Вибрані твори (Кониський, 1927)/1/Олександер Кониський
| Вибрані твори. Кн. I Олександер Кониський |
Козарський ланок ▶ |
|
|
Рід Кониських ще на початку XVII віку вийшов з Галичини, оселившись на Чернігівщині, де й брав здавна участь у місцевому житті. Але дав він і кількох всеукраїнської мірки людей. Таким був знаменитий наш письменник XVIII віку Юрій (Георгій) Кониський, відомий архиєпископ білоруський; до таких належить скромний та безчиновний його нащадок, наш сучасник — Олександер Кониський, не менш од того може славний у літопису найновішого нашого життя і письменства.
Олександер Яковлевич Кониський народився 6(18) серпня 1836 року на хуторі Переходівці, Борзенського повіту. Зубожіла вже тоді родина Кониських жила цілком патріярхальним життям, усіх народних традицій та звичаїв додержуючи. Це мабуть і дало хлопцеві Кониському те органічне знаття українського побуту, а надто народньої — барвистої й запашної — мови, яким визначився Кониський-письменник. На сьомій весні Кониського «заучували» народнім звичаєм на Наума, (1 грудня) і початки науки побірав він удома, в Переходівці-ж таки, од матери та діда — батько його тоді вже був на тім світі. Обставини старосвітського життя, а разом і свої роки дитячі змалював опісля Кониський в оповіданнях («Як мене заучували») та в хрониці «Молодий вік Максима Одинця», де багато знайдемо автобіографичного матеріялу.Р. 1845-го родичі оддали хлопця до дворянської — було й таке тоді педагогичне диво! — школи в Ніжині. Проте й тоді ще дід мав великий вплив на настрої малого Олександра; бувши священиком та людиною релігійною, він прищепив був хлопцеві надмірну релігійність, духовний ентузіязм, екстатичність; Олександер рвався до духовної школи й мріяв про душпастирську кар'єру. Стала цьому на перешкоді його мати й одвезла сина до Чернігова, у «Сирітський дім», якого вихованці ходили до гімназії.
Був то час, коли Україна, не вважаючи на гнітючу стужу миколаєвської реакції, починала ніби одходити трохи й одживати. Шевченкова поезія збудила людей з живішою душею, а доля її творця, та й взагалі справа київських братчиків Кирило-Методієвців, широкою луною розкотилася по Україні, не самий збуджуючи пострах, але й спочуття та зацікавлення до ідей так суворо покараного товариства. «Кобзар» залетів і до гімназії, де вчивсь Кониський. Кинулись хлопці переписувати його собі, нишком переказуючи популярні гутірки і про засланого на степ безводний автора. Дехто з гімназистів почали й собі віршувати, йдучи слідом геніяльного засланця, а між такими був і Кониський. Звичайно, гірка була тоді доля школярських поетів, то-ж не втік її й молоденький наш піїта. За якусь сатиру на законовчителя хлопця вибито різками й віршувати йому заборонено, а коли він заборони тієї не послухався, то двері гімназії перед ним і зовсім зачинилися. Життя привітало 13-літнього хлопця тим способом, що його вигнано з Чернігівської гімназії за писання віршів українською мовою. Довелося Кониському свою освіту кінчати в тому самому Ніжині й у тій самій дворянській школі, в якій він і почав був свою науку попереду. Вища освіта і зовсім йому не далась. Вступивши потім до Ніжинського ліцею, Кониський мусів покинути його через велике вбожество, а надто через недугу на очі, і вже за часів Кримської кампанії бачимо його на службі, спершу — дуже не довго — в Прилуці, потім у Полтаві.
Це власне полтавський період життя Кониського й мав найдужчий вплив на всю його будуччину, як такий на віку в людини час, коли у неї складається світогляд і назавжди визначається життєвий шлях. Вже в школі, як знаємо, непереможне на Кониського вражіння зробили твори українського письменства — найперше Шевченків «Кобзар», потім «Переяславська ніч» Костомарова та знаменита «Исторія Русов», що під ім'ям популярного предка Кониського ходила тоді в рукописах по всій Україні. Запару на українство в молодій душі зроблено було добру. Треба було лиш людей, щоб на ній хліб учинили, — і таких людей і спіткав тоді Кониський у Полтаві. Було це вже по Кримській війні — коли вперше після страшної доби мертвущої реакції позначились подуви свіжого вітерця, коли оджило трохи прибите на цвіту письменство наше й на черзі стало вже питання про визвіл народа з кріпацьких кайданів та про реформи в державному житті, а праця для освіти народньої зробилась однією з найперших та найпекучіших справ поточного життя. Молодий Кониський, що дістав у Полтаві службу в суді, опинився серед високо-інтелігентного, освіченого та народолюбного товариства, у якому перед вели такі визначні люди, як Стронин, Пильчиков, Чубинський та Єфименко, і з запалом юнака та неофіта кинувсь до роботи — й для своєї власної самоосвіти й для освіти народа разом. Р. 1860–1861 в Полтаві українська громада заснувала була зо п'ять шкіл недільних та дві суботні (для євреїв) і ще одну вечірню щоденну для дорослих. У кожній з них працював Кониський чи то як учитель, чи як бібліотекар, чи розпорядчик. Разом з тим починається й на літературній ниві жвава робота. Ще р. 1858-го Кониський надруковав був (під псевдонімом Перебендя) кілька віршів у «Черниговскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ». З Полтави він шле до «Основи» вірші, оповідання, дописи — здебільшого про освітні справи, а разом знаходить і за кордон шлях та цілу низку творів своїх з 1862 р. містить по галицьких виданнях, що під власним прізищем, а що під псевдонімами: Переходовець, Верниволя й ин. Педагогична праця навернула Кониського до заходів коло шкільних підручників та популярної літератури, і з цієї парости письменства дав він також кілька праць. З них побачили світ тільки «Українські прописі» (1862) та «Арихметика або Щотниця» (1863), решта-ж попропадала в цензурі або серед тих пригод, що незабаром спікали автора. Робота в недільних школах мала й ті наслідки, що Кониський зав'язав зносини з Петербурзьким Комітетом Грамотности і в своїх листах до його став одним із піонерів ідеї української школи та перших перед російською громадою оборонців права українського люду на свою національну школу.
А тим часом збіралися вже на обрію темні хмари й загуркотів незабаром грім над українством, як цілим, та над більш енергічними його робітниками. Припинилась «Основа», впав «Черниговскій Листокъ», де друкував Кониський свої літературні твори. Зникли під забороною недільні школи, в яких провадилась його педагогична праця. Відомий циркуляр Валуєва з його класичним «не было, нет и быть не может» на адресу української мови перетнув одразу, мов нитку тоненьку, всі заходи коло популярного українського письменства, до якого Кониський також вложив був свою лепту. Не стало місця незабаром, де-б прикласти можна було працьовиті руки. Почала насильницька рука добіратись і до поодиноких людей, що виявили небезпечний неспокій духа. В житті бо запанував тоді на-голо Молчалін і щирим робітникам з негнучкою спиною не знаходилось кутка на поневоленій землі. «На лихо людям, — писав згодом Кониський, — з півночи віяло часом холодним вітром. Знати було, що от-от вітер нажене хмари й закриє нам сонце. Так воно й стало… Наступила була страшенна непогодь і темнота. Чисто глупа, темна, безпросвітня ніч, та довга-предовга» («Пригоди в дорозі»).
Не стало місця серед цієї глупої ночи й тим українцям, що за одлиги вийшли були на громадську роботу. Стронин, Чубинський, Єфименко — один по одному зникали з українського обрію, щоб виринути десь на далекій півночі, в цьому, за царських часів, «місці злачнім» для кожного народолюбця. Не минула така доля й Кониського. 9 січня 1863 року його арештовано й одвезено просто до Вологди. За віщо? — встає питання. Справа, на далекосягле око адміністрації, зовсім була проста. Стронинові, який стояв на чолі полтавської громади, жандарми своє обвинувачення формулували буквально так: «Вы обвиняетесь в деятельном участии в образовании кружков для возбуждения под видом обществ грамотности неудовольствия народа к правительству с целью отделения Малороссии». Отже ясно, що й Кониський, як тих гуртків енергичний член та співробітник, був так само й винен. Логика тих часів за таку провину карала — звичайно, без суду — засланням «в места не столь отдаленные». Виходить, не випадком, а зовсім природньо стала на життєвому шляху в Кониського — Вологда…
З рік бідував Кониський у Вологді, а тоді заслано його в Тотьму. Про становище засланця за тих часів не треба багато говорити: чужа чужина, злидні, поневіряння по адміністративних митарствах, рафіновані знушання жандармські, як от заборона листуватись, цензура над читанням, повсякчасний догляд і т. и. Усього цього зазнав був Кониський ущерть. Заслання далось йому в знаки на цілий вік, виссало сили та здоров'я, — особливо з очима стало зле, — і нарешті почало самому життю загрожувати. Аж тоді змилувались жандарми й дозволили хворому переїхати до Воронежа (р. 1865-го), трохи згодом і за кордон.
З молодою дружиною, яку доля послала йому в Тотьмі, рушив Кониський з півночи. Їхав через Петербург, де особисто спізнався з Костомаровим, з яким у його була вже попереду літературна та листовна знайомість. За кордоном удавсь Кониський прямісінько до Львова, щоб на власні очі побачити ознаки й здобутки національного відродження в Галичині та спізнатись особисто з людьми, з якими вже працював поруч на літературному полі. Саме тоді одбувалась між галицькими українцями велика еміграція на Холмщину; на запросини російського уряду багато їх виїхало з Т. Лебединцевим, що приїхав був навмисне набірати тут людей ніби на боротьбу з полонізацією на Холмщині. Кониський надививсь тоді на той кар'єризм та корисливість, що гнали нетвердих і малосвідомих людей на шкідливу для народу працю, і потім дав яскраві картини того руху в повісті «В гостях добре, а дома ліпше» (1887). Зо Львова подався Кониський до Німеччини, але недовго подорожував. У Липському (Лейпциг) він занедужав, обернувсь за порадою до знаменитого Вока, а той знайшов у його в надзвичайно гострій формі тугу за рідним краєм і пораяв не гаючись вертатися на Україну.
Холодом проте дихнув на його рідний край. Почалися знов адміністративні митарства, які довго не давали Кониському будлі-де нагріти місце. Він спробував був оселитися в Єлисаветі, де працював тоді український гурток з Михалевича, Федоровського, Ів. Тобілевича й ин., але губернатор херсонський вислав його до містечка Бобринця. Кониський спізнався тут з молодим Кропивницьким Марком і чимало допоміг майбутньому славному артистові в його розвиткові. В кінці 1866 р. міністерство внутрішніх справ дозволило Кониському осісти в Катеринославі і тут прожив він шість років, працюючи на літературному полі та заробляючи на хліб адвокатською практикою. Р. 1872 з Кониського знято нарешті поліційний догляд і він перебравсь до Київа, де й жив аж до самої смерти. Поруч літературної праці по українських (закордонних) та російських виданнях, Кониський разгортає широку громадську діяльність. Працював він у Київі як адвокат, як гласний місцевої думи, перший знявши тут питання про українську школу; не раз обертався в урядові сфери з меморандумами про заборони українського слова; часто одвідував Галичину, шукаючи там догідного поля для своєї кипучої натури; гуртував круг себе молодь і виховував робітників на українській ниві; був одним з ініціяторів Всеукраїнської Організації, заснованої р. 1897-го; робив заходи до поширення видавничої роботи і т. и. Минали роки, а завзяття й енергії не меншало у цього енергійного працьовника. Смерть (29 листопада 1900 року) застає його саме за широкими планами боротьби з цензурою на Україні Наддніпрянській. І перший може з українських працьовників за часів лихоліття зійшов у могилу Кониський помітно для широкої громади: часи вже видимо на краще повертали й прострація українського елементу в Росії починала розвіюватись. Похорон Кониського був нехай і несміливою, зате першою, по святкуванні 100-літнього ювилею «Енеїди», національною демонстрацією на Україні й розпочав цілу низку публічних виступів українства, для якого видимо наближалася вже пора прилюдного існування.
Кониський був мабуть чи не перший на Україні, що став виступати в письменстві не спорадично, не в часи вільного від службових обов'язків дозвілля, а постійно й систематично, як професіонал. Не маючи жадної урядової служби, міг він і своїм часом, і своїм ім'ям вільніше порядкувати, ніж те могли робити люди його покоління. В звязку з надзвичайною працьовитістю та енергією це й дозволило йому розгорнути літературну діяльність на всеньку міру його письменницького хисту.
Як письменник, визначавсь Кониський широтою замірів та ріжносторонністю. Твори його — віршем і прозою, публіцистика, критика, соціяльні питання — розкидано по періодичних виданнях на протязі по-над чотирі десятки років (1858–1900) і тільки невелику частку його літературної спадщини зібрано в тих чотирьох томах одеського видання, що розпочав був за життя свого випускати сам автор. Дещо виходило за кордоном і окроме (повісті: «В гостях добре, а дома ліпше», «Юрій Горовенко», «Грішники», «Молодий вік Максима Одинця», кілька збірочок оповіданнів та віршів), але все це мало знаходило доступу на Україну. Ще менш відомі тут поезії Кониського, бо окроме майже зовсім не друкувалися, опріч двох випадкових збірок («Порвані струни», під псевдонімом Яковенко, та «Вибір з поем»). Отже для свого часу поетичні й белетристичні твори Кониського безперечно мали чимале значіння, та й тепер воно ще не зовсім минулося, хоча українське письменство й збагатилось на нові придбання високої літературної вартости.
А проте рідко можна знайти письменника, якому-б так не пощастило в критики, як Кониському. За життя він так і не діждавсь оцінки своєї діяльности, окрім хіба кількох ущипливих уваг од свого політичного антагониста Драгоманова. По смерті — кілька некрологів та симпатична книжечка Франка, але вони так само не дали повної характеристики й оцінки письменника, що — будь-що-будь — у своїй особі найбільше і найліпше може одбив лихоліття свого часу й ті заходи, які навпроти лихоліття того українство могло поставити. Оголошено його «не художником» та й по всій справі, а тим часом забуто, що поколінню Кониського не сама художність лежала на серці, що навіть художники мусіли, бо иншого не було способу, занедбувати свої художні заміри — згадаймо Франка! — заради проклятих питаннів скороминущого часу. Це забуття і неввага й зібрали коло постати Кониського чимало непорозуміннів; найяскравішим прикладом їх може бути одна оцінка, на якій дозволю собі трохи докладніше спинитися.
Оцінка належить авторові популярних підручників, Ол. Дорошкевичеві. В першому своєму огляді («Українська література», 1922) автор не пригостив Кониського жаднісіньким словом. Зате вже в другому («Підручник історії української літератури», 1924) Кониському приділено несповна дві сторінки, що переказують скорочено думки О. Дорошкевича з його статті «Ідеологічні постаті в українській літературі після Шевченка» («Червоний Шлях», 1923, кн. IV–V, стор. 163–164); але й на такому невеличкому просторі автор умудрився так заплутати справу, стільки приточити од власної вигадливости й перекручення і так радикально викривити постать письменника, що жаль бере за ті покоління української молоди, що мусять з Дорошкевичевого підручника вчитись історії українського письменства. Над Кониським спеціяльно стає О. Дорошкевич у пишну позу й кидає в його «насмешкой горькою обманутого сына над промотавшимся отцом». Твори Кониського «мають дуже невеличке значіння в українській літературі». «Кониський дає мертві, схематичні постаті». Кониський виявляє… свою рішучу ворожнечу до революційних методів боротьби з царатом, даючи соціялізму негарне і невірне тлумачення. Натомість його ідеальні герої, «нові люди» пореформенної доби не мають виразної життєвої програми по-за своїм словесним українофильством і бажають, очевидно (!), зберегти своє соціяльне панування над трудовим селянством. Невміння художньо освітлити суспільні явища в образах-синтезах і скомпонувати психологічно вірний сюжет (sic!) робить із цих повістей лише матеріял, що відбиває однобоку консервативну ідеологію Кониського (стор. 147). Коли до цього додати ще із згаданої статті О. Дорошкевича епітети «ворог справжнього демократизму» та «класичний опортунист» — в устах О. Дорошкевича це бренить особливо пікантно, — то матимемо ті останні удари, що ними автор підручника вбиває осикового кілка в могилу Кониського.
Не торкатимусь поки що художньої оцінки творів Кониського, — про це мова буде далі, — а попробую спершу розплутати громадські елементи «насмешки горькой» обманутого О. Дорошкевича.
Головні від усякого письменника домагання, — і автори популярних підручників, я думаю, не сміють творити тут винятку, — знати фактичне ядро своєї теми, вміти орудувати загально-вживаними термінами і бодай сяк-так зводити логічно кінці з кінцями, щоб вони не витикалися і не стирчали-б у його на всі боки. Що-ж виходить у О. Дорошкевича? Прочитавши в його сакраментальний закид про «консервативну ідеологію Кониського», кожен читач, знайомий хоч трохи з течіями в письменстві не з популярних тільки підручників, зараз пригадає собі певне в pendan приснопам'ятні ймення Болеслава Маркевича, Ключникова, Авсеєнка й инших борзописців з Катковського «Русского Вѣстника» 60–80 років, що культивували спеціяльно «аристократичну» літературу проти народницького мужицтва, висміювали онучі й личаки завзято, викривали всюди «нігілізм» та воювали з стриженими курсистками. Ця література «подозрительного бель-єтажа», як влучно охрестив її Гл. Успенський, захоплювала не самих нездар, але, за дозволом О. Дорошкевича, частку своєї уваги й таланту віддавали їй і такі загально-визнані художники, як Лєсков-Стебницький («Некуда»), або Достоєвський («Беси»); навіть Тургенєва пробували тодішні Дорошкевичі приточити до неї за «Дым» та «Отцов и детей». Кониський, звісно, цим талантам не рівня, ряботиння «консервативної ідеології» він не зугарен закрити червінцями художнього дару. Це, на тодішній маштаб міряючи, буде український Б. Маркевич, не більше, — такий висновок зробить читач, що вчитиметься української літератури з підручника О. Дорошкевича. Про що-ж пише цей, за дозволом сказавши, український Б. Маркевич? Попитаємо в О. Дорошкевича. Кониський, — охоче пояснить він нам, — «темами своїх творів, довершених уже геть пізніше (в 70–80 p.p.), безперечна розсунув вузькі рямки побутової літератури, відзначивши нову економічну добу та її вплив на життя патріярхального села» — очевидно, тут ще «консервативної ідеології» не гурт. «Тому, — каже він далі, — в невеличких його оповіданнях ми бачимо картини експлоатаціі робітника на цукроварнях («Наймичка»), тютюнових плантаціях («Завертка»), великих капіталістичних маєтках («Сила Федорович Гарбуз», «Брати Чепіги»), бачимо початкову ролю фінансового капіталу з його банками, акціями, дивідендами («Семен Жук і його родичі», «Бабуся Харитина»)» — це вже зовсім не зле, як на «консервативну ідеологію». Але О. Дорошкевичеві й цього не досить. «Разом з тим, — до краю демаскує він Кониського, — виступає перед нами соціяльна диференціяція серед одномасного ніби-то селянства, запекла боротьба між сільськими багатіями і напівспролетаризованими елементами села («Козарський ланок»)».. То це у вас так Маркевичі пишуть? Щасливі-ж з вас люди! — хіба зітхне тільки російський читач на ці пояснення О. Дорошкевича. Та й як-же не щасливі, коли у нас консерватори пишуть принаймні як Щедрин… Зате-ж і суворий з нас на предиво народ! За що в инших пам'ятники демократія ставить, за те ми просто «ворогом справжнього (!) демократизму» пожбуримо. Сурйозний народ… До цього додам хіба, що так влучно розгорнув «консервативну ідеологію» Кониського наш критик усього на одну сторінку перед тим, як пустити у його своєю «насмешкой горькою обманутого сына». І навіть покріплення себе авторитетом Драгоманова ні на що тут здалося просто тому, що Драгоманов умів зводити кінці і з рисковими тезами далі за приватні листи не йшов.
Як допіру чули ми від самого О. Дорошкевича, не Кониський обманював його своєю спадщиною. Він подав її чесно, без обману. І О. Дорошкевич також чесно її використав на всі 100 чи й більше відсотків, знайшовши в тематиці творів Кониського навіть усе те, чим боліє Дорошкевичева сучасність. Отже нема вини на небіжчикові. До чого-ж тут, запитаємо, ота «насмешка горькая» О. Дорошкевича над «консервативною ідеологією» Кониського, яку він сам показав не як консервативну? Як розуміти цей безплатний додаток, з доброго дива наліплений до спадщини Кониського? На це відповідати не берусь, а полишивши О. Дорошкевичеві довести фактами, що герої Кониського бажають, та ще й «очевидно», «зберегти своє соціяльне панування над трудовим селянством» — піду за нашим автором ще в иншу сферу, в політичну, щоб перевірити, чи нема там тієї «консервативної ідеології» і чи не виправдує хоч вона «насмешки горькой обманутого сына».
О. Дорошкевич знайшов. На його думку, «таким чином, Кониський виявляє тут свою рішучу ворожнечу до революційних методів боротьби з царатом, даючи соціялізму негарне й невірне тлумачення». Висновок цей («таким чином») зроблено на основі повістей «Семен Жук» та «Юрій Горовенко». Доказів, звісно, ніяких, так що не знати навіть, чи перечитав названі повісті критик, чи знає їх тільки з переказу Огоновського. Проте, читав чи не читав їх О. Дорошкевич, а що не зрозумів у них нічого і знов не в те місце трапляє — це вже річ певна. Теза його така: в повісті «Юрій Горовенко» хотів Кониський «дати постать такого мирного культурника-українофила, що з його безглузда політика царського уряду зробила революціонера-народовольця». І далі йде «насмешка горькая»: «таким чином»… Гай-гай: і не таким, і не чином, і взагалі всенька концепція О. Дорошкевича виявляє тільки, що він уперше од Кониського почув про речі досить таки відомі. Почув — і здивувався. Та замісць подякувати за науку, почутив себе обманутим. А тим часом даремно поспішився він це своє почуття виявити. Насамперед, чому змалювати еволюцію од мирного культурника до терориста, хоча-б і на українському ґрунті, — значить виявити ворожнечу до революційних методів боротьби і давати соціялізмові негарне тлумачення? Адже це, любезний земляче, справа не оцінки, не тлумачення, не ворожнечі — а факту: було чи не було? Кониський каже: було. О. Дорошкевич почуває себе обманутим. Але-ж що діяти, коли воно таки й справді було. Хочете доказів? Маєте ось. Щоб не далеко ходити, візьміть дуже відомі згадки В. Дебагорія-Мокрієвича і читайте. Візьміть «Историю моего современника» Короленка, теж не зовсім невідому книгу, і читайте. Візьміть десятки, сотні инших мемуарів з 70 років і читайте. Головне — читайте і в читане вдумуйтеся. Всі вони в один голос і одне говорять. «Если моя деятельность в народе, — послухаємо одного з них, — так мало представляла опасности для государственного строя, то тоже самое можно сказать и о деятельности почти всех пропагандистов 74-го года». «Еще год-два подобных странствований по деревням или жизни среди народа, — пише той самий революціонер далі, — и мы отрезвились бы от наших революционно-народнических утопий. Движение наше улеглось бы, приняло бы более спокойное течение и в конце концов, пожалуй, мы оказались бы ничем другим, как «крайней левой» нашего общеземского движения. Осели бы мы по деревням, кто в качестве учителя, кто фельдшером, кто ремесленником, и стали бы пропагандировать идеи социализма. Окружающая действительность скоро наложила бы печать на нашу пропаганду; мы увидели бы кругом себя почти поголовную безграмотность (а какая же широкая пропаганда возможна среди безграмотного населення?); сам собою выступил бы на очередь вопрос о распространении в народе грамотности и тому подобной культурной деятельности. Так рисуется мне теперь эволюция нашего движения, если бы условия русской жизни били сколько-нибудь нормальные, т. е., другими словами, если би у нас вместо злого и глупого правительства сказалось бм умное, которое сумело бы правильно взглянуть на движение и предоставить его течение самому себе»[1].
Почекайте-но, — може догадається перепинити цитату наш невблаганний критик, — адже-ж не ніби живцем узята «життєва програма» Семена Жука з його школами, ощадними касами та зразковими господарствами; адже це еволюція культурника Горовенка, з якого безглузда політика лихого й дурного уряду зробила народовольця-терориста! Ти глаголеши… Але тоді чому не пустити «насмешку горькую» і в таких «ворогів справжнього демократизму» та «опортунистів», як Дебагорій-Мокрієвич, як навіть Желябов[2], як сотні инших революціонерів, що перейшли власною ступою зазначену тут путь; чому й у них не пошукати «рішучої ворожнечі» до революції та «негарного (!) й невірного тлумачення соціялізму». Пошукати можна — аби охота. І знайти також можна. Але вартість того знайденого не багато переважуватиме те, що вже винайшов О. Дорошкевич — оту з пальця виссану «консервативну ідеологію» Кониського.
Бо й що, справді, міг консервувати Кониський — типовий різночинець, попівський онук і син дрібного хуторянина, що від юнацьких літ власною працею заробляв на себе, що давно позбувся «соціяльного панування над трудовим селянством», а замісць того здобув — тюрму, заслання, вічні труси й перекидання з місця на місце, неустанну боротьбу з цензурою за українське слово, роботу тяжку на те-ж таки трудове селянство? Саме це й одбив у своїх творах Кониський — одбив у міру даного йому від природи таланту. Не був з Кониського ні революціонер, ні соціяліст — це само собою. Це був ліберал-народник, з культурницьким ухилом, до того-ж ще український, що міг відчувати не тільки загальні кривди режиму, а й спеціяльну його тенденцію що-до українського народу. А в ті часи — «таково положение вещей» — коли ще навіть сами революціонери й соціялісти охітніше звали себе радикалами, ліберал-народник безмірно ближчий був до революціонера й соціяліста, ніж до консерватора, надто в його російському вигляді. І не дивно, що цього міг не помітити Драгоманов: між обома визначними сучасниками зайшло було стільки тяжких непорозуміннів, які ще чекають свого дослідувача і коментатора, що їм важко було просто по-людському справедливо поставитись одному до одного. Але дивно, як цього може не зрозуміти людина, що претендує на якесь історичне освітлення справи. Адже зумів це зрозуміти й одзначити навіть ученик Драгоманова Іван Франко, дуже від Кониського далекий, кажучи небавом по смерті і свого також антагониста, що «повних 40 літ працював він на ниві нашого рідного слова, будив сонних і письмом, і словом, боровся з найріжнішими противностями, терпів (слухайте, О. Дорошкевичу!) переслідування від російського уряду і докори від власних земляків, та до самої смерти не переставав дбати про одне діло — про просвіту рідного народа і про вменшення на світі (слухайте-ж добре, О. Дорошкевичу!) здирства, кривди та неволі людської»[3]. Мало цього для непохитного в своїх переконаннях Дорошкевича? Може… Але в такому разі чи не завадило-б йому заздалегідь подумати, яку спадщину сам він по собі лишить і чим стріне її отой мабутній син…
Зробивши чималенький екскурс до сучасної критики, я думаю, ми не тільки не відбігли від своєї теми, а власне до неї наблизились. Нам доведеться тепер спинитися на літературній спадщині Кониського, не плутаючи сюди вже тих сторонніх непорозуміннів, що густо були її обсіли.
Чисто літературну свою діяльність почав Кониський з віршів, містячи їх у «Черниговскихъ Губернскихъ Вѣдомостяхъ» та «Черниговскомъ Листкѣ», а за кордоном у «Галичанині» та «Слові» (Львів). Ці перші спроби Кониського відзначають у Галичині як свого роду визначне явище: вони були, мовляв Франко, «першою спробою українця заговорити безпосередньо до галичан і показати їм російські порядки. З тих віршів віє смілий, радісний настрій автора і всіх тогочасних українців, що надіялись при свобіднішім розвою Росії здобути працею та просвітою відповідне місце й для свого рідного українського народу»[4]. Для Галичини, тоді ще одрізаної духовно від України, такі вірші Кониського, як «Не призивайте всує бога», «Не вірю клятві я раба», «Спокою рабського не хочу я» і т. и., справді були нечувані і змістом своїм, і навіть формою.
Як поет Кониський свого часу взагалі подобався читачеві легким, чистим, хоч і примітивним віршем та ясною, прозорою думкою. Не мав він того високого натхнення, що появляє твори світової ваги, йшов він слідом здебільшого за Шевченковою музою; але як документи свого часу, поезії Кониського, можна сказати, напевне одбивають думки не самого автора, отже служать за літературні документи епохи, за безпосереднє відбиття тих настроїв, що ними жили тоді передові люди на Україні. Його поетичне credo висловлено в оцих рядках:
В дари принесу я коханому краю
Не злото, не гроші — пісню голосну, —
Ту пісню старую про волю новую,
Про рівність, братерство („Думка“).
І довелося Кониському, співаючи «ту пісню старую», спинятися здебільшого на темних сторонах нашого життя: надмірна праця українського хлібороба на «чужому, не-своєму полі», пориви до волі, тюрма, заслання на чужину далеку, розбиті надії, скалічене життя тих небагатьох одиниць, що знаходили в собі силу йти проти води, і сите існування тих «фарисеїв наших днів», що
Їх бог — брехня, їм гроші бог,
Їх бог — їх раб багатий („Не вірю клятві я раба“).
На ці теми у його є написаний цілий цикл поезій, що зветься «З скорбних пісень», і тут автор здіймається иноді до справжнього поетичного натхнення, до загального образу повсюдної темноти під тиском соціяльно-політичного поневолення в країні рабів.
|
Дивлюсь, дивлюсь — на сході тьма, Нігде і променя нема, |
Проте не падає в безнадію поет, хоча й бачить не світ од сходу (ex oriente lux), а тьму саму:
Спокою рабського не хочу я,
Рабом в покої жить не вмію;
Дарма що тілом я марнію,
А житиме по-вік душа моя.
Спокою рабського не хочу я.
Він гірш мені тюрми, неволі;
Дарма, що я живу без долі —
Діждусь, зоря засвітить і моя…
Спокою рабського не хочу я.
Він серце труїть і морозить.
І снігом душу він заносить,
Не любить він розумного життя.
Спокою рабського не хочу я.
Нехай рабам спокій і доля,
А я в чужині, у неволі
Бажаю з ураганами життя.
Так відповів Кониський на акт уряду, що заслав його на далеку північ. І дальше життя письменника виправдало оцей крик обуреного серця, що прислав він «братам на Вкраїну».
Та-ж сама бадьора думка переважає і в белетристичних творах Кониського, в його повістях, нарисах та оповіданнях, яких налічується в його спадщині до п'яти десятків. Темами своїми вони безперечно розсунули рямці української белетристики, одзначили новіші круг інтересів. Автор малює життя всіх станів громадянства на Україні, починаючи від народніх мас, і особливу увагу звертає на ті освічені — різночинські, мовляв — верстви, що на арену життя почали виходити вже після селянської реформи 1861 р. Сам до певної міри учасник тієї реформи, член перших просвітніх гуртків, Кониський пильно додивлявся до народнього життя й шукав у йому тих одмін, що повинні були, здавалося, позначитися наслідком «волі». Шукав — і не знаходив… Це тому, що селянська реформа не тільки дала куцу волю селянству, всякі можливості для його розвитку приборкавши, а й розвязала руки всяким експлоататорським елементам, випустила їх на темні, безборонні маси, а ці останні зробили добрим і безпечним пастовнем для них. А заразом державний лад ще й перекопав усі шляхи до народу кращим, народолюбним людям і тим ще більш знесилив одпорну проти хижацьких наскоків здатність народу. Адвокатська практика постачила Кониському багатющий ілюстративний матеріял з цієї грабіжницької сфери і письменник рясно його використовує в своїх белетристичних творах. Численних жмикрутів, «аблакатів», нових панів і нових кріпаків, людей грошового мішка з його банками, акціями, дивідентами, нову неволю, другу панщину або щось і за панщину гірше — ось що ставить на очі читачеві Кониський. Такі його оповідання як «Наймичка», «В день святої волі», «Козарський ланок», «Грошолюбка», «У тісної баби» та инш., подають надзвичайно тьмяний образ дійсности, — і не дурно одне з них автор закінчує словам: «Цілісіньку я очей не сплющував. Усю ніч ввижалася мені «тісна баба» і не давала спати» («У тісної баби»). «Є ступінь того тяжкого убожества, — констатує Кониський, — що з людської твари стирає слід божого образу. Я бачив таких злидарів: і страх, і жах переймали мою душу. На тварі таких злидарів нема иншого виразу, опріч убожества», — і в низці сцен і картин покаже автор причини й наслідки того останнього ступеня вбогої долі («Наймичка»). Глибоко в глиб життя сягає він, шукаючи причин до того стану, що вже стирає з людей і слід людської подоби, а разом шукає жадібно й ознак діяльного протесту проти такого стану, визбірує найменші окрушини того протесту, щоб із них бодай на прийдуще зліпити образ — людини-борця, непримиренного серед понурої дійсности («В день святої волі», «Козарський ланок», то-що). Ці зародки соціяльного невдоволення ще не скріплено свідомістю, це швидче стихія, а не свідома себе сила («Протестант»), але й вони вносять неспокій і заколот у спокійне життя хижацьких вершків; це перші подуви соціяльної бурі, і в тому їхнє позитивне для автора значіння. Разом з своїми героями не раз мучить себе й автор «новими», мовляв, питаннями: «чому не всім людям добре жити? Як треба жити? Як спекатися лиха? Хто винен, що люди бідують?» («Козарський ланок»). Так само стихія тільки і такі позитивні уламки старого минулого, як дід Євмен в оповіданні під тим самим і заголовком: вони поки що, перед народженням повної свідомосте, дають єдину ясну пляму, на якій може спочити спостерегач нашого села. Пробує, нарешті, Кониський малювати і таких людей — «гуртовиків» — що вже знайшли вихід у формулі «не твоє, не моє, а всіх нас, а що всіх, то і твоє, і моє». «Почав я радитися з дітьми, — розповідає один з братів Чепіг, колишніх злодіїв, — а потім і з усим нашим родом: а що, коли-б почали ми хазяйнувати в своєму хуторі так, як той радив: не твоє, не моє, а всіх нас, а то всіх, то й твоє, і моє? Приміром так: хата і що в хаті — те моє; а що на дворі й за двором — те гуртове. Порадились, умовились, спробували: добре діло йде; і скотини побільшало, й земельки на гуртові заробітки прикупили… горілки ніхто з нас і не лизне; сваритися й лаятися ми забули вже і як. І в селі тепер нас люди не цураються, а шанують, тільки продражнили нас «гуртовиками»; та ми на це не ображаємося. Що-ж! ми справді живемо й працюємо гуртом…» («Стельмахи»). Кониський чи не перший у нас, ще в 70–80 роках, додивився й зафіксував оцю тенденцію в народі до кооперування, що такою широкою хвилею прокотилася вже згодом по його смерті.
З зовнішнього боку мало не всі оповідання Кониського — це нариси, спостереження, виривки з записної книжечки, або, — як влучно охрестив був їх сам автор — «фотографії з старого мого альбому». В основі їх лежить часто якийсь випадок із життя, поодинокий факт, иноді анекдотичної натури (див. напр., «Пригоди в дорозі», «Отак були вскочили», «Млин» та инш.). Иноді якась дрібненька сама по собі подія дає тільки привід до оповідання, а сама аж губиться в численних деталях цінного побутового змісту, — таке напр., дуже інтересне типовими постатями й ситуаціями оповідання «Баба Явдоха». Можливо, що цю форму моментальних знимків запозичив Кониський з російської літератури, що в 70–80 роках мало не вся була зійшла на нариси, спостереження, малюнки з натури, без ширшого тла й глибшої основи. Але в зазначених межах нашому авторові дуже вдаються оті безпретенсійні психологичні малюнки, як от «Хоча-б була постати дожала», «Дід Євмен», «Завертка», «Млин», «Грішник», то-що. Письменник бере тут здебільшого безпосередню форму оповідання від першої особи, — оповідав не автор, а яка-небудь баба Прядчиха, або черничка Ксенія, — і це дає йому можливість блиснути всіма скарбами народньої гутірки, такої в устах оповідачки натуральної й безпосередньої. Цю в українській літературі досить звичайну ще од Марка Вовчка та О. Федьковича форму Кониський умів використати, уникаючи часто неминучої при ній одноманітности.
Окроме треба поставити повісті Кониського з життя інтелігенції, — «Перед світом», «Семен Жук і його родичі», «Юрій Горовенко», «В гостях добре, а дома ліпше», «Непримиренна», «Грішники», «Молодий вік Максима Одинця». Опріч хіба останьої, що має більш побутовий характер, усі вони художні завдання відсовують на задній план, а натомісць ставлять проблеми громадських стосунків. Автор пробує в них висвітлити політичну сторону тогочасного життя, вияснити умови, що заважали народові йти до кращої будучини, подати низку позитивних і негативних постатів, ніби схоплених під самий момент їхньої діяльиости. Подекуди, — наприклад, у згадуваному вже не раз романі «Юрій Горовенко», — Кониському справді щастило занотовувати типові риси часу, але це тільки виняток. В цих спробах соціяльного роману, у нас тоді ще нових і незвичних, все-ж занадто маємо публіцистики. Кониському не вистарчило хисту, щоб поєднати певну тенденційність з художніми засобами, і ці його твори промовляють не так образами, як авторськими ремарками та нескінченими розмовами дієвих людей. Вони занадто мляві, їм бракує руху, життя, яскравих фарб, динамики. Спосіб оттінювати позитивних осіб протилежними негативними, взагалі дуже примітивний, у Кониського ще погіршується тим, що і чеснот і злочинів наділяє він своїм героям по-над усяку міру. В результаті розмови й змагання цих манекенів з етикетами жадного не справляють вражіння, і таких, напр., «Грішників» важко було дочитати до кінця навіть тоді, коли цей роман мав ніби-то актуальне значіння. Майстрові окремих малюнків, доброму оповідачеві — Кониському рішуче не повелося з ширшими полотнами, і вони мають хіба тільки ілюстративну вагу, як свідки того, що за того, чи иншого моменту цікавило свідому українську громаду.
Треба ще в історії нашого літературного розвитку поставити Кониському в безперечну заслугу — його мову. Як знавець української мови з усією різноманітністю й багатством народньої лексики та синтакси, як письменник з смаком що-до мови і вмінням орудувати народнім матеріялом, Кониський стоїть недосяжно високо: це ціла скарбниця мови, натуральної, живої й барвистої, і її справді можна вчитись на його творах. З цього погляду писання Кониського повинні бути поставлені серед класичних зразків у художньому обробленні українського слова й стилю.
Варта уваги також і публіцистична та наукова спадщина Кониського, бо й тут дав він чимало замітних, як на свій час, праць («Коли-ж виясниться?», «Критичний огляд драматичної української літератури», «Відчити з історії українсько-руського письменства» і т. инш.). Останні роки свого життя присвятив Кониський праці над Шевченком, написавши низку нарисів, що склалися в цілому на велику книгу — найдокладніший досі життєпис поета під заголовком «Тарас Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя» (2 томи, видано також і в російському перекладі). Зібрано тут і використано та критично опрацьовано ввесь матеріял про Шевченка, що з'явився до того часу друком. Скінчивши життєпис Шевченка, Кониський заходився був збірати матеріял до такого-ж життєпису Костомарова, але цю його роботу перепинила смерть.
З натури своєї Кониський проте більше здався-б на громадського діяча. Його палка, невсипуща, активна й кипуча влача завжди й тягла його найдужче до громадської діяльности. В иншій країні вийшов-би з його може не аби-який політичний діяч, що своїм практичним розумом та ініціятивою вів-би людей громади за собою. Та народився Кониський і жив у Росії, та ще під ту безпросвітню пору, коли громадська діяльність один мала звичайно фінал — подорожування «в места столь и не столь отдаленные». Цю вищу й неминучу науку всякого громадського діяча в Росії здобув, як знаємо, замолоду разом з иншими своїми товаришами й Кониський, бо проникливе око начальства в просвітно-культурній роботі вгляділо бажання одірвати Україну від Росії. Але й ця досадна наука в північних сторонах не прохолодила Кониського, — навпаки, тільки більшого йому додала гарту й завзяття до праці коло тієї справи, до якої пристав за молодих літ. Він почав шукати нової арени для публічної діяльности й знайшов її за кордоном, у Галичині. Власне з Кониського може й треба починати історію тісного єднання двох кордонами порізнених частин української землі, бо коли звязки бували й до його, то тільки спорадичні й між поодинокими людьми, — Кониський-же зробив ці звязки постійними й систематичними, а через те й міцними. Він на довгі літа мало не всю свою роботу переносить до Галичини, так що там ім'я його далеко більш відоме було й популярне, ніж на Україні, хоч увесь час він жив і працював тут. Кониський, як ніхто в 60 роках, розумів вагу Галичини для відродження цілої України, як того резервуара, в якому повинні збіратися й до кращих часів переховуватись культурні вартості на користь цілого. Він вірив і надіявся, що кордони не вік високою стіною стоятимуть, і тоді ті спільними силами надбані запаси стануть у пригоді всьому українському народові. Починаючи з 1862 й особливо 1866 року, коли Кониський уперше сам одвідав був Галичину, його ім'я стріваємо там усюди, де тільки можна й треба було виявити якесь активне співробітництво. Без його участи не обходилась ні одна літературна справа, а вже року 1873 з його ініціятиви засновується Т-во імени Шевченка у Львові, року 1892, знову-ж його ініціятивою та заходами, перетворюється воно на наукове. Досить тільки пригадати собі, яку величезну вагу мала в нашому культурному житті ця інституція, щоб по заслузі оцінити ту світлу думку, на яку так щасливо натрапив був Кониський. Вже це одно давало-б йому право на вічну серед нащадків пам'ять.
Але на цьому не обмежується організаторський вплив Кониського в Галичині. По-за цими показними подіями стоїть менш широкій публіці помітна, але не менш своїми наслідками важлива щоденна практика, яка часто направляє життя та згодом і до тих показніших подій доводить. Непомітно, але невтомно й тут справляв Кониський свою творчу організаційну роботу. Франко, що добре знав позалаштункову сторону тогочасного життя в Галичині, свідчить, що через Кониського «руки йде майже вся кореспонденція галичан з українцями; він силкується посередничати в Галичині між старшою і молодою генерацією, впливати на зміну способу редагування журналів в Галичині». Сліди цих спроб лишились між иншим у заснуванні «Руської Історичної Бібліотеки», що до виданнів «Наукового Товариства імени Шевченка» була в Галичині чи не єдиним либонь солідним науковим видавництом. Так само не без впливу Кониського відбулась реформа літературного органу «Зоря», що при кінці 80 років робиться фактично всеукраїнським органом і збірає побіля себе всі визначні літературні сили з усіх частин України.
Разом з тим Кониський робить для Галичини спробу й однієї політичної комбінації, яка могла, на його думку, цілком одмінити політичне становище галицьких українців. Маю на думці так звану «угоду» — порозуміння з польською шляхтою й видання політичного органу «Правда» (з р. 1888-го). З «угодою» тією не повелося; дрібні політичні уступки, які пощастило здобути у поляків, не варті були тих жертв матеріяльних і моральних, на які змушений був український елемент у Галичині. Це була велика помилка Кониського, шо надіявся шляхом не боротьби, а компромісу вирвати народові права од польської шляхти. Але навіть оця невдатня спроба негативним, так скажу, шляхом довела таки до кращого. Безперечно бо, що в звязку з нею стоїть оживлення громадського життя в Галичині, останній і рішучий розрив демократії з опортуністичною політикою й народження того потужного руху народнього, що тоді-ж таки виявився в заснуванні першої на галицькому ґрунті щиро-демократичної партії — радикальної, з Драгомановим і Франком на чолі. Угодова тактика себе не виправдала, і це довело потребу иншої політики, на силах самого-ж народу заснованої, — і з цього погляду навіть помилкові заходи Кониського не проминули таки марно.
Організаційну роботу Кониського знає добре не сама Галичина, хоч тільки там організаційний хист його міг ширше розгорнутися. Довгий час і тут, на Україні Наддніпрянській, був Кониський тим центром, що збірав коло себе молодих працьовників, гуртував їх і власним прикладом вів на політичну й культурну роботу. В добре пам'ятній багатьом світлиці небіжчика на Бібіковському — тепер Шевченківському — бульварі, проти пам'ятника Бобринському, не одна розпочалась громадська справа, не одна звідти вийшла корисна думка, не одно народилось діло, не один з українців знаходив там пораду, підмогу й заохоту до праці. Я думаю, що багато з пізніших діячів українства можуть з подякою згадати ім'я Кониського, як свого хрещеного батька на ниві практичної роботи для України. Можна було з ним розходитися в теоретичних поглядах, але не можна було з пошаною не схилятись перед тією скарбницею невичерпаної енергії та любови до рідного краю, невтомних за-для його заходів. Це й притягало до його молодь, і вона часто забувала про свої теоретичні з ним незгоди, йдучи в практичній роботі поруч із цим сивобородим дідом, який так багато зберіг у собі молодечого запалу та енергії. Як зразок такої спільної роботи можу назвати перше в Київі постійне українське видавництво «Вік». Воно хоч держалось руками зеленої молоди, повстало все-ж з ініціятиви Кониського та з його участю й на широких планах реорганізації цього видавництва власне й спіткала його смерть.Рік 1900-й, рік смерти Кониського, застав його на тій самій позиції народньої роботи, на яку він став року 1858-го: з тієї позиції він і не сходив ніколи протягом цілих десятиліттів. Проте мало сказати — не сходив, бо здебільшого він перед вів у роботі, організовував робітників, гуртував людей і прихиляв їх до роботи. Це був типовий працьовник передсвітньої доби з усіма плюсами й мінусами такого типу робітників. Не мав часу поглиблюватись у роботу, бо всюди треба було поспішати, де бракувало робочих рук, глибину виконання надолужувати шириною розмаху. Не створив, та й не міг створити, нічого вікопомного, зате всюди лишав сліди своєї невичерпаної енергії. Як той Мойсей, він умірає на порозі землі обітованої, тільки здалеку, немов з високої гори побачивши перші ознаки громадського прокиду та початок жвавішої роботи, перші подуви волі для письменства, що йому стільки сили своєї віддав. Але, як Мойсееві, належить йому заслуга одного з проводирів українського народу по пустині лихоліття — і певне місце в пантеоні наших робітників, яких працею український світ держався і вдержався. Перед світом він жив і працював, але його між иншими працею наближено було справжній день відродження, що прийшов таки для українського народу.
Сергій Єфремов.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|
- ↑ Дебагорій-Мокрієвич В. — Воспоминанія. СПБ, 1906, стор. 178, 179–180; порівн. ще 569–570.
- ↑ Порівн. з листа Желябова до Драгоманова: „Таково положение вещей („опортунизм!“), что исходишь от реальных интересов крестьянства, признаешь его экономическое освобождение за существеннейшее благо, а ставишь ближайшей задачей требования политические; видишь спасение в распадении империи на автономные части, а требуешь Учредительного Собрания" („Собраніе политическихъ сочиненій М. П. Драгоманова", т. II. Paris, 1906, стор. 417).
- ↑ Франко Ів. — Про житє і діяльність О. Кониського. Львів, 1901, стор. 3
- ↑ Там само, стор. 8–9.