Повна збірка творів (Васильченко)/III/Під Тарасове свято

Матеріал з Вікіджерел
Повна збірка творів
Том III

С. Васильченко
Під Тарасове свято
Харків: Державне видавництво України, 1927
 
ПІД ТАРАСОВЕ СВЯТО
 
Композиція[1] з декламаціями, інсценіровкою й співами в одній дії
 
ДІЄВІ ОСОБИ:
 

Михайло — господар хати.

Надія — його жінка.

Миша — син їх, маленький хлопчик.

Варка — сусідка.

Ганна — Варчина свекруха.

Петро — свекор, дід.

Школярі і школярки: Оля, Явдоха, Федь, Андрій, Ївга, Санько, Наталка й инші.

Діється в хаті. Хата чепурна, прибрана.
 

 
I.

Михайло й Надія сидять коло столу. Він чигає, вона куняючи слухає. Хлопчик пустує долі.

Михайло (читає по складах, позіхаючи). Вску-ю… ша-та-ша-ся… язи-ци…

Миша (молотить палічкою по долівці, щось приспівує).

Надія (кидається од дрімоти, протирає очі. До хлопчика). Миша! Кому я казала, щоб не пустував? (Встає, бере за руку, садовить коло себе). Сиди отут тихенько та слухай, що тато читає.

Михайло (дуже позіхає і знову починає читати). Речет господеві… моєму… (Надія знову дрімає).

Миша (починає співати). Алилуя! Алилуя…

Надія (кидається знову). Мишко! Аж злякав, капосний хлопець! Приверзлося, що стою в церкві. (Позіхає). Чи не час-би вечеряти та спати. Чогось на сон клонить. (Встає).

Михайло (позіхає теж). Та воно-б і рано ще… Ну, то сип.

Миша (підбіг до вікна, дивиться. Радісно). Он до нас хлопці та дівчата ідуть чогось! Та багацько!

Михайло (до жінки). А поглянь, Надіє!

Надія (дивиться). Справді до нас. (Іде назустріч, одчиняє двері).

 
II.
Зразу входить у хату великий гурт хлопців та дівчат — школярів.

Школярі. Добривечір!

Надія. Здорові.

Школярі купчаться коло порога.

Оля. Ми до вас на часинку.

Михайло. Що скажете?

Школярі (між собою шепчуться): Кажи ти! Ти, ти кажи!

Ївга (до Надії). Ми чули, що у вас, тітко, є дуже-дуже гарний килим. Чи не позичили-б ви його нам на завтра? Завтра у нас у школі свято, і ми хочемо хороше-хороше прибрати в класі.

Надія (подумавши). Шкода, діти, не дам! Це дорогий у мене килим: такого другого де його тепер і знайти, а ви його мені завозите, помнете.

Школярі. Ні, ні, тітко! Ми будемо його глядіти. Дайте.

 
III.
Увіходить Варка.

Варка. Добривечір!

Надія. Доброго здоров'я.

Варка. Питайте, чого я прийшла до вас?

Надія. Скажеш.

Варка. Оце посідали за стіл вечеряти, кинулись, а соли — ні дрібочка. А наш старий, коли не буде соли — й їсти не стане. То чи не розжилась-би у вас трохи?

Надія. Добре. Сідайте в нас.

Варка. Немає коли, сусідо…

Ївга. Та не дасте, тітко?

Михайло. А що-ж то у вас за свято завтра?

Андрій. Завтра роковини нашого великого поета — Тараса Григоровича Шевченка.

Федь. Отого, що в його отакі уси (показує), що написав „Кобзаря“. Може чули?

Михайло. Це того, що казав:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами…

Чому-ж не чув? — Чув.

Варка (підходить ближче). Це може того „Кобзаря“, що читають з його:

Не слухала Катерина
Ні батька, ні матки,
Полюбила москалика,
Та й не мала гадки…

Ївга. Оце-ж того самого.

Тимчасом школярі проходять далі в хату. Андрій починає нишпорить по хаті, до всього придивляючись. Федь грається з Мишком. Явдоха то одного, то другого спиняє.

Михайло. То що-ж у вас там буде на тому святі?

Школярі (радісно). Гарно-гарно буде. Будуть співати, вірші казати, інсценіровки показувати…

(Федь приграє з радощів на губи й пританцьовує).

Михайло. Хто-ж це все буде робити?

Школярі. Ми! Ми! Андрій, Федь, Оля, я… І я… Приходьте завтра.

Ївга (щось нишком каже маленькій Наталці, далі до хазяїв). Хай ось вам Наталочка прокаже зараз один вірш. Добре?

Михайло. Хіба-ж вона, така мала, та й уміє?

Школярі. Е, ще й гарно.

Михайло. Ану-ну, скажи, батькова дочко! Послухаємо. (Наталка виходить уперед, одкашлюється).

Школярі. Тихо! Тихо! (Всі стають кругом Наталки).

Наталка (декламує вірш Шевченків):

Школярі (після деклямації плещуть у долоні): Гарно! Гарно!

Федь знову приграє на губи, Явдоха його впиняє.

Варка. Я чула, колись у Митренка читали — цілу ніч слухали. Казали, ніби він із мужиків…

Андрій. Кріпак! Він жив за панщини, тоді, як ото собак на людей міняли…

Школярі. Хай ось Оля про його розкаже!.. — Розкажи, Олю, розкажи!

Оля. Ну, цитьте! (Всі замовкають. Оля починає розповідати, всі уважно слухають, часом підказують їй, додають що-небудь. Варка теж сідає на лавці, слухає). Тарас Григорович Шевченко народився за панщини, більше, як сто років тому назад, на Київщині, в бідній кріпацькій сім'ї. Уже змалку було видно, що з його вийдуть люди. Його тягнуло до науки, особливо до малювання. Але ніхто йому доброї стежки не міг показати. Учили дітей тоді дяки, та вони самі мало тямили. Тинявся і малий Тарас по тих дяках, але нічому путньому у їх не навчився. Тимчасом він уже трохи підріс, і його, як кріпака, пан забрав до себе за козачка…

Санько (перебиває). Це так: у пана під носом стоїть вода, а він гукає: подай води! То козачок біжить і подає.

Оля. Еге-ж, отак. Тільки не перебивай… Як його пан не вчив, а доброго лакея з Тараса не виходило. Тільки пан куди з очей — він сідає малювати. От панові й порадили, щоб він краще вивчив Тараса на маляра, тоді він буде панові великі гроші заробляти. Пан подумав і оддав до маляра. Це було в Петербурзі. Там Тарас познакомився з одним художником, українцем…

Федь (підказує). Сошенком.

Оля. Сошенком. Сошенко побачив, що Тарас талановитий хлопець, і йому стало жаль Тараса, що він невільний. От він показав його другим землякам, що мали між панами руку. Всі вони побачили, що Тараса треба вчити і вчити у великій школі, бо в його — талан. Але перш ніж його вчити — треба було розвязати йому світ. Треба було викупити його од пана на волю. До пана, а пан і слухати не хоче. А далі заґерував за його таку ціну, що ніхто не міг дати.

Андрій. 2500 карбованців.

Оля. 2500 карбованців. А ці гроші на ті часи були дуже великі. Тоді один великий художник, що дуже-дуже полюбив Тараса…

Федь. Брюлов.

Оля. Брюлов. Не перебивай! От він намалював картину, продав панам за 2500 карб. і викупив Тараса на волю. Всі думали, що з Тараса вийде великий маляр, — вийшло не так. З Тараса вийшов великий народній поет, що став славний не тільки на Україні, а й по всьому світі. Живучи між панами на волі, Тарас не міг забути, що він вийшов із кріпаків, що його родичі, брати, сестри, і всі прості люди ходять іще в панському ярмі. Він усе журився та й журився, та й став складати про панську неволю пісні, та такі пісні, що хто чув їх, в того серце кров'ю обкипало, і жаль великий брав на панів. Ще в той час царював лютий-прелютий цар Микола I, що мучив людей. Тарас і про його писав і взивав його катом і людоїдом. В книжках ті вірші друкувати не можна було, але вони все одно розіходилися межи людьми. Узнали про це пани, довідався і цар — злякались: „Бач, його пустили на волю, його хотіли паном зробити, а він не хоче за панів руку тягнути, та людей проти нас бунтує!“ І закували йому руки, заказали писати й малювати та й завдали на край світу у вічну неволю…

Санько. В москалі.

Оля. Тоді москалі були гірше всякої каторги. У тій неволі, у дикому краї так тяжко жилося Тарасові, що аж серце холоне, коли про це слухаєш або читаєш вірші, що він сам писав про свою неволю. Пустили його знову на волю через 10 років, вже тоді, як зовсім замучили і позбавили здоров'я. Недовго він і пожив на волі — швидко помер. Але пісні його не вмерли. Хоч і було заборонено їх читати, але вони все більш і більш розіходилися поміж людьми, вся Україна аж гула ними. Темні, невільні люди починали розуміти, яка тяжка неправда чиниться над ними, зрозуміли, що треба самим рятувати себе з тії неволі. Тепер ті пісні скрізь співають і читають вільно, в школах навчаються їх із книжок, а кожного року цей день вся Україна святкує і згадує добрим словом свого великого співця.

Андрій (розгортає Кобзаря, показує портрет Шевченка. Всі збиваються кругом його, дивляться). Ось який він.

Мишка. І я хочу! І я! Покажіть і мені!

Федь. Пустіть ось Мишку! Хай і він подивиться. (Мишку пускають наперед. Федь йому показує). Бач, який? В кожусі, в шапці, каже:

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами.

Михайло (задумано). Кажеш — талан… Ох, гіркий, мабуть, випав йому той талан… (До школярів). Ану, почитайте котрий іще що-небудь.

Санько. Хай ось Федь скаже!

Школярі. Федь! Федь!

Федь (вагається). Я не хочу… я ще не зовсім вивчив!

Школярі. Дарма. Підкажемо!

Ївга (щось йому нишком каже).

Федь. Ага. (Виходить наперед, далі до Надії). А дасте-ж, тітко…

Школярі (з докором). Федь!

Федь (скребе голову). Єй-бо, мабуть зіб'юся.

 
IV
Увіходить баба Ганна.

Ганна. Добривечір! (Зразу до Варки). Пішла й сіла. Вечеря на столі чахне, старий за столом місця собі не найде, а вона тут бали завела.

Варка (кидається). Ой, лишенько! Геть забула, чого прийшла. Я зараз, мамо. Тут таке, мамо…

Ганна (роздивляється). Що це у вас, вечерниці тут, чи що?

Михайло. Куди там ваші вечерниці! Ви послухайте тільки! (До Федя). Ну-ну, то кажи-ж, що ти там думав казати.

Федь (декламує вірш Шевченків):

(Коли він скінчив, всі плещуть).

Федь. Що — гарно?

Школярі. Гарно, Федь!

Федь приграє й пританцьовує.
Ганна. Дивіться — який? Я думала, що він тільки ковзаться вміє, а він як вичитав? І, єй-бо, мало не заплакала. (Підходить ближче). Ану, ще котрий?

Варка. Ходім, мамо! (Сіпає за рукав).

Ганна Зараз, дочко, зараз…

Школярі. Тепер я! я! я! Нехай ось Явдоха!

Ганна. Ану, Явдошко, ану, голубко. Ти-ж така у нас…

Явдоха (виходить на середину, декламує):

Підчас деклямації увага напружується. Жінки підходять ближче. Михайло встає з місця. Коли декламація скінчилась, всі стоять задумані.

Ганна (зітхнувши). Ох, та панщина, панщина! Я була ще тоді мала, але мати моя покійна добре її зазнала. Було, вже де та й панщина ділася, а вона зо сну кричить та плаче. Все їй снилося, що б'ють різками. (До дітей). Та й хто це вас, діточки, понаучував цього?

Андрій. Що — гарно? Е, у нас іще й не так уміють! (До школярів). Знаєте що? А давайте поставимо „Лілею“! Інсценіровку!

Михайло. А це-ж що буде?

Андрій. Побачите. Ну, давайте?

Школярі. Давайте! Давайте! Андрій! Санько! Ївга! На сцену! (До Надії). У вас немає часом червоної хустки?

Надія осміхаючись дістає їм червону хустку. Всі школярі беруть ту чи иншу участь у постановці. Одягають, у що знайдеться в хаті, гримірують угіллями, крейдою.

Ганна. Ну, дочко, мабуть таки ходімо.

Варка. Заждіть, мамо, ще оце побачимо…

Ганна. Коли-ж там наш старий…

Андрій. Ну, тепер — тихо! Дивіться сюди: оце буде дві квітки — це лілея, а це королевий цвіт. (Показує на Ївгу і на Санька). А я буду за автора. Тепер слухайте… (Починають інсценізацію вірша Т. Шевченка „Лілея“).

 
V.
Тільки почали інсценізацію — вбігає дід Петро, сердитий.

Дід Петро. Добривечір! (Дивиться по хаті, набачивши своїх, кричить). О, бач, де вони! Послав одну, як у воду впала; за нею другу — і другу як хапун ухопив! Чого це ви?

Ганна (спиняє). Та ось підожди трохи! Ось цить!

Дід Петро. Чого — подожди? Мені ось їсти, аж за печінки смокче, а вони роти пороззявляли тут. Додому!

Ганна. Та кажу-ж — зараз! Не вмреш — наїсися…

Дід Петро. Та що-ж тут таке?

Ганна. Ось цить…

Андрій. Почнемо наново.

Починають наново. В кінці школярі плещуть в долоні. Дорослі задивовані переглядаються, кивають головами.

Надія. Дивіться! Отаке й придумають і вигадають!

Дід Петро (тихіше). Та що-ж це тут діється? Театр який, чи що?

Санько. Завтра, діду, у нас у школі Тарасове свято, то все оце ми будемо у школі показувать.

Дід. Якого це Тараса?

Андрій. Тараса Григоровича Шевченка. Чули?

Дід. Еге-ге! Це того, що з царями змагався? Чув, чув. (До Михайла): Це було, бач, так. Приходить він до царя. Узяв жменю гороху, а зверху бобу поклав та й каже цареві: „Дивися: оцей горох — то це люди, а біб — то це пани. Лежать вони зараз зверху, — тепер дивись“… Та й почав трусить горох у жмені. То так той біб десь і поховався на спід. „Оце, каже, так буде з твоїми панами“. Он який був той Шевченко. Так… Виходить про його ви оце й гомоніли тут…

Варка. Ось тут вони читали та гарно-ж, тату, гарно — ніч-би слухала.

Ганна. Ану, діти, прочитайте іще дідові.

Дід Петро (охоче). Ану-ну! Хай іще я послухаю. Все одно вечеря вичахла на столі.

Оля. Ну, це вже я прочитаю дідові. Слухайте!

(Декламує вірш Шевченка):

Дід (після декламації). Оце догодила дідові! Спасибі-ж тобі, доню. Хай тобі доля щастить у світі. (До Михайла). Кажуть, школа така й сяка. Ні, воно таки наука — велике діло.

Ївга (до Надії, лагідно). То може, тіточко, таки дасте килима?

Надія дивиться на Михайла.

Михайло. Мабуть треба таки дати. Треба!

Надія. Ну, гаразд — дам. Тільки глядіть мені, глядіть, діти.

Між школярами — радісний гамір. Федь приграє й пританцьовує. Надія виходить із хати.

 
VI.

Дід (до Мишки). А ти чого, Мишко, надувся? Чув, що ото читали?

Мишко. Як самі читають, а мені не дають…

Михайло. То ти спершу-ж піди в школу та читать научись.

Мишка. Еге, я вмію.

Федь. А дайте йому Кобзаря, хай почитає…

Школярі. Ану-ну! Почитай, Мишко! (Садовлять його за стіл, дають йому в руки книжку).

Федь. Не так, Мишко, ось як треба держать книжку. (Повертає йому в руках книжку. Хтось із дівчат дістає дідову шапку, надіває йому на голову, як на портреті у Шевченка).

Санько. Ну, тепер читай, Мишко!

Мишко (водить пучкою по книжці, сам дивиться на слухачів, читає).

Думи мої, думоньки,
Лихо мені з вами.

Всі (сміються). Ну-ну, ще, Мишко!

 
VII.

Надія (увіходить з килимом). Оце-ж даю вам, діти, — дивіться: чистий, цілий, щоб таким-же і назад мені його принесли.

Школярі. Не бійтесь, тітко, ми будемо берегти його, як свого ока. (Розглядають).

Андрій. Я беру його на свої руки. (Обережненько бере килим під пахву).

Школярі (до господарів). Тепер прощавайте, та приходьте до нас завтра в школу на свято.

Наталка. Та глядіть-же, приходьте, приходьте!

Михайло. То це вже ви і йдете?

Надія. Погуляйте ще в нас, діти, ще рано.

Дід. Та ще розкажіть що-небудь, а ні, то заспівайте. Співать-же вмієте?

Надія, Варка, Ганна (просять). Заспівайте що-небудь! Я чула, як у школі співали: гарно-гарно. Заспівайте!

Школярі коло порога тихо радяться, мовчки, поважно стають у ряд. Андрій виступає вперед.

Андрій. Зараз ми заспіваємо „Заповіт“. Коли цю пісню співають, люди встають і скидають шапки. Прохаємо і вас усіх устати.

Всі охоче встають. Школярі співають „Заповіт“.

Школярі. Як умру то поховайте
Школярі. Мене на могилі…

Всі слухають задумані. Підчас співу спускають завісу.



——————

  1. Ця композиція, є рамці для декламацій, співу, інсценіровок і иншого. Впорядчики вистави можуть їх скорочувати, збільшувати, заміняти иншими. Те-ж саме що-до біографії Т. Шевченка, яку можна тут і зовсім випустити, коли вона буде до вистави подана окремо.