Як жило славне запорожське низове військо (1912)
| Як жило славне запорожське низове військо Катеринослав: Товариство «Просвіта», 1912 |
|
 |
Д. І. Яворницький.
| ЯК | ЖИЛО |
|
| СЛАВНЕ | ЗАПОРОЖСЬКЕ | |
|
|
НИЗОВЕ ВІЙСЬКО. | |
._%D0%9E%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82_2.svg)
КАТЕРИНОСЛАВ.
1912.
Хто з нас не чув про славне запорожське низове козацтво? Хто не зачитувавсь невмирущим твором невмирущого поета Гоголя „Тарасъ Бульба“? Хто не заносивсь думками на шумні Дніпрові пороги, або ж не бажав побачити місця славноі запорожськоі Січі?
От же ж чи багато з нас знайдетця таких, які добре і гаразд знають, як то воно жило теє преславне запорожське низове козацтво, чим воно було міцне і дуже, як воно побивало своіх близьких і далеких ворогів і через що воно так припало і до души і до серця нашого.
Про це я й хочу розсказати де-що.
Почнемо з того, де жило теє славне запорожське низове козацтво; далі, як саме жило і яку спадщину воно лишило нам після себе.
Запорожці осягали велику краіну землі: усю теперешню Катеринославщину з Ростовською і Таганрогською округою, частину Херсонщини, аж по річку Буг, частину Тавріі, де тепер Дніпровський повіт, з городом Олешками, і частину Харьківщини, де Ізюмський повіт з містечком Барвінкова-Стінка.
Уся ця округа, 600 верстов удовш, 350–400 завшир, поділялась у запорожців спершу на вісім паланок, себ-то повітів, або станиць: Орельську, Протовчанську, Самарську, Калміуську, Прогноінську, Кодацьку, Ингульську, Бугогардовську. Перед кінцем XVIII століття зъявились ще дві паланки — Личківська і Барвінково-Стінкова.
Паланка слово не наше: з турецькоі на украінську мову — фортець, чи хоч кріпость.
Осередком кожноі паланки був який-небудь город, або ж село, наприклад, Самарь, Кодак, Личково, або инчій.
В кожній паланці пробувала запорожська старшина-полковник, писарь, підписарій, шапарь, або ж скарбничій, контаржиста, се-б то той, що оглядав на базарах терези, щоб вони вірні були. Уся ця старшина жила звичайно без жінок. За те просте козацтво в паланках жило з жінками і звалося посполітими, зімовчаками, гніздюками, глузливо гречкосіями, пічкурами, баболюбами.
По всіх паланках геть скрізь розкидані були села, зімовники, чи хоч хутори, і так звані бурдюги, се-б то окремні землянки, де жили зовсім одинокі, певно проміж небом та землею, козаки, найчастіще обшитовані, чи хоч „одставні“ запорожці — січовики.
Усі своі землі запорожці завжди звали вольностями і всі користувались ними спільне через поділи. Поділ землі проміж усім козацтвом робився завжди першого січня, нового року, по так званих лясах, чи хоч жеребках (німецьке слово Loos — жеребок). Першого січня і просте козацтво, і вся старшина військова звичайно збірались у Січ на велику раду; там військовий писарь, ще заздалегідь росписавши усі вольности запорожські по лясах на кожну паланку, виходив на січовий майдан, клав у шапку усі жеребки, трусив іі довго на всі боки у руках і після того казав писарчукам витягати із шапки по жеребку і тут же записувати, кому, де і яка упадала земля. Тим і кінчався увесь поділ військовоі землі. Тут ні лайки, ні суперечки ніколи не було, бо який кому упав на землю жеребок, там він і сідав і до нового року іі обробляв.
Таке було у запорожців паланкове життя.
Але найголовнішим осередком усього Запорожжа завжди була так звана Січ, себ-то столиця, або козацьке гніздо. Слово „Січ“ одного коріня, як і російське слово „засѣка“. Здаєтця, запорожці спершу, ніж вибрати собі житло, вичищали, чи хоч „висікали“ де-нибудь серед лісу містину і тоді уже на тій містині будували собі церкву, куріні, башти і все инче, що треба було для життя.
Усіх Січей за всі часи історичного життя запорожського було пьять: Микитинська, Чортомлицька, Камьянська, Олешківська і Підпіленська, або Нова Січ.
На острові Великій Хортиці ніколи Січі не було, через те нічого про неі і казать.
Січі заступали одна одну і переносились з одного місця на друге або через те, що в Запорожжі траплялась так звана нагла смерть, себ-то чума, од якоі через Січ живим людям не було ні проходу, ні проізду ніде; або ж через те, що місце, де сиділи Січею козаки, було дуже високе, одкрите, де-небудь коло правого берега Дніпра, звідкіля видко було усе, що робили запорожці татарам, які сиділи на лівому боці Дніпра.
Кожна Січ звичайно будувалась так, що в ній було передмісття, гассан-базар, або крам-базар, і кріпость, або ж замок. У кріпості була церква, завжди на імня Покрови пресвятоі Богородиці, і опріч церкви тридцять вісім курінів, або великих казарм, де містилось козацтво січове.Хоча назвище куріня вийшло од слова „курити“, се-б-то „диміти“ і певно нагадує собою російське слово „курная изба“, а проте запорожський курінь XVIII століття зовсім не був „курная изба“. Це був рубляний із товстого дерева будинок, 44 аршини завдовш, 8 аршин завшир, з мережаними одвірками та помальованими лутками, як те можна було бачити кілька років тому назад у дворі однієі обивательки містечка Никополя, Катеринославського повіту, де була в XVII столітті Микитинська Січ.
Старшина в Січі була така: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писарь, військовий осаула, далі 38 курінних отаманів, за ними хорунжий, бунчужний, перначний, довбиш, пушкарь, гармаш і инчі. Усіх з початку життя запорожського казацтва було 49, а потім того 149 чоловік.
Уся ця старшина завжди вибіралась що-року, першого січня, починаючи з кошового і кінчаючи останнім чином. Кожний із старшин ходив звичайно тільки один рік, після чого козацтво або лишало його на тому ж таки уряді, або ж скидало геть. Треба було мати дуже велику славу проміж усім козацтвом, щоб воно лишало якого із старшини на прежньому уряді. Такими були у запорожців, наприклад, кошові отамани Іван Сірко та Петро Калнишевський, військові судді Семен Яремович та Микола Тимофійович (він же Касап) та військовий писарь Іван Глоба, які кілька років підряд виконували своі обовъязки запорожських старшин.
Хоча вибори січовоі старшини у запорожців робились у той же день, коли бував і поділ усієі військовоі землі, а проте при поділі землі ніколи не було в Січі того, що робилось при виборах старшини. Коли товариство одразу не спинялось, кого саме вибірати за старшину, і одна сторона починала вигукувати одного козака, а друга другого, тоді супротивники часто доходили до такого запалу, що кидались один на одного і учиняли великі шкоди друг другу, таксамо, як теє бувало колись-то у вільних, вічових городах північноі Русі, Новгороді та Пскові. Тоді супроти забіяк виступали старі, поважні діди — січовики і то словом, то бичами урозумляли бунтарів. Після того виводили обраного усім товариством за кошового отамана і становили його перед усіма насеред майдану. Вибраний, по старовинному звичаю, тричі одмовлявся од великоі чести, яку йому виявляли козаки, і тільки після третього разу брав кошовську булаву у руки і низенько уклонявся усьому товариству на всі на чотирі вітри. За кошовим таким же порядком вибірали військового суддю, писаря, осаулу і инчі чини. Після обрання усієі старшини звичайно була велика і бучна гульня, з кобзарями, бандуристами та лірниками, з скоками, та вибриками та вигуками, геть скрізь по всій запорожській Січі.
Усього люду в Січі було 10,000 — 12,000 війська, а по всій краіні запорожській, перед скасуванням Січі, близько 100,000 чоловік.
В Січі козацтво жило без жінок і звалось лицарством. Воно знало тільки одну війну і завжди ладне було повстати супроти першого ворога, хто б він не був і де б він не зъявлявсь.
Складалось те лицарство запорожське із ріжного люду, а із украінців найбільш усього. Такечки в Запорожжі були — украінці, росіяне, ляхи, галичане, татари, турки, англики, гишпанці, волохи, італьянці, жиди, вірмени, греки і инчі. Кожний, хто вступив в Січ, коли не був православним, мусив хреститись, потім того, як що не знав украінськоі мови, повинен був навчитись іі; далі мусив вивчити усі козацькі справи, кріпко держати старовинні козацькі звичаі і слухатись старшин.
Із чужоземців, які пробували в Запорожжі і зостались відомі історіі, найславетніші були: Мартос, гишпанський гранд, чи хоч великий пан, який зъявивсь в Січі ще в XVII столітті; далі англик Рондо, який лишив після себе дуже цікаві записи про життя запорожців в XVIII столітті; астроном Ейлерс, турок Махмет, він же в православній вірі чернець Памва, великий богомолець і прозірливець, до якого приіздили з ріжними питаннями люде із далеких кутків Запорожжа та Украіни; хрещений жид Коваль, потім священик Ковалевський, церковний красномовець, добрий читака і співака.
Не вважаючи на очевисту і дійсну різноманітность укладу усього запорожського низового війська, воно усе ж таки являло із себе одну цілу і нероздільну громаду, дякуючи найголовнійшим основам, на яких завжди держався уклад того війська.
Ці основи — воля, рівноправство, товариство, громада, визволення із бусурменського полону невольників-христіян, охорона немочних, се-б то жіноцтва, старих людей і малих дітей.
По свойому укладу уся запорожська громада була таким же на півдні Русі народоправством, яке було ранійш того на півночі, в Пскові та Новгороді, тільки в далеко ширших межах і в ближчі до нас часи. Те, що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні, в Запорожжі: і вічовий дзвін і литаври своіми згуками скликали увесь люд, усякоі статі і всякоі змоги, на майдан за-для рішення найголовніщих питаннів краіни на зразок того, як вершать за наші часи усі своі справи вільні громадяне швейцарських кантонів, або ж сполучених американських штатів.
Очевистим виразом цієі громади була рада, се-б то військовий совіт, військове народне віче. На тій раді мало право бути усе, без виключки, козацтво, починаючи з військовоі старшини і кінчаючи сіромашнею, чи хоч простолюдством. Там усі були рівні: кожний мав однаковий з другим голос, кожний міг одвертати думки та заходи другого і на-томіст виставляти своі власні думки та заходи; а про те коли громада нарешті повершала що-небудь на раді, то те було і свято і обовъязково для всіх без виключок.
Таке рівноправство панувало в Запорожжі не тільки в військових радах, панувало воно в обранні старшини, в управах в Січі, паланках, курінях, школах, навіть в трапезах по куренях.
Таким порядком запорожська громада в свойому политичному укладі доходила до певного ідеалу рівноправства, якого не бачили люде не класичного миру (Спарти та Афин), ні люде середніх і новіх віків. В Запорожжі ні значний рід, ні старшинство років, ні багацтво не мали ніякоі ваги; тільки вдача кожного чоловіка, се-б то розум, одвага, знання, спритність, розсудливість — це все і тільки це звертало на себе увагу козацтва і висовувало чоловіка уперед цілого стада.
До певного свойого розвітку запорожська громада дійшла в XVI і найбільш в XVII столітті, але на протязі XVIII століття вона почала потроху обмежуватись російським державством і нарешті в 1775 році трагично скінчила своє политичне життя.
Які ж були воєнні засоби у запорожського козацтва, що давали йому і міць, і славу і розносили його імня по всьому світу?
Воєнні засоби у запорожців, се-б то військова гармата, піхота і флот, були великі, особливо перша.
Гармати здобували запорожці на Украіні, в городі Глухові, далі в Польщі, Турещині і Росіі, робили теж і в самій Січі, так звані ковані гармати. Запорожці перші постановили своі гармати, заміст важких возів, на легкі лафети і тим, як про те каже історик Всеволод Каховський, зробили цілу епоху в воєнній справі.
Піхота запорожська уміла мистецьки робити так званий табор, чи хоч вагенбург. Коли запорожці, в хвилину несподіваного ворожого натиску, устигали замкнутись у табор, се-б то в середину великого круга із кріпких возів, поставляних колесо до колеса і скованих залізними цепами один до другого, тоді вони сиділи там немов в неприступному замчищі і палили звідтіля на всі на чотирі вітри, не підпускаючи до себе близько своіх ворогів.
Запорожські могильники, се-б то, потеперешньому кажучи, сапьори, теж були незрівняні. Земляні фортеці іх і теперечки чисто таки дивують спеціялистів воєнноі справи. Відомий знавець воєнних справ, генерал М. І. Драгомиров, дивлячись на останки запорожських земляних окопів, доводив, що запорожське низове козацтво у цій справі попередило усіх воєнних інженірів віка французського короля Людовика XIV. Та воно й не диво, доводив той же генерал Драгомиров, бо коли дати волю творчісти у цьому ділі громаді, то вона краще причалитця до місця, ніж кожний поодинці, хоча б і спеціялиста воєнноі інженірноі справи.
Не с-так високо, як військова гармата та піхота, стояв у запорожців флот. Запорожці плавали по Дніпру та по Чорному морі на своіх довгих, з веслами та парусами, чайках. Великих суден вони зовсім не знали, як ото, наприклад, турецькі кгадрікгі, або каторги, і правити ними зовсім не вміли. Зате вони сміливо випливали на своіх чайках далеко у Чорне море, сміливо нападали на великі турецькі кгадрікги і добре справлялись з ними. Оточивши на легких і жвавих чайках важкі і неповоротні кгадрікги, пловці счіплялись з ними залізними крючками, мерщій притягали іх до себе, потім духом кидались у середину кгадрікг, рубали, хто чим попав, турецьких пловців, хапали у руки усяке добро, далі швидко запалювали кгадрікги огнем і пускали іх у море, на дно, після чого слободно пробірались у самий Стамбул і „давали нюхати козацького пороху самому султанові під самий ніс“.
Не було на світі тієі зброі, якоі б не знали запорожці: арабські ядамашки, се-б клинки дамаськоі сталі, турецькі янчарки, або яничарські шаблі, гишпанські пістолі, капказські ятагани, усякі мушкети, французькі тромблони — усе те і инче знали запорожці, дуже кохались в тому і давали великі гроші за те. Добра шабля коштувала запорожцеві і добрі гроші: не меньч 8 карбованців штука. Це певне великі для тих часів гроші, коли ми скажемо, що пара добрих волів коштувала у запорожців тодіж таки три карбованця грошей.
Але не однією тільки зброєю могутні були запорожці. Вони міцні були ще й через те, що кріпко вірили у Бога, надміру любили святе писання і дуже поважали духовничий чин. Один столітній дід запорожського роду казав про запорожців так, що хто не був запорожцем, то той не вмів і Богові молитись гаразд. І справді, з молитвою до Бога запорожці виступали у похід, на війну, з молитвою повертались вони і з походу; прибувши в Січ, завжди „воздавали хвалу Богові молебнымъ пѣніемъ и веселою арматною стрельбою“. Перед тим, як виступати супроти ворога у похід, запорожці часто засилали своіх оповістників скрізь по селах та по городах, і ті скликали православний люд на війну супроти ляха-католика, або ж турка-бусурмена боронити святу православну віру святий божий хрест. „Хто хоче, щоб його за віру христіянську посадили на палю, хто хоче, щоб його четвертували, колесовали, хто ладен перетерпіти усякі муки за святий хрест, хто не боітця смерти — приставай до нас. Нетреба лякатись смерти: іі не встережешся. Таке козаче життя“.
Кріпкі були запорожці ще й через ті закони, якими судили у них. „У запорожців, каже іх древній літописець, за одно путо вішали на дерево“ (як хто украде путо). І справді, ворюгам, злодіям, зрадникам, гвалтовникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаі, не було у запорожців помилування: таких приковували на цеп до військовоі гармати, били серед площі, коло стовпа, дубовими кіями, вішали на шибениці, садовили на гострі палі, перебивали руки, або ноги і завдавали инчі кари. Через те-то хоча в Запорожже сходились люде ледве не з усього світу, але там така була чесність, що коли хто із чужих, або хоч із своіх людей загубе инколи гамана з грішми, або що инче, дуже коштовне, він зоставався спокійний, бо хто тільки найде загубляне, зразу приносе свою нахідку на січову площу і объявляє усій громаді.
На які ж кошти жило запорожське низове військо?Кошти у запорожців були великі. Спершу всього жаловання од російських царів, звичайно 6,660 карбованців на все січове військо на рік; далі податки од кожного диму, се-б то од кожноі хати в селах та зімовниках по карбованцю од диму; потім того прибутки од усіх крамарів за право продажу в Запорожжі усякого краму та бакаліі, а найбільш од продажу горілки, „доброі“ (60 карбованців куфа) „оковитоі“ (37 карбованців куфа) і „красноі“ (15 карбованців куфа). Опріч того великі здобичі од війни і добрі збори за переправи усяких ватаг через річки в Запорожжі, так зване „мостове“. В 1688 році запорожці узяли того „мостового“ на одному Переволочанському перевозі 13000 карбованців за рік.
Торг у запорожців був теж і великий і дуже прибутний для них — з росіянами, украінцями, ляхами, волохами, турками, татарами, греками, вірменами, італьянцями. Усю весну і все літо прибували до Січі великі судна з ріжним крамом то з Турціі та Греціі, то з Італіі, Волощини та инчих земель.
Через запорожські вольності тягнулись два великі одвічні шляхи — із глибині Росіі Муравський і од столиці Польщи Чорний шлях; обидва шляхи йшли, не минаючи Запорожжа до Перекопу і далі у Крим. Опріч сухопутних шляхів через Запорожже проходила велика водяна дорога по річці Дніпру, потім по Дніпровому лиману і далі Чорним морем та Боспором у Царьград. Усе, що було найкращого і найдорогшого у східних краях, усе те йшло через Запорожже і несло укупі з собою і моральну і матеріальну культуру, яка тільки вона тоді була.
Скотарство у запорожців велось теж і дуже широко і дуже прибутно для них. Та воно й не дивно те, бо де ж у світі були такі степи, як у Запорожжі? Там трави такі високі були, що із-за них не видко було і волів з рогами і іздця на коні верхи. Тому ж то і не диво, що на запорожських степах із-прежда віків пасся так званий сірий, або черкаський товар, мнясо якого уважалось за найкраще скрізь і йшло не тільки в Московію, але геть далі і за межу іі. Роги, які теперечки знаходятця инколи в степу од колишніх запорожських биків — це роги не товару, а чисто якихся велетнів степових.
Як славився скрізь по світові запорожський товар, так само славились і запорожські коні скрізь. Не треба забувати того, що запорожці були всесвітні вояки, а для вояки та ще такого, який гарцював завжди в степу, потрібний був і добрий кінь. Найдорогший кінь вважався у запорожців жеребець вороно-строкатоі масті, під кошового отамана; він коштував 40 карбованців грошей, велика сума для того часу. Англик Клавдіус Рондо, що жив кілька років проміж запорожцями, каже, що кожний козак мав у себе 10, або й 20 штук коней. У козацькоі старшини коней була ціла сила. Кошовий Калнишевський продав якось-то одразу 14000 голов коней; у полковника Колпака татари, наскочивши на його зімовник, захопили 7000 голов коней. Запорожські коні були у великій славі в східній і західній Європі: іх охоче купляли ляхи, росіяне, татари, турки; навіть закордонні ремонтьори приіздили в Запорожже і купляли там коней. Російським царевичам, наприклад Павлу Петровичу і инчим, ні які так не подобались коні, як запорожські. Російські сенатори теж знали смак в запорожських конях. Через те запорожські посланці, живучи якось-то дуже довго в російській столиці і довго клопочучись там перед сенатом про ріжні своі справи, писали листа в Січ: „Дуже просимо вашу вельможність (кошового отамана) і військову старшину прислати господину N (сенатору) пару цугових, або одного верхового огиря, „авось“ вони швидче наше діло до сенату довезуть“.
А що сказати про рибальство у запорожців? Один історик сказав про це так: „козак коли не воює, то він табунщик, скотарь, а найбільш рибалка“. Рибальство і годувало запорожців і давало ім великий прибуток. Ото ж через те у запорожців казали не ловити рибу, а добуватись.
Дніпровий, Дністровий,
Обидва лимани,
Із них добувались,
Справлялись жупани.
В кінці XVIII століття цариця Катерина II одрядила в Запорожже ученого академисту Василя Зуєва, щоб він додивився до всіх здобутків козацьких і потім того списав те все на папері. Зуєв досконательно все розглядів і надрукував в „Мѣсяцесловѣ“ вартий великоі уваги доклад „О бывшихъ промыслахъ запорожскихъ козаковъ“. Він розповідає, як те все робилось у запорожців, як вони здобували рибу і яку саме рибу, як іі розбирали, яким користувались знаряддям, як іі въялили, як сушили, куди збували, по чому продавали і яку суму грошей за те брали. Зуєв дуже дивуєтця, як теє рибальство широко розвинуто було у запорожців.
На широких і вільних степах запорожських паслись неоглядні отари овець, так званоі волошськоі породи, і чунчуків, татарськоі, під доглядом личманів, байбарів та чабанів та під охороною на диво лютих і величенних собак, вівчарок. „Вівці мають (запорожці) дуже рославі, шерсть з них здіймають один раз і продають у Польщу“, каже сучасник запорожського життя XVIII століття.
По зелених гаях, по розлогих балках та вибалках, по низьких чагарах, по густих лісах та квітнучих долинах чимало було у запорожців усяких пасік, де сиділи найбільш старі, обшитовані, чи хоч одставні, запорожці. В так званому Чорному лісі, далі по річках Дніпру, Інгулу та Громокліі запорожці, як свідчать іх перші історики, здобували „изрядное количество меду“. Бжільництво у запорожців вважалось завжди за найпочесніще діло. „Бжола не на себе робе, а на Бога і на чоловіка. Через те вона Божа мушка, а пасішник, то угодний Богові чоловік“. Виставляючи на провесні бжолу у пасіці, старий запорожець-пасішник побожно вичитував на всякі случаі молитви: на посаду бжоли, на розплод, на годівлю іі, на одворот од чужоі. Од бжоли для запорожця була трояка користь: „Віск на свічу, сцільник на іжу, а мед на пиття“. Опріч того пасіка часто правила старому запорожцеві за манастирь. Після буйного та гучного життя в Січі козак часто йшов під старість або в манастирь, або ж у пасіку. Живучи в тиші та самотині, він кріпко держав там пости, „не творив праздних словес“ и гаряче, у день і в ніч, молився Богові. Тамечки, у пасіці, він і доживав свойого віку, тамечки і оддавав Богові свою душу.
Помиляютця ті, що кажуть, буцім-то запорожці не любили обробляти землі, а більш того або воювали, або ж зовсім нічого не робили і тільки гуляли та музики за собою водили в Січі. Як що це й було, то було тільки спочатку іх історичного життя, коли вони одно тільки знали, що бились то з турками та татарами, то з ляхами та волохами. Але уже з кінця XVII і на протязі усього XVIII століття, коли запорожці твердо осілись на своій землі і позаводили по своіх паланках геть скрізь села, хутори та бурдюги, тоді у них почалась дружна і спільня робота плугами по всіх степах. Про це пільнували у них так звані зімовчаки, або гречкосіі, які жили скрізь по паланках, близько балок, лиманів, озер та степових річок. Обробляючи своі степи, запорожці укупі з тим не забували прохати „хлібного жаловання“ у польских королів, а потім у московських царів. І ім часто присилали царі „презенти“ в Січ — „зелье (се б то порох), денежное и хлѣбное жалованье“ яке йшло на військо січове.
От же яке найцікавіше питання у справах запорожських, так це питання про письменство у них. Виявляєтця, що у запорожців дуже високо стояло письменство. Ми маємо документи архиву запорожського 1763 і 1779 років, із яких видко, що на сотню козаків у куріні тільки меньча половина із усієі сотні була неписьменна, а більша — письменна: наприклад, із ста чоловік у куріні 47 неписьменних, а 53 письменних, або ж із ста чоловік 40 неписьменних, а 60 письменних. І це тоді, коли російський сенатор князь Долгорукий був неписьменний і заміст нього підписувавсь „господинъ Мельницкій“.
Чим же це можна пояснить?
Спершу всього укладом запорожського низового війська: запорожці — це на наших степах не що, як тіж американьці, або ж, коли можна так висловитись, зібрання людськоі енергіі, бо в Запорожже багато йшло такого люду, який стояв вище звичайного табуну людського, який багато бачив світу, бував, як там кажуть, і в Луцях, і в Струцях, і в Лисявках, і в Борисявках. Друге тим, що в Запорожжі було чимало шкіл. А самі школи були такі: січова, найвища школа, де вчили і великих, і малих школярів киівські ченці, усі з вищою освітою і всі доброго життя і високого розуму; потім того школи манастирьські, при Самарському і Нехворощанському манастирях, де вчили теж ченці і звідкіля виходили священики на запорожські села в паланках; нарешті школи церковно-парахвіяльні, які будувались при кожній церкві в паланках. У запорожців був такий звичай, що коли вони мали де в селі будувати церкву, то без шпиталю та без школи не будували іі.
Про своі школи запорожці дуже пільнували і клопотались. Якось-то проміж січовими школярами почалась велика хвороба. Запорожці визвали із Киіва лікаря, німця Юста, і привезли його на Січ оглядіти школу. Лікарь Юст, оглядівши школу, сказав кошовому отаману, що учнів в Січі дуже багато, а школа для такоі сили учнів невелика, і радив вивести учнів в луги, школу добре обризкати і поширити і тоді уже учити знов.
Що запорожці були не аби-які письменники, це видко із тих слів та оборотів, які можна вичитати у іх листах. Вони писали так; „Респонс (заміст одповіт), Евксинопонт (Чорне море), недишкреція (беззаконня), упасти в канікулу, се-б то упасти в скаженину (canis — собака); такечки ото вони виписували гетьманові Івану Самойловичу, якого не поважали за те, що він „підлисикувався“ завжди до Москви: „Ми здалека усмотріли перспективою свойого ума, куди ти херхелюєш“. Гетьмана Мазепу вони взивали „хитрий лис і Махіавель“.
Те слово, яке написав і вичитав запорожський писарь Іван Чугуєвець (по другим Іван Глоба), 1762 року, на вшестя цариці Катерини II, облетіло усю Європу, було переведено на німецьку і инчі мови і тепер дивує нас своєю глибиньою, силою і красою.
„Вся премудростію, силою, славою и благостію своею сотворивый Господь, вѣчно и непоколебимо узаконилъ рѣкамъ вѣдать свой югъ, магниту сѣверъ, тучѣ востокъ, солнцу западъ, намъ же человѣкамъ учрежденную надъ собою власть“… и далі.
Опріч того у запорожців були своі архиви, ревизіонні записи, походні щоденники, де вони щодня записували, куди йшло із Січі походом іх військо, де воно ночувало, кого стрівало, з ким билось, кого захопило в полон, як повернулось додому і таке инче. Але те все ховалось од чужих людей і звалось секретами війська запорожського низового.
._%D0%9E%D1%80%D0%BD%D0%B0%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82_1.svg)
Видання товариства „ПРОСВІТА“ у Катеринославі.
№ 1.
Видано з фонду імени М. Дмитрієва.
Ціна 8 коп.
ПРОДАЄТСЯ:
У Киіві в книгарнях: „Літерат.-Наук. Вістника“, В.-Володимирська, 28; Українській Книгарні“, Безаковська, 8; Книг. „Час“, Театральна площадь, 1;
У Харькові: в „Укр. Книг.“, Рибна, 25;
У Катеринославі: в Книгарні М. Лозинськоі. Проспект, д. Вебера, і по всіх украінськіх книгарнях в Одесі, Полтаві, Житомирі, Елисаветі, Умані та инчіх.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|