Повна збірка творів (Васильченко)/III/У жнива
| ◀ Куди вітер віє | Повна збірка творів Том III У жнива |
Свекор ▶ |
|
|
ДІЄВІ ОСОБИ:
| |||||||||||||
Діється на селі в жнива, коли дорослі люди всі у полі.
Катря хороше прибирає в хаті по своєму, як сама знає: виставила на столі всі зільники з квітками, вряд обвішала стіни кольоровими папірцями, піч заквітчала зеленим гіллям, на суднику поставила вряд миски, ложки, тарілки. Зараз вона мете хату. Мела, мела, посередині стала, озирнулася і пишається своєю роботою.
(Взяла віник, мете далі, потім знову кидає його; біжить до скрині, соромлячись і озираючись, дістає з неї дівочий вінок. Діставши, вона придіває його собі на голову й пустивши, як молода, очі додолу, соромливо вклоняється, так ніби перед нею стоять якісь люди): Прохали батько, прохали мати і я прошу — приходьте до нас на весілля.
В одчинені двері увійшов Панас, смутний, невеселий, але побачивши, що робить Катря, він одразу поживішав і повеселів.
Панас. А що це ти,
Катерина — Катюха
Зарізала пітуха,
Поставила на столі,
Дивітеся, москалі,
що це ти робиш? Ага?
Катря швиденько здіймає з голови вінок і ховає його знов у скриню.
Катря. Що таке? Що таке?
Панас. Ага! Що таке? Думаєш — не бачив? „Прохали батько, прохали мати і я прошу — приходьте до нас на весілля?“ Ага! Ось як поприходять із поля — усім порозказую! Порозказую!
Катря. Кажи, дуже я боюсь… Палажка й раніш давала мені придівати свій вінок. А ось я як порозказую, що ти… (Далі Катря спинилася, приглядаючись до Панаса). Панасе, ану глянь сюди.
Панас (лупає очима і затурбовано озирає себе). Чого? Чого? — Може те, що оце коліно в мене розірване? Це ще я позавчора розірвав, а вчора вже мати й за чуба скубли мене за те.
Катря. Ні, не те. А чого то в тебе,
Панас — воли пас,
А Маруся бички,
Купив черевички,
чого ото вухо таке червоне, що аж горить? Це вже хтось намняв?
Панас (похмуро). Яке там воно червоне! (Береться за вухо).
Катря (приглядаючись). Ану зажди: матінко! аж кров виступила! Ось про це, то вже скажу!
Панас. Ну-ну! гляди! я тебе — скажу!
Катря (тихше). Хто-ж це тебе наскуб так?
Панас (помовчавши). Баба Хорошунка.
Катря. Та за що?
Панас (нахмурив брови, мовчить. Далі веселіше). Лазив я, знаєш, по риштованню на дзвіниці, виліз до самого — до самого хреста, та й сижу. Дивлюсь шкандибає вона од Вавилової хати; я думав — не побачить мене, так де там — побачила. Але-ж і хитра вона, я тобі скажу: підійшла до дзвіниці та таким тонесеньким голосочком і гукає мене: „а злізь, Панашику-голубчику, сюди, а злізь, дитино моя, — підеш зо мною у вишняк та нарвеш мені ягідок, бо я сама не достану“. А я, дурний, і повірив, та швидче — додолу. Ех! як ухопила-ж вона мене в руки! Як почала давати ягідок…
Катря. Отак тобі й треба! Отак тобі й треба!
Панас. Та жилувата тобі така, що лихо! Ото здається яка сухенька, а як впіймала в руки, то на силу на велику викрутився, — за малим ухо не одірвалось! Чисто тобі баба-яга, костяна нога…
Катря (з докором). А спитать-би тебе: чого ото треба було тобі лазити по тій дзвіниці?
Панас. Е, — а як там ловко-ловко! і поле, і ліс видно, і все, все… і де жнуть люди, і де косять, і де під копами обідають…
Катря (взявши віник, починає мести). Немає тобі, Панасе, чого робити, то ти й вигадуєш всячину. Іди вже краще гулять до Гончаренка, або до дядька.
Панас. Не хочу.
Катря. Що? може вже посердились?
Панас. І не посердились — і не піду. Що я не чув тієї „кози-дерези“? В яку хату не зайди — глядь і вона вже тут!
Катря. Хто, баба Хорошунка?
Панас. Вона-ж. Позагонить усіх докупи та й почне… (Передражнює). „Шлухайте, діти, я вам казочку про кожу-дережу розкажу“… Набридла з тією козою-дерезою так, що вже з душі вона мені верне. Сиділа-б собі вдома, — ні, треба ото по хатах никать.
Катря (навчаючи). А тобі щоб ото сталося, коли-б ти посидів та її послухав, хай собі каже. На те-ж її прохали люди, щоб вона за нами наглядала.
Панас. Ет!.. З таким доглядом!.. (Передражнює). „Не бігайте, діти, в сад, не ходіть по улиці — там жаліжна баба ходить, дітей давить“… — тільки дітей лякає. А вони, дурні, й слухають — позапирались, позачинялись — і в двір бояться виглянуть… Тьху! Аж досадно! (Потягається й позіхає). Еха-ха! Катре, чи не пора обідати?
Катря. Ще рано. Мама казали, щоб обідали тоді, як сонце осюди до печи буде світить.
Панас. Ну та й довгий-же сьогодня день який!..
Далі він заклав руки за голову, підняв угору коліна і починає, нудьгуючи, викачуватися; щось пригадав, швидко зіскакує з полу, біжить за стіл і починає шпортатись по книжках. Прихилився до столу, щось пильно малює. Катря чепурно порядкує в хаті, сама собі осміхається. Часом кидає віник, побіжить, переставить тарілку, повісить рушник і знову візьметься за віник. Співає: „Та болять ручки“. Далі лагідно обзивається до Панаса, вимітаючи те місце, де лежить од вікна промінь.
Катря. Панасе, Панасе?
Панас. Чого?
Катря. Загадать тобі загадку?
Панас. Загадуй.
Катря (стає, дивлячись на промінь). Що це буде таке: мету-мету — не вимету, несу-несу — не винесу, пора прийде, само вийде…
Панас. Ану ще раз скажи, а то я не вчув добре.
Катря (голосніше). Я кажу: мету-мету… (Далі вона позирнула до Панаса і змовкла). Та що ти ото робиш там, Панасе? Нащо то розляпуєш чорнило?
Катря (цікаво). Ану покажи — покажи!
Панас (відразу вискакує із-за столу і щось ховає під пахву. Катря хоче од нього відняти, він виривається і з вискоком тікає з хати. Приспівує):
Гоп чук, чумандра
Чумандриха молода!..
Коло порога він вихопив із-під пахви розмальовану чорнилом машкару, придів до лиця, затряс бородою, знову сховав, повернувсь й вибіг із хати.
Катря. Панасе! Ану покажи! Та покажи-ж, Панасику!
У хату ввіходить баба Хорошунка, зігнута, з великим костуром у руці; вона озирнула хату й почала голосно гомоніти.
Хорошунка. Бач! Бач! Нічого казати, добра хазяєчка! Двері скрізь порозчиняла, покинула сміття, покинула віник серед хати, а сама десь майнула!
Катря (вбігає задихана до хати). Я осьдечки, бабусю, я осьде! — Здорові були, бабусю.
Хорошунка. Здорова, дочко! А чого-ж це ти, дівко, покинула прибирати та з хати втекла?
Катря. Я тільки на часиночку вийшла! Я зараз вимету, зараз.
Катря хапає віник і швидко починає домітать хату. Баба Хорошунка сіла на лаві, схилилась на костур і починає навчати.
Катря. Тепер-же, бабусю, день божий, — чого воно тая нечисть буде ходити!
Хорошунка. О, ти — дуже розумна! День божий… Що як день? У жнива воно і вдень ходить. Коли всі люди дома, — воно ховається, а як всі великі підуть у поле, а малі зостануться самі, то вони всі й повилазять на світ, і хвостища попіднімають.
Катря. А кажуть-же, бабусю, що всього того немає.
Хорошунка. Бач, яка стала зарічена! Де це — чи не в школі набралася такого розуму? Дуже вже тебе перехвалили, дочко! (Сердито розглядає в хаті). Розумна-розумна, а в хаті до ладу не вмієш прибрати. Всі квітки позволікала нащось на стіл, поналіплювала якихось папірців… Хто тебе вчив так прибирати?
Катря. Я знаю, я знаю як треба! — Це я тільки так… Я поприбираю після обіду вдруге.
Хорошунка (роздивляється далі). О, бач, як повиставляла миски та ложки, як на ярмарку! (Розглядаючи хату, баба побачила щось на суднику, зітхнула й скривилась і говорить лагідніше). А ото, дочко, не горілочка часом у вас у пляшці на суднику?
Катря. Горілка. Та батько косарям до вечері принесли.
Хорошунка (починає стогнати). Ох… Так мені чогось недобре, підпирає щось під груди! — Націди мені, доню, чарочку, вона мені од грудей дуже-дуже помагає. Націди, серденько… (Прихилилась, тихше). А щоб не позначилось, то діллєш водичкою. Трохи водички не пошкодить.Катря. Зараз, бабусю. Я доливати не буду — за одну чарочку тато не будуть гніватись. (Катря домела хату, взяла пляшку й чарку, частує Хорошунку). Милости прошу вашої!
Хорошунка (випила й утерлась). Спасибі тобі, дочко!
Катря. На здоров'ячко! (Далі заткнула корком пляшку і поставила на своє місце).
Хорошунка (жалує Катрю по голові). Розумненька… любенька… (Помовчавши, вона ковтає слину і знову позирає на судник). А де брали горілочку?
Катря (знову мете хату). Вчора батько на ярмарку були.
Хорошунка. А горілочка добра. (Відразу перестає говорити й починає стогнать. Подивилась разів зо два скривившись на судник, далі, ніби щось згадавши, швидко питає Катрю). Чи то пак не ваше порося ходило по майдані?
Катря (затурбовано). Наше, а хіба що?
Хорошунка. Та побіжи-ж, дочко, да зажени його у двір. А то воно забіжить тобі безвісти!
Катря (спокійно всміхнулась). Ні, бабусю, воно не забіжить!
Хорошунка. А ти як знаєш, що не забіжить? — Не лінуйся, дочко! — Зажени, зажени! Грішка лінуватися.
Катря. Та мені байдуже, я й зажену, тільки воно завжди у нас там пасеться.
Тільки Катря з хати Хорошунка швиденько до судника, хапає за пляшку, наливає одну чарку, другу, п'є аж похлинається.
Одарка (вбігає швидко в хату — весела, задихана, підстрибує й приспівує: „Ой чуки чук!“). Чи ти чула, Катре…
Далі роздивляється в хаті, побачивши бабу Хорошунку, замовкає. Хорошунка, почувши голос, із несподіванки похлинулась, починає кашляти. Де далі — все дужче й дужче.
Одарка. Що це з нею?
Хорошунка. Кахи-кахи-ахи-хи-хи… Такий оце мене… кахи-кхи-хи… проклятущий… ахи-ахи-кхи-кхи… собачий… кахи… кхи… напав кашель, як грудей не розірве. Кахи-кхи-кхи-кхи…
Кашляючи баба швидко пішла з хати. Одарка здивовано знизує плечима.
Катря. О, Одарка в хаті! А де-ж це баба Хорошунка?
Одарка. Пішла. Тільки я увійшла в хату, вона як закашлялась, як закашлялась, та так і пішла, кашляючи.
Катря (розгадує). Що-ж це таке з нею трапилося?
Одарка (швидко перебиває її, зразу повеселівши). Та кат з нею! (Пританцьовує). Ой, чук…
Катря. Чого ти?
Одарка (спиняється) Ой, що я тобі скажу! — Знаєш, що в нас на кутку діється?
Катря. Ну, що таке?Одарка. Таке діється, діється! Ой! (Одарка не встоїть спокійно на місці, крутиться, крутиться, підстрибує, плеще в долоні).
Катря. Ну, та кажи-ж уже, що таке?
Одарка (пригинається ближче до Катрі, радісно). Мара бігає по кутку!
Катря (здивовано). Мара? Яка?
Одарка. Оце тільки що… тільки що бачила… таке чорненьке… як ягнятко… Таке страшне та таке смішне… головою тільки: трусь! трусь! Та все круть-верть… круть-верть… Ой! (Підстрибує).
Катря. Та ти не вертись по хаті та розкажи доладу, коли, де ти бачила ту мару? яка вона?
Одарка. Оце-ж тільки що, тільки що! Гуляємо ми в Гарковенка в хаті… ох, задихалась… я, Пріська та Горпина… Пріська та Горпина… (Роздивляючись у хаті, Одарка умовкла і раптово починає про инше).
Одарка. Ой, як-же в тебе ловкісінько в хаті!
Катря. Та ти-б уже про одно що-небудь говорила, а то хочеш про все разом.
Одарка. Мені аж танцювати захотілося, аж самі ноги ніби задримбали. (Лагідно до Катрі). Зажди, Катрусю, я трішечки потанцюю в тебе!
Одарка береться в боки, починає танцювати. Катря дивиться на неї, сміється, Одарка спиняється.
Катря. Ну, вже витанцювалась?
Одарка (сідає на лаві і починає розповідати вже спокійно). Сидимо ото, кажу, ми у Гарковенка в хаті: Пріська, Горпина і я. Сидимо, вишиваємо. Коли це щось як затарабанить у напільне вікно. Ми — зирк! — а воно таке чорне, волохате, — витріщило очі та ме-е-е. Та й сховалось. Ми — хто куди! Пріська — під стіл, Горпина — під лаву… Визирнула я у вікно, а воно так і пострибало, як собака, поміж пшеничинням.
Катря (весело сміється). Тепер-же я знаю, яка то була мара… Знаєш, хто то такий? То наш Панас!
Одарка (незадоволено). Ай! Я так не хочу!
Катря. Чого не хочеш?
Одарка. Я хочу, щоб то була справді мара!
Швидко вбігає в хату Марина, заклопотана, з таємничим виглядом.
Марина. Господи! Царице не… (Далі спотикається на поріг, — скривилася, хапається за ногу).
Дівчата (обидві разом). Що таке? Що таке, Марино?
Марина. Ой… ногу забила! підождіть трохи…
Одарка (нетерпляче). Та кажи швидче.
Марина. Зараз! (Далі вона заплющила очі, міцно стулила губи, дожидає, поки перестане боліть. Переждавши вона махнула головою і розплющила очі). Вже!… (Думає). Що бо я казати почала?
Одарка (швидко). Ти казала: „Господи! Царице небесна“…
Марина. Ага! (Підпирає щоку рукою, як доросла молодиця, і починає розповідати, прихитуючи головою, заплющуючи часом очі). Господи, царице небесна! Святая великомученице Варваро! Скілько жила — не чула і не бачила такого, як оце довелося побачити.Дівчата (нетерпляче). Що-ж таке? Що таке?
Марина (витирає губи). Ось слухайте-ж мене, мої голубочки, всю чисту правду буду вам казати — не збрешу ні на от стілечки! (Показує кінчик мизинчика). Сидимо ми в Юхимихи в сінях, позачиняли двері, прослали долі рядюжку, говоримо. Я почала було розказувати їм про русалок, а далі згадала, що я вдома покинула хату не заперту… (Відразу змовкає, злякано б'є в долоні). Ой, боже мій! Це-ж я так і не навідалась додому! Що-ж це я собі думаю!
Одарка. Та не бійся, що там станеться їй?
Марина. Еге! не бійся! (Смутно). Двері покинула одчинені, в хаті — ні духа, щось вшелевкається та все геть повиносить із хати! (Трохи подумавши, швидко підводить голову вгору). Господи, пошли, щоб ніхто нічого не вкрав із нашої хати! (Далі вже спокійно розповідає). Ну, от я й кажу дівчатам: піду я погляну на хату, а тоді вернуся та й докажу. Тільки одчинила я сінешні двері — коли щось у мене попід руками — та шусть у сіни. Глянула на нього: матіночко моя рідна! — патлате, та волохате…
Одарка (з радощів не всидить на місці). А що? А що? Я-ж казала! Я-ж казала?
Катря (до Одарки). Та ось цить! (До Марини). Ти його добре роздивилась?
Марина. Своїми-ж, своїми очима бачила.
Одарка (перебиваючи). Таке як баранчик — правда?
Марина. Де там тобі, як баранчик — більше! Таке буде, як добре теля.Одарка (до Катрі). А що? Ти не йняла віри! Не йняла віри!
Катря. Та зажди-ж, Одарко, — нехай вона все розкаже… не перебивай… (До Марини). Ну й яке-ж воно — з хвостом, чи з рогами?
Петро. Ой, боже мій! Ой, рятуйте мою душу! Двері, двері запирайте швидче!
Дівчата (всі разом). Що таке? Що?
Петро. Мара гналася за мною, аж до самих дверей!
Катря. А заждіть, я побіжу, побачу!
Петро спускає додолу Степанка, який зараз сів долі і почав гратися з своїми цяцьками. Марина біжить дивитись до вікна. Одарка бігає по хаті, озираючись на всі боки.
Одарка. Ой, мара — мара — мара! Ой, беріть швидче лопату, рогач, віник, поліно, макогон! Ой, коли-б-же дав бог, щоб вона не втікла од нас, голубонько, щоб я хоч роздивилася на неї.
Петро (плаксиво передражнює її). „Голубонько“. От розумна, так розумна! Сядь та сиди!
Одарка. А як-же — оце я тебе так і послухаю!Катря (увіходить у хату). І де він тую мару набачив?
Одарка (розчаровано). А хіба-ж немає?
Катря. Немає й пам'яти! (До Петра). Ой ти, парубче!
Петро (гаряче). Що, набрехав? Щоб мене грім убив, коли брешу!
Катря. Та не божися — то-ж гріх!
Петро. А чого-ж ти не віриш? Ось і Степанко бачив. (До хлопчика). Бачив, Степанко, чорта? бачив?
Степанко тільки подивився на нього й знову починає гратися з цяцьками. Петро присікується до нього.
Петро. Та чого це ти знову мовчиш? Чом не говориш? Говори, ато буду бити!
Катря. І чого бо ти чіпляєшся до дитини! Воно-ж, кажуть, німе у вас!
Петро. Еге! Німе! Мати кажуть, що ото воно уперте таке, — говорить не хоче, а як сам останеться, то, як старий, сам до себе говорить, мати кажуть: бити його треба, щоб говорив!
Степанко з-під лоба тільки зиркнув на його і знову починає гратися. Петро свариться на Степанка.
Петро. Ось прийде мара, вона тебе навчить говорити!
Катря. Треба ото тобі лякати дитину! (Витирає Степанові під носом). Не бійся, Степанку, ми мару — палкою!
Одарка (сидить на лаві, скучаючи). А я думала — вона сюди прийде, а її й немає…
Петро. Бач, яка смілива знайшлася! (Лякає). Зажди — ще прийде, то й не рада будеш!Хорошунка (стукає у вікно). А чого ви бігаєте по хаті? Чому не посідаєте тихо? Он, кажуть, мара по кутку бігає! Посідайте мені зараз, та й не писніть!
Петро (крізь плач). А що? бач? — Давайте посідаємо тихенько та будемо молитов співати!
Катря. Справді, давайте посідаємо та й будемо хороше гуляти. (Наводить у хаті порядок).
Марина. Знаєте що, дівчаточка! Ось послухайте сюди: давайте позатуляємо вікна та й будемо казок казати! Я знаю однієї гарної-гарної. Ось давайте!..
Всі. Казок! Казок!
Марина. Бачте, як хороше! А тепер давайте ще поодягаємось у всячину та й посідаємо на полу вряд.
Петро. Та й на що оце витівати?
Марина. Е, ти там щось знаєш: годиться так!
Діти тихо, але швидко метнулися по хаті, як тіні хапають, що кому подобається, химерно одягаються: одно закутується в хустку, друге — в рядно, те — в кожух вовною наверх; що попало надівають на голову; далі всі вряд посідали на полу, по-турецьки підібрали під себе ноги.
Марина переждала ще якусь хвилинку і починає розказувати казку, тихо таємниче.
Петро (перебиваючи казку). Стійте! Ніби щось на горищі стукає!
Казка переривається — всі прислухаються. На горищі справді чути гуркіт.
Петро. Побий мене золотий хрест — стукає! (Крізь плач нашвидку він затягує молитви). Оо-че-на-аш… же еси… на не-бе-си-и… (До дитини). Хрестися, Степанку, хрестися!
Катря (дивується). І як воно затесалося на горище — я-ж і двері заперла!
Одарка раптово — з полу і пішла, випліскуючи в долоні, кружитись по хаті.
Петро (крізь плач до неї). Сядь! Ся-ядь, я тобі кажу!
Одарка (пританцьовує).
Ой, мара, мара,
Марочко ти моя,
Червоная ягідко
Ти моя…
(Далі раптово хапає здоровенне поліно). Ану, дівчата, ходім!
Петро. Не ходіть! Не йдіть! Дурні! Сидіть у хаті!
Тільки дівчата вибігли з хати, Петро зіскакує з полу і лізе під піч. Вистромивши з-під печи голову, він стиха гукає на Степанка.
Петро. Лізь сюди, Степанку! Чуєш? Лізь швидче! Лізь, бісова німтура, а то мара з'їсть!…
Петро. Ну, зажди, вилізу, то я тобі дам!
Посварившись на хлопчика, він ховається під піччю.
Степанко, озирнувшись навкруги з-під лоба, підводить голову, надувається і починає виразно з протягом говорити.
Степанко. А я мару — палкою! палкою!..
Тимчасом у сінях здіймається гомін, сміх, вигуки: „Держи! Держи його, Катре, а то втіче! В хату! В хату тягнімо його, дівчата!“
Дівчата (із сміхом та з гомоном втягають під руки в хату Панаса в машкарі. В хаті Панас зриває з себе машкару; його випускають. Він сідає на лавці й витирає на лиці піт. Дівчата розглядають машкару, вигукуючи): Ой, яке погане! — Яке страшне! — Яке кумедне!
Панас. Ху, впарився! (Побачивши Степанка). О, ти вже тута, Степанко? (Сміється). Що, дуже налякалися? (До всіх). Комедія була з ними! (Сміється). Отой Петро, оте дурне лепетро, козина головка, не боїться, ні собаки ні сірого вовка, та гуляв із дитиною на майдані. Дитина сидить у візочку, а він на моріжку, у кукол собі гуляє. Як-же тільки зазирив мене — як не схопиться, та за візок, та як дремене! Візок перекинувся, дитина випала в пісок, а він не чує — тарганить візок, кілько є духу…Дівчата (регочуться). Петро! Петро! Де ти?
Панас. А хіба він тут?
Одарка (зазираючи під піл). Ось де він! Петро, вилазь! Чого не ти під піч забрався!
Петро (вилазить із-під печи). Та це Степанко закотив сюди копійку, то я шукаю тут.
Катря. У, отакий здоровань та й злякався! Дивися, он Степанко та й той не боїться!
Петро. Чого там я злякався-б. Я зразу догадався, що це Панас. І штани Панасові, і дірка он на коліні. (Показує рукою).
Одарка. Догадався! — А хто оце оченашу співав? (Передражнює Петра). „Хрестися, Степанку, хрестися!“
Панас (до Петра). Ех ти, кукольний батенько! (Сміється). Ну, тепер знаєте, що будемо робити?
Всі. А що? А що?
Панас. Давайте поскликаємо усіх дітей з кутка.
Катря (відразу всіх спиняє). А мовчіть! Хтось ніби дверима стукає. (Діти змовкли, Катря дивиться у вікно. Зразу). Хорошунка йде! (З досадою). От іще морока! Часинки не дасть посидіти спокійно.Панас. От напасть — не баба. Це почне вичитувати — хоч із хати тікай.
Марина. Та й ніде не сховаєшся од неї — скрізь вона тебе знайде.
Одарка. Чого це вона справді до вас унадилась?
Катря (трохи подумавши, біжить до судника, бере пляшку, дивиться). Чого унадилась? Ось чого? — У пляшці мало не половини вже горілочки немає! — Ні, треба приховати її звідціль.
Панас (зразу). Знаєте що? А давайте бабу Хорошунку налякаємо трохи! То вона все дітей лякає, тепер давайте її!
Діти (стиха, радісно). Давайте! Давайте!
Панас. Тільки глядіть мені — не смійтеся! Понабирайте води в рот, щоб не сміятися.
Панас хапає машкару і лізе на піч. Діти швидко, весело набирають з глечика в рот води. Далі вони посідали на лаві, посхиляли голови, — сидять.
Катря (зразу, як не плаче). Бабусю! — Не треба! Не треба! Ми-ж не пустуємо! Не тре-ба!
Всі діти на лаві, тільки почули про казку, скривилися, почали хитати головою і як одно заскиглили, не розтуляючи рота: „Ммм… мм… м…“
Хорошунка. Як то не треба? Що це за своя воля така! Коли я кажу — треба слухати! (Приглядається до дітей, дивується). Та чого це вони посхилялися? (Сердито). Чого-ж мовчите? (До Катрі). Плачуть чого, чи що?
Із-за комина висувається Панасова голова в машкарі. Панас починає швидко кахкати по качиному.
Панас. Кках — кках! Кках!
Хорошунка (зиркнувши вгору). Ох мені лишенько! Що воно таке?
Машкара ховається, діти, щоб не сміятися, починають густи: „Мм… м…“ Панас зіскакує з печи і починає бігати по хаті знову кахкаючи: „Кках! Кках! Кках!“
Хорошунка (лякається). Ой, боже мій! Ой, рятуйте-ж мене, діточки, рятуйте!
Катря (заклопотано). Не бійтеся, бабусю, не бійтеся! Це Панас!
Хорошунка. Який Панас? Який Панас?
Катря. Наш Панас. (До Панаса) Панасе — годі! Що це ти вигадав! Годі, а то татові розкажу!
Хорошунка. Кажи, шибенику, кажи, розбияко, — ти Панас, чи ні?Панас (здіймаючи машкару). Ку-ку!
Хорошунка (здивовано). Дивись, справді Панас! Ах ти-ж…
Баба підіймає палицю, хоче вдарити Панаса. Панас знову — машкару на голову. У баби ціпок із рук падає. Затуляючись рукою, вона кричить.
Хорошунка. Покинь! Покинь оте ка-зна-що! Покинь — тобі кажу!
Катря. Та ви не бійтеся, бабусю, це тільки такий папер обмальований — дивіться!
Хорошунка. І дивитися не хочу! Кинь його — хай воно стеряється!
Катря зімняла машкару і кинула додолу. Баба, тільки одним оком позираючи на машкару, одпихає її до порога палицею.
Хорошунка. Отуди її! Отуди її к лихій годині!
Хорошунка. Ох… (Одпочивши). Так, любі дітки, з кого-ж це ви смієтеся? — Оце на те мене настановили над вами, щоб ви з мене сміялися?
Катря (впиняє всіх). Годі, ну, та годі вже!
Катря. Ідіть, становіться!
Діти весело становляться коло печи всі вряд на коліна, вхопивши в руки хто лопату, хто рогач, а хто віник. Тамо-ж починають стиха змагатися, однімаючи одне в одного кочерги.
Хорошунка. Стій рівно! (Діти затихають, стоять вирівнявшись як москалі, баба Хорошунка сідає втомлена). Ох… Отак-же і будете стояти в мене до самого вечора, аж поки з поля не повертаються люди! (Далі починає вичитувати). Де воно так видано, де воно так заведено, щоб отаке заводили діти! А гріх, а сором! Та коли-б же ви були добрі в батьків діти…
Степанко тимчасом добрався до машкари, роздивлявся на неї, розгортав, далі надів собі на лице, підійшов збоку до Хорошунки та товстим голосом.
Степанко. Бабо, бабо! — А гу!..
Хорошунка (зиркнувши на нього, знову полохається з несподіванки). Ой!… Хай ти… скисни, вражий вилупок!
Діти не втримуються, кидають рогачі, заходяться од реготу.
Хорошунка. Та що це з вами, вражого заводу діти? Показилися — чи що? Та я як візьмусь за вас. (Заміряється палкою).
Хорошунка (б'є об поли руками). Жила й не бачила такої пустині! (Сердито). Тьху на таких дітей! Та коли так, то нехай-же вам чорт! Піду, хоч голови тут собі поскручуйте! хоч хату рознесіть — і на поріг не ступлю! Тьху!
Панас. Пішла?
Одарка. Пішла й не озирається.
Відразу в хаті здіймається гамір, так ніби вирвався він із зачиненої якої скрині. Діти починають стрибать, танцювать, бігати по лавках: одно співає, друге сміється, те в заслонку вистукує. Дитина крутиться раком по хаті.
Катря (починає впиняти). Ось слухайте сюди, я щось скажу! Та не бігайте, а то ви мені знову в хаті барліг зробите! Слухайте, що я буду казати! Чуєте? Та слухайте-ж! Коли гуляти, то гуляти доладу! (Кричить). Та слухайте-ж мене!..
Ніби ніхто й не чує — Катря опускає руки й починає плакати.
Марина. Чого ти, Катрусю?
Катря. Ой що його робити, — це мабуть діти подуріли!
Марина (сміється). Та ні, Катре, — це вони так раді, що баби позбулися. (До дітей кричить). Ей, чортенята! — Слухайте-ж, що ось буде Катря казати!
Діти зразу, як одно, спиняються: те на одній нозі, друге — з піднятими руками.
Катря (витираючи сльози). Я кажу: давайте станемо в кружок та й будемо гарненько метелиці танцювати!
Діти знову, як по команді, починають стрибати вже ритмічно: „Метелиця! Метелиця!..“
Одарка швидко злажує коло, впихає всередину Степана, надівши йому машкару. Починають доладу танцювати метелиці, приспівуючи малому:
„Метелиця, метелиця,
Чому старий не жениться!..“