Ромео та Джульєта/Акт третїй
| ◀ Акт другий | Ромео та Джульєта пер.: П. А. Кулїша Акт третїй |
Акт четвертий ▶ |
|
Горячий день; всї Капулєти вийшли.
Зустрінемось — без бучі в нас не буде.
В таке тепло скажена кров буяє.
Меркуціо. Ти здаєш ся одним із тих гультаїв, що як увійде в коршму, зараз кладе свого меча на стіл та й каже: „Дай Боже, щоб ти менї не знадобив ся“. А як випють по другій, вийма його проти рандаря, без усякої надоби.
Бенволіо. То я тобі здаюсь гультаєм?
Меркуціо. Ну, ну, ти гарячий на завзяттє, як найзавзятший жак у Італїї, швидкий до гнїву в завзяттї, а в гнїву до завзяття.
Бенволіо. А далїй що?
Меркуціо. Те, що колиб двоє таких розізлилось, то скоро не було-б нї одного: бо один одного вбив би. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що в нього однією волосиною в бородї більш або менше. Готов єси зчепитись із чоловіком за те, що лузає горіхи, хоч він тим тілько й винен, що в тебе очи карі як горіх. Чиїб очи, опріч твоїх, вишпігували таку зачіпку? У тебе в голові так повно зачіпок, як у яйцї повно жовтка та білка, а про те бувала вона розбита через зачіпки, мов те яйце. Ти зчіплювавсь із чоловіком за те, що чхнув серед вулицї: бо розбудив твого пса, що спав собі на сонечку. Хибаж не ти напав ся на кравця за те, що надїв новий жупанок перед Великоднем? а на другого за те, що підвязав нові черевики старими підвязками? А ще мене навчаєш не сваритись!
Бенволіо. Колиб я був такий як ти швидкий до зачіпки, я продав би кому хотя моє життє на віки за одну годину з квандрансом.
Меркуціо. За одну годину всю скотину?
Бенволіо. Клянусь головою, се йдуть Капулєти.
Меркуціо. Клянусь підошвою, байдуже менї.
Тибальт. Горнїтесь до мене: бо я говоритиму з ними. — Добривечір, панове! Одно слово з одним із вас.
Меркуціо. Тілько одно слово з одним із нас? Додайте ще що-небудь. Нехай буде слово й тяттє.
Тибальт. Ви знайдете мене, добродїю, геть на се готовим, аби дали менї оказію.
Меркуціо. Хиба не знайдете оказиї, докіль не дадуть?Тибальт. Меркуціо, ти граєш ув один лад із Ромеом.
Меркуціо. Граєш ув один лад! Дак ми в тебе музики? Коли ми в тебе музики, сподївай ся-ж чути одно бреньканнє. Ось тобі мій смик. Ти в мене потанцюєш від нього. До сто чортів, граєш ув один лад!
Або ходїм куди у закутнїще місце,
Або без колоту про справи говорімо,
Або вже геть зовсїм з людських очей зійдїмо.
Нїхто мене не двине з місця, нї!
Він буде чоловіком. Ось іди
Попереду, він пійде за тобою.
Сим робом справдї буде він твоїм.
Тому найкращий вираз: ти ледащо.
Тим вибачу тобі таке витаннє.
Я не ледащо, нї. Бувай здоров!
Як бачу, ти мене зовсїм не знаєш.
Що ти менї вчинив. Стій і виймай!
І більш тебе люблю, нїж ти міркуєш,
Не знаючи, за що тебе люблю.
Доволї з тебе, любий Капулєте:
Люблю твоє імя, як і своє.
Alla stoccata змиє з нас сей сором.
Тибальте, мишодаве, гей, за мною!
Меркуціо. Добрий котячий королю, нїчого, тілько одну з твоїх девятьох жизней. Сю приправлю по свойому зараз, а з вісьмох иньших, дивлячись по тому, які ви до мене будете, робитиму бите мясо. Виймай же свого меча за вуха з піхви, та боржій: а то мій буде коло твоїх вух перше, нїж виймеш свого.
Тибальт (виймаючи) Готов до услуг.
Ромео. Любий Меркуціо, сховай свою рапіру.
Меркуціо. А ну добродїю, ваше passa! do! (бють ся.)
Панове, сором вам; пробачте кривду!
Тибальт, Меркуціо! князь повелїв
По вулицях в Веронї не буяти…
Тибальте, стій! Меркуціо!…
Прокляттє вам, обом домам ледачим!
Конець менї. А він і втїк без плати?
Де-ж паж мій? Гей, ледащо, по хірурґа!
(Виходить паж.)
Ромео. Не бій ся, друже: рана не може бути велика.
Меркуціо. Нї, не така глибока, як колодязь, анї така широка, як церковні двері, та годить ся зробити своє. Одвідай мене завтра, то побачиш, який я буду поважний чоловік. Для сього сьвіта я далебі переперчений… Прокляттє на обидва ваші доми!… Щоб отсе чоловіка вдряпнуло на смерть незнатищо, собака, пацюк, миш, кітка! отсей пинда, лобуряка, ледащо, котре бєть ся по книзї арихметики!… І якого чорта вмішав ся ти між нас? Мене пронизано в тебе під рукою.
Ромео. Я думав як найлучче.
Ато зомлїю. О, прокляттє вам,
Що з мене ви зробили пир хробацтву!
Я вповнї взяв своє… обом домам!
Мій щирий друг, прийняв смертельну рану
За мене, як сплямив мене Тибальт,
Тибальт, що братом став менї недавно.
Джульєто серденько, твоя краса
Розгартувала сталь в моїй природї.
Хороброго Меркуція на сьвітї.
Лицарський дух його за хмари рвав ся,
Зневаживши заранї нашу землю.
Він розпочав, вони скінчять почате.
Вертайся-ж, тихосте, до Господа назад;
Ти, помсто огняна, покинь свій мрачний ад!
Веди мене, я твій! Тибальте, ось „ледащо“
Перед тобою знов. Тепер ти знаєш, защо
Ми будем бити ся. За тїнь сумну того,
Хто дивить ся на нас із полету свого.
Він жде тебе, або й мене з тобою.
Здіймімо ся-ж у трьох завзятою юрбою.
Іди-ж до нього!
Міщане піднялись; Тибальт убитий.
Не стій окаменївши. Князь на смерть
Тебе осудить, як піймають. Геть же!
Втїкай!
Чого стоїш іще? тїкай, тїкай, (Виходить Ромео.)
Де дївсь Тибальт харцизник, де сховав ся?
Во імя князя, йди за нами зараз.
Входять князь із почтом, Монтеккі, Капулєт, їх жінки з иншими.
Обставини нещасні завірюхи.
Се той, що молодий Ромео вбив;
А він убив Меркуція твого.
О князю! о небоже! о мій мужу!
Пролита кров Тибальта дорогая.
О князю праведний! за нашу кров
Пролий Монтечину. О мій небоже!
Ромео гарно говорив; благав він
Одуматись, бо нїзащо сваритись;
Напоминав про ваш високий гнїв.
Сумирним голосом те все казав;
Дивив ся тихо і покірливо впиняв.
Та все те обернув Тибальт у нївець.
Глухий на мир, завзятий на буяннє,
Направив гостру сталь на сьмілого
Меркуція. А той собі палкий,
Вертає за удар удар, байдужний
В своїй хоробрости про смерть холодну.
Лївою він страшне тяттє одводить,
Правою смерть Тибальту посилає.
А той назад шле ворогу неситу.
Пристигне кричучи Ромео: „Стійте!
О друзї! друзї, розчепітесь! годї!“
І швидче слова сьмілою рукою
Одводить у бойцїв погибну зброю.
Як ринувсь він на них, Тибальт єхидний
Під самою рукою в нього влучив
Меркуція у серце, та й на втїки.
А потім до Ромеа тиць! як той
Кипів самою помстою. Їх бою
Було, як блискавки, мала хвилина.
Бо ще не встиг я і меча добути,
Тибальт уже лежав, а наш Ромео
Майнув і зник. Історія правдива.
Казнїть мене, коли що мовив скрива.
Оправдує своїх, нїхто в тім не здивує.
В крівавій бучі сїй із двацять душ було,
І в двацятох вони убили одного.
Благаю, князю, суд по правдї розсудити!
Кого-ж скарати нам за дорогую кров?
Де видано за смерть приятеля карати?
Вина його в тому, що допоміг він праву
Тибальта покарать.
Ми оглашаємо банїтою його.
Бо мало вам гнїву і постраху мого.
За ваші розтирки, за ваші свари кляті
Приходить ся менї кров рідну проливати.
Отсе-ж накину вам таку важку пеню,
Що знатимете ви гірку печаль мою.
Я буду вам глухий на просьби, оправдання,
Не бачитиму слїз, не чутиму благання.
Отсе-ж і не просїть. Ромео з царства геть!
Де зуздрять стратенця, там буде йому й смерть.
Візьміть звідсїль тїла, і знайте мою власть:
Прощати розбишак — самому розбивать.
Вертайте Феба у його чертоги.
Летїть на захід, ви золотогриві,
Ховайте ся на ніч в хмарні оселї!
Окрий нас, ніч, повірнице коханків;
Нехай не зуздрить ворог, як Ромео
До мене прийде стиха, невидимий.
Сьвященнодїйствіє своє коханки
Звершають при одній красї. Коли-ж
Любов слїпа, то з ніччю в лад іде
Ще лучче. О поважна ніч, матроно,
Одягнена пристойно в чорні шати!
Прийди, навчаючи, як утерять
І вийграти менї, пійшовши в заклад
За два незаплямовані дївоцтва.
Накрий же чорною полою кров,
Що тріпає в щоках соколиком
Самітнїм, докіль дикая любов,
Оговтавшись, вбачатиме в учинку
Любовному єдину чесність чисту.
О ніч, іди! Ромео, ти в ночи
Мій день: прилинь же в купі з нею.
Бо ти лежатимеш на крилах ночи,
Білїщий снїгу в ворона на спинї.
Приходь, кохана, люба ночи,
З затуленим у темряву чолом,
Оддай менї мого Ромеа, а коли
Умре він, ти візьми, розріж його
На зіроньки дрібні; то він тобі
Осьвітить лик небесний так осяйно,
Що сьвіт увесь полюбить ніч одну,
Та й годї кланятись палкому сонцю.
О, я купила скарбівню любови,
Та не втїшаюсь нею: а сама
Запродалась, — нема і з мене ще
Утїхи. Так загаяв ся сей день,
Мов перед сьвятом ніч для бідолашньої
Дитини, що новеньку має вже
Одежинку, та не надїне… Ось
До мене мамка з новинками йде.
Хто-б нї казав менї що про Ромеа,
Його слова небесна красномова.
Ну, мамко, що? Що в тебе? верівки
Для милого Ромеа?
(кидає їх на долівку)
Ромео, о Ромео! хто-б се думав?
Від сеї муки заревли-б у пеклї.
Ромео вбит? Скажи одно лиш „так“,
І се слівце мене отруїть гірш,
Нїж ядовитий погляд василиска.
Промов його, і я впаду без духа.
Чи він убит, чи жив? Чи „так“ чи „нї“?
Убитий — вимов „так”, а жив — то „нї“.
Одно слівце, і я жива чи мертва.
О Господи! тут на музькій грудинї.
Страшенний труп, бездушний труп крівавий…
Блїдий мов попіл у крові червоній.
Кров запеклась… Зомлїла я зирнувши.
Вернись у землю, земле ти мерзена!
Кінчись, движеннє, тут! Нехай обох
Несуть нас із Ромеом хоронити!
Тибальтоньку, ласкавий, чесний пане!
Ой лучче-б смерть, нїж смерть твою вбачати!
Ромеа вбито, а Тибальт скінчив ся?
Мій любий брат і мій супруг любіщий?
Труби-ж, страшна трубо страшного суду!
Бо хто зоставсь живий, коли сих двох не стало?
Ромео, що Тибальта вбив, банїта.
Тибальта пролила?
О дивная красо, вертепе крокодиля!
Уквітчаний тиран, ангеловидний демон!
Голубоперий крук, ягня хижововкасте!
Паскудна суть в божественній подобі!
Пекельний праведник, шановний злодїяка!…
Природо, що тобі у тартарі робити,
Коли ти злющого диявола вселила
У смертному раю божественної вроди?
Чи видано коли таку ледачу книгу
Так преокрашену? І як же се єхидство
Мерзене та живе в таких палатах пишних?
Нї правди, нї добра; всї зрадники,
Перевертнї, обманщики ледачі.
Де мій слуга? Дай трохи aqua vitae.
Від сих турбот, від горя та плачу
Я зстарілась. Побий Ромеа сором!
Чи то-ж для сорома создав Господь Ромеа?
Нї, на його чолї стидав ся-б сором сїсти.
Бо се престол, де честь сидить в коронї,
Владичиця землї, цариця всїх народів.
О, не по людськи я кляла його, картала!
Що брата вашого зігнав із сьвіта?
Кого моїм супругом звати мушу?
О бідний пане мій! хто-ж за тебе озветь ся,
Коли і я тебе зневажила так тяжко?
За що-ж убив єси мого, ледачий, брата?
Бо той ледачий брат хотїв тебе убити.
Вернїте ся в свою криницю, марні сльози!
Ви мусите платить свою данину тузї,
Та помиливши ся, виплачуєте щастю.
Жив, жив Ромео мій, що хтїв Тибальт убити,
А сам Тибальт убит, що кинувсь на Ромеа.
Яснїє сонечко: чого-ж менї тужити?
Я чула гірше щось, нїж смерть Тибальта брата.
Хотїлаб я забуть, що так мене вразило,
Да тяжко налягло воно менї на серце,
Мов окаянному страшенний гріх на душу.
„Тибальт убит, Ромео-ж ваш-банїта“.
Банїта, слово се, одно слівце „банїта“
Убило про мене Тибальтів десять тисяч.
Доволї і в тому біди, що брата вбито.
Нехай би вже й кінець. Коли-ж біда не любить
До нас ходить сама, коли їй треба инших
Лихих пригод і бід тягти з собою низку!
За вістю, що Тибальт убит, сказати-б лучче:
Що вбито і отця, чи матїрь, чи обох,
Щоб нам жалю й плачу доволї наробити.
Нї, за новинкою про смерть Тибальта, зараз
„Ромео твій банїт“! Сказавши сї слова,
Убито і отця і матїрь і всїх нас,
Ромеа і Тибальта і Джульєту, всїх, усїх!
Ромео мій банїт! Немає в сих словах
Нї міри, нї кінця, нї краю, нї границї:
В них смерть, безкрая смерть, та горе невимовне.
Де, мамко, панотець? де, мамко, панїматка?
Чи хочете до них? я проведу туди вас.
У них і висохнуть, а я до віку буду
Оплакувать мою розлуку із Ромеом.
Візьми сї верівки… О горенько вам бідним!
О горенько менї! Ромео наш — банїта.
Він з вас зробив великий шлях до мене,
Та я умру сама дївуючи вдовою.
Іди, я хочу спать, великим сном заснути:
Замісь Ромеа смерть до серця пригорнути.
Біжу, знайду його, нехай розважить вас.
Чи чуєте? знайду; сю ніч він буде тута!
До сховища його ходи одна мінута.
Проси його прийти прощати ся зо мною.
В твій дух сумний влюбила ся печаль,
А халепа з тобою й одружилась.
Яке менї готуєть ся ще горе
Недознане?
Давно живеш в такій сумній дружинї.
Принїс тобі отсе я князїв присуд.
Не смерть, а жизнь, та тілько не в Веронї.
Се гірше смерти. О, лиш не кажи:
Банїция!
Ти маєш сьвіт увесь перед собою.
Чистилище там, вічня мука, пекло.
Банїта тут — банїта в цїлім сьвітї.
Хиба-ж воно не смерть? Кажи менї,
Банїция не смерть? Се все одно,
Що голову відтяти золотою
Сокирою на гіршую наругу.
Твою вину карає право смертю,
А добрий князь відсунув право геть,
І чорне слово „смерть“ зробив вигнаннєм.
Велика ласка се, і ти не бачиш.
Де Юлїя живе: що кожен кіт
І пес, і миш малесенька, і кожна
Нїкчемна тварь живе на небі тут,
І може на її красу дивитись;
Ромеу-ж зась! Більш має вільности,
Поваги, приступу, нїж той Ромео,
І мясникова муха. Бо вона
На дивно білу рученьку Джульєти
Сїдає, з устоньок її безсмертне
Єсе і смакує щастє, — з устоньок,
Що червонїють з сорома, за гріх
Вважаючи свій власний поцїлунок.
Ромеу-ж сього зась! бо він вигнанець.
Що можна мусї, він нехай втїкає…
Чи вже-ж нема в тебе такого яду,
Чи гострого ножа, чи наглої
Якої смерти, щоб згубить мене,
А тілько слово се „банїция“?
Банїция! Мій отче, грішники
Ревуть у пеклї слово се страшенне.
О, де-ж у тебе серце, отченьку?
Ти-ж ісповідник, розрішитель наш
І мій найблизший друг, — роздавив
Мене єси сим словом… Га, банїта!
Хоч коротеньке слово. Слухай бо!
Гіркої долї молоко солодке,
Так, фільософію. Вона тебе
В банїциї розважить.
На шибеницю фільософію!
Коли вона Джульєти не сотворить,
Не пересадить міста, не примусить
До відклику Ескаля, то й мовчи
Про неї: бо вона нї нащо.
Колиб ти молодий був, так як я,
І Юлїя була любов твоя,
І вбив Тибальта зараз повінчавшись,
І чув, як я, і вигнан був, як я;
Тодї-б ти міг по правдї говорити,
Волоссє рвати, бити ся об землю,
Як я тепер, і міряти могилу…
Туманом навкруги мене окриють. (Знов стукає.)
Тебе ухоплять… Підіймайсь, вставай! (Стукає.)
Сховайсь у студію. Знов… Божа воля!
Яке безуміє! Іду, іду!
Хто там так грукає? хто ти? чого?
Я від Джульєти.
О отченьку сьвятий! мій отченьку!
Скажіть, де муж моєї панї, де?
Симпатія! Їх горе порівняло.
То плаче знов, то знов захлипає.
Устаньте! встаньте, коли ви мущина!
Задля Джульєти, задля неї встаньте!
Чого в таку вдавати ся вам тугу?
Що з нею? Чи вона мене не має
За дикого розбійника, що я отсе
Первоцьвіт щастя нашого заплямив
Трохи не власною її-ж крівцею?
І де вона? і як вона? і що
Говорить потайна моя супруга
Про нашу потайну любов нещасну?
А тільки плаче, плаче; а там знов
На ліжко падає; а там встає
Та зве Тибальта та Ромеа — кличе,
А там упаде знов…
Із смертоносної гармати стрелить
І вбє її, так як рука проклята
Убила її родича. Скажи,
Мій отче, о, скажи, в якій поганій
Частинї сеї анатомії
Імя те криєть ся? Скажи менї,
Щоб я розруйнував його жилище!
(Виймає свого меча.)
Чи ти людина? образ твій говорить,
Що ти не звірь. Жіночі в тебе сльози,
А фурія без розуму звіряча.
О неподобна женщино в мужському
Подобії! о злоподібний їй
Звірюко! ти мене дивуєш вельми.
Кляну ся нашим орденом сьвятим,
Я думав більше мужества в тобі.
Та-ж ти Тибальта вбив? то і себе
Убєш? убєш іще й жону свою,
Що тілько і живе твоїм життєм?
Наситиш на собі ненависть кляту?
Чого клинеш свій рід і землю й небо?
Аджеж вони стрічають ся всї троє
В тобі, а ти нехтуєш їх всї разом.
Фі, фі! соромиш образ і любов
І розум твій. Ти — мов той Жид лихвярь,
Що має повню у всьому, та все
Так обертає, що нї образу
Людському, нї любови, нї уму
Нема з того шаноби нї поваги.
Величний в тебе вид, але воско́вий,
Далекий од достоінства мущини.
Твоя присягнена любов — порожня зрада.
Вона вбиває ту, котрій ти кляв ся.
Твій розум — орнамент краси й любови,
Заблуканий проводирь їх обох.
Мов у того дурного козарлюги
У розї порох, загорів ся він
Од власної безтямности твоєї;
Чим боронить ся мав, тим і скалїчивсь.
Ну, що-ж, мій друже? уставай! Джульєта
Твоя жива, задля котрої
Ти був умер! Щасливий ти на сьвітї:
Тибальт хотїв тебе убить, а ти
Тибальта вбив. Щасливий ти на сьвітї:
Тобі грозила кара, а за тебе,
Мов друг який, озвалось право, тілько
Велїло геть зійти. Щасливий ти:
Благословеннє сяє над тобою,
І щастє всї дари тобі несе;
А ти мов примховата та шерепа
Ще й кобзиш ся проти любови й долї.
Гледи, гледи: такі вмирають жалко…
Іди-ж до любої своєї, як була
Умова в вас; розваж її у смутку.
Та бережись, не гай ся аж до ранку:
Тодї до Мантуї вже не проїдеш.
Там житимеш, аж докіль час найдеть ся,
Що виявим ваш шлюб, настроїмо
Своїх, як випросити в князя милость,
І викличем тебе щаслившого
У двацять сотень тисяч раз против
Того жалю, з яким ти зійдеш геть.
Ти, мамко, йди попереду. Витай
Од мене паню, і нехай вона
Господу всю пускає в обляги.
Тяжка печаль поможе їй до сього.
Ромео-ж прийде.
Та слухала такі хороші речі.
О, вченнє сьвіт! — Добродїю, скажу
Моїй панянцї, що ви прийдете.
Корити.
Вона велїла вам оддати, ось!
Не гайте ся-ж: бо робить ся нерано. (Виходить.)
Судьба твоя, чи в досьвіта ще вийдеш,
Чи в ранцї звідсїля, перевдягом.
Живи у Мантуї. Твого слугу
Знайду, і він звіщатиме тебе
Від часу до часу звідсїль про все.
Дай руку, та й прощай. Темнїє вже.
Що нам дочки не було часу вмовить.
Вона любила родича свого
Тибальта нїжно, й я любив його.
Що-ж? родимо ся ми на те, щоб мерти.
Нерано вже: вона до нас не зійде.
Та правда, що я й сам, колиб не ви,
З годину вже уклав ся-б на спочивок.
Мадам, добраніч. Кланяюсь панянцї.
Раненько, що вона про се нам скаже.
Сю ніч вона замкнулась із журбою.
Ручаюсь за любов дочки. Вона
У всїм моїй покірна буде волї.
Се певна річ. Ти, жінко, йди до неї,
Закіль ще не лягла, та й обяви,
Що тут мій син Паріс її засватав;
Звели — гледиж менї — у середу…
Стій! що бо в нас сьогоднї?
Сьогоднї в нас, мій пане.
Ха! ха! то в середу ще порано.
Нехай в четвер. Се скажеш їй: в четвер
Вона вінчатиметь ся з любим ґрафом.
Ви будете готові? По душі вам
Сей поспіх? Ну, не бучно буде в нас.
Один чи два приятелї. Бо, бачте,
Тибальта вбито так недавно ще,
То скажуть, ми байдужливі про нього,
Коли весїллє правимо гучне.
Тим буде в нас пять-шість приятелїв,
Та й годї. Ну, що скажете? в четвер?
Мій пане.
Іди-ж до Юлїї, ще не лягавши,
Та приготов її к весїллю зараз.
Прощайте, пане мій. А дайте, гей,
Менї в кімнату сьвітла! Вже так пізно,
Що скоро буде й рано. На добраніч. (Виходять.)
Се соловей, не жайворонок, нї,
Пронизує твоє лякливе ухо.
Співає він в ночі, на яблунї.
Вірь, серденько, менї: се соловейко.
Не соловей. Диви ся, серденько,
Завидливі вже смуги де-не-де
Облямували хмарки на востоцї.
Нічні вже догоріли сьвічечки,
І жвавий день уже піднявсь на пальцї
Зверх туманистої вершини гір.
Втечу від тебе — жизнь, зостанусь — смерть.
Замісто сьвіточа тобі в ночі,
Як будеш їхати до Мантуї.
Побудь ще трошки: рано ще втїкати.
Я рад твою вволити волю, серце.
Так, сїрий сьвіт, се ще не очи ранку:
Се Цинтія посьвічує дугою.
Не жайворонок се, що так дзвенить
Під небом десь у нас над головами.
Любіш менї зостатись, нїж іти.
Являй ся-ж, смерте! Юлїя так хоче.
Поговорімо, серденько, — ще рано.
Сей жайворонок так співає дико,
Фальшивить, ріже вухо… о противний!
Що жайворонок любо тягне пісню,
Неправда се: він розлучає нас.
Що жайворонок взяв у жаби очи —
Нехай би взяв і голос, щоб обох нас
Вжахнути разом, різно розігнавши.
О, йди-ж, іди! бо днїє більш та більше!
Нї, меркне більш та більше наше щастє.
Розвиднїлось; остережітесь; годї. (Виходить).
(Ромео спускаєть ся.)
Що дня і що години сповіщай:
Бо і в одній мінутї много днїв.
О, так лїчивши, я старезна буду,
Закіль іще мого Ромеа вгледжу.
Щоб привітати, серденько, тебе.
Обернеть ся в солодке розмовляннє.
Як ти отсе стоїш так низько долї,
Менї здаєть ся, наче ти в могилї.
Чи се менї ввижаєть ся, чи ти поблїд?
Суха печаль пє нашу кров… Прощай!
Колиж капризне ти, що-ж ти робитимеш
Із тим, хто славить ся статочністю сьвятою?
Бувай-же, щастє, ти капризне: бо тодї
Надїюсь, ти його держатимеш недовго,
І знов до мене вернеш…
Ще не лягала, чи так рано встала?
Чого-б се їй прийти в таку годину?
Плачем не виплачеш його з могили;
А вимила-б, душі йому не вернеш.
То годї вже любов свою являти.
Без міри плач малий ясує розум.
А той, кого оплакуєш, не чує.
Оплакувати друга буду вічно.
Ти плачеш, що живим зоставсь ледачий,
Убивши друга.
І між ледачим много миль дороги.
Прости йому Господь, як я простила,
Хоч більш усїх мене він запечалив.
Колиб же я одна над ним помстилась!
Ну, годї-ж плакати. Я в Мантую,
Де той втїкач живе, до одного
Пошлю, що дасть йому дання, і швидко
Спровадить до Тибальта злюку.
Тодї, вповаю, й ти удовольниш ся.
Ромеа… мертвим… стало серце в мене,
Як любого свого втеряла друга.
Мадам, коли ви знайдете кого,
Щоб дав дання, сама я приготовлю.
Нехай Ромео випє та й спочине.
О, як я мучусь, чуючи про нього,
Та не вбачаючи самого, щоб
Любов мою до родича на тїло
Того всю вилити, хто вбив його!
Тепер скажу веселе щось тобі.
Що-ж там таке? благаю вашу милость.
Він визволить тебе з твоєї туги.
Бо вигадав тобі велику втїху,
Що ти й не думала й не сподївалась.
Паріс тебе заміжжєм ущасливить.
Звінчаєтесь в Петра Сьвятого в церкві.
Заміжжєм він мене не ущасливить!
Дивуюсь, що за поспіх вам! Вінчатись,
Докіль ще він не залицявсь до мене!
Мадам, скажіть будласко панотцеви
Добродїєви, що не хочу я
Ще заміж; а колиб уже, схотїла,
Клянусь, скоріш Ромеу, нїж Парісу
Я віддалась би.
Ось панотець іде. Кажи сама.
Побачиш, як він се прийме від тебе.
Як сїло-ж сонце нашого небожа,
То й дощ іде…
Ге, що се? ринва, дочко? все в сльозах?
Все ливень? У такім маленькім тїлї
У тебе в купі й барка, й море, й вітер.
Бо в тебе у-в очах, неначе в морі,
Прилив і одлив слїз, а барка — тїло,
Що плавле у водї солоній: вітер,
Зітхання се твої, що борючись
Із слїзми ревними, а сльози з ними,
Зруйнують і потоплять хирне тїло,
Коли не вщухне зараз хуртовина.
Що, жінко? зна вона вже нашу волю?
Щоб ти, дурна, із гробом повінчалась!
Не хоче, кажеш? дякує? і не гордить ся
Нїкчемниця, що ми їй ізнайшли
Такого жениха вельможного?
Ненавидним бо нїчого гордитись;
Та й за ненавидне я дякую,
Коли добро хотїли ним зробити.
Гордитись… дякувать… не дякую…
Нї, не горджусь… Паняночко моя,
Не дячтесь дяками і не гордуйте
Погордами, а тілько злагодьте
Свої гарненькі цїби, щоб іти
До церковки; а то я й на налигач…
А, блїдолице стерво, потаскухо!
А, саломорда!…
Дозвольте хоч одно промовить слово.
Шерепо ти! Кажу тобі: до церкви!
Ато до віку не дивись на мене.
Мовчи менї! нї слова не відказуй!
Бо руки в мене вже сверблять.... О жінко!
Ми думали, що Бог нас покарав,
Не давши більш дїтей, як сю одну.
Тепер я бачу що й одної много.
Се Бог на нас послав тяжке прокляттє.
Геть, ледащице, пріч!
Її Господь! Мій пане, не годить ся…
Пруденїє! іди до свах своїх!
Іди свій розум покажи кумі
За чаркою, а нам його не треба.
Та я з ума зійду. День, ніч, година,
Негода, праця, гра, сам, із гістьми,
Все, все одна була турбота в мене,
Щоб одружить її. Тепер обмислив
Її вельможним ґрафом женихом,
Багатим, родовитим, молодим,
Вродливим, вихованим добре, сутим,
Як то мовляють, в добрих норовах,
З пропорциями в тїлї і в умі —
Чого-б хотїти ще? Нї, ся дурепа,
Скиглява кукла знехтувала щастєм,
Пищить: „Не хочу заміж“… „Не люблю“…
„Ще молода“… „Прошу мене простити“.
Коли не хочеш заміж, ось як я
Тебе прощу: пасись собі де знаєш!
Не будеш ти зо мною жити в купі.
Подумай, розсуди. Я не шуткую.
Четвер не за горами. Положи
На серце руку і зміркуй собі:
Коли моя ти, я тебе віддам
Приятелю; а коли нї, мандруй,
Проси, вмирай із голоду, як знаєш.
Бо — от моя душа — зречусь тебе,
І що моє, твоїм во вік не буде.
Зміркуй собі. Я клятви не зламаю. (Виходить.)
Щоб прозирнуть до дна моєї муки?
О матїнко! не відпихай мене!
На місяць, хоч на тиждень відложи
Весїллє се страшне, або-ж стели
Постїль менї в каплицї край Тибальта.
Роби як хоч. З тобою ми чужії. (Виходить.)
Супруг мій на землї, але присяга
На небі. Як її вернути з неба,
Докіль її мій муж не верне сам,
Покинувши сей сьвіт? Розваж мене,
Порадь мене. Ой леле, лелечко!
Як небу на таку нїжну істоту
Такі страшенні западнї зсилати!
Що скажеш, мамко? Може маєш ти
Одради, радости яке словечко?
Вигнанець. Заложити сьвіт увесь
Нї за що, не зосьмілить ся він з роду
Вернути ся, щоб требувати вас.
Коли-ж вернув ся-б, то хиба-б украв.
Отсе-ж коли так речі склали ся,
Я думаю, вінчатись би вам з ґрафом.
О, він чудесний пан!
Ромео — віхоть перед ним, мадамо.
В орла нема очей таких зелених,
Таких ярких та гарних, як в Паріса.
Будь проклята моя душа, в сїм другім
Заміжжі будете ви геть щасливші.
Воно-ж бо лучче першого; а хоч і нї,
То перше вмерло, — все одно що вмерло.
А з мертвого нема вже вам ужитку.
На диво. Йди собі. Скажи паньматцї:
Я, прогнївивши панотця, іду
До келїї отця Лаврентія,
Щоб висповідавшись, покутувати.
Которий гріх твій гидший: чи хотїти,
Щоб я зламала віру, чи сквернити
Мого Ромеа тим же язиком,
Що вихваляла ти його під небо
Так много тисяч раз? Ідиж собі,
Пораднице. Од нинї тайна серця
Мого тобі замкнена. Ще пійду
Шукати лїків у черця сьвятого.
А не знайду, то маю власть умерти.
 |
 |
 |
|
|