярів: розповсюжувати му поміж людий смак і любов до доброго, до прекрасного. Отсе моя молитва чистїйша і вгоднїйша чоловіколюбцеві-Богу, отсе моя спроміжна і безкористна послуга чоловікові. Отсе моє єдине і неперемінне простовання. Сподївати ся чого більшого менї не можна. Я тільки благати му, що в отсїй моїй надїї промінистій ви не лишали мене вашої запомоги осьвіченої.

Цїлую руки моєї сьвятої заступницї грапинї Настасиї Івановни: цїлую вас, родину вашу, цїлую усе, що близьке до вашого доброго серця і до віку буду вдячним. Художник Шевченко“.

Не стало у мене спромоги відмовити собі в радощах, щоб під отсїм листом чорновим підписати: Художник Т. Шевченко і сегоднї вперше підписав отсе радісне для душі звання.

27. Сегоднї за обідом Іраклїй Олександрович переказав менї важну малярську новину. Він вичитав про неї в „Русск. Инв.“ Про мене ся новина цїкава тим, що вона не новина. „Инвалидъ“ оповіщає, що кольосальне чудо малярства, картина Іванова „Іван Христитель“ нарештї скінчена. Картину показувано римській публицї підчас перебування в Римі вдови імператора Миколи, Олександри Федоровни. Зі слів самого художника (в часописї стоїть „скромнаго“) картина наробила такого фурору, на який він не сподївав ся. Дай Боже нашому телятї вовка з'їсти; але мене чомусь проймає острах за автора „Мариї Магдалини“: чи двадцятилїтна праця задержала соковитість і сьвіжість життя? чи вона не завяла, немов та південна квітка розкішна, що її довго і без потреби поливано? чи не зацьвіла та праця як те пиво, що довго бродило. Недопусти Боже! жадного артисти до такої науки пізної і журливої. Ще як був я в академії, так багацько чував про оту-о кольосальну працю, вже й тодї трохи що не доведену до краю. Художники вагали ся, говорячи про неї; аматори були в восхитї. Між них був і Гоголь. Карло Йванович Брюлов про картину Іванова нїколи нїже єдиного слова не мовив, а самого Іванова жартома називав Нїмцем. У великого Брюлова се була певна ознака недотепности. Одначе до такої думки менї не можна пристати що до Іванова, дивлячись на єго „Марию Магдалину“.

Гоголь про сей твір написав лист повний восхиту, одначе той лист нїчого не сказав не то щоб художникові, а навіть досьвідченому знавцеві. Теоретики усї одним миром мазані. Грап де-Кенсі написав про „Юпітера Олимпського“, статую Фідия, дуже добрий трактат: видав єго in folio велелїпно як на той час (з початку нашого віку); коли-б він до того роскішного видання був не додавав малюнків, то-б художники думали, що устами натхненого грапа говорить душа самого Фідия великого. Але-ж незграбні малюнки усе дїло попсували. Ну як єго після сего няти віри отим теоретикам восхитним? Говорять вони буцїм то й до дїла, а роблять чорт зна що! Мабуть же шановному грапові оті малюнки поторочи припали до вподоби, коли він додав їх до свого ученого трактату!

Який би я був радий, коли-б картина Іванова знївечила моє упередження. До колєкциї моїх сподїваних естампів aqua tinta прибуло б ще одного естампу велелїпного.

Про картину Моллера „Іван Богослов проповідує на острові Патмосї підчас сьвятковання вакханалїй“ прочитав я при нагодї в „Инвалид“'ї: пишуть, що в Петербурзї показують її публицї на користь ранених в Севастополї. Не скажу й сам, з якої речи про картину Моллера у мене думка лїпша нїж про довголїтнїй твір Іванова.

28. Ще вчора, себ то в суботу у вечері умовили ся ми з Фіялківським, що сегоднїшню недїлю справимо денебудь геть від осоружної фортецї. От на отсю самітну радість обібрали ми місце в балцї, в яру дикому та глибокому, верстов за пять од фортецї. Там можна під скелями знайти і захисток від сонця і сьвіжу воду криничну. Умовили ся ми йти рано і цїлий день перебути в ущелинах того хмурого яру. А про харчі умовили ся, щоб він узяв шматок, хунтів з пять баранини сирої на „кебаб“, скільки треба хлїба і пляшку горілки, а я візьму чайник, чаю, цукору, пять гурків та шклянку. Усе улаштували як не треба лїпше: і дешево і забористо. Я вже, своїм звичаєм, раював в думцї в обіймах яру похмурого. Минула ніч; прийшов ранок, зійшло сонечко, а Фіялківський мій не йде на город, як ми умовили ся з ним. Жду я єго та жду, а єго нема й нема. Я нагрів чайника і взяв ся до чаю, не перестаючи дивити ся на фортецу. Нарештї добряче вилаяв зрадника і взяв ся запису вати у новому зшитку, а Андрій Обеременко він городником у нас (він з „подвижної“ команди і близький мій земляк). Я покликав єго у яр з нами, яко товариша і міхоношу. Він замісць шклянки чаю, випив чарку горілки і почав лаяти нечестивого ляха.

Чимало сумнївав ся я про вартість довголїтної працї Іванова, потім загорнув зшиток і рушив до фортецї, щоб розвязати вузлика, що завязав менї Фіялківський. Прихожу, глянь! сидить він під казармою на рундуцї і лає Дахмищина, салдата з жидів за те, що він більш 20 копійок не дає єму за ліжко. „А що-ж отсе ти, кажу я до єго: про яр і забув ся?“ „Тривай, каже він: дай довести до краю ганделя“. Скінчивши ганделя, він признав ся менї, що від заходу сонця до самого сходу тягнув „штоса“[16] і програв ся до снаги; навіть подушку програв Кулїхові. Повболївав я трохи над єго безталанням і знов кличу єго подорожувати в яр, але вже по обідї о 3 годинї. Мясо, хлїб і горілку я вже взяв на свій кошт. Він охоче згодив ся і ми, промовивши оден до одного: „невідмінно-ж!“ розійшли ся. Взяв я в артїльника в набор пять хунтів баранини, стількі-ж хлїба і, вернувшись на город, послав Обеременка в шинок по горілку.

По обідї, я своїм звичаєм трошки заснув під вербою, а о 3-ій годинї ми з Обеременком зібрали ся в дорогу. Зібравшись, знов посїдали під вербою, ждемо; от вже й 5-а година а нашого пана Фіялківського нема. Андрій мовчки подивив ся на мене і знов взяв ся за свою люльку-бурульку. От вже і 6-а година, а пана Фіялківського не видно. Андрій знов подивив ся на мене, та вже не втерпів, плюнув. Минуло ще півгодини. Андрій почав розташовувати торбу з харчами і, виймаючи баранину, промовив: „Тільки дурно добро понївечили! сказано — лях”, і додав нїби вже сам до себе: „невіра, так вже він і згине невірою“. Я не бачив потреби змагати ся з Андрієм і казав єму віднести баранину до комендантської пекарнї та попрохати кухара, щоб засмажив її на вечеру, а сам пішов на пристань провідати арештованого мого друга Мостовського.

Йдучи повз першу батарею, чи повз фляґшток, побачив я внизу під скелею гурток солдатів: вони грали собі в „орлянку“. Спершу я не звертав уваги на отсю картину занадто у нас звичайну. Але менї нїби в вухо хтось шепнув: чи не тутеньки і Фіялківський? Придивляю ся і власним очам не йму віри! мій Фіялківський спустив з правого плеча шинелю, метко, яко знавець справи, підкинув щось вгору. Гурт грачів ментом підвів голови вгору, а потім проквільно спустив їх, гукнувши: „орел!“ Фіялківський нагнув ся, щоб забрати гроші з кону, а я побажавши єму талану, пішов собі далї.

Погостювавши у Мостовського, доки не зійшов ледві ущерблений місяць, я зібрав ся до господи. Прощаючись, він подякував мене за те, що я єго провідав і за те, що позаторік я не згодив ся на єго благородні запросини, поселити ся у єго на кватері. Він тепер тілько зрозумів, яку подлу клявзу спорудив би Мішков з того, що ми живемо укупі. У єго не здригнула-б рука покористувати ся з ваги війскових законів, де прописано, що коли хто з офіцерів дозволить собі поводити ся з салдатами по просту, той йде під військовий суд. Тепер тільки він побачив ту безодню, від якої я єго одвів, знаючи лїпше за єго огидливого „надворнаго“ совітника Мішкова.

Ніч місяшна, тиха; чарівна ніч! Як прекрасно, вірно припадає гармонїйно отся чарівна картина пустелї до чарівних віршів Лєрмонтова! Мимо волї кільки разів перечитав я їх, яко лїпшу молитву до Создателя отсієї-о гармонїї невимовної в єго всесьвітї неосяжному. Не доходячи до фортецї, я присїв на камяному горбку спочити. Дивлячись на камяний шлях осьвічений місяцем, я ще раз прочитав:

„Выхожу одинъ я на дорогу,
Предо мной кремнистый путь блеститъ,
Ночь тиха, пустыня внемлетъ Богу
И звѣзда со звѣздою говоритъ.“

Відпочиваючи на каменї, я дивив ся на сувору батарею; високо вона красує на скелї і багацько пребагацько нагадала вона менї з мого минулого життя невольницького! Нарештї подякував я всемогучому чоловіколюбцеві, що наділив моїй душі і тїлу сили перейти мою охмарену путь тернисту, не вразивши себе і не принизивши в собі поваги людської.

Заспокоївшись в сьвятій молитві я почвалав собі тихою ходою на город, зрушаючи глибоку тишу чарівної ночи піснею:

„Нема в сьвітї гірш нїкому,
Як сиротї молодому“.

Се було вже в першій годинї ночи. Не доходячи з пів верстви до городу, зустрів мене Андрій Обеременко, питаючи: „Де отсе вас Біг носив до такої доби?“ „В гостях, кажу, був“. „Та я бачу, що в гостях, бо добрі люди тільки з гостий йдучи сьпівають.“ А я, буцїм не чуючи, що він каже, завів:

„Іде богач, іде дукач,
Пян, шатаєть ся,
Над бідною голотою
Насьміхаєть ся“.

„Та годї вже вам, ласкаво перебиває мене Андрій: ідїть лїпше ляжте спати“. А я таки сьпіваю:

„Оден веде за чуприну,
Другий з тила бє.
Не йди туди, вражий сину,
Де голота пє“.

Андрій, запевнившись, що я зовсїм пяний взяв мене обережно під плече, привів під вербу, розістлав свою шинелю; нарвав і поклав під голови буряну, положив мене, перехрестив і пішов собі. Не випадало менї розчаровувати старенького Андрія в єго боговгодному вчинку, а тим паче виявляти перед ним мій хист до лицедїйства. Я мовчки, щирою душею подякував єго, трошки поворочав ся тай заснув.

29. Наснив ся менї Семен Артемовський з жінкою; буцїм виходили вони після служби з церкви Св. Покрови. На „Сѣнной площад'ї“ буцїм то розведено парк; дерева там ще молоді, але величезні. Більш за все зумила мене величезність папороті: сущий хинський ясен. В парку тому зустріли ми Кулїша, теж з дружиною і гуртом з ними пішли в гостї до Михайла Лазаревського.

Усе, що тільки дороге мому серцю, згуртувало ся отсїм разом у снї і коли-б кляті курченята своїм в'їдливим цокотанням не розбудили були мене, я неминуче побачив би у снї ще кого небудь з моїх друзяків дорогих. Та не досить ще їм капосним, що бігають коло тебе, пищать, щокочуть, треба ще їм зібрати ся до тебе на твар та дзюбнути тебе по носу: Талан твій, хоробрий молодче! що ти не попав ся менї в руку, а тоб я скрутив був тобі оту голову відважну! Ти-б тодї тямив, як дзюбати доброго чоловіка! тодї як він спить, а єму снять ся такі-о радісні та серцю любі люди. Отак не до ладу скуєвдив мене нахабний півник чубатенький. Мусїв я встати і йти в альтанку з твердою думкою ще заснути і побачити прекрасне видїння. Та ба! хоч як я того бажав, а не було вдачи. Сонце, що інчим разом так повагом, мляво встає зза обрію, тепер, наче на глум, вискочило шпарко; буцїм воно хотїло похвалити нелюдський вчинок нахабного півника і сколошкати мух, що сумирно куняли собі по кутках. Нема що дїяти. Проти рожна трудно прати. Нїчого робити: встав я; злаштував собі трапезу, себ то чай і пішов шукати чоловіколюбного Андрія, що вчора так сердешно заспокоїв мене під вербою. Щоб по правдї віддячити за таку подїю милосерду, я бажав почастувати єго

Чаю шклянкою
Та горілки чаркою.

Овва! не поталанило моєму доброму заміру. Андрій, от на се вже я не сподївав ся! в своїй темній землянцї спав сном праведника. Тямлячи з свого недавного досьвіду, як то воно не ввічливо і не гаразд куєвдити чужий спокій, я не будив Андрія: я певен, що мій старенький учора хильнув зайву чарчину. Се з ним коли й трапляєть ся так ряди вгоди. Приятель Андріїв і товариш єго по землянцї гармаш-городник розвіяв мою не зовсїм добру гадку про Андрія. Він повідав менї, що минулої ночи Андрій був черговим вартовим на городї і цїлу ніч не спав, так тепер — от і надолужує.

Нїчого робити: шклянку і горілки чарку відложив я до слушного разу, а тепер заведу до свого журналу кілька рядків на спомин про тебе мій добрий земляче щирий і благородний.

Небавом післї того, як я прибув отсюди поміж солдацькою публикою (інчої публїки в нашій фортецї нема) поміж отсією публїкою одноманітною, мізерною, помітив я зовсїм таки не салдацьку постать. Єго твар, хода, навіть шашка, чабанка, усе давало знати, що то земляк мій. Питаю ся про єго: хто він такий? кажуть менї: Андрій, слуга при гошпиталю, „хохол“. Отсего ж то менї і треба! Твар єго, здало ся менї: більш сувора нїж звичайно у земляків моїх; тим то спізнавати ся з ним почав я здалека і обережно. Від найблизшого єго начальника унтер-офіцера Ігнатєва, та від начальника півшпиталю капітана Бологова довідав ся я, що Андрій Обеременко, зразок людини честної і тверезої. Тодї почав я шукати нагоди, щоб побалакати з ним по нашому з ока на око. А він, здавало ся менї, нїби помітив мої заходи тай пильнує уникнути від такої чести. А з того менї ще більш кортїло спізнати ся з ним.

Більшу частину ночий безсонних провів я в Новопетровському, сидячи на рундуцї офіцерського флїґелю. Раз якось зимою, було се в трейтїй годинї ночи, сижу я своїм звичаєм на рундуцї, дивлю ся аж ізза пекарнї шпиталевої видибає Андрій. Він тодї був за пекаря хлїба та за квасника. Завидну посаду городника се вже я єму склопотав. „А що, Андрію! озвав ся я до єго, мабуть і тебе сон не бере?“ „Та не бере-ж, матері єго ковінька“, відповів він. Я затремтїв, почувши єго рідну вимову чисту, не попсовану! Я прохав єго посидїти годиночку біля мене. Він послухав ся, але не охоче. Бесїду зняв я, спитавши як звичайно буває між салдатами: з якої він ґубернїї? Андрій відповів, що він „ґубернїї Київської, повіту Звенигородського, з села Різаної, отам біля Лисянки, коли чували“. Я мовив, що не тількі чував, а й сам бував і в Лисянцї, і в Різаній і в Русилівцї і скрізь. Одно слово: стало знати, що ми земляки вельми близькі. „Я й сам бачу, відповів Андрій, що ми свої та не тямлю, як до вас підступити; бо ви усе коли не з офіцерами, так з ляхами, то що! Як тут, думаю, до єго підійти; може він і сам який небудь лях, та тільки ману пуськає“. Я почав єго запевняти, що я сущий єго земляк і щиро бажав дальш розмовляти; але продзвонило три години і він пішов топити піч на хлїб та на квас.

Отак-о почала ся у нас з Андрієм Обеременком знаємість особиста. Чим далї, тим більш спізнавали ми оден одного і більш звикали оден до одного, але наші відносини околишні лишили ся такими, якими вони були і тодї як побачили ся ми першим разом: він не дозволив собі нїже єдиного ступня околишного до сприятельовання; нї на зерно підлабузнювання, як се чинили інчі. Гадаючи собі, не знать з чого, що я багатир і свояк комендантові, Андрій, однаково як і всї інчі, няв тому віри; але при других він навіть не кланяв ся менї; щоб хто з боку не подумав, що він мастить ся до мене в приятелї. Місцем, де ми звичайно бачили ся, був завждї отой рундук; бачили ся ми звичайно в ночі, коли усе вже спить, опріч вартових, що гукають оден до одного. Не стурбована, холодна, навіть сувора твар Андрієва, вдавала з єго людину жорстку, байдужу. А про те — се була сама лишень маска. Малих дїток він кохав загарливо; а се певна ознака серця доброго, благого. Я часто, яко маляр, любував бачачи, як єго темно-оливкова твар вусата, прилипає з нїжнотою до рожевої щічки дитини. В єго суворому життю самітному, отсе й була одна єдина радість. Я полюбив єго не за саму тількі вдачу єго просту, благородну, а ще й за те, що він за цїлі 20 років бридкого, огидливого побиту салдацького, не опаскудив, не принизив свого достоїнства национального і людського. Всїма сторонами він лишив ся вірним своїй прекрасній национальности. Така риса благородить людину і неблагородну навіть. Коли у моєму довголїтному заточенню темному мигали інколи години ясні, так ясних тих хвилин надїляв менї мій простий друзяка, благородний Андрій Обеременко.

Пошли-ж, Боже швидче кінець мордованню твоєму, мій друже незрадливий! Поможи тобі, Пресьвята Мати усїх скорботних, перейти отсї пустелї безводні, напити ся солодкої води Дніпрової, та в твої груди ізмучені набрати повітря животворного нашої України любої!

Цїлий день не бачив ся я з Андрієм. Перед вечером пішов я змалювати вид з першої батареї, з того самого місця, де в ночі, вертаючись від Мостовського, я любував з неї. Коли небудь акварелю зроблю малюнок. Вже смеркло ся, як я вернув ся на город. Андрій сидїв під вербою. Він за раз спитав у мене: „А що-ж ми робити мемо з отим мясом?“ „З яким?“

— „Та з отим же, що на леду другий день валяєть ся.“

— „Собакам єго викинути, а коли що не смердить, так повечеряємо.“

— „Я вже вечеряв.“

— „А я не хочу“; кажу я і хотїв вже йти до альтанки, аж ось Андрій спинив мене, питаючи:

— „А знаєте що?“

— „Не знаю що“.

— „Ходїм з отсїм мясом завтра раненько в балку, та поснїдаємо до ладу“.

— „Добре! ходїмо.“

— „Та не беріть з собою отого цигана, отого ляха. Нехай він сказить ся“.

— „Добре! не візьмемо нїкого“. І ми розійшли ся.“



СЕРПЕНЬ.

5. У вечері в годинї пятій на вельми хисткому човнї рибальскому достав ся я до Астраханї. Усе отсе так несподївано і стало ся так швидко, що я ледві йму віри тому що стало ся. Пригадую собі оту прогулку мою з Андрієм Обеременком в балку: наче у снї бачу її. На другий день після неї, себ то 31. липня Іраклїй Олександрович[17] знагла згодив ся дати менї пашпорту просто до Петербурга. На другий же день він справив обіцянку свою; а на трейтїй себ-то 2. серпня в 9-ій годинї у вечері покинув я Новопетровське. Проплававши гораздливо три днї по морю, та по одному з численних рукавів Волги, приплив до Астраханї.

6. Астрахань се остров перерізаний кількома болотами смердячими, що названа річкою Кутумом. Обмиває Астрахань оден з допливів Волги. Є в Астраханї і канал, не згірший за Кутум. Навкруги півострова густий лїс щогол. На півострові порозкидали ся халупи убогі мальовниче, та деревяні домики сїренькі з мезанїном. Не походять оті домики на халупи тільки через те, що з них визирають лиця фльотових і інчих урядових людий. Усю отсю величезну та незграбну сїру купу валяви увінчують зубчаті білі мури кремля та стрійний собор, велелїпний на пять бань московського штибу XVII. віку. Отаке-от місто Астрахань. Не таким я єго собі гадав. Коли я підпливав до головної рогатки в устю Волги до Бирючої Коси і побачив сотнї кораблїв, правда що не гожих, навантажених здебільш збіжем, менї ввижала ся Венеция за часів Дожів. А дїйсне показало ся, що гора родила мишу. Отже рукав, що підперізує Астрахань і зливаєть ся з морем Каспійським, завглибшки і завширшки не менш Босфору. Еге! коли-ж доплив сей обмиває не Золотий ріг, а здоровенну купу гною смердючого. Деж причина отсїх злиднїв (околишнїх) і гидкої бридоти теж околишньої, а може й внутрішньої. Еге! в чому причина? Чи в тому, що людність вірмено-татарсько-комлицька, чи в інчій якій полїтично-економічній причинї? Останнє певнїйше; певнїйш через те, що й інчі наші міста губерські, опріч хиба Риги, не лїпше за Астрахань.

Яка от сила пароплавів приватних, а нинї в Астраханї нї одного нема, се через Макаровський ярмалок.[18] Пароход „Меркурій“ вернеться до Астраханї не ранїйш 15. серпня; до 20. він набірати ме кляжи і тодї попливе до Рибинська. Так ото і мене він довезе до Нижнього. А доки що по волї й по неволї мушу оглядати отсе незвичайно брудне місто.

7. Так чи не Астрахань же! чи не портове місто! Нї однїсенького ресторану, де-б можна було, хоч аби як, пообідати. А вже про кватеровання в готелю нема що й казати. Зайшов сегоднї до одного з „готелїв“ на Косї, до „Герану“ (на Золотому Розї астраханському). Спитав чого небудь попоїсти. Замизьканий, верткий послухач каже: що є усе, чого тільки захочу я, нема лишень чаю. Дїйсне показало ся, що нїчого нема, опріч чаю; навіть юшки простої нема! Отсе так в тій Астраханї, що половину величезної держави Росийської годує осятриною! Коли-б пляц-ад'ютант з Новопетровського не приїхав був сюди за справами службовими, на два місяцї ранїйш за мене, так мусїв би я ночувати, коли не на вулицї, так у кибітцї у комлицькій. Кибітки такі чепурні, як і оті халупи брудні, тількі-ж гостиннїйш за їх. Спасибіг ад'ютантові Б-у, він мене в отсему улусї негостинному захистив й нагодував.

8. Усяке місто, хоч би навіть богоспаємий Белебей, найнїкчемнїйше місто в Оренбурщинї, повинно-б добре вражіння зробити на людину, що, отак як я, сїм років в голій пустелї чевріла. Отже зі мною не так стало ся. Значить я ще не зовсїм здичавів. Се добре! Сегоднї вранцї пішов я по місту шукати крамницю з ковбасами, щоб запасти ся харчами в дорогу тай до міста пильнїйш придивити ся. Іду московською улицею (се тутешнїй Невський Проспект) і перше вражіння почало у мене зникати. Улиця хоч куди! будівлї здебільш на три осади; знизу оздоблені, як водить ся, вивісками, переважно блакітними з золотом. З крамниць, переважно ґалянтерийних, мляво визирають вродливі, виразні тварі вірменські, а інде і перські. „Гостинный“ (крамарський) двір хоч і озія, а проте будівля легка і навіть ґраціозна; збудовано на смак Гваренги. Дім ґубернаторський теж озія, як прирівняти до приватних: бель-етаж єго, a la Ренесанс, дивить ся весело, наче готель великопанський. Масивна ґалєрея аркад єго підпирає. Під аркадами крамницї з усяким крамом панським; між ним і кумис. Чудно! під домом репрезентанта влади верховної крамницї з усяким крамом і з кумисом! Отака-о дисгармонїя спершу мене здивувала. Але-ж! спокійним промислам не можна квітчати ся інакше, як не під еґідою влади. На сїй думцї я помирив ся і рушив далї. Обійшов навкруги скверу, що пав курявою, і вийшов на другу вулицю паралельну з московською, тількі вже менш оздоблену вивісками і вірменами. З сїєї нїчим таки неприкметної вулицї взяв я лїворуч і, перейшовши через деревяний міст, опинив ся по той бік Кутума.

Перейшов по вулицї ступнїв може з сотню, бачу дім: з себе він нагадує ресторан заміський середньої руки; деревяний він, на одну осаду, з бельведером. По широкій навкруги бельведеру ґалєреї похожає кавалєр вусатий; на єму пальто-сак сірий і срібний „Георгій“.[19] Похожає він з повагою та на плебеїв татар та комликів позирає. Чи не астраханське отсе „дворянское собраніе“, подумав я і хотїв далї йти, аж ось помітив над брамою жовту табличку з словами: „домъ Сапожникова“. Зайшов би я, коли-б Олександер Олександрович Сапожников на обрію астраханському не був зорею бриліянтовоюта ще й безплатним метр-д'отелем. Але-ж отсї велелїпні вади не дали менї зайти і провідати єго яко старого знаємого.

Далї за домом і садом Сапожникова ген далеченько манячать халупчини. Яко маляр я люблю вештати ся по отаким брудним, але малївним закуткам, одначе яко людина, що щиро любить чоловіка, я перед домом милїонника повернув „на лїво-кругом“ і небавом опинив ся в осередку міста. Тут на московській вулицї завернув я до готелю „Москва“, казав дати менї чаю та в товаристві вірмен і присїв собі. Якийсь „молодець“ в солдацькій шинелї підкрутив орган машину і вона задеренчала увертюру з „Роберта-Диявола“. Хоча й зовсїм бракувало мелодиї, а про те отся зіпсована мелодия красуня розворушила мене; до слїз мене зхвилювала. Значить я давно вже не чув нїчого й похожого на музику! Барабан да сурми зачерствіли менї слих, але не заскоринили менї серця, перенятливого до всего прекрасного.

Після увертюри „Роберта“ машина засичала „ужъ какъ вѣетъ вѣтерокъ“. Я і се сичаннє вислухав радо і майже примиренний з Астраханню, заплатив 15 коп. за чай і пішов на вулицю.

Московська вулиця! чи є в Росиї хоч єдине таке місто, щоб не було в єму московської вулицї? Здаєть ся, що нема; а от без ковбаснї так є чимало міст ґуберських і між ними портове місто Астрахань!

Погане, зовсїм нїкчемне, осоружне місто Астрахань. Усї вулицї головні й неголовні обійшов я: усякої барви і великі і дрібні вивіски поперечитав; здебільш вони оповіщають про продаж чихиру та краму панського, але про продаж ковбаси копчоної нїже єдина менї не повідала. Ех! нїмцї, сарептські нїмцї! аклиматизували ся і ви, а я-ж був таким певним і покладав ся на вашу ковбасолюбну, стійку натуру!

По обідї за порадою Євдохи, куховарки Б-щова рушив я шукати нїмецької булочної. На Євдошину думку там продають ся і ковбаси нїмецькі. Топоґрафія міста більш чи менш відома вже менї і я, дякуючи Євдосї, булочну нїмецьку швидко знайшов. Але коли я у булочній, замісць булки, спитав ковбаси, добродушна, кругла твар нїмця витягла ся і обережненько всьміхнула ся. Бачачи, що я не жартую, питаючи ковбаси, нїмець не жартома і відповів менї, що він майстер булочний, а не ковбасний і що майстера ковбасного на усе місто нема нї єдиного, коли-ж я в крамницї Сарептській не знайду ковбаси, так вже до самого Саратова й не побачу нїде нї однієї ковбаси. Нїмець додав, що сарептська крамниця вельми не близько від осередку міста. Через се я й відклав на завтра своє шукання.

Сегоднї 8. серпня. Сегоднї човен поштовий попливе з Новопетровського до Гурєва і повезе Фіялківського і інчих, що визволені разом зі мною. Ба жаю тобі, Фіялківський лїпшої пришлости, ти дїйсне заробив її. Він і Мостовський, прощаючись, дали менї свої адреси на пришле, та ледві чи завяжеть ся коли у нас листованнє, бо я не належу до касти дурноляпів, а вони яко люди більш за мене практичні, теж не пересипати муть з пустого в порожне. Але-ж споминки про вас, мої друзяки благородні! я берегти му до віку.

9. Вранцї в 5-ій годинї, не маючи що робити, пішов я на Косу (на пристань), провідати моїх арґонавтів Новопетровських, що так бистро переплили зі мною море Хвалинське. Рибу свою вони продали, накупили хлїба та з отсїм золотим руном завтра й попливуть до пустельних берегів півострова Мангашлика. Бажаю вам, відважні плавцї, щасної плавби! Поклонїть ся за мене скелям прибережним, де я перебув стільки ночий безсонних! Поклонїте ся за мене комендантові, та благородному Мостовському, а більш нїкому.

Попрощавшись з арґонавтами, я пішов до любих ісадів (базар з їжею). Опріч фруктів, городини, та хлїба печеного, нїчого на тих ісадах я не помітив. Мяса не продають, бо піст Спасівка, а рибу продають на човнах. Публїка на базарі така-ж як і скрізь: перекупки, кухарі, куховарки; денеде трапить ся крамариха-ґастрономка, що аж заплила салом; та такого-ж змісту особа духовна, що занадто пиклуєть ся про „плоть“ гріховну. У галанця казильбаши червоно-бородого купив я за 5 коп. 5 голівок часнику. Сего добра привозять сюди з Персиї. Потім пішов до Кремля, щоб поблизу полюбувати з красюка-собору. Він яко красюк XVII. в. пишаєть ся в кружеві на цїле місто.

Чув я од людий, що є така книжка „Описаніе города Астрахани“. Але-ж щоб придбати її отут в Астраханї — так годї про се й гадати! Коли місто не має книгарнї, значить нема кому й читати. А як би воно саме до шмиги було, коли-б у мене в руках була тепереньки ота-о книжка! Певна річ, що там є звістки документні, коли збудовано Кремля і собор, отсї-о головні оздоби Астраханї. Хто-ж менї отсю книжку коштовну заступить? До кого менї обернути ся, щоб задовольнив цїкавість мою? А як служба рання ще не одійшла, так я й пішов просто в собор, сподїваючись, що зустріну там попа і прохати му єго, вдовольнити мою допитливість антикварську. Пощастило. Зустрів самого ключаря соборного отця Гаврила Пальшова. Та ба! сегоднї єму не можна було вдовольнити мою цїкавість; часу єму бракувало. Він казав менї прийти в собор в недїлю після пізної служби. Підожду.

10. Ходив в контору „Меркурія“ довідати ся, чи скоро прилетить осей син Юпітера? довідав ся, що ранїйш 15. серпня єго не сподївають ся, а 20. він знов попливе до Нижнього. Дожидання, як і всяке дожидання річ дуже прикра, а до сего дожидання ще лїзуть і грошеві видатки. Я гадав спекати ся їх, примостившись у Б-цова; а він на гріх заходив ся брати ся. (Се загальна вада у Новопетровської залоги). 17. серпня у єго весїлля: річ зовсїм натуральна, що я вже людина зайва от, щоб знайти собі на кільки день притулок, і вештавсь я по переулках. Вештав ся навкруги контори „ Меркурія“. Усе тут позамикано, опріч шпаківниць на високих вежах. З них знати, де живуть меломани. Білєтиків, що наймається кватера, як се робить ся по лїпших містах, тут не приклеюють. Так я навдаку і постукав ся до кількох брам, марне! Довго я шукав кватери, нарештї здибав комірчину з манесенечким віконцем, тай те виходить саме на яму помийницю. Коли, кажуть, нема риби, то й рак риба: нема людий, то й Хома чоловік. От з такої приказки мудрої, я з завтрішнього дня ночувати му в комірчинї по 20 к. сріб. за добу. Що-ж! за 6 руб. на місяць комірчина з ямою-помийницею! Та се хоч би й в Сан-Франціско так саме враз!

Давши завдатку, я прийшов до Б. На дворі спека і курява, тому я цїлїсенький день просидїв у хатї і написав радісні листи до своїх приятелїв, до Лазаревського і до Герна. До Кухаренка напишу завтра. Дожидаю єго відповіди про мою „Москалеву Криницю“. Не тямлю, чому отсе він мовчить.

Перед вечером вийшов я, як кажуть, себе показати і на людий подивити ся. Пішов побережем канала. В Астраханї се „Англійская набережная“, в розумінню моральному, а фактично з дощок деревяних. Канал нївідь що! Але уважаючи, що єго спорудив чоловік приватний, так задля єго се дїло капітальне, ґіґантське! Не можна менї було довідати ся, коли саме єго споружено. Тільки й довідав ся, що зроблено канал коштом якогось Варварицї, Грека-дуки. Честь і слава небіжчикові Єлину! От по сему побережю вечерами і гуляє квіт астраханської людности.

Жіноцтво тутешнє неприродно біле і переважно сухорляве. Мужчини взагалї в білих картузах з кокардами. Незрозуміла любов до ливреї! Інде здибаєш левів і левиць. Отсї всесьвітні плотоядні так не климатизують ся. Вони на масть і тут такі самісенькі, як і в Архангельску і скрізь. Плебейська твар камлика, або татарина тут рідко показуєть ся. Про їх місце по ісадах та по перевулках брудних. Придивляючись пильнїйш до вузькоокої тварі камлика, а вона в Астраханї панує, я спостеріг на їй вираз простодушний, рахманний. Така прекрасна риса благородить сей невродливий тип. Певні слуги і лїпші робітники тут з камликів. Любійшим колїром у них жовтоватий і синїй. Ідять вони що трапить ся, хоч і падло. Житло їх — кибітка; професия їх — рибальство і взагалї важкі роботи. Менї сподобали ся отсї родовідники племі монгольского.

11. Приязний отець Гаврило, після пізної служби в соборі показав менї ризницю соборну; прикметного не геть багато, але вона багата на речи вельми рідкі і прикметні з роботи і з давнини. Перше, що показав менї отець Гаврило — плащениця золотом та шовками гаптована за часу Івана Грізного: кажуть її відбили у Марини Мнишки. Друге — євангелія друкована року 1606; не гаразд вона зберегла ся. Трейтє — сакос єпископа Єсипа, замордованого Рязиним; сакос сей гаптований шовками і золотом. Четверте так само гаптований фелон, тогож єпископа. Пяте — посох єпископський на предиво тонкої роботи, дарунок царя Бориса Годунова. Шесте — ківш срібний гарної роботи, дарунок царя Петра I. року 1701. Собор заложено р. 1698, а осьвячено 14. серпня р. 1708. Хто був будівничим сего собору кольосального і прекрасного? спитав ся я. Отець Гаврило відповів, що „простий мужик Москаль. Не завадило-б Константинові Тону повчити ся в отсего мужика, як треба будувати собори“. Я не змагав ся і спитав ся : коли будовано кремль? він відповів „за царя Бориса Годунова, а малий собор Троїцький збудував цар Іван Грізний, небавом після того, як од Татар Астрахань під себе підбив“, додав отець Гаврило, замикаючи ризницю. І за те спасибіг!

12. О 7 годинї вранцї зверху приплив пароход „Князь Пожарский“, власність товариства „Меркурій.“ Я пішов до контори розпитати ся про єго поворотну путь. Нїчого певного в конторі менї не сказали. Хотїв купити білєта і єго не дали, бо не трапило ся прикажчика головного. Сподїваючись, що плавба назад не загаєть ся, пішов я вештати ся з однієї вулицї на другу; гаразд, що спека не велика. Таки не покидала мене і надїя, знайти хоч аби яку крамничку з ковбасами. Овва! опріч куряви, смороду та вічної вивіски: „продается чихиръ“ нїчого не знайшов. Вертаючись з Сарептського магазину, де усе є опріч ковбас копчених та горчицї сарептської в бляшанках, вилаяв я моїх приятелїв нїмцїв, звістно тодї вже, як вийшов на вулицю. Полюбував я з старого штибу вигодливо-грубіянського церкви Різдва Богородицї (ся церква урядова, морського уряду) та за порадою вітця Гаврила, рушив шукати міської біблїотеки. Супроти ґубернаторського скверу на блїдо-блакітній вивісцї читаю „Публичная библіотека для чтенія“. Еге, подумав я: славно! в Астраханї читальня публична! значить є і читальники. Замурзане хлопя показало менї, кудою йти до того сьвятилища. Я побіжно зійшов на другу осаду і війшов до однієї єдиної салї читальнї. Біблїотекар в сертуцї з червоним коміром і з вусами ґренадера, я спершу взяв єго за урядника полїциї. Він повідав менї, що книжки Рибушкина „Описаніе города Астрахани“ тепер в читальнї нема; забрав її бухгальтер з „Приказу общественнаго призрѣнія“ Василєв. Я повідав єму, що я не тутешній, але він все таки пораяв менї йти в „Приказь“. Нема що дїяти, пішов я до отого бухгальтера Василєва. Сей старенький і почтивий чоловік подав менї надїю перечитати книжку Рибушкина завтра о 9-ій годинї вранцї.

13. Переночувавши аби-як на новій кватері, певнїйш мовити в комірчинї, вранцї пішов повідчиняти оконицї, а якийсь бородач годований облив мене помиями з полоскальницї та ще мене-ж і вилаяв за те, що мене чорт носить так рано попід віконню. Я вилаяв єго старим ослом бородатим і пішов до Б-цова чай пити. Після чаю написав до Кухаренка лист, наумисне коротенький та тодї, взявши олівець і шматочок паперу, пішов до читальнї. Біблїотекар з червоним коміром і з вусами ґренадерськими повідав менї, що бажаної для мене книжки бухгальтер Василєв ще не прислав. Я зістав ся дожидати, бо учора бухгальтер Василєв сам приобіцяв менї невідмінно в 9-ій годинї прислати книжку в читальню. Сподїваючись на „Описаніе города Астрахани“ Рибушкина, я спитав собі катальоґа Астраханської читальнї, катальоґ взяла теж якась важна особа (чи не Сапожников?). Тодї без катальоґу в руках побачив я на полицях читальнї „Вѣстникъ Европы“ покритий пилом, довгу низку „Московського Телеграфа“, кільки примірників Грапа Хвостова, Державина, Карамзина, Духъ законовъ і Сводъ законовъ з додатками. Остальні полицї повні творами Дюма і Сю, звістно в перекладї. Про манускрупти, що до істориї краю і міста, сам вже не тямлю, чому соромно було спитати.

В отсїй читальнї публичній більш над усе цїкавим про мене було те, що я вперше тут побачив „Русскій Вѣстникъ“. Видаєть ся він вже кільки років, а я вперш єго бачу: в якій же пустелї дикій я досї чеврів!

Попала до мене в руки перша книжка „Русск. Вѣстн.“ за рік 1856. Зміст менї сподобав ся: там стояли наймення Гоголя, Соловєва, Аксакова, на ймення добре відомі в письменстві. Я розгорнув книжку і попав саме на лїтературну лїтопись, читаю. Щож отсе я вичитую! Нашу славну-преславну Савур-могилу розкопано! Золотий та якийсь ще інчий дрібязок там знайдено, але з тієї знаходки не знати, чи дїйсне се була могила одного з царів Скитських.

Я люблю археольоґію; я шаную людий, що присьвятили себе отсїй таємничій матері істориї; я вповнї сьвідомий користи з отаких розкопів. Алеж лучче-б були нашої Савур-могили не розкопували. Чудна, навіть нерозумна любов до нїмих могил! аж вони нїчого не говорять. Усенький день і вечер я все сьпівав:

У степу могила
З вітром говорила:
Повій вітре буйнесенький
Щоб я не чорнїла.

14. Цїлу ніч падав ливний дощ: вранцї, замісць сїрої і курявої Астраханї побачив я її чорною та брудною. Зазброївшись туркменським чапаном, пішов я до Б. чаю пити, потім листа на почту однїс і завернув до читальнї. Мабуть через дощ, та через грязюку читальня була замкнена. Поклонив ся я дверям сего неприступного храму таємничого тай пішов восвояси з миром, „дивя ся бившему“.

І чого менї отой-о Рибушкин отак завяз в зуби. Найцїкавїйше в Астраханї ризницю соборну я й без єго покажчика бачив, а про останнє чи й варто клопотати ся? Не варт!

(З 15. до 21. серпня в Журналї записані самі лишень зустрічи рукою тих людий, що приходили повітати Тараса Григоровича. Не можна сїх заміток не подати отут. Вони нам сьвідчать, що хоча Кобзар України десять років не був в рідному краю, а про те любов до єго не розвітрила ся і зберегла ся між Українцями. Перек.)

(По московськи) 15. серпня на Пречисту в Астраханї зустрів я старого мого професора з унїверситету Київського, найдорожшого та любого поету нашого. В такій далекій чужинї зустрів я єго з превеликою радостю, яко батька, яко брата, яко друга великого і був я таким щасливим, що майже вкупі перебув з ним кільки день. Годованець Київського унїверситету Іван Клопотовський.

16. серпня. Тогож самого дня і менї пощастило зустріти любого і поважаного поету Т. Г. Шевченка. З ним перебуваю отсї днї: про се лишать ся у мене глибокі споминки на віки. Годованець того-ж унїверситету Іван Незабитовський.

Я запишу в своєму журналї, що 16. серпня я був цілий день з поетою України з Шевченком. Євгеній Одинцов.

З возхитом моєї душі зустрів ся я і був кільки годин з моїм батьком милим, старим козаком, з Тарасом Григоровичем Шевченком і вельми дякую Богові, що він сподобив мене бути укупі з ним. Федор Чельцов.

17. серпня. Іван Рогожин, сприятелившись з Перфилом пішов за єго на півроку в салдати. Але біс хоч який хитрий та вигадливий, а не зумів припасувати ся до „порядків“ і єго бідолагу лупили наче ту Сидорову козу та так лупили, що як минуло пів року, так єму соромно було показати ся до свого найстаршого. Бідолашний чортяка не розжував, що значить надягти на плечи ранець. А Перфил почувши від єго про оту службу, мовив до єго: „Не в свої сани не сїдай!“ З того часу вже жаден чортяка в солдатах служити не хотїв. А ти, Батьку! десять лїт перебув в салдатах. Офіцери, як дочули ся від ПерФила, що Рогожин пів року служив за єго, свій восхит висловили так: „Знатно! і чортяка в наших руках побував.“ Закрепив Іван Рогожин. Фельдфебель Перфил.

18. В. Кишкин. Зустріч з давнїм знаємим.

(По польски). 19. Лїкар Карло Нївицький, Павло Рудзїєвський, Тит Шулєвич.

20. Красномовства не богацькому доля надїлила, а менї зовсїм не дано того дару Божого і я тільки мовчки дивую ся і славлю потужність твою, Сьвятий Кобзарю народний! Твоє теперішнє перебування серед нас мене зовсїм щасливим робить: отсї години нїколи не зникнуть з моєї памяти. О! стократ, стократ благословляю отсей день великий, коли небо дало менї особисто спізнати тебе, великого і непохитного оповідача слова правди! Нехай же кільки отсїх слів, тобі великий поете-артисту! нагадують про глибоке поважання до тебе Тимоша Зброжка.

22, 23 і 26 серпня (зовсїм незаписані в Журналї. Далї Записки йдуть рукою самого Шевченка).

23. З 15 до 22 серпня у мене, в курявій і брудній Астраханї було таке сьвітле сьвято, якого ще на моєму віку менї не трапило ся. Земляки мої, більшість їх, Кияне, так щиро, радісно, так по братерськи привітали моє визволення з неволї і так розгорнули гостинність свою, що не дали менї волї самому свої Записки провадити і взяли се на себе! Спасибіг вам, мої друзяки благородні, безкористні! Ви надїлили мене таким щастям і надали менї таких радощів, що моє вдячне серце ледві їх вміщує. Память про отсї найщасливші днї я не до прозаічних своїх записок заведу, а в скарбницї серця свого сховаю.

15. серпня Зброжек якось висловив у Сапожникових, що я в Астраханї. 16-го я оновив стару знаємість з Олександром Олександровичем. Се вже не той школяр-пустота в куценькій курточцї, яким я єго останнїм разом бачив року 1842. Се вже мужчина, муж і батько прекрасної дитини. А опріч того я зустрів в єму людину просту, добру і благородну високо. Отся риса характеризує родину Сапожникових. Не відаю, чи надовго він покидає Астрахань. Наняв собі парохода до Нижнього Новгороду тай мене бере на „Князя Пожарського“. Білєт, що купив я за пять рублїв, я вернув в контору пароходного товариства „Меркурій“, просячи щоб подарували єго першому злидареві. Капітан на пароплаві „Князь Пожарський“ Володимир Василєвич К. зробив так, що замісць одного злидаря, взяв на баржу до Нижнього пятьох, що навіть по карбованцю не спроможні заплатити. Риса практично-шляхетна.

25. (Чужою рукою, по московськи). Буфетник з пароплава „Князь Пожарський“, Олексїй Памфілов Панов, вольновідпущенник д. Крюкова.

27. (Рукою Шевченка). Ночи тихі, місяшні, чарівно-поетичні ночи! Волга туманом прозорим поняла ся наче те безкрає зеркало і відбиває красуню ніч чарівну, блїду і берег стрімкий, порослий купками темних дерев. Декорация — восхит! Солодко вона заспокоює. Усю отсю красу привабливу, усю отсю видиму гармонїю нїму, покриває тихий, задушевний голос скрипки. Усї три ночи вряд отой вольно-відпущенник чудотворець безплатні голосом своєї скрипки лубяної возносить душу до творця Предвішного. Він каже, що на пароходї не можна держати доброго струменту, але-ж у єго з отого недоброго виливають ся чарівні гуки, найпаче в Шопенових мазурках. Отсїх славянських пісень сердечно глибоко сумних я нїколи не наслухаюсь. Спасибіг тобі мій крепацький Паґанїнї. З твоєї скришки горопашної вилїтають стогнання і зливають ся в оден стогін протяжний та суворий. А чи скоро-ж оті-о голосїння шпуйні долетять до твоєго вуха, наш Боже Праведний?!

Під впливом скорботних гуків голосїння бідолашного відпущенника з крепацтва пароход в своєму нічному спокою похоронному здаєть ся менї якимсь чудовищем величезним, що роззявивши пащу-озію, реве глухо. Великий Фультон і великий Уат!

28. З того дня як пароход поплив з Астраханї, себто з 22. серпня, я нї до чого не спроможен взяти ся; навіть журналу свого не можна менї писати, так ретельно, як колись в Новопетровському. Я все ще не спроможу ся, тай того й не бажаю! визволити ся спід впливу, зробленого на мене земляками в Астраханї. Потім Олександер Олександрович Сапожников єго поновив тай усї, що їдуть з ним і кревняки і друзяки єго. Усї вони, почавши з господарки Нїни Олександровни і з господаря, усї вони такі щирі, приязні, прості, що я не тямлю з радощів, що й робити! тільки назад та наперед бігаю по чердаку, наче той школяр, що з школи вирвав ся. Отакий контраст несподїваний, зненацька не дає менї прийти до себе. Просте поводження людське зо мною чимсь неприродним, неймовірним здаєть ся менї. З Царицина і з Дубівки береги Волги що години висшають, кращають, все більш чарують; а я ще нї одного нарису не зробив. Усе часу нема. Добрий Олександер Олександрович надїлив менї усї книжки усїх журналів росийських сего року. Сегоднї почав читати „Королеву Варвару“ Попова. Та тільки що почав, а свій журнал зовсїм лишив. А тепер би то саме й треба-б єму наповняти ся такими вчинками чарівними. Виправдую сам себе тим, що не можна гаразд писати — чердак тремтить. О! як би я жадав продляти отсе становище радісне, отсе почуття недїяльности животворної, чарівної.

Палкі степи покинув я, маючи на собі китель, та взявши верблюжий чапан туркменський. В Астраханї я піклував ся тільки про покривало від комарів; а північ, до якої я простую, менї й на думку не впадала. Ото-ж за таку неувагу до біловолосого Борея, сегоднї був би я відвідав доброї кари, коли-б не заратував мене Олександер Олександрович. Цїлу ніч дує сьвіжий норд-вест і під ранок зробило ся таки добре холодно; так холодно, що я не геть би й від кожуха. А в мене, опріч кителя та чапана, а нїчогісенько. Олександер Олександрович, спасибіг єму свого пальта теплого зарадив менї, додавши ще штани й жилєтку. З подякою се все приняв я, яко дар посланий менї з неба, та через хвилину був вже на чердацї убраний сущим денді! Нехай же тобі, мій добрий Саша, Господь заплатить за отсю братерську, дружню запомогу!

29. З кожною годиною береги Волги стають висшими і більш привабливими. З чердака парохода заходив ся був я зробити нарис з одного місця. Овва! річ зовсїм неможлива! чердак тремтить і контури берегів швидко переміняють ся. Мушу я попрощати ся з своєю колишньою Новопетровською гадкою — змалювати береги Волги. Сегоднї від півночи і до самого схід-сонця пароход біля Камишина набірав дрова і я ледві встиг легеньким нарисом змалювати пристань Комишинську і правий берег Волги. Дров набрали до Саратова. Значить до самого Саратова я нїчого не зроблю. Вверх за Комишином верстов за 60, на правому березї Волги показав менї лоцман пароходний могилу Степана Рязина. Се було саме на сьвітанню і менї не можна було гаразд роздивити ся отсієї памятної, але не красовидої місцевости. Ся могила історична не буде й на пядь висше околицї навкруги. Не тямлю, за що її називають могилою. Коли-б був лоцман не вказав менї на неї, тоб я й не помітив сієї нїкчемної твердинї лицаря Стеньки Рязина, сего волжського Бірона, сего на сам кінець лякайла практиканів московських та шаха перського: вони злякали ся нічного злодюжки потайного. Ба! часом нїкчемний кожан та злякає хижака, велетня-беркута білоголового.

Найнезугарнїйший малюнок суздальский з якої небудь препрославленої речи так само буває цїкавим, як і зграбний твір малярства. Сьвідомий сієї-о істини, я ще більш досадую, що не можна менї було змалювати хоч легенького нарису з могили дуже вславленої. Сонце ще не сходило, а могила була вже верстов на десять за нами. Мусїв я задовольнити ся фантанстичним оповіданням коротеньким неговіркого лоцмана.

Волжські рибалки, тай взагалї люди прості ймуть віри, що Стенька Рязин і досї ще живий і перебуває в одній ущелинї приволжській біля своєї могили. Лоцман каже, що торішнїм лїтом якісь матрози, пливучи з Казанї, зупиняли ся біля могили, ходили в ущелину, бачили самого Рязина і розмовляли з ним. Матрози казали, що увесь він обріс волосям немов зьвір той, а про те балакає по людськи. Він вже почав був щось розповідати про свою долю, але-ж підійшло півдня; з печери вилїз зміюка і почав за серце єго ссати. Стенька так страшенно застогнав, що матрози з жаху повтїкали, куди в кого очи. Лоцман додав, що зміюка щодня ссе за серце Рязина тому, що єго на всїх соборах прокляли. А прокляли єго за те, що він убив єпископа астраханського Єсипа. Убив єго за те, що той єго чарівництву спротивляв ся. Лоцман каже, що Рязин розбишакою не був, він тількі на Волзї брандвахту держав та збірав мито з кораблїв і роздавав злидарям убогим. Виходить з Рязина комунїста!

30. Шануючи іменинника і звичаєм дарувати їм, я сегоднї подарував Олександру Олександровичу патрет єго тещі панї Козаченчихи. Патрет зробив я за оден сеанс білим та чорним олівцем і зробив по партацьки, але експресия єсть. Іменинник своїм звичаєм, був приязним і веселим, а гостї єго, а між ними і про мене Господи не забудь! жаху не давали і на чердацї „Князя Пожарського“ царювала гармонїя проста і люба.

У вечері від якоїсь подорожної панї з Саратова, Титяни Павловни Соколовської случаєм довідав ся, що М. Ів. Костомаров поїхав за гряницю, а неня єго в Саратові живе. Я попрохав у неї Костомаришину адресу.

31. Скоро пароплав пристав до Саратовського набережжя зараз я до міста. По адресї, що надїлила менї панї Соколовська, знайшов кватеру Титяни Петровни Костомарихи. Блага бабуся по голосу мене познала, але поглянувши на мене, стала не певною: чи не помиляєть ся вона. Коли-ж запевнила ся, що се нїхто більш як я, вона наче сина рідного привітала мене радісними поцїлунками та слїзми щирими. На Саратовській пристанї пароход до ранку простояв і я з півдня до першої години ночи був у Титяни Петровни. І, Господи! чого тільки ми з нею не нагадали! про що ми не балакали! Вона показувала менї листи свого Миколи із за гряницї і лепісточки з фіялок, що він до неї по присилав, в одному листї з Штокгольму, писаному 30. мая. Отсей день нагадав нам тяжкий день 30. Мая 1847 р. і ми, немов дїти ті, заридали. В першій годинї ночи я попрощав ся з найщаслившою і благородною ненею прекрасного сина.


ВЕРЕСЕНЬ.

1. (Не Шевченковою рукою) Петръ Ульяновъ Чекмаревъ.

(Рукою Шевченка) Новий місяць почав ся з нової знаємости приятної. За півгодини до того, як здіймати якоря до мого тимчасового захисту в капітанській каютї, прийшов чоловік з виду невродливий, але привабливо симпатичний. Монотонно промовивши: Петр Ульянов Чекмарев, він додав з душею: Марія Григоровна С., людина вам не знаєма, ваша землячка люба і поклонниця, препоручила менї, переказати вам її сестрин поцїлунок щирий та повитати вас з бажаною волею. З отсїм словом він влїпив менї в лисину два палких поцїлунків щирих: оден за землячку, а другий за себе, та за саратовську братію. Довго я себе не тямив з такого щастя несподїваного. Опамятавшись, взяв я з своєї комірчини убогої якусь пісеньку і прохав нового друзяку мого, доручити її моїй любій землячцї сердешній. Небавом почали якоря здіймати і ми розпрощали ся, давши оден одному слово: на ту зиму побачити ся в Петербурзї.

2. Пятнадцять лѣтъ не измѣнили насъ:
Я прежній Сашка все, ты также все Тарасъ.

Сегоднї о годинї 7-ій вранцї зійшли ся ми в каютї капітана. Слово по слові і з розмови звичайної перейшли ми на бесїду про сучасне письменство та про поезию. Після недовгих пересудів, я й прохав О. О. Сапожникова, прочитати „Собачій Пиръ“ Барбє в перекладї Бенедиктова. Він по майстерськи єго перечитав. Потім перечитав і ориґінал. Гуртовим голосом висловили, що переклад лїпше нїж ориґінал. Бенедиктов, сьпівець кучерів і такого інчого, а проте Барбє він не перекладує а виновлює. Не збагну я: чи вже-ж після смерти П. поети повоскресали, оновили ся? Інчої причини я не відаю. „Собачий Бенькет“ дав привід капітанові нашому Володимиру Василєвичу Кишкину дістати з свого портфелю вітного твір тогож таки Бенедиктова: „Входь воспрещается“. З почуттям прихильника оновленої поезиї рідної він перечитав сей твір нам. Ми слухали уважно. Далї прочитав нам тогож поети на новий рік 1857. Я дивував ся і ушам не няв віри. Наш любий капітан чимало ще перечитав нам дечого живого, міцно сьвіжого. Але усю свою увагу і дивовижу я спинив на Бенедиктові а останнє ледві слухав.

Отак-от сегоднї у нас з балачки звичайної тай став ся лїтературний ранок надзвичайний, ефектний. Любо-б було отакі несподїванки справляти частїйш. На сам кінець отсїєї збірки поетичної О. О. Сапожников натхнув ся тай написав два вірши граціозні і щиро братерські. В ночі пароплав на кільки годин зупинив ся проти міста Волжська. Тут осередок фірми Сапожникових. О. О. вийшов був на берег, але незабаром вернув ся з своїм управителем Тихоном Зіновєвичем Епіфановим. На предиво красюк дїдусь отсей Епіфанов: сам білий з чорними бровами, сьвіжий; поводження прекрасне, нема й тїни, щоб нагадувала московського крамаря. Постать єго зграбна і живо менї нагадала дядька мого Шевченка-Гриню.

3. Не забувайте мене, що любить вас. З. Явленський (чужа рука, а далї знов Шевченкова) Пив, їв, спав. В ночі наснила ся Орська фортеця та корпусний евфрейтор Обручов. Отсего-о евфрейтора я так злякав ся, що з жаху прокинув ся. Довго я не спроможен був прийти до себе через такий сон огидливий.

4. В ночі проти міста Хвалинського пароплав наш брав дрова. На берегах Волги отсе одно-єдине місто, що нагадує стародавню назву моря Каспійського. Вранцї, знявшись з якоря, ми зібрали ся в каюту до капітана нашого любого. Після недовгої передмови, знов спорудили лїтературний ранок поетичний. Приязний Володимир Василєвич знов з свого портфелю перечитав нам кільки живих віршів невідомих поетів і між ними Хомякова „Кающаяся Россія“. Отсей глибоко тужливий вірш я завів до свого журналу на спомин про наші бесїди ранками на пароплаві „Князь Пожарський“.

5. Все більш та більш мінять ся береги Волги, набіряючись одноманітного виду суворого. Рівну повисшанність правого берегу покриває лїс, найбільш дубовий. Денеде той то рідко блисне біла цївка берези, або матово-сїра осики. Листя вже примітно жовкне. Температура мінить ся, холоднїйшає. Колиб холод не захопив мене несподївано. Сегоднї вперше був ранїйшнїй мороз. Ноги померзли. Треба буде в Самарі „котів“[20] собі придбати, тай кожух дублений. Нїчого не читаю і не малюю. Малювати не дає менї машина своїм гудїнням та тремтїнням. А предивні береги Волги не дають читати. Снила ся церква св. Ганни у Вильнї, а в тій церкві молила ся чор ноброва Дуня Гашковська. Се мабуть з того, що читав „Королеву Варвару Радзивил“. Попов історик гарного стилю нового. Здаєть ся він ученик Соловєва. Треба буде в „Русск. Вѣст.“ перечитати єго турецьку війну за царя Федора Олексїєвича. Менї тепер треба перечитати дечого вельми багацько. Від нової лїтератури я зовсїм відстав. Що за гарна річ „Губернскіе очерки“ Салтикова, а між ними і Марія Кузьмовна. Як прехороше читає їх Панченко, домовий лїкар Сапожникова! деклямациї нїже нї тїни! Менї здаєть ся, що інакше й не можна читати отаких глибоко сумних творів. Читання монотонне, одноманітне, малює міцнїйше, видатнїйше показує отих Гарпій бездушних, холодних, огидливих. Я побожно шаную Салтикова. Гоголе! наш безсмертний Гоголе! Якими-б радощами радїла твоя душа благородна, побачивши навкруги себе таких своїх учеників ґенїяльних! Други мої! щириї мої! Пишіть! подавайте голосу за оту чернь горопашну, брудну, за отого смерда безсловесного, зневаженого.

6. О годинї 10 вранцї „Князь Пожарський“ кинув якора біля набережя міста Самари. Самара здалеки, се першої ґільдиї молода крамарівна і навіть дуже не красовида. Я вийшов на берег тай пішов близше подивити ся на отсю чепуристу крамариху, та разом і „котів“ купити. На вулицї зустрів Явленського і ми „сопча“[21] рушили на розглядини. Місто рівне, набілене, нафарбоване, аж нудне, таке одноманітне місто.

Була друга година дня. Що з цїкавости, а ще більш зголоднївши, велїв я фіякрові везти нас до найлїпшого ресторану, який є в Самарі. Він і повіз і привіз нас до найлїпшого „заведенія“, себ то до шинку. Ледві зійшли ми на ступнї, як обидва в оден голос промовили: „Здѣсь (тут) русскій духъ, здѣсь Русью пахнетъ“, себ то смердить гаром, лоєм, і всякою смердотою. А проте ми відважили ся заказати котлєти; одначе не стало нам терпіння діждати ся тих котлєтів. Явленський кинув слузї коповика і трошки лайнув єго. Слуга на те всьміхнув ся і поклонив ся. Ми пішли! Чудно: величезна пристань для збіжя, просто Новий Орлєан приволжський а ресторану доброго не має!

Отак-о нїби то поснїдавши, рушили ми по крамницях. На те чого менї треба було, на „котів“ не розжив ся я. З тим і вернули ся на пароплав. В каютї капітана на підлозї побачив я аркуш старого знаємого „Русск. Инвалида“, взяв єго та з нечевя і ну читати там фелєтона. Річ про хинських ворохобників, та про те, яку до них промову держав ватажок їх Гонг перед тим саме, як вести їх до приступу на Нанкин. Промова починаєть ся так: „Біг йде з нами! Так щож проти нас вдїють чорти мандарини, ота худоба сита, мов на заріз годована; годяща тількі на жертву нашому батькові небесному, владицї найвисшому, єдиному, правдивому Богові“. Чи скоро то оте саме можна буде вголос про мовити про бояр росийських?

В Самарі живе голова секти малаканів, богатир, крамар Свѣтовъ. Уряд „кроткими мѣрями“ неволить єго перейти на православіє, а він, не вважаючи на ті „краткія мѣры“ притьмом не хоче православія, і висловив бажання пристати до кальвінїзму. Уряд на се не згодив ся і дав єму спокій, заборонивши єму і єго сектї крамарювати.

7. В 10-ій годинї зранку покинули ми Самару: на дворі сьвіжий норд; дощ і снїг. Вверх за Самарою лївий берег Волги починає висшати. Іде рівна повисшанність Жигульских гір. За дві години приплили ми до брами Жигульских гір. Отся ущелина звузила Волгу: тут Волга завширшки з верству. За горами, буцїм за рямою, показала ся нова, досї невидана панорама, помережана темно-синїми смугами: то мешканець півночі — лїс сосновий. Зза ущелини, вкритої темним лїсом, на перше місце панорами висунула ся одинока, голїсенька гора „Царёвъ Курганъ“. Переказ народнїй оповідає, що цар Петро I., пливучи Волгою, отут зупиняв ся і ходив на ту гору; через що з того часу й почали її називати „Царевим Курганом“.

Гора отся своїм обширом і видом нагадала менї таку-ж гору біля Звенигородки в Київщинї в селї Гудзівцї. Може й Гудзівську гору пан який осьвятив, тим що був на нїй; але земляки мої якісь невдатні на те, щоб такі-от вчинки в своїй памяти зберегати. Либонь земляки мої доміркували ся, що коли цар зійде на отаку-о гору, то се вже не дурно; і треба сподївати ся, що зробив він се на те, щоб своїм оком невситимим оглянути на вкруги, та, коли бува він вояка, спостерегти, скільки одним разом можна вірно-подданих вбити. А коли він, крий Господи! аґроном, так ще гірше, найпаче, коли околиця навкруги трапить ся неродюча. Він тодї „высочайше повелѣть соизволитъ“ родючою її зробити. От тодї й кинуть ся потом та кровю хрестянина солончак (млака) неродючий гноїти. Певна річ, що не без причини-ж земляки мої в памяти своїй таких-от урочищ не осьвячують. Не довідав ся я, який переказ народнїй взяв собі за основу небіжчик князь Воронцов на те, щоб біля своїх Мошен[22] гору — зовсїм звичайну — охрестити горою Сьвятослава? З неї-б то отсей Варяг завзятий любував на дружину свою, коли вона своїми човнами розбишацкими пінила воду сьвятого Днїпра. Гадаю собі, що се сама фантазия і більш нїчого. Князю Воронцову замануло ся, щоб парк свій велелїпний баштою на лад маяка оздобити; от він і вигадав народнїй переказ, припасував єго до місцевости та свою башту партацьку і охрестив баштою Сьвятослава. А Грабовський Михайло, не в осуд єму будь сказано — трохи — трохи не доказав документально народнього переказу про гору Сьвятославову!

Капітан наш — спасибіг єму! сегоднї догадав ся ужити кошотів та свою ажур-каюту переробити в каюту-темницю і спорудити там грубу залїзну. От я й перебуваю тепереньки дїйстне в теплих обіймах дружних.

От-які ті волжські комарі, що я їх жахав ся!

8. Ранок тихий, ясний з морозом. Від самого „Царського кургана“ лївий берег Волги замітно низшає: сегоднї ранком бачу — такий він самісенький, як і біля Самари: — рівний та одноманітний. А правий по прежньому: усе суворий, повишений і поріс дрібним лїсом. Коли-б малювати і можна було, так нїчого; хиба тільки величезні „розшиви“[23], що наче на зеркалї посеред Волги стоять об'якорені.

Гадав я собі, що казенні чоботи показні прослужать менї хоч до Москви, а вони, бачу, — й до Симбірська не дотягнуть. Зрадили кляті!… Іван Ничипорович Явленський помітив отсю зраду в моєму убранню невельми чепурному тай поратував мене власними чобітьми. Щиро єму дякую за се. Чоботи єго прийшли ся менї до ноги і я тепер трохи що не в нових чоботях та ще й на високих корках. Останнї менї не вподоби. Але-ж І дарованому коневі в зуби не дивлять ся.

9. Симбирск — отъ видишъ,
А недѣлю идешъ.

Бурлацька приказка.

Скоро зійшло сонечко на возвишинї похилій, що впираєть ся у Волгу, показав ся Симбірськ. Властиво показали ся кільки точок білих невизначеної постатї. Матроз вахтовий, указуючи на їх, промовив приказку бурлацьку. Я її отсе й записав. Від Сенгилея до Симбірська верстов 50. Отсей про тяг ми проплили хоч не за цїлий тиждень, так за цїлих девять годин. „Князь Пожарський сегоднї якось занадто мляво рушав. А може се менї так здало ся, тому Симбірськ не зникав з обрія, а мене кортїло завидна побувати в Симбірську та подивити ся на памятник Карамзину. Симбірськ замісць того, щоб близшати до мене, узяв тай сховав ся за завісою, що дощ з снїгом розвісили. Гидота ся все більшала; вечер наближав ся і в мене зникала надїя побачити на місцї ту музу, яку я бачив в майстернї Стевассера незабутнього. Чого я бояв ся, те саме й стало ся. „Князь“ — ледві о 5 годинї кинув якора біля якоїсь пристанї дощаної. — Дощ та снїг і останню декорацию закрили. Не вважаючи на все отсе, я таки відважився вийти на берег. Болото чорноземне, наче у моєму краю рідному, по колїна і нї однїсенького ізвозчика. Промочивши в калюжі ноги, вернув я на пароплав, не скажу, щоб в гараздї.

Другий отсе раз проїзжаю я повз Симбірськ і вдруге не таланить менї побачити памятник історіоґрафові: Першим разом мене провозили повз Симбірськ р. 1847. Тодї було не до памятника Карамзину. Тодї я в якомусь шинку ледві пообідати встиг. Тодї, як про се вже потім я довідав ся, мене притьмом треба було в Оренбурзї і фельд'єґер „неудобозабываемого“ Тормаза не дремав: восьмого дня він привіз мене до Оренбурґу[24], загнавши на смерть на отакому-от протязї величезному тільки одну коняку почтову. А отепер, замісць екстренности, ніч та ще з такими варяциями гидкими! що дурень би я був, коли-б і думав про памятника Карамзина.

З приводу 25-лїття життя супружого Катерини Ничипорівни Козаченчихи ми за снїданнями упорали двох велетнїв-пирогів з ріжною начинкою дивовижною: от через сю незвичайну подїю обідали пізно, о 7 годинї. Тодї саме пароплав „Сусанїн“ — кинув якоря. Капітана з сего пароплаву Якова Єсиповича Возницина Сапожников покликав на обід. Через невдачу побачити Симбірськ і памятник Карамзину у мене народив ся і швидко зріс велелїпний проєкт; але-ж вигадка отся тільки на половину вдала ся.

По обідї ми пішли до капітанської сьвітьолки. (Так матрози волжські називають ту каюту капітанську, що над чердаком). Тут ми заходили ся чай пити. За чаєм між інчими інтересними розмовами капітан Воз—ин розповів, що як скінчить ся навіґация по Волзї, — так він поїде до себе на село в Тверській ґубернїї; туди єму треба з приводу визволення крепаків. Він хоча й лїберал, а про те отсю новину велелїпну висловлює з невтїхою. Помітивши у тверського „помѣщика“[25] таке філянтропічне почуттє, я уважав зайвиною здіймати з ним бесїду про таку, для єго ласкотливу, річ. Загорнув ся я своїм чапаном тай заснув сном праведника.

10. Учорашна моя вигадка велелїпна, що вдала ся тільки наполовину, сегоднї, і то вже хвала Богові, у вечері, вдала ся з усїма найдрібнїйшими подробицями; з болем в голові і з таким інчим.

11. (Записано рукою не Шевченка). А як у Тараса з глуму пянственного десниця тремтить, просяй шуйцу, але і шуйца, теж з глуму того-ж таки погибельного пияцтва, в твердости своїй захитала ся тим то люблячи хорого і вболїваючи єму, беру на себе — записати отсей день, що зникає з ослабленої памяти.

Тарас переборщив таки геть і превподобив ся до того становища богоприємного, якого зазнають не всї сини Божі: говорячи мовою порока і лжи тлетворної — становище те „мухою“ зоветь ся. І був Тарас в сему становищі — лют і не давав менї заплющити в ночи очий і віщая неподобная, ізреки грішному мирові сему ізригая єму проклони, виходячи з постелї своєї босоніж і в рубищі єдиному.

12. (Рука Тарасова). Погода гидка. „Князь Пожарський“ і „Сусанїн“ на ніч кинули якорі у Спаському Затонї. Се зимовник Товариства „Меркурій“. Тут побудовані кватири капітанам; хатки — майстрам; майстернї, школа і шинок. Місцевість прегарна: навкруги дубові гаї, а по гаях, не вважаючи на холодну погоду, ще доволї сьвіжих квіток і зеленї. З квіток я зробив невеличкий букет і, яко сущий Терсіс Посошков, подарував єго приязній баронесї М. — Се одна з пасажирок „Князя Пожарського“, жінка одного з капітанів „Меркурієвського“ товариства. Молодиця гарна, приваблива.

Ранок ясний. Морозу 5°. К півдню погода знов перемінила ся на вчорашню: дощ і снїг. „Князь Пожарський“ в гараздї переплив через Красновидівські мілини і о годинї 11-ій в ночі став на якорі за десять верстов до Казанї.

13. „Казань городокъ,
Москвы уголокъ“.

Отсю приказку вперше почув я року 1847 на поштовій станциї в Симбірщинї, коли мене везли до Оренбурґу. Якийсь степовик ситий, славословлячи велелїпє міста Казанї, бесїду свою закінчив отсією-о приказкою. Сегоднї вранцї здалека загледїв я Казань і мимо волї нагадав собі і промовив отсю приказку казку. Ледві пароплав кинув якора, я швидче вибіг на берег; взяв за четвертака[26] татарського воза і поїхав до міста. Як здалека, так і зблизька дїйсне Казань нагадує куточок Москви. Починаючи з дзвіниць, з церков і кінчаючи „сайками“[27] та калачами, вплив Москви спостерегаєш на кожному ступню. На що вже башта Сумбеки — певний памятник часу татарського, а й вона здала ся менї єдиноматерною сестрою Сухаревої башти. Велика вулиця (а вжеж не яка пак як „Московская“!) що веде до кремля, з своєї чепуристости і „торцового“ бруку[28] скидаєть ся на „Невскій Проспектъ“. Починаєть ся вулиця — з велелїпного будинку унїверситетського, оздобленого трома ґрандіозними портиками йоничними. Шкода, що до такого прехорошого будинку та нема майдану. Був би він тодї геть-би — красче, і памятник Катерининому сьпівацї[29], не тулив ся-б в дворі в малесенькому присадку, що мелянхолїчно оглядувала руда корова. Налюбувавшись у гуртї з рудою коровою з статуї віршомаза — торжественних од, я переходячи через двір, зустрів студента і, помітивши, що підборіддє у єго добре поросло волосєм, з чого я вивів, що він не новик на тутешнїй авдиториї, спитав ся: чи не памятає він Посяди і Андрузського, засланих з Київського унїверситету на Казаньский р. 1847? Він відповів, що не памятає і пораяв мене, вдати ся до старого педеля Ігнатьева). Я за пораду ввічливо єму подякував, але не вважав потрібним покористувати ся з сієї приязної поради, а пішов собі з двору. Вийшовши на вулицю, почув глухий голос барабану і побачив густий натовп народу: провадили злочинця на кару. Я збочив в перевулок, щоб не бачити сієї процесиї. Поміж людьми, що бігли подивити ся на сю процесию, помітив дївчину молодя з „катеринкою“ за плїчми і обідранця — хлопцу з тамбурином в руках. Менї стало, не то щоб сумно, а якось занадто паскудно. Я знов наняв за четвертака татарського воза і вернув ся на пароплав.

Вертаючи, помітив я вправоруч біля дороги памятник, споружений над кістками людий, що полягли тодї як Іван Грозний добував Казань. Урізана піраміда з портиками постановлена буцїм би то на тому самому місцї, де стояло шатро царя Грозного. Плачливий памятник!

Набіраючи нової клажи, парохід наш біля Казанї простояв аж до години 11-ої ранку. На дворі хоч і хмарно, але зверху нїчого нема. Користуючи з сієї рідкої нагоди, я вийшов на берег і зробив два нариси: загальний вид Казанї і вид на Волгу проти Казанї і села Услона. Вертаючи на пароплав, я купив у перекупки вродливенької одвареного ляща та, прийшовши на парохід, справив собі — суще плебейський бенкет. Опріч ляща та шинки Новопетровської бенкет свій я завершив головкою часнику з чорним хлїбом. Тай засмердїв же часником не тільки усю капітанську „сьвітьолку“, а навіть усего „Князя Пожарського“. Товариство моє втїкало від мене, неначе чорт від ладану. Одна тількі господарка люба, та благенька неня її Катерина Ничипорівна Козаченчиха — говорили, що часник хоч і смердить, але-ж не так вже, щоб того смороду не можна було й чути і щоб, стрічаючись зі мною, треба було носа затулювати. Щоб більш довести отим панам, що часнику не люблять, що часник річ не тільки не погана, а навіть приятна, вони дали обіцянку, що загадають зварити з часником обід і нагодують їм ганебників отих.

Василевску мілину проти міста Свіяжського переплили гараздливо і зустріли пароплава „Адашовъ“, з Меркурієвського-ж таки товариства. Він тягне дві баржи з дровами, та одну з них посадив на мілину. „Князь Пожарський“ заходив ся був поратувати її, але — дзуски! і пропливши кільки верстов на перед, став на якір, ночувати; стережучись, щоб часом і самому не сїсти на Вязівських мілинах. — Вверх за устєм Ками, — Волга очевидячки помілїла і повузшала.

15. Спав аж до 10-ої години ранку. Се мабуть гомін глухий „Князя Пожарського“ отак мене приспав, бо сего зі мною нїколи навіть на підпитку, не трапляло ся. Отаке на предиво — довге спанє закінчило ся огидливим сном. Розбудив мене гуркіт якора, властиво ланцюгів, що кидали перед Уразовськими мілинами.

Користуючись з отієї недовгої зупинки та з довгої плавби проквільної через Ураківські мілини, я намалював досить добре білим та чорним олівцем патрет з Михайла Петровича Комаровського — пришлого капітана на тому пароходї, що колись то ще буде. А Сапожникова змалював за те, що надїлив менї свої теплі чоботи аксамітові. — О годинї 10-ій у вечері „Князь Пожарський“ став на якор підночувати біля Гремачевських мілин.

16. Переписані вірші „Собачий бенкет“ мовою московською.

17. Учора менї не пощастило. Зранку почав малювати патрет з Е. А. Панченка — лїкаря домового у Сапожникова. Не встиг навести контурів, як покликали до снїдання. Поснїдавши, пішов в капітанську сьвітелку і твердо замірив ся кінчати патрета; але ось із за гори почало виринати місто Чобоксари. Нїкчемне воно, але мальовниче. Церко́в тут коли не більш, так однаково стільки, скільки й домів. Усї церкви стародавного штибу московського. Про кого й нащо таку силу їх набудовано? Для чувашів? Нї! для православія. Православіє — головний вузіл старої московської полїтики внутрішньої. „Неудобозабываемый Тормазъ“[30] з дуру хотїв затягти той вузіл; бо, бачте, узіл той ослаб, тай перетяг — і тепер він держить ся на одній волосинцї.

Коли мальовниче, брудне місто Чобоксари зникло з очий, я знов взяв ся за патрет; але взяв ся млаво, без охоти, тільки тому — аби-б скінчити і скінчив, звістно, негарно.

Через отсю-о першу невдачу я з досади лїг спати тай проспав прегарний красовид села Ілиїнського. У вечері, коли „Князь Пожарський“ став на якор і все втихомирило ся, я взяв ся перепису вати „Собачій Пиръ“, аж ось прийшли А. С. з К. Н. і нї з сего, нї з того склав ся лїтературний вечер. Капітан наш витяг зпід спуду „Полярную Звѣзду“ р. 1824 і пречудесно прочитав частини з поеми „Наливайко“[31], а Сапожников частини з поеми „Войнаровський“, та потім покликав нас до себе вечеряти. Було о 12-ій годинї. За вечерою знайшли іменинницю Любов Григоровну Явленську: повітали її і раз, і вдруге, і втрейтє, а потім іменинників непритомних почали вітати і таки добре навітали ся.

Не вважаючи на учорашнї останнї вчинки — я прокинув ся рано. Немов нїчого й не було! взяв ся до свого журналу. Заким братія — в обіймах Морфея — переписувати му „Собачій Пиръ“, до нового підпитку.

18. Учора сьвяткували іменини бабусї любої Любови Григоровни Явленської, — а сегоднї сьвяткуємо день нарождення онука її любого — О. О. Сапожникова. Доки ще снїдання тільки загрожує, я по вчорашньому скористуюсь з спокійного ранку і перепишу ще одні вірші з портфелю капітана нашого приязного. (Переписані вірші „Русскому Народу“).

Спасибіг Івану Ничипоровичу Явленському снїдати не схотїв та поміг менї скінчити прегарну прелюдию до прегарних віршів. Коли Біг поможе, я завтра перепишу їх.

19. „Не хвались идучи на рать“. Учора у вечері в кают-компанїї „Князя Пожарського“ наші подорожні грали останнї пульки преферансу. За всї пульки, що грали за цїлий рейс, себто з 22 серпня, розчитали ся і розплатили ся чисто до останньої копійки. Скінчивши отсї рахунки — сїли за вечеру, з останнїх харчів. В останнє повечеряли в кают-компанїї, останнї пляшки з хересом, з мадерою та мабуть і з шампанським, спорожнили; умовили ся як завтра в Нижньому Новгородї обідати і розійшли ся спати. Добре! Контури берегів швидко мінять ся. Ми шпарко летимо повз красиве село — дїдича Дадянова-Зіменки. Отож летимо ми на ввесь дух повз те село, але ось зненацька лїве колесо тпрру! не крутить ся і „Князь Пожарський“ з дельфина черепахою зробив ся! „Що стало ся ?“ усї в оден голос питали ся. „Шатун тріснув“, відповів одинокий голос машинїсти. Я догадав ся, що ранїйш, як у вечері ми до Нижнього Новгороду не припливемо; значить до вечера і обідати не будемо. Догадавшись, пішов я в капітанську сьвітелку; закусив останками Новопетровської шинки тай заснув собі з Богом. Прокинув ся — а наш „Пожарський“ стоїть собі з Богом на Телячому Бродї. — Через Собачий Брід якось перелїз, а через Телячий й не спроміг ся. Щож єго дїяти? „Павзити ся?“ себ то перекладати ся. Отся-о павза — тягнеть ся й досї, а вже перша година ночи. А подорожні наші грають собі в ерилаша на-що-серце, сподїваючись на нижегородський обід.

20. Павза протягла ся за північ. Сьвітом „Князь Пожарський“ зняв якоря і, немов орел той підстрелений, захлопав одним колесом своїм. Зійшло сонце і осьвітило чарівні околицї Нижнього-Новгороду. Я хотїв — що небудь змалювати та-овва! з одним колесом чердак ще гірш тремтить; а сиві, та сїрі хмари не загаяли ся закутати сьвітило животворне і живу декорацию вкрили прозорим туманом сивим. Від туману декорация стала ще більш чарівною, але-ж змалювати її цїлком не можливо. Хмари, — отсї небесні прочане віковішні, — пустили з себе таку гидоту, що я сховав ся в капітанську сьвітличку і взяв ся за свої „чували“, се-б то торби.

Ранком о годинї 11-ій „Князь Пожарський“ кинув якоря біля Нижнього-Новгороду. Хмари розійшли ся. Сонечко привітливо осьвітило місто і околицї єго прегарні. Я вийшов на берег. Ізвозника не брав. Повз красуню XVII. віку, повз церкву св. Юрия пішов на гору. Зайшов в ґімназию до Бобржицького, колишнього студента унїверситету Київського. Не застав єго в господї і рушив до Кремля. Новий Собор — будівля гидка. Се просто ступа з пятьома товкачами короткими, величезна ступа! Не вже-ж отсе робота Констянтина Тена? Ледві! — Далї подарунок горожанинові Минїну і Князю Пожарському від вдячних нащадків. Подарунок — копієчний! ганебний подарунок за для невдячних нащадків! Добре хоч зате, що отсей обелїск копієчний вже переломив ся.

З Кремля знов пішов до Бобржицького і знов не застав єго в господї. З ґімназиї пішов по Покровській вулицї шукати будинок Сверчкова, де закватирував О. О. Сапожников. Знайшов. Ледві встиг повітати господарку, господаря і взагалї товаришів моїх подорожнїх, як прийшов Микола Олександрович Брилкин, управитель головний пароходного товариства „Меркурій“. Потай від усїх він спершу господарцї, а потім і менї повідав, що у єго є приказ полїциймейстера зараз подати звістку, скоро я приїду до міста. Хоч я і бував в бувальцях, а про те несподїванка отся мене збентежила. Поснїдавши пішов я на пароплав, щоб приятеля мого — капітана подякувати: узяв там свій паспорт і вкупі з пакунками віддав єго М. О. Брилкину. Трохи заспокоївшись, пішов я трейтїм разом до Бобржицького і тепер вже застав єго в господї. Вів приняв мене в широко-розгорнені обійми. О годинї 8-ій у вечері пішов я до М. О. Брилкина, пробув у єго годин зо дві: Бесїда була дружня. Взяв у єго читати „Голоса изъ Россіи“ лондонське виданнє і пішов до Павла Абрамовича Овсяникова: у єго моя тимчасова кватира.

21. Добрі мої приятелї М. О. Брилкин і П. О. Овсянников порадили менї, щоб прикинув ся хорим на те, щоб уникнути від подорожі по етапу в Оренбурґ, аби там узяти свій „указъ объ отставкѣ“. Я став на тому, що не гріх буде лицемірством одігнати подлість і прикинув ся хорим та до 1-ї години лежав, читав „Голоса изъ Россіи“ і дожидав лїкаря і полїцмейстра, а в 1-ій годинї махнув рукою і пішов до Сапожникових. По обідї провів до поштової контори моїх любих подорожних товаришок і товаришів. Вони поштовими каретами їдуть до Москви. Попращав ся з ними. Коли то я побачу ся з вами, добрі люди! Прохав Комаровського і Явленського, щоб в Москві поцілували за мене старого мою друзяку Щепкина. А Сапожникова прохав поцїлувати в Петербурзї мою сьвяту заступницю грапиню Н. І. Толстую. От тобі й Москва! от тобі й Петербург і театер, і академія, і ермітаж і солодкі дружні обійми земляків; друзяків моїх Лазаревського і Гулака-Артемовського. Проклін вам корпусні і інчі командири, мої мучителї безкарниї. Гидко, і не по людски, огидливо, паскудно!

О 7-ій годинї вечера зайшов до М. О. Брилкина; тут трапили ся Овсянников і Кишкин. Дружня, щира бесїда приголомшила голосїння серця так несподївано враженого. Коли-б не отсї добрі люди, довелось би менї сидїти тепер за ґратками і дожидати „указа объ отставкѣ“. або просто кинути ся в обійми красунї-Волги. Здаєть ся останнє чи не було-б лекше.

22. Сегоднї — теж що і вчера з погодою: погано, слота і гидота. На вулицю не можна вийти. Зза муру Кремля собор показує свої незграбні товкачі з банями на лад ріпи і нїчого більш не видко з моєї кватери. Нудно. Пішов до М. О. Брилкина обідати. По обідї, як і до обіду, читав „ Богдана Хмельницького“ Костомарова. Пречудесна книжка. Вповнї вона малює сего ґенїяльного бунтовника. Поучає і напучує ся книжка. За останнї десять років історичня лїтература вельми рушила наперед. Вона прояснила подробицї, закурені димом, тиміями, що щедро кадить ся перед порфирородними ідолами.

23. Погода стоїть погана. Я стало лежу та читаю Зиновія Богдана. Прекрасна книжка сучасна. Від нїчого робити намалював патрет Б. В. Кашкина: досить добре. Обідав звичайно у М. О. Брилкина а по обідї, звичайно читав та спав.

24. М. О. Брилкин їздив в Балафну[32] з американським інжинєром Стремом, щоб подивити ся на пароплав і на баржи, що будують там задля товариства „Меркурій“. Від нїчого робити напросив ся і я з ними. О півднї чепурний новенький пароход „Лоцман“, зняв якір і понїс нас вгору по Волзї. Після різних зупинок ми о 5-ій годинї вечера пристали до Балахни. Ледві встиг я злїзти на купу беревен і подивити ся на отсю матїр великої сили мальовничих „розшив“ — як огляд скінчив ся і я пішов на „Лоцмана“.

Тут я довідав ся, що Балахна — одна з головних верфів на Волзї, так от як на Оцї — село Дідново, де майстрі з Голяндиї будували перший росийський корабель „Орел“. В 10-ій годинї вернули ся в Нижнїй; пообідали, чи повечеряли і розійшли ся спати.

25. Ранок був хоч і не ясний, та принаймнї без вітру і без дощу. Користуючись з отсїєї безбарвої погоди, я з рундучка моєї кватери, намалював верх церкви Сьв. Юрия. Хоч що небудь та робив.

26. Знов дощ і слота. От суще положення без виходу. Стародавні церкви нижгородські мене просто причарували. Вони такі милі, такі гармонїчно ріжнобарві а отся огидлива негодь не дає менї малювати. Одначе сегоднї я перехитрував погоду. Рано вранцї пішов в ресторан, взяв собі чаю, та з вікна й змалював Благовіщенський собор: найдавнїйшу в Нижньому церкву. Треба довідати ся — коли її збудовано. Але-ж у кого розпитати? До пяних не хочу я вдавати ся, а на більш нї до кого. Нижнїй Новгород богацько — де в чому — чужоземне місто, але не має друкованого покажчика. Дико! по татарськи дико.

27. Проходячи повз церкву Сьв. Гурия, побачив я, що двері відчинені. Я війшов в притвір і з жаху зупинив ся. Мене вжахнуло якесь незугарне чудовище, намальоване на круглій дошцї, завбільшки в три аршини. Спершу я подумав, що се індийський Ману, або Вешав заблудив ся до християнського капища, щоб поласувати ладаном та оливою. Я хотїв зайти в саму церкву, як ось двері відчинили ся і з церкви вийшла пишно одягнена не зовсїм сьвіжа. Повернувшись до намальованого чудовища, вона тричі перехристила ся і пішла. Лицемірка, ідолопоклонниця і, певна річ, к....а. А чи одна вона така? Мілїони таких іскалїчених, безрозумних ідолопоклонниць. Деж християнки? Де християне? де безплотна ідея чистоти і добра? Швидче в шинку вона анїж в отсїх незграбних, животинних капищах. У мене не хватало духу перехристити ся і ввійти в церкву. З притвору я пішов на вулицю і очи мої побачили, як на темному фонї широкого лугу блискуча і ґраціозно вєть ся красуня Волга. Я зітхнув вільно, мимо волї перехристив ся і пішов до господи.

28. Намалював патрет мамзель Анхен Шауббе, ґувернанки у Брилкиних, се молоденька і вельми чепурненька нїмкенечка: простосерда, різва, зовсїм хлопець в спідницї.

Прочитав комедию Островського: „Доходное Мѣсто“. Не подобаєть ся менї. Богацько зайвого, такого, що нїчого не говорить; взагалї — по партацьки, найпаче не натуральне жіноцтво. Небавом грати муть сю комедию на тутешнїй сценї. Треба буде подивити ся. Під вечер кликала мене полїция на щось; але я не пішов.

29. Сонечко зійшло сегоднї ясно, весело. Я пішов в Кремль і почав малювати соборну дзвіницю; але руки так померзли, окостенїли, що я ледві спроміг ся зробити загальний нарис. Користуючись з усьмішки осїннього дня, я, поснїдавши, пішов до Печерського манастиря, гадаючи змалювати отсю красовиду обитель. Вибрав місце. Прилїг відпочити. Приголублений теплим проміннєм сонця я задремав, та так міцно задремав, що прокинув ся вже перед заходом сонця. Вертаючись до господи повз міський Юрєвський сад, я завернув в сад і зустрів тут чимало публїки усякого віку і обох половин. Але-ж! між жіноцтвом, не мов наумисне, нї однїсенької, не то щоб красавицї; а хочби вродливенької! навіть не зустрів такої, щоб „хоч так собі“. Здаєть ся, що більшість — старі дїви. Горопашні ви старі дїви.

30. Сподїваючись на некликаного гостя — полїциймейстера — я вдав ся до свого доброго господаря Павла Абрамовича Овсянникова з сеансом. До 3-ої години скінчив патрет єго досить добре. А. д. Лапа, — так прозиваєть ся полїциймейстер, до нас не прийшов. На дворі гарно, годинно, я пішов на бульвар. Між публїкою на бульварі помітив дїтий: три дївчинки і хлопчик. Гарненькі такі дїтки. Убрання їх здало ся менї і чудним і глумливим: на дївчатках — коротенькі мантильки, легенькі, дїряві, нїмецького крою. На хлопчику поярковий бриль, сїрий, з пером; мантилька така як на дївчатах, а черевики ще гірше. Взагалї здало ся менї, що вони з трупи дїтий-комедиянтів. Я дійшов з ними до цукернї, купив їм солодких пирожків на каповика і познаємив ся. Зовуть їх: Катя (отся найшпарчійша) — Надя і Дуня, — а хлопчик — Сеня, дїти вони якогось Арґеноева, — театрального музики. Значить я не дуже вельми помилив ся. Пращаючись, вони прохали мене до себе в гостї. А вжеж я обіцяв ся — прийти.

Лишивши дїтий, я згадав про Олексїя Панфиловича Панова — крепака-Паґанїнї на „Князї Пожарському“. Він зимує в Нижньому і кватерує десь проти архієрейського дому. З юрєвського набережя пішов я до архієрейського дому, щоб знайти кватеру і провідати свого любого віртуоза. Одначе кватери віртуоза я не знайшов, а мимохіть зайшов в архієрейський сад. Се переважно липовий гайок, обгорожений деревляним парканом. Посеред гайку красує, на лад казарми, величезна на три посади будівля (архієрейська келия). Недалечко од неї між деревами, альтанки з дзвониками. По другім боцї, теж між деревами, чотири уліки, зроблені на лад намогильних памятників. Скрізь сумно і пусто; на всему відбиваєть ся моральний застій. Погано! Прийшовши на кватеру, я „на сон грядущий“ — прочитав „Разсказъ Маркера“ грапа Толстаго. Підроблена простота сего оповідання вельми очевидна.

ЖОВТЕНЬ.

1. Болото, туман, слота і інча атмосферична гидота, через що я вдав ся з сеансом до д. Ґраса, — зятя М. О. Брилкина. Але сеанс на половинї був перерваний. Пришли д. Лапа і д. Гартвіґ. Лапа бравий і приязний полковник ґвардиї і тутешнїй полїциймейстер. Гартвіґ небравий, але теж приязний полїцейський лїкар. Обидва Поляки, чи Литвини і обидва по польски не говорять. Гартвіґ спасибіг єму, — не вдаючись нїже в найменшу формальність, знайшов, що я хорую на якийсь довгий недуг; а Лапа посьвідчив дїйсність сего вигаданого недугу. Після обопільних приязностий і церемонїй, — ми розійши ся. Через отсей услужливий візит, я гадаю, що моя подорож до Оренбурґу — тепер річ непевна.

Сегоднї починають ся тут спектаклї. М. О. Брилкин покликав мене до себе в льожу. Грали народню, сантиментальну патріотично-драму Потєхина: „Судъ людской не Божій“. Драма з подробицями казна — що! Мочалова, — не вважаючи на її убогу, ненатуральну ненатуральну роль, менї сподобала ся. Рухи у неї — сущої артистки. Т. Климовський, як і єго роль — нудний. Жарт „Коломенскій нахлѣбникъ“ — жарт вульгарний; виконали єго відповідно єго призначенню. Невеличка оркестра грала в антрактах дещо з „Дон-Жуана“, Моцарта, грала чудесно; може тому, що сего чарівного твору трудно зіграти нечудесно. Саля в театрі невелика; але прибрана просто і до смаку. Публїка, найпаче жіноча, замітно не блискуча, тай не численна.

2. Ранок ясний, тихий, з морозом. Початий учора патрет Ґраса треба було сегоднї скінчити. Я взяв ся за єго, гадаючи швидче скінчити та піти́ до печерського манастиря, щоб змалювати єго. Овва! не даєть ся менї сей манастир. Скінчивши патрета, я наумисне, поснїдавши, прилїг спочити на хвилину, тай проспав аж до 3-ої години. Свинство непростиме. Ледві встиг я прокинути ся, прийшов М. О. Брилкин і покликав йти з ним на бульвар погуляти перед обідом. На бульварі зустріли якогось Якобі. Брилкин познаємив нас. Він запросив нас до себе обідати. Ми не відмовили. Якобі оден з нижегородських аристократів, вельми приязний, досить їдкий лїберал і любить живо́пись. Він показав менї свій альбом, нїчим не прикметний, і картину — не добре осьвітлену. Картина з великими достоїнствами: намальовано якогось молодого сьвятого; вираз тварі пречудесний. Якобі запевнює, що ся дорогоцїнність — робота Ґверчіно; а на мій погляд вона більше скидаєть ся на добрий список з Домінїкино Цампієрі. Але я не висловив своєї думки; бо з досьвіду знаю, що трудно суперечити знавцям живо́писи. На прощанню Якобі взяв з нас слово, що завтра будемо в клубі на виборах старшин — і обіцяв ся познаємити мене з своїма товаришами і вгостити музикою. Я не від того, найпаче не від знаємости. Менї неминуче потрібна робота за гроші; а то інакше мушу знов вдавати ся до мого щирого О. Лазаревського по сьвяті фінанси. (Попробую — чи не поталанить уладнати сю потребу.

3. Росийські люди, а між ними й Нижегородцї богацько де чого позичили у Европейцїв: позичили і слово „клуб“. Але се слово не до лиця росийській людинї. Лїпше-б було їм позичити сего слова у Хинцїв, чи в Японцїв; се слово, мабуть є в хинській мові. А то покинули своє рідне слово „посидѣлки“, а воно тимчасом, як не треба лїпше, малює росийські збірки „дворянські“. Клуб у Европейцїв має велику вагу полїтичну, а у дворян росийських се навіть не „мирская сходка“, а просто „посидѣлки“. Вони збірають ся посидїти за зеленими столиками, помовчати, попоїсти і випити.

Після вибору старшин — Якобі представив мене своїм товаришам, а між ними єноралу Веймарну і д. Кудлаєві (полїций-мейстер Nr. 2-й). Єнорал Веймарн тим прекметен, що взагалї походить на прекрасну просту людину. А Кудлай, як і єго товариш Лапа, не походить на полїций-мейстра. Він прикметний ще й тим, що він друзяка і далекий родич мого товариша і незабутнього друга, — небіжчика Петра Степановича Петровського. Багацько, багацько він своїма живими споминками про колишнї добрі днї збудив в моєму серцю. Минулим ми так з ним ушили ся, що й не помітили, коли скінчили ся „посидѣлки“. Нарештї прирадили написати до братухи небіжчика мого друга, до Павла Степановича Петровського, щоб він „відложивши усяке попеченіє“, — провідав нас в Нижньому-Новіградї, та, коли можна, взяв би з собою і мого щирого Михайла Лазаревського.

4. До 12-ої години я поводив ся добре. Не скінчивши патрету Аделяйди Олексієвни Брилкиної, попрохав у Миколи Олександровича Брилкина — екипажу, щоб поробити візити. Прийшов до господи та з запомогою Павла Абрамовича Овсянникова — прибрав ся першорядним франтом і почав свою візитацию з Веймарна. Веймарн з першого разу — здаєть ся менї — людиною ретельною, але-ж не чепуристою чепуристою. Балакали ми про те, що у нас комунїкация і шляхи гірш нїж паскудні. Напр. в Чернигові р. 1843 на базарі продавано житне борошно по 20 коп. за пуд; а в місточку Гомелю теж саме борошно продавали вже по 1 р. за пуд. Побалакавши про комунїкацию, ми зачепили злегенька і стан військовий… він одно слово: „зовсїм незавидний“… Авже-ж се певна річ. Скінчивши нашу обопільно приязну розмову такими думками про військовий стан, я попращав ся з єноралом і поїхав до доктора Гартвіґа.

5. Михайло — слуга добрий, але на секретаря невдатен, бо малописьменний. Я хотїв отак-от як Юлїй Цезар: робити себ-то малювати і диктувати. Але-ж менї не вдало ся нї те, нї се. Поженеш ся за двома зайцями — нї одного не піймаєш. Приказка вельми справедлива. Не відаю, чи Юлїй Цезар умів малювати а кажуть, що диктував він заразом листи про пять цїлком ріжних речий. Сему я майже що не йму віри. Та не в то́му дїло, а в то́му, що у мене ще й сегоднї дрижить правша з позавчорашнього „глумленія пянственнаго“. Учора я тількі вдавав, що буцїм то малюю, а справдї — де там! і фону не спроможен був конопатити. Так тількі, аби то. Зупинили ся ми на тому, що я приїхав до доктора Гартвіґа.

6. Учора ледві вмочив я перо, щоб записати про візит мій до Гартвіґа, а потім про нецеремонний візит до д. Кудлая, аж відчинили ся двері і в сьвітлицю ввійшов сам Кудлай. Я положив вмочене перо і зустрів в підштаниках дорогого гостя. Поцїлувавшись, балакали звичайно про щоденну всячину, а потім перейшли до споминок про Петербург, про небіжчика Петровського, про великого Брюлова. Споминки наші перервав слуга М. О. Брилкина, — кличучи до обіду. Я провів свого гостя, одяг ся і пішов обідати. По обідї шпарка мамзель Анхен Шаубе запросила йти з нею в театер. Я охоче згодив ся і вдруге слухав музику Моцартову з Дон-Жуана, і вперше бачив драму Коцебу — „Сынъ Любви“, про неї досї я відав тількі з розмови. Моїй товаришцї драма дуже сподобала ся, а менї теж подобала ся та тількі не зовсїм. Моя дама аж вжахнула від сего і я за те почув з усьмішливих вуст перенятливої Нїмкинї назву — грубіянського варвара, не вдатного спочувати нї чому прекрасному і моральному. Ролю баронової доньки Амалїї грала артистка з московського театру д-ка Василєва; грала натурально, благородно; а останнї (опріч Платонова в ролї барона) по партацьки. За драмою йшла „Путаница“ (плутанина), по тутешньому — гарно, а по моєму теж по партацьки. Спектакль скінчили в першій годинї на втїху публїки взагалї, моїй товаришцї і поготів.

7. Мороз загартував нарештї непроходне болото. Се добре, а от не добре буде, як він устоїть ся та не дасть менї можливости змалювати тутешнї церкви стародавні, а вони менї так сподобали ся. Вже не через слоту, а через невчасний мороз сидїв я дома і написав до Михайла Лазаревського про пригоду, що склала ся менї в Нижньому Новгородї. Прохав єго прислати менї хоч аби кілько грошенят, бо на тутешню публїку я не вельми сподїваю ся.

8. Поснїдавши — геть добре, я, користуючись з доброї погоди, пішов гуляти. Обійшов двічи Кремель; полюбував з красовидів околицї та з конїчних стародавних дзвіниць; любував з них наче та лисиця з винограду; потім зайшов до любого мого постачника книжок — до Костянтина Антоновича Шрейдерса. Він був студентом на київському унїверситетї, — значить в деякому разї — мій земляк. У єго зустрів барона Торнау полковника ґенерального штабу, чоловіка лїберального, говіркого без утоми і говорить він гарно. Під час останньої війни він був при росийському посольстві у Віднї за воєнного аґента, значить: у єго є про що говорити. Шкода, що розмова єго тягла ся не більш пів години. Він тут переїздом, та опріч того хватав ся на обід до ґубернатора.

Барон Торнау рекомендував менї про всяк-случай свого близького приятеля відомого подорожника Петра Єгоровича[33] Ковалевського, — тепер начальника Азиятського департаменту. Як запевняє барон, — цар любить Ковалевського, значить він і багацько де чого зможе.

9. Сегоднї вранцї приязний М. О. Брилкин достав менї давно бажане „Краткое историческое описаніе Нижняго Новгорода“, скомпоноване якимсь Н. Хранцовським. Алеж сегоднї на дворі доволї годинно, тим то я лишивши отсю інтересну (книжку) на вечер, пішов в Печерський монастир і прибіг до дому з окостенїлими руками. Поснїдав, нагрів ся і взяв ся за книжку. Книжка хороша і досить знаємить з істориєю краю і міста. Шкода, що Хранцовський занадто скромно розповідає про памятники будівництва і взагалї про памятники старовини. Але й за те — спасибіг! Печерський монастир, що сегоднї я змалював, збудовано за царя Федора Івановича р. 1597, замісць зруйнованого стародавного, заснованого архимандритою Діонїзиєм.

10. Сегоднї погода не сприяла моєму доброму бажанню, змалювати Архангельский собор в Кремлї. Я вдав ся з сеансом до М. О. Брилкина і намалював єго патрет.

11. А сегоднї — на половину з лихом — рушив змалювати Архангельский собор. Змерз до плачу́ і нїчогоб не зробив, колиб не попав ся на вічи єнорал Веймарн, командир учебного карабінєрного полку і вжеж пак головний господар в казармах, під котрими я розташував ся був малювати. Я розповів єму про своє лихо, а він приязно дозволив менї піти в казарми та примостити ся, біля якого вподобаю вікна. Я з подякою покористував ся з сего. Попрацювавши, пішов обідати до Н. К. Якобі. Замісць десерту, він почастував мене брошюрою Іскандера[34], друге виданє в Лондонї „Крещеная собственность“. Сердечне задушевне, людське слово. Да осїнить тебе сьвіт істини і сила істинного Бога, апостоле наш! наш одинокий вигнанниче!

12. Скінчив малюнок, що вчора почав з Архангельского собору. Ориґінальна, красива будівля, найдавнїйша в Нижньому Новгородї і гарно зберегла ся. Собор сей збудовано за великого князя Нижегородського Юрия Всеволодовича р. 1227.

13. Малював олівцями патрет з Ганни Миколаївни Попової; її вважають тут за першу красуню. Отсе перший патрет малюю за гроші, за 24 руб. Побачимо, що буде далї. Добреб було, колиб таких щедрих красунь більш було в Нижньому Новгородї. Хоч би на кравця заробив.

Після сеанса пішов обідати до Якобі, а по обідї пішов в театер. Спектакль був хоч куди! Василєва, а найпаче Піунова грали натурально і ґраціозно. Легенька, жартлива роля і до лиця і по віку пристала Бігуновій. Увертуру з Вільгельма Теля музики грали пречудесно. Одно слово спектакль вийшов блискучий. А які то тепер спектаклї в Петербурзї на „Большом'у театрі“? Хоч би одним оком подивити ся, одним вухом послухати.

14. На велику втїху красунї, її „благовірного“ супруга а найпаче на мою власну втїху сегоднї скінчив патрет, віддав і вечер провадив з моїм любим капітаном В. В. Кишкиним. Небавом він поїде в Петербург. Коли-ж я туди поїду? Гидке становище! небагацько чим лїпш нїж в Новопетровському!

15. При вітрі й морозї змалював двї башти без наймення кремлївських мурів, та ще красовид з Завічя[35]. В цїлому вийшов добрячий малюнок. Я хватаю ся наробити більш ескизів, щоб як часом доведеть ся менї тутечки зимувати, так щоб була хоч яканебудь робота. Обідав у Н. К. Якобі. Першу половину вечера пробув у Брилкиних; а другу в клюбі: сидїв з Овсянниковим за „Пчелою“[36] та пляшкою елю. В клубі спізнав ся з інспектором інституту при тутешнїй ґімназиї Варенцовим: він товариш Мик. Ів. Костомарова по унїверситету. Від єго довідав ся, що Костомарів ще не вертав ся зза кордону в Саратів і що Кулїш видав другий том „Записокъ о Южной Руси“.

16. Від нїчого робити зайшов я сегоднї до Варенцова. Зняли бесїду про Костомарова. Варенцов сказав менї, що по звісткам, які прийшли до єго з Москви, в Москві поміж молодїжю буцїм то ходить лист Костомарова, адресований до царя, повний правди, та взагалї розумнїйший і ширший нїж лист Герцена до тогож таки царя. Лист Костомарова буцїм би написаний з Лондона. Коли се правда, так запевне можна сказати, що Микола Іванович „сопричтен“ до собору наших закордонних апостолів. Благослови єго Господи! на отсему великому шляху!

Од Варенцова завернув до нового свого знаємого до Петра Петровича Голїховського. Милий і приязний чоловік. Він тут переїздом з Петербурга в Катеринобурґ. Він представив мене своїй ефектній жінцї. Вона мужественна брюнетка, родом Волошка; та з такою загарливою, чарівною красою, що я й не стрівав ще — на своїм віку. Дивна, огняна женщина. П. П. Голїховський, зпоміж інчого розповів менї, що в Парижі орґанїзував ся росийський журнал, з назвою „Посредникъ“, редактором Сазонов. Головною метою видання становить собі — бути за посередника між Лондонськими періодичними виданнями Герцена і росийським урядом та вказувати на підлоти „Пчелы“, le Nord-а і взагалї на урядові капости. Добра думка, та тількі шкода, що не в Брюселю, або не в Женеві. В Парижі коронований Картуш по приятельству як раз придавить отсю новонарожденну дитину сьвятоі істини.

Від красунї Голїховської зайшов до красунї Попової і зістав ся у неї обідати. Але ся красуня не під пару Волошцї. Вона здавала ся менї солодкою, легкою, розкішною, але-ж геть не такою повною життя красунею, як ота хвиляста, огняна Волошка. По обідї від Попових пішов до Якобі і спізнав ся у єго з Симбірським паном якимсь Киндяковим, родичем Тимашева, сучасного начальника штабу корпуса жандарів. Киндяков їде до Петербурга і я просив єго довідати ся у Тимашева: чи довго ще протягнеть ся моє засланнє і чи можна менї хоч коли небудь сподївати ся повної волї?

У Якобі зустрів ще і благоговійно спізнав ся з декабристою Іваном Олександровичем Анненковим, він вертає з Сібіру. Сивий, величавий і благий засланець. В бесїдї єго не знати й тїни озьвірення на своїх жорстких судей, навіть добродушно кепкує з фаворити коронованого фельдьфебля — з Чернишова і з Левшина, що був тодї головою у верховному судї. Благоговію перед тобою оден з наших первозванних апостолів!

Балакали про Миколу Турґенєва, що вертає з заслання, та про єго книжку. Багацько, багацько де-про-що була бесїда. Розійшли ся в першій годинї по півночи, промовивши до побачення!

17. Сегоднї одержав листа від М. Лазаревського і два листи від любого мого нездрадливого Залїского. Лазаревський пише, що він бачив ся з грапинею Настасією Івановною і що вони прирадили, коли не дозволено буде менї приїздити до столиць, так щоб я вдав ся з листом до грапа Ф. П. просячи єго, щоб він склопотав для мене дозвіл через президента нашої академії художеств Вел. княгиню Марию Миколаївну, а я до клясів академії ходити му залюбки, як було і во время оно. Добрі, благородні мої заступники і порадники.

Залїский опріч свого звичайного щиро-сердешного прелюдія, пише, що одержав усї мої малюнки, що декотрі з них вже продав в добрі руки і гроші 150 р. переслав до Лазаревського, Неутомний друзяка! Ще знакомить він мене з якоюсь своєю землячкою Литвиновою, що нещодавно вернула ся з Італїї, привівши велику силу зграбних творів. Мене й за вічи така знаємість причаровує і я сердешне дякую свого друга за отсю листовну знаємість.

Що отсе воно за знак, що Кухаренко до мене не пише? Не вже він не одержав мого поличчя і моєї „Москалевої Криницї“? Булоб се менї страх як досадно. Упившись читаннєм дружних листів, у вечері з Овсянниковим пішли ми до красунї-Волошки. Страшна, невидана молодиця! Намаґнетизувавшись гарненько, побажали ми їй щасливої дороги до не любого їй Катеринобурґа і попращали ся — може й на віки. Дивна молодиця! Чи вжеж отсе кров стародавних Сабинянок живе так могутне і без краю? Виходить воно, що так.

18. Написав і одіслав листи до моїх любих друзяків до М. Лазаревського і до Б. Залїского.

19. У клубі розкішний обід з музикою і повальна гомерична випивачка.

20. Ніч і на другий день перебував в чарівній родинї М-т Гільде.

21. Прийшла думка переглянути манускрипт мого „Матроза“. Просто на про-чудо в манускриптї сила помилок! Еге! Се-ж переписував її нїхто інчий як прапорщик „Отдѣльнаго Оренбурскаго корпуса“, з баталїона Nro 1-ий доб. Нечаєв, оден з лїпших годованцїв Оренбурського Неплюєвського кадетського корпусу. Які-ж то там середущі, та найгірші ті вихованцї, коли вже найлїпший з них отакий-от темний? а до того ще й пяниця? Проклін на вас чоловіко-убивцї кадетські корпуси!

23. В годинї 9 у вечері зустрів ся з А. К. Шрейдерсом при сьвітлї велелїпної пожежи. Від єго довідав ся, що до тутешнього воєнного ґубернатора прийшла про мене бумага від командира Оренбурського окремого корпусу. Пішли ми в канцелярию ґубернатора до начальника її, милїйшого з людий Андрія Кириловича Кандинського. В бумазї сказано, що менї заборонено приїздити в обидві столицї і що я перебувати му під потайним доглядом полїциї? Гарна отсе воля! Собака на припонї. Се значить: не варто подяки, ваше величество!

Що-ж я тепер робити му без моєї академії, без моєї любленної акватінти. А я про неї так солодко, так довго марів! Щож я чинити му? Вдати ся знов до моєї сьвятої заступницї до грапинї Настасиї Івановни Толстої? Соромно! Підожду до завтрого. Поражу ся з моїма щирими друзяками з Н. А. Овсянниковим та з М. О. Брилкиним. Вони люди добрі, сердешні і розумні. Вони напутять мене, що менї чинити в отакому невихідному становищі!

24. Прирадили ми сегоднї ось як: на якийсь час лишити ся менї тутечки, через мою вигадану хоробу, а тим часом написати до грапа Ф. Ш. Толстого і благати, щоб виклопотав менї дозвіл жити в Петербурзї хоч на два роки. За два годи, як Біг поможе, я встигну зробити первістні досьвіди з моєю любою акватінтою.

25. Перечитую потроху по складам і поправляю свого Матроза, та лаю темного переписувача пяницю прапорщика Нечаєва. Перечитуючи по складам свій твір, натурально що не спроміжно менї було уважати на склад мого писання. Запевнив ся тількі в тому, що на́зву сего оповідання не минуче треба перемінити. Доки не приберу своєму „Матрозу“ назви, щоб личила лучче, нехай буде „Прогулка съ пользою и не безъ морали“.

26. Заходив до Варенцова і взяв у єго перечитати двоє чисел — 2 і 3 „Русск. Бесѣды“. В епільозї до „Чорної Ради“, П. А. Кулїш, говорячи про Гоголя, Квітку і про мене грішного, вказує на мене, яко на великого, самостійного поету народного. Чи се не з приятельства.

В 2 ч. „Русск. Бесѣды“, я раюючи перечитав вірші Ф. Тютчева:

„Эты бѣдныя селенья,
— Эта скудная природа“…

27. Вже кількі день зряду стоїть гарна ясна погода. Сегоднї я не витерпів і пішов на вулицю малювати. Змалював церкву пророка Іллї і частину Кремля на другому плянї. Церкву пророка Іллї збудовано р. 1506 на спомин про огняне стріляння, що спасло Нижнїй від Татар і Нагаїв.

28. Погода й сегоднї пустила мене на вулицю малювати. Сяк так змалював церкву Миколая за Почайною, збудовану р. 1372, мабуть теж на память про яке-небудь кровопролитє. По дорозї завернув до мого любого лїкаря Гартвіґа; застав єго в господї, поснїдав, випив вельми доброї вишнівки, власного готовання і в старому, порваному адрес-калїндарі Нижегородському прочитав, що в Княгининському повітї Нижегородської губернїї в селї Вельдеманові жінка хрестянина Мини Марияна р. 1605 в маю місяцю повила сина, знаменитого потім патриярху Никона.

29. Ходив до Трубецького вельми приязного князя-чоловіка. Не застав єго в господї. Обідав у Н. К. Якобі, а по обідї був в театрі: між інчими слухав увертюру з Мейєрберового „Роберта“: грали її в антрактах якоїсь кервавої драми. Чи таки можлива річ, з 20-струментною оркестрою та ще й нетверезою грати яку-будь увертюру, тим наче з Мейєрберового „Роберта“. Прости їх! не відають бо, що творять! Під кінець кервавої драми половина лямп потухла; на тому й скінчив ся велелїпний спектакль.

30. Користуючись з доброї погоди, я зробив прогулку округ міста; з потїхою і не без користи: гуляючи змалював Благовіщенський монастир; стара се будівля, та попсована новими пристрійками. Головна церква і дзвіниця не зовсїм зацїлїли від варварського оновлення. Непорушеними лишило ся тілько дві башти над трапезою. І які-ж вони красунї! Немов дві сосни прекрасні, чисті отроковицї — ґраціозно підвели свої голівки до подателя добра і краси тай дякують єго, що він заступив їх і спас від руки новійшого будівничого. Прекрасна будівля, не надивити ся на неї.

Монастир Благовіщенський заведено в XIV віцї, — завів єго Св. Олексїй митрополїта. До сего часу належать і оті дві прегарні башти. Соборну церкву в монастирі збудовано р. 1649. Місцевість монастиря чарівна.

31. Нарештї ледві сегоднї дочитав мого „Матроза“. Він здав ся менї вельми розтягненим. Може се через те, що читав єго по складам. Перечитаю ще раз в новому примірнику. Коли здаєть ся путящим, одішлю єго до М. С. Щепкина. Нехай, де хоче, там єго і примостить.

У вечері З. П. Ґрас познаємив мене з Мариєю Олександрівною Дороховою, директоркою тутешнього інституту дївочого. Благородна, симпатична женщина. Не вважаючи на своє аристократичне гниле кодло, у неї зберегла ся велика сила простого, незалежного чутя людського — і околишньої міцноти і поваги. Я мимо волї рівняю її до змалювання — свободи — у Барбє (в Собачому Бенкетї). Своєю уривчатою простою бесїдою, рухами і взагалї по статию вона — живо нагадала менї мого незабутнього друга княжну Варвару Миколаївну Репнїну. Ба! колиб більш було подібних женщин — матїрок! тодї-б лакейсько-боярський стан швидко-б у нас перевів ся.

ЛИСТОПАД.

1. Малював патрет М. А. Дорохової. Сеанс був вдячний. Після єго зайшов до Шрейдерса. Зустрів тут любого М. И. Попова і приязного П. В. Лапу. Випив з добрими людьми по чарцї горілки; зістав ся з добрими людьми обідати і за обідом трохи-трохи з добрими людьми не наклюкав ся, наче Селифан той. Шрейдерс зіставляв, щоб я у єго по обідї спочив, але я подякував та рушив до мадам Гільде та там і кинув якір на ніч.

2. Переночувавши в гараздї, і вертаючись до господи, зайшов до Варенцова попращати ся. Він сегоднї їде до Петербурга. Була у мене думка переслати з ним в Москву мого „Матроза“, але-ж мій писар, теж з добрими людьми, загуляв і переписування спинило ся. Досада! Доведеть ся ждати Овсянникова. Коли я збуду з рук отсего прикрого „Матроза?“

Прийшовши до господи, від нїчого робити розгорнув книжку „Отечеств. Записокъ“ і в вічи кинули ся пречудові вірші без назви Е. Тур: „Во время сумерокъ, когда поля и лѣсъ“ і т. д.

(Переписані усї вірші до краю).

3. Сегоднї недїля. Яко людина порядна, я причепурив ся і вийшов з дому, гадаючи провідати моїх добрих знаємих. Першим зайшов до містера Ґранда, — се Англичанин з нігтя до волосини: у єго вперше побачив твори Гоголя видані моїм друзякою П. Кулїшом. Друзяка мій трошки перебаранчив. Видання вийшло трохи партацьке, найначе патрет автора — такий незграбний, що я дивую ся — як отсе знаменитий Йордан дав підписати під ним своє вславлене наймення!

У єго-ж таки у Ґранда, побачив я вперш „Полярную Звѣзду“ Іскандера за рік 1856, том другий. Обкладина, себ то патрети перших наших апостолів-мучеників, вразили мене так тяжко, так скорботно, що я й досї ще не спромігся відпочити від сего темрявого впливу. О! як би то добре було коли-б хто, на спомин отієї скорботної подїї видав медалю. З одного-б боку вибити патрети отсїх великомучеників тай підписати: „перші росийські благовістники волї“, а з другого боку патрет „Не удобозабиваемаго Тормаза“ і під ним підпис: „не перший росийський катюга коронований“.

4. Сегоднї скінчив патрет М. А. Дорохової і її годованки Нїни, нешлюбної донї Пущина, одного з декабристів. На предиво дївчина люба і шпарка. Але мене бере туга, коли я дивлю ся на таких дїтий. Нїкому, тим паче заступникові волї, я не прощаю отакої-о незалежности неморальної, що так туго спутує отсїх бідолашних дїтий нажированих. Нехай вже — який небудь гультай гусарин, — єму можна вибачити, бо він тілько гусарин, а не чоловік! нехай який небудь — дїдич-собачник! він тілько собачник, тай годї; але декабристові, що понїс свого хреста в пустинну Сібір во імя людської волї, не можна вибачити такої незалежности. Коли він не спроможен був стати висше звичайного чоловіка, так не повинен був перед звичайним чоловіком признати себе.

5. Сегоднї провів Варенцова в Петербург і сегоднї-ж одержав через єго листа з Саратова від Костомарова. Учений чудак пише, що він даремне ждав в Петербурзї два тижднї і не схотїв зробити сотню верстов кругу, щоб провідати мене в Нижньому. А скількі-б він надїлив менї радощів своїм несподїваним провіданнєм!! нїчого не пише про свої очи і взагалї про своє здоровя.

6. Написав листи до Костомарова та до моїх астраханських друзяків-земляків. Хоч погода не зовсїм сприяла, але я все таки вийшов на вулицю. З якогось часу почало менї подобати ся вуличне життє: перше сего не було. Нижегородська публіка навіть по недїлям і за ясної години не показуєть ся на вулицї. Велика „Покровка“ — тутешнїй Невский Проспект[37], вдає з себе завждї одноманїтний довгий карантин; а про те менї до вподоби повештати ся годину — другу по сему пустинному карантину. Звідкіж у мене отся дурна вподоба до вулицї? Після десятирічного постниковання я прожогом кинув ся до книжок, об'їв ся і тепер хорую на нестравність в шлунку. Інчої причини такого томливого, неморального бездїлля я не відаю. Малювати нїчого путящого не зможу, не приміркую, та сего не дає і моє житло. Малювати-б патрети за гроші, так нї з кого; а працювати на дурничку — якось неяково. Треба щось придумати задля ріжноманїтности, але що придумати — не тямлю.

Нирнувши в отсе мудре мізковання, чи сочинительство, я несподївано наткнув ся на дім Якобі. Зайшов пообідати. По обідї пішов на чай в гостинну сьвітлицю до бабусь, себ то до M-me Якобі, нїкчемної говорухи, та до її сестри. Поміж ріжних, на її думку за надто цїкавих пригод, з її швидко минулої молодости, вона розповіла менї про Лабзина. Се той Лабзин, що був конференц-секретарем в академії художеств. Він порадив, щоб царського кучера Іллю Байкова академія вибрала своїм поважаним товаришем, бо він близше до царя нїж Аракчеєв. За отсей жарт Аракчеєв заслав єго до Симбірську, тут він і вмер на руках моєї шановної розмовницї. Приємно було менї чути, що отсей значний містик-масон до самої домовини зберіг незалежність мисли і християнську незлобливость.

З Лабзина розмова перейшла на З. А. Анненкова і з неї я довідав ся, що та подїя, про яку Герцен так гарно розповів у своїх споминках про Іванова, стала ся з жінкою З. А. Анненкова, колишньою ґувернанткою мадмуазель Поль. Вона жива ще й досї. Бабусї обіцяли познаємити мене з сією поважаною женщиною. Не скажу, чи швидко я сподоблю ся подивити ся на отсю сьвяту, — що нема їй під пару, — героїню. Здаєть ся на отсю богатирську тему Дюма написав роман.

Балакаючи про патрет Дорохової і її годованки Нїночки, що о то я на сїм тижднї змалював, бабусї повідали менї, що Нїноччина мати проста Якутка і досї ще живе у Ялутаровську. Пущин — Нїноччин батько — займає в Москві якусь значну посаду. Він побрав ся з якоюсь багатиркою-вдовою Коцебу; властиво-б то на те, щоб добре виховати свою Нїночку, так як личить. Гидкий батько.

9. Ото якось ішов я повз Кремль: бачу перед ґубернаторським дворцем здоровий натовп мужиків. — Се здавало ся менї, щось то незвичайне. Отже аж до сегоднї не довідав ся я, що воно й до чого. А сегоднї Овсянников повідав менї, що се за справа.

Хрестяне дїдича Демидова (того самого Демидова-ледаща, — що я знавав у Гатчинї р. 1839 керасирським юнкером. Він тодї не заплатив менї гроший за патрет єго молодої, що я малював). Демидов сей до снаги протранжирив ся; живе в своєму селї і обдирає хрестян. Благі мужички, замісць того, щоб взяти свого грабіжника та просто на суку́ де повісити, прийшли до ґубернатора прохати на пана управи. А ґубернатор, — не в тїмя битий, звелїв посїкти їх різками за те, що вони пішли шукати собі оборони „по начальству“, себ то почали з станового! Цїкаво знати, що воно далї буде?

8. До обіду малював сегоднї патрети M-r і M-me Якобі. У вечері пішов до Веймарна: у єго сегоднї наукове сьвято, значить бенкет. Війшовши до першої сьвітлички — я зовсїм не стямив ся: Вразив мене натовп війскових людий. Отсїх шановних панів давно вже, хвала Богові, я не зустрічаю. Оден з гостий своєю товстою телячою пикою, так живо нагадав менї капітана Косарева, що я ледві, ледві не витяг руки „по швамъ“ та не промовив: „здравія желаю ваше благородіє!“ З отсего огидливого становища вислобонив мене гостинний господар, покликавши мене до частинної сьвітлицї. Тут поміж гостий зустрів я З. А. Анненкова і цїлий вечер вже не розлучав ся з ним.

9. Скінчив патрети Якобі.

10. Одержав від Кулїша книжки: два томи „Записокъ о южной Руси“ і „Чорну Раду“. Яким гарним ориґіналом повинен бути отой Л. Жемчужников, яким би я був щасливим — колиб побачити менї чоловіка, що так щиро, нелицемірно полюбив мою любу, рідну мову і мою прекрасну Україну бідолашну.

11. Сегоднї у мене великий день! урочистий день радісний. Сегоднї одержав лист від моєї сьвятої заступницї Н. Ів. Толстої. Дружнїй, рідний лист. За що вона наділяє мене отсїм невимовним щастєм? І чим я сквітую ся за се несподїване, ясне, сердечне сьвято? Сльози радощів та чиста молитва — от єдина нагорода тобі, моя благородна, сьвята заступнице!

Радить вона менї написати до грапа Ф. П. лист і прохати, щоб попіклував ся, аби менї не боронили приїхати до столицї. Така була і в мене перша думка, та якось соромно було менї турбувати старого; а тепер — йду на те, напишу. Ще просить вона переказати привіт В. Ів. Далю від неї і від якогось П. Жадовського. Я тут не бачив ся з Далем; хоч колись і був знаємий з ним. Отже тепер і прийдеть ся очима лупати. Ну, й по заслузї!

12. Відписав на лист моєї сьвятої заступницї та тодї причепурив ся і пішов до В. Ів. Даля. Та не тямлю сам, з якої речи проминув єго кватеру і зайшов до ад'ютанта тутешнього воєнного ґубернатора, до князя Володимира Федоровича Голицина; се чоловік вельми гарний. Єго біля Севастополя ранено. У слїд мене прийшла й сестра єго, чорнобрива, люба, сердешна людина! Про що у неї туга? про що задумуєть ся отся сантифолїя, що ледві розцьвіла? Від князя зайшов до єго зятя, Олександра Петровича Варенцова: тут пообідав, послухав машинної музики і рушив в театер. Усе було добре, опріч панї Василєвої! думала — бідненька-причарувати публїку своїм фанданго і зовсїм не надїла штанів! Який варварський тямок про штуку! Климовський в ролї Пилипа IV. був дуже добрий; убрав ся зграбно і відповідно патрету сего гішпанського державця. Взагалї драма „Мати-Гішпанка“ так собі! звичайна!

13. Сегоднї написав, а пошлю завтра лист просьбу до грапа Ф. П. Толстого. Благаю, щоб попрохав, кого там треба, аби дозволено менї жити в Петербурзї і ходити в академію. Здаєть ся, лист удав ся добре. Овсянников каже, що під нужду з мене був би неаби-який писака прозьб. Побачимо, чи пожнемо плоди з сего хитрого твору.

Сегоднї-ж написав листа до М. С. Щепкина: прохаю, щоб побачити ся нам денебудь на хуторі в околицях Москви. О! який я був би радий побачити отсего славного артисту-ветерана!

14. Почав патрет M-me Варенцової. Дебела, кавалєр ґард-панї. Жіночливого нема нїчого, навіть самої звичайної дженджуристости нема.

15. Одержав листа від мого любого Бронислава[38]: вболїває, що єго батько занедужав. Рекомендує менї свою приятельку, якусь Олену Скирмонд. Вона, каже, кохає штуку, любить маріти і взагалї людина екцентрична. Се теж не добре; але-ж все таки лїпше нїж нова моя знаєма Варенцова. Правда, що й вона людина екцентрична; тількі вона згуртувала ся не на поезиї, не на штуцї, а на конюшнї, та на псарнї. А про те!.. може і се свого кодла поезия!

16. Скінчив патрет своєї голїнної амазонки і почав малювати з дитини її любої. Хлопчик лїт пяти; мазун, буде колись собачником, камер-юнкером і взагалї людиною ледачою.

17. Був з візитом у В. І. Даля. Добре зробив, що нарештї таки відважив ся на сей візит. Даль повитав мене вельми привітливо. Розпитував про своїх оренбурських знаємих, що не бачив їх з року 1850 і прохав мене заходити до єго по просту, яко до старого приятеля. Не мину покористувати ся з таких приязних запросин, тим паче, що мої нижгородські знаємі почали потроху ледащіти.

18. Сеанс у Варенцової вийшов якийсь млявий, невданий. Від Варенцової зайшов я по сусїдству до її великого приятеля, до князя Голицина. Тут була молодша єго сестра ота люба, задумана. Вражіння невданого сеанса, немов вітром розвіяло. Налюбувавшись з сего рахманного творіння, я цїлий день був щасливим. Як-то животворно, чудово краса впливає на душу чоловіка!

19. На превелику втїху загальну скінчив сегоднї патрет подібної до гусарина M-me Варенцової і пришлого її собачника-сина. Вона надзвичайно задоволена з патрету, бо він походить на якусь дженджуристу нїмфу в одежі амазонки і з хлистиком в руцї, а я ще більш задоволений, що нарештї розвязав ся з отсією вайловатою Бабелиною.

(20. 21. 22. 23. 24 і 25 листопаду в Журналї нїчого не записано).

26. Хотїв був я зовсїм кинути свій монотонний журнал, але-ж сегоднї склало ся таке, чого нїколи не притрапляло ся. Шрейдерс, Кандинский і Фрейлїх прохали намалювати їх патрети і попереду дали за се гроші. Я нїколи досї не брав попереду гроший за роботу, а сегоднї взяв. І „добре помогоричувавши“, пішов до чарівної семї m-me Гільде, там заночував, і там украдено у мене гроші, 125 карб. Так менї й треба! Не бери попереду незароблених гроший! Прихожу вранцї до господи — друге лихо: у ночі переїздив Федор Лазаревський. Був у Даля і посилав шукати мене по всему місту. Звістно не знайшов. А тепер єго картка — лежить у мене на столї — яко страшний докір совісти.

27. Чи по волї, чи по неволї, а мусив сегоднї обідати у Даля і вигадати незвичайну пригоду, що нїби стала ся зо мною минулої ночи. Замісць брехнї фіґурної, я висловив брехню ляконїчну: їздив, кажу, з Брилкиним до Балахни ради власної розваги. На тому й кінець!

28. Жаль мене взяв за незароблені гроші: досадуючи, пішов я до Кудлая прохати, чи не запоможе полїция моєму лиху. Кудлай сам хворий; не може вийти з хати; обіцяв ся завтра вирядити до мене одного з своїх підручників, якогось завзятого доку. Побачимо, чи сотворить чудо той дока.

29. Сегоднї вранцї, — дожидаючи сподїваного доки, написав листа до М. Лазаревського про оту-о безталанну ніч і єму переказав ту саму брехню, що й Далеви. Одна брехня веде за собою другу. Се вже звичайна річ.

В першій годинї прийшов до мене дока. Розповів я єму свою пригоду і обіцяв єму за працю 25 карб. Овва! скількі він не пильнував, а добутку жадного нема. Що з воза впало, те пропало. Значить, про сю паскудну пригоду нїчого більш і думати. Так я і вчинив. Пішов обідати до Шрейдерса, та з досади трохи знов не нализав ся. По обідї знов завернув до тієїж таки підступної m-me Гільде. Бач яка християнська незлобивість! Трохи перепочив середь її чарівної родини та о 7-ій годинї у вечері пішов до князя Голицина. Тут були й леви тутешнього театру — Климовський і Владимиров. — Балакуни вони і мабуть гарні люди. Князь перечитав менї своє „Впечатлѣніе послѣ боя“. Не важні вражіння! Потім була бесїда про переклади Курочкина з творів Беранже. Я прочитав з памяти не переклад, а ориґінальні вірші Курочкина. Щоб не забути сего гарного твору, завожу єго до своїх записок. „Какъ въ наши лучшіе года“ і т. д.

30. Сегоднї розпочав патрети в ґрупі своїх щедрих приятелїв. Не скажу, чи вийде що з отсієї вигадки. Приятелї не ретельні на сеансах; а в роботї річ се важна. Побачу, що буде далї: коли сеанси затягнуть ся, так намалюю патрет кожного олівцем та на тому й скінчу рахунок з приятелями, але вельми-б я сего не хотїв; тим паче, що сподїваний малюнок сепією дуже добре згуртував ся і я бажав би довг свій поквітувати достойно.

ГРУДЕНЬ.

Прийшов лист від М. С. Щепкина. Кличе побачити ся з ним в селї Никольському (се маєтність сина єго). Коли-ж нема у мене на отсю подоріж зайвих гроший (125 карб. були у мене зовсїм зайвими!), так він обіцяє приїхати до мене сюди. От би звеселив він мене і своїх тутешнїх поклонників! Напишу до єго — нехай їде сюди; та нехай на тутешнїй убогій сценї трусне старими кістками. А воно буде саме до шмиги! тепер тут дворянські вибори.

Після сеансу у Шрейдерса, пообідавши у Фрейлїха, несподївано опинив ся я на півпяному музичному вечері в дорогового офіцера — Ультрамарка. Тут почув такого віртуозу на роялї, на якого й не сподївав ся в такому закутку як Нижнїй-Новгород. Сей віртуоза — якийсь Татаринов. Між інчого — він грав кільки уривків з „Пророка“ і з „Гуґенотів“ Мейербера. Гра єго перенесла мене на семе небо.

2. Сегоднї зробив візит моєму натхненому віртуозові Татаринову і бачив у єго те, чого й не гадав собі у Н. Новгородї: бачив у єго Гюдена сущого, велелїпного! Дві отаких прекрасних несподїванки за оден раз — се високе і рідке раювання. Але щож за варвари Нижегородцї: вони знають Татаринова тілько яко урядника товариства, що будує залїзницю! а про малюнок Гюдена, навіть про самого Гюдена — чи й чув хто, опріч старого Улибашева. З ним я сегоднї спізнав ся в театрі. Се відомий біограф і критик Бетховена[39] і раз-у-разний провідач тутешнього театра.

3. Три днї зряду все несподїванки, та несподїванки все гарні. Се велика рідкість в тутешньому монотонному житю. Сегоднї провідав мене Густав Василевич Кебер. Завсїгди несподїваний гість. Він великий приятель Ф. Лазаревського; а сей, виїздячи з Нижнього, препоручив єму побачити ся зо мною. Добрий Густав Василевич сегоднї і справив препоруку свого і мого друга. Коли-б більш таких несподїванок, як би гарно проходили днї нашого життя.

4. Написав листи до Щепкина і до Кулїша. Прошу їх — моїх великих друзяків, покинути усякі житєві, чи службові клопоти та приїхати тижднїв на два до мене, а „аще совість не зазрить“, так і на довше. Який би я був щасливий, коли-б стало ся так, як бажаю! Ачей же може й станеть ся!

(5, 6 і 7 грудня не записано).

8. Усї отсї чотири днї писав поему. Назви ще не прибрав. Здаєть ся назву її „Неофітами“, або — перші християне. Добре, коли-б Щепкин не зрадив мене. Отсю поему я присьвячую єму і вельми превельми хотїв би я перечитати її єму і послухати єго певну і приязну думку про неї. Не відаю, коли я візьму ся за „Дервиша і Сатрапа“, але почуваю, що мене вельми тягне писати.

9. В товаристві чесних артистів Климовського, Владимирова та Платонова сьвяткував іменини загальної, а найпаче театральної красунї Ганни Дмитровни; а як її на призвище — то й не скажу. Сьвяткував не лукаво, по просту мовити: відповідно нагодї і місцю; се-б то на некористь чарівній родинї m-me Гільде.

10. У вечері сегоднї Варенцов вернув ся з Петербурга і привіз до мене лист від Кулїша і єго „Граматку“, тільки що надруковану. Як гарно, розумно і благородно скомпоновано отсего цїлком нового букваря! Дай Боже, щоб він приняв ся серед нашого бідолашного народу. Се перший вільний промінь сьвіту, що може зазирнути до здавленної панами голови невольничої.

Варенцов привіз менї з Москви поклон од Щепкина, а від Бодянського поклон і коштовний подарунок — книжку єго „о времени происхожденія славянскихъ письменъ“, в книзї є й зразки давних славянських лїтер. Сердечне дякую Осипові Максимовичу за єго коштовний дарунок. Єго книжка вельми поповнила наше письменство історичне.

Ще привіз він для Н. Н. Якобі патрет нашого відомого еміґранта апостола Герцена; патрет мальований олівцем, і повинно — добре похожий, бо не походить на малюнки такого роду. Але-ж хоч би він і не походив, так я все таки зроблю з єго список для себе, шануючи наймення сего сьвятого чоловіка.

(Тутечки намальований патрет Олександра Івановича Герцена).

(11-го нїчого не записано).

12. Сегоднї бачив в театрі „Станціоннаго Смотрителя“ — Пушкина. Я завжде був проти перероблювання; а отсей перероблений твір пішов дивити ся, не маючи що робити.

Отже показало ся, що переріб зроблено рукою майстера доброго; а грали єго на сценї незвичайно добре; найначе другу справу і сцени з трейтьої виконали так трагічно-натурально, що хоч би й найґенїяльному артистові, так булоб добре. Слава тобі, добродїю Владимиров! Слава й тобі, дядино Трусова! ти так натурально — люто справила ролю дїдички Лепёшкиної, що перед тобою зблїдла й сама Коробочка. Взагалї ансамбль драми вийшов таким прегарним, на якого я ніколи не сподївав ся. Коли-б були вусаті, абшитовані гусарини-дїдичі не гомонїли в льожі, так би я вийшов з театру зовсїм задоволений. До слова про дїдичів. Їх тепер видимо невидимо наїхало до Нижнього; — бачте — вибори. Усї вони, як один, з бородами і з вусами в гусарських, уланських і в інчих убраннях кінницї. Піхотинцїв, або моряків щось невидко. Розмовляють по між себе тількі по француському. Пиячать і гомонять в театрі: чутка йде, що орґанїзують опозицию проти визволення крепаків… Сущіе значить Французи!

13. Одержав листи від Щепкина і від Лазаревського. Старий друзяка пише, що приїде до мене на Різдво колядувати. Добрий друг, щирий! У єго на думцї подарувати Нижегородцям кільки спектаклїв. Який велелїпний праздниковий подарунок.

Лазаревський між інчого пише, що через Л. Жемчужникова одержав для мене 175 р.; а від кого — сказано — не говорити. Таємна жертва — великодушна. Чим же я за отсю щиру жертву поквітую з вами, мої добрі, великодушні земляки? Вольною, щирою піснею; піснею подяки і молитви.

Сегоднї беру ся за „Сатрапа і Дервиша“. Як дасть Біг успішно скінчити, присьвячу щедрим, честним і благородним землякам моїм. Хочеть ся менї написати „Сатрапа“ епопеєю. Се форма для мене зовсїм нова. Не відаю, як я з нею полажу.

14. У вечері пішов до старого Улибишова з доброю надїєю послухати музики. Старий нездужає і не приймає гостий. Вертаючи до господи, зустрів на вулицї недавню іменинницю. Вона, не зовсїм і проти моєї волї, повела мене в маскарад. Маскарад у Нижньому річ ориґінальна і рідка. Се те, що в Петербурзї у Марцїнкевича — танц-кляси: опріч невеличкої одміни в убраннях, усї подробицї ті самісенькі. Там спектакль кінчають пяні черкеси, а тут просто офіцерня з запомогою приїзжих дїдичів-Французів. Одно слово блискучий маскарад!

15. Через В. І. Даля одержав листа від Ф. Лазаревського. Пише, що незабаром поїде кудись знов через Нижнїй і просить, щоб я не їздив в Балахну. Не поїду, цур їй!

17. У вечері пішов до В. І. Даля переказати єму глибоке поважаннє від Ф. Лазаревського. Після привітання і переказу поважання, одна з дочок Даля сїла до роялї і почала частувати мене українськими піснями. Вже-ж пак — я був у восхитї, та не від попсованих пісень, а від простосердої ввічливости Далївни. Спостерігши, що вона доволї сьміливо орудує струментом я прохав її заграти що небудь з Шопена. Але мого коханця саме й не було і Далївна, замісць єго, заграла увертюру з „Гуґенотів“ Мейербера. На предиво менї отсей ґенїяльний твір вона виконала лучче, нїж я сподївав ся. Сумірна артистка пішла до своїх покоїв, а ми з В. Ів. якось несподївано зачепили в розмові Давидові псальми і взагалї Біблїю. Спостерігши, що я не байдужний до стародавної поезиї, Даль спитав у мене, чи читав я Апокалїпсис? Я відповів, що читав, та нїчого не зрозумів. Він взяв ся з'ясовувати менї розум і поезию отієї богонатхненної нїсенїтницї і нарештї подав менї перечитати власний єго переклад „Откровення“ з коментарями і прохав, щоб я, перечитавши, повідав єму мою думку. Не до душі менї останнє; без сієї умови, можна-б не читавши, подякувати, а тепереньки треба читати. Побачимо, що воно за зьвір в перекладї.

17. Одержав листа від П. Кулїша: відмовляє побачити ся тутечки зі мною; не через те, щоб бракувало часу і бажання, а через те, щоб з сего не пішло якого такого пащиковання, що може загаяти мій поворот до столицї. Я майже згоден на се. Він одрікаєть ся од журнала, про який я писав до єго; лаштує материял на 3 т. „Записокъ о южной Руси“ і почав писати щось серіозне, але що саме — того не каже.

У вечері був на бенефісї Климовського; грали добре, а про те дообіденний сон Островського менї не подобав ся. Переказ і переказ млявий. Останнє йшло — так собі, опріч попурі, що просьпівав в антрактї бенефіциянт, він же і скомпонував єго.

18.

Читалъ и сердцемъ сокрушился —
Зачѣмъ читать учился.

Читаючи ориґінал, се-б то переклад Апокалїпсиса на мову славянську, приходить гадка, що апостол писав єго про своїх неофітів і щоб закрити від приставів певний розум свого напучування, уживав умовлених виразів. А може бути єго кермувала і мета материяльна — щоб пристави подумали, що старий збожеволїв і верзе нїсенїтницю і тодї може швидче визволять єго з заслання. Остання гадка здаєть ся менї більш подібною до правди. З якої-ж речи така розумна людина як Даль перекладав і товмачив отсю алєґоричну нїсенїтницю? Не тямлю! І з якою думкою дав він менї перечитати свій убогий твір? Чи не міркує він завести в Нижньому катедру теольоґії і зробити мене своїм неофітом? Ледві чи так! Яку-ж думку я єму висловлю про єго чудорнацький твір? Мушу брехати. А через що? Просто ради ввічливости. Яка лукава ввічливість! Не тямлю достоменної причини, а мабуть вона є. Даль не придбав тут собі доброї слави, а чому? — Все таки не відаю. Якийсь тутешнїй гострослов скомпонував на єго навіть епіграму. Ось вона яка:

„У насъ было три артиста:
Двухъ не стало, это жаль;
Но пока здѣсь будетъ Даль,
Все, какъ будто бы, нечисто.

19. Учитель Француської мови в ґімназиї Брас росказав менї не давно жахливу подїю в Москві. Траґедия такого змісту. Ловкий, молодий ґвардіон привіз на залїзницї молоду дївчину, — красуню наче янгол. Привіз її до якогось не вельми публичного готелю. Погуляв з нею, як кажуть: „на славу“ — кільки день тай зник, покинувши її квітувати ся з господарем готелю. А у неї нї гроший нї пашпорту! вона втїкла з дому з своїм коханком, щоб в Москві звінчати ся з ним. Зник він і кінцї в воду. Господар готелю, людина обметана, подивившись на красуню, імкнув головою і підослав до неї зводницю. Зводниця приголубила її, заплатила набор в готелї і взяла її до себе на кватеру. Другого, чи трейтього дня вона утїкла від „доброї бабусї“ і прийшла до „частного пристава“[40]. Слїдом за нею туди-ж і патронка її, дала хабаря приставу. Пристав не вважаючи на всї змагання дївчини, що вона шляхтянка, що вона дочка єнерала, взяв тай вибив її різками, а тодї послав її в робітницький дім. Вона там за кільки день і Богу душу від дала. Жахлива подїя! І все отсе припадає на військових! Огидливий стан!

20. Під кермою п. Голиньскої і п. Варенцова охочі благородні субєкти лагодять спектакль з добродїйною метою. Спектакль складаєть ся з живих картин, та з концерта.

Мене, яко маляря, покликав сегоднї Варенцов на репетицию, властиво про живі картини; се-б то — як лїпше осьвітити оті безглузді картини. Я собі простосердо і осьвітив одну так, що головна фіґура осьвітлена, а останнї в півтонї. Осьвітлення вийшло доволї ефектним. Але загомонїли мізерні матусї: з якої мовляв речи, осьвітили тількі одну? хиба наші дочки гірш за неї? Їх зовсїм не видко буде; про них тільки й знатимуть, що з афішки. Я плюнув і хотїв утїкти та Мария Олександрівна Дорохова спинила мене і прохала постановити і осьвітити її Ниночку. Ниночка не красуня, але в картинї вийшла чарівною. Чадолюбні матусї, хоч і спостерегли, в чому сила, одначе не згодили ся, щоб їх дочки лишили ся в півтонї. Сегоднї повинен би виїхати з Москви М. С. Щепкин. Ох! як би він добре зробив, коли-б виїхав! Після завтрого були-б у мене радощі поцїлувати мого старого, мого єдиного друга.

21. Сегоднї одібрав листа від М. С. Щепкина. Сегоднї він виїхав з Москви. Після завтрого я обійму мого старого, мого щирого друга. Який я щасливий з отсієї щирої приязни. Не богатьох з нас надїляє Бог такими повними радощами. І вельми-вельми не багацько таких людий, що доживши до восьмого десятку, зберегли таку поетичну сьвіжість серця як М. С. Щасливий патриярха — артист!

Сегоднї-ж одібрав листа і від моєї сьвятої заступницї, від грапинї Настазиї Івановни Толстої. Вона пише, що лист мій до грапа Ф. Ів., на різдвяних сьвятах буде переданий М. Н. і подає менї адресу Н. О. Осипова. Боже! чи скоро я побачу мою академію? чи скоро обійму мою сьвяту заступницю?

Спектакль з добродїйною метою удав ся добре, опріч живих картин та народного гимну. Ниночка Пущина була чарівною.

(22 і 23 грудня не записано).

24. Праздникам праздник і торжество єсть із торжеств! О трейтїй годинї в ночи приїхав Михайло Семенович Щепкин!

(25, 26, 27 і 28 не записано нїчого).

29. В 1 годинї ночи поїхав від мене М. С. Щепкин. Я, Овсянников, Брилкин і Олїйников провели мого великого друга до першої станциї і рівно в 3 год. вернули ся до дому. Шість день, шість день повного радісно-торжественного життя! І чим я відплачу́ тобі, мій старий, мій єдиний друже! чим я заплачу́ тобі, за отсе щастє? за отсї радісні, солодкі сльози? Любовю? Але-ж я давно люблю тебе, тай хто, знаючи тебе, не любить? Так чим же? Молитвою? Опріч щирої молитви за тебе я нїчого не маю.

30. Я все ще не прийду в себе після чарівного гарного видїння. Все ще у мене перед вічми стоять: Городничий, Матрос, Михайло Чупрун і Любим Торцов. Але яскравійш і промінисто блискуче за великого артисти стоїть великий чоловік, що рахманно так усьміхаєть ся, мій друзяка єдиний, щирий, мій незабутнїй Михайло Семенович Щепкін.



1858.
СЇЧЕНЬ.

Новий рік по приятельски весело зустрів в родинї М. І. Брилкина.

Отже хоч як весело зустріли ми новий рік, а як прийшов я до господи, стало менї нудно. Трохи понудившись, пішов я до чарівної семї m-me Гільде. Але нудота і тут не покинула мене; і я з храму Прияпа пішов до утренї; тут ще гірш! на похміллє сьпівали так, що я заткнув вуха, та швидче геть з церкви. Прийшовши до господи, я неумисне взяв Біблїю, розгорнув і бачу шматочок паперу; на єму Олїйников з вуст Михайла Семеновича записав байку. З сієї знахідки я так зрадїв, що зараз же взяв ся переписувати її. Ось вона:

По улицѣ и длинной и широкой
И на большомъ дворѣ стоитъ богатый домъ,
И со двора разносится далеко
Зловоніе кругомъ.
А виноватъ хозяинъ въ томъ.
Хозяинъ нашъ прекрасный, но упрямый,
(Мнѣ дворникъ говоритъ),
Раскапивать велитъ памойную онъ яму,
А чистить не велитъ.
Зачѣмъ раскапивать заглохшее дермо,
И не казнить воровъ, не предавать ихъ страму;
Не лучшель облегчить народное ярмо
И вычистить велѣть помойную ту яму?

Кажуть, що отсю байку скомпонував московський актор Ленський. Се не походить на водевільний куплєт. Отся байка так добродїйно вплинула на мене, що я дописуючи останнього рядка, вже спав.

Сегоднї я познаємив з родиною Брилкина любу Катерину Борисівну Піунову (акторку). Вона з сієї знаємости в восхитї і не знає як мене і дякувати.

О! як добродїйне вплинув Михайло Семенович на отсе любе і талановите створіння! Вона виросла, покращала, порозумнїйшала після „Москаля Чарівника, — де вона грала ролю Тетяни, і справила ту роль так чарівливо, що публїка з восхиту просто ревла. М. С. мовив до мене, що вона перша артистка, з якою він, раюючи, справляв Михайла Чупруна і що знаменита Самойлова, як прирівняти до скромної Піунової — просто салдатка.

2. Добрий Олїйников передав менї сегоднї вірші Курочкина „На смерть Беранже“: та їх так препогано переписано, що я ледві спроміг ся прочитати. Одначе-ж прочитав і записав собі на спомин. Гарні, сердешні вірші.

(Записані й вірші:

 17 Юля 1857 г.
 Зачѣмъ Парнассъ волнуется опять?
На площадяхъ и улицахъ солдаты? і т. д.)

3. Одержав від Кулїша листа і 250 руб. Се гроші з продажи тих моїх малюнків, що через Залїского послав я з Новопетровського. Залїский доручив їх Сїряковскому, а від Сїряковского жадної звістки не було про них і я зовсїм не відав, де вони. Не відаю, яким чином вони опинили ся в руках Кулїша, а він знайшов якогось щедрого земляка, охочого до малюнків. От менї 250 руб. — буцїм той подарунок на новий рік. Спасибіг єму.

4. Цїлий день писав листи. Обовязок нудний, але неминучий. Написав шість листів і між ними до автора „Семейної хронїки“. Він через Щепкина прислав менї екземпляр своєї чарівної хронїки. До Кулїша послав своїх „Неофітів“. Цїкаво менї знати єго думку про отсей мій новий твір.

В годинї 8 у вечері провів свого господаря Овсяникова, він поїхав до Петербурга. Потім пішов в маскарад до Варенцова, директора театру і познаємив ся тут з доктором Рейковським: чоловік учений і вельми інтересний.

5. Вернув ся з Москви той почтар, що проводив Михайла Семеновича і привіз менї від єго листа і чотирі примірники єго патрету, щоб роздав своїм приятелям в Нижньому-Новгородї. Листа свого скінчив він сумною звісткою, що зустріла єго на порозї єго хати: син єго Дмитро вмер заграницею.

6. Сегоднї Піунова в ролї Простушки (жарт Ленського) була такою гарненькою, що не то що московській, чи петербурській, а хоч би й парижській публицї, так би сподобала ся! Шкода, що вона румянить ся. Я їй скажу про се. В ролї Тетяни (Москаль Чарівник) вона очевидячки лїпшає: коли замужство не пошкодить їй, з неї виробить ся самостійна велика артистка.

7. Круликевич, вертаючись до рідного краю з заслання (з берегів Сир-Дарї), довідав ся, що я перебуваю в Нижньому і сегоднї провідав мене. Переказав менї чимало степових неінтересних новин, а між ними є одна огидливо-інтересна. Байстрюк гнилого сатрапа Перовського власною рукою зарізав свого „деньщика“[41]; за се єго тільки повернули з офіцера на салдата; але-ж мізерна душа не винесла і такої „всемилостивійшої“ кари: небавом він вмер, чи отруїв ся. Туди й дорога. Виходить, що яблучко не далеко відкотило ся від яблунї. Мати отсего легкодухого тигреняти, жінка якогось барона Зальца і куплена к… роспутного сатрапа. Раз — якось, сїдаючи до обіду, вона розгнївалась на покоївку, тай луснула її праскою по голові. Покоївку поховали та на тому всемогутній сатрап справу і скінчив! Ой Миколо, Миколо! Які люті були у тебе підручники! „По Сенькѣ и шапка!“…

8. З сегоднїшнього дня я займаю дві кватери: стару у Овсянникова, а нову у Шрейдерса. Тепер тільки наробити довгів, а сховати ся є куди.

9. Сегоднї на новій кватері у Шрейдерса намалював патрет з Олїйникова, за те умовили ся — він напише фелєтонну статтю до „Москов. Вѣд.“ про перебування в Нижньому М. С. Щепкина. Добре, коли-б справдив.

10. Намалював патрет з Шрейдерса. Добре вдав ся. Значить частину довгу сквітував. Треба ще намалювати патрети з Фрейлїха і Кандинського. Тоді квіт! Але коли я се зроблю, — про те не скажу!

11. Сегоднї субота. По суботах я і люба Катерина Борисівна Піунова обідаємо у М. О. Дорохової. Але-ж сегоднї мусїв я не зазнати сїх радощів і моя люба товаришка пішла сама з патретом М. С. Щепкина, що прислав він на подарунок Мариї Олександрівнї. Я поїхав провести до першої станциї на Казанському шляху мого привабливого, благородного капітана В. В. Кишкина. Сумно розлучати ся з такими добрими людьми, як отсей симпатичний Кишкин. Вернувшись до господи, я почув себе зовсїм сиротою. Але тяжка моя самітність була недовгою; зараз я згадав, що я оден з людий щасливих на сему сьвітї. М. С. Щепкин, виїздячи з Нижнього, прохав мене полюбити єго любу Тетяну — M-me Піунову, а я достотно виконав єго дружне прохання. А сегоднї Кишкин, прощаючись з слїзьми на очах, прохав полюбити єго рахманну любленицю Вариньку Остафієву. І я, маючи такі любі обовязки, нужу ся! Дурень, дурень, а в школї вчив ся! Остафієва поїхала кудись за місто. В 7-ій годинї вечера я пішов до Піунової. Вона була в господї. Я переказав їй вірші Курочкина „Какъ въ наши лучшіе года“; а вона прочитала менї дещо з творів Кольцова, а потім трохи що не всї байки Крилова. Я з сего імпровізованого лїтературного вечера був у восхитї і вернув ся до господи зовсїм щасливим. Вона любить читання: значить вона далеко сягне в своїй штуцї. Дай Боже, щоб справдило ся моє віщування.

12. Не ради недїлї і не з сьвітовим бридким візитом пішов я сегоднї до небоги тутешнього ґубернатора до П. М. Голинської. Мій щирий Михайло Семенович прохав передати їй єго патрет і поклон. В величезній гостинній округи бабусї Шаховської і Голинської сидїли холодні чепуристі офіцияльні постаті. Після привітання, ледві я присїв, як і на мене повіяло холодом від сего товариства. Війшов сам ґубернатор. Я повітав єго з нагородою „Анны“ через плече; попрощав ся і пішов разом з Е. А. Бабкиним, заїхав до єго на кватеру, взяв у єго Пушкина і Гоголя і повіз до Піунової. Прочитав її сцени з часів лицарських і нагрів свою душу, нахоложену ґубернаторським холодом. Вона перечитала менї „Каменнаго Гостя“, тодї поїхали ми до Брилкиних обідати. По обідї М. А. Ґрас повезла Піунову в театер, куди і я пішов, зовсїм задоволений, що день, який почав ся таким холодом, скінчив ся таким гарним теплом.

13. Бабкин подарував менї прегарну акватінту, на нїй змальовано смерть Людвика XVI, а я сегоднї — за отой-о малюнок, змалював єго власну особу, вийшло доволї вдатно. Вечер пробув у любого юнака віртуоза-віолончелїсти Веселовського. Вернувшись до господи застав на столї листа від Серґія Тимофієвича Аксакова. Найприязнїйший, сердешний лист. На кінцї листу додає, що мій „Матрос“ рушив нарештї. Він передав єго Каткову, редактору „Русскаго Вѣстника“. Сподїваючись на прийшле благо, беру ся переписувати другу частину „Матроса“.

14. Сегоднї зайшов до Піунової. Бесїду зняли, що небавом кінець її театрального року і що треба міркувати про оновлення контракту. Їй, бідненькій, страх як не хочеть ся зіставати ся в Нижньому Новгородї і не тямить вона, куди-б єго подати ся. Є охота до Казанї, але-ж там страшно їй якоїсь Прокофієвої — великої інтриґантки. Щоб запомогти їй в отсїй лихій годинї, я напишу до директора харьківського театру і прохатиму М. С. Щепкина, щоб і він потяг руку за неї. Як би то добре було перебрати ся їй до Харькова.

15. Не відкладаючи в довгу торбу, сегоднї-ж написав листа в Харків до директора театру — до мого великого друга, який то вийде добуток з моїх не хитрих заходів.

16. Вже хотїв скінчити листа до мого великого друга та згадав собі, що сегоднї не почтовий день. Покинув листа і взяв ся за „Матроса“. Невимовно нудна робота. Письменникам треба платити властиво не за написання, а за переписування їм своїх творів. У вечері, вернувшись з театру, застав листа від мого ґенїяльного друга. От і добре, що я свого листа не скінчив. Між інчим пише він, що вже пустив між люди мої малюнки. Спасибіг єму жвавому.

17. Скінчив недокінченого листа, одіслав на почту і взяв ся за „Матроса“.

18. Сегоднї чимало таки здивував ся я, зустрівши у Брилкина давного мого поклонника щирого В. Н. Погожева. Він тут по якимсь справам служби і завтра їде в Москву.

19. Сегоднї моя возлюбленниця ще раз грала ролю Тетяни: чарівна, як вперше. Але Климовський в ролї Чупруна і мімікою і вимовою —  вандал! Постоли плїв — варвар та тільки шкодив і моїй любій Тетянї.

20. Сегоднї у мене день провід: доктора Кутерема, Кебера, Шрейдерса і Фрейлїха провів в Петербург, а Брилкина в Казань. Він поїхав на якийсь товариський завод, що біля Казанї.

21. Бенефіс любоньки Піунової. Театер повнїсенький! Бенефіциянтка-чарівниця. Яка гарна тема на ґазетну статейку! А що? чи не спробувать би? Попробуймо!

22. Переїздячи через Нижнїй до Вятки на службу, провідав мене сегоднї Яків Лазаревський. Він не що-давно з України. Розповів про сьвіжі гидоти в моєму рідному краю. Між інчим розповів про сумну ворохобню Катеринославську р. 1856 і про свого родича Н. В. Білозерського. Сей філянтроп-дїдич так обдер своїх крепаків, що вони склали про єго пісню, котра кінчить ся ось як:

А в нашого Білозера
Сивая кобила;
Бодай же єго побила
Лихая година.
А в нашого Білозера
Червоная хустка;
Ой не одна в селї хата
Остала ся пустка.

Невинна, простосерда пімста.

23. „Дочь втораго Полка“ нїкчемнїйший твір Донїчеті. Лїбрето — нїсенїтниця і не натурально. — Небіжчикові нашому Тормазу[42], мабуть вельми до вподоби припадав отсей твір-неотеса. Та чи не по єго заказу він і сплодив ся на сьвіт божий. Я памятаю, що в Петербурзї сю оперетку грали колись при єму з великою дисциплїною. Тепер вона і отсю свою найбільшу вагу згубила. Щоб сказав на се Тормаз? Він би Ґедеонова [43]) закинув на місяць на гобвахту.

Старенька Шмідгоф в ролї Мариї просто бридка. А мій коханець Владимиров в ролї старого дворецького Маркізи — був теж бридкий.

24. Одержав листи від Кулїша і від М. Лазаревського.

25. Одержав листа від Костомарова: докоряє, що мовчу. Я, таки справдї за се винен перед ним. Але що писати? про що писати? Хиба, що я тутечки нужу ся і нїчого не роблю. Та, нарештї, і не спроможен нїчого робити. Лїпше вже мовчати — як переливати з пустого в порожне.

26. Масницю зустрів катаннєм за місто. Підмовив до сего і любу Піунову з родиною. Вона згодила ся і ми поїхали в село Бор. В якомусь шинку напили ся чаю, а вертаючись вона все сьпівала відомої весїльної, чи „сьвятошної“ піснї:

„Меня миленькій — онъ журилъ-бранилъ;
Онъ журилъ, бранилъ, добромъ говорилъ:
Ай люли, люли выговоривалъ:
Не ходи дѣвка молода замужъ,
Наберись дѣвка ума-разума,
Ума-разума, да сундукъ добра,
Да сундукъ добра, коробокъ холста“.

Жидівська завязь у московському чоловікови. Без віна він не може навіть покохати.

27. В церкві Покрови правили похорон над тїлом Д. А. Улибишева, знаменитого критика і біоґрафа Бетховена і Моцарта.

28. Микола Петрович Болтин, ґуберський дворянський маршал, висловив бажаннє познаємити ся зі мною. Я радо вволив єго бажання і не каю ся. Він розумно і благородно мислить, горяче спочуває питанню про знесеннє крепацтва і сердечно піклуєть ся про орґанїзацию комітету, що повинен розвязати сю справу в Нижеродщинї.

29. Партацький бенефіс панї Василєвої і пащиковання.

30. (Чужою рукою) Кохана і високоповажана Катерино Борисовно! Я сам принїс до вас книжки і принїс їх на те, щоб ви їх перечитали. Але ви, не прочитавши їх, вернули до мене. Як менї з'ясувати ваш вчинок? Се менї памороки захмарує тим паче, коли взяти на увагу нашу сегоднїшню розмову. Се може, відповідь на моє сватання? Коли так, дак будьте ласкаві, висловіть її виразнїйш. Се дїло для мене занадто важне. Я вас кохаю і кажу вам про се просто без всяких восхитів і вигуків. Ви занадто розумні, щоб вимагати від мене палкого висловлювання кохання, а я занадто шаную і кохаю вас, щоб уживати тих дурниць, яких уживають люди звичайно. Побрати ся з вами се для мене величезнїйше щастя а відректи ся від сієї думки — буде трудно. Але-ж, коли вже судило ся инакше, коли, на моє безталання, я не до вподоби вам і коли вертання назад до мене книжок — визначує — гарбуза, — так нїчого дїяти! мушу корити ся долї. Але-ж в усякому разї нї моє почуття, нї моя шаноба до вас не перемінять ся. Коли ви не можете чи не хочете стати зі мною в парі, так лишіть менї хоча єдину утїху — бути вашим другом та за сталу мою прихильність і шанобу придбати вашу добру приязнь і пошану.

Сподїваю ся на відповідь, що скаже мою долю. Прихильний до вас, що глибоко кохає вас Тарас Шевченко.

31. Зовсїм не вдатен я на ролї коханцїв. Вона, мабуть, взяла мене за божевільного, або просто за пяного, а до того ще й за ледащо. Яким чином виясувати їй, що нї те, нї друге, нї трейтє, і що я не бридкий театральний полюбовник, а щирий, та глибоко сердешний її друг? Сам я не зумію сего висловити. Вдам ся до мого друга до М. О. Дорохової. Коли вже й вона не оброзумить її, тодї я найглумливійший і безталанний жених.

ЛЮТИЙ.

Прийшов від М. С. Щепкина лист і 200 карб. і найсердешнїйше бажаннє переселити мою прекрасну невісту в Харьків. Він бажає знати, які її умови, а вона не бажає бачити ся зі мною. Але-ж бачити ся нам треба не ради кохання, а по дїлу, то й неминуче треба побачити ся. Нїчого робити: беру ся знов за посланіє.

2. Справа моя не така вже лиха, як я гадав. Моє несподїване сватання вона взяла за театральну сцену. Суща акторка! вона скрізь бачить свою кохану штуку: навіть і з мене здав ся їй актор, хоча я менш за все скидаю ся на актора. Справдї тодї я походив на божевільного, а ще більш на пяного, а вона, — сердешна, взяла мене за лицедїя. Але-ж! перемелеть ся — борошно буде.

Се вже з'ясував менї її тато: він прийшов до мене з приводу листа Михайла Семеновича. Старий не висловив виразно, якої він думки про моє сватання; але згодив ся, що їй треба читати і взяв у мене „Губернскіе очерки“ і кілько лїврезанів Гагарта. Добра прикмета.

На закінчення спектаклїв грали драму „Парижскіе нищіе“. Вона справила ролю Антуанети і справила лїпше, нїж першим разом; але я не оплїскував, а чому? й сам не скажу. Менї здавало ся, що вона висше усяких оплесків, але я про се нїкому не казав.

3. Нїна Пущина іменниця. Учора я дав звістку про се Піуновій, гадаючи, що поталанить менї побачити ся і побалакати з нею; але полїтика — не про мене. Моя возлюблениця прийшла, повитала іменницю і за пів години поїхала. Я встиг, тай то вже в прихожій, стиснути і поцїлувати її руку і не промовив нї слова. Хитра людина! Тепер я тобі не сїльце, а капкан постановлю. Побачимо, хто кого перемудрить. Тутечки-ж перечитав я голосно при нїй вже надруковану мою замітку[44] про її бене фіс. Може їй не до вподоби моє невлесливе слово і вона через те й поспішила до господи. Але чи не плюнути менї на отсю мою сердешну вигадку? Не плюй в колодїзь — трапить ся воду пити.

4. Лїпше що-небудь нїж нїчого. Другий день нема спектаклїв, убогих нижегородських спектаклїв і неначе бракує чогось неминуче-потрібного.

5. Вона наснила ся менї. Чи се перед добром? Буцїм би то вона слїпа, жебрачка, але-ж молода і гарнесенька така! Стоїть вона десь біля паркану і протягає руку — ради Христа. Я хотїв підійти до неї з якоюсь дрібною монетою, але вона зненацька зникла. — Се більш нїчого — як про́довж ролї Антуанети.

У вечері був у Татаринова. Він з Біловим грав на чотирі руки увертуру з „Вільгельма Теля“, та з „Фрейшіца“ а потім де що духовного змісту з Гайдена. Божественний Гайден! Божественна музика!

Після музики зняли бесїду про талант моєї возлюбленницї Піунової. Спершу я з утїхою слухав як її славили, а потім так менї стало сумно, що я хотїв йти. Щоб воно за знак? Чи не ревність? Дурниця, нїсенїтниця ревнувати акторку до публїки. У неї сущим полюбовником повинна бути публїка, а чоловік — другом.

На сам кінець вечера господар перечитав нам вірші Беранже, переложені Ленським з назвою „Старый Холостякъ“. Менї вони вельми подобали ся, може через те, що я, коли не одружу ся — з моєю возлюбленницею-артисткою, так тодї мушу пристати до сего не поважаного гурту. (Переписані тут оті вірші).

6. Марія Олександрівна Дорохова підготовлювала близький акт випускним своїм годованкам молоденьким. Годованки в зелених сукнях і в біленьких фартушках поважно сидїли на лавках, немов в театрі публїка та, і побожно слухали, як їх подруги грали на роялї руколомні пієси. Між інчого грали на двох струментах, і грали доволї добре увертюру з „Вільгельма Теля“. Потім читали вірші француські і нїмецькі. На сам кінець панна Біляєва прочитала власні вірші на тему: подяка за виховання. На її вік вірші дуже добрі. За се я обіцяв подарувати їй твори Козлова, як що добуду їх у Нижньому. Потім ще просьпівали хором так званий народний гимн, та на сему й край.

Все се звичайно — погано, а от де суща гидота: по салях інституту опріч лавок і брудного малюнку „самодержця“, нїже єдиної картини, нїже єдиної ґравюри. Чисто, рівно, наче в тому манїжі. Де-ж естетичне виховання про жіноцтво? А воно потрібне єму неминуче як те повітря, що осьвіжує дихання. Душогуби!

Після отсієї театральної репетициї зайшов я до М. О. і зустрів тут свого давного знаємого — Шумахера. Він не що-давно вернув ся зза границї і привіз четверо чисел „Колоколу“. Я вперше побачив сю ґазету і побожно поцїлував її.

7. Сегоднї одержав листа, та ще й заказного, від директора Харьківського театру. Він дуже приязно прохає, переказати єму умови Піунової та і її приспішити приїздом. Серцем радїю, що менї поталанило в сїй справі. Увечері пішов я до неї, щоб порадувати її отсією звісткою і побалакати про останнї її умови та про час виїзду її до Харькова. Не застав її в господї — а дурненька мати так мене повітала, що я ледві чи відважу ся коли переступити через поріг моєї любої протеже́. Треба значить висловитись на письмі.

8. Прислала вона по мене, кличе висловити ся про харьківську справу. Вже-ж пак я охоче згодив ся на отсе дїлове побачення, уважаючи і на любовне. Алле, овва! стара буркотиха-мати й одного ступня не зробила з хати. Мусив я рушити назад з самими препоруками. Вона бажає з татом їхати до Харькова. Але се прикрутить її грошеві достатки, бо тато мусить покинути контору, де він що місяця бере 30 р. Здаєть ся, що неня і їй навязла в зуби.

9. Після безпуття проведеної ночи, почув я поривання до писання віршів. Взяв ся і нї на крихту не силкуючись написав отсї вірші. Чи се не добуток роздратовання нервів?

I.
Доля.

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сїромі стала. Ти взяла́
Мене маленького за руку
І в школу хлопця одвела
До пяного дяка в науку.
„Учи ся, серденько! колись
З нас будуть люде: ти сказала,
А я й послухав, і учивсь,
І вивчив ся. А ти збрехала…
Які з нас люде?… Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли: у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходїмо-ж, доленько моя,
Мій друже щирий, не лукавий!
Ходїмо дальше, дальше слава, —
А слава — заповідь моя.

II.
Муза.

І ти, пречистая, сьвятая,
Ти, сестро Феба молодая!
Мене ти в пелену взяла́
І геть у поле однесла́,
І на могилї середь поля,
Як тую волю на роздоллї,
Туманом сивим сповила,
І колихала, і сьпівала

І чари дїяла… І я…
О, чарівниченько моя!
Менї ти всюди помагала,
І всюди, зіронько моя!
Ти не марнїла, ти сияла…
В степу безлюднім в чужинї,
В далекій неволї,
Ти в кайданах пишала ся
Як квіточка в полї,
І з казарми смердячої
Чистою, сьвятою
Вилїтала як пташечка
І понадо мною
Полинула, засьпівала,
Моя сизокрила.
Мов живущою водою
Душу окропила.
І я живу, — і надо мною
Своєю божою красою,
Вітаєш ти, мій херувим,
Золотокрилий серафим.
Моя порадонько сьвятая,
Моя ти доле молодая!
Не покидай мене в ночи,
І в день, і в вечері і рано —
Вітай зо мною — і учи, —
Учи не ложними устами —
Хвалити правду! поможи
Молитву дїяти до краю.
А як умру, моя сьвятая,
Моя ти мати! положи
Свого ти сина в домовину,
І хоч єдиную слезину
В очах безсмертних покажи.

III.
Слава.

А ти задріпанко, шинкарко,
Перекупко пяна!

Де-ти в ката забарилась
З своїми лучами?
У Версалї над злодїєм
Набор розпустила?
Чи з ким инчим мизкаєш ся
З нудьги та з похмілля?
Горнись лишень коло мене
Та витнемо з лиха!
Гарнесенько обіймемось,
Та любо, та тихо
Пожартуєм; — чмокнемо ся,
Тай поберемо ся,
Моя крале — мальована…
Бо я таки й досї
Коло тебе мизкаю ся:
Ти хоча й пишалась
І з пяними королями
По шинках таскалась
І к…а з Миколою
У Севастополї
Та менї про те байдуже…
Менї, моя доле,
Дай на себе надивитись,
Дай і пригорнутись
Під крилом твоїм і любо
З дороги заснути.

10. Одержав листа від Кошового батька Я. Г. Кухаренка, писаного ще 7 серпня. З Катеринодара лист гуляв через Новопетровське і Оренбурґ; сегоднї лишень дійшов до мене. Лїпше пізно нїж нїколи. Кухаренько не відав, де моя резиденция; а я не тямив собі, з якої речи він мовчить. Тепереньки усе стало ясно.

І. О. Усков з Новопетровського пише, що у них усе гаразд. Не зави́дний ваш гаразд! —

В. Н. Погожев пише з Володимира, що він сїми днями бачив ся в Москві з Щепкиним і він читав єму з памяти якусь мою „Пустку“. Зовсїм не памятаю сієї „Пустки“. А чую про неї вже невперше. П. М. С. Щепкин з розжалібленого серця пише про моє недоладне і нетверезе життя. Цїкаво б знати, з якого жерела він достав такі вісти. Виходить, що і в мене не без добрих людий. Все-ж таки лїпше нїж нїчого.

Дякувати тобі, мій старий, мій добрий друже! Але — чим тебе запевнити, що се неправда — не відаю.

Далї він пише про перехід Піунової до Харькова. Він непевен, щоб там дали їй таку платню, яку вона править. Прикро буде, коли з сего нїчого не вийде. Підождемо, що скаже Іван Олексанрович Щербина. Боже мій! як би хотїв я вирвати ся з сего смердючого болота.

12. Сегоднї змалював патрет з Кандинського. Треба ще змалювати з Фрейлїха тай квіт!

(13. лютого в журналї не записане).

14. Нарештї довів до краю другу частину „Матроса“. Переписування — се найприкра робота, з усїх, які я коли будь робив. Вона врівень з солдатською муштрую. Треба буде прочитати їй отсе рукоділля: що з того вийде? Як то єго повітає С. М. Аксаков? Менї страх — як хочеть ся подобати ся єму. І тількі єму. Чудне почуття!

15. Кликав свою мучительку обідати до М. О. Дорохової. Сказала — не здужаю!… Бридка брехуха. Менї неминуче треба побалакати з нею око-на-око, доки ще не виїхала в Харьків. Як єго отсе спорудити, — не приміркую собі. Писати не хочеть ся; а, здаєть ся, без того не обійдеть ся. Знов наснила ся вона менї слїпою жебрачкою, та вже не біля церковного паркану, як ото вперше, а в живій картинї: вона була в українській свитцї білій і в червоному очіпку.

16. Подавши на почту листи до Кухаренка і до Аксакова зайшов в Собор послухати архієрейську півчу. Чудно! чи воно — тому, що я не освійчив ся, чи й дїйсне воно так; останнє певнїйш. В архієрейскій службі з її обставинами та взагалї з отими декорациями — здало ся менї, є щось тибетське, чи японське. І на отсїй-о кумедиї ляльковій — читають сьвяту Євангелию! Найпідлїйша противоріч! Нерукотворний чудовишний образ, (список з єго злякав, колись, мене в церкві Юрія) перебуває в соборі; він прикметен — яко давнина. Князь Константин Василєвич перенїс єго р. 1351 з Суздаля. Дуже може бути, що отсе ориґінальне чудовище византійське є ориґінальна індийська гидота!

У вечері в театрі були живі картини. Я не пішов, не вважаючи навіть на те, що в них була і моя дорога люба. Я бояв ся, щоб не побачити в тих картинах штибу византійського. Опаска моя небезпричинна: Майоров нї на крихту нїчого не тямить в отсїй простій справі. В театральному кафе, чи як єго тут називають — кабацї, зустрів старого Піунова. Він повідав менї, що він би вельми хотїв, щоб єго Катруся на ту недїлю прочитала що небудь на сценї. Я обіцяв ся — понишпорити в московській поезиї. Понишпорив і вибрав останню сцену з Ґетового „Фавста“ в Губеровому перекладї. Вона прочитає добре; тількі треба буде одягти її відповідно часу і місцю. Шкода, що нема під рукою Ретша. Та ще й на книжку Губера чи розживу ся я в отсему заплїснївілому містї?

17. Не без труднациї, а таки розжив ся на Губерового „Фавста“. Послав книжку до моєї артистки, а годин через три прихожу сам до неї. Був зовсїм певен, що вона з памяти вже читає ролю Марґарити. Овва! вона знайшла, що та сцена чомусь не зручна для читання. Мати покликала її і вона пішла до другої сьвітлицї, а я з півгодини побалакав з батьком тай пішов, як кажуть, піймавши облизня. Незвичайна простота звичаїв!

18. Земляки мої Волконський і Малюга, їдучи з Києва до Іркутська, провідали мене. Вони лїкарі і їдуть відслугувати урядові за виховання. Що за дурниця: молодих лїкарів посилати на край сьвіта, так далеко від осередка осьвіти. Деж там вони мати муть спромогу далї розвивати ся? Варварство!

Малюга розповів менї, що Марко Вовчок є прибраний підпис М. О. Марковички і що адресу її можна роздобути у Данила Семеновича Каменецького, Кулїшевого відпоручника в Петербурзї. Яке високе творіння прекрасне отся женщина! Не під пару моїй актрисї! Треба буде написати до неї і подякувати за ті радощі, яких надає її натхненна книжка.

19. Ранком о шестій годинї Шрейдерс вернув ся з Петербурга і привіз менї листа від Лазаревського. Піснї Беранже, переложені Курочкиним, і чотирі екземпляри мого патрета, зфотоґрафованого з мого-ж таки малюнка.

О 12-ій годинї в салї „Дворянського Собранія“ — відбуло ся торжественне відкриття комітету, орґанїзованого в справі визволення крепаків. Сей великий початок — благословив єпископ. Військовий ґубернатор Н. А. Муравєв держав промову, не гидку урядову промову, а промову одухотворену християнською волею. Але з банди своєкористних дїдичів — лакеїв на людське, сьвяте слово нїхто не пустив і пари з вуст. Чи буде надрукованою отся промова? Прохати му М. О. Дорохову, чи не можна їй розжити ся на список.

20. Оден примірник мого нерукотворного образа подарував М. О. Дороховій. Він їй не сподобав ся. Вираз — здаєть ся їй занадто черствим. Прохав розжити ся на список з промови Муравєва. Обіцяла.

21. Писав до Лазаревського, щоб він свої листи до мене адресував в Москву на М. С. Щепкина. Почав переписувати для друку свої вірші, писані від р. 1847 по 1858. Не скажу — чи з сієї полови богацько виберуть доброго зерна?

22. Трейтїй раз снить ся вона менї все жебрачкою. Се вже добуток не ролї Антуанети — а й сам не тямлю чого добуток. Сегоднї ввижала ся вона менї брудною, огидливою, обірванцем, трохи не гольцем і все таки в українській свитцї; та вже не в білій, а в сїрій, порваній і забейканій в гразюку. Плачучи благала вона у мене, вибачити їй неввічливість з приводу Губерового „Фавста“ і подати їй милостиню. Вже-ж пак я вибачив і на доказ — згоди хотїв поцїлувати, а вона зникла. Чи отсї нічні верзїння не віщують нам дїйсного злидарства.

23. Сон справдив ся. Вертаючи з почти, зайшов до Владимирова і почув, що моя любленниця Піунова, не діждавшись відповіди з Харькова, поєднала ся з новим антрепренером тутешнього театру з д. Марцовим. Коли се правда, так яких же вона менї і М. С. Щешкину наробила відносин до Щербини? Огидливих! От воно де моральне злидарство! а я бояв ся материяльного! Приятельство на бік і чорти в воду. Хто зрушив своє слово, — у того й клятьба — байдуже.

24. Одержав листа від Кулїша, пише з дороги до Бельґії, з хутора свого Мотронівки під Борзною. Він рає менї малювати малюнки з істориї української, з пісень та з сучасного побуту народного ; такі малюнки можна буде вирізувати на дереві, друкувати їх багацько, розмальовувати і продавати найдешевше. У єго така думка, щоб випхати з народу суздальські малюнки. Гарна, благородна думка, але-ж справити її можна тільки з великими грішми; можна з неї заробити і материяльної користи. Тепереньки я не можу взяти ся до такої роботи. На се треба перебувати раз-у-раз в Українї, тодї й буде ріжниця між моїми і суздальскими малюнками. До того-ж я маю надїю таки попасти в академію і сїсти коло своєї любої акватинти.

На своїм віку я зазнав таку силу безталання і невдачі, що здаєть ся час би освійчити ся з отсїми гидотами. Але не спроможу ся! Несподївано зустрів Піунову і в мене не хватило духу поклонити ся їй. А чи давно я сподївав ся — стати з нею в парі! Сподївав ся, що вона буде моєю дружиною, ангелом хранителем, за котрого я був готов душу свою положити? Огидливий контраст! Несамостійність — се чудові лїки проти любощів! У мене мов хто рукою зняв! Я геть швидче вибачив би їй найжвавійше лицяння, нїж отсю дрібну несамостійність. Вона мене а головна річ — мого старого друзяку, повернула на таке становище, що вельми не личить. Погань панна Піунова! від ногтя до волося погань! Завтра Кудлай їде до Владимира. Прохатиму єго взяти і мене з собою. З Владимира якось допхаю ся до Микольського і там в обіймах мого старого, щирого друзяки — Біг дасть — забуду і про Піунову і про всї мої гіркі безталання і невдачи. Спочину, та й візьму ся переписувати для друку мою невольницю поезию. Сегоднї перепишу собі чужу хоч не поезию, а досить вдані вірші, присьвячені памяти „неудобозабываемого фельдъфебеля“.

Когда онъ въ вѣчность преселился
Нашъ незабвенный Николай,
Къ Петру Апостолу явился
Что бъ дверь ему онъ отперъ въ рай.
— „Ты кто?“ спросилъ его ключаръ.
— „Какъ кто? извѣстный русскій царь“.
— Ты царь! такъ подожди не много,
Ты знаешъ въ рай тѣсна дорога
И узки райскія врата,
Смотри: какая тѣснота!“
— „Чтожъ зто все зазбродъ“?
— „Аль не узналъ?… Простой народъ.
Свои, вѣдь это россіяне —
Твои бездушные дворяне,
А это вольные крестьяне.
Они всѣ по миру пошли
И нищими къ намъ въ рай пришли“.
Тогда подумалъ Николай:
Такъ вотъ какъ достается рай!“
И пишетъ сыну: „Милый Саша!
Плоха на небѣ участь наша!
И если подданныхъ ты любишъ,
То ихъ богатства поубавь;

И если хочешъ въ рай ввести
То всѣхъ ихъ по міру пусти[45].

25. Ранком в 7-ій годинї одержав листа від Лазаревського. Пише, що менї дозволено приїхати до Петербурга і жити там. Лїпшого поздоровлення з моїми іменинами не можна й бажати.

О трейтїй годинї зібрали ся на обід Н. Брилкин, І. Брилкин, Ґрас, Лапа, Кудлай, Кадинський, Фрейлїх, Климовський, Владимиров, Попов, Товбич. За обідом було весело; гомонїли, і зграбно було; бо все товариство було однодушне, просте і до високого ступня благородне. За шампанським я про мовив спич: спершу подякував моїх гостий за шанобу зроблену менї, а нарештї сказав, що я не ремствувати му на Бога, коли скрізь зустрічати му таких добрих людий, як вони — нинї сущіє зо мною; і що память про них я на віки збережу в своєму серцї.

Моє сьвято відбуло ся в кватері доброго К. Шрейдерса. У вечері пішов я провести Климовського. Він їде до Петербурга. З ним гадав і я їхати в гостї до М. С. Щепкина; але лист Лазаревського спинив мене.

26. Товбич запрошав мене прогуляти ся з ним за 75 верстов від Нижнього. Я охоче згодив ся, щоб скоротити довгого дожидання урядової звістки про дозвіл жити менї в Петербурзї. Ми запрохали до гурту актора Владимирова і панну Сашу Очеретникову — голїнну людину. Поганенько пообідали на мій кошт в ресторанї Бубнова і рушили в дорогу.

27. В селї Міднівцї, куди ото ми їздили, пробули ми до 9 години вечера. Тут зустрів я капітана Петровича: він приїздив в тій самій справі, що й Товбич. Петрович родом Сербин, людина осьвічена, проста і сердешна: добре розуміє і глибоко спочуває усему сучасному. Прикро менї, що я проживши стількі часу в Нижньому, тількі сегоднї зустрів ся з отсїм рідким чоловіком.

28. Ранком о 7-ій годинї ми в доброму гараздї вернули ся до Нижнього. Подорож наша була веселою і не зовсїм пустою. Саша Очеретникова була огидливою: вона без милосердя пиячила і на кожній станциї зражувала, не розбіраючи людий. Бідолашне і безвороття пропаще хоча й прекрасне створіння! Жахлива драма!

Березіль.

1. Від мінїстра внутрішних справ прийшла до тутешнього ґубернатора бомага, що менї дозволено перебувати в Петербурзї, але все ще під доглядом полїциї. Се робота старого розпутника японця Адлєрберґа.

2. Одержав листа від грапинї Н. І. Толстої. Пише вона, що її сердешне бажання, нарештї, збуло ся і вона нетерпляче жде мене до себе. Добра, благородна людина! Чим я поквітую за те добро, що ти для мене зробила? Щирою молитвою без краю!

Овсяников прохає, щоб підождати єго тутечки до 7 дня сего місяця. Підожду. А коли збреше, прокляну і без гроший поїду.

3. Сегоднї одержав давно сподївану книжку: „Дѣтство Багрова внука“. На книжцї найхвалебнїйший напис автора. Послано книжку з Москви ще 7 лютого, та вона до сегоднї пролежала у сухого Даля. Могла-б і на віки лишити ся у єго, коли-б я сегоднї не зайшов до єго та не вгледїв її. Даль звертає все на свою розкиданість та на дїла. Чим хоч виправдуй ся, а все таки ти сухий нїмець і великої руки гидота. І що отсе Сергій Тимофієвич, придумав собі робити з Даля мого комісіонера! Він-же мою адресу відає. Хиба може хотїв таким чином познаємити нас. Добрий Сергій Тимофієвич!

4. Дожидаючи Овсяникова та паспорту з полїциї на проїзд в Петербург, взяв ся переписувати „Відьму“ — для друку. Спостеріг чимало довгого і недоробленого. І дяка Богові! робота скоротить довгі днї дожидання.

5. Послав листа до Н. І. Толстої. Написав до неї, що 7 дня о 9-ій годинї у вечері покину Нижнїй Новгород. Чи станеть ся-ж воно так? Се вже не від мене залежить, а від Овсяникова.

Працюю далї коло „Відьми“.

6. Я вже занадто цупко взяв ся за „Відьму“. Так цупко, що сегоднї й скінчив. А роботи було доволї. Здаєть ся — добре скінчив. Переписав і злегенька полагодив „Лилїю“ і „Русалку“. Як то мої земляки повітають мою невольницьку Музу?

Так — як в годинї 7-ій прийшов до мене жандар унтер-офіцер — спитати, чи не хочу я, щоб за 10 р. він довіз мене до Москви. Сердешно дякую! Він відвіз у Вятку якогось неслухняного своєму батькові капітана Шлипенбаха і вертаючись шукає собі попутника і знайшов мене. Ще раз спасибіг єму.

З'єднавшись за цїну і умовившись — про годину виїзду, я пішов до Кудлая, щоб швидче добути пашпорту. Кудлая не було в господї. По дорозї зайшов до Вильде, де зустрів Татаринова, панночок Шмідгофів і брата їх молодого, вельми талановитого скрипника і актора. Після вечері, господар, прощаючись зі мною, подарував менї на спомин декілько мініятурних медальонів; списки з відомих лїпших творів старих і нових, зроблених ріжними художниками. Милий і розумний подарунок.

7. З півдня до 1 години ночи прощав ся з моїми нижегородськими приятелями. Розставання закінчив у М. О. Дорохової вечерею і тостом за здоровя моєї сьвятої заступницї грапинї Н. І. Толстої.

(8 і 9 березіля не записано).

10. О трейтїй годинї після півдня 8 березіля покинув Нижнїй. Виїхали саньми, а до Владимира приїхали 9-го в ночі на колесах. Се звичайна річ в таку пору. Опріч сего нїчого прикметного не стало ся: хиба от-ще: в лївому оцї невеличке запалення та свербіж на лобі. У Владимирі я взяв води рожевої і гадав, що от на сему медикаментї ароматичному усе й скінчить ся. Отже стало ся не по моїй гадцї.

У Владимирі на почтовій станциї зустрів ся з А. І. Бутаковим, що під єго командою плавав я дві лїтї 1848 і 1849 — по Аральському морю. З того часу ми з ним не бачили ся. Тепер з жінкою він простує до Оренбурґу, а звідтіль на береги Сир-Дар'ї. У мене аж на серцї похололо дві самих лишень споминок про ту пустелю, а він, здаєть ся, готов і на віки там осїсти. Сподобалась Сатана лїпше за ясного сокола!

О годинї 11-ій у вечері приїхав у Москву. Взяв сьвітличку по карбованцю за день в якомусь роскішному готелї і ледві добив ся чаю; бо, бачте, вже пізно було. Ох, Москва! Караван-Сарай! Гучна вивіска: готель! та ще й з швейцаром![46] 11. Ранком о 7-ій годинї лишив я Караван-Сарай з швейцаром і рушив шукати свого друга М. С. Щепкина. Знайшов єго биля старого Пимена[47], в домі Щепотєвої, та у єго і осїв ся, здаєть ся на довго, бо око моє розпухло і почервонїло, а на лобі набігло кілько купок прищів. Поцїлувавши свого великого друга, пішов я до лїкаря Ван-Путерена, мого нижнегородського знаємого. Він виписав менї: англїйську сіль, зелений пластир, дієту і принаймнї тиждень не виходити на вулицю. От тобі й столиця! сиди та дивись з вікна на старого незграбного Пимена.

12. Провідав мене доктор Ван-Путерен; додав ще два лїки — і приобіцяв менї принаймнї на цїлий тиждень арешт і піст. Перспектива веселенька!

Зараз після доктора провідав мене поважаний Михайло Олександрович Максимович : молодїє дїдусь! одружив ся; пустив вуси тай вуса собі не дме! У вечері, здавшись на змагання моїх господарів гостинних, вийшов я з завязаною головою вниз до гостинної сьвітлицї. Тут було кілько гостїв і між ними Кетчер, Бабст і Афанасєв. Господар познаємив мене з ними. Час до вечери хутко минув. Подали вечеру, гостї сїли до столу, а я пішов до своєї келиї. От клята хвороба!

13. Доктор Ван-Путерен поїхав сегоднї до Нижнього, а менї рекомендував свого приятеля, якогось Нїмця. Одначе я єго не діждав ся і прохав М. С. покликати лїкаря, якого сам лучче знає, бо недуг мій не жартома мене турбує. М. С. покликав доктора Мина. Завтра я дожидати му єго.

Завітав до мене Маркевич, син — М. Маркевича, автора „Исторіи Малороссіи;“ М. О. Максимович з книжечкою „Изслѣдованіе о Петрѣ Конашевичѣ-Сагайдачномъ“. Сердечне дякую і за провідання і за книжку.

14. Одіслав до Лазаревського два малюнки, призначені піднести М. Н.

По обідї прийшло до мене два лїкарі, добре ще, що не заразом. Приятель Ван-Путерена виписав якусь мікстуру в темному слоїку, а Мин Пильнавську воду і дієту. Я тримати му ся поради останнього.

Дмитро Юрєвич Мин[48] учений перекладник Данта і ще більш учений і досьвідчений лїкар. Поета і лїкар! яка гарна дисгармонїя!

У старого мого друзяки М. С. скрізь і в усьому поезия, у єго і лїкар поета.

15. Учора було у мене два лїкарі, — сегоднї нї одного. Хвала Богові, — менї лїпше: може небавом менї їх зовсїм не треба буде. Як би воно гарно було! Остогидло дивити ся з вікна на старого Пимена. Михайло Семенович пиклуєть ся коло мене — буцїм коло недужої вередливої дитини. Сегоднї у вечері покликав мою півземлячку Грекову з нотами українських пісень. Гарний, сьвіжий, здоровий голос. Але наші піснї, найпаче жіноцькі не дають ся їй. Якось у неї виходить рвуче, різко; експресиї национальної вона не засвоїла собі. Чи скоро почую тебе, мою рідну задушевну пісню?

Петро Михайлович, старійший син мого великого друзяки, подарував менї два екземпляри патретів фотоґрафічних з апостола О. Ів. Герцена.

16. Змалював патрет з М. С. та не зовсїм вдано! спричинили ся тому спершу Максимович, а потім Маркевич. Що за простосерді гостї! їм й на думку не впала приказка, що не в пору гість гірше татарина. Здаєть ся — люди розумні, а простої речи нє тямлять.

По обідї навідав ся до мене Д. Ю. Мин. Опріч дієти, та Пильнавської води — нїчого не порадив. Обіцяє днїв за три випустити мене на вулицю. Ох, як би гарно було!

17. Сегоднї знов навідали ся до мене обидва лїкарі. Хвала Богові нїчого не призначили, опріч дієти та сидїння в хатї. Одначе я не послухав ся і ввечері нищечком провідав мого давно невиданого друга, княжну Варвару Миколаївну Репнїну. Вона щасливо перемінила ся: поповнїйшала, буцїм помолодшала і вдарила ся до ханжества; сего я перше не помічав. Чи не спіткала вона часом в Москві гарного ісповідника?

18. Скінчив переписування чи процїжування своїх віршів за рік 1847. Шкода, що нема з ким дотепним перечитати. Михайло Семенович не суддя менї в сїй справі. Він занадто пориваєть ся. Максимович — так той просто благоговіє перед моїми віршами. Бодянський теж. Треба буде підождати Кулїша: сей хоч і жорстко а инколи скаже правду. За те, коли ти хочеш зберегти з ним добрі відносини, так не кажи єму правди.

В першій годинї дня, ми з Михайлом Семеновичем поїхали до міста. Заїхали до Максимовича. Застали єго в клопотї біля „Русско-ї Бесѣд-и“. Господарки не було в господї. Вона в церкві була; говіє. Небавом і вона прийшла. Охмарена обитель ученого пояснїйшала. Яке любе, гарне створіння! Але що найбільш за все чарівного у неї — так се чистий, незрушений тип моєї землячки: Вона заграла на роялї для мене кільки українських пісень та так чисто, без манїр — що нї одна артистка велика так не зуміє заграти! І де — отсе, він старий антиквар, — викопав собі отаке-о сьвіже, чисте добро?! І журливо і заздро! Я написав їй на спомин свій „Весняний вечір“, а вона подарувала менї київський образок, щоб я носив на шиї. Простосердий і прекрасний подарунок. Попрощавшись з любою, чарівною землячкою, заїхали ми в „Школу Живописи“ до мого старого приятеля О. Н. Мокрицького. Старий приятель не пізнав мене. Не диво! Ми з ним з року 1842 не бачили ся. Потім заїхали в книгарню М. Щепкина: тут Якушкин подарував менї патрет знаменитого Миколи Новикова. Потім приїхали до дому і сїли до обіду.

У вечері був у Е. М. Бодянського. Досить набалакали ся про Славян взагалї, а про земляків найпаче. І на тому скінчив я свій перший вихід з кватери.

19. Ранком о 10 годинї пішли ми з Михайлом Семеновичем з дому. Під ногами вода, грязюка, а про нас байдуже! обходили пішки принаймнї четвертину Москви. Я не бачив Кремля з р. 1845. Казармовидий дворець єго багацько попсував єго, але все таки він ориґінально-гарний. Храм Спаса взагалї, а найпаче головна єго баня — незграбний. Занадто невдатна отся будівля зовсїм наче товстюща купчиха в золотому очіпку, спинила ся на показ серед Москви. З Кремля прийшли ми на „Большую Дмитровку“. Зайшли до Олени Костянтинівни Станкевички, моєї старої знаємої, напили ся чаю, відпочили і пішли до книгарнї Н. М. Щепкина. З відсїля знов вернули ся до Станкевички. Тут я зустрів ся з другою моєю старою знаємою з Олимпіядою Іванівною Миницькою. У Станкевички пообідали і о 6-ій годинї у вечері пішки вернули ся в гараздї до господи „дивя ся бившему“.

20. Мій нерозлучний сопутник і проводир М. С. сегоднї собі банки становив, а я самотою з 10 до 4 години місив московську грязюку. У ранцї казав я кучерові, щоб вимазав добрим дегтем мої чоботи, зазброїв ся в них і через Тверську рушив до Кремля. Полюбувавши з старого красюка-Кремля, перейшов до молодого некрасюка Спаса, щоб огледїти лїтні роботи. Мене й до двору не пустили. „Не велено“ — каже сторож. Я не змагав ся і вернув ся до Кремля. Полюбувавши ще раз з старого, — вийшов я на „Ільінку“, потім на „Покровку“[49]. Зайшов до О. О. Сапожникова — мого сопутника з Астраханї до Нижнього. Нездужає й нїкого не приймає. Добре робить, бо я увесь облїплений грязюкою. Розпитав у будочника[50] дорогу до почтамту і повагом поплентав ся до Мокрицького. Відпочив у єго; полюбував з ескизів мого незабутнього друга небіжчика Штернберґа і пішов до уральського козачини Савича. Взяв у єго „Лїтопись“ Величка, що два роки тому назад дав єму Е. М. Бодянський, щоб переслав її до мене, а він — сам не відає, на що держав її у себе. Від Савича зайшов в ресторан, напив ся чаю з калачами та по „Страстному Бульвару“ вийшов на „Дмитровку“; потім до Старого Пимена і саме о 4-ій годинї був в господї. У вечері М. С. був готовим на нові подїї і ми пішли до Станкевичів. Весело, по просту побалакали про Україну, про колишнє, на розставаннї В. А. Станкевич подарував менї книжку віршів Тютчева.

21. В 10-ій годинї ранку ми з М. С. пустили ся — та вже не пішки, а на дрожках, — оглядати Москву. По дорозї заїхали до єго сина Миколи. — Вишили по шклянцї чаю і рушили далї. Заїхали до Кетчера: тут стріли Бабста. Кетчер подарував менї усї видання свого товариства, опріч свого перекладу, котрий ще в друкарнї. А Бабст подарував свою промову про побільшання народного капіталу, видання того-ж таки товариства. У Кетчера випили по чарцї сливянки і подали ся до Якушкина. Господаря не було в господї, а люба господарка подарувала нам по екземпляру патрета кн. Волконського — декабристи. Попрощали ся і рушили до „Красныхъ Воротъъ до Забілина. Се молода ще людина, з виду сумирна, симпатична; живе не на кватері, а в біблїотецї. Він трохи хворий і через те я не відважив ся прохати, щоб показав менї „Оружейную Палату“, де він помічникує у Вельтмана. Від Забілина поїхали до книгарнї Н. М.[51] і тут я розлучив ся з моім проводирем.

Гріх менї нарікати на долю за те, що вона загальмувала мою поїздку до Петербургу. Впродовж тиждня я тутечки зустрів таких людий, що-й впродовж кількох років не довелось би зустріти. Нема, значить, лиха і добра.

У вечері був у своєї любої землячки М. В. Максимовички. Не вважаючи, що сегоднї страстна пятниця, вона цїлий вечер сьпівала менї наші рідні задушевні піснї. Сьпівала так гарно, сердешно, що менї здавало ся, що я на берегах широкого Днїпра. Чудові піснї! чарівна сьпівачка!

22. День радіснїйший з радісних. Сегоднї бачив я чоловіка, якого не сподївав ся бачити тепер. Бачив Сергія Тимофієвича Аксакова. Яка прекрасна, благородна стариківська постать! Він хворий і нїкого не приймає. Ми з М. С. поїхали сегоднї поклонити ся єго родинї. Він, довідавшись, що ми у єго в господї наперекір лїкарській заборонї, покликав нас до себе. Бачили ся ми кільки хвилин. Але ті хвилини зробили мене щасливим на цїлий день — і на віки вони зістануть ся в моїх найяснїйших споминках.

Після пісного обіду в Троіцькому ресторані, пішов я до дому, маючи на думцї прилаштувати ся до учти Кремлївської в ночі. Не стало ся так! В ч. 3 „Полярно-ї Звѣзд-и“ прочитав статтю про Записки Дашкової і в годинї 11 пішов до Кремля. Колиб перше я про сю византійську, старовірську учту нїчого не чув, тоб може вона і зробила на мене яке будь вражіння, а то — тепер — таки нїякогісенького! Сьвіту на омаль, дзвону сила; хрестний хід, немов той вяземський попраник, рушає серед натовпу. Ну доки ще справляти муть отсю комедию японську? Гармонїї зовсїм бракує, зграбного нїчого і тїни нема.

О 3-ій годинї вернув ся до дому, і до 10-ої ранку спав сном праведника.

23. Христос Воскресе! В родинї М. С. не заведено на розговіни торжественного обряду і призначеного часу. Коли хто хоче! Республїка! гірш за анархію! ще гірш — богозневага! Відцурати ся звичаю заведеного з поконвіку об'їдати ся і обпивати ся — скоро сонце зійде! Та се-ж просто — наруга над сьвятощами!…

О годинї 10-ій прийшов до М. С. похристосувати ся актор Самарин і переказав єму дуже гарненьку епіґраму Щербини. Ось вона:

Боже! въ какомъ я теперь упоеніи
Сь „Вѣстникомъ Русскимъ“ въ рукахъ.
Что за прекрасныя стихотворенія — Ахъ!
Тутъ Данилевскій, Плещеевъ таинственный
Майковъ — нашъ Флюгеръ поэтъ,
— Лучше же всѣхъ несравненньй, единственный —
Много нелѣпостей здѣсь патетическихъ, [Фетъ!
Множество фразъ посреди,
Много и рифмъ… но красотъ поэтическихъ —

[жди!

24. Ще раз бачив ся з Сергіем Тимофіевичем Аксаковим та з родиною єго симпатичною і ще раз щасливий я!… Чарівний старик! Він кличе мене на лїто до себе на село і я, мабуть, чи встою проти такої спокуси. Хиба що запопадлива полїция не пустить.

Від Аксакова заїхали до В. М. Репнїної, а звідсїль до актора Шумського. Покоштували сьвяченої паски та вестфальської ковбаси — і поїхали до Станкевичів. Нема в господї. Рушили до книгарнї М. М. Щепкина і Т-ва і тут лишили ся обідати. Обід був званний. М. М. справляв вхідчини своєї книгарнї, тим то й задав бенкет московській ученій і лїтературній знаменитости. Що за чарівна отся знаменитість! молода, жвава, манірна, вольна! Тут зустрів я Бабста, Чичерина, Кетчера, Мина, Кроненберґа-сина, Афанасєва, Станкевича, Корша, Крузе і кільки інчих. Зустрів ся і познаємив ся з ними неначе з давно-знаємими людьми, з рідними. За всю отсю повну радість — мушу дякувати мого старого друзяку знаменитого М. С. Щепкина.

О 8-ій годинї вечера пішли до купця Варенцова: музи́ка і аматор в штуцї. Тут я зустрів декого з московських музик і малярів. Послухавши Моцарта, Бетховена та інчих великих репрезентантів чутної гармонїї в 11-ій годинї рушив „во свояси, дивя ся бывшему“.

25. Високоповажаний М. О. Максимович пошанував мене обідом і між інчими покликав і своїх ветхих деньми товаришів Поґодіна і Шевірева: Поґодін ще не такий старий, як я гадав собі. Шевірев старійший за єго. Не вважаючи на свою сивеньку голову, не викликує до себе шаноби. Солодкий до нудоти дїдок. Під кінець обіду амфітріон вичитав власні вірши, скомпоновані менї на честь. По обідї люба господарка просьпівала кільки пісень українських. Гостї у восхитї розійшли ся, кому куди треба, а я завернув до С. Т. Аксакова з думкою попрощати ся з ним. Він спав і не було менї талану поцїлувати єго прекрасну голову сиву. До 10 години перебув я в Аксакових і раював, слухаючи мої піснї рідні, що сьпівала Надежда Сергіївна. Уся родина Аксакових щиросердечно спочуває Українї, її пісням, і взагалї її поезиї. В 10-ій годинї з Костянтином і Йваном Аксаковим поїхав до Кошелева. Тут стрів ся і познаємив ся з Хомяковим і з старим кн. Волконським — декабристою. Добродушно без всякої жовчи розповів він деякі епізоди з свого заслання тридцятилїтного; нарештї додав, що ті з єго товаришів, яких позакидали до самітних келий тюремних — всї повмирали; оті, що нудили ся по кільки у купі — ті пережили своє мордовання; між ними й він.

26. О годинї 9 попрощав ся я з М. С. Щепкиним і з єго родиною. Він поїхав до Ярослава, а я, забравши свою мізерию, поїхав на залїзницю і о годинї другій, запакований у ваґонї, покинув гостинну Москву. В Москві більш за все радувало мене те, що між осьвічених Москвичів а найпаче в родинї С. Т. Аксакова зустрів я теплий привіт до себе і щире спочуття до моїх поезий.

27. О годинї 8-ій у вечері голосний льокомотив засвистїв і зупинив ся в Петербурзї; через годину я був вже в кватері мого щирійшого друзяки М. М. Лазаревського.

28. По снїгу, та по слотї оббігав я половину міста майже, що без потреби. По дорозї завернув до готелю Клея і зустрів тут Григорія Галагана: він отсе тільки що приїхав з Москви. Він доручив менї листа від Максимовича, вірши, читані за обідом 25 сего місяця, білєт на отримання „Русск. Бесѣды“ і мого знайденого в Москві „Єретика“, себ то Івана Гуса. Я був певен, що він на віки пропав. О годинї трейтїй вернув ся я до дому і обняв мого задушевного Семена Артемовського, а через пів години я вже був у єго в господї, буцїм в своїй рідній хатї. Богацько і богацько де про що ми згадали і перебалакали, а ще більше того, про що не встигли нї згадати, нї перебалакати. Дві години пролинуло швидче однієї хвилини. Попрощав ся я з моїм любим Семеном і о 6-ій годинї у вечері ми з М. М. Лазаревським пішли до грапинї Н. І. Толстої.

Нїхто мене і я нїкого не зустрічав сердешнїйш і радіснїйш, як зустріли ся ми з моєю сьвятою заступницею і з грапом Федором Петровичем. Отся зустріч була задушевнїйш усякої зустрічі кревняків. Багацько хотїв я висловити їй і нїчого не висловив. Нехай пляшкою шампанського осьвятили ми побачення сьвяте, радісне і о годинї 8 розійшли ся.

У вечері був у В. М. Білозерського мого соузника, сусїда в тюрязї р. 1847. У єго зустрів моїх товаришів — засланцїв до Оренбургу: Сїряковського, Станевича, Желїґовського і Сову. Весела зустріч! радісна! Після сердешної бесїди та любих, рідних пісень, — ми розійшли ся.

29. О годинї 10-ій вранцї — явив ся я Казанською сиротою до начальника канцеляриї оберполїцеймейстера, до земляка, до мого Ів. Мик. Мокрицького. Він привітав мене — не то що по урядницьки, не то щоб і по земляцьки зовсїм. Стара знаємість пригадала ся десь з боку. На сам кінець він порадив менї зголити бороду, щоб не зробити прикрого вражіння на патрона єго, на грапа Шувалова; а до сего мушу я ставити ся, яко до свого головного доглядача.

Від Мокрицького пішов я знов топтати вулицю, вже суху, і справляв отсе не хитру роботу ногами до півдня, а о годинї 12 з М. Лазаревським поїхали до Василя Лазаревського. На предиво симпатичні люди отсї брати Лазаревські, та усї шість братів — оден в одного. — Василь повітав мене як свого друга, що давно не бачив, а ми з ним зроду вперше зустріли ся. От земляк, дак так, що земляк!

У вечері пішли ми в цирк-театер. Дивили ся і слухали живописний відчит з ґеольоґії професора Раде. Відчит гарний. Малюнки астрономічні не зайві, але на що оті партацькі суздальські малюнки міст і будівель? вони просто зневажають штуку. Навіщо оті узори з ситцю, що крутять ся? вони зневажають науку. Чудно! а ще чуднїйш, що публїка плеще в долонї отсїй ятошній гидотї. Натовп! та ще столишний натовп!

30. Заказав свою фотоґрафію для М. О. Дорогової, в шапцї і в кожусї. Шукав Бабстову кватеру і не знайшов. Шкода. Не вважаючи на негодь, пішов на Василївський острів, зайшов до художника Лаврова і від єго довідав ся, що Павло Петровський — вмер. Гидка новина. Горопашна стара мати, — вона не переживе отсієї страшної новини.

У вечері грапиня Н-а Ів-а відрекумендувала мене своїм знаємим, що великим гуртом зібрали ся сегоднї до неї. Гостї повітали мене як давно сподїваного дорогого гостя. Спасибіг їм! Бою ся, щоб не зробити ся менї модною фіґурою в Петербурзї. А воно на те скидаєть ся.

31. Був з художником Лукашевичем в Ермітажі. Новий будинок Ермітажу — не такий, яким він менї здавав ся. Блискучість і розкоші, а зграбности на омаль. І в сему велелїпному храмі штуки відбила ся важка казарменна — лапа „не удозабываемаго“ вивченого ведмедя.

О 3-тій годинї вернув ся до господи, і лїг, аж ось прийшов давний знаємий і щирий земляк, хоч і не забутий, але якось з памяти загублений, Л. Н. Дзюбин. Згадали минуле і пішли до готелю „Париж“ обідати. По обідї перейшли по Невському і розійшли ся. У вечері сидїв у Семена.

КВІТЕНЬ.

1. Дурять і обдурюють ся. Добре-б було, коли-б се траплялося тільки в перший день квітня. І звідки почав ся отсей дурний звичай.

Довго вештав ся по Невському Проспекту, не маючи жадної мети. Потім пішов на Басейну, знайшов кватеру Кокорева. Єго не застав в господї. Обідав у Білозерського. По обідї прийшла записка грапинї Н. Ів., у вечері пішов до неї. Жадної екстренности нема: Просто хотїла побачити мене, тай годї. Добра душа! До трапинї заїхав Сошальський і повіз мене до імениницї, до землячки М. С. Кржисевич. Ми з нею не бачили ся з р. 1845. Ледві трошки постаріла. На предиво міцна землячка!

2. В 1-ій годинї Сошальський повіз мене до землячки Ю. В. Смирнової. Я знав її р. 1845 простосердою гарненькою інституткою, а тепер — чортзна що! вдає з себе „бариню“, а справдї і на путящу покоївку не походить! Від Смирнової, заїхали до Градовича, теж старий знаємий. Потім вже без Сошальського зайшов я в ресторан Полкина, пообідав і рушив до дому.

У вечері у цирку-театрі дивив ся і слухав „Бронзового Коня“. Велелїпні обставини і більш нїчого. Тільки старенький Петров та Семен піддержали „Бронзового коня“, — а останнї ка-зна-що!

3.

Навуходоносоръ
(З Беранже-В. Курочкина)
„Въ давно прошедшіе вѣка“ і т. д.

Ледві встиг покласти перо дописавши отсї гарні і міткі вірші, як прийшов до мене Каменецький, за нїм Сїраківський, далї Кроневич, і нарештї Дзюбин. Останнїй покликав мене обідати. От тобі й листи. Треба буде денебудь сховати ся.

Пообідавши не зовсїм у міру, вийшли ми на вулицю. Ледві зробили кільки ступнїв, як стріли усюди-сущого вічного жида, брехуна Елькана: Погуляли з ним довгенько і попращавшись з ним, рушили шукати кватеру актора Петрова там, куди нас справив Елькан. Звістно не знайшли. Ганьбили усевідущого Елькана. По дорозї завернули до Бенедиктова. Він щиро, радісно зустрів нас. Після ріжноманїтної розмови, — він, на моє прохання, перечитав нам дещо з „Собачого бенкету“ Барбьє. Тепер тільки я певен, що отсей велелїпний переклад — зробив Бенедиктов.

4. Каменецький доручив менї усї мої вірші, переписані Кулїшем — опріч „Єретика“. Треба буде зробити вибір та взяти ся до видання. Але як менї доступити ся до цензури?

О 3-ій годинї пообідали з Дзюбиним, теж не до міри; у вечері був у Семена.

5. Приїзжий Семаковський просить мене по обідати з ним і з Дзюбиним. Я спав. Спасибіг, мене не будили і я, нїби то хворий, не поїхав на лукуловський обід. Бог з ними! Непризвичаєній людинї можна серіозно занедужати. У вечері був у Галагана.

6. Мусив перебути велике нещастє: одягти фрак і ставити ся перед свого голосьного опікуна Грапа Шувалова. Він приняв мене по просту, не по урядницьки, а головна річ без отих напучень, що личать случаю і тим зробив на мене добре вражіння. От за сієї зручної нагоди познаємив ся з жінкою начальника обер-полїцеймейстерської канцеляриї — Ів. Мик. Мокрицького. Вона з роду Сьвічок, дїйсне моя землячка. Ми з нею зустріли ся — наче давні знаємі. Попращавшись з любою землячкою, пішов я на виставу до академії художеств. Менї кинули ся у вічи переважно за інчу живопись — пейзажі. Калам має великий вплив на пейзажистів. Самого Калама — два малюнки не з перших.

У вечері був у Грапинї Н. І. і в перше чув гру Антона Контського і особисто спізнав поету Щербину.

7. Була думка, з'їздити в Павловськ до старенького Бюрно; але отсїй невинній думцї пошкодив художник Соколов: я зайшов до єго по дорозї, пробув у єго до 4-ої години тай опізнив ся - на залїзницю. Непростима розкиданность.

У вечері пішли з Михайлом до Семена і не застали єго в господї.

8. Користуючи з доброї погоди, пішов я в Семеновський полк шукати кватеру Олїйникова. Кватеру знайшов, а господаря — нї і пішов на Басейну до Кокорева. І сего відкупщика-письменника не було в господї. По дорозї зайшов на Литейну до Василя Лазаревського, трошки відпочив і подав ся пішки на Большую Подяческую обідати до Семена. По обідї вийшли на вулицю і случаєм завернули до горопашного, безталанного єнорала Корбе. Сумує бідолаха не того, що з служби єго прогнали, а того, що Станислава не дали. Бідолашна безщасна людина!

У вечері зайшов до свого товариша по засланню, до Круневича. Тут було багацько Поляків і чимало Москалїв; між ними дві знаменитости: Грап Толстой — автор солдацької Севастопольської піснї і оборонник Севастополя єнорал Хрулев. Остання знаменитость — здала ся менї — приборканою.

9. Квітував за непомірну вечеру у Круневича.

10. Був у московського знаємого — Безобразова; а потім у Рамазанова і у Михайлова. Хотїв піти на виставу, та не пощастило. Цар перешкодив. Дивив ся в цирку-театрі „Москаля-Чарівника“. Чарівний Семен! а останнї — нї відь що!

11. Упрохав Каменецького клопотати в цензурному комітетї — про дозвіл надрукувати „Кобзарі Гайдамаки“ під фірмою „Поезиї Т. Ш.“ Що то з сего буде?

Зайшов по дорозї до сьпівака-актора Петрова. Він тільки потовщав, а вона!.. Овва! З гарнесенької Ганни Яківнї зробила ся поважною, а все таки, любою бабусею. Не міцне отсе жіноцтво! Забіг до Семена, випив чарочку горілки і пішов обідати до Корбе. Нудно і брудно якось у старого-нежонатого, та ще у військового! У вечері у Білозерського слухав нову Совину драму і довів Сїраковському, що Некрасов не тільки що не поета, а й віршівник партацький.

12. Снїг, слота гидота, от же не вважаючи на се, ми, себ то я, Семен та М. Лазаревський пішли подивити ся на виставу в академії. Що-б не застудити ся, зайшли до Смурова, випили по чарцї джину, та проковтнули по десятку устриць. З вистави пішли до грапинї Н. Ів. на званний обід, що спорудила вона своїм численним близьким приятелям з приводу мого вороття. За обідом грап Ф. П. висловив коротеньку промову на честь милостивого царя. А на честь мого невольного терпіння довгого висловив майже лїберальну промову Микола Дмитрович Старов, потім Щербина, а на сам кінець грапиня Н. Ів. Менї було і приємно і якось не яково. Я не сподївав ся на та таку велику шанобу. Менї се була чиста новина. Семен помітив, що за обідом усї були блїдими, зеленими і тендітними, опріч безщасного засланця, — себ то — мене. Чудний контраст!

По обідї Сошальський повіз мене до землячки М. С. Кржисевич, а в першій годинї до Бореля, від Бореля до Адольфини. Тут я єго й покинув.

13. Від М. Д. Старова ми з Семеном поїхали до М. В. Остроградського. Великий математик приняв мене щиросердечно, яко земляка, яко свого семянина, що був кудись на довго заїхав. Спасибіг єму. Він з родиною їде лїтувати на Україну. Прохав би, каже до себе й Семена, та боїть ся, чи стане в Полтавщинї сала прогодувати єго.

Обідав у Семена. У вечері був у грапинї Н. Ів. і слухав вірші Юлїї Жадовської. Нещасна дївчина бідолашна.

14. Семен познаємив мене з вельми пристойним парубком з В. П. Енґельгардом. — Багато, пребагато дечого зворушило ся в душі у мене, як зустрів ся з сином мого, колишнього пана! Але — забуття — минулому! мир і любов сучасному!

У вечері Грицько Галаган познаємив мене з чернигівськими земляками — з Карташевськими. Земляки сущі, — не манїрні, любі.

Щоб вволити волї грапинї Н. Ів., ставив ся перед шефом жандарів князем Долгоруковим. Вислухав ввічливе, як личить случаю, напучування, на тому й кінець авдиєнциї. У вечері був у земляка Трохима Тупицї, тут стрів ся з Громським, автором статї про полїцию та про хабарі, і спізнав ся з стареньким Персидським, декабристою.

16. Грицько Галаган приїхав прохати, щоб написав єму мій Весняний вечір. Охоче вволив єго волю, а він щоб поквітувати, записав прегарні вірші Хомякова. Дзюбина познаємив я з Семеном, і він тож щоб поквітувати, почастував мене якимсь молодим єноралом Криловим, земляком з Харкова. Не вважаючи, що єнорал молодий і любязний, він геть несимпатичний. Обід єго трохи що не царський, здав ся менї приїсним.

У вечері Мей прислав до мене свій переклад на мову московську того самого „Весняного вечеру“, що вранцї дав я Галаганови. Спасибіг!

17. М. Д. Старов прислав до М. М. Лазаревського написану промову, що висловив він на честь менї на обідї у грапинї Н. Ів. Толстої. Яко річ дорогу для мене заводжу її до своїх записок. „Нещастя Шевченка скінчило ся і тим знесено одну з величезних неправд! Ми не зневажимо скромности тих, чиє пікловання сприяло сему доброму дїлу і придбало собі подяку кожного, хто спочуває повазї сего дїла благого. Ми скажемо, що нам радісно бачити того Шевченка, що серед жахливих душогубних обставин в суворих мурах „казарми смердячої“ не знесилїв духом, не впав в розпуку, але зберіг любов до своєї долї тяжкої, бо вона благородна. Се високий приклад про всїх наших сучасних художників і поетів. Вже отсе саме достойно обезсмертити Шевченка. Дозвольте-ж піднести тост вдячности за того Шевченка, що своїми стражданнями піддержав сьвяту віру і що дїйсне моральну природу чоловіка не спроможно побороти жадним обставинам. Н. Старов 12 квітня 1858.“

Білозерський познаємив мене з професором Кавелиним; — привабливий симпатичний чоловік! Теж познаємив мене він з трома братьми Жемчужниковими. Чарівливі брати!

У вечері в цирку-театрі слухав оперу „Жизнь за Царя“. Твір ґенїяльний! Безсмертний М. Н. Глинка! Петров як і колись — гарний в ролї Сусанїна. І Леонова добре вдає ролю Ванї; але далеко не те — що Петрова! останню я чув р. 1845.

18. Одержав любого листа від любого С. Т. і Аксакова. Завтра відповідатиму. Сегоднї я поривав ся все коло своєї „Лунатики“. Коли-б не шкодив любий Сошальский — я-б таки був її скінчив. Але-ж! треба було лишити працю коло слова і взяти ся до працї коло добрячого обіду.

У вечері з Сошальским поїхали ми до любої талановитої голосної сьпівачки Ґрінберґ. Тут стрів ся Бенедиктов, Даргомижський і будівничий Кузьмин, — мій давний і добрий знаємий. Музичне райовання скінчило ся на сьмішному і приісному скігленню Даргомижського. Немов те мишеня в котячих лапах!… От же єму бють в долонї. Чудні люди отсї мельомани, а ще чуднїйш отакі сьпіваки як Даргомижський.

19. Учора Сошальский покликав мене й Михайла на борщ з сухими карасями та на вареники; а сегоднї грапиня Н. І. кличе обідати і обіцяє познаємити з декабристою бароном Штенґелем. Ми вподобали декабриста більш за борщ; та за отсю зраду нас і покарав декабриста: він не прийшов на обід. Здичавілий барон!

За обідом познаємив ся я з адміралом Галенїщевим. Він товариш грапа Федора Петровича. Проста і, здаєть ся, гарна людина.

У вечері був у Галагана. Він прочитав описання свого будинка, що спорудив він в Прилуцькому повітї на лад українського старого штибу. Панська вигадка, але гарна і варта — щоб її переймали.

20. Обідав у К. Д. Кавелина і тутечки познаємив ся з Галаховим, що склав „русскую хрестоматію“.

21. До обіду тиняв ся по місту, у вечері пішов в театер. Спектакль взагалї був добрий, а увертюра „Вільгельма Теля“ — чарівна! Хвалений тенор Сітов — гірш за всяку звичайність; просто — ка-зна-що! а єму бють в долонї! Семен в ролї батька Линди-ді-Шамунї дуже гарний.

З театра зайшов до Білозерського; у єго був К. Д. Кавелин. З бесїди про минучу і прийшлу долю Славян, звернули до психольоґїї і до фільозофії тай пробалакали до 3-ої години ранку. Шкільничання; але чарівливе шкільничання.

22. Знов так само — без жадної мети вештав ся до обіду по місту, та вже не сам, а з Семеном. У вечері пішли з ним до землячки М. Л. Мокрицької, та до 2-ої години втїшали ся переливками з пустого в порожне.

23. Учора умовили ся ми з Семеном, щоб сегоднї в 1-ій годинї поїхати подивити ся на дачі. До півдня погода була гарна, потім пішов дощ затяжний і ми цїлий день дома просидїли. Читали Гумбольтового „Космоса“, та дивлячись у вікно говорили: „От тобі бабо і Юрьїв день“.

24. Гадки мої нїколи не вдають ся, алеж не спроможен не втїшати себе гадками. От напр. і сегоднї. Виходячи з господи, гадав так: спершу зайду до академїї, подивлю ся на виставу, потім заверну до Йордана — мого професора пришлого, потім до барона Клодта, тодї до грапинї Н. І., та вже у неї і обідати му. Так гадав, а стало ось як: в першій салї академії стрів ся з Зимбулатовим і Боришпольцем, — се мої давні і щирі приятелї. Нашвидку обійшли ми виставу і пішли до Зимбулатова. Увесь час до обіда минув за споминками! Я зовсїм задоволений невдачою.

У вечері зібрали ся ми з Михайлом піти до єго брата, до Василя, та зайшли до Семена і в єго просидїли цїлий вечер. Те ж невдача!

35. О 10-ій годинї ранку пішов попрощати ся з А. Н. Мокрицьким. Він їде до Москви. По дорозї зайшов до М. М. Сухомлинова, та по дорозї-ж завернув до барона Клодта. Полюбував з памятника „Неудобозабываемому“ і пішов в академію. В першій салї стрів Жемчужникова, а в останнїй Семена. З академії ми з Семеном поїхали на „Петербур. Сторону“, шукати дачу. Дачі знайшли, дали задатку і о годинї 6-ій вернули ся до господи. У вечері з Семеном же були у Н. І. Петрова і слухали безкраї і безплідні балачки про емансипацию.

26. На обідї у Сошальского спізнав ся з поетою Курочкиним і з єго братом Миколою — гарним, молодим чоловіком. Поета Курочкин богацько обіцює в пришлому. Дай Боже, щоб надїя моя справдилася.

27. Обіцяв художникові Лукашевичу — що сегоднї у єго обідатиму, та через свою розкиданість і збрехав.

28. Сошальский подарував менї годинника стїнового, а Василь Лазаревський — термометра. З ласки добрих людий маю головні інструменти, щоб дїяти досьвіди над акватинтою. А коли-ж я візьму до тих досьвідів?

29. Зайшов до Дзюбина. Не застав єго в господї. Попрохав снїдання і за те лишив єму, що трапив ся зі мною рукопис „Посланіє до мертвих, живих і ненарожденних земляків“. Та з своєї розкиданости написав „на память 1-го мая“.

30. Пішли з Семеном в лїтний сад. Думка була: оглядїти памятник Крилову. По дорозї зайшли в Казанський собор подивити ся на картину Брюлова. Овва! премудрі попи так її розумно та вдатно постановили, що й кошечими очима бачити її не спроможно. Гидко! По дорозї зайшли в Пассаж, полюбувати з красунь, що вештають ся там, та з Алеутських „болванчиків“. З відсїль пішли в лїтнїй сад. Прославлений „Пчелою“ і инчими часописями памятник Крилову нїчим не лїпше за Алеутських „болванчиків“. Несумнїні ґазетярі!.. Нїкчемний барон Клодт! Він, замість величавого старика, посадив лакея в демикитонному сертуцї з азбукою і з указкою в руцї. Барон не умисне досяг мети; вилїпивши отсю нїкчемну фіґуру і барелїєфи — саме про дїтий; і жадним чином не про дорослих. Бідолашний барон! Ти, теж неумисно, образив великого поету.

Ображені бароном — ми взяли човна і поплили на біржу. Полюбували з величавої салї біржевої, перейшли до скверу, подивили ся на обізян та на папуг і пішли на сталу виставу художественних творів. — Горопаха Тиранов! він і свою худорляву мазанину теж виставив. Скорботне, тяжке вражіння!

Находившись до невмоготи, ми переплили на човнї через Неву, перейшли через бульвар, полюбували з акватинти, що на вікнах у маґазинї Доціяри, взяли фіякра і поїхали до господи обідати.

У вечері був у Білозерського і у Круневича.

МАЙ.

1. Прирадили ми собі з Семеном день перебути аби-як, а у вечері рушити до Катерингофу подивити ся там на празникову публїку. В першій годинї пішли ми на виставу в Академії. Зайшли до грапинї Н. Ів. Не було її в господї. Взяли до Остроградського: думка була у єго й пообідати. Не пощастило. М. В. і єго дружина В. Д. недужі, а дїтвора пішла гуляти. Ми й собі за ними. Повештали ся по набережю Неви і вернули ся до господи. А о годинї 8 у вечері, замість Катерингофа, пішли до Білозерського і весело балакали до першої години ночи.

2. Були з Семеном в Ермітажі — у філїї давного і нового різбарства. Мабуть їх позбирали з усїх дворцїв. Пречудесна думка! В філїї нового різбарства мене причарував Танарінї своєю „Умирающею Душенькою“ і образливо розчарував небіжчик Ставасер своєю пентюховатою „Русалкою“. Огледїли музей давнини і біблїотеку, та на перший раз і досить. Втомила ся увага. Салї Музея оздоблені з більшим смаком нїж ґалєрея картин. З Ермітажа пішли на виставу квіток. Предивна розкіш рослин і квіток! Густий натовп гарненького жіноцтва не дає вповнї налюбувати з творів Фльори. В натовпі стрів давних знаємих моїх Маслова і оклецьковатого Серьожу Уварова, не грапа, а просто Уварова.

3. Був в Ермітажі сам, без Семена. Учора стомило єго оглядування античної ґалєреї і він сегоднї не пішов зі мною. Ледащо! В Ермітажі стрів ся і спізнав ся з знаменитим ґравйорником Йорданом. Він чув про мої заміри взяти ся до акватинти і в сему новому для мене дїлї хватав подати менї свої услуги. Зрадївши такій любій та щирій єго заохотї, я двичі обійшов усї салї, бажаючи вибрати собі картину на першу спробу — з акватинтою. Після уважного огляду, я спинив ся на ескизї Мурильо „Сьвята Родина“. Простосердий, гарний твір. Я не бачив з таким змістом картини, щоб до неї так припадала назва, як до ґенїяльного ескизу Мурильо. Дак отак з запомогою Бога та Йордана беру ся за пробу, а потім і за Мурильо.

О 4-ій годинї покинув я Ермітаж і пішов на виставу квіток. Чарівний перехід! Впродовж кількох годин уважного оглядування творів великих майстрів — я втомив ся; обважнїв дух мій — і ось зразу жива, сьвіжа краса природи і штуки обхоплює мене і оновляє. Ріжноманїтна зелень, сила квіток сьвіжих, розкішних; музики і сам кінець чарів, натовп жіноцтва прекрасного, сьвіжого — наче ті квітки! Я обіцяв ся Уваровим о 5-ій годинї обідати у них, але-ж в отсему раю пробув до 7-ої год. О! столиця!

У вечері своїма вражіннями дїлив ся з Семеном і з єго любою Олександрою Іванівною.

4. Був у Ф. І. Йордана. Яка він приязна та люба людина і художник; а до того — людина жива; а се поміж ґравйорників рідко вельми. Впродовж години він показував менї новійші заходи коло гравюри акватинти. Висловив охоту помагати менї — усїм чим він спроможеть ся. Попращав ся з ним я вже яко на половину пришлий ґравйорник.

Від Йордана зайшов на довго до грапинї Н. І. а від неї до друкаря і ґравйорника Служинського. Застав єго за обідом і про моє дїло не було бесїди. Зайшов до старих приятелїв Уварових, — щоб у них обідати. Старий Уваров переказав менї, що мій сопутник з Астраханї до Нижнього О. О. Сапожников — тепер тут, але завтра їде в Москву. Я швидче до єго. Застав дома; але він не приняв мене, бо на швидку обідав. Се мене трохи засоромило. Я „отряхнув прах от ног своїх“ і зайшов по дорозї до свого чернигівського земляка Н. І. Петрова, тут і пообідав попросту.

У вечері з Семеном поїхали до грапинї Н. І. і пробули тутечки до білого дня.

5. В Ермітажі стрів товариша-академіка Михайлова; колишнього коханця К. І. Брюлова. Обійшовши ґалєреї картинну і античну, пішли в „Лондон“ снїдати. До свого виїзду з Рима до Мадриду, Михайло бачив ся в Римі з К. З. Брюловим. Він розповів менї про дивовижне, нечуване скупердяйство Брюлова. В отсїй таємничій штуцї великій Брюлов переважив великого Рембрандта. Попращавшись з Михайловим пішов обідати до Лукашевича — теж учень і коханець Брюлова. Лукашевич переказав менї теж саме що й Михайлов, з варияциями. Опріч морального знесилення нїчим виясувати такого з'явища.

З Служинським зайшов до Н. І. Уткина і не застав єго. У вечері з М. Лазаревським пішли до Семена і теж не застали в господї.

6. З Семеном поїхали ми до Енґельгардта і не застали єго дома. Зайшли до Курочкина — теж. Тодї до землячки М. С. Кржисевички. Вона зустріла нас  — веселою молодою, різвою — якою була і 10 лїт назад. Дивна молодиця, її і горе не бере. А горя у неї чимало. Не що давно вона вернула ся з Москви і привезла менї три мішки поклонів від моїх приятелїв московських. Гостинна землячка попрохала нас поснїдати. Ми не відмовили ся. Поснїдавши та весело побазїкавши, взяли ся за шапки́, аж ось прийшов Громека і з ним ще якийсь земляк київський. Громека, по праву кума, замість ручки, поцїлував господарчину ніжку. Отся нїжнота нам не подобала ся і ми небавом пішли.

Семен з якоїсь потреби зайшов до Юзефовича, обер-секретаря з синоду — тай мене потяг за собою. Новий знаємий, хоч він і привітний, менї не сподобав ся. Може через те, що він рідний брат київського Юзефовича — зрадника. Попращавшись з Юзефовичом, ми поїхали на обід теж до нових знаємих, до Степанових з Харькова. По обідї Семен пішов в театер, а я до Сухомлинова, тут стрівся з давним знаємим земляком, з академіком Никитенком. З декляматора-актора-професора Никитенко зробив ся простим, приязним дїдком. В розмові не цураєть ся навіть українських виразів. Приємне обертання.

7. З 10-ої до 12-ої години Семен з своїм учнем сьпівав дуети. О. І. супроводила на роялї, а я слухав та часом оплїскував. З яким раюваннєм трепітним я подібну сцену виображував собі в Новопетровському! а тепереньки, коли вже справдила ся моя сподїванка пропастнича, я дивлю ся і слухаю як річ найзвичайнїйшу. Чудний чоловік в загалї — а між ними і я. Після дуетів ми з Семеном пішли на вулицю без жадної мети. Зайшли случаєм до музичного маґазину Пеца побалакати. Потім зайшли до художника Соколова, полюбували з малюнків роботи наших земляків і землячок — і пішли до Дзюбина. Не заставши єго в господї, зайшли до М. Лазаревського, і єго нема! Вернули ся до Семена, і діждавшись Юзефовича з родиною, — сїли обідати.

8. Написав листа до Н. А. Брилкина, одіслав на почту і збірав ся йти до Ермітажу на роботу, аж ось прийшов Н. Курочкин і Вільбуа. Плян мій, раптом мінить ся! Замість Ермітажа, пішли ми до Семена побалакати, як становити на сцену оперу Вільбуа. Семена нема дома. Зайшли до Софії Федоровни, — теж-саме. Зайшли в ресторан, пообідали і розійшли ся.

9. Була думка витягти Дзюбина в Павловск. Він не згодив ся; я пішки рушив на Крестовський до Старова. Дожидаючи обіду обійшов з Ноздровським половину Крестовського і Петровського острова. По обідї пішки вернув ся до дому.

У вечері з Семеном були у чепурненької Грінберґ. Вона богацько і прегарно сьпівала. Яка досада, що вона малого зросту і на сцену не годить ся, а тоб яка палка, славна була з неї акторка!

10. Почав робити в Ермітажі. В добрий час сказати, в лихий помовчати. В 2-ій годинї пішов на Анґлїйське набереже провести Сухомлинова заграницю. Попращавшись з ним, зайшов до Н. І. Петрова. У єго трапив ся білєт на вхід до Ісаківського Собору. Ми пішли; але нас не впустили, бо білєт підписав Васильчиков, а не Гурєв. Хинська причина!

11. До 4-ої години працював в Ермітажі. Обідав з Антоном Савою і з Желегівським у Білозерського. На успіх пришлого польского вістника „Слово“ випили пляшку шампанського.

У вечері з Семеном пішли до грапинї Н. І. Толстої і вернули ся о 4-ій годинї ранком. На великі радощі господарки останнїй вечер весняний був веселим незвичайно. Семен та Грінберґ були душею загальної радости.

12. Провів Грицька Галагана на Україну і потім пішов до грапинї Н. І. попрохати, щоб дали менї в академії сталу кватеру. Вона обіцяла і я йму віри в обіцянку її. Від грапинї зайшов на часочок до художника Микешина, а потім до Глїбовського. Щасливі юнаки і паки щасливі художники!

На закликання Трощини і инчих земляків прийшов я о 5 годинї до Дюсо на обід. Несподївано зустрів тут нижнегородських моїх приятелїв Лапу і Бабкина. По обідї з Трощиною і з Макаровим — де-куди їздили; але… невдача!…

13. Заказав мідяну дошку. По дорозї зайшов до Курочкина і не застав дома. Зайшов до землячки Кржисевички, — теж сьвяте! Зайшов до Градовича і саме в дверях зустрів Трощинину сестру. — Вона сегоднї вернула ся зза кордону. Сьвіжа і здорова. Поїздку за границю без слуги старих, недужих дївчат треба вважати за нормальні лїки.

Wieszczu ludu, ludu synu, Tyś tem dumny, boś szlachetny,
Bo u skroń twych liść wawrzynu
Jak ton pień twych smutny świetny.

Dwa masz wieńce męczennika!
Oba piękne, chociaż krwawe,
Boś pracował nie na sławę,
Lecz serc braci słuchał krzyku.

Im zamknięto w ustach jęki
Ach! i jęk im liczą grzechem!
Tyś powtórzył głośnem echem
Zabronionych jęków dźwięki.

I nad każdym tyś przebolał
I przepłakał nim urodził,
Lecz duch z wyżyn cię okalał,
I duch pierś twą oswobodził.

Smutny wieszczu! patrz cud słowa!
Jako słońca nikt nie schowa,
Gdy dzień wzejdzie, tak nie może
Schować słowa nikt z tyranów,
Bo i słowo jest też Boże
I ma wieszczów za kapłanów.

Jak przed grotem słońca pryska
Ciemnej nocy mrok i chłód,
Tak zbawienia chwila bliska,
Kiedy wieszczów rodzi lud.

Ant. Sowa[52].

У вечері був у поети А. Сови і він записав менї отсї свої прекрасні вірші, а Каменецький записав українську пісню. Перша пісня, що знаю я без ритми.

Забілїли снїги
Заболїло тїло
Ще й голівонька.
Нїхто не заплаче
По білому тїлу
По бурлацькому:
Нї отець, нї мати,
Нї брат, нї сестриця,
Нї жона єго.
Ой тільки заплаче
По білому тїлу
Товариш єго.
„Прости мене, брате,
Вірний товаришу,
Може я й умру.
Зроби менї, брате!
Вірний товаришу,
З клен-древа труну.
Поховай мене брате,
Вірний товаришу,
В вишневім саду.
В вишневім садочку,
На жовтім пісочку
Під рябиною“.
Рости, рости древо,
Тонкеє, високе,
Кучерявеє.
Тай опусти гілля
З верху до коріння
Лист до долоньку;
Покрий теє тїло,
Бурлацькеє біле
Ще й головоньку.
А щоб теє тїло,
Булацькеє біле
Тай не почорнїло
Од буйного вітру.
Од ясного сонця
Тай не марнїло.

14. Днї несподїваних зустріч: позавчора стрів ся з Лапою, вчора з Троциною, а сегоднї прихожу обідати до грапинї Н. І. і стрічаю тут того єдиного друзяку незабутнього М. С. Щепкина. Він приїхав сюди ради ювілею Ґедеонова. Не відаючи, де моя кватера, він шукав мене в академії тай зайшов до грапинї, знаючи, що я у неї буваю. Догадливий мій друг великий!

По обідї грапиня з своєю родиною і ми з нею поїхали до адмірала Голенищева. Від несподїваних гостий старий переняв ся восхитом, тут зустрів я і спізнав ся з декабристою бароном Штенґелем, він тобольский друзяка Михайла Лазаревського.

15. Обіцяв ся М. С., що буду у єго о 7 годинї вранцї тай приспав до 10-ої. Гарний приятель! Пішов до Ермітажу і робив там до 4-ої години. У вечері пішов до Семена та не застав єго в господї.

16. Не вмиваючись побіг до М. С.; а він вже й зник! З журби зайшов до Курочкина, спить ще. Зайшов до Енґельгардта в купелї! Пішов до мідника, забрав дошку та на безбач зайшов до землячки М. С. Застав в господї. Набалакавшись в волю, провів її до Градовичів і вернув ся до дому. У вечері раював, слухаючи любку Ґрінберґ. В восхитї ми з Сошальским та з Семеном поїхали вечеряти до Бореля і потушили свій восхит в Адольфіни. Цинїзм!

17. З Адольфіниного захистку о 7 год. в ранцї пішов до М. С. Щепкина. Застав єго в шлафроцї. Набалакали ся і умовили ся обідати у К. Д. Кавелина. Умову сю справили о 4-ій годинї. У вечері був у Семена і не застав єго дома. Гульвіса!

18 Чарівна Олександра Іванівна Артемовська сегоднї імениниця. М. Лазаревський для неї купив роскішний букет квіток, а я їй однїс. І я з баришем і вона не має права сказати, що я з порожними руками повитав її. І дешево і ввічливо.

Пообідавши в іменинницї, ми з Лазаревським небавом пішли до грапинї Н. І. Тут був М. С. Щепкин. Грапиня попрохала мого друга великого і він прочитав монольоґа з „Скупаго Рыцаря“ Пушкина; „Фейерверкъ“ і „Разсказъ Охотника“ з комедиї Ільїна. Та так прочитав, що ми, слухаючи, бачили перед себе не 70-лїтнього старого Щепкина, а паробка пасьоного. Ґенїяльний актор і предивний старик! Пополам з горем і я вичитав своїх „Неофітів“. Не скажу, на скільки мене зрозуміли. Принаймнї слухали уважно.

19. О годинї 12-ій провів свого друга, вели кого М. С. Щепкина, на московську залїзницю. В Михайловськім театрі бачив Садовського в ролї Расплюєва („Свадьба Кречирскаго“). Опріч Щепкина я не відаю лїпшого коміка. Самойлов геть низше Садовського. Снїткова 2-га просто-лялька! О! якою-б гарною була Піунова моя незабутня!

До 4-ої години працював в Ермітажі. Обідав у давних моїх приятелїв Уварових. Сергій Уваров, — найвеселїйший в сьвітї товстюк — промовив ось який експромт до перекупника апельсинів:

„Напрасно, розносчикъ въ окно ты глядишь
Подъ бременемъ тягостной ноши;
Напрасно ты голосомъ звонкимъ кричишь:
„Лемоны, пельцыны хороши“.
Не обольщай меня мечтой;
Плодовъ привозныхъ изъ чужбины,
Нѣтъ, душу полную какой то пустотой
Не соблазнятъ златыя апельсины.
Я отжилъ жизнь свою давно,
И всѣ души моей желанья
Сосредоточилъ я въ одно
Разоблаченное отъ счастья ожиданье.
Напрасно разносчикъ и т. д.

У вечері був у Семена. Олександра Іванівна грала лїпші місця з Трубадура. Чарівно грала!


Повернув ся я з Сібіру
Та не маю долї,
Хоч, здаєть ся не в кайданах
Та не маю волї.

Слїдять мене злиї люде
День, час і годину,
Прийде туга до серденька —
То ледві не згину.

Комісарі, ісправники
За мною гоняють,
Більше-ж вони людей били
Нїж я грошей маю.

Зовуть мене розбійником,
Кажуть, що вбиваю, —
Я нїкого не вбив іще;
Бо сам душу маю.

Візьму гроші з багатого,
Убогому даю,
І так людей надїливши
Сам гріха не маю.

Маю жінку, маю дїток,
Однак їх не бачу;
Як згадаю про їх долю —
То гірко заплачу.

Треба менї в лїсї жити,
Треба стерегти ся;
Хоч здаєть ся сьвіт широкий
Та нїгде подїть ся.

Утворив отсю пісню, вельми не мудру, кажуть сам Кармелюк. Брехня. Се поклїп на славетного лицаря. Се нїкчемного Падури рукодїлля.

(З 21 мая до 13 липня року 1858 нїчого в журналї не записано).

13. липня р. 1858.
Сон.

На панщинї пшеницю жала,
Втомила ся; не спочивать
Пішла в снопи, — пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Розповила, нагодувала
Попестила, і — нїби сном, —
Над сином сидя, задрімала,
І снить ся їй той син Іван,
І уродливий і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачить ся… бо й сам
Уже не панський, а на волї;
Та на своїм веселім полї
У двох собі пшеницю жнуть,
А дїточки обід несуть…
Тай усьміхнула ся небога…
Прокинулась… нема нїчого!
На Йвася глянула; взяла
Єго гарненько сповила
Та щоб дожать до ланового
Ще копу дожинать пішла…
Останню може; Бог поможе
Той сон твій справдить ся…

Т. Шевченко.

Переклав О. Я. Конїський р. 1893.
У Київі і в Дахнівцї.

——————

  1. Орапчики, мабуть мідні монети.
  2. Сивуха — горілка.
  3. Мундїр — унїформ. Перекладчик.
  4. Псевдонїм В. Даля.
  5. Кибітка — шатро.
  6. Оден з героїв комедиї Грибоєдова „Горе отъ ума“.
  7. Видубицький монастир у Києві. Перекл.
  8. Коповик, 50 коп. Перекл.
  9. Низша посада полїцийна. Перек.
  10. Себ то приняв тяжку кару по тілу шпіцрутенами. Перекл.
  11. Осада = облога
  12. Страва, наче вареники з мясом. Переклад
  13. Повість М. Кулїша. Переклад.
  14. Солдацька шапка. Перек.
  15. Рогатку. Перек.
  16. Штосъ — азартна гра в карти. Перекладн.
  17. Усков, комендант в Новопетровському. — Перекладчик.
  18. В Нижньому Новгородї. — Перек.
  19. Війсковий орден росийський. — Перекл.
  20. Теплі чоботи з хутра сібірських котів. Переклад.
  21. Сопча — простонародне, московське „сообща“; по нашому гуртом, укупі, спільно. Переклад.
  22. Місточко Мошни — відоме ще в XV. в. — Воно недалеко Дніпра на правому березї в Черкаському повітї. Башта, про яку згадує Тарас — збудована з цегли на горі, заввишки може сяжнїв з 30. — З неї Днїпро наче на долонї. Перекл.
  23. Човни великі. Перекл.
  24. З Петербурга до Москви тодї вже і була залізниця а з Москви до Оренбурґа 1500 верстов. Перекладник.
  25. Дїдич. Перекладн.
  26. 25 копієк.
  27. Сайка — булка.
  28. Торцовая мостова — улиця забрукована деревяними стовпчиками, постановленими в землю сторч.
  29. Поетові Державину. Перек.
  30. Тормаз — гальмо
  31. Се поеми Кіндрата Рилєєва, що був декабристом. По конфірмациї царя Миколи єго повісили в Петербурзї 13 липня р. 1826. Переклад.
  32. Балахна повітове місто в Нижегородській губ. Перекл.
  33. Очевидна помилка в найменню; не Петро, а Єгор (Юрий) Петрович Ковалевський. Перекладн.
  34. Іскандер — псевдонїм Герцена.
  35. Річка Ока — дотока Волги.
  36. Петербурська тодїшна часопись „Сѣверная Пчела“. — Перек.
  37. Невский проспект — головна вулиця в Петербурзї. Перек.
  38. Бронислава Залїского. Перек.
  39. Моцарта.
  40. Комісар полїциї. Перек.
  41. слуга.
  42. Імператор Микола. Перек.
  43. Ґедеонов був начальником імператорських театрів в Петербурзї і в Москві. Перек.
  44. Отся замітка була надрукована в 5 Nr. „Нижегородск. Губерн. Вѣдом.“ р. 1858. — Дословний переклад її такий: „Уважаючи на норови нижегородских мешканцїв, а тим паче мешканок, вельми я здивував ся, як прийшов в театр і бачу, що він майже повний „Що воно за знак? — питаю я у свого знаємого театрала завзятого. — Як то що? — каже він: — сьогоднї бенефіс Піунової. Вона ще підлїтком пішла на нашу сцену. Вродливість її та ґрациозність викликали на неї увагу. Треба сказати правду: Піунова зуміла підтримати увагу і придбати собі прихильність нашої публїки. А публїка наша, щоб ви знали, не єсть щедра роздавати свою прихильність. От ви зараз самі спостережете, чи правду я кажу.

    Дїйсне: добру думку публїки Піунова достойно зміцнила. Опріч молодости і вродливости, д. Піунова на сценї така гарна і натуральна, що дивлючись па неї, забуваєш, що ти в театрі і бачиш сцену. В театрі того вечера грали драму „Парижскіе Нищіе“ [Жебраки] і водевіль „Бѣдовая Бабушка [Невгомонна Бабуся“]. Жарт отой сам з себе гарненький; але коли єго справили Піунва да Трусова [ролю бабусї], так вийшла з єго така забавка прегарна, що хоч на яку хочте сцену столичну, так залюбки буде. Своїм простосердєм Глаша так ґрациозна, а Бабушка така добродушно-комічна! Бенефіциянтка орудує усїма завязями штуки сценїчної, а отсе вкупі з її віком молодим дає нам великі надїї на пришле. Але не потаїмо і того, що успіхи її сплоджують і вимагання немалі. Скільки можна спостерегти, д. Піунова вибирає собі ролї наївних дївчат вродливих. Нема що й казати, що се її ролї найлїпші; але треба їй памятувати і те, що в тих ролях лежить одноманітність і легкість, а вони можуть шкодити талантові. Ми щиро гадаємо, що для неї легко поширити свого репертуара: працї тодї побільшає; більш треба буде обмірковувати ролю, за те-ж і талант розівєть ся геть ширше. Таку думку зміцняє і сама Піунова: в комедиї Островського „Бѣдность не порокъ“ — вона справляла ролю меткої вдови і справила її з великим тактом. А вже ж тут самої звичайної кебети — мало; тим паче дївчинї на 17-ій веснї. Так само і ролю Тетяни „Москаль Чарівник“. Отсю пєсу злаштували тут за два днї на бажання Михайла Семен. Щепкина. Він злучаєм був у Нижньому Новгородї і згодив ся грати в трьох спектаклях. Отже хоч як хватали ся і не вважаючи, що мови української Піунова не вміє, а ролю Тетяни вона справила прехороше; та так прехороше, що наш артист-ветеран прийшов у восхит і казав, що з такою втїхою єму нїколи ще не доводило ся грати. А вже-ж думка Щепкина може стати за авторитет. До нашої бенефіциянтки любої він показав сердешну ласку і радив їй серіозно попрацювати. Певна річ, що вона таку пораду і напучування близько до серця пригорне. В „Парижскихъ Нищихъ“ Піунова справляла ролю Антуанети; справила гаразд, але знати було, що отсїй ролї вона не спочуває. Ще якось ми спостерегли, що тодї, коли вона приходить до банкирової донї прохати роботи, так в тій сценї дикция у неї невідповідна. Відважуємо ся на се звернути увагу д. Піунової. — Перекладник.

  45. Переклад:

    Коли на той сьвіт перебрав ся —
    Наш незабутнїй Миколай —
    Так до Петра він там подав ся,
    Щоб одімкнув той двері в рай.
    — „Ти хто?“ ключар єго питає.
    — „Отсе ще! „хто!“… я „русскій“ цар!“
    — „Еге! так підожди з годину, —
    Сам знаєш: тїсна стежка в рай;
    І брама райська — геть вузенька.
    Поглянь: народу чималенько“.
    — „Та бачу-ж, бачу: самий зброд!
    А щож, скажи, се за народ?“
    — „Не пізнаєш?! та-ж се росияне,
    Твої бездушні все дворяне;
    А то — он — вольниї хрестяне:
    Вони в старцї усї пішли —
    І голими у рай прийшли“…
    Тодї подумав Миколай:
    „Так он як достаєть ся рай“.
    І пише сину: любий Саша!
    Гірка на небі доля наша!
    Коли тобі підданих жаль, —
    Так ти достатки їх позбав,
    А хочеш в рай ти їх ввести, —
    Так попід тином всїх пусти“. —

  46. Дверник. Перек.
  47. Церква в Москві. Перекл.
  48. Професор Мин помер в Листопадї р. 1885. Перекл.
  49. Назви вулиць в Москві. Перек.
  50. Будочникъ — простий поліциянт. Перекл.
  51. Н. М. Щепкина. Перек.
  52. Переклад:

    До брата Тараса Шевченка.

    Поете-пророче, і сине народний!
    Ти гордий, достойний, бо ти благородний,
    Бо сьвіжеє листя лаврове навколо
    Вінком оточає думне твоє чо́ло.
    Вінок той безсмертний, вінок незрадливий,
    Як сьпів твій всесьвітнїй, широкий, думливий.
    Два страдних вінки ти одержав від слави, —
    Обидва чудові, — обидва керваві,
    Бо в працї не слави ти вік добивав ся,
    А в стогін братерський ти серцем вслухав ся,
    Бо їм навіть стогін в устах замикають,
    Гріхом та злочинством його уважають,
    Ти-ж одгуком став ся братерської муки,
    Луною відбив ти пригнічені згуки,
    Болїв ти над ними, слізьми умивав ся,
    Поки з твого серця той сьпів виливав ся.
    Та Дух з високо́сти хранив тебе всюди
    І з мук визволяв він замучені груди.
    Журливий поете! Слово чуда діє!
    Як Божого сонця нїхто не закриє,
    Коли воно зійде і стане сияти,
    Так слова тирани не можуть сховати,
    Бо сонце і слово — суть Божа основа, —
    Поети-пророки, сьвятителї слова.
    Як промінь від сонця сия біля грота,
    Де холоду повно, туман і темнота,
    Так сяє свободи хвилина сьвятая,
    Коли люд поетів на сьвіт нарождає.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі.


Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.