Фільософія історії, історіософія і соціольоґія

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Фільософія історії, історіософія і соціольоґія (1903
Микола Кареєв, переклад — Олександр Сушко
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1903.
Відповідає за редакцию: Володимир Гнатюк.



Н. Карєєв.

ФІЛЬОСОФІЯ ІСТОРІЇ,
ІСТОРІОСОФІЯ і СОЦІОЛЬОҐІЯ.
З великоруського переклав
Олександр Сушко.


Українсько-руська видавнича спілка. Логотип.png


У ЛЬВОВІ, 1903.

З друкарнї Наукового Тов. ім. Шевченка
під зарядом К. Беднарського.

Термін фільософія історії вживається вже більше як сотню лїт, чимало вийшло в сьвіт і книг під такою назвою, та всеж понятє фільософії історії остаєть ся ще до тепер крайно не означене: термін той стрічаємо тепер в як найріжнороднїйших розумінях тому, що йому не найдено одного трівкого значіня. Майже всї автори, що слїдили розвій фільософії історії[1], розуміли її предмети і задачу по свойому, а се тому, що під загальну назву історії фільософії можна втягнути як найріжнороднїйші речі, а коли хочеть ся точнїйше означити — термін не все відповідає виборови того напрямку, до якого його найнаручнїйше ужити. Взагалї одначе є три головні способи розуміня терміна: одні бачуть у фільософії історії фільософічний огляд давної минувшини людства; другі — дослїд загальних законів соціяльного житя; в кінци у третїх — фільософія історії приймає вид фільософічних трактатів по так званій „історицї“, як теорії історичного знаня. Годї сказати, щоби отсї три напрямки все докладно ріжнили ся: навпаки ми все помічаємо, що задачі одного — мішаються з задачами другого; годї також сказати, щоби поза ними не було ще чого небудь, чому би той або иньший письменник не дав імени фільософії історії: всеж таки на кождий спосіб, се — три головні течії в розвою історично-фільософічної лїтератури. Після того, як Конт положив основи соціольоґії, спірний термін можна віднести або до фільософічного огляду минувшини людства, або до теорії фільософічного знаня історії; задачу відкривати закони, що кермують соціяльними проявами, бере на себе як раз соціольоґія. Тут будемо називати фільософією історії фільософічний огляд минувшини людства, а фільософічну теорію історичного знаня (і історичного процеса) — терміном історіософія, хоч він нераз стрічаєть ся як синонїм фільософії історії. Таке відріжненє фільософії історії, соціольоґії й історіософії вважали ми конче потрібним тому, щоби раз на все тримати ся одної і тої самої термінольоґії.

Уживанєм одного і того самого терміну в ріжних розумінях поясняєть ся по части і незгода істориків що до того, кого треба вважати батьком фільософії історії. Ми могли би навести понад десятку імен перших її „основателїв“, авторів „перших“ фільософій історії. Спору нема лише про сам термін: славу його винайденя всї признають Вольтерови, який назвав так свій вступ до Essai sur les mœurs et l'esprit des nations[2], хоча значінє сього слова у нього крайно неясне[3]. Одначе на Вольтера годї глядїти, як на основателя фільософії історії: звичайне фільософованє над історією (histoire philosophique) істнувало іще до половини XVIII віка і Вольтер нїяким чином не був тут першим. Так отже гадки розходять ся. Ренан, прим. „правдивим основателем фільософії історії“ називає пророка Даниїла, розуміючи се слово в значіню образу всесьвітного житя людства: ґрандіозна картина пророка Даниїла — зміни чотирьох монархій — довгий час давала християнським письменникам вітхненє і через цїлі середні віки була неначе основою загального погляду на хід історії у европейських народів. Є ще гадка, будьто би батьком фільософії історії був Арістотель[4], та се, що він ввів у полїтику метод історичних дослїдів, не дає йому ще права на те і за свою Полїтику він може називати ся батьком лише соціольоґії[5]. Льоран бачить у сьв. Авґустинї першого, що написав фільософію історії з християнської точки погляду[6], та знаменита книга „De Civitate Dei“ містить у собі хиба лише одну проґраму католицької фільософії історії. Тим часом сьв. Авґустин піддав ішпанському сьвященникови Павлови Орозієви першу гадку його твору Adversus paganos historiarum libri septem, за який Дерґенс робить його (Орозия) батьком фільософії історії[7]: праця Орозия, справдї перша історія людства, і пронизана одною ідеєю. „Я, — каже автор на початку, — задумав почати історію людських терпінь від чоловічого грішного упадку“. А на кінци читаємо: „Я зібрав від початку сьвіта аж до тепер, т. є. протягом 5618 лїт, кари і страждання грішних людий, борню міра і божий суд!“

Лиш деякі ідуть так далеко в минувшину, шукаючи початку фільософії історії: в більшій части зводять його до часів троха близших, до Макіявеллї, Бодена, Боссієта, Віко, Монтескє, Вольтера, Тірґо, Гердера, Ізелїна. Шістьох із тих письменників належать до XVIII в., коли то дїйсно зродилась ідея справдїшньої фільософії історії, та ледви чи можна ставити в однім рядї отсї імена. По крайній мірі ми рішучо вилучуємо із того реєстру імен цїлу половину. Передусїм право Макіявеллї опирається хиба лиш на тім, що він був перший в новій Европі думаючий історик взагалї. Що відносить ся до Бодена, то він між иньшим написав невеличкий твір: Метод легкого вивченя історії, який його біограф, Бодріляр, називає „першою вже визначною пробою фільософії історії“,[8] ставляючи Бодену взагалї в заслугу „злуку історії і права і фільософічну інтерпретацію обох тих наук“: він уважав би автора Метода „справдїшним батьком фільософії історії, коли би в нїм мислитель злучив ся з артистом“[9]. Тимчасом заголовок дуже гарно показує, що се — праця по історії. Письменника, що задумував лишень викликати елєментарну реформу в науцї історії, годї ще називати фільософом історії. Чудно при тім, що дослїдники історично-фільософічної лїтератури звертають спеціяльну увагу на Метод Бодена, а не згадують иньших трактатів подібного рода. Передовсїм замітна напр. Історія історій Доляпопелїнєра з кінця XVI в.[10]: є се огляд і загальна критика істориків усїх часів і народів, викликана невдоволенєм автора всїма істориками взагалї, виясненє предмету і задачі історії і вязка постулятів, які треба ставити історикам. Історика все буде творити необходиму спеціяльну науку, так як усе появляти муть ся непевности що до істоти, метода або задачі сеї або иньшої науки. Розвій того, що ми назвали історіософією, припускає й розвій історики, але фільософія історії не може вважати своїми родоначальниками таких письменників, як Боден.

З більшою підставою лучать фільософію історії з появою звісного Діскурса про всесьвітну історію Боссіета[11].

Хоч на думку Бокля — се лишень „сьмілива проба спровадити історію на ступінь прислужницї теольоґії“, то тим не меньше годї не згодити ся з Контом, який в Діскурсї бачить пробу — обійняти зором минувшину людства à certaines lois invariables. Сам Боссіє каже, що його загальна історія повинна бути для частинних історій поодиноких країв і народів тим, що представляє собою загальна карта — в відношеню до частинних. В творі є провідна ідея — виказати в історії людства палець божого Провидїня, якого метою було двигненє і розширенє християньства.

В Росиї зложив ся і приняв ся погляд, нїбито основи фільософії історії положив неаполїтанський мислитель Джіамбаттіста Віко[12]. Його „Нова наука[13] появила ся 1726 р., та европейська публика познайомила ся з нею ледви в двайцятих роках XIX. в.[14] В одну мить найшов Віко горячих наслїдовників, що бачили в Новій науцї неначе цїлу апокалїпсу: стали говорити, що Віко випередив багато ідеї XIX в. і що він лишень тому лишив ся в своїй добі одиноким неоцїненим мислителем; від Віко починають у науцї нову еру, його проголосили правдивим родоначальником фільософії історії.

В тих первісних студиях про Віко було надто багато запалу, надто багато пересади, — а опісля всї ті осуди повтаряли ся традицийно, тим більше, що читати Нову науку — се занятє дуже і дуже не принадне. По перше — своїми научними методами Віко зовсїм не був чоловіком ХІХ віка: все, як каже Феррарі, нагадує в Віко чоловіка XVI віка[15]. Віко був ученим XVI віка, що попав ся в XVIII, — говорить Бодріляр[16]. І справдї нова наука під неодним зглядом належить скорше до XVI або XVII, як до XIX, а навіть XVIII віка. По друге — Нова наука зовсїм не фільософія історії, як її назвав Мішлє в свойому скороченому переводї сеї книжки. Віко стараєть ся не з'образити хід всесьвітної історії, але дослїдити закони історичного житя взагалї[17]: отсе він звернув свою увагу на певну одноманїтність, замітну в історії ріжних народів, як результат їх спільної природи і одноти в способі їх розвою[18], і поставив своєю метою найти спільну для всїх народів історію. Нова наука — каже Віко — повинна бути „ідеальною і вічною історією, в якій всї нациї грядїти муть зовсїм так само від свойого повстаня — протягом своїх успіхів, свойого упадку і свойого кінця“[19]. Він виходить із того заложеня, що людські дїла повтаряють ся, коли нациї відновляють ся[20], тому то й він вважає можливим установити „одноманїтний хід наций“. Та як раз ся задача входить уже в обсяг соціольоґії і Віко — як побачимо — навіть не перший про се думав. Так само і Монтескє не був фільософом історії, яким уважає його напр. Бокль[21]. Його Дух законів — се соціольоґічний трактат.

Так отже два письменники XVIII віка, з яких у кождім денехто бачить родоначальника фільософії історії, в дїйсности не були навіть фільософами історії: оба вони важні як соціольоґи, при чім Монтескє звернув свою увагу на закони істнованя соціяльних явищ, а Віко — на закони їх наступности. Та взагалї годї не піднести сього, що в більшости — початок фільософії історії відносять до XVIII віка. І дїйсно саме тодї в історичних дослїдах відбував ся переворот: наставало зближенє фільософії й історії, почали вирабляти ся нові ідеї, що вчинили чималий вплив на розвій фільософії історії; в особливости стали розбирали ідею, що сотворила — так сказати — душу останньої: ідею проґреса; повстала назва фільософії історії і вийшла перша праця вже просто під таким іменем — Гердера Ідеї до фільософії історії людства[22], студия, що вповнї оправдує свій заголовок. Не зважаючи одначе на все те — годї сказати, що отсе такий і такий мислитель положив основи фільософії історії: можна лише приняти, що розвій її як окремішної научної або фільософічної науки починаєть ся як раз у XVIII віцї.

З сього короткого огляду „родоначальників“ фільософії історії — може читач бачити, як ріжнородне значінє приписують нашому термінови і що відповідно до нашого означеня фільософії історії — перших її проблесків повинні ми глядїти у Орозия і у Боссієта, та вже нїяк у „предтеч“ сучасної соцільоґії в родї Арістотеля і Монтескє, — не в трактатї по історицї Бодена, не в Новій науцї Віко, що має характер по части розвідки по соціольоґії, по части загальної історичної науки. Та в Орозия і Боссієта були як раз лишень проблески фільософії історії: нї Історії першого, нї Діскурс другого не оперті на нїяких вироблених поглядах на історичну науку. При тім оба вони віддїлені один від другого кількома столїтями та належать до ріжних народів, до епох із зовсїм відмінним характером. В кінци в обох переважає рішучо точка погляду не научно-фільософічна, але релїґійна. Тому то й кажемо ще раз, що властивий початок історично-фільософічної лїтератури треба віднести до XVIII віка, коли то европейська думка поставила вже сьвідомо задачу фільософічного огляду минувшини людства, коли заняли ся в особливости питанєм про способи й цїли історичної науки, коли по раз перший — хоч і не рожево — повстала позитивна наука про пожитє. Від XVIII віка традиція фільософії історії тягнеть ся в цїлому рядї письменників, що брали ся до фільософічного огляду всесьвітної історії, до її теоретичного виясненя, до рішеня ріжних питань, які відносять ся до історично-фільософічного знаня. До XVIII віка стрічаємо всякі уривочні та суперечні стремлїня: в XVIII віцї вони починають лучити ся, а результатом тої злуки появляється зовсїм нова ідея. Історичній науцї ставляють ся нові завданя, а найвисшою з них стає огляд ходу всесьвітної історії; і як раз такий огляд вважаєть ся можливим лишень при розслїдї научного метода, що повинен бути приспособлений до історії, при розслїдї людської природи і законів, які нею кермують; дослїди, які можна назвати соціольоґічними, дістають нову мету — вияснити історію. Видумуєть ся новий термін — правда — з характером доволї неясним, та постепенно все таки починають зарисовувати ся окремішні напрямки фільософії історії й науки про пожитє, якій пізнїйше надається назву соціольоґії, — а „історика“ дістає новий характер, коли починаєть ся відчувати конечність загальних принципів фільософії історії, того, що ми назвали історіософією. Відповідно до розвою історично-фільософічної думки під конець XVIII віка і протягом цїлого XIX віка чим раз яснїйше і яснїйше видїляють ся із безобразної маси історичних фільософовань дві течії: фільософічний розслїд взаїмної звязи конкретних історичних фактів у цїлім житю людства і розслїд законів, що кермують тими явищами, т. є. синтетична будова ходу всесьвітної історії й аналїтичний розслїд — так сказати — елєментів історичного житя. Рівночасно ми бачимо ще одну течію — науку про прінципи історично-фільософічних розслїдів, історіософію.

Тепер взаїмні відносини фільософії історії, соціольоґії і історіософії можемо представити собі тим способом.

Усе доступне нашому пізнаню — є сумою явищ, якими кермують закони. Наші дослїди можуть бути звернені або на самі явища, або на їх закони, відповідно до того, що ставимо собі метою. Перше завданє описати явища і показати їх взаїмну звязь, — друге найти загальні закони їх істнованя в просторі і їх наступности в часї. З відтіля то два роди наук — феноменольоґічні, що займають ся даними явищами, і номольоґічні, що займають са звісними катеґоріями законів. Кажучи взагалї, що історія є сумою цілої маси явищ у вічно зміннім житю народів, — можемо з одної сторони з'образити есенціональне в тій сумі, представивши її в одній цїлости, з другого боку — доглядїти ся постійних відносин співістнованя і наступности між тими явищами. В першім разї мати мемо науку феноменольоґічну — всесьвітну історію, від якої її фільософія ріжнить ся лишень більшою абстрактністю і більше тїсними відносинами до субєктивних питань людського духа, — в другім — науку номольоґічну — соціольоґію: всї мислителї, які тілько мріли про ідеальну та вічну історію, в дїйсности стреміли не до чого иньшого, але як раз до соціольоґії, навіть тодї, коли тій ідеальній та вічній історії надавали метафізичний характер. Оттака то проста, але ясна ріжниця між фільософією історії, і соціольоґією[23]. Пронизаний всеобіймливою провідною ідеєю фільософічний розслїд скомплїкованого феномена всесьвітної історії — се задача першої науки, завданє другої — се дослїд загальних законів соціяльного житя, якого зміни й становлять зміст історичного процесу. З феноменольоґічної точки погляду — історія се незвичайно скомплїкована переміна найпестрійших явищ у житю людства, з точки погляду номольоґічної — представляє вона скомплїковане зібранє простих процесів, з яких кождий підлягає спеціяльному законови. Процеси механїчні, фізичні, хемічні, брали участь у формованю наступних станів неорґанїчної природи, як у повставаню наступних станів людських громад — процеси психольоґічні і соціольоґічні. Научне обясненє ґеольоґії (яка по нашій термінольоґії є наукою феноменольоґічною) випадає на долю механїки, фізики та хемії, научне обясненє історії є дїлом психольоґії та соціольоґії. В ґеольоґії і історії ми розслїджуємо результати звісної комбінації ріжнородних процесів, у механїцї, фізицї, хемії, психольоґії та соціольоґії ми ізолюємо кождий елєментарний процес і студиюємо його в простїйшій формі.

Такі то загальні відносини феноменольоґії та номольоґії. Властиво говорячи — вказана нами ріжниця становить як раз угольний камінь контівської клясифікації наук, лишень терміни в основателя позитивізму иньші. Нашим номольоґічним наукам відповідають у тій клясифікації — абстрактні, феноменольоґічним — конкретні. Конт не запримітив лишень одного: що не кожда абстракція веде до відкритя законів, та що не кожде описанє явищ конкретне. „Одні науки, — каже Конт — абстрактні, загальні, яких завданє — відкритє законів, що кермують ріжними родами явищ; — другі конкретні, спеціяльні, описуючі, яких завданє — приспособленє тих законів до справдїшної історії ріжнородних істнуючих предметів[24]. Принявши таким чином усяку абстракцію за виведенє законів — влучив Конт усю свою фільософію історії т. є. науку феноменольоґічну в свою соціольоґію під назвою Соціяльної дінаміки, не зрозумівши гаразд, що й „справдїшна історія ріжнородних предметів“ може бути і абстрактною і конкретною, усе залежить лишень від степени. Артистична картина і схематичний нарис, подрібна біоґрафія і коротка характеристика, огляд і résumé — все мають предметом феномен, байдуже чи се якась там річ, чи особа, чи факт. І в історії можлива цїла ґрадація від артистичних нарисів, найменьших подробиць, довгих оглядів частин до абстрактних схем, до загальних характеристик, до коротких правил, цїлий ряд ступінїв між конкретністю безпосередного історичного матеріялу і абстрактністю його квінтесенції. В тім значіню фільософія історії буде остаточно також з'ображенєм всесьвітної історії, лишень доведеним до певної степени абстрактности.

Роблячи таку поправку в термінольоґії Конта — доходимо до важних результатів. Фільософія і соціольоґія стають кожда на власній землї, не можуть уже більше мішати ся, одна другої не стане усувати на бік: таким чином звільняють ся історики від закиду, що не займають ся відкриванєм законів тому, що вони звільняють ся від самої такої задачі, а соціольоґія перестає бути предметом експеріментів, які стремлять до того, аби перемінити її в науку описуючу. Се перше. По друге — вкладаючи завданє відкриваня законів історичного процеса на психольоґію і соціольоґію ми не потребуємо вже ще якихсь там спеціяльних історичних законів, побіч загальних психольоґічних та соціольоґічних, що з фільософії усуває безлїч непорозумінь. По третє — ми осягнули деякі дані до означеня понятя фільософії історії, як абстрактно феноменольоґічного представленя перемін у житю людства. Своїм абстрактним характером ріжнить ся вона від історичної науки в тїснїйшім значіню, яка повинна їй дати богато оброблений та достаточно узагальнений матеріял; своїм феноменольоґічним характером ріжнить ся вона від соціольоґії, яка повинна їй дати научні основи до обясненя розслїджуваного процеса; своєю лучністю з розслїдом всесьвітної історії — від частинних історій, яких ідеалом може бути фільософічна історія. Певна річ, що звязь фільософії історії з всесьвітною або частинною історією залежить від бажаня дослїдника, бож і історія кождої поєдинчої держави може бути представлена з фільософічної точки погляду: тут лишень було би гаразд називати льокальні історії з фільософічної точки погляду фільософічними історіями, а назву фільософії історії давати виключно всесьвітній історії з фільософічної точки погляду.

Для такого вилученя всесьвітної історії є певні підстави: по перше усю всесьвітню історію в її цїлости можемо слїдити як окремішну суцїльність явищ у загальному сьвітовому житю — а основна черта фільософії — се як раз стремлїнє до суцїльности знаня; по друге — всесьвітня історія стремить до з'єдиненя людства — і ми не маємо права легковажити хочай би й найменьшої його части, коли хочемо осягнути зрозумінє справдїшної історії взагалї; по третє — на безконечних просторах всесьвітної історії незвичайно ясно рисують ся велетні закони культурної й соціяльної еволюції людства.

Означім тепер основну ідею історіософії. Задача представити в одній цїлости бувальщину людства, вказати на наступність і взаїмну звязь головних перемін в його житю, маючи до дїла головно з узагальненими висновками історичної науки, — се без усякого сумнїву задача в високій мірі скомплїкована та трудна. При її виповненю повстає безлїч питань, що без їх попередного рішеня рішучо не можна приступити до дїла.

Установленє загальних принципів фільософії історії, у відповідь на сї питаня, не лише входило часто у склад писань, які так або инакше представляли загальний хід історії людства, але ставало навіть самостійним предметом дослїдів, завданєм осібної теорії. Загалом — питаня сеї теорії можна подїлити на три головні катеґорії. Шо перше — ми маємо тут діло з тим відношенєм, в якім повинні бути між собою фільософічний спосіб думаня і фактичні дані історії: ролю фільософії в історії розуміли ріжні письменники всяким способом і та роль повинна бути точно означена. Отсе одно із питань „історики“ — в широкім розуміню слова. По друге — на якім небудь писаню по фільософії історії відбивається загальний сьвітогляд його автора — і заки приступаємо до розслїдів минувшини людства — треба рішити безлїч чисто фільософічних питань, — як конечність і свобода людської волї, абсолютна і зглядна випадковість історичних фактів, слїпа фатальність — чи розумна суцільність загального ходу історії, субєктивна — чи обєктивна цїль історії і т. п. — оттакі то питаня. По третє — фільософія історії тим борше може осягнути свою цїль, чим краще обговорені ріжні теорії окремішних наук, які стоять у таких або иньших відносинах до історичного знаня: такі питаня, як вплив природи землї і вроджених прикмет раси на історію народа, загальні причини можности і загальні условини успішного історичного поступу, подібности і ріжницї в розвою поодиноких громад, роль одиниць і мас у великих перемінах, яким громади улягають і богато иньших тим подібних питань, які в більшій части входять в обсяг психольоґії і соціольоґії, мають також у високій мірі важне значінє для історично-фільософічних проб. Иньшими словами історіософія є рішенєм таких питань історики, фільософії і номольоґічних наук, без яких немислиме саме занятє фільософією історії. Передовсїм саме тепер відчуваєть ся конечність подібної науки, коли історія хитаєть ся між найскрайнїйшим емпіризмом і крайно довільними, субєктивними розумованями, коли в фільософічних поглядах панує найбільша анархія, а в історії не систематичне фільософованє, коли з ріжних сторін подаєть ся тілько найможливійших теорій для виясненя історії, теорій, що одна другій противорічить і одна другу виключає, коли в кінци є тілько непорозумінь, тілько взаїмного непорозуміня, або й прямо іґнорованя — між істориками, психольоґами, соціольоґами і фільософами. Недостачою трівких історіософічних прінципів поясняєть ся ще й те, що фільософія історії досї розвивала ся так неправильно. Одні порівнують лїтературу по фільософії історії з незчислимими розпочатими та недокінченими і занеханими будовами[25]… Другі говорять, що про точні та загально признані результати фільософії історії не можна й говорити[26]… „Коли, — питає один критик — виринає якась нова історична теорія — чи представляє вона по крайній мірі красший метод, або більше раціональну концепцію, як попередні? Зовсїм нї! — Вона лишень иньша, тілько й всього!“[27] Подібних висловів могли би ми навести безлїч[28].

Зберім тепер усе тут сказане разом. Науки займають ся або самими конкретними явищами, або їх законами: звідтіля то подїл наук на феноменольоґічні і номольоґічні, або по Контови на науки конкретні і абстрактні. Історія се наука феноменольоґічна, з номольоґічного боку відповідають їй психольоґія і соціольоґія. Фільософією історії я називаю історію людства з фільософічної точки погляду, а фільософічну теорію історичного знаня й історичного процесу, взятого абстрактно, називаю історіософією: остання повинна черпати свої висновки з фільософії (чисто загальні погляди), з „історики“, себ-то теорії історичного знаня (метода) і психольоґії та соціольоґії [закони духового і соціяльного (громадського) житя], щоби бути теорією фільософії історії, системою її загальних ідей і принципів, — конечних коли займаєть ся якою небудь наукою. Відповідно до того фільософією історії можна назвати фільософічний огляд історії людства, — фільософічний — в значіню впровадженя в нього провідної ідеї певного напряму, тїсної звязи з субєктивними питанями нашого духа, — а при тім огляд самого, справдїшного, емпірично-певного хода тої історії, при помочи загальних фільософічних і номольоґічних ідей. В такім розуміню — фільософія історії переміняєть ся в гляданє сути фактичної історії, в суд над її ходом в його результатах для окремішних ґруп, одиниць і для цїлого людства. Щоби таке завданє можна було сповнити научно — треба й осібної фільософічної теорії історичного знаня, або історіософії, яка дала би загальні принципи фільософії історії і рішила-б питаня про відношенє між субєктивними фільософічними поглядами і фактичними даними історичної науки, загальні питаня сьвітогляду, що мають значінє в історично-фільософічних працях, питаня, які входять у теоретичні науки про чоловіка. Задача історіософії — представити, чим повинна бути фільософія історії, які субєктивні елєменти маємо право впровадити до неї, в чім лежить істота історичного процесу взятого абстрактно, так сказати його механїзм. Одним словом — історіософія — се синтеза теорій, якими повинна руководити ся фільософія історії. Иньшими словами — історіософія відносить ся до фільософії історії, як історика до історії.

Формуючи гадку про історіософію — я подаю лишень загально стремлїня без лїку письменників усяких напрямків, які таку історично фільософічну науку вважали конечністю. Ось кілька примірів. Ожіст Конт стремів до того, аби найти „основну теорію історичної еволюції“, яка могла би „стояти на чолї величної будівлї фільософії історії“[29]. Альтмаєр дефінїює фільософію історії як науку не обмежену тїсними границями оповіданя про факти, а як таку, що повинна дати ідеї до руководства в дослїдах реального житя[30]. По думцї Вроньского — фільософія історії потрібує „загальної підготовки“, якій він й дає імя історіософії[31]. В Нїмеччинї подібні погляди виринають іще в XVIII віцї[32], а в XIX вони приймають ся вже чим раз більше і більше. Геґель додає до своєї фільософії історії вступ, щоби установити, обяснити і виправдати ту точку погляду, з якої у нього розбираєть ся фільософічно хід всесьвітної історії[33]. Ґеррес вважає конечним спровадити „погляд на всесьвітню історію до її найсубтельнїйших і найглубших основних условин“[34], себто установити загально-фільософічну точку погляду. Єнїш бажав розвинути принципи, по яких належить писати кожду будучу культурну історію“[35]. У Кравзе є цїла розвідка на нашу тему[36]; Герман пише цїлу книжку, щоби установити фільософічні принципи для розслїду історії[37]. Метою історіософічного писання Лязо було також дати теорію історії[38]. Подібно Бунзен[39] і Дерґенс, який теж вважає конечним дати „вступ до розуміня всесьвітньої історії“, що вияснив би конкретну історію абстрактним способом[40].

Отсе лишень приміри того, що незалежне від фільософії історії, як фільософічної історії людства; багато робітників на сьому полї вважало конечними осібні „вступи“, „провідні ідеї“, „підготовки" і т. д., а ми лишень загально подали сі стремлїня пускаючи в сьвіт гадку про історіософію. Звертаємо-ж на се увагу тому, що після висловів деяких критиків нашої студиї[41], відділенє історіософії від фільософії історії — у нас недостаточно мотивоване.



——————

  1. Ми подамо тут найважнїйші огляди лїтератури по фільософії історії; — в Анґлїї: Flint, The philosophy of history in Europe [франц. переклад: La philosophie de l'histoire en France і La philosophie de l'histoire en Allemagne, Paris, 1878]. — В Нїмеччинї: Rocholl, Die Philosophie der Geschichte, Göttingen, 1878 — В Італїї: Marselli, Scienza della storia, Torino, 1873 [т. I, Fasi del pensiero storico]. Fontana, La filosofia della storia nei pensatori italiani, Imola, 1873. — В Росиї: Стасюлевичъ, Опытъ историческаго обзора главныxъ системъ философіи исторіи, СПБ., 1866. — В Франциї: Roux-Lavergne, La philosophie de l'histoire, Paris, 1850. Rougemont, Les deux cités. La philosophie de l'histoire aux différents âges de l'humanité, Paris. 1874. — Подаємо ще в хронольоґічнім порядку коротші огляди: 1) Carus, Ideen zur Philosophie der Geschichte, Leipzig, 1809, стр. 15 sq. 2) K. Rosenkranz, Das Verdienst der Deutschen um die Philosophie der Geschichte, Königsberg, 1835. 3) K. Gutzkow. Zur Philosophie der Geschichte, 1836, Einleitung. 4) Ferrari, Vico et l'Italie, Paris, 1839, стр. 408, sq. (La science de l'histoire au XIX siècle). 5) Gans, передмова до Геґелевої фільософії історії (Hegel's Werke, Berlin, 1840, т. IX.). 6) Cousin, Introduction à l'histoire de la philosophie, leçon XI. (Oeuvres, Bruxelles, 1840, I., 83, sq.). 7) Wroński, Philosohie absolue de l'histoire, Paris, 1852, I., 90, sq. 8) Antonides, Essai sur l'histoire de l'humanité. Липськ 1859. (Avant-propos: précis succinct des principales oeuvres sur l'histoire universelle). 9) Герье, Очеркь развитія исторической науки, Москва, 1866. 10) Laurent, La philosophie de l'histoire, P. 1870. (XVIII том його Études sur l'histoire de l'humanité). 11) Bona-Meyer, Neue Versuche einer Philosophie der Geschichte (Histor. Zeitschrift, 1871). 12) Mayr, Die philosophische Geschichtsauffassung der Neuzeit, Wien, 1877. 13) Jodl, Die Culturgeschichtsschreibung, Halle, 1878. 14) Bernheim. Geschichtsforschung und Geschichtsphilosophie, Göttingen, 1880 15) Stolikowski, Krytyczny obraz nowszych usiłowań na polu badań historyozoficznych (Biblioteka Warszawska, 1881, Styczeń). 16) Стронинъ, Исторія общественности, СПБ., 1885, стр. 92, sq. 17) Ottokar Lorenz, Die Geschichtswissenschaft, Berlin, 1887. (2 вид. 1892).

    З найновійшої лїтератури поручаємо отсе: Simmel, Die Probleme der Geschichtsphilosophie, 1892. — Bernheim E., Lehrbuch der historischen Methode, знамените, найновійше виданє, Липськ, 1903. — Steffensen K., Zur Philosophie der Geschichte. Mit Vorwort v. R. Eucken, 8. (411 стр.), Basel, 1894. — Rappaport Ch., Zur Charakteristik der Methode und Hauptrichtungen der Philosophie der Geschichte, 8. (106 стр.), Bern, 1896. — Syrkin N., Geschichtsphilosophische Betrachtungen, 8. (140 стр.) Berlin, 1896. — Lorenz, Die materialistische Geschichtsauffassung, 8. (109 стр.) Leipzig, 1897. — Lord Aton, Über das Studium der Geschichte, Übersetzt von F. Imelmann, 8 (44 стр.), Berlin, 1897. — Barth, Die Philosophie der Geschichte als Sociologie, Leipzig, 1897; E. Mayer, Zur Theorie und Methodik der Geschichte, 1902.

    Незвичайно інтересною для пізнаня сучасних течій в історичній науції є голосна полєміка ізза нових ідей нїмецького історика Лямпрехта. Лїтературу сеї полєміки здебільша постараємо ся подати: Lamprecht K., Alte und neue Richtungen in der Geschichtswissenschaft. I. Über geschichtliche Auffassung und geschichtliche Methode. II. Ranke's Ideenlehre und die Jungrankianer. 8. (79 стр.), Berlin, 1896. — Його-ж, Die Entwickelung der deutschen Geschichtswissenschaft vornemlich seit Herder, München, 1898. — Pirenne, Une polémique historique en Allemagne (Revue historique, 1897, т. 64)… і багато иньших, які цїкавий найде в сумлїнній працї д. Собєского (Вацлава), поміщеній в „Ateneum“, 1901, т. I. стр. 38–57 і 481–500. п. з. Z dziejów historyozofii niemieckiej. (Крім того гл. періодичні видавництва як: Die Zukunft, Deutsche Zeitschrift für Geschichtswissenschaft, Historische Zeitschrift і т. д. — Останнє десятилїтє). — С.

  2. Oeuvres complétes de Voltaire, Paris, 1853. III., 1. В його Fragments historiques див. глава десята de la philosophie de l'histoire (Ibid., V., 239 sq.), також la défense de mon oncle (Ibid., V., 99 sq.).
  3. Про се гл. Oeuvres de Voltaire, виданє Beuchot (Paris, 1829), т. XV., préface du nouvel editeur. Cf. Rühs, Entwurf einer Propedeutik des historischen Studiums, Berlin, 1881, стр. 30.
  4. Трачевскій, Современныя задачи историческаго знанія, 1879. Вступительная лекція въ новороссійскомъ университетѣ, стр. 18.
  5. Comte, Cours de philosophie positive, Paris, 1869, IV., 176 177. — Letourneau, La sociologie d'après l'ethnographie. Préface, V.
  6. Laurent, op. cit, XVIII., 74.
  7. Dörgens, Über das Bewegungsgesetz der Geschichte, Leipzig, 1878, стр. 12–13.
  8. Baudrillart, Bodin et son temps, Paris, 1855, Préface, VI. Передовсїм гл. ч. II., гл. II., стр. 145 sq.: Du livres de Bodin sur la méthode historique. Origines du XVI siècle de la philosophie du droit et de la philosophie de l'histoire.
  9. Ibidem, стр. 145.
  10. Повний заголовок книжки такий: Histoire des histoires, avec l'idée de l'histoire accomplie. plus le dessein de l'histoire nouvelle des François, Paris. 1599.
  11. Bossuet, Discours sur l'histoire universelle, в виданю Oeuvres complètes de Bossuet, в Монтобанї 1868 р., т. IX.
  12. Герье, Очеркъ развитія исторической науки, 1866. — Чичеринъ, Исторія политическихь ученій, Москва, 1872, II, 303. — Михайловскій, О Вико и его новой наукѣ (Отеч. Зап. 1872, XI, 86, 88, 96). — Стасюлевичъ, Исторія среднихъ вѣковъ, СПБ. 1863., I. 69. — Його-ж, Опытъ историческаго обзора, стр. 53, 200. — Cf. Стронинъ, Исторія общественности, СПБ., 1885, стр. 92. — Трачевскій, op. cit., стр. 19. — Тут одначе годить ся замітити, що погляд такий зовсім не „зложив ся“ в Росиї… Він можливо принявся там, але зложив ся без всякого сумнїву на Заходї. Ба навіть ще й тепер вважають Віко родоначальником фільософії історії — дуже поважні учені. [Пор. прим. Achille Loria, Die Sociologie, Ihre Aufgabe, ihre Schulen und ihre neusten Forschritte von… Verlag von Gustav Fischer in Jena, 1901. Erster Wortrag, стр. 11. — С.
  13. Giambattista Vico, Scienza nuova dell' origine delle nazioni, 1726. Автор користував ся двома француськими перекладами; один з них видав Мішлє (скорочено), другий без імени перекладчика був видрукований в Парижу 1844 р. (Vico, La science nouvelle). — Про Віко гл.: Ferrari, Vico et l'Italie, Paris, 1839. — Cantoni, Studii critici e comparativi. — Eberty, Zeitschrift für Völkerpsychologie, VI. — Feuerlein, Ueber Vico's Eigenart u. Leistung (Histor. Zeitschr., 1883, I., 46–78). — Werner, Ueber Vico als Geschichtsphilosophen, Wien. 1877. — Giambattista Vico, als Philosoph u. gelehrter Forscher, Wien, 1881. (Про сю книжку гл. статю в Zeitschrift für Philosophie und philos. Kritik, Halle, 1883, LXXXII. Bd.). — Стасюлевичъ, op. cit, стр. 52–147.
  14. Нїмецький переклад Віко, пера Вебера, вийшов у сьвіт аж 1822 р., а француський Мішлє 1827 р.
  15. Ferrari, op. cit., стр. 375.
  16. Baudrillart, Bodin et son temps, Paris, 1853, стр. 160. — Cournot, Considérations sur la marche des idées et de événements dans les temps modernes, Paris, 1872, I., 175. — Espinas, Les societés animales, Paris, 1878, стр. 59.
  17. Rosa говорить, що Віко перший задумав відкрити закони, які кермують історією, 362–363. По Міллю — Віко був „один із мислителїв, який найскорше глядів на наступність історичних подїй, як на предмет твердих законів, та старався відкрити сї закони при помочи аналітичного розслїду історії“. Сістема лоґики, СПБ. 1867., II., 493. — „По думці Віко всесьвітна історія се не історія всіх народів, але наука про загальні закони, які лежать в основі розвою всіх народів“. Стасюлевичъ, 135. — По думцї Вернера — у Віко був лишень „der übergeschichtliche abstracte Standpunkt der Geschichtsbetrachtung: diese ist einfach nur religiös-metaphysische Ideologie, welche die concreten Detail des weltgeschichtlichen Entwickelungsganges nicht zu bewältigen vermag“. стр. 289.
  18. Vico, La science nouvelle, Introduction, CIX, CXII.
  19. Ibidem, 89.
  20. Ibidem, 372 sq.
  21. Бокль, Исторія цивилизаціи въ Англіи, СПБ., 1863, I., 612. — В ориґіналї: Buckle J. H. History of civilisation in England, London, 1857, 1861. Нїмецький переклад зладив Rige, Leipzig, 1860, — польський — Wł. Zawadzki, Historya cywilizacyi w Anglii, Lwów, 1862–1868 [друге виданє вийшло в Варшаві]. Пор. Pawiński A., Kilka slów o Buckle'u, Warszawa. 1869. — Праця Бокля викликала в історично-фільософічних поглядах просто революцію, а її вплив відчуваєть ся ще й сьогоднї. — С.
  22. Herder, Ideen zur Philosophie der Geschichte der Menschheit, Riga und Leipzig, 1785. — Отсе перше історично-фільософічне писаннє, яке рішучо переконало істориків про конечність фільософії в історії. Своїм ідейним богацтвом воно нас просто ослїплює… Воно будить у нас дрімаючі десь у незглубимих челюстях душі думки, велить нам застановляти ся над питанями, на які ми досї не звертали уваги, а які тепер уже нас нїколи не опустять… — Перший том Гердерового писання присьвячений астрономії, ґеольоґії й фізичній ґеоґрафії. Властива фільософія історії містить ся в томі II (і то аж від IX книжки). — С.
  23. Постараємо ся подати тут важнїйшу лїтературу по соціольоґії. Espinas, Des sociétés animales, 1878. — Letourneau, La sociologie d'après l'etnographie, Paris, 1880. — Herbert Spencer, Social statics, London, 1850. Study of Sociology, 1874. The principles of Sociology, London, 1876. Essay on Social Organisation. Знамениті писання Спенсера можна читати в клясичнім перекладї нїмецькім: Die Prinzipien der Sociologie, übersetzt von Vetter B., fortges. v. J. V. Carus. Stuttgardt, 1897. — Einleitung in das Studium der Sociologie. Herausgeg. von Marguardsen, 2 Auflage 2 Th. 8. (264 і 297 стр.) Leipzig, 1896. — Основи соціольоґії мають у перекладї й Поляки (I. K. Potocki): Zasady socyologii, Т. I–II. (стр. 398 + LXXVIII і 299), Warszawa, 1889. Wydawnictwo „Głosu“. — Gumplowicz, Grundriss der Sociologie, Wien, 1885. — Rebsamen J. U., Leitfaden der Gesellschafts- und Verfassungskunde, 6 Aufl. 8. (стр. 206), Frauenfeld, 1894. — Кidd B., Sociale Evolution, übersetzt von Pfleiderer, 8, (стр. 321), Jena 1895. — Grundzüge der Gesellschaftswissenschaft. 14 Aufl. (624 стр.), Berlin, 1895. — Schäffle A., Bau und Leben des socialen Körpers, 2 Aufl. 2 т. 8., Tübingen, 1896. т. I. Allgemeine Sociologie (стр. 571); т. II. Spezielle Sociologie (656 стр.). — Sammlung Gesellschaftswissenschaftlicher Aufsätze, Hrsg. von E. Fuchs, 1–13 Heft. 8. München, 1896. — Huxley T. H., Soziale Essays. Übers. v. A. Tille (310 стр.) Weimar, 1897. — Achille Loria, Die Sociologie, Ihre Aufgabe, ihre Schulen und ihre neuesten Fortschritte (з італїйського переклав Dr. Clemens Heiss.) Jena, 1901. — С.
  24. Comte, Cours de philosophie positive, I., 56 (вид. 2.), також його: Système de politique positive, 1853, т. III., contenant la dynamique sociale on traite géneral du progrès humain (Philosophie de l'histoire). — В. Лесевичъ, Опытъ критическаго изслѣдованія основоначалъ позитивной философіи, СПБ. 1877, стр. 32 sq., 202 sq., 228 sq. — Де-Роберти, Соціологія, СПБ. 1880, стр. 38 sq. — Blondel, Les sciences abstractes et les sciences concrétes (Revue de la philosophie positive, 1882, Janvier–février).
  25. Paulsen, Zeitschrift für Völkerpsychologie, VIII., 464.
  26. Rocholl, op. cit., 376.
  27. Raoul Rosières, Philosophie de l'histoire (Revue politique et littéraire, 1882, Nr. 5., стр. 141).
  28. Rougemont, II., 607. — Renouvier, Introduction à la philosophie analytique de l'histoire, 694. — Etienne, La positivisme dans l'histoire (Revue des deux mondes, 15 mars, 1868, стр. 375). — Carrau, Le philosophie de l'histoire et la loi du progrès d'après les récents travaux (Ibid., 1. oct. 1875, стр. 578).
  29. A. Comte. Système de politique positive, Paris, 1853, III, 70. 71 sq.
  30. Altmeyer, Cours de philosophie de l'histoire, Bruxelles, 1840, стр. 12–13.
  31. Wronski, Philosophie absolue de l'histoire, Paris, 1852, I. avis, I. Cf. 19.
  32. Iselin, Ueber die Geschichte der Menschheit, Basel, 1786, I., 3. — Wegelin, Plan raisonné d'une histoire universelle (Mémoires de l'academie royale de Berlin, 1770, стр. 493).
  33. Hegel, Philosophie der Geschichte (Werke, 1870, IX, 12).
  34. Görres, Ueber Grundlage, Gliederung und Zeitfolge der Weltgeschichte, стр. 56 (вид. з р. 1880).
  35. Jenisch, Universalhistorischer Ueberblick der Entwickelung des Menschengeschlechtes. Eine Philosophie der Culturgeschichte, Berlin, 1801, I, 31.
  36. Krause, Die reine d. i. allgemeine, 1843. Перших трийцять сторін.
  37. Hermann, Prolegemena zur Philosophie der Geschichte, Leipzig, 1849. стр. 81 sq. Cf. його-ж Philosophie der Geschichte, Leipzig 1870, стр. 647.
  38. Lasaulx, Neuer Versuch einer alten auf die Wahrheit der Thatsachen gegründeten Philosophie der Geschichte, München, 1856, стр. 11.
  39. Bunsen, Gott in der Geschichte, Leipzig, I., 17, 18, 23 sq.
  40. Dörgens, Über das Bewegungsgesetz der Geschichte, Leipzig, 1878, — Vorwort, V.
  41. Критика на перше виданє працї д. Карєєва з р. 1883. На заміти своїх критиків відповів ш. учений брошурою під заг. „Моимъ критикамъ. Защита книги Основные вопросы фильософіи исторіи“. Варшава, 1884.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Австрії.


  • Робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1925 року.
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1931 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.