Вибрані твори (Кониський, 1927)/1/Баба Явдоха

by Олександер Кониський

◀ Дід Євмен

Вибрані твори. Кн. I Олександер Кониський Баба Явдоха

Старі люди ▶

Київ: Видавниче товариство «ЧАС», 1927

 

БАБА ЯВДОХА.

Була неділя перед Паликопом. Люди вже обжалися; почався коповіз. Під косовицю хліборобам не до того, щоб празникувати, а найпаче за день до Паликопа. Хоч і неділя свята, а треба зараз після служби за возовицю. Нехай вози риплять, нехай і воли з утоми не ремиґають, а нічого не вдієш — треба!.. По завтрому Паликопа, — тоді й спочин… На Паликопа не можна возити; а сьогодні хоч і неділя свята, а в кого полукіпки на полі, тому бог простить.

Мабуть і отець Сидір такої думки, бо до служби божої подзвонив з сонцем і в церкві не нагадував людям про «помни день суботній». Чоловік він з головою: тямить, що «довліє дневі злоба його»; та й в самого увесь лан у полукіпках. Старенький тесть його отець Корній радить саме на Паликопа перевезти жито з лану толокою. Отець Сидір і сам не від того, але-ж попадя змагається, не хоче, каже: «Тільки почни возити копи на Паликопа, зараз грім тобі гумно спалить». Отець Сидір, чоловік з освітою, на забобони не вважає і не йме віри, щоб святий Пантелимон-цілитель гнівався за те, що люди в день його возитимуть копи: його діло лікарське, а не хліборобське… Та ще так гніватися, щоб аж грім насилати й палити клуні, або вози з копами… Се й для простої людини було-б не статечне… Так собі міркує отець Сидір, а проте не хоче на Паликопа коповіз толокою справити; бо «якось воно ніяково», — як каже він, а сам собі думає: яка-будь зловорожа душа лиходійна візьме та й підпалить тобі стодолу, а на Паликопа звернуть, скажуть: «божа воля».

І от селяни-хлібороби після служби божої, замість снідати, пообідали раненько, спочили, та, скоро сонечко розповнилось на все небо, взялись до роботи, яка кому мулила. Вийшло справді добре: боже богові, а людям людське. Парубоцтво й чоловіки взялися копи возити; молодиці з дівчатами хто коноплі мочить, хто льон прачує, хто на городі порається; люди старого віку, правда, нічого не роблять. «Нагрішиш, — кажуть вони, — а тут до тебе смерть: не дасть і відмолити гріхів»… Явдоха Жмурка й собі «сидить, згорнувши руки»; вона і себе до старих людей горне і теж гріха боїться. А дійсне — яка вона стара? Чи повернуло на п'ятий десяток, чи може й ні; з-під очипка срібна нитка у неї не світиться; твар — як огірочок, і вся вона така ще струнка, постатна, бадьора, що хоч-би й на рушничок, так-би не встид було; а проте вона себе до бабів… Баба вона тому тільки, що, повдовівши в ту останню холеру, пішла бабувати. Чоловік її, Прокіп Жмурка, за фершала в селі був; дітей їм бог не дав; от вдова, щоб «мух з стелі не зганяти», і приміркувала собі бабувати. По чоловіку люди її фершалкою й досі зовуть. Є у баби Явдохи ще й друге прізвище: «по вуличному» люди Квочкою її продражнили. Ще дівкою так її «охрестили». Прізвище справді наче смола до дратви! гортань у Явдохи така якась, що як говорить, наче та квочка біля курчат квокче.

Не скажеш, щоб селяни любили бабу Жмурку: вдача у неї занозиста; одначе й не цураються її: вона, кажуть, замишлянка і голова у неї не з моркви; вдайся до неї за порадю, вона тебе наче мати рідна напутить. За те-ж не доведи господи і зачепити її! реп'яхом ув'язне до тебе; натягачем жили з тебе тягтиме, доки до свого берега не дотягне.

Залічивши себе до бабів, Явдоха в свято або в неділю й за холодну воду не візьметься: така-б то вона свята та божа. Скоро заблаговістять до церкви, Явдоха зараз у себе в хаті лампадку перед образом засвітить, набере в покришку жару, насипле туди ладану, повну хату надимить «во славу божу», а тоді до церкви; подасть на часточку, свічку перед Іваном Воїном обмінить, стане в бабинці й на повну губу вичитує, стоячи на вколішках: «Царице моя преблагая»… Вернеться з церкви, знов наладанить, проскурку з'їсть, пообідає, спочине, а вставши, чи до кого з багатирів на бесіду, чи сяде біля свого двору на колоді та соняхи або насіння лузає.

Отець Корній бабу Явдоху якось нехтує, — сухо до неї, непривітливо; а молодий «батюшка» — так приязно до неї і з шанобою. «Батюшчина» попаддя на самому покуті її сажає; за те й баба Явдоха листочком до неї… Коли не повісмо льону, так клунок шеретованого борошна пшеничного примчить, або там ягничку прижене, чи иншим, чим бог пошле: «всякоє даяніє благо».

Сьогодні, спочивши своїм звичаєм по обіді, баба Жмурка вбралася в кубову корсетку (картастої плахти вона, спочиваючи, не скидала), вив'язалася каймистою хусткою і пішла спершу на город: виломила здоровий, наче той підрешеток, сонях, обчистила його, заложила за пазуху й рушила за браму. Тут у затінку під розлогою вербою сіла Жмурчиха на колоду, лускає собі соняхи та позирає по вулиці на обидва боки… Нікого нема..

— І де ті люди в бога поділися, — каже Явдоха собі на думці, — молодіжь… ну, та вже звісно… віру святу загубила й про бога забула… Молодіжь!.. ох! ох!.. Довготерпеливий єси, владико!.. В иншого матерне молоко на губах не обсохло, а воно верзе: «пекла нема»… А де-ж отсе старі? Подумати-б, ще й вони за роботою, так невже-ж і вони бога в животі не мають, щоб у неділеньку святу робити? Чи багацько-ж і наробиш! Тільки гріха заробиш… Розпустив людей наших отець Корній; та не довго воно так буде: батюшка Сидір підтягне їм черезсідельника…

Дзьобає баба Явдоха соняха, а з твари її знати, що нудьга її бере, що язик у неї свербить; хочеться їй перекинутись словом, піднебення язиком почухати, та ні з ким… Сама єдина. Вона скинула очі на супротилежний двір Якова Орлюка й голосно мовила:

— Добрячу лісу спорудив Яків, та шкода, що загату повузив, на солому поскупився; що-б було на одну п'ядь пустити ширше, була-б загата хоч куди! А то, гляньтеся, яка вузька, наче штани у нашого Миколи-москаля… Сказано: погань… Он і присохи… Хіба такі-б треба присохи під таку лісу!.. Якісь коряві та погнуті, покручені… Може хапані… Каже — «купив». Може!.. Тільки-ж добрий хазяїн такого покруччя й на топливо-б не купив… Ач! клята лушпина! Взяла та в зуби й зав'язла. Тьфу! Не випала каторжна!.. Тьфу!.. Не подається вража личина; треба пучкою…»

Вийнявши з зубів лушпину, баба Явдоха знов очі на Орлюків двір і знов каже: — «Купив! А чи було-ж у його купило? Може, а може й ні; де-б воно у його взялося? Теличку збув на проводах; се правда… «Двадцятку, каже, взяв», — се брехня! Наче я не знаю тієї телички! Не така вона захарчована була! Шерсть повилазила. Може десятку хто дурний і дав; так-же на ті гроші треба було сім'ю до нового прохарчувати… Сама бачила, як борошно купував; а з чого-ж на присохи?..»

Тим часом з Орлюкового двору вийшов рудий, волохатий кундель. Ставши серед вулиці саме проти баби Явдохи, кундель глянув угору, позіхнув, погріб лапою землю й ліг проти сонця, згорнувшись клубком.

Явдошині думки з загати та з присохів перелетіли на кунделя.

— Який старий отсей кундель, — думала Явдоха, лузаючи соняхи. — І чому він досі не здихає? І чим він живе? Теж мабуть хапанцями. Не тямлю, на що Якову здався отакий беззубий дармоїд? На хвіст йому наступи, так і то не гавкне… У самого діти трохи з голоду не пухнуть, а він беззубого собаку годує… На мене — я-б йому давно вже губки з проторгом дала, а йому мабуть старого уривка шкода, щоб на суху гіллю. Говори-ж!.. Чудні люди! Он і в старої Гривихи два коти-дармоїди. Колись вони справді на предиво були коти, наче ті хорти; устережуть було й садовину, і городину; не дадуть горобцям ні соняхів, ні конопель повипивати; так коли-ж то те в бога було! Я ще дівувала; а тепер — що з них? Яка користь? Зимою на печі, влітку на сонці кістки гріють, а голопуцька-мишеняти не піймають. Час-би давно їх або зашморгом на осику, або з печиною в ополонку; а вона — дурненька Уляся — доглядає їх, годує; часом сама до рота не донесе та їм віддасть. Здитиніла баба, у слід старої попаді йде: та, бач, теж сама не доїдає, та годує дармоїдку — кульгаву й німу Кулинку. Ну, так у Кулинки-ж, хоч вона і німа, і каліка, а душа все таки християнська, мирована; за неї богу на прийом піде; знає, що не марно годує… На тім світі згодиться…

Явдоха, згадавши про «той світ», так замислилась, що й не спостерегла, звідкіль взялася біля неї красуня-дівчина Параска Максименківна. А коли дівчина промовила до неї: «Добрий день, бабо Явдохо, з неділею!» так Жмурчиха так здригнулася, що трохи-трохи не впустила з рук соняха. Перегодом вона мовила:

— Магай біг, небого! А куди се? На визирці?

— Ні, до попаді льон прачувати…

— А я думала… на визирці…

— Нікого мені визирати.

— Говори таки: «нікого!» — наче я така дурна, що нічого не бачу, не чую й не знаю…

— А кого-ж я визиратиму? — спиталася Параска. Твар її зашарилася, немов проти полум'я в печі.

— Вже-ж нікого більш, як не отого клишоногого горобця Хоменка! Знаємо! Ох, стережись, дівко! Лабузник він! Щоб не довелося русу косу без вінця під хустку сховати…

Параска спустила очі на свій мережаний поділ, ще більш почервоніла, стиснула легенько плечем і мовила:

— Ніхто того не діжде…

— І дай боже!.. А то знаєш… тепер парубки гаспиди… Звісно, діло дівоче… До дівування треба й милування… Він парубчина — не взяв його кат! — заміристий, з клепкою в голові… Але-ж самим жениханням не наїсися… Голий він, як лопуцьок.

Параска, не підводячи очей, наструньчила уші.

— Голий, кажу, та ще й заплутався. Ось на лишень соняха! Присядь та лузай; попадин льон не втече.

Явдоха відломила шматок соняха й подала Парасці.

— Дякувати вам, дядино! У мене й свій є за пазухою.

— Моє не в лад, так я з своїм назад. Так сідай… Хлопець він, кажу, не повстяний, а проте, мабуть, не бути козі на торзі. Шинкарська нитка вже йому луснула, лусне й друга, бо не вміє старших людей пошанувати…

— Кого се, дядино?

— Та от хоч мене першу. Якось на проводах — йду я з міста, а парубки — юрбою проти мене: усі розступилися, дорогу дали і вклонилися; а він — клишоногий горобець, — наче його стовма поставило; хоч-би тобі руку до шапки приложив… Ну, я-ж йому сього не подарую… Іллі вже минуло, а він про позику й забув; грошей не несе… Я позичала йому, знаючи, що він шинкує; а тепер, коли його з шинкарства беркиць в помийницю, я не то під вексель, а й під застанову шага не дам. А що взяв, то верни; а то в суд… Та чом ти не сідаєш? Більше вже не підростеш… присядь.

— Ніколи, дядино! Треба до попаді, а потім на вигін з дівчатами проти череди…

— До попаді!.. На вигін… А нема, щоб батьку-матері помогти.

— Я й сама хотіла їхати з батьками по копи, а вони кажуть: «Не треба, йди погуляй; ти й так за жнива затруднилася». Я й пішла та думаю, що погуляю, а що й попаді відпрачую.

— І гуляй на здоров'я… проти волі батьків, звісно, не йти, а проте не треба з думки спускати й приказку, — знаєш? — «Гулі не одного в постоли обули». Молодому що! Коли й погуляти, як не замолоду, та ще в неділю…. От я й стара вже, а теж не від того, щоб погавити… Та ну-бо, присядь!

— Ні, дядино! От, як біг свят, ніколи.

— То йди, здоровенька… Я отсе присіла, визираю — стережу свого харциза; та самій якось нудно, а люди, наче серед ночи, не видно їх і не чутно.

— Якого се харциза, дядино?

— Та не кого-ж більш, як не отого Митрика Походенка. Що то у нас з ним буде, так і сама собі не скажу. Мабуть зваримо пиво людям на диво… Ну, так іди вже, дівко, йди, — не гай часу!..

Але-ж Парасці тепер саме й закортіло не йти, а сісти; вона забула і попадю, і вигін, і череду. Походенко її зацікавив. Коло якого там «пива» захожується баба Явдоха? Походенко про Параску людина не чужа: вона хоч і митикує про рушники з шинкарем Хоменком, а серце її тягне до Походенка. Походенко і безбатченко, і голота, і наймит, зате красюк; а Хоменко хоч і клишоногий, так у його худоби й поля, і грошей на всю губу.

Мнеться Параска ні в сих, ні в тих… Сісти хочеться біля Явдохи, та ніяково сісти; сама-ж тільки що казала: «ніколи»… Баба Явдоха з Парасчиної тварі добре бачила, що кортить дівці і навмисне дрочила її:

— Йди-ж, небого, йди вже… не гай ні себе, ні людей: попадя тебе ждатиме.

Параска скривилася й трохи що не плачучи, мовила:

— Треба йти!.. Прощайте, дядино!

— Щасти боже, небого!

Баба Явдоха провела Параску аж доки та не повернула повз церкву до попового двору.

^*_*^*

«Гарна дівка отся Параска, — говорила собі на думці фершалка, дзьобаючи соняхи, — вродлива, краля, наче намальована. Отаку-б моєму діверові, так була-б пара!.. нічого-ж не вдієш з злиднями. Коли-б хоч землиця була; а то що там у батьків у неї? Чу буде на чотири упруги? Ледве! А у дівера теж зайцю на півгоней. Він то на мої землі зоріє, наче кіт на сало; але-ж ще не вгадати, де того чабака дівати: чи в борщ, чи засмажити… Схочу, запишу на його; звісно, з собою в труну не заберу; а не схочу — на храм божий леґую… Коли-б він не дівер мені був… гм! Побачимо… Як він коло мене, так і я коло його… Гарний він козарлюга! Як цмокне, так наче на тебе хто приском сипне і разом медом по губах помаже… і пече воно, і солодко… Тьфу! Лушпина знов зав'язла, мабуть за те, що я таке подумала, та ще проти ночи… Тьфу!.. І не введи нас во іскушеніє… Клятий сатана! Лізе на думку, наче злодій до скрині… Ослаби, остави, виждь моя помишленія… Знов лушпина в зуби. Чи не покинути-б мені соняхи? Коли-ж і так нудно сидіти… Так отсе-б то Парасці з клишоногим «Ісайю» проспівають! Побачимо! І яка йому з неї користь? Тільки що красючка, так-же «краси не з'їси»… А Походенко — безштанько: ледве на пару волів збився… Заходився був до «монополю»: там-би йому добре було, так-же учителька перебила, а був-би зібрав копійчину. Шинкареві все одно, що кобилі на отаві в пастовні: пасись до-схочу, та тільки й про вовка не забувай… Та Походенкова голова тямить, як поводитися з акцизними вовками! І очі у його прозорі. От коли-б було не принесло от сього монополю, розташувався-б він власним шинком! За рік, за два була-б у його й хата, і кімната, і гайок, і ластовень, і левада!.. Воно хоч і клишоноге, а метке… Що то воно буде з сього монополю? Чи на добро людям, чи на лихо? Мабуть, як на кого: доброму на добро, а лихому скрізь лихо… Горілка, кажуть, посмачнішала… Може й так… самій не доводилося коштувати: у Лейби на розторжю взяла собі відерко, то воно й протягне у мене через усю зиму. Яка з мене питуха? Така, як з божої корівки; єдине про людей держу: без чарки не можна, а коли-б не люди, так про мене — хоч би її й вік не було!..

Тієї самої хвилини баба Явдоха почула: хтось вулицею йде і співає:

„Як гуляв, так гуляв
У чоботях без халяв“..

— Се мабуть Терешко Кучменко? — промовила Явдоха. А пісня все близшала:

„Десь халяви погубив,
Закаблуки покривив,
А підошви хтось украв.
Лишилися переди…
Переди-ж ви, переди,
Не доводьте до біди“…

— Се ти, Терешку! Магайбіг! — озвалася Явдоха. А Терешко, буцім не до його, своє веде:

„Он, ген на горбочку
Сидить дідько в черепочку“,..

— От, чоловік! От, пекельна душа! — говорить собі на думці Явдоха. — Я йому бога, а він мені дідька!.. Терешку, се ти?

— Чи я, чи не я, спитай кого иншого, — відповів Терешко, спинившись проти Явдохи. На ногах у Терешка дійсне якісь шкарбани без халяв; на хребті латана свитина на опашку: розхристана сорочка чорна та й та без застяжки; на голові вилисіла шапка, але на-бакир.

— Ось ну, лишень, ягідко моя, благослови попліч сісти; біля тебе й я помолодію.

— Сідай, — місця стане.

Терешко, сідаючи, якось не вгадав, та замість на колодку, сів Явдосі на коліна; вона пхнула його межи плечі й мовила:

— Цур тобі, п'яне барило! Отсе ще вигадав! Що мої коліна — ослін про тебе, чи що? Геть!..

— Хіба я на коліна тобі?.. Гадав на колоду!.. Та хоч-би й на коліна, шкоди тобі не буде.

— Важко, дурню! Таке опудало! Глянься! Ще коліно роздавиш.

Терешко сів доладу, облизав губи і, вискаливши зуби, мовив:

— Чую, що молодію біля тебе…

— Стара вже.

— Ба, коли-б у мене така стара!..

— Твоя Маруся молодша за мене.

— Не був я у неї на родинах, не скажу… Та хочби й молодша, що з того! Не чепурна та сухоребра.

— На що-ж брався з нею, коли вона тобі не до смаку?

— Тоді, як я брався, вона була пухка, наче тісто на опарі, і моторна, наче грушка краснобока, а тепер!.. От коли-б така, як ти, поздоров тебе боже!

Явдоха стулила губи, всміхнулася й мовила:

— Літа хоч кого висушать… Се ти обжинки справляєш?

— Вгадала, як в око вліпила: обжинки!... На печі орав, на припічку сіяв; у Лейби зажинав, у монополі обжався… Чисто обжався, останнього п'ятака дожав… Все через неї…

— Через Марусю?

— А то-ж через кого?

— Ой чи так воно! Була-б я твоєю Марусею, не пив-би ти у мене.

— Може-б і не пив… Вона почала, а я за нею; вона в горох, а я в сочевицю! Коли вона чвертку, так мені й бог велів півкварти! Коли-б вона не така неслухняна!.. ге-ге!.. Спершу було якось воно й теє, а потім!.. Хтось їй дуру в тім'я як пустив, ну, вона й зґедзкалась!.. Сказано!..

— А вже-ж сказано: «за ледачим чоловіком жінка пропадає…»

— Се не до мене… Чим я ледачий?.. Коли-б у мене така жінка, ну, от як ти, Явдохо! Нівроку тобі! Ге! Я ще вибрикував-би так, що аж искри з очей сипалися-б… От воно що! А то… Та ліпше люльку запалю та помовчу.

Терешко витяг з-за пояса сакви, де звичайно була у його люлька, тютюн і сірники. Явдоха спинила йому руку й мовила:

— Ні вже! Біля мене не дими: я диму не виношу — зараз: бухи-бухи! Було й небіжчик скоро захоче оту погань в хаті смоктати, я йому люльку з зубів та в помийницю, або в піч!

— Яка-ж бо ти сердита! От не сподівався такої. Та нехай я й перетерплю, тільки ти вже зглянься на мене та зарадь мені коповичка.

— На пропій?

— Тепер пропою нема; тепер монополь став.

— Не вмер Данило — болячка вдавила. Не дам… скупо в мене на гроші.

— Чи скупо, чи не скупо, а позич: вельми треба. Учора переборщив, а сьогодні й ріска в роті не була, аж в горлі пересохло, в голові ковалі кують… Коли-б не монополь… на віру-б похмелився, а то-ж все на готовика! Позич! За мною не пропаде, відроблю… три дні молотитиму.

— Поденного молотника мені не треба; у поденного треба над душею стояти; я сього не люблю… Я по-божому: яка робота, така й плата; у мене — від копи.

— Я й від копи не відказен; за день копу зіб'ю; ну, за коповика — три копи не обидно…

— Багато… буде.

— Нехай і чотири; ще сам і перевію.

— А з току в комору перенести, хіба се чиє діло, як не молотницьке? Вже-ж не самій мені клунками плечі обдирати.

— Звісно, у тебе плечиці пухкі, не до того… Нехай я й переношу. Давай вже швидче коповика, а то аж-аж кортить, так і тягне до учительки в монополь.

— А не збрешеш-же ти?

— Отсе таки! Ще що вигадай! Наче ти коли ловила мене на брехні! Наче я не Терешко! От тобі хрест святий: зараз після другой Пречистої й змолочу тобі чотири копи жита.

— А харчі чиї будуть?

— Вже-ж твої, бо у мене нема; ще й почастуєш.

— Коли так, так щоб не обидно й на мене було, накинь ще копу ячменю.

— Коло ячменю багато заходів: його треба колосувати. Нехай вже — копу вівса…

— Цс! Коли вівса, так не гріх півтори копи.

— А бий тебе сила небесна! Нехай вже й так; давай тільки швидче, не дратуй!

— Поспієш, не втече.

Явдоха повагом достала з-за пазухи гаманець, розшморгнула його, виняла коповика й, подаючи Терешкові, мовила:

— Бач, який новенький, аж сяє! Шкода і з рук випускати… Як-би кому другому, то-б і не дала такого лискунця. Бачиш?

У Терешка забігали очі на лискунця.

— Давай швидче, не дратуй!

Явдоха стисла лискунця в долоні й мовила:

— Невже сам усього й положиш?

— Та яке тобі діло до того? Давай, а не то будь ти не ладна, — плюну та й піду до Берка! Утроба у мене не прірва; коли сам усього не подужаю, людей почастую… Ну, ке!

Явдоха розгорнула долоню.

— Ай, як блищить… любо!..

— Про мене все одно: чи блищить, чи цвіллю пало, аби його взяла учителька в монополь. Давай!

Взявши коповика, Терешко рушив далі, співаючи: «І учора пила, і сьогодні пила»…

А баба Явдоха наче засмутніла чогось і, хитаючи журливо головою, говорила собі на думці: «Нещасний отсей Терешко! Роботяга з його на все село, а нещасник на цілий світ: до чого не візьметься, не пайдить йому, і люди до його якось не по-людськи; а що він кому лихого заподіяв? Що впадає до Зіньки-покритки, так яке кому до того діло?… Мабуть без того вже не можна людині прожити; у всякого Гриця є своя лтиця; у кого від бога, у кого від сатани, як кому на роду написано… Коли-б ще у його така жінка, як у людей, а то… прости господи, та й годі. Так бач: вона хоч і хльорка, а про неї мовчать, бо вона перед усяким трохи не в ноги падає. А він язикатий, не змовчить; от про його й плещуть Хоменки, і Гусаченки, і Паньченки… Ат! Про кого у нас не клеплють! Будь чистий як лід, білий, як сніг — обнесуть тебе з голови до ніг»…

Явдоха поклала руки на коліна, скинула очі на небо і загадалась. Перегодом знов каже собі: «Що-б воно було, коли-б ми були з Терешком побралися? Бідували-б… Він то до кохання щира душа, і я його кохала так, що й людей за ним не бачила; було уночі при місяцю в садку під вишнею, як пригорне мене до серденька, як цмокне, так я й землі під собою не чую… чую тільки, якось поза шкурою у мене горить!… І тепер гарно згадати. Отже й добре, що батьки не дали нам побратися; тоді я нарікала на їх, а тепер тямлю свій гріх. Що-б з нас було? Старці. А коханням та милуванням не наїсися. Вже як я за фершалом була, так було скоро побачу Терешка, так мене й потягне до його; тямлю, було, що й я-б його до себе духом притягла, та не можна — закон боронить. От коли-б він був не брався з Марусею, тепер би… Я людина вольна, є що пити й їсти… Так стала-ж вона нам на дорозі… і смерть її не бере… За фершалом прожила не голодуючи, зате й не кохаючи. Сварки та лайки багацько у нас було. Коли-б він не був таким потульним, а я не була такою настирною, то може-б і любилися. Та вже нехай царствує! Списибіг, що не покинув мене без хліба: надбав і хліба й до хліба, а споживати ні з ким. Дітьми господь нас не благословив, не скажу, за чий гріх і хто тому винен? Здається, не моя душа тому спричинилася: наш рід сіменистий… он у сестри Оришки — що годок, то й синок. А може без дітей чи не лучче. Самотою, звісно, нудьга бере, але-ж і діти чужа користь, а клопоту з ними, клопоту того скільки!... Бог розумніший за нас; знає, що кому припадає. Та ще які й діти вийдуть?… Он соловей тільки доти й співає, доки дітей не виведе! Тепер моя голова побивається сама за-для себе; сама собі пані й господиня! Ляжу не гужена, встану не сужена; усього в мене вдостач, ще й людям помагаю. От і Терешкові: коли-б не я, хто-б його порятував… А прийде час подушного: до кого, як не до мене? Спробували-б кинуться до кого иншого. От хоч би до Паливоденка: він би з них самий процент такий здер, що стовпа до віку-суду не виплатили-б; а я процентів не беру, а по-божому: «друг друга тяготу носіть». Знаю, що люди наші вбогі, але вони добрі й по християнському самі чужого не хочуть. Я поможу грошима, а мені віддячать роботою: хто позичить карбованчика, той подякує молотничком на день; кому два, той деньок покосить; а за п'ять — три дні попожне; прийде свій час, і позику верне. Отак треба з людьми»…

Хто зна, чи довго-б баба Явдоха поринала в своїх споминках і куди-б її занесли її думки-гадки, коли-б вона не почула, шо поблизу скрипить віз і знайомий голос гукає: «Гей, Соловий! Гей… Гей, Перістенька!»

Явдоха скинула очі туди, де рипіло, і мовила:

— Він, він! Його періста корова, його й голос. А ну, вези, вези; та куди то ти привезеш? Якої ти мені заспіваєш, пане Походенко!

Походенко віз жито. Порівнявшись з Явдохою, він жадної уваги на неї не звернув, немов і не бачить її. Собкаючи на Солового та хвиськаючи по вітру пугою, Походенко ніби навмисне відвернувся, щоб не бачити баби Явдохи.

— Чи бач! Чортова хамиза, — подумала Явдоха, — наче мене й не бачить і на добрий день не скаже! Навіки-б тобі повилазили!

— Здоров був, батьків сину! — озвалася Явдоха, умисне говорячи замісць імення «батьків сину», щоб нагадати Походенкові, шо він безбатченко.

Походенко, повернувшись трохи до Явдохи, мовчки кивнув їй головою. З такої неввічливости баба Явдоха аж затремтіла; одначе й виду того не подала. Здержливо, навіть ласкаво мовила:

— Ось спинися на часиночку, батьків сину! Щось маю тобі сказати.

— Тпрру!… Кажіть швидче, не гайте мене.

— Звідкіль, батьків сину, житце везеш? Поможи тобі боже!

— Спасибіг! З Харкового підмету.

— Так я й думала: жито, як те золото; зараз знати, що з Харкового підмету. А скільки нажав?

— Три копи та десять снопів.

— Добренько! Там того й підмету на пів-упруга чи буде… Що-ж ти не кликав мене розтикати копи і тепер двір мій минаєш? Хіба не тямиш, чий то підмет?

— Я брав його у Шведченка! Прощавайте! Гей, Соловий!

— Ні, батьків сину, не гей, а тпрру! — 3 отсим словом Явдоха стала проти війя й, розчепіривши руки, говорила: «Або верни до моєї клуні або тут стоятимеш, а далі не пущу. Підмет мій, Шведченко не мав права віддавати чужу землю. Я мовчала, як ти орав: уповала, що ти людина чесна, мого не схочеш і привезеш мені половину!»

— З якої речи?

— Підмет мій! А не хочеш половини, так і все відпозиваю… Чуєш? Чий підмет?

— Звісно, чий!

— Не твій?

— Так що, що не мій?

— Коли не твій, то й жито з його не твоє..

— Жито моє, бо воно моя заслуженина; я орав, я сіяв, я й жав…

— Нехай! А земля, кажу, чия?

— Божа.

— І ти божий, і я божа, і все і вся на світі боже, а він святий, як хотів, так і поділив між людьми… Земля моя з діда, з прадіда, споконвічна моя…

— Я про те не вістен; я знаю, що я заслужив собі…

— Не в мене заслужив… Зашинкував…

— Хоч-би й так… Яке вам до мене діло!

— Не до тебе, а до моєї землі… Підмет мій, а ти взяв та й зорудував ним; думка у вас з шинкарем така: Явдоха людина стара, бездітна, вдова; на що їй! Позивати не піде, за неї ніхто не вступиться. Отже брешете, вражі діти! Бог за мене заступиться, та святий угодник його Іван Воїн! Позиватися я не охоча, а коли треба, позиватиму. Сама дійду хоч-би й до царя. З лихими й я лиха, а з добрими добра: і кажу тобі, і прошу, наче яку добру батькову дитину: верни волів до брами та скидай половину в моїй клуні, а половину вези собі на здоров'я; от воно й буде без сварки, без лайки, по-божому, добренько.

Походенко хвиснув пугою по вітру й смикнув за налигач; потім наче щось приміркував собі, й, повернувшись до Явдохи, мовив:

— Годі! Не зводьте часу ні собі, ні мені! Ви ка-зна що химерите; замудрували з нечев'я, а мені ніколи. Хоч-би той підмет і ваш був, на що-ж ви його покинули пустувати? Гуляючи, він би бур'янував, виснажувався-б.

— І нехай-би собі гуляв! Моє! Тобі до мого зась! Свята земля нехай хоч скільки гуляє, не струхлявіє, — вона не деревина; і не зледащіє так, як оті гультяї, що по шинках волочаться. Ну, рушай! Я сама й браму тобі відчиню.

Походенко свиснув.

— Гей, Соловий! Гей, Періста!

Явдоха стала саме проти війя і мовила:

— Верни до брами!

— Не поверну!

— Не повернеш? Ні? Так і стоятимеш отут… не пущу!

— Геть-же, бабо Квочко!

Явдоха з сього слова спалахнула, наче сухий хмиз від підпалу й гукнула:

— Бодай-би ти на живіт і день і ніч квоктав та й не переставав!… Не пущу!

— От присікалася, наче оса! Пристала, наче шевська смола! Бабо! не мордуйте ні себе, ні мене; не загорожуйте волам дороги. Чого ви лізете? Яке се ваше жито? Позивайте, коли воно ваше, а серед вулиці не грабуйте; бешкету не заводьте!… Хто землю орав? — Я! — визвірився Походенко.

— Бодай-би тобі віспа твар поорала!

— Сіяв хто?… Я!…

— Бодай-би тебе короста обсіяла!..

— Жав хто? Я!

— Бодай-би тобі печія утробу жала!..

— Гей!…

— Не гей, а…

Явдоха не договорила, Походенко з серця оперезав пугою Солового! Соловий рушив; війя вдарило Явдоху під серце, і вона покотилась на землю.

— Ой, ой, ой! — голосила Явдоха, — Рятуйте, люди добрі, рятуйте! Убив мене, убив!…

— Тпру, тпру! — гукав Походенко на волів.

З Явдошиного двору вибіг наймит з наймичкою, небавом повибігали на ґвалт і сусіди й обступили Явдоху: вона стогнала….

^*_*^*

Заким люди розпитувалися, Походенко схаменувся й рушив з возом, озираючись инколи назад.

— Держіть його, душогуба, держіть, а то він утече, держіть! — стогнала Явдоха.

Ніхто з людей не рушав, стояли округи Явдохи, знати, нікому і в гадках не було спиняти Походенка.

Наймит з наймичкою підвели Явдоху з землі, взяли під плечі й повели в господу. З твари знати було, що Явдосі справді не гаразд. Вона казала положити себе на ліжко, а хлопцеві що духу бігти до попа, щоб прийшов сповідати й запричастити.

Було вже під вечір; сонечко цілувало вже верхи високих осокорів і лагодилося сказати людям «на добра-ніч».

Отець Сидір порався в клуні на засторонку.

— Кидайте, батюшечко, все, — заторохтіло Явдошине наймитча Оверко, та беріть швидче дари святі та до нас… У нас не гаразд… Ох, та й утомився-ж, біжучи до вас! Ходіть швидче… Походенко фершалку вбив!...

— На смерть убив? Коли се саме? Як? За що? — питавсь здивований отець Сидір.

— Ще не вгадати, чи на смерть, чи не на смерть… я побіг, так ще жива була, а може вже досі й простяглася… Ходімо: там вже про все довідаєтесь…

Отець Сидір трохи скривився, почухав за вухом, одначе не гаявся й зараз пішов.

— Що отсе таке з вами, Явдохо? — спитався піп, прийшовши до фершалки в хату.

— Ох! І рада-б же я, батюшечко, усе до крихти розказати, та не спроможуся. Не скажу, чи стане у мене сили молитви за вами вичитати. Дихати мені тяжко! Хоч-би сповідь приняти, хоч-би без причастя не вмерти…

Отець Сидір пильно подивився в вічі недужій, приложив до чола свою долоню, подержав живчика, стенув плечем, промовив: «гм», висповідав і запричастив.

— Отсе він так мене війєм за моє жито… з моєї батьківщини… під саме серце, як зацідив, я й не стямилася! Убив!… До світа не доживу…

— Дасть біг, минеться! — заспокоював отець Сидір, прощаючись: «Благость божа велика, а чуда його по всяк час!… Щира віра та тепла молитва й не таких хорих з одра підіймають… Моліться! Рука всевишнього одверне смерть».

Явдоха казала Оверкові бігти й покликати діверів, перегодом озвалася до наймички:

— Дочко, Кулинко! Ти тут?

— А то-ж де?.. тут.

— Добренько! На дворі смеркло вже?

— Темно..

— Засвіти-ж лямпадку; нехай горить богові на прийом… Ох-ох! Приходить мій кінець! Нічого не бачу, не розберу. Ти-б мені подушку поправила, а то он-як скотисто… Еге! Отак, дочко! Отак… добре. Отсе мені трошки відпустило… Господь хоче, щоб людина до пам'яти прийшла та з людьми попрощалася. Так от-що, донечко! Сповідалася я попові; тепер ти мені як на сповіді скажи: який за тобою є такий гріх, що отсе я його покутую?

Кулинка здивувалася й мовчала. Спершу їй здалося, що Явдоха вже не при собі, конає вже; вона хотіла вже бігти з хати, але Явдоха знов мовила:

— Чую, дитино моя, чую, що душа моя покидає мене; а за який мій гріх така кара тяжка, не тямлю. Чи не прогрішила ти, дитино? Чи не робила чого в свято, або в неділю? Може пряла?

— Ні, не пряла? Коли мені було за вашим ділом на себе прясти!

— Не на себе, так на мене може що робила? Ось подумай! Ох, ох, ох!

— Що-ж я робила? Звичайно ваше діло справляла: і в свята, і в неділю нагодую й напою свиней, кабанові занесу, дробині посиплю, піч топлю, обід варю….

— Се не діло; се таке, без чого й в свято не можна; за се гріха нема.

— Хіба ото: в Пилипівку під Варвару пір'я додирала, щоб не засвяткувало.

— От бач, бач, дитино! Я так і думала, що не за мій гріх я отсю кару притерпіла з Походенкових рук. Так воно й є. Що-ж діяти! Його свята воля на все, а я тобі, дитино, прощаю й твій гріх спокутую… А поклич до мене Оверочка!

Показалося, що й Оверко «не без гріха». Він згадав, що «в ту неділю дрова рубав і до церкви не ходив».

— Ох, лихо з вами! — стогнала Явдоха: — де-ж я тоді була? Мабуть в церкві. І на що-ж ти рубав?

— Ви були в господі, до церкви тоді ще не дзвонили. Не нарубав-би був, так ні на чому-б було хліба спекти, і ви-б сварились на мене і Кулинка-б лаялася.

— Чому-ж ти, синочку, в суботу не нарубав?

— Часу не було в суботу: ви-ж загадали усе сіно на пастевні згребти й покопити, так я до півночи його в копиці кидав.

Явдоха й Оверків «гріх» простила й на себе приняла.

Небавом прийшов і дівер з жінкою. Явдоха ледве голос подавала; скаже слово, два, та й замовкне: «Убив… печінки відбив… під саме серце війєм зацідив… Всю утробу перевернув… Умру»…

— На все божа воля! — говорив дівер, — від смерти ніхто не втече: від неї й зілля нема… Усі підемо туди: і в писанії сказано: «Земний од землі создахомся й в землю тую-ж підемо»… Та дасть біг, минеться…

— А що він вражий парубок поглумився…

— Найважніша, сестро, річ — покаяніє! — вставила своє слово дівериха. Сподобив вас господь приняти святі дари, от і хвала йому! Тепер вмирати не страшно… Тепер вам що: вся земная суєта суєт… Здається так в писанії, Федоре? — спитала вона в чоловіка: а той, замість відповіди, присівши близенько до недужої, нахилився й нишком мовив:

— Живий, сестричко, мусить живе гадати… Як у вас теє? Де грошенята?

Діверове питання не здивувало Явдоху, вона спокійно відмовила:

— Осдечки-от; у гаманці… Ох, ох! Нате, беріть; і на подзвіння, і на псалтир, і на похорон стане… Ох болить!… А дошки на труну… ох… на горищі…

Дівер взяв гаманець, подержав його в руці і подав жінці. Ольга розшморгнула й зазирнула в середину.

— Ох! А де-ж Дмитро (другий дівер)? — спитала Явдоха.

— На Бистрик поїхав по копи; хіба к світу вернеться.

— Ох, коли-б він до моєї кончини вернувся; хоч би встигла з ним попрощатися!

— Та не турбуйся, сестро! Усе буде гаразд; хоча, звісно, «не вісте ні дня, ні часа»… Тим-то я про всяк случай… Від слова нічого не станеться. Я, сестричко, питався не про ті, що в гаманці. Покійний брат не без копійчини був… Земля йому пером! Грошовита людина, — усе село знає…

Явдоха тяжко застогнала й передихуючи мовила:

— Копійчина… ох… звісно, перепадала, так ми-ж з ним… наче сього не знаєте… ох… не поганцями жили: що наживали, те й проживали… Людям помагали; от і тепер по людях може з сотню буде… Помру, так позбираєте… розписок я не брала, у кого душа не з личака, той верне, а хто не верне, бог з ним, — нехай йому на подзвіння…

— Повинно-б у вас і не без готовика; дещиця в запасі, — мовив Федір.

— Сім карбованців без семигривеного, — сказала Ольга, зашморгуючи гаманець.

— Ото й усе! — мовила Явдоха, охнула, перехрестилася й повела рукавом по очах.

Усі мовчали.

Перегодом Ольга позіхнула на цілу хату, перехрестила свого рота й промовила:

— До сну клонить…

— Йшли-б ви, голуб'ята, до господи, та спочили, — простогнала Явдоха, — а я тут з Кулинкою. Коли що, — Оверочко прибіжить до вас… І мене сон бере. Коли-б заснути, може воно сном перейде… Йдіть, голуб'ята!

— Воно таки й справді так; у мене товар ще не пораний… Я піду, а ти, Ольго, ночуй у сестри… Дасть біг, усе буде гаразд, — говорив дівер і, взявши в руки бриля, спитав: — А де ваші ключі, сестро Явдохо?

— Тут десь… Ніде не дінуться! — відповіла недужа й непомітно помацала рукою біля пояса; ключі були при поясі.

— Треба-б знайти їх! — мовив дівер, — пошукай, Ольго!

— Не шукай, Ольго! Ось вони у мене на поясі; я-б і зняла їх вам, так не розперізуючись не можна, а розперізуватися неспроможна; тяжко поворухнутися. Нехай вже; як дійду, так обмиваючи здіймете.

Знов усі замовкли; тільки глухий стогін баби Явдохи инколи лунав по хаті.

— Щось наче півні співають! — озвалася Ольга, — чи се мені вчувається?

— Може… Я не чую… Затого може й світатиме… Йдіть, голуб'ятка, не трівожте себе; а скоро вернеться Дмитро, нехай прийде попрощатися. Коли-ж вже що, так по дорозі скажіть бабі Олені, нехай прийде доглядіти моєї смерти!

— Олена глуха, нічого не чує…

— А що їй і чути? Аби жива душа була!

— Ні… ти, Ольго, ночуй тут… Отам на лежанці примостися; до світа недалеко… А я піду… Треба…

Федір пішов; за ним вийшла з хати й Ольга, щось нишком побалакала з чоловіком за дверми і, вернувшись, послалася на лежанці й небавом спала сном праведника.

А баба Явдоха тим часом говорила собі на думці: «От які люди, а ще й кревняки! І вмерти не дадуть… Прийшли доглядати не душі моєї, а грошей моїх. Така-б то я дурна була, щоб взяла та так і призналася, де мої гроші… Я чую, що після святого причастя господь відвернув смерть від мене… Не порадую ще моїх ворогів… А коли-б і преставилася, так до моїх замозольованих — дзуськи! Усі мишачі нірки перенишпоріть, так не знайдете, не таківська я… Аж в гаманець полізла… От грошолюбна душа у неї! Господи помилуй, та й годі!»

Баба Явдоха блимнула очима. Лямпадка миготіла, Ольга хропіла. Явдоха кинула очима на стіл; там лежав гаманець. «Бач, — так і покинули, до рук не віддали; хто хоч, той і бери; чужого їм не жаль… А може спорожнили»… Вона тихцем до столу, струснула гаманець. «Ні, щось є; може переполовинили»… Лігши, вона досипала гроші на долоню й перелічила: «Ні, усі; дурно тільки согрішила… А хіба вони обоє не з таких?… Овва! Прости їм мати божа! Радісенькі були-б укоротити мені віку; та не буде по-вашому, буде по-божому… не вмру… не попустить господь Походенковим рукам поганим засипати мене землею… А вони обидва, — і Федір і Дмитро, — отсе вже ділять мої злидні, сподіваються, що к світу ноги простягну… Сподівайтесь!… Сподівався дід на обід, та й так ліг спати… Одначе-ж не тепер, так в четвер, а вмерти треба… як-же воно тоді буде? Яка-ж отсе у мене голова, що я досі про се й не поміркувала? Хто справді споживе мої гроші, коли ніхто й не відатиме, де вони приховані? Ой, голово моя, голово! Яка-ж ти заклопотана! Може-б отцю Сидору сказати про мою схованку?… Боязко… У його инколи язик теліпається; під який час бовкне попаді, а та на все село рознесе… Хіба так натякнути тільки йому: мед, мовляв, у дуплі на пастовні, дивіться, шукаючи зорями, яка липа, яке дупло проти Волосожара, там і медок… Так що-ж! Не догадається так… та й те: чи мало-ж там і лип, а в липах дупел проти Волосожара! А на иншій липі, от як і на тій, не одно дупло. Ні! Марна річ натякати, тільки голову йому заморочу… А сказати просто — не можна, не можна! Голівонька-ж моя бідна! Що мені, сироті, діяти? Таке діло, що й порадитись ні з ким. Гроші — річ ласа; он бач, в гаманець полізла… Нехай доки що так буде, як і досі було, а там якось побачимо»

^*_*^*

Минула ніч. Баба Явдоха живісенька.

А по селу скрізь літала чутка, що Походенко загнав фершалку на той світ, що вже й домовину на неї тешуть і яму копають. Де-хто чув, як і по душі Явдошиній в усі дзвони тричі на «Помилуй мя» дзвонили.

Люди старіші усі в одно жалкували: «Хоч вона, кажуть, і занозиста людина була, а нехай би ще була жила; вона нічийого віку не заїдала, а часом було й зарятує, і проценту не дерла: все було за відробіток».

Походенка старіші люди ганьбили: «Без спросу чужу землю поорав, засіяв, пожав, та за її-ж в землю загнав! Недобре! Не минули йому кари… Ледача душа у його… Зневажливий парубіка; просторікуватий такий! Старі люди йому й за вухом не сверблять… В шинкарі був пошився, а шинкарство недалеко від душогубства. Бач, бити заходився!»…

— Хіба-ж він її бив? — змагався Походенків ровесник Микола Голінний. — Не він, а війя її вдарило!

Молодіж взагалі хоч і стояла за Походенка, а проте розбилася на двоє: хто казав, що хоча Квочка й «невелика цяця», жмикрутка, відробітками дере шкуру гірш, ніж процентами, а все-ж таки бити її не годилося; другі казали: «Коли вже й бити, так бив-би так, щоб не то люди не бачили, а й сама вона не тямила, хто її б'є»… Треті, — от як і Голінний Микола, — гомоніли, що Квочка сама спричинилася своїй смерті, бо «чого вона проти війя ставала? Чого сікалася до Походенка? Коли він її землю поорав, так позивай його! Ще не знати, що-б суд сказав, якби люди посвідчили, чия то земля: чи багатирчина Квоччина, чи голотина Походенкова? У його, опріч двору та городу, землі нема; а чим він винен, що батьки його дурні були та відреклися брати наділ, аби швидче спекатися панів?»

Сам Походенко спершу ваги великої не надавав Квоччиній пригоді, аж доки не почув, що він «Квочку вбив і за це не минути йому на сім світі каторги, а на тім — пекла». Привізши жито до дому й скидаючи його в засторонок, Походенко навіть всміхався, згадуючи, як Квочка «полетіла беркиць догори ногами». Потім він думав: «Яка моя вина? Війя її пхнуло; а що до землі… Голінний казав, що й він, і Прокіп Лабза й Терешко Моторний заприсягнуть, що та земля не Квоччина, а обчеська, наша… Шинкар сказав мені: «Бери, орудуй!» — я й оборудував. А вона розквокталася, притьмом, наче оса та, у вічі лізе: «Половину нажину віддай!»… Не на такого напала… Старі люди, — Книш, Бугай та Чміль, гудуть, що земля Квоччина, — ну, нехай позиває! Їх три, а у мене шість стане під присягу, що земля не Квоччина; Голінний голова тямуща»…

Коли саме Походенко отак міркував, до його прийшов Голінний з недоброю звісткою, що він «убив на смерть бабу Явдоху і вона вже на столі, а він нехай лаштується кайданами по шляху дзвонити». Походенко зразу принишк, аж присів, сполотнів і так перенявся жахом, що наче він вже справді був або в каторзі, або в пеклі! Кілька хвилин він стояв, наче його стовма поставило, наче він обезглуздів, рішився ума й не тямив нічого, тільки німо стояв та лупав очима. Голінний і собі мовчав, неначе він спостерігав те вражіння, що на Походенка справила його звістка. Перегодом він озвався:

— Ти умисне, чи не умисне убив її?

Походенко здригнув; чорні вуси його настовбурчилися вгору; він хитнув головою й глухо мовив:

— Я до неї й пучкою не доторкався: само війя її пхнуло.

— А люди кажуть, що ти її в груди ногами місив.

— Брешуть гаспидські люди! Я й заприсягну! Нехай мене на отсім місці грім поб'є, коли я займав її!

— Чи займав, чи не займав, а вийшло воно не гаразд… Вже й те сказати: людина стара, поважана, а ти до неї зневажливо!

Походенко якось нервово стрельнув очима на Голінного, стрепенувся, буцім його що вкололо між лопатками, і крізь зуби процідив:

— Чи се ти, Миколо, говориш, чи твоя тінь?

— Се-б-то про що?

— Та хоч-би про повагу до старих людей!

— Бач, на все свій час… Не так би гостро. Тут не в землі діло, — треба-б якось инакше… Фершалка, звісно, баба язиката, пронозиста; але-ж усе село за неї, усі з поклоном.

— А чи не ти наструньчував мене проти неї?

— Жартома, звісно, чого не скажеш!

— А проти діда Євмена, теж жартома?

Голінний дивився в землю й виводив пужалном везерунки по піску.

— Хіба не ти глумився на громаді і з Євмена, і з Василя Книленка? Дратував їх, глумливі прізвища давав їм; а тепер бач — «повага до старих людей!»… Он воно куди йде!…

— Та не про те річ! — перебив Голінний, не підводячи очей. — Жартома або зо зла чого инколи не скажеш! Не все-ж те переймати, що на воді пливе… А я кажу, що побіг-би ти до Квочки, може ще й не вмерла вона, та перепрохав-би її… Нехай би хоч гріх з тебе зняла… Нехай би вже перед людьми ставав в одвіті, та не перед богом…

Походенко лупав очима. Його занадто дивувало, що Микола Голінний, ватажок парубоцтва, радить йому зовсім що инше, ніж досі правив! Страхання пеклом та Сибіром, немов вода з цебра, лилося з Миколиних вуст: потроху все більш та більш воно переймало й Походенка. Нарешті він вихопив з ярма занозу, шпурнув її на вулицю, влучив єю Сірка, що спав собі під лісою, і, скрегочучи зубами, мовив:

— Такі ви всі… Але… але… я… — та й заплакав.

^*_*^*

На другий день Маковія Явдоха Жмурчиха рано до схід сонця виїздила з Оверком з свого двору. Прощаючись з дівером Дмитром, що ще з вечора прийшов її вирядити, вона і йому, і Кулинці казала, що їде до панянського манастиря, щоб там подякувати пречистій за те, що смерть від неї відвернула, і разом відговітися к Спасу, а тоді вже візьметься позивати Походенка.

Виїхавши за село, Явдоха спитала Оверка:

— Чи не чув, що думає собі Походенко?

— Не чув, бо з того дня й не бачив його.

— А люди що кажуть?

— Люди всякого кажуть: одно каже, що коли-б ви були вмерли, так Походенко не минув-би Сибіру; друге каже, що й тепер, коли ви його позиватимете, так земський утре йому носа; а третє каже: байдуже! Походенко її не бив; війя вдарило…

— Бач, які люди! — зітхнула Явдоха, — війя, а не він!…

— Кажуть: у неї… се-б-то у вас, свідків нема, що він бив, а у його є, що не бив…

— Що не бив!… Об суху дорогу побило-б його… Та я на тебе, Оверочку, здамся, ти-ж бачив?

— Я при тому не був, я вже на ґвалт прибіг.

— Кажеш, не був… Хіба що, що не був; а може ти через лісу бачив, або в щілину у брамі?..

— Здається, я тоді саме на сіні в клуні спав.

— Бач, здається!… То ти забув… Яка в тебе сорочка замизкана! Чом-би було тобі білої не надягти?

— Кулинка не випрала. Та у мене їх тільки дві.

— Тільки дві!

— Хіба сього не знаєте?

— Може й знала, та забула; памороки мені клятий Походенко забив. Он відколи то, ще перед Іллею, думала, що треба тобі справити гаптовану сорочку з мережаним коміром, та на застіжку червону стрічку… Ти вже не хлопець, а парубок; затого й на вечерниці… Була-б невідмінно к Маковію справила; так бач-же забив паморки, так що й забула, отсе тепер тільки й нагадала. Бач, через його, пса, і тобі вийшла шкода… Вже-ж треба тобі таку сорочку?

Оверко облизався й відповів:

— Авже-ж треба…

— І пояс червоний?

— Звісно…

— Буде, все буде, тільки-б моє та твоє здоров'я. От їхавши через місто, зараз пояс куплю; до пояса й шапку не завадить. Тобі яка до лиця: сива чи чорна?

— Мабуть чорна!

— А з верхом з яким?

— Верх… верх коли-б червоний…

— Буде, все буде, коли-б тільки мені з Походенком впоратися!

— А що там з ним поратися: аби схотіли — земський його зараз в острог…

— Так-би то треба по-божому, але хто його знає, хто кого переможе… Свідки як скажуть… От ти й бачив, а кажеш, при тому не був…

— Я кажу, що на вулиці не був тоді; але я згадав тепер, що бачив, як він на вас війя направив, та тоді і гей на волів, а війя вас під серце…

— Так, голубоньку мій, так! Так ти і в суді кажи!

— А вже-ж не як, а так…

— Чом ти босий? Забув чоботи надіти?

— Не забув, а розлізлися вони… підошви повідпадали…

— Еге! Се не гаразд; чом-же ти до шевця не відніс? Не гаразд! Та вже, правда й те, чи варто й лагодити їх? На мою думку, ліпше нові справити; ось нагадай мені перед тим, як покличуть тебе в суд, так я нові тобі куплю… Не забудеш?

— Ні, не забуду… Коли-б тільки швидче, щоб його, отого отчайдуху Походенка, швидче в острог… Як таки так: війям штовхнув вас під серце та ще, як упали ви, так він тоді вас ногою під ребро… Я все бачив через лісу…

— Кулинка бачила?

— Мабуть не повилазило їй… А як нам, дядино, скажуть присягати, чи так?

— Не відаю…

— Воно-б зручніш не присягати; швидче-б справа…

— Не відаю. От заїдемо до брехунця; як він скаже, так воно й буде… Він все знає…

— Так ми отсе до брехунця, а не говіти?

— І до брехунця, і говіти… Треба молебен відслужити та помолитися. І от, Оверочку, молись Івану Воїну; проси, щоб поміг твоїй господині… Виграю справу, так і перепаде… Ти-ж мені не чужий…

— Розумію… Коли-б тільки швидче…

Парубоча сорочка, червона стьожка, червоний пояс, нові чоботи, — все те так і стояло перед Оверковими очима, так маячило йому, що він часом і шляху не бачив: віжки випали йому з рук, пуга лежала на передку спокійно, Галка везла, як хотіла. Явдоха все те помічала, але мовчала, щоб не зрушити Оверкових мрій, щоб дати їм поволі розростатися і вздовж, і впоперек. А Оверко марив собі! Часом висовував з-під сіна свою ногу, щоб подивитися на нові юхтові чоботи! Овва, боса нога казала, що до чобіт ще далеко; а проте вони будуть… Та тільки коли то вони будуть? Чи не збреше ще баба Явдоха? Схоче — збреше; що ти їй зробиш? Позивати не підеш. Обіцянка — річ не надійна, доки вона не в руках у тебе… Та з якої-ж речи й яка користь Явдосі брехати?.. Заким думка чи збреше, чи не збреше баба Явдоха, морочила Оверкові голову, мрії про стьожку, сорочку, пояс та про шапку й чоботи так і лізли до його в голову, в вічі… Та й які-ж вони, оті мрії, п'янкуватії Оверкові ввижається, що вся та бабина обіцянка вже на йому! Шапка йому на-бакір; червоний верх так і має… Йде він на вечорниці… Чоботи на рипах; дівчата очима їдять його, а він, взявшись в боки, стоїть та тільки усміхається… Нарешті — так йому захмеліло в голові, що він, повернувшись до Явдохи, без сорома спитав її:

— Чи ви-ж, дядино, не збрешете?

Явдоха не образилась; вона добре тямила, що діється в душі наймитчати, але й виду того не показала й спитала:

— Про що се ти, Оверочку, кажеш?

— Та про те-ж, що ви казали…

— Не вгадаю!

— Бачте, вже й забули! Отакі ви, дядино! Наобіцяли повну торбу, а тепер і назад… — Оверко трохи не заплакав.

— Се ти про сорочку, про шапку, то-що?

— Еге-ж, еге! — зрадів Оверко, — так не збрешете?

— Що се ти, Оверочку! Зроду-віку нікому й ні в чому я не пробрехалася, а то-б тобі отсе! Крий боже!

— А ну-те забожіться, що не збрешете?

— От тобі хрест святий!

— Ну, добре!… Ньо! Галко! Чого стаєш! Не про тебе річ! Ньо!… А коли-ж ви, дядино, те справите?

— Кажу-ж тобі, — зараз як упораємось з Походенком…

— Добре… Ми його упораємо… Оверко грізно крутнув головою, а Явдоха йому:

— Та от, коли хоч, так і тепер їхатимемо через Плиску, я тобі й справлю застяжку….

— Що з тієї застяжки, коли нема до неї сорочки! До чого я її приткну, хіба до отсієї дьогтянки… Вже коли так, так пояс справте…

— У Плисці добрих поясів нема, а аби-якого я й сама не хочу! Мені самій буде соромно перед людьми, що у мого наймита та аби-яке поясча… Пояс і шапку треба купувати в Ічні…

— Ну, добре… нехай до Ічні… Ньо!.. Берись, Галонько, швидче! Берись!....

^*_*^*

Никон Іванович Гонкий сидів на призьбі під своєю хатою. На йому був чорний «пінджак», перед ним стояв простий, білий, нічим не закритий, невеличкий стіл, на столі лежала невеличка переплетена книжка — «Устав Уголовного Судопроизводства»; знати, Гонкий, начитавшись тієї книжки, загруз своїм мозком в розуміння тих істин «Устава» й шукав, які з них можна розтягати, немов ту гутаперчу, і вертіти всіма сторонами, «як кому господь бог на душу положить». Істини з «Устава» не були такі легенькі, що наче пушина плавали поверх води, не тонучи, куди вітер жене. Ні, істини були звичайно, як і всі на світі карноправничі істини, але Гонкий був «адвокат» ще вельми молодий, з освітою елементарної школи. Він хоч і «бував у бувальцях», бо три роки відбував службу військову, а проте книжна мова становила йому часом такі «заковики», перед якими він тільки очима лупав. Позаторік, вийшовши з служби, він з півроку «для практики» писарював в одного міського адвоката, і хоча вивчив у його усі «порядки делопроизводства» і сам вийшов на ниву тієї «брехачки», що носить у нас імення «адвокатури», одначе за такий короткий час він не встиг, ганяючись більш за все за «порядками», зрозуміти правничу книжну мову так, щоб часом не спинятись на «всестороннему» розумінню тієї чи иншої фрази. Тим то в гулящу годину Никон уважно читав, перечитував і виучував «Устави» судівництва та «кассационные решения сената».

Під'їхавши до двору Гонкого, баба Явдоха казала Оверкові спинитися проти брами й піти в двір розпитати, чи тут живе Гонкий і чи в господі він? Баба Явдоха сама — дякувати богові — на власні очі ніколи не бачила Гонкого; люди порадили до його. Тим то вона хоч і бачила через тин, що «щось» сидить на призьбі, але не відала, чи те «шось» сам Гонкий, чи хто инший.

Оверко, знявши каблучку з брами, відхилив її трохи й, просунувши голову, мовив:

— Добрий день вам, з сим днем, що сьогодні!

Волохатий собака, що лежав біля Гонкого під столом, підвів голову й гавкнув на браму. Оверко швидче голову назад, каблучку на браму.

— А чого тобі, хлопче? — озвався Гонкий. — Йди, не бійся; собака не займе, йди!

Оверко одначе не рушив і спитав через браму:

— Чи тут живе брехунець Гонкий?

Гонкий суворо глянув на хлопця й сердитим голосом відповів:

— Якого тобі в біса брехунця треба? Брехунців тут нема… геть собі, шукай їх де-инде!

Баба Явдоха, почувши таку розмову, не стямилася, почервоніла, повернула коняку голоблями до тину, злізла швидче з воза й мовила до Оверка:

— Яка-ж бо дурна в тебе голова! От дурна дитина! Ще до лиха доведе… Геть собі! Геть до воза, я вже сама… Сказано: пошли дурного, а за ним другого… Геть!

Оверко насупився, бо не тямив, за що Явдоха ганьбить, і мовчки пішов до воза; а Явдоха, знявши з брами каблучку й прочиняючи її так, щоб можна було пройти в двір, стисла лівий кулак і тихенько говорила: «Пом'яни, господи, царя Давида й всю кротость його! Йду до тебе, раб божий Никоне, з дарником і з паскою, щоб був до мене ласкав»…

Гонкий сидів, не підводячись, і гордовито дивився на незнайому йому молодицю.

Скоро баба Явдоха, привітавшись, сказала йому, що вона до його «за великим та страшним ділом», Гонкий глянув на неї ласкавіше й прохав сідати на призьбі.

— Сади, боже, все добре вам і в хаті, і в коморі, і на дворі, і в домі, і в полі, і в дорозі, і в суді, і де ви не повернетесь!

— Спасибіг, спасибіг! Так от сідайте та й кажіть, яке там у вас діло?

— Кажу-ж вам — і велике й страшне: сам батюшка отець Сидір заприсягне…

— Попам не можна присягати: вони по ієрейській совісті…

— Нехай і по ієрейській совісті, а все-ж скаже, що я була при смерті; на волосину від смерти, та святе причастя й мати божа одвели, не попустили… Убив був мене… Землю мою забрав, жита мені не дав, та ще й убив… Люди мертвою мене внесли в хату…

— Та хто-ж се так?

— Та ніхто-ж, як не оте байстря Походенко! Може чули про його? На всю околицю другого такого голінного душогуба нема…

— Що-ж він вам?

Баба Явдоха розповіла свою пригоду з Походенком, а потім спитала:

— Чи се-ж можна так?

— Що й казати! — відповів дипломатично Гонкий. — Діло справді не аби-яке… За се його…

— Кажуть люди: за се його в Сибір, — перебила Явдоха.

— В Сибір — не в Сибір, а в острог закинуть!

Явдоха не всиділа на призьбі.

— Що йому острог! Він тому радніший буде! Хату не наймати, топлива не купувати, в теплі та в добрі сидіти, дурно їсти-пити, нічого не робити! Се про його не кара, а ласка божа! Ні, в острог я не хочу! Я отсе була в манастирі, говіла, так там чернички мене до вас направили й казали, що можна так повести, що тому байстрюкові й штанці спустять… Так йому й треба по-божому… От ви, Никоне Івановичу, і заступіться за мене, сироту…

— Та я-ж не від того… Се-ж мій хліб, з того живу! Я радніший! Не хочете в острог, — можна його й березовою кашою погодувати серед села на майдані…

— Ото-то, ото воно саме, чого я й хочу! — заторохтіла Явдоха. Нехай йому носа утруть, а то він… Хлосту йому! Під різки його на майдані серед села, щоб усі бачили… Так і отець Сидір радить…

— Се можна… Звісно, не я, а суд…

— Се вже як ви знаєте; мені аби не гаяли часу, щоб швидче, щоб він не встиг мого жита перемолотити, а нехай мені в снопах верне, в клуню до мене привезе… Чи не можна так, щоб на сім тижні…

— Які ви швидкі! Так не можна, на все свій час. Треба-ж спершу усе, як слід, написати…

— Так і напишіть; за тим-же я до вас і приїхала!

— Як що сьогодні поєднаємось, я завтра й почну…

— Хіба довго нам поєднатися… Я людина не багата, але нічого не пожалію: останню корівку збуду…

Гонкий одначе носом чув, що Явдоха бреше й що поживитися з неї можна.

— Що-ж ви дасте мені? Як на вашу думку? — спитав він.

— Звісно, по спромозі; я рада-б хоч і тисячу, коли-б було з чого…. Але-ж достатки мої такі мізерні, просто злидні!

— Тисячу тут ні за що! — великодушно говорив Никон, — а сотню треба… Дасте?

— Ой, де-ж мені сотню взяти! Ні! І рада-б, та не спроможусь… Беріть менш! Уважте й на мої літа, і на моє вдовине сирітство. Беріть 25.

Адвокат зневажно глянув і мовив:

— Може знайдеться хто й за 25, та тільки не я! Шукайте, — щасти боже!

— Де там мені й кого вже шукати, коли на вас сама мати божа устами святих черничок мені вказала! Згляньтесь на моє сирітство!

Баба Явдоха підперла долонею зажурене лице своє й сумно хитала злегенька головою. Тонкий мовчав.

— Уважте, Никоне Івановичу, уважте; беріть 25! Останні вам за мене мати божа сторицею заплатить, так що ви й самі не помітите того… Уважте, — діло не велике…

Гонкий аж підскочив.

— Як то не велике! Що ви кажете? І в волость, і до земського, а може ще й до прокурора, може і в окружний суд… І апеляція, і касація… Все пиши. А я аби-як писати не вмію: у мене, коли вже писати, так так, щоб аж искри сипалися!

З сим словом брехунець підняв догори стиснений кулак лівші й трусив ним у повітрі, ніби ждучи, що з кулака у його так іскри й посиплються на предиво бабі Явдосі.

Почали потроху м'якшати: баба Явдоха «накидала» по три карбованці, а брехунець «скидав» по п'ять, аж поки не дійшли до п'ятидесяти: на сьому й поєдналися. Баба Явдоха вийняла з-за пазухи гаманець і хотіла вже давати Гонкому «задаточку», аж ось наче вона згадала щось таке, що примусило її спинитися з «задаточком». Вона зашморгнула гаманець, засунула його знов за пазуху й спитала у Гонкого:

— Так не острог, а певне різки йому будуть?

— Сказано — різки…

— Добренько! А скільки-ж йому всиплють?

— Се вже не від мене; як там суд скаже.

— Добренько! Так чи не ліпше-б ми з вами так поєднались: скільки йому різок, стільки я вам карбованців? І на вас, і на мене-б так не обидно було.

— Так не можна, бо більш як двадцять різок йому ні в якому разі не дадуть…

— Двадцять! Тільки двадцять? Я думала хоч-би з півсотеньки…

— По закону більш не можна.

— Тільки двадцять… Що-ж йому двадцять! Все одно, що блоха вкусить; воно посвербить, а він почухає… — Явдоха замислилася, мовчала, тільки пучками перебирала. Перегодом мовила: «Виходить, за одну різку більше двох карбованців; дорого».

— А земля? — перебив Гонкий.

— Що там тієї землі, та я її черницям вже легувала.

— Ну, знов-же й жито…

— Жито! Тільки слава, що жито! Копа й десять снопів. Я його Кулинці подарую. Треба-б, треба, Никоне Івановичу, скинути хоч десяточку! Нехай буде сорок…

Тонкий мовчки покрутив головою.

— Нехай і так! — мовила Явдоха й знов достала гаманець. Винявши звідтіль десять карбованців, вона спитала: «А як-же його порськатимуть, прилюдно?»

— Вже не як…

— То-то! Нехай вже й двадцять, аби прилюдно: аби всі люди знали й бачили…

З'єдналися і попрощалися.

^*_*^*

Минув тиждень. По селу покотилася звістка, що баба Явдоха позиває Походенка, що завтра Походенка потягнуть до волости на суд, а Явдоха повен віз свідків: і Орлюка, і Оверка, і Кулинку, й ще там когось…

Увечері другого дня Походенко сидів у себе під повіткою, немов з води викручений. Біля його сиділо кілька парубків — товаришів його, і між ними Гилястий і Прокіп Перехват. Обидва останні, найпаче Гилястий, бадьорили Походенка.

— Не сумуй дурно, парубче! — говорив Гилястий. — Се ще не суд! Який се суд у волості! Знайдемо суд инший! Вона повезла своїх свідків, підкупила їх, а твоїх нікого не було… Ми за тебе всі станемо й заприсягнемо, що ти її не бив і не займав… Побачимо, що скаже земський… Ти до земського найми й від себе брехунця!…

— За якого я біса його найму! — глухо озвався Походенко. Звісно, коли-б і в мене стояв брехунець, то воно-б не так вийшло… Багатому, сказано, чорт дітей колише…

— Позич де! — радив Перехват.

— Хіба у тебе?

— У мене нема…

— Та земський і без брехунця тебе виведе, — бадьорив Гилястий. — Не журись: виправдить.

— А як ні? — журливо й трохи не плачучи, спитав Походенко.

— Ну, тоді далі…

— Куди далі?

— Треба розпитатися у людей; язик до Київа доводить…

— А коли й «далі» те-ж саме, — тоді що?

— Тоді? Тоді звісно, що…

— Еге… Що? Скидай штани, та й годі! — Походенко аж зубами заскреготів.

— Де-ж таки се видано! Ні, ні, ні во вік сього не буде… Ми всі заприсягнемо, що ти її не бив!

— Не кажи так, Миколо! — озвався Перехват. — Якже ми заприсягнемо, коли тоді саме нас і в селі не було? Я копи возив, а ти був десь инде, в Ічню ходив, чи що…

— Ходив і вернувся…

Ніхто з Гилястим не змагався.

Перехват кидав очима по стрісі, а Походенко, насупивши брови, смоктав цигарку та несамовито спльовував. Гилястий трохи згодя мовив:

— Журбою тут нічого не вдієш; та й журитися справді нічого. Ніяково воно, — се правда; але веди линію до самого краю… Якось воно буде… Дасть біг, переживемо…

— Авже-ж! З двадцяти різок не вмирають! — озвався Євмен Теличка.

Походенко мовчав, тільки зубами скреготів, а Перехват мовив:

— Хіба тут діло в тому, чи двадцять, чи десять, чи один раз? Неслава, от що! На все село неслава!

— Ні! Сього не буде! — гукнув несамовито Походенко. Швидче повішуся, втоплюся… волость спалю… Квочку задушу… В каторгу, на шибеницю піду, а під різки не ляжу… Чуєте, хлопці! Не ляжу! — Він вихопив з ярма занізок і шпурнув його на вітер. «Не ляжу… Я собі ради дійду»…

^**^*

Минула зима.

У Походенка одібрали і жито, й землю і віддали бабі Явдосі. Свідків і Явдоха й Походенко становили багацько; та не в одно вони свідчили. Явдошині свідки, люди старого віку, в одно твердили: «Скільки й зазнаємо, так той підмет у Явдохи з батька, з діда предківський». Теличка, Гилястий, Перехват і инші заприсягали, що «чули від когось, — а не скажемо, від кого саме, — що та земля обчеська, а з якої речи орудував нею шинкар, а потім і Походенко, того не відаємо»…

Про різки якось вже й забули: «то тільки лякали різками, а воно так і присохне оте війя. Звісно, коли-б воно було справді вбило Квочку, тоді-б без різок не обійшось-би». Про різки намотували тільки Оверко та Кулинка, та й то коли-не-коли; хіба тоді згадували про них, як стричали де-небудь Походенка. Зате у Походенка різки мабуть з голови не виходили. Після присуду волосного суду він збувся Солового, найняв «брехунця» й «повів линію» далі; водив своїх свідків до земського, водив і до міста, та нічого не помогло: «різок не відвернули». Брехунець подав касацію; отам десь в тій «касації різки й пропали», — говорили товариші Походенкові, заспокоюючи його. Але сам він мабуть не вельми уповав на брехунцеву касацію; мабуть через те, що Явдошин брехунець Гонкий комусь і десь хвалився, що «хоч умру, а положу Походенка під різки». Тим то, видно, Походенко й почав лагодитися, щоб на весні «чисто спродатися, та коли, не дай мати божа, теє… так ноги на плечі та світ за очима, хоч на Кубань, хоч на Амур, хоч на край світа; а в своєму селі після хлости жити не можна: дівчата очі висміють».

Старіші люди помітили, що Походенко не той став: якось пом'якшав, до старих людей не такою комезою. Навіть отець Сидір спостеріг, що Походенко «прилепился к богу»: то було хіба на яке велике свято навідається до церкви, а отсе стало так, що не було ні свята, ні неділі, щоб його не було в церкві, та все на вколішках перед образами так молиться!

^**^*

На третій день великодних свят баба Явдоха своїм звичаєм по обіді сидить біля брами під вербою, дзьобає гарбузове насіння та в думках перебирає собі людей, хто повз неї чи йде, чи їде.

Ось з двору її вийшла Кулинка з Оверком.

— Пустіть, дядино, на гаївку! — питає Оверко.

— Йдіть, діточки, йдіть; на те бог і свято дав… А своє-ж попорали?

— У мене все, як слід! — каже Оверко: — Худобі позаносив, понапував; клуня й возівня на замку.

— І за мною нема нічого: посуду всю перемила, на миснику уся; гуска з гусенятами на задвірку пасуться; а більше-ж що? Усе…

— То йдіть, ідіть з богом. Та не пізніться: сонечко за верби, а ви до двору.

— Авже-ж, — наче не знаємо!

Пішли.

Кулинка не йде, а пливе та скидає очима на свою плахту то з сього, то з того боку. Та чи не плахта-ж! Наче з самої Ахтирки! Вже так, що плахта! А хустка на голові! А намиста повна шия, наче в дочки якого доброго хазяїна! Правда: намистечко те вельми дешеве, може його всього на сороківку; зате багацько його!… А Оверко! Йде, з боку на бік перехиляється, наче качур той. Пояс червоний, шапка з решетилівських смушків, червона стрічка так і сяє.

Баба Явдоха дивиться услід їх, весело усміхається й думає собі: «От як ходять мої наймити! Хто не знає, зроду-віку не подумає, що вони наймити, а не хазяйські діти; та й хазяйських дітей не багато так одягнених, як мої наймити! Еге, баба Явдоха вміє дякувати; хто до неї щирим серцем, тому вона з душі вийме та поділиться останнім… Гарна плахта на Кулинці: он як проти сонця аж горить! Ну й гроші-ж не аби-які за неї! Три карбованці з четвертаком!.. І Оверко став мені не дешево; за самі чоботи дала два з половиною, та шапка, та пояс, стрічка, сорочка… За шість карбованців перескочило; а що то воно з усього сього буде? Не чутно щось нічого: може, правду люди кажуть, що так і присохне! Але-ж Гонкий божиться, клянеться, що вона не пропаде, що воно в воду не кануло, тільки загаялось.. Та хіба Гонкому дорого й брехати? Он у вербну неділю як почав слебезувати: так і так — «великдень іде, а у мене й борошна на паску ні за що купити. Сяка-така Явдоха Максимівно! порятуйте, віддате останні!» Як-раз на таку напав! Така-б то Явдоха Максимівна була дурна, щоб взяла та й послухала… Ні, «договор паче грошей»: умовилися половину зараз після суду, а другу половину саме перед різками. Половину взяв, і жди другої; прийдуть різки, візьмеш і другу половину; за мною не пропаде; у мене є з чого взяти! А от коли, — не дай боже, — справді різки не вийдуть, а я гроші оддам, — тоді що? Тобі байдуже; брехатимеш, як і брехав, а моє пропало…

Баба Явдоха задумалась; на тварі у неї мигнула сутінь якоїсь тривоги, чи може непевности тільки… Аж ось заторохтіли на греблі по містку колеса і з-за верб показалася таранкувата коняка Гонкого. За кільки хвилин Гонкий сидів на покуті в Явдошиній світличці й вичитував бабі: «По указу Его Императорского Величества №№ губернское присутствие слушали кассационную жалобу крестьянина Походенка на приговор № суда о наказаний его 20 ударами розог за нанесение побоев и оскорбление действием вдови»… Фершалка уся стала увагою; вона слухала усіма своїми нервами; та на жаль, мало тямила й розуміла. Гонкий читав монотонно, не підводячи, не понижаючи голосу, читав довго, доки то вичитав цілих два аркуші не вельми буйного писання; а Явдоха все слухала та мало розуміла. Нарешті Гонкий дуже голосно, твердо й з протягом прочитав: «Приказали: кассационную жалобу Походенка оставить без уважения»… От воно як! — додав Гонкий, — як я казав, так і сталося!

— Значить, по нашому? — спитала Явдоха.

— Авже-ж по нашему.

— Битимуть?

— Хіба не чули: «Наказать розгами, дав двадцать ударов».

— А не перемінять-же часом?

— Перемінять… кажете? Ба! Ні вже, годі! Ніхто в світі, опріч самого царя та вас, не може перемінити тепер присуду! — гордовито відповів Тонкий.

Баба Явдоха стала перед образом, тричі перехрестилася, вдарила три поклони до землі й промовила: «Дякую тобі, царице преблагая, заступнице усердная й тобі, Іване Воїне, і вам, усі святі! А вам, добродію, пошли боже віку довгого, здоров'я доброго та талану і в домі, і в полі, і в дорозі, і скрізь, де не повернетесь…».

Гонкий весело усміхнувся, а Явдошина твар аж сяяла.

— А коли-ж його хреститимуть? — спитала Явдоха.

— Певно на тім тижні: бо се мені з губернії подали копію, а до волости, звісно, не так швидко дійде… Ну, а скоро прийде, старшина не гаятиметься: зараз його у волость та під повітку…

— У волость, кажете? — здивовано спитала Явдоха, — значить, не в нашему селі? А ви-ж казали: у нас, на майдані, прилюдно, перед усим селом?

— Я радніший-би; так на се вже не моя воля. Може коли-б старшині що перекинули, то може-б він і не в волості, а тут його «похрестив»; але-ж не на майдані, а під повіткою…

— Бідна-ж моя головонько! — вболівала Явдоха. — А я була певна, що на майдані, перед монополією.

— Сього не можна…

— А ви-ж казали?

— Тоді було можна, а тепер отсе тільки що видано такий новий закон, щоб не на майдані справляли сикуції, а під повіткою… — збрехав Гонкий. — Та хіба про вас не все одно?

— Геть-то ні! Під повіткою хто там бачитиме! А то на майдані! Сором не однаковий…

— Звісно, та що-ж вдієте, коли закон!...

— Може ще скажуть і по штанах?

— Ні! По закону треба без штанів, штани не виноваті, — за що-б їх бити?

Явдоха задумалась і мовчала.

За кілька день уже все село гомоніло, що Квочка виграла справу й що Походенка «катуватимуть на майдані».

— Коли-б тільки запевне довідатись, коли саме його катуватимуть! — говорив Оверко Кулинці.

— А тобі що? — спитала його Кулинка.

— Як-то що! Я зроду-віку не бачив, як катують: цікаво подивитися! А тобі хіба не цікаво?

— Цікаво, але-ж страшно й гидко!

— Що-ж там страшного? Не тебе-ж битимуть!

Кулинка глянула на свого розмовника великими очима, перехрестилася й мовила:

— Цур тобі, Оверку! Що ти верзеш? Схаменись? Зроду-віку нічия рука на мені не була. Не доведи мене мати божа до такого сорому огидливого!

— Звісно, сором великий; так-же не тобі, не мені, не тому, хто дивиться, а тому, кого періщать!

— А тобі й байдуже? Не соромно на голе тіло дивиться?

— Ще що вигадай! Хіба що-дня не дивимось на голі руки й ноги!

— Ну, то ноги инша річ, а то… тьфу, гидко й подумати!… Ні, ні! Зроду-віку не піду!

— А я піду! Цікаво, як там воно буде? Чи сам Походенко лежатиме, чи його держатимуть, поприв'язують йому руки й ноги до якої колоди, чи що? Цікаво, чи кричатиме він, чи ні?

— Хоч і цікаво, а не піду; мені соромно… не піду, і з двору в той день не вийду!

— А наші хлопці кажуть — усі підуть. І Оксана, і Оленка, і Федоська казали: підемо, аби знали тільки, коли!

— Нехай собі йдуть, безсоромицькі душі; а я не піду, — і сором, і гріх!

— Гріха тут ніякого нема!

— Дурний ти, Оверку! От ще! Подумай, голово: тими самими очима, що дивишся ти на сонечно ясне, на святі образи, на добрих людей, ти дивитимешся… на що? Подумай! Тьфу!

— Дурна, так і плюєш! Хіба моїм очам з того що станеться!

— А користь тобі яка з того?

— Цікаво!

— Тьфу! Тьфу! Скисни ти з своїм Походенком! Мені час проти череди йти!

Кулинка пішла.

А Походенко, скоро дійшла чутка й до його про сподівані різки, нікуди з двору й не виходив; ніхто його не провідував. Вештався він самотою, немов з води витягнений, перебирав думками й не тямив, що почати, що чинити, з ким порадитися. Утікти хіба? — приходила йому думка, — так куди-ж його втікти без пачпорту? Десь злапають, скажуть: волоцюга, та в острог. З одного лиха вскочиш у друге… Ще коли-б був встиг спродатися! Нема ради, хоч ляж та й плач… Прямо що так: лягай, нехай б'ють, а ти зціпивши зуби, мовчи!.. Боляче, та переболить, заживе. А от сором, сором який! Хоч головою об стіну!

Походенко снопом упав на призьбу, голова упала йому на груди, думки заклякли. Походенко зовсім не той став: колишня енергія, бадьорість, певність якось зовсім вилетіли з його; він чув себе одиноким, пригнобленим, причавленим. Колишні думки про помоту хоч і буяли, але жадного сліду не лишали, літаючи поверх голови, наче той літошній вітер поверх дерева.

Довго сидів Походенко, а коли підвівся, почув, що у його і ноги й руки якісь кволі, наче не його. Він подивився навкруги. Стемніло вже; нікого на вулиці не видко. Він виломив з плоту кілок і, обпираючись на його, поплентався вподовж вулиці попід тинню.

^**^*

Дід Євмен Передерій стояв у своєму дворі, схилившись на браму, і, обпершись на ворітницю, дивився на зоряне небо та міркував: «як то премудро все на світі божому создано».

— Добрий вечір вам, діду Євмене!» — озвався чоловік, що підійшов до брами.

— Добрий вечір і тобі, чоловіче! А хто ти такий будеш? — спитав дід: — По голосу не пізнаю, а тварі твоєї добре не бачу… очі старі, гаразд не добачають!

— Се я, Походенко…

— Походенко? Що-ж у тебе в гортані щось недобре? Чи чогось у тебе голос такий сипкий, та так тремтить?

— Не з добра, діду! Певно чули про моє лихо?

— Ат, люди блягузкають, та я, признатися, не вельми прислухаюся… Що-ж ти перебув вже те лихо, чи ще?..

— Ні ще!.. Порятуйте, дідусю! — Походенко кинувся цілувати діда в руку.

Дід руку від ворітниці та за спину.

— Не треба сього, парубче! Не годиться; я не піп… Чим-же тебе рятувати? Нехай тебе біг рятує; а з мене, — який вже порятунок? Кажи, почую; коли спроможен, так не від того…

— Бачте, дідусю, колись вторік на громаді я вам…

— Дурня загнув… Ха, ха! Що-ж! Молоде! зелене! Я на тебе за те не ремствував, жалю не мав; нікому було тебе доброю стежкою вести. Коли-б у тебе батьки були… Та не згадуймо про се… Кажи, якого тобі порятунку треба…

— Я тоді, діду, не по своїй волі… Під'юдили мене на вас…

— Та кажу тобі, годі про се! Хіба не бачиш: ніч на дворі, час спати, кажи швидче діло…

— Клята ота Квочка, бодай їй…

— Не лайся, синку, не лайся! І гріх і сором! — знов перебив дід Походенкові. — Кажи діло.

— Випозивала на мене хлосту…

— Чув, чув… Погане діло, паскудне… Ну, так що?

— Я того сорому не знесу…

Нерви Походенкові далі не видержали, він почав ридати.

— Та що се ти, парубче, вигадав хлипати! От ніколи не гадав собі, що з тебе така тонкослізка! Годі; покинь сльози дівчатам та йди в двір, щоб часом хто не чув, не побачив… На все село буде сміху…

Коли Походенко ввійшов в двір, Передерій зачинив за ним браму, накинув каблучку й мовив до Походенка:

— Ходім під комору, там на ґанку ніхто тебе не чутиме… Та годі, кажу, землю кропити; на те у бога дощ є. Ну, сідай отут та й кажи до діла!

— Купіть, діду, мою мізерію, — мовив Походенко.

— Яку твою мізерію, — спитався трохи здивований Євмен, — та й який з мене купець?

— Усю купуйте… усе моє хазяйство… За що купіть, то купіть…

— А сам-же ти як? Щось ти непевне вигадав!

— Ні, діду, певне!.. Купіть, порятуйте! Вже коли не ви, так і ніхто більш не зарятує мене… Після хлости мені тут не жити…

— Та воно справді ніяково… Тут і сіркові очі згорять: битий парубок! Так що-ж ти гадаєш? Відкупитися, чи що?

— Ні! Відкупитися не можна, кажуть, та й не хочу я. А коли продам усе, так після… — Походенко не виговорив, після чого; який йому руба став. Помовчавши трошки, він додав: — Зараз потягну світ за очима, чи в Таврію, чи на Кубань, щоб ніхто не знав, не відав і де я… Порятуйте, дідусю! На вас уся моя надія…

Євмен мовчав; знати було, що в голові він щось міркує.

— Ледве, синку, чи буде що з сього! — мовив якось журливо дід. — Ніяково в такім разі купувати: людина в біді, а ти у неї купуєш; вона з опалу продає, а ти користуєшся. Ніяково… не по-християнськи; та й грошей у мене кат-ма…

— Я вам на віру продам…

— Ні, і на віру не хочу; ніяково, не личить…

Походенко почув, що ноги йому ще більш холонуть.

— Значить, діду, як? Що-ж діяти? Чи під різки лягати, чи на брамі у Квочки… собі налигач на шию… а їй перед тим віхоть з жаром під стріху?

— Одверни тебе мати божа від такої нелюдської думки… Перехрестись, та молись богу…

— Не поможе! Від мене й бог мабуть відступився вже! Сам винен, — дурний був, дурних слухав! Тепер покутуй!

Дід мовчав, схиливши голову, та водив ціпком по землі.

— Так нема, діду, ради? — німо спитав Походенко.

— Воно і є, і нема… Коли-ж та гаспидська сикуція вийде?…

— Біс її знає… може й завтра!

— Швидко! — промовив дід і знов замовк і замислився, потираючи долонею своє широке лисе чоло.

Заспівали перші півні. Євмен немов зо сну прокинувся й мовив:

— Коли хоч, послухай моєї старої ради.

— Кажіть, діду, — спасибі вам! Послухаюсь!

— Хуторець мій знаєш?

— Знаю!

— Учора туди поїхав син орати; доки не обсіється, там буде… От ти зараз від мене й шмагай туди та й помагай синові. Значить, я тебе наняв-би то… Ніхто не знатиме, де тебе шукати… Сиди на хуторі, аж доки не подам я звістки; а ми тут з сусідою твоїм, дідом Василем, розкинемо головою. Тоді на готове прийдеш…

Походенко не тямив і не спроможен був вгадати, що саме приміркував дід Євмен і розпачливо мовив:

— Від різок, діду, і в печі не сховаєшся! Вже коли їх присужено, так і доведеться або приняти, або руки на себе наложити!

— Молись богу, а чортову думку про душогубство покинь… Там побачимо! А тепер — не гай часу. Коли справді мулить, так заким почне дніти, ти й достанешся на хутір… А там якось воно буде… Може й купець знайдеться… Здайся на бога…

Трохи заспокоєний і утихомирений Походенко подякував і попрощався…

^**^*

За день після сього Явдоха сиділа ранком біля столу й чаювала. Повз вікно пробіг Оверко. Явдоха постукала на його в шибку й кивнула пучкою, щоб прийшов до хати.

— Коли се ти так дереш?

— Треба! Он городами пішов Гилястий, так я навздогін його. Се він певне був у Походенка, так цікаво спитати, коли Походенко справлятиме «хрестини»…

Явдоха всміхнулася й мовила:

— Ну, бігай собі з богом, бігай та що почуєш, і мені скажеш.

— Добре, а коли нічого не почую, так я піду до хлопців, можна?

— Та не що вже з тобою робити… йди!

— А що? — каже баба Явдоха собі на думці, коли Оверко пішов. — А що, Походенку? Доприндився! Усе село, і старі й малі, тільки й розмови, що коли його «хреститимуть»? А що! «Квочка»! Еге! От вона тобі «хрестини» й виквоктала! От і знатимеш мене! Та й чи один-же ти! Тепер уся твоя наволоч озиратиметься на бабу Явдоху… Різка — не свій брат: покушуєш раз, — вдруге не схочеш, боятимешся… А де страх, там і бог. Он і отець Сидір похваляє мене, що не попустила свого… Каже, що й він невідмінно заведе в школі різки, а то страху зовсім нема, дітвора чисто розпущена…. Еге!.. Як-то ти, Походенку, під різками лежатимеш! Утерла тобі носа Явдоха! Е! Я не таківська! Я!..

На сім слові Явдошину думку перебив собака; гавкнувши зненацька, він прожогом кинувся до брами. Явдоха зирнула в вікно й мовила: — От тобі й на! Дід Євмен з дідом Василем ідуть, а провести їх нікому; треба самій… Чого-ж би то се вони до мене? Мабуть за позикою, вже-ж більш нічого…

Вийшовши з хати, Явдоха взяла біля рундука коромисел, щоб прогнати собаку, і пішла на зустріч дідів, говорячи до них:

— Йдіть, ідіть… не бійтеся; він не порве, він тільки гавкає, а не кидається! Цить ти! цить, Мурчик! Пішов собі геть!

Мурчик замовк, подивився у слід дідів і мовчки поплентався на солому під комору.

— Магайбіг тобі, Явдоха, в хату! — мовили діди, ввійшовши в хату.

— Сідайте-ж! Сідайте отут на покуті, мої дорогі гості! Сідайте! Я рада невимовно! Сказано: гість в хату, бог в хату! Сідайте! Та чи не призволите чайку? — дрібненько слебезувала баба Явдоха.

— Дякуємо, ми до чаю не звикли!

— Так по чарочці животкової… Ось я зараз!

— Не клопочись, Явдохо, не треба…

— Як таки не треба? Так калганівочки…

— Не треба!

— Отсе, які-ж бо ви! Так чим-же мені частувати дорогих гостей? — метушилася Квочка.

— Добрим словом та ласкавим привітом… Ми, признатися, до тебе не гостювати прийшли, а по ділу…

— По ділу? — спитала Явдоха, а сама подумала, — се я й без вас тямлю, — і голосно додала: — Так що-ж, що по ділу! Чарочка калганівки ділу не пошкодить, а ще приспорить!

— Не треба! — відповів строгим, холодним голосом дід Передерій. — Діло наше ось яке: великого бешкету накоїла ти, Явдохо, на все село!

Явдоха здивованими очима кинула на діда й мовила:

— Бешкету?.. Я?.. На ціле село?.. Хоч заріжте, нічого не тямлю… Хиба-ж я з таких?…

— Чи з таких, чи не з таких, — то діло не наше!

— Та про який-же ви бешкет? — питалася Явдоха, стоячи перед дідами, згорнувши руки на груди.

— Ще й питаєшся, ніби й не тямиш!

— От вам хрест святий, — не тямлю! — Явдоха перехрестилася.

Євмен суворо глянув на неї.

— Не бреши, Явдохо! Про що саме усе село наше гомонить, як не про тебе?

— Про мене? — дивувалася Квочка. — Чим-же я так прогрішила? Ні сном, ні духом нічого не діяла?

— А Походенко? А хлоста?

— От ви про що? Так що-ж тут я?..

— А який ворог позивав, як не ти? — нездержливо озвався дід Василь.

— Суд присудив по закону! Вже-ж і мені не можна було не позивати; землю мою забрав був, жита мені не дав, ще й мене убив був.

— Коли-б убив, то-б ти отут не сиділа, а в землі тліла; а то — убив, а ти й досі жива. І живи собі на здоров'я хоч ще два віки, тільки живи по-божому, по-людськи. Походенко — слова нема — зайшов був у голову: але-ж землю тобі вернули, жито одібрали — чого-ж тобі ще?

— А за те, що убив був мене? От за се йому й хлоста!

— Хлоста — діло паскудне, сороміцьке! — говорив дід Євмен.

— А вже-ж не смачне! — перебила всміхаючись Явдоха.

— А ти її коштувала?

Явдоха перехрестилася мовчки й сплюнула.

— От знов брешеш, бабо! Хіба забула? Я колись прихожу до вас, кажуть: ви з чоловіком в клуні. Я туди… бачу: ти по току бігаєш з зав'язаною на голові сорочкою, а чоловік тебе хвиськає по стегнах різками… Було? Кажи: може я брешу? — допитувався дід Євмен.

Явдоха почервоніла й ледве чути промовила.

— Між чоловіком і жінкою чого не буває; людям до того зась! Тут один господь бог тільки й свідок і суддя, — більш ніхто!

Явдоха піднесла хустку до очей і зітхнула, потім ніби крізь сльози промовила:

— До чого се ви, діду Євмене, річ ведете та мені туги, сорому й жалю кривавого завдаєте?

— До того, що і ми, старі, і всі добрі люди не хочемо, щоб ти наше село вводила в неславу та сором на його клала!

— Я, дідусю? Коли се? Крий мене, боже! — перебила Явдоха. — Та спитайте хоч у отця Сидора, чи в кого хочте, чи скаже хто про мене може слово, щоб я коли з ким хоч…

— Я не про те; то жіноче діло… Хоча люди дещо про дівера й верзуть, та то пусте. Я про Походенкову хлосту… Відколи я й на світі живу, не зазнаю, щоб кого з наших людей принародно різками плазували. І за панів сього не було; а ти, бач, що вигадала!

Квочка підбадьорилась трохи й мовила!

— Се-ж, діду, не моя воля! Не я його судила; судили суди, присудили по закону.

— Присудили, — се ми знаємо; та ми того не хочемо!

— Не моя, дідусю, воля! Що суд присудив, те святе. Один цар тільки зможе перемінити присуд; вдавайтеся до його.

— До царя далеко й клопотно, а ми надумали собі, що й без царя можна не соромити села. Так отсе ми до тебе, щоб ти зараз підписалась, що прощаєш Походенкові й не хочеш, щоб його плазували. Що ти на се?

У Квочки вся твар витяглася. Як-же отсе так: вона стільки клопоталася, стільки платила, стільки панькалася з Гонким, а тепер усе-б то те пустити в нівець? Трудна річ… Але відала Явдоха й те, що коли дід Євмен за що береться, так береться цупко й до краю доведе. Одначе-ж тут треба Явдосі постояти за себе, а то тоді люди їй очі висміють.

— Не моя воля тепер, дідусю! — мовила Явдоха. трохи подумавши. — У мене душа добра, я його давно простила, а над різками не моя воля… Суд…

— Суд! Гм! Знаємо! — суворо говорив Євмен. — Простила, кажеш… а за що-ж ти Гонкому гроші платила?

Явдоха мовчала, а дід говорив далі: — Знаємо, знаємо, хто й за що купив Кулинці плахту, хто справив Оверкові й чоботи, і шапку, і ще там дещо. Се все ми знаємо і, коли вже на те піде, так і доведемо… Що, Явдохо?

Явдоха мовчала; твар її почала полотніти.

— Розкинь ти, молодице, своєю головою, а вона у тебе не повстяна: яка тобі користь з того, що Походенка виб'ють різками? Ніякої, а йому на цілий вік сором…

— Заробив на те! Хіба мені не сором був, як він мене серед вулиці нівечив? — мовила Явдоха, але вже несміливо, тужливо, навіть неначе трохи полохливо. — Ой, діду, дідусю! Коли-б ви тямили, що я з Походенкових рук перетерпіла! Мати божа!… Вона мене вирятувала, а коли-б не вона!.. Що-ж я йому зробила? За моє жито та мене-ж і бито!.. Я нікому нічого, а на мене всі! І ви, діду! — Явдоха почала голосити і, голосячи, примовляла: — Я в біді помагала, а мені ніхто! Ніхто не заступився за мене; сама випозивала. Ніхто не поміг, а тепер, бач!.. За розбишаку, за Походенка усі! Ще й до дівера неповинного догледілись… і Кулинку… і Оверка! Матінько моя! Заступнице усердная… — Явдоха заголосила так, що у дідів аж в ушах залящало.

— Годі по дурному голосити! — озвався дід Василь. — Голосінням не поможеш, а парубка жаль.

— А мене й ні? Боже! Боже! От вже правду сказано: на похиле дерево всі кози скачуть… Ой, ой!

— Вгамуйся, Явдохо! Не голоси, а діло слухай! Ну, виб'ють Походенка: поболить йому, посвербить і заживе. Так-же сором, на всіх сором… От що! А через кого, прости господи? Не треба, Явдохо, різок. Чуєш? — промовив з притиском дід Євмен.

— Чую, дідусю, та не моя воля!

— Так не хочеш?

— Царська воля, а не моя! І як-же так, дідусю? Коли сей раз йому минеться так, так він і вдруге? Ні! Нехай буде так, як добрі люди присудили!

— Так не хочеш? — спитав, підвівшись з ослону, дід Євмен. — Слухай-же, що казатиму останнім разом! Слухай уважно та міркуй над моїм словом; на вітер його не пускай. Нехай виб'ють Походенка, а ми на другий день до земського, чи до кого там треба буде, що ти підлітків з путі божої зводила, на кривоприсягу їх підводила. Тебе за се зараз в острог; там ми тебе згноїмо… Отсе тобі — раз!

Явдоха ще більш взялася крейдою.

— А ось тобі вдруге! — говорив дід Євмен, впершись обіруч на свій високий ціпок, а бородою на руки, — сьогодні Походенка виб'ють, а він чирк сірником під твою стріху! Ти собі спиш, рутишся в перині, а на твоїй хаті верх палає, аж гуготить! Заким люди позбігалися… стеля на тебе бубух! Огнем тебе так і обсипало й придавило… Прокинешся тільки на те, щоб побачити свою смерть пекельну. Отсе тобі два!

Заким Євмен говорив, Явдоху повагом переймав жах; вона все більш полотніла; почала тремтіти, банькуваті очі якось запали, стали наче нерухомі; губи посиніли. Коли дід Євмен замовк, Жмурчиха, ледве чути, промовила:

— Діду, не лякайте мене! Страшно мені! За се його на Сибір, в каторгу!

— Кого його? Хто-ж бачив? Хто доведе, що то Походенкова робота? А може то зміюка підпалив? Темно, ніч-мати все покриє…

Явдоха мовчки побіжно перехрестилася; руки її тряслися, ніби пропасниця їх била. Євмен мовив далі:

— А ось тобі й три буде! Отам у тебе на пастовні є липи; є між ними й дупленасті; є такі, що з кількома дуплами, саме проти Волосожару. В дуплах чи бджоли, чи чмелі наносили смачного медку; ти його, молодице, коштувала?…

Явдоху наче хто бичем по жижках утяв; вона не встояла й майже несвідомо сіла на ліжко. Губи їй тремтіли; знати було, що вона хоче, та не зможе говорити. Останні слова Євменові були про неї такою несподіванкою, так її приголомшили, причавили, немов довбнею в тім'я її вдарило!.. Уся твар її була самий жах і нестяма.

Дід Євмен кілька хвилин мовчав, стояв нерухомо та пильно-препильно дивився на Явдоху, а вона вся тремтіла.

— Може-б води напилася? — спитав він, не зводячи з неї очей.

— Справді дайте… ковтну!

— Дай їй, Василю!

Явдоха обіруч вхопила шклянку з водою, піднесла її до рота; але шклянка цокотіла об зуби й не давала Явдосі добре напитися води.

— От бач, молодице! Що неправда діє! Ще й не було нічого, а як тебе б'є! — озвався дід. — А що-ж буде, подумай тільки собі, коли тебе обгорне головешками й полум'ям; коли твоє тіло шкварчатиме, а все добро твоє піде прахом, а медок твій видере з дупла Походенко…

— Ой, дідусю, годі вам! Не страхайте мене безталанної, не жахайте мене сиротини, а то я з жаху богові душу віддам… Нехай, нехай буде по-вашому!

— Благослови боже! І нас заспокоїш, і сама заспокоїшся й все добро твоє буде при тобі, і господь тобі помножить його сторицею!

За кілька хвилин краплястий піт холодний покрив Явдошине чоло. Вона мовчки втирала його й знати було, що вона щось міркує. Дід Євмен мабуть спостеріг її думку і, щоб перебити її, мовив:

— Так отак, дочко! Нехай усе воно і та клята хлоста в воду кане… А щоб ти тямила, що ми Походенкові не потураємо, так нехай він прилюдно попросить у тебе прощення!

Явдоха підвела голову й глянула веселіш. Перегодом вона мовила:

— Та щоб при тому були й Оверко, і Кулинка, й Орлюк… Я сидітиму, як і тоді сиділа, під вербою, біля своєї брами, а він щоб до самої землі мені вклонився.

— Ні, не так: сього мало буде! А нехай от як буде! В неділю, коли люди й піп вийдуть з церкви, так нехай він при всіх нас перепросить тебе і перед людьми повиниться, і дасть слово з старішими людьми поводитися ліпше, ніж досі…

— Авже-ж так! — додав Василь. — Таки його треба трохи приборкати; вдача у його недобра, й в святому писанії сказано: «Почти лице старче»…

Явдоха все щось думала й нарешті мовила:

— Добре! Нехай по вашому… Він перепросить, а я тоді й підпишу мирову! — а сама собі подумала: «Коли-б мені тільки через ніч, щоб медок переховати та до Гонкого з'їздити. Тоді я иншої вам заспіваю»…

Але дід Євмен, спостерігаючи її гадки, мовив:

— Ні, так не можна! Одклад не йде в лад… Треба, щоб ти сьогодні підписала…

— Як-же я, дідусю, підпишу, коли я не письменна…

— А як-же ти підписувала вірчий лист Гонкому?

— Не я, за мене підписали…

— І тепер так. Я от як приміркував: кажи наймитчаті, нехай воно зараз запряже конячку, та з богом і поїдемо у волость; а Василь привезе туди Походенка. Там ми вас і помиримо… от як!

Явдоха бачила, що Євмен пристав з короткими гужами; одначе вона спробувала ще раз крутнути й мовила:

— Нехай, дідусю, на завтра… Сьогодні я така стревожена, збентежена, що й лиця на мені нема; соромно між люди показатися!

— Байдуже! Доки доїдемо, вітром тебе обвіє, заспокоїшся, і все буде гаразд! Кажи, нехай лаштує? А ти, Василю, йди своє діло справляй! Тут недовго, до обіду й вернемось…

Нарешті Явдоха витягла останній свій запас й мовила:

— А як-же, діду, буде з моїми видатками? Хто мені їх верне? Нехай вже я різки йому подарую, а грошам моїм не пропадати!

— Слухай, Явдохо! Ти мене не воловодь! Або сюди, або туди, а не крути! Я знаю, що ти замишлянка; та й у мене голова не гвіздком в тім'я бита… Я тямлю, куди ти кермуєш; та мене не проведеш! Годі крутити; або зараз поїдемо, або нехай!.. Чуєш? Кажи останнє слово: чи їдеш, чи ні?

— У мене великі видатки були…

— На тім світі чортяка тобі їх верне гарячим вуглям! От що! — промовив сердито дід і так торохнув з серця кулаком об стіл, що аж самовар затанцював на столі…

— Добре, добре, дідусю! Не сердьтесь! Зараз поїдемо! — сказала перелякана Явдоха й веліла Оверкові запрягати коняку.

1897 р.
У Київі.

---

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.