Твори Григория Квітки-Основяненка/I/Конотопська відьма

by Григорий Квітка-Основяненко

◀ Добре роби, добре і буде

Твори Том перший Григорий Квітка-Основяненко Конотопська відьма

От тобі і скарб ▶

• Цей текст написаний желехівкою. • Інші версії цієї роботи див. Конотопська відьма

Львів: Товариство «Просьвіта», 1911

V.

КОНОТОПСЬКА ВІДЬМА.

(Присьвячує ся Михайлу Якимовичу Бедразї.)

 

 

I.

 

Смутний і невеселий сидїв собі на лавцї у новій сьвітлицї, що́ відгородив від противної хати, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрйоха. Хоч парень собі і чепурний був, а тут і у недїленьку сьвяту не брав білої сорочки, та й — прощайте у сїм слові — китаєвих, синїх штанів на ніч не знимав, так сердека у них і ночував, рад-рад що за північ допхав ся до дому; а там чи заснув чи нї, вже його, ще сонце не сходило, збудили. Зараз схопивсь, випозїхав ся, вичухав ся, помоливсь Богу, нюхнув разів тричи кріпкої роменської кабаки, прослухав що́ йому читали, дав порядок і, зоставшись сам у сьвітлицї, сїв на лавцї. Голова йому нечесана, чуб не підголений, пика невмита, очи заспані, уси розкудовчані, сорочка розхрістана; край його на столї люлька і гаманець, каламар, гребінець і повна карватка ще торішньої дулївки, що́ ще з вечера наточила йому Пазька у пляшку, а він, хоч і насипав у карватку, щоб то, знаєте, з журби випити, та як зажуривсь знова, та й забув, так і лїг та й заснув; та й тепер, уставши, не дуже на тую дулївку квапив ся, бо ще нове лихо зовсїм його скрутило і він і сам себе з журби не тямив.

Яке-ж то там йому лихо зіклало ся і від чого така журба його узяла? Але! тривайте лишень, я вам усе роскажу: і відкіля він так пізно приїхав, і зачим не дали йому добре й виспатись. Ось кете лишень кабаки, в кого міцнїйша, та й слухайте.

Пан сотник Уласович був чесного і важного роду. Таки хто скільки нї зазна, то сотенною старшиною усе були Забрйохи; а дїди і прадїди Микитові усе були у славному сотенному містечкові Конотопі сотниками, так від отця до сина так сотенство і переходило. От як і старий Улас Забрйоха, таки сотник конотопський, як помер — і що́ то жалковало за ним козацтво! та таки і усї люде, і старе і мале, усї плакали. А як ховали, так труну його несли через усе село на руках, мов дїтського батька, та биля церкви й поховали, і добре на усїх обідах помянули. Як же відпили сорочини і громада зібрала ся на пораду, кого начинити сотником, то усї у-в один голос так і гукнули: »А кому-ж буть? Уласовичу, Забрйошенку; якого нам лучшого ськати?« Оттак-то і настановили його сотником і став він із Забрйошенка вже й сам Забрйоха.

От він, поховавши батька, сюди-туди оглядївсь, аж вже йому годів двадцять цять; нїгде дїтись, треба женити ся, треба дївки ськати. Батько бо його, старий Улас, був собі скупенький, і коли було Микита, як озьме його за серце, стане батька прохати, щоб його оженив, то старий насупить брови, зирне на нього сторч, та й скаже: »Нехай лишень вияснить ся, бач нахмарило. Який тепер сякий-такий син женить ся? Бач, хлїб дорогий, по пять алтин мішок, та й тїсно нам буде, як тобі жінку озьмемо: тільки і є, що хата з кімнатою, та через сїни противна хата, та й годї; де менї вас містити з дїтворою, що́ вже знаю, що так і обсипле. Нехай лишень опісля подумаємо.« То було Микита почухаєть-ся та з тим облизнем і пійде. Тепер же, як старий вмер, йому своя воля. Зараз узявши противну хату перегородив, от йому є й сьвітлиця, є й простор. Далї став дївки ськати, і сїв думати. Вже на яку-то він не думав? Перш би то так, що й де! зараз на чернїгівську протопопівну закинув, та й сам злякавсь від нерівнї: одної одежі на два вози не вбереш, а намиста, кажуть, мірками батько відсипле; та таки і нїчого, там і богослови їли печені гарбузи, так нашому братчику нїчого туди квапитись. От він і спустивсь низче; перебирав, перебирав, думав, думав… далї як сплесне у долошки, як загомонить сам собі у хатї: »отсе так, отсе моя! хлопче, сїдлай мерщій коня!« Чи зібравсь чи нї, мерщій наш Уласович сїв на коня, і як затупотїв, так тільки що оком його заздриш.

Куди-ж то він так потяг прудко? Еге! колись-то, десь-то на ярмарку бачив він хорунжівну Олену, от що́ на сухій балцї хутір, прозиваєть-ся Безверхий. Він дивлячись тогдї дуже дивовав ся, що дївчинка й молоденька, а купує борошна багацько; а як став розпитовати людей, так йому й росказали, що у неї нема нї батька нї матери, а тільки самий брат, що вона хазяйка невсипуща, сама і коло коров, сама і у полї при косарях і при женцях, а зимою у винницї сама догляда і се борошно скупує на винницю. Брат її хорунженко, хоч парень і молодий, та не хоче женитись, а дума у ченцї, бо як був недуж, так обіщавсь: »коли,« каже, »видужаю, то пійду у ченцї, віддавши сестру за-між.« От і видужав, і дожида доброго чоловіка, щоб йому і господарство і сестру віддати, і вже нї до чого йому дїла нема, усе тільки книжки чита, а Олена за нього усюди по господарству поворочуєть-ся.

Оттуди-то потяг наш пан сотник Забрйоха. Не взяв же його й чорт на вигадки! Чує кітка, де сало лежить: одно те, що дївка здорова, молода, огрядна, чорнобрива, повновида, а худоби-худоби — так батечки! свій хутір, лїсок, винничка, млинок, вітрячок, а скотини та овечок так нїчого й казати! І усе то їй достаєть-ся. Затим-то так наш Уласович і поспіша, що й коневі не дасть здихнути і сам, не обідавши, тридцять семисотних верст, іще з гоном, не спочиваючи переїхав і як добіг до того Безверхого хутора і устав з коня биля хорунженкової хати, так так і хитаєть-ся мов пяний, а я-ж кажу, що він і не обідав нїгде.

Поздоровкавшись з паном хорунженком і посїдавши у хатї, от наші і розговорились промеж себе і признались, що ще й батьки їх промеж себе дружили, то і їм треба не цуратись один другого. Далї хорунженко питав пана сотника, що куди його Бог несе і зачим? Зараз наш Уласович і став брехати, бо старі люде кажуть: тільки що ще задумаєш свататись, то й станеш зараз брехати, і що без брехнї нї-жоден чоловік не сватав ся. Отже-ж то сотник і каже, що буцїм-то йому треба брагу для волів наняти на зиму (а ще де та й зима? іще тільки петрівка ійде), так він почув, що у пана хорунженка у винницї барда добра і добре скотини доглядають, приїхав наняти і сторжитись.

— Не знаю я сього дїла і нї в ві-що не мішаюсь, про те сестра зна, сказав йому на одвіт пан хорунженко.

»А де-ж Йосиповна Олена? Може б бува її покликали, то ми з нею і скінчаємо дїло,« казав Забрйоха.

— Але! сестра у полї, поїхали там трошки просця посїяти, так вона догляда, бо вже без неї нїхто нїчого не тямить зробити. А ви, Уласович, не скучайте, вона над вечір і буде. Поки вона вернеть-ся — дївко! а вточи лиш сливянки! — то ми по кухличку, по другому випємо. Та вже ви у нас, пане сотнику, і заночуєте, бо вже нерано, сказав хорунженко.

»Панська воля!« одвіт дав Микита — і радесенький собі.

От як вицїдили вони самотужки глек сливянки, а далї і тернівки покоштовали чи-трохи, прибігла і наша Олена з поля. Бачить, що чужий чоловік, зараз мотнулась, звелїла із ставка потягти карасїв, і загадала вечерю варити; сюди-туди шатнулась і увесь порядок дала, що́ й на-завтре робити і кому, куди і за-чим їхати, а далї одяглась таки любенько, як звичайно панночцї, та ще й хорунжівнї: до старенької плахти та почепила люстринову запаску, одягла тож шовкову юпку, та на шию дукат на бархатцї, та червоні черевички узяла, а на голову хорошу стрічку поклала, та й вийшла і поклонилась пану Уласовичу низенько.

Наш Забрйоха як побачив таку панночку, що не тільки що з роду не бачив такої, та вона йому і не снилась така, та аж задрижав і не тямить вже, що́ йому і казати, та вже хорунженко нагадав, та й каже: »Отже, пане сотнику, вам і хазяйка; радьтесь із нею, вона усьому голова.«

Так що́-ж бо наш Уласович? Нї пари з уст. Далї приняв ся, мнявкав, мнявкав, та й начне про воли а кінча про голуби, дума об бардї а скаже об тернівцї, та як замовк, та й замовк, та знай слинку ковта, дивлячись на таку кралю.

Олена собі дївка бойка була. Хоч пан сотник і сюди і туди загинав, а вона його зараз розчухала, що́ він таке є і за чим приїхав, так же й кае йому і говорить: »Добре ж, паниченьку; допивайте ж на здоровя тернівочку, та повечеряєте, та ляжете спати, а завтра — дасть Бог сьвіт, дасть і совіт, то й порадимось, що́ треба робити.«

Забрйоха, почувши сеє, та аж сам не стямив ся від радощів; дума: от дїло і зовсїм, завтра тільки рушники брати! та за кухлик, та давай знов смоктати з паном хорунженком, що́ у ченцї збираєть-ся, а таки сього дїла не кидаєть-ся і ще й дуже полюбля.

Олена таки частенько до паничів увіходила, так буцїм за яким дїлом, а тільки щоб більш розглядїти Микиту Уласовича, що́ воно є; то як увійде та поведе очицями, що́ як терен-ягідки, на пана сотника, то в нього язик стане мов повстяний і не поверне його, а сам аж пала. Полагодивши вечерю, вона вже більш і не входила; самі паничі повечеряли і докінчавши глек з тернівкою, пан хорунженко хотїв вже ійти спати, аж ось наш Забрйоха поплямкав, викашляв ся, поцмокав, потер уси, та й став ту рацею казати, що́ йому дяк скомпоновав вже давненько для такого случаю; от і каже:

»Ось послухайте, паничу Йосиповичу, що́ я вам скажу: Несоразмірно суть чоловічеству єдинопребиваниє і в дому і у господарстві. Всякоє диханиє шануєть-ся у двойстві; єдино чоловікові на потребу пояти жону і іміти чада. І аз нижайший возиміх сию мисль і неукротимоє желаниє. Пламень мя раждижаєт і не от'їду, дондеже не совокуплю ся з лїпообразною, превелебнїйшою Кат…« Та й замовк. Се то йому дяк таке списав, як він було думав залицять ся до протопопівни з Чернїгова, і Забрйоха дочитав до самого кінця так, як було тогдї на память витвердив; та як згадав, що хорунжівна не Катерина а Олена, і не превелебна а так панночка, от того-то й замовк, та нї туди нї сюди.

Хорунженко зовсїм було дрімав, а на сю рацію прислухавсь, прислухавсь, та й каже: »Що́ бо ви, пане сотнику, отсе говорите? Щось я нїчого не второпаю. Чи не після тернівки отсе ви такі стали?«

Здихнув Уласович та й каже: »Бодай його писала морока! Се менї таке написав наш воскресенський дяк.«

— Та що́ воно таке є? спитав Йосипович. Чи се вірша, чи що?

»Але! я й сам не знаю, що́ воно і длячого,« каже Забрйоха.

— Так на-що ж ви менї против ночи таке говорите? Мене вже з-за плечей бере.

»Та я б і не говорив, так лихо припало!«

— Та яке там лихо? Кажіть швидче, спати хочу.

»Але! Кому спати, а кому й нї,« сказав Уласович, та здихнувши важко, поклонивсь хорунженку низесенько, та й каже: »віддайте за мене Олену, сестрицю вашу!«

— Йо! сказав хорунженко, задумавсь, став чухати потилицю і плечі і спину, а далї каже: Побачу, що́ сестра скаже, нехай до завтрйого; лягайте лишень спати. Та й пішов від нього.

Лїг наш Забрйоха спати, так йому і не спить ся; жде сьвіта, не діжде, щоб швидче йому почути, що́ скаже Олена. Ну, сяк-так дождались сьвіта, повставали паничі і позіходились. Зараз пан Уласович і пита: »А що́-ж ви менї, паничу, скажете? Чи наша річ до дїла, то я б побіг мерщій, та з старостами і явивсь сюди закон сполнити. Кажіть бо!«

Сопить наш хорунженко і нїчого йому не сказав, тільки гукнув у кімнату: »А ну, сестро! дай нам поснїдати, що́ ти там придбала.«

Вийшла з кімнати наньмичка, поклонилась, та й постановила на столї перед паном Уласовичем на сковородї… печений гарбуз! Як розглядїв наш Забрйоха таку пинхву, як скочить із-за стола, як вибіжить з хати! аж тут батрак вже й держить його коня, і вже осїдланого; він мерщій на коня, та навтїкача по-биля хат, тільки й чує, що люде з нього регочуть ся; йому ще й більш стидно, ще й більш коня поганя, та як вибіг з хутора, розглядїв: що́ за недобра мати? щось тилїпаєть-ся на шиї у коня! Коли ж дивить ся — верйовка; потягнув тую верйовку — аж і тут гарбуз сирий причеплений! Кинув його аж геть, а сам за нагайку, знай коня поганя, знай поганя… Одно те, що сором, а тут і такої дївки жалко, та ще-ж нї ївши нї пивши! От вже наш Уласович і до дому з гарбузом так біжить, як біг до дївки, думаючи рушники брати. І самому лихо, і кінь морений, так на-силу, на-силу допхавсь до дому аж о півночи і — як я росказував — мерщій лїг спати.

 

II.

 

Смутний і невеселий сидїв у сьвітлицї на лавцї конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, а об чім він сумовав, ми вже знаємо. Еге, та не зовсїм: хиба чи не дасть нам товку отсей, що́ лїзе у сьвітлицю до пана сотника? А хто-ж то лїзе? Що́-ж се він так там мордуєть-ся? То піткнеть-ся у двері, та й назад наші. Отта хворостина, що́ несе у руках, та його спина́: коли держить її поперед себе, то тільки ще ніс у двері ткне, а вже хворостина і обіперлась об угол; коли ж її волоче за собою, то зовсїм увійде у сьвітлицю, а вона за ним волочить ся і чіпля його, як та сварлива жінка за пяницею мужиком; у поперек же і не кажи її всунути у сьвітлицю, бо кріпко довга була. Лїзе то не хто, як Прокіп Ригорович Пістряк, сотенний конотопський писар і щирий приятель пана сотника конотопського, Микити Уласовича Забрйохи, бо він без нього нї чарки горілки нї ложки борщу до рота не піднесе; а вже на порадї, як Пістряк Ригорович сказав, так воно так і є, так і буде, і вже і до сто баб не ходи, так нїхто не переможе. Що́-ж то він за хворостину пре у сьвітлицю до пана сотника? Але! лучше усього послухаймо, як і об чім вони собі будуть розмовляти, то тогдї усе знати-мемо. Та ще-ж і те знайте, що пан Пістряк суть писар, дванадцять год вчив ся у дяка у школї: у год вчистив граматку, два годи вчив часловець, півчварта года сидїв над псалтирем і з молитвами зовсїм вивчив, та півпята года вчив ся писати, а цїлїсїнький год вчив ся на щетах; а промеж тим, ходячи на крилос, поняв гласи, і єрмолойні догматики, і Сковородині херувимські, туди-ж за дяком і піддячим окселентує, і Павла чтениє, коли не багацько закладок, утне на усю церкву голосно. А вже на річах так бойкий, що як розговорить ся, розговорить ся, та усе не по-просту, усе з писання, так і наш отець Костянтин, даром що до синтактису ходив, слуха його, слуха, та здвигне плечима, та й відійде від нього, кажучи: »Хто тебе, чоловіче, зна, що́ ти там говориш!« Оттакий-то був у нас у Конотопі писар, отсей Прокіп Ригорович Пістряк; так як стане він з паном сотником Забрйохою розмовляти, так ви тільки слухайте, а вже чи второпаєте що, не знаю, бо він у нас чоловік з ученою головою, говорить так, що і з десятьма простими головами не розжуєш.

Отже-то як пан сотник бачить, що пан писар не влїзе у його сьвітлицю за тою довгою хворостиною, та й пита: »Та що́ то ви, пане писарю, якого чорта до мене у сьвітлицю прете?«

— Та се, добродїю, лепорт об сотеннім народосчислениї, в наличности предстоящих по мановению вашому, та — бодай він сокрушив ся в прах і пепел! — не вмістим єсть в чертог ваш. Подобаєт або стїну протяти, або стелю підняти, бо не влїзу до вашої вельможности! сказав Пістряк, та й почав знова возитись з тою хворостиною.

»Що́-ж то за лепорт такий довгий? Хворостина ж йому мабуть замісць хвоста, чи що?«

— Хворостина сия, хоча єсть і хворостина, но оная не суть уже хворостина, понеже убо суть на нїй вмістилище душ козацьких прехваброї сотнї конотопської, за ненахождениєм писательнаго существа і трепетаниєм десницї і купно шуіцї. Оттак відсипав наш Пістряк.

»Та кажіте менї по-просту, пане писарю! О, вже менї те письмо остило та опоганїло, що нїчого і не второпаю, що́ ви кажете-говорите. Тут і без вас нудьга узяла, і печінки до серця так і чую, як підступають,« сказав пан сотник, та й схиливсь на руку, та троха таки чи й не пустив слїзочок пари, другої.

— Горе менї, пане сотнику! казав Пістряк: мимошедшую седмицю глумлях ся з молодицями по шиночкам здешної палестини і, вечеру сущу минувшаго дне, бих неподвижен аки клада, і нїм аки риба морская. І се внезапная вість потрясе мою унутренную утробу, а наче і паче, єгда прочтох і уразуміх повелїниє милостивого началства, збирати ся у поход аж до Чернїгова. Сиє, пане сотнику, пишуть щадя душі наша, да не когда страх і трепет обуяєт нами і ми скорбні падем на ложа наша і успем в смерть; і того ради скритность умислиша, аки-би у Чернїгов, а хто вість? чи не дальш іще. О горе, горе! і паки реку: горе!

»О горе, горе, Ригорович!«

— О горе, горе, Уласович!

Оттак-то горйовали пан сотник з паном писарем, що прислано їм предписаниє ійти у Чернїгов зо всею сотнею і зібратись зо всїм прибором і узяти провянту для себе і коней на дві недїлї.

От як горюють пан сотник у сьвітлицї, а пан писар за порогом, далї сей і вигадав — бо вже на вигадки завзятий був — та й каже: Соблаговолїте, пане сотнику, дати менї повелїниє, о сокрушителном преломлениї сієї трикратно опоганївшої хворостини, яже нинї суть у ранзї лепорта, бо самі созерцаєте ясними, хоча і невмитими вашими очесами, що неумістим єсьм з нею у чертог ваш.

Почухав голову пан Уласович, довго думав, далї й каже: »Се-б то, по нашому, переломити хворостину; так ти бо кажеш, що се вже не хворостина а лепорт об нашій сотнї, так щоб часом не було натруски від старших; бо і сам здоров знаєш, що пан полковий писар щось до нас добираєть-ся і так і підгляда, щоб мокрим рядном на нас напасти.«

— Не убоїм ся, не устрашим ся супостата зо усею його враждебною силою. Сего ради довлїєт нам против нього бути мудрим і сиє послїднереченноє предписаниє неупустително сполнити, і того-для повели, вельможний пане, да сокрушу сию палицю. — Так, покручувавши уси і очи у стелю утопиривши, казав пан Пістряк, а далї бачить, що пан Микита йому нї пари з уст, бо й доси ще не второпав, що́ той йому каже, та й скрикнув: »Так ламати?«

»Та ламай, пане писарю!«

Хрусь! Пан писар і переломив хворостину. »Переломиша ся,« каже, »і се нинї можу вмістити ся в чертог твій.« Та сеє кажучи, і улїз у сьвітлицю, і кланяєть-ся пану сотнику, і подає йому з двох рук по цурпалку, і каже: »Подозвольте, приньміте!«

»Та що́ ти менї отсе, пане писарю, тикаєш у вічи? чи їх виштрикати хочеш, чи що́?« питаєть-ся його пан сотник, притулюючись до стїни, а боячись дума: чи не погнав Ригорович впять химер, як було після перепою на великодних сьвятах. »Що́ воно таке є? кажи менї по-просту, без письма.«

— Сиє суть, пане сотнику, замісць списка нашої сотнї, каже писар, єгоже не возмогох списати за дрижаниєм десницї моєя, від глумления пиянственного з више із'ясненними молодицями, і того ради узях хворостину і на нїй назнаменах коєгождо козака, і се суть вірноє число: у кожному десятцї по десять козаків, а усїх такових десятків суть такожде десять, слїдовательно уся сотня як скло. Соблаговолїте, пане сотнику, щет їй учинить по сїй хворостинї і лицем к лицю самую єстественную сотню, зібравшую ся биля палестини Кузьмихи, кривої шинкарки, очесами обозріти.

»Еге, пане писарю!« каже йому пан Уласович. »Я б, пожалуй, соблаговолив, так лїків більш тридцяти не знаю. Лїчи сам і роби, як знаєш, ти на те писар; а я усе опісля підпишу, бо я на те сотник, щоб не лїчити, а тільки підписовати.«

От і став пан Пістряк лїчити: лїчить, лїчить, а у пятому десятку одного козака не долїчить ся. »Що́ за причта!« аж скрикнув: »сощитах і були усї, і се єдин не обрітаєть-ся. Ізиду і паки учиню перепись, хто з оглашенних, не дав менї і пред очи ваші стати, біжа і скри ся. Не хто, як упователно Ілько Налюшня.«

От і пійшов на двір до козаків лїчити, а пан сотник зараз кинув ся до карватки з дулївкою, та не віддихаючи, журби ради, та й висмоктав її до-чиста. Аж ось і пан Ригорович з своїми цурпалками лїзе у двері, і веселенький, і швидче, щоб втїшити пана сотника, і каже: »Не журітесь, добродїю! Усе козацтво наше у-купі, нї-жоден не пошвандяв нїкуди, ось-де вони є.« І принявсь лїчити, — впять у пятім десятку нема, та й нема козака!

Як затупотить Ригорович ногами, як ухватить себе за чуб, як почав коренити і батька і матїр і увесь рід того пресучого сина козака, який ховаєть-ся, поки він лепорт унесе у хату до пана сотника. Як на дворі лїчить, так усї до єдиного, а у хатї лїчить, то один, та усе у пятому десятку, так і счезне, неначе його злидень злиже! Вернувсь пан Пістряк до сотнї, перелїчив козаків — усї; вернувсь до пана сотника, лїчить по хворостинї, що кожного позарублював, — кат ма одного, хтось утїк. Впять вернеть-ся до сотнї, щоб тому, хто ховаєть-ся, голову побити, так бо усї як-раз; а у сьвітлицї по зарубкам нема одного. Та разів десять таке йому було приведениє. Вже аж засапавсь сердешний, бігаючи з хати то в хату, то до сотнї, то від сотнї, що вже й пан Уласович убравсь і зовсїм вирядивсь, і вже шапку узяв, щоб ійти до сотнї, так у пана писаря один козак усе утїка і хто такий, не звісно, бо усї на зборі і один одного держить за пояс, щоб не утїк нїхто, поки їх по хворостинї перелїчують.

»Та годї тобі, Ригоровичу, шастатись! Ходїм та у двох зо мною перелїчимо. Коли там усї, а на хворостинї нема одного, так кат його бери! нехай той і пропада, аби живі усї були.« Так сказав пан сотник, та й приглядаєть-ся пильно на писаря, чи до дїла-то він сказав і що, чи не гримне він на нього за нїсенїтницю, як воно й часто бува.

Довго слухав се Прокіп Ригорович і пальцем поводив, а далї як цмокне, як підскочить, як крикне: »От сяя річ до дїла! Утробою сожалїю, що таковоє мештаниє ізиде із глави моєя і уклони ся у дебри пустинния. Та вам, пане сотнику, довлїєть і полковим судьєю бути, за таковоє неограниченноє і мудроє рішениє, єгоже і аз не возиміх. Ходїмо же, батьку! Нинї возвесели ся утроба моя от цїлости сотнї і, скончавши дїло, уремя і подкріплениє вчинити.«

От і пійшли. Агу! і наш пан сотник повеселїйшав трохи, що якось-то нї думано нї гадано, та придумав до ладу, та ще й так, що й сам Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський сотенний писар, та й той його за вигадку з роду вперше похваляє. А Ригорович ійде за сотником, та своє гада, та дума: Се на біду вже ійде, коли пан сотник та буде розумнїйший мене; на-що ж йому і писар, коли сам буде і видумувати і підписувати? Отсе тільки не видно, що сам буде й писати, та може й на щетах викидати. Та не дам ся бо! Я йому хука усучу.

Підійшли до самого шинку Кузьмишиного, аж тут і сотня стоїть, і поскидаючи шапки, поклонились пану сотнику.

»Здорові були, дїти! Чи всї ви тут?« спитав їх пан сотник, і узявшись у боки, обглядав їх оком, неначе облїчовав, або розглядовав кожного у пику; а вій — я-ж кажу — більш тридцяти лїку не знав, а козака нї однїсїнького у твар не знав і не тямив, хто з них Демко, хто Процько.

— »Здоров, батьку!« торохнула йому громада. »Усї ми тутечка-здесь до єдиного.«

»А перелїчи, писарю; чи не сховавсь який,« повелївав пан сотник, надувшись як той сич.

От писарю Ригоровичу впять біда. Усї козаки, і як стулив хворостину до-купи, так і по зарубкам усї.

— Та який-же там чорт мандровав, як я увіходив до пана сотника? крикнув Пістряк з серця, та аж ногою тупнув.

»Та тривай лишень, Ригорович!« сказав йому усьміхаючись пан Уласович. »Адже і козаки усї, і з хворостини нї-жоден не втїкав. Се ти, як переломив хворостину, так вона як-раз на козакові хруснула. От ти, держачи її на дві половини, тим одного і не долїчувавсь.«

А козацтво, сеє слухаючи, як підниме регіт: »Так таки, вельможний батьку, так!« знай кричать і кажуть: »оттакий, бачу, наш писар! О, бодай його!«

— А бодай ви показились і з козаками, і з хворостиною, і з лїками, і з начальством! кричав на усю вулицю Ригорович, а сам як не лопне з серця! Ухопив тую хворостину, поламав, потрощив її на шматочки, та й кинув козакам у вічи, приговорюючи: »Цур вам, пек вам, осина вам! нехай вам стонадцять лихорадок і півтора стільки-ж чирячок і болячок, коли знайшовсь вже розумнїйший мене. На-що я вам?« Та й почав впять з письма: »Ізийду у пустиню і уселю ся у горах Араратських, у послїднїх моря. Цур вам!«

От пан сотник його і спинив, і узявши за руку і каже: »Годї-ж, Ригоровичу, не сердь ся. У ряди-годи довело ся менї з тебе покепковати, а ти вже і сердиш ся. А тямиш, як менї підсунув лепорт, а я, нїчого пак не вміючи писати, та на ньому сторч і підписав? А пан полковник і відписав, що, каже, конотопський сотнику, пане Микито, ти єси дурень! Та я за те на тебе і не сердив ся, хоч ти і довго менї об тім докладки докладав і в вічи насьміхав ся. Годї-ж, годї! Ходїмо обідати.«

— Нехай вам сей та той із вашим обідом, окроме хлїба сьвятого! Бодай той подавивсь, хто таку мудрацію менї втяв!… Замотав руками наш Пістряк, усе сердячись, та й потяг не оглядаючись до дому, та й бормоче сам собі: »Подавиш ся, як я тобі галушку піднесу… Підведу тебе під манастир… Буде у Конотопі сотник, та не Забрйоха… кланяти-муть ся і Пістряку.«

— »А нам же яка порада буде?« загули козаки, дивлячись, що усе їх начальство чи переказилось, чи кат їх зна: писар, мов після дурману, повіявсь собі до дому, а пан сотник понурив голову, та теж потяг до своєї хати. От вертають пана сотника і питають ся, що́ їм робити і длячого їх зібрали?

»А лисий дїдько вас зна!« крикнув на них Микита Уласович, лаючи і в батька і в матїр. »Цур вам! відчепітесь від мене. Війтесь собі, куди хочете, хоч на шибеницю. Який я порядок дам, коли писар сказив ся? У нього лепорт« (се пан Уласович усяку бумагу узивав лепортом, не вміючи вимовити, чи там предписаниє, чи що бувало). »Нехай,« каже, »чи не проспить ся, бо він часто химери гонить; так тогдї і розтолкуємось, а тепер нїколи.« Та й пійшов тихою ступою до дому.

На те дивлячись і козацтво рушило: хто у шинк, хто у солому, після такої муштри спочивати; а инші мотнулись на вгороди дївчат полохати.

 

III.

 

Смутний і невеселий сидїв собі на лавцї, та вже не в сьвітлицї, а у великій хатї, конотопський пан сотник Микита Уласович Забрйоха, вернувшись після огляду козацької сотнї. До того лиха, що йому учора Йосиповна Олена, панна хорунжівна, піднесла, мов тертої під ніс кабаки, печеного гарбузця, що він після учорашнього дня ще нї пив нї їв, а тут ще не виспав ся, що треба йому збирати ся з своєю сотнею у поход аж у самісїнький Чернїгов, та, я-ж кажу, після такої біди, ще й нове лихо зіклало ся йому, що розсердив свого сотенного пана писаря, Прокопа Ригоровича Пістряка, а розсердившись вже він не буде нїякої поради давати, як начальство пришле об чім лепорт, чи як-там його; тогдї що́ чинити? От з такою-то бідою як йому і не бути смутному і невеселому? Еге, сидить собі, сердека, у великій хатї на лаві, кінцї стола, голову понурив аж трохи чи не до колїн! Сидить же він вже не час і не два, аж ось із кімнати і обізвалась до нього наньмичка: »Чого бо ви, паниченьку, сумуєте і сидите мовчки? Чи не пора вже лагодити обідати?«

»Не хочу!« сказав Уласович, та й здихнув тяжко та важко на всю хату, і підпер голову рукою.

От наньмичка, погодивши, і вийшла з кімнати та дивлячись на нього веселенько як тая ясочка, і каже: »Або може ви вже пообідали, так може або ськатись хочете, або що?«

»Не хочу!« один одвіт дає Уласович і не дивить ся на неї.

Посупившись вернулась наньмичка у кімнату, та й сїла у куток ворчачи: »Отто вже мабуть був у попа, та мабути там і обідав; бо вже ті попівни хоч до кого так підібють ся.« І усе, сидючи собі, знай коренила попівен.

А Микита Уласович знай собі сидить і дума про своє. Аж ось — рип! хтось увійшов у хату. Пан сотник зирк! аж то війшов не хто, як наш Ригорович. Мабути відсердив ся? Нї, він не відсердив ся, а прийшов з хитрощами до пана Микити; ось слухайте, що́ тут буде… От увійшовши, та мовчки і став биля дверей.

Не зрадовав ся ж і пан Уласович, як вздрів щирого свого приятеля, а пуще тим, що думав собі: от теперички вже він не сердить ся і дасть менї пораду у моїй бідї. Так Ригорович бо не туди гне: як став биля дверей, та і став, і мовчить собі, і нї пари з уст не пустить.

»Що́ скажеш, Ригоровичу?« питав писаря пан сотник; а той йому одвіт дає, не сходячи з місця: »А що́ повелите, пане сотнику?«

»Та ну собі у болото з своїм сотничеством! Хиба не знаєш моєї натури? Перед козаками так я сотник а ти писар; а коли ми у двох у хатї, так ми собі брати. Сїдай же, будемо обідати.« Так казав Уласович.

— Дякую! я вже обідав. Та й кивнув головою Ригорович, сеє кажучи.

»Отто вже і бреше!« каже сотник. »Так сїдай таки, я обідати-му, а ти пий дулївку. Що́ за мудра, торішня, ще тільки на сїм тижнї почали, так там така, що і пєш і хочеть-ся.«

— Іспих тресугубую чашу бідствій, сказав здихнувши писар: і вже не могу вмістити болїє суєтливої дулївки, да не когда обрящеть-ся во устах моїх яко пелинь.

»Та що́ бо ви, пане писарю,« став до нього сотник любязно говорити: »якого чорта і доси на мене адом дишете? За ві-що і про ві-що? і сам старий циган не розбере.«

— Не лїпо єсть, пане сотнику, совокупляти фараоницкоє всевоїнство з нами правовірними. Тут і без цигана можно возгребіє сотворити. Єгда поднесоша менї тресугубо треклятую пинхву, убо что́ єсьм після сього? Аки конь і меск! Тфу! паче і обаче!

»Та яка-ж там, пане писарю, пинхва? От тільки що ти не второпав тієї проклятої хворостини…«

— Да погибнет она з шумом в пещи огнепалящей! А вам було, пане сотнику, дивлячись на моє глумлениє, мовчаниє учинити і не при громадї, аки лев рикающе, вознепщевати на мя, но особ мене появше, повідати було менї істину, да не возсьміють ся надо мною наші козаки і рекуть нинї: »писар наш суть дурень, не вмів розібрати, що хврастина суть удобосокрушаємая.« Адже я вам добре ще у сьвітлицї повідав: пян бих і не ізтрезвих ся єще во оноє уремя; і аще руцї мої дрожаша, аки древесноє листвиє, то якова бисть глава зо всїми помишлениї? Бисть яко треволненноє море. Того-для подобало було вам, пане сотнику, вспять зря, покрити прегрішения брата вашого, сиріч устами ко уху повідати йому, а не во все козацькоє услишаниє.

»Отже твоя правда, Ригоровичу; тепер я і сам бачу, що воно так є,« казав наш Уласович. А се було завсегда так, що що́ Пістряк нї здума, що́ нї скаже, то вже пан сотник мерщій і каже: так, так воно є. От як і тепер підтакнув і дивлячись йому у вічи побачив, що се Ригоровичу як по губам вареником з маслом, от і став сьмілїйш з ним розговорювати і зашучовати, і каже: »Сїдай же, приятелю; якого бо ти чорта там биля порога маячиш, як той цуцик на верйовцї? Ійди ж, ійди, сїдай биля мене; я буду обідати, а ти тягни дулївку. Пазько! а внеси лишень повну носатку дулївки!«

Вийшла Пазька з кімнати, і переходячи через велику хату, вже веселенько глянула на свого панича. А Прокіп Ригорович думав, думав, далї став по хатї ходити і співа собі під ніс псальму: »Склонїте ся віки со человіки,« а далї як бризне шапку об землю, як здихне, та й підійшов до пана Уласовича, і закручуючи уси, став йому казати: »Єй, істинно, не лгу! і да пожрет мене общая матер наша земля на соньмищі, аще збрешу хоч пів-слова! Не довлїєт нї єдиному началнику угобзения творити своїй десній руцї, сиріч писарю; понеже і поєлику усяк чоловік імать главу, глава імать розум, розум імать волю, а сія рекомая воля повелїваєт і десницею і шуйцею і усяким членом. Но сіє суть приклад і сицевоє розуміниє: чоловік — конотопська сотня, глава — пан сотник, розум во главі — аз мизерний писар; аз імію волю, сиріч дарованиє написати бумагу, так що негли і сам полковий писар утне подобную. Аще ли убо чоловік не повинуєть-ся главі, уне їй єсть, такожде і глава розуму; во оноє уремя імать бити смятениє і содроганиє; тако і здї: аще сотня не імать повинути ся пану сотнику, а сей вопреки імать творити менї хуждшему і, що́ паче усього, не прикривати його незнаний, но єще і глумити ся? Оле! по-що́ я й на сьвітї пребиваю!« Та наговоривши такого, сїв на лавку і рукою підпер ся, та й журить ся.

А Микитї Уласовичу його і жалко стало, і каже йому: »Коли правду, братїку, сказати, то я не второпав нїчогісїнько, що́ отсе ти менї росказовав; бо се, бач, з письма, а ти знаєш, що я його не втну і що воно менї зараз завадить, як хто з ним до мене підвернеть-ся. Здїлай же дружбу, не сердь ся на мене, та з серця не говори менї з письма, а кажи просто. Тут і так, не тобі кажучи, лихо та ще з лихом, а тут ще у поход ійти… Ось давай про се толковатись, що́ нам по тому лепорту робити.«

— Чорт зна бо, що́ ви говорите! загомонїв писар на пана сотника. Чи подобаєт же от началства до подчиненности писати лепорт? Повелїниє! Несметноє множество разів казах вам, і се́ усе всує.

»Та усе-ж то лепорт, не що більш. Я рад, що й лепорт витвердив, а другого, що́ ти кажеш, так я не вимовлю. Та кат їх бери і з лепортами, а от давай товковатись, як у поход збиратись. Адже сотня уся, то й добре; ну, дальш кажи, що́ робити?«

— Гм, гм! став кашляти Ригорович, як згадав, як він лїчив сотню. От і став під нього підкопуватись, щоб пана сотника втопити, а самому… Ну, та не будемо поперед росказовати, а слухати-мемо, як там було. Отже він і каже: »Що́ повелить пан сотник, маю невпустително сполняти.«

»Та здїлай милость, Ригоровичу, годї менї сього докладати!« казав пан сотник, та й сїда за стіл, бо Пазька внесла обідати і повну носатку дулївки. »Сїдай,« каже, »зо мною; а коли не хоч обідати, так тягни дулївку, та об дїлах менї не докучай.«

От сотник мовчки обідав, а писар сидїв, сидїв, мовчав, мовчав; далї за ложку, та у ту-ж миску, та й почав, як він каже, сокрушати перш борщ гарячий з усякою мілкою рибкою, там пшоняну кашу до олїї, далї захоложуваний борщ з линами, а там юшку з миньками та з пшенишними галушечками, та печені карасї, та більш і нїчого. Хоч наш Ригорович і обідав дома не менш того, що́ тепер їв і в пана сотника, так йому се нїчого: він у дяка у школї вчив ся, так за голос, що́ було як на обідах підниме, так як той дзвоник на усю вулицю чути, що аж у-в ухах лящить, так його пан дяк було по обідам і водить; то з ними привчивсь і наш Ригорович і йому нестрашно було, хоч шість обідів обідати; так тим-то і з Уласовичем, як побачив добру страву, та ще з сьвіжою рибою, так і принявсь молотити, неначе ще нїчого з ранку і не їв.

Як їв, їв добре, що аж за ухами лящало, далї схопив носатку, та не наливаючи у карватку, так з неї усю дулївку і вицїдив. Далї, уставши з-за стола, подяковав Богу і хазяїну, сїв на лаві, викашлявсь, уси розгладив і каже: »Добрия ради трапези і преотмінния дулївки, предаю вічному забвению прискорбиє моє. Да не помянеть-ся к тому треклятая хворостина, преломлениєм своїм похитившия було єдиного козака. Цур їй! Да пребудет вона тресугубо анахтема проклята і да згорит в пещи халдейской, а ще лучше як в гиєннї огненній. Давай же дїло говорити і дїло творити. Да будет вам, пане добродїю, відомо, що нам не возможно у поход виступити! О!« і почав карлючки гнути.

»Йо!« аж скрикнув пан Уласович з радощів і підбіг до нього, щоб випитовати, і каже: »Як же се можно? А лепорт?«

— Але! ви таки усе своє! каже Ригорович: вам хоч кіл на голові теши, то в вас усе лепорт. Ну, дарма! Хоч-би вони як нї розписовали, а нам не можно ійти, нам не суть удобно, нам нїколи!

»А чому-ж нам нїколи? Здїлай любов, розжуй менї сеє слово: чому нам нїколи?«

— Гм, гм! викашлявшись і подумавши, казав Ригорович: Яковая нам соприкосновенность до Чернїгова і до самої полкової старшини, аще мир весь погибаєт?

»Як се то?« злякавшись питав пан Микита: »від чого мир погиба? Що́-ж се таке? Я, конотопський сотник, та й не знаю, що мир погиба? Та кажи бо, будь ласкав, від-чого він погиба і чи не можемо його як-небудь оборонити або підперти?«

— Погибаєт! здихнувши каже Пістряк: всїм зрящим і дивующим ся, нїкто же о помощи не радить. Зріте, пане сотнику Уласовичу, і ужасайте ся! Три седмици і пол дождь не спаде, і земля не одожди ся, і небо заключи ся; вся претвориша ся в прах і пепел, вся прозябения ізсхоша і єдиная пиль носить ся у нашій вселенній і — о горе мнї грішнику! — пиль сия водворяєть-ся в непорочнім доселї носї моєм і дїйствуєт чиханиєм, подобно аки-би от нюхновения нестерпимия і треокаянния — тфу! — кабаки, от неяже чист бих і непорочен от утроби матери моєя до здї. О горе!

»Так від-чого тут миру погибати,« казав пан Забрйоха, »коли ти, пане писарю, чхаєш?«

— Але, чхаєш! покрутивши головою, казав Ригорович. Чхнет і не тільки я, та хоч-би й сам полковий писар, та що́ то й казати: чхне і наш найяснїйший і найвельможнїйший пан гетьман, як оная зломерзкая кабака возгнїздить ся у носї його ясневельможности; а її, окаянної, подобиє суть сицевая пиль, вітром возметаємая. І аще не сотворим внезапного одожденія, усе ізсхнет і погибнет! зелиє і злак ізвяднет і не будет хлїбеннаго проізрастїния, тогдї і ми не точию возчихаєм, но і умрем от глада і жажди внезапною смертию. Розумно вам реку: подобаєт одождити бідствующую землю нашу!«

»Отже я тільки через десяте-пяте уторопав, що́ ти, пане писарю, менї говориш. Адже ти кажеш, що дощу в нас нема? Так що́ будемо робити? Чи ми можемо сили небесні знати і можемо зробити, щоб дощі ійшли?«

— Можемо! закричав на усю хату наш Пістряк, а далї як стукне кулаком по столу, і ще дужче крикнув: І паки реку, можемо!

»А кажи, кажи, пане писарю: як? Я і конотопський сотник, а щось і доси сього не знаю,« питав пан Забрйоха.

— Внимайте, пане сотнику! Та будьте ласкаві, Микито Уласович, уторопайте, що́ я вам казати-му, щоб менї по десять разів не товкти вам одного. Є на сьвітї нечестивиї баби, чаятелно от племене ханаанського, по толкованию каналского, іже вдаша ся Веельзевулу і його бісовському мудрованию, і імуть упражднениє у відьомстві, іже ночним уременем, нам возлежащим і сплящим, сії нечестивиї ізходють із домов своїх і воздївше на ся білую сорочку, розпускають власи свої яко вельблюжії; і пришедше до сосїдских і других жителей пребиваний, увходють у кравницю, просто рещи хлїв, і імають тамо крав і доять, і їх, і кротких овечат, і бистроногих кобилиць, і сук злаго собачого ізчадия, і — что реку? — воздояють дряпливих кішок, вредоносних мишей, разтлїнних жаб і усякоє диханиє ползущеє і скачущеє, імущеє млековмістимия устроєния, доять, їм токмо нечестивим ізвісним художеством; і собравше усї сії млека, дияволским обаяниєм претворяють оноє у чари і абиє проізводять усе по своєму намірению, яко-то: викрадають ссущих младенцїв з утроб матерних і влагають у-в ония або жабу, або мишу, або єще і щеня; поселяють вражду і раздор проміж супружнього пребивания, возбуждають любовноє преклонениє у юноші к дїві і от ония к оному, і прочеє зло неудоборекомоє; а паче усього, затворяють хляби небесниї і возпрещають дождеві орошати землю, да погибнет род чоловіческий. Чи понятно вам теперички, добродїю, відкіль сія напасть постиже нашу палестину, яко не імами нї краплї дощу, даже і до днесь? Нуте бо, не позїхайте, та кажіть: чи уразуміли глаголаниє моє?

»А як-же? Хоч і по…зї…хаю, а усе урозумів. Ти отсе менї росказував, що в нас чи дощу нема, чи що?«

— Так, так. Но через кого сиє бисть?

»Чи через… жаб, чи… через кого… я щось не розслухав.«

— Та яких там жаб? Через відьом, через відьом, реку вам.

»Та цур їм, не споминай їх менї, пане писарю; хоч ще до вечера і далеко, а як налякаєш мене, то я усю ніч буду жахатись і не спати-му, усе відьом буду бояти ся.«

— Та нам не подобаєт їх устрашати ся, а довлїєт ізкореняти до третього роду.

»Як же ти їх, Ригоровичу, скорениш? Ти за неї, а вона перекинеть-ся клубком, кинеть-ся тобі під ноги, зібє тебе, та й счезне. Хиба-ж не бува сього? Чимало старі люде такого росказують, так що наслухавшись цїлу ніч дрижаки спати не дадуть.«

— Не точию стариї люде, но і аз можу вам повідати про таковоє глумлениє. Єдиножди, вечеру сущу, парубоцтво яша мя і поведоша на вечерницї, ідїже ядохом, гуляхом доволно, а пихом без міри, єлико можаху; і єще менї у твердости сущу, ійдох у своє містопребиваниє і не доходящу ми хижини старої Цимбалихи, внезапу под нозї мої верже ся нїчтось; глава моя закружи ся і аз шатах ся і мотах ся сїмо і овамо, і не могущу ми удержати ся, падох аки клада і успох, і спах тамо недвижим аки мертв, дондеже возсия утро. Сиє же бисть не іноє, яко навождениє преокаянної відьми. Подобаєт убо їх добре привтюжити, да ізлиють дождь із своїх сокровенностей і да оросять землю.

»Як же нам, пане Ригоровичу, за них узятись, щоб вони вернули дощі і щоб нам не наробили опісля якої капости?«

— Не устрашим ся і не убоїм ся! сказав пан Пістряк. Блаженния і вічния слави достойния памяти, пріснопоминаємий родитель ваш і отець, Улас Панасович, велелїпний пан сотник прехваброї конотопської сотнї, єгоже мудрому управлению уся вселенная дивова ся, і да почиєт над ним земля пером, — той з сими бабами єгипетськими, просто рещи відьмами, управляв ся благочестивомудренно. Довлїєт і вам, добродїю, по приміру оному, невпустително сотворениє учинити.

»А що́-ж покійний пан-отець з ними робив? Кажи лишень, може і я те-ж з'умію зробити?«

— Часто поминаємий отець ваш їх возхищаше і у річцї топляше. Аще кая суть відьма, та не погрязнеть на дно річноє, аще і камень жерновний на виї єя причеплють; аще же непричасна єсть злу сему, абиє погрязнеть у водї. Повелїть, пане сотнику, чи топить їх?

»Та топить їх! На-що ледащо жаловать?« рішив Уласович.

— Благо єсть, каже писар: утру сущу повелю уся устроїти, яко-же обичай при такому казузї буваєт, і усе будеть благолїпно; а у Чернїгов вже не пійдемо?

»Та нї, пане писарю, не пійдемо. Тільки… як би відкрутитись від них?«

— Та відкрутимо ся, пане сотнику; і сего ради абиє, немедлїнно пошлемо гінця, пішки, кривого Ілька Хверлущенка, да шкандибаєт до висшого начальства з лепортом, що нам не можно у поход ійти, занеже ми обаче погружаємо відьом у бездну нашого ставка, іже тщать ся погубити увесь мир, сокривше дождь у сокровенностях своїх.

»Добре, добре, пане писарю; отсе ми дуже мудро придумали. Ідїть же та пишіть лепорт, а я щось, розговорюючи з вами, кріпко спати захотїв. Мав було росказати і про свою біду, так не здужаю, так і куняю…« Так казав пан сотник, кріпко позїхаючи.

От Прокіп Ригорович пійшов порядок давати, як завтра відьом топити, а Микита Уласович лїг спочивать, та наперед троха чи й не ськавсь.

На-руку ковінька нашому пану Пістряку. Зробив з паном сотником, що́ йому треба було і чого йому давно хотїлось. Пошив у дурнї, підвів, щоб не слухав предписания начальства, не ійшов у Чернїгов, може від Татар або від Ляхів відбиватись, а поки кривий Хверлущенко з одною ногою дошкандиба і начальство прочита лепорт, що пан конотопський сотник, замісць дїла, принявсь відьом топити, подума, що він то був нерозумний, а то вже й зовсїм одурів. »Певно його змінять, а сотником настановлять… вже-ж нїкого більш як мене.« Так дума собі Ригорович; та кахикнувши, як пан дяк збираючись читати полунощницю, дума: »І ураговим бабам і молодицям, хто менї яку капость робив, або… теє-то… не сотвориша послушания… знаю таківських… усїм віддячу, позаполїскую їх добре! Спаси-бі, що мій дурень гне шию і лїзе у біду, як віл у ярмо! Тепер, Прокопе, тільки паняй!« Далї здихнув, та сам собі аж голосно сказав: »Зїло для нашого братчика, хитрого та розумного писаря, любезноє дїло єсть, єгда начальствующий такий дурень, як наш пріснопоминаємий пан Забрйоха! Не оскудїє і десниця і щуіця, і восполняєть-ся кишеня і скриня. Не вменши Боже таківських!«

 

IV.

 

Смутно і невесело було раз у-ранцї у славному сотенному містечкові Конотопі. Хоч до сход сонця, поки ще й місяць не гаразд сховавсь, і піднявсь було по усїм вулицям гомін, біганьня, крик, галас — та й стихло і увесь народ счез, так що нї по хатам нї по вулицям нема нїкогісїнько, мов у шинку на великдень перед утренею. Тільки і чути, що корови, скільки є духу, ревуть, затим що хазяйки не ійдуть їх доїти і не думають виганяти їх до череди; телята по хлївцям, чуючи, що їх матки ревуть, мекають і подають голос, нїби просячись, щоб і їх швидче випускали. Овечки мекекекають; кози собі теж за ними, та тупотять та бігають по загородї, шукають, куди б то вискочити і за собою овечат повести; конї ржуть на усе село, аж луна по зорі ійде. По хлївцям гуси ґеґекають, качки кахкають, квочки кудкудакають, бо усякоє диханиє без чоловічої помощи стражда, а чуючи такий ґвалт, собаки то брехали, а то вже стали вити. Малі дитинята, такі що ще не здужають ходити, лазють круг своєї запертої хати, та учепившись рученятами за приспу, силкуючись підниметь-ся на ноженята, та знайде на приспі скипочку, та узявши у рот і смокче замість кістки, та як стане у руках її поворочувати, не вдержить ся, та — плюсь! впять на долївку, та й заплаче; а тут цуценя ходячи близько, знаєш, і собі голодне, підійде та й облизує йому слїзоньки і край носа, і в ротї язиком вилиже, то тут дитина, не вміючи оборонитись від цуценяти, ще й дужче заголосить, думаючи, що хто-небудь прибіжить його оборонити і обітерти. Так що́-ж бо! хати по усьому містечкові позапирані; вози, плуги, борони, рала, де були з вечера поналагожовані, так собі і стоять; воли, поївши свою соломку і бачачи, що нїхто їх не напова і не запряга, позринали і пійшли собі по вулицям і де не вздрять калачики або ромен і усякий бурянець, то там і пасуть ся.

Биля дякової школи хоч-би тобі один школяр! І пан Симеон, дожидаючи їх, ходить биля школи, лагодячись на похорони і споминаючи про кутию з медом, та пильненько призираєть-ся на двір старого Кирика, що́ вчора вже маслосьвятиє над ним правили, так чи не курить ся в нього з труби, що може вже і обід варють, коли вже він вмер; так ба! і труба не курить ся, і у дворі нїхто не шастаєть-ся.

»Екхе, екхе! негли возстанеть от одра болїзни?« дума пан Симеон і розсужда, ходячи по надвірю, які то люде тепер тугі на здоровя та довговічні стали; спомяне про хальору, як то їм тогдї було мудро жити, та здихне важко, увійде у хату, та й стане різки вязати на школярів, щоб над ким-небудь серце своє зігнати.

По огородам бурянець і величенький, та нїхто-ж то його і не дума полоти, хоч сапки і лежать биля нього; а промеж грядок з розсадою та буряками та прочою овощою добре справляють ся, хрюкаючи, свинї з поросятами, і байдуже, щоб що-небудь хазяйкам зоставити: усе повиїдають і носом копають такі нові грядки, що лиха матері опісля них хазяйка і у два днї у лад доведе; а тепер нїкому їх і вигнати, бо нема нїкого… Та і що́ то! і у самих шинках пустїсїнько: шинкар дріма собі на лаві, бо нїкогосїнько, не то щоб горілку пити, та й жінки з невістками нема, так тим-то нїхто йому не боронить і дрімати. Посудина в нього, як ще з вечора попереполїсковав та порозставляв, так вона і стоїть, і нїхто не навернеть-ся у шинок і ногою…

Та чого-ж се так у славному сотенному містечкові, у Конотопі, чого так стало тихо і смутно, що не чути нїякого нї від кого гласу? і нї на одній вулицї не зострінеш нї одного чоловіка, неначе — нехай Бог милує! — усї люде у усїм містечкові повимирали, або — і то не лучше смерти — кримські Татари похапали? Де се вони подївались, що повідбігали і хазяйства свого і дїточок манесеньких? Та нехай би вже жінки — їм хоч цїлий день, зібравшись у-купу, теревенї правити, а що мужики їх та дїти без обіда, так то їм і дарма; а то-ж і нї одного чоловіка у селї нема, та що́ то, і такої дитини, що́ вже біга, і такої не зострінеш!… Де-ж то вони є?… Еге! аж ген-ген усї зібрали ся круг ставка, та й дивлять-ся… А на ві-що дивлять ся, так гай, гай! Такого приведения навряд чи є хто у нашому селї самий старий, щоб тямив, яке теперичка буде у Конотопі… Та що́-ж там таке?

Посеред ставу убито чотири палї товстеньких, а у горі позвязовано верйовками, та впять якось-то хитро та мудро попереплутовано; та у кожній палї у горі дїрка продовбана і туди верйовка просунута. А по ставку їздять люде у човнах; а вони не рибалки, бо в них на човнах не сїти і не вятері, а теж верйовки. А що́ на березї, так там-то отто увесь народ із славного сотенного містечка Конотопа іще зібравсь, як і сонце не сходило і місяць не гаразд зайшов…

Оттам-то і матери, що́ покидали і хати і маненьких дїточо́к, і поросяток і птицю і коровок, і по печам не топили; оттам-то і чоловіки, що́ покидали дома недужих жінок і скотину, і позабували, що треба у поле їхати… усї, усї позбирали ся дивити ся, яка тут буде проява.

Та чи мало-ж їх тут і було? І по усьому берегу, і кругом по горбикам, от як зерна у мішок набрати, так їх там тїсно було. А хлопцї та підпарубочі, котрим із-за людей нїчого не видко, так аж на верби позлазили і вкрили їх, мов ті галки. А крик, а гомін від того народу, батечки! Неначе вода шумить, як у повідь греблю прірве: усї, усї разом говорють і нїхто нїкого не слуха, а вже нїхто, як наші жіночки-цокотухи! Оттам-то і шинкарка з невістками своїми, що́ без них тільки шинкареві і виспатись: говорють, щебечуть, росказують, хто вчора був в них у шинку, на скільки випив за гроші, на скільки хто на-бор узяв, хто що заставив, хто з ким і як полаяв ся, кого прийшла жінка та заняла з шинку, хто жінку у потилицю погнав і очіпок з неї збив, що волосом на всю вулицю засьвітила; як дївчата, обманюючи, замісць буцїм-то батькові, для себе купують горілку, та по вгородам нищечком з парубками пють, та поналивавши ся перекидали ся та бороли ся, та… »Годї бо! не усе росказуй!« загомонїла шинкарка на невістку, так та й замовкла, а щось мабуть добре хотїла казати…

А там з другого кінця, край верб, школярі, замісць того, щоб у школу ійти та кому з часловця, кому з псалтиря стихи твердити, а кому мно, тло складати, вони, зібравшись у купку, та скомпоновали віршу на свого дяка, та нищечком на шестий глас і виспівують:

»Прийдїте усї прихожане,
Подивітесь: наші усї дяки няні,
А найбільше Симеон обаче,
Од горілки нїчого не баче,
Й на крилосї не вміє співати,

І псалтиря забув читати,
Тільки і вміє школярам субітки давати.
Днесь дячиха раз йому голову мила,
А ізмивши сьвітло погасила…«

Як же вріже їх на сїм слові пан Симеон різкою, що́ з дому принїс, та як пожене їх нею до школи, а сам, поганяючи їх, божить ся, що за сюю прикладку, опріч субітки, що́ по закону подоба, буде їх шкварити що в Бога день, цїлий місяць.

А там, побиля млинка, оттам що́ дїєть-ся! Гай, гай! Аж тридцять козаків, хто з пікою, хто з нагайкою, хто з добрим києм, хто з верйовкою, а хто з колякою, та усї-ж то держуть ся міцно за верйовки, а тими верйовками звязано аж сїм баб. А що́ то за баби, так я вам роскажу.

Перша, збудь-вік Пріська Чирячка, з-молоду нераз сидїла у кунї, позводила на той сьвіт аж трйох мужиків і усю худобу попереводила на зїльля та на корінцї та на усякі лїки, та й лїчить людей, чи від лихоманки, чи від гризї, і від заушниць, бо вона з-молоду давила зінське щеня; знима остуду, переполох вилива, злизує від уроків, соняшниці заварює… і чого-то вона не знала? і до неї з усїх місць, аж верстов за двадцять, наїзжали болящі: то іншому, кому жити, то й поможе, а кому вмерти, то зараз після її води і вмре, то Пріська і каже: »Не так він недужав, щоб йому животїти!« Раз пан Пістряк та просив її, щоб дала йому любощів, щоб його усяка чи дївка чи молодиця, на яку оком накине, щоб його полюбила; отже-ж то випив він тих любощів, та й пішов на вечерницї, та тільки було що розходивсь, як же йому завадить! так і до дому не добіг. От з того часу і став на неї гонитель!

Друга була Химка Рябокобилиха, стар чоловік, замирала на своїм віку; і вже коли в кого що пропаде, то й не думай ійти до ворожки: вона самій умілій брехню задасть, а скаже на того, на кого хоче та на кого сердита. А їй як не вірити, коли вона замиравши бачила, яке на тім сьвітї є мучениє і злодїякам, і табашникам, і брехунам, і мандрйохам; так було кого і до ратуші приведуть, піймавши на бакші з огірками або у коморі з салом, то коли Химка скаже, що не він вкрав, то було зараз і пустять, та приньмають ся за того, на кого Химка скаже, хоч його тогдї і у селї не було. Оттак було сказала раз і на пана Пістряка (що́ то, і старшини не минула!), що буцїм-то він у чоловіка бджоли підрізав. Воно йому так і минуло ся, звісно як писарю, тільки вже він на неї з тії пори нацїлив.

Третя — Явдоха Зубиха, стара, стара та престаренна! Але старі дїди, що́ вже на-силу ноги волочуть, та росказують, що ще як були вони підпарубочими, так вона вже і тогдї така стара була, як і теперички, так що, коли-б не збрехати, було їй лїт сто з роду. І кажуть про неї люде, що вона як у день, то і стара, а як сонце заходить, так вона і молодїє, а у саму глупу північ стане молоденькою дївчинкою, а там і стане старіти ся, і до сход сонця впять стане така стара, як була учора. Так вона як помолодїє, то й надїне білу сорочку, і коси розпустить як дївка, та й пійде доїти по селу коров, овечат, кіз, кобил, собак, кішок, а по болотам жаб, ящериць, гадюк. Уже пак така не здоїть, кого задума! хоч і нї за що і нїчого нема, то вона таки озьме своє. Раз пан писар Ригорович читав перед громадою якесь-то предписаниє від начальства і хоч перед-тим днїв з пять кріпко курив, а тут складав добре і вже було по верхам узявсь, як ось і ійде Зубиха, та й глянула на нього — і тільки і всього, що всьміхнулась; так що́-ж? він зараз бумагу об землю, підтикав ся, та й давай веґері скакати перед громадою. Сьміху було такого, що не то що! Та з того часу і став пан Пістряк, тільки хоч трошки погуля, то зараз і пожене химери. Оттака-то була ся Явдоха.

Четверта — Пазька Псючиха, не з-так стара. Так та усе нишком не хвалячись чаклує. Тільки і бачуть її, що як усї полягають спати, а вона й вийде на двір, та й махне рукою; то куди махнула, туди і хмари пійдуть. А хто б то до неї нї прийшов, щоб або поворожила або дала яких лїків, або хоч що-небудь таке, так хоч що́ б їй поклону нї принїс, нїчого і не озьме і каже: »Я нїчого не знаю; ідїть собі геть!« Ну? ну! така-то й не зна!

Пята була Домаха Карлючківна. Як ще з-молоду дївовала, так така була хороша, що й росказати не можно. Зростом собі невеличка: хоч у яку хату війде, то головою стелї достане; суха та цибата, на голові волосься як на кужелї вовна, а коли роззявить рот, так і лопата улїзе; нісочок як у рябця, а як дивить ся з Конотопа очицями, так одним у Київ, а другим у Білогород, та й ті мов сметаною залїплені, а личком біленька, як чумацька сорочка, та ще к тому мов граблями уся твар їй подряпана. От з такою-то красою дївовала вона, дївовала; перш жадала поповичів, далї спустила на писарів з ратуші, забажала опісля вже і хлїбороба, так ба! і личман не дивить ся! Нїчого робить! повязала сїду голову, перейшла жити у пустку, що́ на левадї над болотом, та й стала чакловати та людям капости робити. Вже і не думай її нїхто заняти: ось тільки не поклонись їй звичайненько, або пхни не бачучи, або що-небудь, то зараз і залящить: »Будеш мене, песький сину, тямити, тривай лишень!« То так і є: або ходючи спіткнеш ся, або за обідом подавиш ся, або пяний що-небудь загубиш, а вже не минеть-ся так тобі, хоч — як там кажуть — не тепер, а в четвер, хоч через год, тільки вже не пройде тобі даром. Аж страшно більш про неї і росказовати. Цур їй! ще щоб не приснилась!

Шоста була Векла, старого Штирі невістка, а сьома Устя Жолобиха. Так нехай вже хто інший росказує, а менї нїколи: чогось конотопський народ загомонїв і закопошивсь, і комусь розступають ся і дають до ставка дорогу, так вже пак не до поросят, коли свиню смалють.

 

V.

 

Смутний і невеселий, надувшись як той індик перед індичками, хваброї конотопської сотнї пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, ійде до конотопського ставка. Хоч на ньому і черкеска синя, з позакидуваними назад вильотами і татарським поясом підперезана, і ножик на ланцюжку за нього застромлений, і пика вмита, і борода виголена, і на голові шапка: та як йому були очи заспані і надуті, то й видно було, що він цїлу ніч гуляв. Та й правда ж була: з журби цїлїсїньку ніч смоктав носатку, а Пазька, наньмичка його, знай доливала. Так після такої роботи коли не виспиш ся, то й будеш довго чмелїв слухати; я вже се знаю. Так куди-ж йому не бути смутному і невеселому? Хоч і підійшов до людей, що́ перед ним усї шапки познимали і покланяють ся йому, а він іде собі надувшись і нї на кого і не дивить ся, тільки щоки роздува, щоб усї знали, що він тут-здесь є старший.

От підійшов до ставка, кинув оком сюди-туди, та й крикнув грізно: »А що?«

— Совершениє уготова ся, відізвавсь до нього конотопської сотнї писар, Прокіп Ригорович Пістряк, стоячи биля калавурних, що́ стерегли низку відьом і придивляючись пильно, щоб котра з них, перекинувшись або сорокою або свинею, та не дала б дьору; а як почув гомін свого начальника, так зараз, знявши шапочку, і підійшов до нього, і поклонивсь йому низенько і каже: »Вожделїннаго умоізступления, з дневним містопребиваниєм, вам, пане сотнику, утресугубляємо!«

»Спаси-бі!« сказав голосно Уласович, не розчухавши, що́ йому наговорив пан Пістряк, теж не вмівший до ладу слова сказати, а так, що́ на ум збреде; та при тім слові тільки трохи підняв шапку з голови, та мерщій її і наплюснув впять на голову, та й сказав повагом, усїх озираючи і нї на кого не дивлячись: »Здорові!« А се вже звісно, і усюди так поводить ся, що чим начальник дурнїйший, тим він гордїйший, і знай дметь-ся, мов шкураток на вогнї.

— »Здоров був, батьку, вельможний пане сотнику!« заклекотїла громада, загули чоловіки, залящало жіноцтво, запищала дїтвора, та й поклонились йому низесенько.

От Ригорович і шепче пану Микитові на ухо: »Сотворяйте ж дїлоначинаниє, угобзїте у нашій палестинї порядок.«

»Цур дурня, та масла грудка!« шепнув йому на відвіт пан Уласович. »Як менї укобзити, чи як там, коли нїчого і не второпаю, що́ се таке і є.«

— Так не творіте ж менї возклонения нї у єдином дїлї! — сказав писар, та й пійшов до свого дїла.

Еге! та хоч наш пан сотник, Микита Уласович, і не мав девятої клепки, та ще таки стільки глузду стало, щоб розібрати, що коли, каже, не піп, то й не микай ся в ризи. Зовсїм не тямив дїла, так і не вередував же нїчого, не так, як наш ґенеральний суддя, нехай царствує! Той було — і не думай його зупинити: чи до дїла, чи не до дїла, знай підписує, що́ попада. Писар було зопиняє, так де! »Не хочу,« каже, »щоб дїло валяло ся; підпишу, от йому і кінець.« То було писар, коли тільки побачить, що суддя у коллегию ійде, зараз і хова усї бумажки, а то він їх усї зараз і попідчищує. Раз — о, сьміху було! я ще служив тогдї у коллегиї і вчивсь склади писати, бо був ще хлопя по девятьнадцятому году — писарчата узяли та й списали таку бумагу, щоб суддеві у ченцї постригтись, а його жінку віддати за-між за пана обозного, що́ з нею було частенько у лїсок за губами ходить. Ну, та й положили той лист перед суддею. Тільки таки що війшов, сїв, побачив той лист, потяг до себе, перехрестивсь, та й каже: »Щоб не довго морити! Нехай менї дякують, що швидко дїло рішив; а виноватий нехай жалкує на себе.« Та чирк! і підписав »рукою власною«. А хлопцї — ких, ких, ких, ких! На-силу писар їх у потилицю попроганяв і розтолковавши суддеві той лист, порвав його на шматки… Та дарма; будемо своє договорювати.

От пан Уласович стоїть собі, узявшись у боки, як той ферт, що́ у київській граматцї, аж ось і підійшов до нього Хома Калиберда, стар чоловік, та знявши шапку, поклонивсь йому разів з пять, а далї осьміливсь і каже: »Спаси-бі вам, пане Уласовичу, що кохаєтесь у старовинї. Ще покійний ваш дїдусь, пан Опанас, таки Забрйоха, — нехай над ним земля пером! — і той не давав нас зобиждати. Хоч трохи було засуха ухватить, то він зараз за поганських відьом; та як трйох-чотирйох втопить, то де той і дощ озьметь-ся! І усе було гаразд! Що́ то старовина! любезне дїло!«

»Буде й новина непогана,« сказав повагом пан Забрйоха, та й відступивсь від Калиберди, щоб той не дуже налазив на нього і щоб часом не позапанїбратавсь з ним; та щоб швидче від нього відчепитись, гукнув на Ригоровича і каже: »А що́?«

А той, упоравшись зовсїм, ійде до нього і кахикає, і уси закручує (се вже така звістка, що з письма стане говорити) та й каже: »Приспі уремя совокуплениє сотворити і погрузити нечистоту во істочники водния. — А нуте, братіє, дерзайте!«

Калавурне козацтво, як почули писарське повелїниє, зараз і відчепили з відьомської низки Веклу Штириху; ухопили її мерщій за руки і за ноги цупко, щоб не викрутилась, та регочучи і помчали до човнів. Вона кричить: пробі! дїточки біжать за нею та голосють, неначе вже вона і нежива; старий Штиря туди-ж за ними шкандиба, та плаче та лає і козаків і сотника, а найпуще писаря. Так нїхто їх і не вважа, а ще де-які з кучі кричать: »Держи бо, Йосипе, дужче! бач, пручаєть-ся.« А інший каже: »Попалась? А що́? Се тобі не коров у північ доїти!« Та й багато де-чого прикладовали, аж поки її до човна донесли, утеребили у човен, і тут ще пущ держали. Як же довезли до паль, тут скрутили їй верйовками руки і ноги гарненько, та верйовки і попродївали у петлї, що́ на палях, та підсунувши її верйовками у гору, як плюснули разом у воду!… так як камінюка пійшла на дно, аж тільки бульбашки забулькотїли.

— »Тягнїть назад, тягнїть! Не відьма вона, не відьма!« загула громада у-в один голос, а хто молодший та близче стояв, так аж кинулись поміч дати тим, що́ биля верйовок.

— Погружайте, погружайте паче і паче тресугубо окаянную дщер хананейскую! як віл ревів Прокіп Ригорович і спиняв людей, щоб не витаскували назад Векли.

»Слухайте мене!« на усї заводи кричав Уласович: »адже я сотник. Я повелїваю: тягнїть назад! Адже не знирнула, так вона і не відьма.«

»Не відьма, не відьма; не знирнула, не відьма; тягнїть назад!« кричав увесь народ і вже писаря нїхто не послухав і витягли Веклу зовсїм мертву, відчепили від верйовок і не кладовивши на землю, стали на руках відкачовати.

Поки сеє дїяло ся, пан сотник, відпочивши після крику та турбациї, підкликав до себе Ригоровича та й спитавсь: »Скажи менї на милость: за-що її повелїв топити? Жінка ще нестара і багатого і чесного роду, не чути було за нею нїякої примхи.«

— Сужду по правотї і без усякого возклонения дїйствую, сказав Ригорович. Оная суть хоча іще і без старости жона, но імать пінязей до біса. Просих — і не дала, позичах — і не повірила; стражі предах — і не відкупала ся, яко-же другиї прочиї. Сего ради розмислих ю погрузити і не ізторгнути оттолї, дондеже не дасть менї, чего і колико прошу. Живуща, матері її дуля, тресугубо живуща! Зрю, що вже її відтрусили. Нехай благоденствуєть до якого часу. А воздайте сюди Устю Жолобиху! гукнув Ригорович на калавурних.

Притаскали Устю, і те-ж усе було, що́ й з Веклою, тільки Устя, як плюснули її у воду, так тут їй і амінь! Хоч і трусили, та і не відкачали, так і зосталась.

Питавсь пан сотник у писаря і про сю, так нищечком йому признавсь, що, каже, »желах совокупити ся з її дщерію Одарією, дуже лїпообразною, і вона, тресугубо нечестивая, замісць жалаємої дївицї возклонила у кишеню мою тисящеклятий гарбуз, і покри предняя і задняя моя срамотою, яко рубищем. Так се їй за оноє дїло таковая пинхва.«

Аж ось і перемішав їм Талемін Левурда, кланяючись низесенько, і просить: »Будьте ласкаві, пане сотнику Уласовичу, може б сполоскали і мою жінку трохи, бо троха вона чи не відьмує…«

»Давай її сюди!« неначе проспівав, так заговорив пан Забрйоха. »У нас не попадайсь, зараз провчимо, а найбільш тих, що́ добрих людей, замісць рушників, та годують гарбузами!« Та здумав своє лихо, здохнув важко, та голову понурив і стоїть.

А Прокіп Ригорович ще тільки почув, об чім Левурда став прохати, та так і затрусивсь, неначе циган на морозї; очи йому так і заблискали, пика почервонїла, губи задрижали і ледве, ледве може слово промовити: »А як ти… а за-що… твою жінку потопляти?… хиба-ж вона волшебствує?«

— »А як-же не волшебствує?« казав Талемін Левурда Уласовичу. »Ось слухайте сюди, добродїю! Разів з десяток таке менї приведениє було, що у саму глупу північ хтось і стука у вікно; стука, стука, аж поки моя Стеха, знаєте жінка, прокинеть-ся; прокинеть-ся, та й вийде з хати, а я й засну; та вже перед сьвітом вернеть-ся, то я й питаю: де ти, кажу, була? То вона й каже: »ходила до коров, та отсе змерзла, та й ляжу.« А я кажу: лягай; а вона і ляже, та каже: змерзла, а сама як вогонь. Так се, бачите добродїю, вона не до коров уставала, а чакловати, певне чакловати. А то на тій недїлї так я вже іменно бачив чорта живісїнького, от як я вас бачу, пане сотнику, бодай ви здорові були. Ось бачите як: Поїхав я на ярмарок, та мавсь там пробути три днї, та як менї завадило, так я у той-же день і вернувсь пізно у ночі. Стук-стук у хату — жінка не відчиня і з кимсь-то розмовля та регочеть-ся, і сьвітло є в них. Я як рвонув двері, так защіпка і відскочила, я й війшов; дивлюсь: аж в неї у гостях чорт, та от як бачите, словнїсїнько як пан писар Прокіп Ригорович, нехай здоров буде; така йому і пика і одежа і усе таке. Я до чорта, а він від мене; я за ним, а проклятий чортяка та у сїни, а сїнешні двері засунув я таки. Він бачить, що не переливки, та у трубу; я як злякаюсь, як вернусь у хату, та на піл, та що́ то: й кожухом вкривсь, а сам дрижу з переляку, що бачив чорта і що моя жінка з ним дружить. От я вам і кажу: непевна моя жінка, зовсїм непевна. Сполощіть її хоч трохи, може тогдї дощ пійде.«

»А що́-ж? так і сполоснути. Пане писарю! а ну!« Так-то сказав пан сотник Ригоровичу.

Як же той крикне на нього, так що ну! »Чи ви обуяли?« закричав на нього: »чи ви таки попросту одуріли? Вам не довлїє нїякого рішения ізпускати без потребности моєї, за-тим що треба усякоє дїло угобзити і законноє присовокуплениє соєдинити. А ти, гаспидська Левурда! от-що касателно тебе закон повелїва: »Оного неключимого Талимона Левурду, наваждениєм своїм приведшого сожитиє своє, сиріч жінку, до дружелюбія з сатаною,« — дух сьвят при вас, пане Уласович! — »убо подобаєт забити сякому-такому сину нозї у кладу.« А гов, хлопцї! Пойміте його і водворіте у ратушу і присовокупіте нозї його до клади, бо сам сознаниє учини, що видїв і осязав живого чорта; убо він є калдун, чаклун, во утриє ізбию киями сього грішника.«

Поки се Пістряк росказував, а сердешного Левурду вже й помчали до ратуші, а Ригорович повів оком, та з якоюсь молодицею чорнявенькою ззирнувсь, усьміхнувсь, покрутив ус та й гукнув на калавурних козаків: »А нуте, водворяйте у преісподнїї води Домаху Карлючківну!«

І після Карлючківни тільки забулькотїло. А громада, бачачи, що вона не вирина, загомонїла: »Нї, вона не була відьма, не була!«

І Пріську Чирячку, і Химку Рябокобилиху, і Пазьку Псючиху топили, і котру втопили а котру відволодали, що народ аж об поли руками бє та дивуєть-ся, що, каже, »де-ж тая відьма? от усїх топили і усяка порина, а відьма не знаходить ся.« Микита Уласович вже й дрімати став; по його так вже б пора і до дому: чи будуть дощі ійти чи нї, йому нужди мало; не стане свого хлїба, йому принесуть — Конотоп не мале село, без сварки і лайки і без позиваньня не обійдеть-ся. Усе знай позїха та погляда на свого Пістряка, що́ задумавсь та пальцем знай штрика то у ліб то у ніс; думав, думав, та й крикнув: »Давай останки во язицях. Водвори ке сюди Явдоху Зубиху!«

Приперли й ту, відопхали човном до паль, підвязали верйовками, підняли до гори… плюсь! Як об дошку, так наша Явдоха об воду, і не порина, а як рибонька, поверх води так і лежить, і бовтаєть-ся звязаними руками та ногами, вихиля черевом і попереком і приговорює: »Купочки-купусї, купочки-купоньки!«

Увесь народ так і жахнувсь! »От відьма, так, так!« закричали усї. А Микита Уласович як позїхав та побачив сеє диво, та так йому рот роззявлений і зоставсь. А Прокіп Ригорович так аж танцює по-над берегом, та знай на трудящих кричить: »Возтягнїте ще! Верзїте во тьму водную!« Так що́-ж бо? як нї пащикує, а Явдосї нїчого не зробить. Підтягнуть, гепнуть її скільки сили у воду, так не порина та й не порина, та ще і глузує над усїма, та усе знай товче: »купочки-купоньки!«

— А вознесїть сїмо камения і плинхводїлания! здумав пан Пістряк, і так і народила ся цїлїсїнька куча цегли і камінюк усяких, що́ хлопцї, почувши приказ, з-разу мотнулись і нанесли.

— Возложіте камения на нечестивую вию її, і на руцї і на нозї її, і паки потопляйте її! Так командував Ригорович, аж підскокуючи круг ставка, та з серця аж зубами скрегоче.

Навязали моторнїйші цїлїсїньку низку камянюк на верйовку і підвізши на човнах, аж на-силу три чоловіки підняли тую низку, та й накинули Явдосї Зубисї на шию і думають: от пірне! А вона, урагова баба, і не дума; плава поверх води, та що ослобонили їй руку із верйовки, так вона нею полощить ся, та й жартує: »А що́-ж? намистечко менї на шию почепили, а перстнїв і нема? Еге! бач які добрі! кете і перстнїв на руки і замісць черевичків чого на ноги.«

— Сокрушайте тресугубо окаянную кощунку ханаанскую, дщер халдейскую! кричав як опечений Прокіп Ригорович, та аж запінивсь як скажений, бачачи, що нїчого відьмі не зробить і що вона над ним кепкує.

Навязали їй на руки і на ноги камінючча. Боживсь той чоловік, що менї про се росказовав, — а хто й казав: коли знаєте, Йохим Хвайда, що́ позаторік вмер — так боживсь, що пудів двадцять навязали їй на шию, на руки і на ноги, та відчепивши від верйовок, так її й пустили у воду. Так що́-ж бо будеш з сучою, пресучою бабою робити? Так і плава поверх води, і руками і ногами бовтаєть-ся, та знай приговорює: »купочки-купусї!« А далї урагова баба обізвала ся і до писаря, та й почала його кликати: »А ходи, Прокіпочку, сюди! Нумо у-купцї купатись! Ходи бо, не соромсь! Ось надїну на тебе намистечко і перстнїв тобі дам.« А Ригорович аж увесь чуб собі обірвав з серця, що і поганенька б то баба та над ним глузує; далї кинувсь до Уласовича, та й каже: »Несумнително сия баба суть от баб єгипетських. Вона, єхидна прелютая, похитила дождевия каплї і скри у себе у чванцї або у іному місцеві. Повели, пане сотнику, возмутити її розанами, да претерпить до нестерпимости і да розпустить хляби водниї, і да оросить ся земля.«

»Не второпаю, пане писарю, що́ ви говорите, а кажу вам: робіть, що́ знаєте, тільки швидче, бо вже обідня пора. Я б вже давно дав дьору, так хочеть-ся дивитись на сюю кумедию, що на бабі цїлїсїнький віз каміньня, а вона не тоне, а плава поверх води. Робіть собі, що́ знаєте, а я буду на готове дивитись; я на те у Конотопі сотник.«

Повелїв Ригорович піймати у водї відьму Явдоху, так де! Хлопцї човнами її і не здоженуть, і верйовками накидають, так усе нїчого; так прудко плава, як тая щука, тільки попереду і позаду хвиля устає, бо звісно як відьма плава: вже пак не по нашому! Плавала, плавала, шниряла, шниряла, та як бачить, що усїх їх потомила, так і піддалась.

Що́-ж то зрадовав ся народ, як злапали відьму Явдоху Зубиху! Усї кричать, гомонять, біжать до неї, против неї, усяк хоче тусана або запотилишника їй дати. Та й є за що: нехай не краде з неба хмар, не хова дощу у себе на миснику! Ось як усї біжать круг неї, то за нею, а її аж на руках несуть, боячись щоб не вирвалась та не втекла, а вона й байдуже: вона співа весїльної пісеньки, як молода з дружками ходить. А наш Ригорович перед веде, та аж біжить з радощів, що таки напав на відьму і що він її тепер скрутить і вимучить з неї, щоб віддала дощі назад, що́ покрала, та з радощів такі баляси точить, що не тілько хто, та й сам себе не розбере, що він і говорить. Далї закричав: »А дадїте сїмо вербових і удвойте лозових і возглуміте її, єлико сили вашої буде!«

Де взялись і різки. Скрутили Зубиху Явдоху. Тільки що класти її, вона як-то руку випручала, та й повела нею кругом по народу. Отже-ж слухайте, що́ з того буде. От і положили її; по два парубки сїло на руки і на ноги, а два узяло здоровенні пучки різок, та й почали чистити: дже-дже, дже-дже! аж засапались бючи; бють, бють, і вже цурпалки летять… А що́-ж Явдоха? Лежачи під різками, казку каже: »Був собі чоловік Сажка, на ньому сїра сїрмяжка, повстяна шапочка, на спинї латочка; чи хороша моя казочка?«

— Та бийте окаянную Ханаанку! аж заревів Пістряк.

Хлопцї деруть, що́ мога, а Явдоха своє: »І ви кажете: та бийте окаянную Ханаанку, і я кажу: та бийте окаянную Ханаанку. Був собі чоловік Сажка, на ньому сїра сїрмяжка, повстяна шапочка, на спинї латочка; чи хороша моя казочка?«

»Та деріть дужче!« крикнув, що́ є мочи, сам пан сотник конотопський, Микита Уласович Забрйоха, що́ вже його дуже брало за живіт, і печінки під серце підступали, бо не обідав і доси.

Хлопцї перемінились, узяли нові пучки і стали пороти. А Зубиха знай своє товче: »І ви кажете: та деріть дужче, і я кажу: та деріть дужче. Був собі чоловік Сажка, на ньому сїра сїрмяжка, повстяна шапочка, на спинї латочка; чи хороша моя казочка?«

— Соплетїте розонацію з терния і удвойте їй поругания на лядвії! скомандовав пан Пістряк, довго думавши, що́ б то їй ще придумати.

Хлопцї чешуть Явдоху терновими, а Явдоха своє товче: »І ви кажете: соплетїте розонацію з терния і удвойте поругания на лядвії, і я кажу: соплетїте розонацію з терния і удвойте поругания на лядвії. Був собі чоловік Сажка, на ньому сїра сїрмяжка, повстяна шапочка, на спинї латочка; чи хороша моя казочка?«

Та й до вечера не переговориш усього, що́ там було! Вже не тільки Ригорович Пістряк, та й сам сотник Забрйоха почав сердитись, що нема кінця дїлу: бють, бють бісовську бабу, скільки хлопцїв перемінило ся, скільки різок перебрали, і вербових і березових і тернових, а їй і не позначилось нїчого, неначе тільки що лягла і нї трішечки і не бита, а вона собі знай товче чоловіка Сажку…

Отже-ж то як сеє дїєть-ся і гаспидську католикову Явдоху бють, пролїз скрізь народ, що́ так і обступили Явдоху та й не надивують ся, Демко Швандюра, стар чоловік і непевний. Подививсь, подививсь, помотав головою та й каже: »А що́ се вам за іграшки дали ся? Чи то пану сотникові знать скучно стало, так ви його забавляєте як малу дитину, що різками порете, неначе кого путнього, вербову колоду?«

— »Як колоду? Що́ се він каже? Де там колоду бють?« загула громада і дивуючись розпитує.

»Де колода? не бачите? Дивіть ся ж!« сказав Швандюра, та й повів рукою по народу навпаки сонця… Так що́-ж? Удивлениє та й годї! Тогдї усї побачили, що лежить товста вербова колода, поперепутована верйовками, і сидять на нїй чотири хлопцї здоровенних і держуть її яко мога, щоб не пручалась, а чотири бють тую колоду зо всеї сили добрими різками, неначе кого путнього. А биля тієї колоди лежить сама по собі Явдоха Зубиха, і незвязана і регочеть-ся дивлячись, як працюють ся люде замісць її та над колодою. Так, скажете, се і не удивлениє? Се вона, як її покладали парити, так вона рукою повела, та й напустила на усїх, хто тут був, мару, а Демко з сьвіжими очима прийшов і бачив, що́ творить ся, і як де-що знав і вмів против чого що-небудь зробити, то він і відвів мару від людей. Оттогдї тільки побачили, що били не Явдоху, а вербову колоду.

»Ких, ких, ких, ких!…« зареготав ся народ. Вже на-що пан писар, що́ сердивсь кріпко, а тут і сам розреготавсь, як уздрів таку кумедию. І що́-ж будеш робити? Звісно, що против насилки нїчого не зробиш, коли не вмієш як її відвести. Ну, посьміявшись, принялись радитись, що́ з Явдохою робити. Той те, другий друге каже, а Демко Швандюра той гаразд навчив. »Таки,« каже, »нїчого не думайте, а положивши дайте добру хлосту, поки верне дощі та роси, що́, знаю, в неї на мисниках та на полицї. Та не бійтесь нїчого. При менї не здужа навести. Коли ж і наведе, то я відведу. Хоч вона і відьма, та й ми, хоч не усе, а що-небудь таки знаємо. Нехай вона і прирожденна а я тільки вчений, та дарма. Побачимо!«

— Так возклонїть же її паки! закричав Ригорович, і сотворіть їй школярську сїкуцію, яко-же і нам во оноє уремя субітки твориша… Ще добре і не вимовив, а хлопцї вже і мотнулись: розперезали, положили, сїчуть. І вже нашій Явдосї не до казки, вже і в неї у самої на спинї… латок з сїмдесять, як у чоловіка Сажки… Мовчала, мовчала, хотїла відтерпітись; так ще не родивсь той чоловік, що́ б утерпів під різками! Далї як заскавучить, як заскиглить, а далї як стане кричати: »Не буду до суду, до віку! батечки, голубчики! пустїть, пустїть!… Верну й дощі, верну й роси! буду тобі, пане сотнику… і тобі, Ригоровичу… у великій пригодї… тільки пустїть!«

»Годї!« повів Микита Уласович голосом поважно. А Пістряк знай своє: »Усугубляйте паче і паче!« Хлопцї не знають, кого й слухати: половина бє, а друга жде.

— А бодай вас, пане сотнику! так заворчав на нього пан Ригорович: іще було упятерить подобало за таковоє злодїяниє… Се вона менї зробила, що я після перепою химери погнав. От-таке злодїяниє!…

»Але, злодїяниє!« казав пан Забрйоха. »Тобі б усе тільки злодїяниє і робити. Тут тільки трихи та мнихи, а вже обідати пора. Ще чи буде після такого парла дощ чи нї, хто його зна, а що ми голодуємо, так се певно. А що нам суча баба з серця утне який бешкет, так і того треба бояти ся. Звели лишень покинути Явдоху, нехай відпочине після такої банї. Нехай тепер ханьки мне, ми ще доберемо ся до неї. Ходїмо, Прокопе Ригоровичу, до мене. Пазька наварила мудрого борщу. А після обід не буду ськатись, та роскажу тобі, який менї бешкет зробили позавчора у Безверхім хуторі. Ти ще сього не знаєш.« Сказавши сеє, потяг пан Уласович до дому.

Прокіп Ригорович наш зоставсь і стоїть мов обпечений. Узяли його думки та гадки, який-то там бешкет зробили пану сотнику у Безверхім хуторі? Думав, думав, а Явдоху за-тим знай чешуть, аж цурпалки летять! Далї підняв палець до гори і каже: »Догадавсь! е, е, е, е! Сього менї і треба було! А покиньте, хлопцї, бідну бабу позанапрасно мучити. Пан сотник звелїв було її парити до вечера, а я її помилую.«

Повели Явдоху і ледве, ледве живу поволокли її до дому. Народ так і заклекотїв за нею, усе кричачи: »відьма, відьма! покрала з неба дощі!« А Ригорович ійде собі та щось дума, а далї і каже: »Такої менї і треба!… Піддобрюсь до неї; вона поможе його втопити, а менї винирнути з писарства та на панство.« Та й потяг до пана Микити Уласовича обідати.

 

VI.

 

Смутна і невесела ходила по своїй хатї, проводивши когось від себе і зачинивши двері, конотопська відьма Явдоха Зубиха, після прочуханки, що́ їй дали край ставка при усїй громадї за чаклованьня. Хто-ж то був у неї тогдї, як усяк її цурав ся, бачивши, що вона є прирожденна відьма, що і у водї з каменюками не тоне, і дощі з неба краде, і мару на людей насила? Але, хто! не хто, як наш Прокіп Ригорович Пістряк, конотопський пан писар. Він то, почувши від пана сотника Уласовича, що́ йому було у Безверхім хуторі від панночки Олени, він зараз узяв на думку, як би то йому свого сотника зовсїм з'їсти. От від обід прийшов до Явдохи, принїс їй усяких гостинцїв і помиривсь з нею, що буцїм се не сам він звелїв її і топити і парити, а що се сам пан сотник вигадав і що буцїм-то хотїв він її до вечера парити, а він вже взяв на свою голову; і став її пильно прохати, що як би того пана Микиту зовсїм у дурнї пошити: що він отсе у вечері прийде її прохати, щоб Явдоха так зробила, щоб Йосиповна його полюбила і за нього за-між пійшла; а він як піддасть ся у чаклованьня, так тут його і начинити дурнем, щоб і сотенства відцурав ся, а намісць його та настановити сотником його, Пістряка, і обіщавсь, що тогдї Явдосї своя воля буде чакловати, як і скільки хоче.

Хитра Явдоха неначе і піддала ся. Подарунки забрала і обіцяла усе зробити, чого Ригорович бажав, і проводила його отсе з хати. Довго вона після нього ходила по хатї та щось думала. Вже б то їй і сїсти хочеть-ся, так не зможе притулитись: так-то щиро її повчили! Вона лежала і на печі і на лаві; так не влежить довго, бо тільки і можно животом лежати, а горі черева або боком і не думай: так її усюди списали.

Ходить по хатї, ходить, та й погляда на свої глечики, горщики, кухлики, де з усякого зьвіря і з усякої гадини є молоко, що́ вона з них понадоювала, перевертаючись до кожної матки усе різно, щоб не жахались і давались доїти ся. А усї тії глечики, горщики, водянчики, кухлики стояли де-яке на полицї, інше на миснику, було й на припічку, було й на самій печі; яке вже поставлене на сметану, а яке ще стояло під лавкою та край помийницї. Під полом лежали усякі трави і коріньня: мята, любисток, терлич, папороть, собаче мило, дурман, усякі репяхи, куряча слїпота та й багато де-чого. На полу на подушках лежав кіт муруговатий та усатий, і тільки йому й дїла, що їв та спав, та коли що було надума, то зараз до своєї хазяйки і озоветь-ся: няв, няв! а вона усьміхнеть-ся, та й скаже: »так таки, котусю, так!« А коли вона що надума, то й питаєть-ся його: »чи так, котусю?« То він до неї: няв, няв! Еге! і знали один одного, що́ говорють. Більш у неї не було нїякого хазяйства, та й на-що їй? Чого забажала, то у ночі перекинулась чи собакою чи мишою, чи жабою чи рибою, і чого їй треба, усього достала і є у неї.

Так вона-то сумуючи ходила по своїй хатї і поглядаючи на своє зібраньня, казала собі на думцї: »Є усяке, не пійду до людей позичати.« Далї зирнула на двері, що́ — я-ж кажу — тільки що зачинила проводивши когось-то з хати, і каже: »Приводь тільки швидче проклятого сотника, я йому віддячу! Я б і тобі, Ригоровичу, хука усучила, та нехай лишень опісля; тепер ти менї прислуговуй, а як з'їм гаспидського Забрйоху, тогдї приймусь і за тебе, сучий Пістряче! Хороше, що отсе ти менї росказав про Забрйоху та про Олену, ось я його оженю… Достанеть-ся і тобі, що мене так занапастили, що і сїсти не можу, і згнущались надо мною, що при парубках порвали на менї і плахту і сорочку, і пазуху розірвали і очіпок збили, що я волосом осьвітила, та били мене… о, та й били-ж мене! ох, били-ж мене, били, били, били! що нї сїсти нї лягти не можно. А усе оттой Швандюра, що́ зняв з них мару!«

Оттак вона і довго сама собі розмовляла, аж поки у хатї зовсїм стало темно, що хоч око виколи. Аж ось на вулицї загавкали собаки, вона й каже: »А ну, котусю, відкрий свої очицї і посьвіти, чи не вони се ійдуть?« Кіт як розплющить ся, як гляне своїми очима, так так як жар засьяли, а Явдоха і бачить, що ійде Микита Уласович Забрйоха, конотопський пан сотник, а за ним писар його, Прокіп Ригорович пан Пістряк, і щось у руках і під плечем щось несуть. От вона зараз шатнулась, достала каганець, піднесла до кота, тернула його против шерсти, так іскри з нього і посипали, і вона засьвітила каганець, поставила на стіл, а сама полїзла під стіл чогось-то доставати.

Аж ось — рип! у двері, і ввійшли пан сотник з писарем, шапки з паличками постановили биля двері, а сами і стали озиратись, і пан Забрйоха і каже: »Сьвітло горить, а її, бачу, і дома нема.«

— »Де-то вже нема!« обізвала ся Зубиха, лїзучи з-під покутя і таскаючи превеличенний горщок, ганчіркою завязаний. »Ось де я була; отсе доставала горщок з хмарами, що́ було заховала їх на тридевять рік, так отже пан конотопський сотник присилував мене повипускати хмари і дощі пустити.«

»Та вже, тїтусю, годї об сїм,« поклонивсь пан Забрйоха і став гостинець доставати. »Ось тобі хусточка, що́ менї попівна вишивала та подаровала, так отсе покланяюсь нею вам, та от ще аж цїлїсїнька копа грошей, тільки будь ласкава, тїтко, не сердь ся на мене і вибачай, що так з тобою прийшло ся… Се так… теє-то… якось-то не хотячи…«

— »Як не хотячи?« аж запищала крикнувши Явдоха: »як не хотячи? Коли-б тобі так хто пику списав, то ти б не те сказав! Не хочу твоїх подарунків; цур тобі! пек тобі! вій ся з ними! не мішай! ійду дощі випускати, а то впять пеня буде і завтра так мене знов випарють, що сьогодня не зможу сидїти, а завтра вже і не стояти-му. Пустїть мене, пійду дощ випускати.«

»Тїточко, матїночко!« аж в ноги впав сердешний Микита Уласович, та кістляві руки відьомські цїлує та просить: »Не буду вже тебе турбовати, та й що́ менї за дїло, що нема дощу? Оттак пак! Я тут є сотник, голодовати не буду: той прийде з хлїбом, той з паляницею, той з буханцем, а інший і мішечок борошна привезе; аби-б тільки позивались, то нам, старшинї, і дощі не під час. Хоч-би ти їх, тїтусю, і по вік держала у себе під покутем. От моїй бідї поможи! Нате лишень, пожалуйте: от пляшка дулївки, от півсотнї таранї, ще сьвіжа була по веснї; осьде-ж і серпаночок… тільки здїлайте милость, пособіть моїй бідї, ось що́ я вам роскажу.«

— »Знаю, знаю про твою біду, якого тобі мудрого печеного гарбуза піднесла Йосиповна Олена, що́ з Безверхого хутора, і як ти після нього на-силу на другий день очуняв! Знаю, знаю усе.«

Аж і здивовавсь пан Забрйоха, що відкіля се, каже, вона усе зна, неначе тут була, та й став її пуще прохати, щоб вона вже не сердилась і заступилась за нього.

— »А що́ я тобі робити-му?« пита Явдоха. »Не ійде за тебе хорунжівна, так менї яке тут дїло? Не ійде, так ськай другої.«

»Та де її у гаспида ськати!« здихнувши каже Уласович: »одно те, що не придумаю, де другу ськати, а друге те, що дале-бі не хочу, бо смертельно улюбив Йосиповну Олену, так хоч-би менї і суддївна або хоч і полковниківна, так я і не подивлюсь на них, бо улюбив Олену усїм тїлом і душею і серцем і усїм животом, і бачу сам, що коли її не достану, то або утоплюсь або удавлюсь або сьвіт за очима пійду… Поможи, пань-матїночко!« та беркиць їй у ноги, та аж плаче та просить, щоб не дала йому не своєю смертю пропасти, та щоб як-небудь приворожила, щоб вона за нього захотїла ійти.

— »Та як за тебе і ійти такій дївчинї?« впять каже Явдоха. »Вона дївка-козир, чи одежею чи на виду собі, так зовсїм дївка, а худоби і грошей до ката; а ти що́? Куди ти годиш ся?«

»Та дарма, тїточко, матїнко, дарма! Нехай я і стидкий і бридкий і усякий, а ти таки так зроби, щоб вона мене полюбила та щоб за мене за-між пішла. Що́ копа, то копа отсе на столї лежить, а то от сорок алтин, та ще…«

— »Нї,« каже Явдоха, та й відсунула від себе гроші: »менї сих креймахів не треба, на-що вони менї? У мене усе є, і чого забажаю, усього достану; а коли так пильно просиш, то нехай вже і змилосердюсь над тобою, тільки зроби менї от-що…«

»Що́ звелиш, пань-матусю, усе зроблю. Чи звелиш Конотоп спалити, так разом з чотирйох кінцїв і запалю; чи звелиш усю конотопську дїтвору — що́ ви, відьми, не любите — так за один день усїх до єдиного і потрощу.«

— »І то гаразд, та менї тепер от-що треба. Озьми ти оттого сучого та пресучого сина Швандюру, що́ зняв мару з людей, що́ я було наслала, як менї сїкуцію давали, так озьми його під арешт, буцїм він або прокравсь, або тебе лаяв, або що́ хоч на нього набреши і зведи пеню, та оббери у нього усю худобу — бо він собі заможненький — та щоб на тебе родичі його не гримали, так ти віддай теє усеє пану писарю Ригоровичу.«

— Благоє дїло і мудроє рішениє панї Зубихи, єй! істинно! так обізвавсь пан Пістряк, сидючи собі на лавцї край вікна.

А Явдоха й каже: »Бо йому, сиротї, нїгде узяти, тільки що спадками живитись, а Швандюру озьми і вижени із села, щоб його і дух не пах. От коли се менї зробиш, то і я тобі…«

Мурлу, няв, мурлу! обізвавсь відьомський кіт. Зубиха схаменулась, та й каже: »Е, нї ще, ще, ось слухай ще. Домашина ятрівка Хвенна Зозулиха… не можно менї биля її хати ійти, так і доклада менї про те полотно, що́ в неї з огорода пропало та якось-то опинилось у мене у скринї, так вона мене злодїйкою узива і усякі докладки доклада; так чи не можно її, підрізавши, теж з села вигнати?«

»Та длячого не можно? Тільки кажи, усе зроблю…« Так казав пан Уласович повеселїйшавши, що вже відьма стала до нього добрійша.

— »Отсе усе коли зробиш, то і я…«

Мурлу, мурлу! замурликав впять кіт, і Зубиха знов стала договорюватись, і каже: »Та ще от у чім пожалїюсь. Демко Сїроштан просьвітку менї не дає: позавчора хваливсь, що мого кота вбє; як його нї берегти-му, а він таки вбє. Так його то, пане сотнику, провчи та провчи.«

»Та провчу-ж, провчу, тїтусю, так що до нових віників буде тямити; тільки зроби і моє дїло,« пильно пристаючи прохав її пан Забрйоха, і чого б то він не обіщав ся їй зробити, аби-б вона так починила, щоб хорунжівна за нього пійшла!

— »Ну, добре-ж, синку, коли-ж так, то й так. Буде за тобою бігати хорунжівна Олена і ночи не спати, як і ти за нею. Кицю, кицю, кицю, кицю!«

Мурлу, няв, мурлу, няв!

— »Добре-ж,« казала Явдоха. »А ійди, пане Уласович, зо мною з хати, та й уступи з порога лївою ногою на пісок, щоб твій слїд обізначивсь на піску.«

От і вивела його з хати і слїд його зібрала у хусточку і завязала; а далї, вернувшись у хату, посадила на лаві край стола, а Ригоровичу звелїла каганцем сьвітити, а сама, узявши пана Забрйоху за лївий ус, і стала волосься віддїляти. Заколупне ногтем волос, та й лїчить: раз, два, три… та як відбере девять волосів, та девятий і рвоне зовсїм. Пан сотник кричить, пан писар регочеть-ся, Явдоха Зубиха щось шепче та спльовує, а кіт мурниче на усю хату… Оттак-то у бідного Микити Уласовича відьма виривала девяте волосься з лївого уса і нарвала їх усїх аж восьмеро, достала шматок паперу і завернула туди теє волосься. А пан Забрйоха, повитиравши сльози, що́ так йому і текли від скубіньня, став питати відьму, що коли, каже, вже зовсїм поворожила, то вже я й пійду?

— »Іди, синку, здоров до дому, та лягай спати, та й жди від хорунжівни присилу, щоб слав за рушниками.«

Пан Уласович, сеє почувши, та за шапку, та з хати, та не оглядаючись — до дому, щоб відьма не здумала ще де в нього виривати волосься. Побіг сердешний, не дождавсь і свого писаря, бо той зоставсь ще у відьми і щось довго з нею гомонїв, і кіт з ними мурникав; а як виходив пан Пістряк з Явдошиної хати, так чути було, що казав: »І се усе благонаміренно устроївше, гряду у свою палестину. Прощавайте!«

— »Ідїть здорові!« сказала Явдоха, зачиняючи за ним двері у хату, та й одізвалась до кота: »Кицю, кицю, кицю, кицю!«

Мурлу, няв, мурррлу!

Тут зараз узявши, зняла з голови очіпок, сїду як молоко косу розпустила, узяла білу сорочку та й надїла на себе, та нї пояса, нї плахти не підвязала, так і стала по хатї ходити та шептати усяке калдовство, та у всякім углї тричи спльовувала; далї узяла жлукто, та й положила його серед хати і стала знов щось по-відьомськи бормотати; далї узяла з кухлика якоїсь води, та усе бормочучи, побризкала тою водою і себе і жлукто у серединї. А кіт що́ є духу нявчить, а далї аж на ноги устав, та потягнувсь і засьвітив очима ще дужче, чим каганець у хатї палав. Тут Явдоха мерщій у жлукто і полїзла… а як вилїзла, так стала дївкою! Та й дївка ж немудра? І молода і хороша і чорнява, і ще мабуть красивійша від чернїговської протопопівни!

От як переродилась наша відьма, узяла жабячої сметанки, та кобилячого сиру, головок від таранї, і поскладавши на тарілочку, поставила перед свого котуся і каже: »Коли, котусю, захочеш без мене їсти, так от тобі ласощів; не скучай без мене, поки я вернусь.« А сама, доставши аж пять дійничок, погасила каганець і пійшла з хати, доїти кого їй треба було.

Тільки таки що другий півень крикнув, тут Явдоха, що́ є духу, ускочила у хату і впала мов нежива. А як віддихнула і устала… так впять стала старою бабою, як і була. Зараз кинулась до свого кота і росказує, мов чоловікові: »Котусю, киценьку! Чи не скучав же ти без мене? Я трошки забарилась, поки обдоїла усїх коров, овечок; а се ще менї треба було щучого молока на одно дїло, кинулась до ставка, та поки вражу щуку зопинила, поки її замовила, щоб дала ся здоїти, аж і крикнув перший півень; та хоч він нам не страшний, та усе таки треба було поспішати, щоб не заспівав другий: тогдї б так на вулицї простяглась, як тепер тутечка.«

А кіт знай хвостом помахує, та усами поморгує, та що є духу нявчить: так-то рад був своїй хазяйцї, що вернулась…

От вона йому постановила ще усякого молока і сметани, і стала поратись та де-що мішати та варити на чаклованьня, аж ось і сьвіт! А тут трохи погодя і прийшла до неї жінка, уся голова обвязана, і ійде і оха, і прийшла, оха, і сїла і усе оха.

»А відкиля ти, молодице?« пита її Явдоха.

— Та я здалека! каже молодиця охаючи: коли знаєте хутір, що́ на сухій балцї, а зоветь-ся Безверхий… ох!

Явдоха моргонула на кота, та й каже: »Нї, не чула і з роду не була, і не знаю, хто там і живе. Ти ж чого до мене прийшла?«

— Та, не вам кажучи, прикинулась бешиха, та усю пику менї роздуло… ох!… Так отсе мене люде нараяли, щоб до вас ійти… Здїлайте милость, тїтусю, робіть, що́ знаєте, тільки поможіть, щоб я сьогодня ще виспіла до панянки нашої, хорунжівни, Йосиповни Олени… Та сеє кажучи, і положила на стіл буханець, пятїрко яєць і шага грошей.

Зубиха зараз і кинулась, положила долї ніж і звелїла молодицї стати на ньому босою ногою против тієї щоки, де самий дужчий опух; а сама достала у покришку жару, і положила туди кусок страшної сьвічки та ладану та клаптик тієї хустки, на чім становлять паску під сьвяченьнє, а молодицю закутала, закутала, щоб увесь дим нїкуди більш не ійшов, тільки на неї, а сама знай шепче та спльовує, та дме на жар, а кіт нявчить на всю хату. От курить та курить, як тут молодиця — геп! і впала на долївку, мов нежива. Зубиха її відволодала і посадила на лавку, та й каже: »Не жури ся ж тепер, минеть-ся, як на собацї присохне. Се з очей: який-то чорнявий парубок та на тебе дививсь, та завидовав.«

— Так і є! Се-ж наш панич, казала молодиця. Таки як мене нї вздрить, так у вічи і загляда; а на тій недїлї узяв, та рукою погладив мене по щоцї, та й сказав: »Що́ за з чорта гарна молодичка!« Я так і згоріла, та від того часу так мене і узяло.

Тут Явдоха і стала її розпитовати, об чім їй треба було; а далї і проводила з хати, та й каже: »От тепер добре! Тепер усе знаю, що́ менї треба…«

 

VII.

 

Смутна і невесела сидїла на приспі биля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжівна, на своєму Безверхому хуторі, що́ на сухій балцї, а білими рученятами коперсала у голові братїку свому, пану хорунженку. Він, сердешний, той день з пан-отцем, що́ заїзжав до нього поховавши когось на другім хуторі, та за обідом поївши добре вареників та карасїв у сметанї жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дїялось після Петра), витягли самотужки по носатцї тернівки, а вишнївкою на дорогу запили; а підвечіркуючи, панич убрав аж пять мандрик та горщечок масляків у масличку та у сметанцї пряжених, що́ дуже їх любив, так його, хто його зна і від чого, і завадило. От він і прилїг до сестрицї на колїна, та як та йому ськала, а він і заснув. Тут прийшли з поля і корови і овечата; от їх тут биля панночки і доють, і молоко у глечики зливають, а вона й байдуже, їй неначе нї до чого і дїла нема! Забула дивитись і на дійво, забула братїку і у головцї ськати, тільки у неї і на думцї, що…

Тільки, що хотїв було росказати, об чім наша хорунжівна думала і чого була смутна і невесела, аж ось і прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от підійшла до неї, та й каже: »Дай Боже вам, панночко, вечір добрий! Нехай вам Бог помага!«

Аж здригнула Йосиповна, що́ й не бачила, відкіля вона і узялась і як перед нею стала; а далї, трохи схаменувшись, і каже: »Здорова, бабусю! а відкіля тебе Бог принїс?«

— »Та я так собі… Я і здалеку, і не здалеку, я і тутешня, я й зовсїм не відсїль; я і нїчого не знаю, і усе знаю: і хто і по чому журить ся, я і знаю і не знаю; і що́ подїяти, і вмію і не вмію…«

»Ох, бабусю, та ти не проста?« питаєть-ся Олена.

— »Та простїсїнька, бач! Не вашого панського роду, а проста собі стара баба, не знаю нїчиєї журби, не знаю, хто сидячи на приспі журить ся об Демянові, що́ пійшов у поход з козаками; я таки і того не знаю, хто биля колодязя усю ніченьку з ним просидїла і на прощаньня зняла з руки срібний перстїнь і віддала з хусточкою, що́ сама усякими шовками вишивала…«

»Ох менї лихо, бабусю! Та ти усе знаєш!… Не гомони, будь ласкава, братїк прокинеть-ся та почує, та менї сьміяти меть-ся. Нехай після вечері я тебе покличу, то ти в мене ночувати-меш, та й поговоримо з тобою!«

— »Під повн місяць, тепер-то і робити, що́ треба. Нехай братїк ійде до себе у хату, збуди його, а я тобі скажу, що́ треба робити, та дїлом спішити. Я знарошне до тебе сьогодня після вечернї з Києва пійшла…«

»Як се можно? З самісїнького Києва? після вечернї? Та сьому не можно статись!« пита Олена дивуючись. »Як таки можно від Києва так скоро дійти? І близенький сьвіт?«

— »Пожалуй, дійти не можно, так ми-то знаємо, як воно робить ся. Збуди лишень братїка швидче, нехай ійде до свого дїла, менї треба швидч поспішати.«

»Та братїку щось завадило, троха не з очей. І був здоровий, та як глянула на нього отта чорнява молодиця, що́ коло корови ходить, та глянула та й усьміхнулась, я сама бачила, та після того так його за живіт і узяло, чи соняшницї, нехай Бог боронить! чи що?«

— »Се все очи, усе очи наробили; та не журись, я відведу. Ось збуди братїка, а я навчу молодицю, що́ йому треба робити. Від неї стало ся, вона нехай і знима.«

Олена стала братїка будити, що́ хріп на весь двір, а бабуся підійшла до молодицї… а та з-разу і крикнула: »Ох, тїтусю! І ви до нас прийшли?…«

— »Але! не кричи лишень,« каже бабуся: »а от-що́ зроби: озьми…« шупу-шупу-шупу… Нїчого не можно було розслухати, що́ їй там бабуся шептала, тільки опісля молодиця і каже: »Та добре, добре; забавте тільки панночку.«

— »А вже,« каже бабуся: »се вже моє дїло. Ходи ж сюди за мною.« Та й привела молодицю до панночки, та й каже: »Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницї зняти; ійди ж, паниченьку, швидч з нею, вона зробить тобі, що́ я звелїла. Та швидч робіть, а то тебе так розбере, що й на стїну полїзеш.«

»Ох лишечко!« казала злякавшись хорунжівна. »Іди ж, братїку, ійди швидче. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, не спішачи…«

От пан хорунженко пійшов з молодицею у хату, а бабуся, плюсь! биля панночки сїла та й каже: »Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! нема його тутечка, пійшов далеко, далеко, аж до Чернїгова.«

»Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобі росказовав, що я там… чи журю ся, чи… що там таке… я й не знаю!« питала соромлячись Йосиповна.

— »Вже-то я не знаю!« каже бабуся. »Нащо ж нам і зорі, коли нам на них не дивитись? Гляну з вечера, гляну і о півночи, подивлюсь і перед сьвітом, та й знаю, де щ́о дїєть-ся.«

»Коли ж ти знаєш усюди, де що́ дїєть-ся, то скажи менї, бабусю, що́ робить тепер…« сказала Олена, та й почервонїла як кармазин, і язик став мов повстяний.

А бабуся перехопила та й каже: »Демян?«

»Еге, ге, ге!«

— »Судденко Халявський, Омелянович?«

»А тож!«

— »Ось слухай, доню, що́ він робить: отсе був з козаками на муштрі перед паном полковником, та втомившись, прийшов до дому, роздягсь, розперезавсь, та й лїг, сумуючи об тобі, та й журить ся, що, дума, не швидко тебе побачить.«

»І кажуть таки, що не швидко їх спустять!«

— »Не журись; може ти його і сього вечера побачиш.«

»Де то вже, бабусю, менї його побачити, та ще і сього вечера! Він не птиця, щоб йому до мене прилетїти!«

— »Хоч і не птиця, а прилетить і уродить ся оттут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетїв?«

»Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусять ся, щоб хоч-би його побачити… Здїлай милость, нехай прилетить до мене… Та чи не буде йому якої від того надсади?«

— »Таки аж нїчогісїнько, він на те козак.«

»Приклич же його, пань-маточко, хоть на часиночку, хоч на годиночку; хоч-би я на нього подивила ся! Що́ знаєш, те і роби, а я нїчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобі усього, чого забажаєш.«

— »Добре-ж, доню, добре. Ходїм своє робити.«

От і ввійшли у велику хату, позащіпали і двері і вікна, а вже і сонечко стало заходити. Панночка затопила в печі, сама сходила по воду, а ійшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницї, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницї, набрала відро води, та й вилила на сход сонця; друге набрала і вилила на заход сонця, а третє набравши, що́ є духу, не оглядаючись, і впять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зїльля: любистку, материнки, чорнобривцю, цьвіту папороти, терличу, та усього по пучечцї всипала в кашник, та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замісила водою, та й виняла з калитки у папірцї кошачого мозку, відколупала пальцем, та й положила у те тїсто; далї достала у себе з хустки, що́ був завязаний слїд пана Забрйохи, та й роздїлила по-полам, і одну часточку всипала у те-ж таки тїсто, замісила і скачала коржик, посадила в піч пектись і усе з приговорками та спльовуваньням, а хорунжівнї звелїла сидїти на полу, підібравши ноги під себе, не жахатись і що́ вздрить, не боятись нїчого і усе думати про свого милодана.

От як коржик спік ся, вона й дала його з'їсти Оленї за три рази, запиваючи з водянчика водою, що́ нашептала бабуся; а за-тим і горщок з зїльлям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нїчого не жахалась, узяла другу частку слїда Уласовичового, та й всипала у кипячий горщик і стала мішати, а сама аж у піч мов улїзла, та що є духу і кричить: »Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох девятьох, а з девятьох восьмирйох, а з восьмирйох семирйох, а з семирйох шестирйох, а з шестирйох пятирйох, а з пятирйох чотирйох, а з чотирйох трйох, а з трйох двох, а з двох одного та доброго.« Та й примовила нищечком, щоб хорунжівна не чула: »пана сотника конотопського Забрйоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собі дріма.« Та й дмухнула на Олену, а та нї з сього нї з того і стала собі дрімати.

Впять вража баба стала горщик мішати і впять кричить у комін тиї-ж речи: »Терлич, терлич! десятьох приклич,« та й звела на одного, усе таки пана Уласовича, далї й примовила нищечком: »а хто сидить та ждеть, той нехай собі заснеть.« Та впять дмухнула на хорунжівну, а вона, сердешна, так і заснула.

Стала бабуся у-третє мішати зїльля і вже що́ є духу у трубу кричить на терлич; і як довела до одного, так аж запищала від натуги, кричачи зо всеї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжівну дмухнула і говорить: »а хто спить та сопе, так нехай і захропе.« А від сього панна Йосиповна бебех у подушки, та й захропла на всю хату… А тут щось із сїней у хатні двері — геп! та й стогне, і щось мурниче і охка… Побачим опісля, що́ то там було.

 

VIII.

 

Смутний і невеселий стояв, руки зложивши, хваброї конотопської сотнї пан сотник, Уласович Микита Забрйоха, у славному сотенному містечкові Конотопі, на вулицї биля шинку, де усегда збирала ся сотня чи на муштру чи на перелїчку, що чи не втїк которий козак часом бува. Стоїть він, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов віл перед ярмом; а козаки на-чисто, уся сотня як скло перед ним стїною стоїть, шапки поскладавши на приспі у шинку, щоб як буде яка муштра, так щоб не поспадали з голов, а дїтвора, що́ тут так і біга круг козацтва, щоб не підібрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки і ждуть, що́ з ними будуть робити і який приказ буде, та промеж себе де-що і базїкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна ійде; та доставши з халяв, хто ріжок з кабакою, та нюхають та чхають, а хто люльку, та тут її розпаливши і смокче.

Пан Забрйоха сього нїчого не вважа, і не бачить і не чує, що́ край його дїєть-ся. Йому здаєть-ся, що він і доси слуха, що́ читав йому пан писар конотопської сотнї, Прокіп Ригорович Пістряк. А сей давно вже прочитав, що́ треба, та зложивши бумагу, кладе у кишеню… Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальский міх, та й пита писаря: »Здїлай милость, приятелю Ригоровичу! роскажи менї словами, що́ ти там у лепортї читав? Ти знаєш, що я нїчого письменного не розжую, хоч і у школї вчив ся і »Вірую« почав було вчити, та на »же за ни« як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менї не читай, а роскажи, що́ отсе за лепорт принїс козак з Чернїгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пійдемо, хоч нехай кіл на голові тешуть: нам нїколи, друге дїло зайшло; так чого ще вони пащикують?«

— Уся спирра чернїговська безумию удаде ся! став казати, прокашлявшись, пан Пістряк: возписують предписаниє і лають вас, пане сотнику, і мене — гм, гм! — возсозивають — прощайте у сїм слові — дурнями, занеже ми возгнущали ся їх повелїваниєм і не направихом стопи наша до Чернїгова.

»Догадавсь, хоч через десяте-пяте уторопав, що́ ти, пане писарю, говориш; так се-б то нам усе таки збиратись до Чернїгова?«

— Не іначе, як обаче, сказав Ригорович, моргнувши усом.

»Так трясця ж їх матері! От їм дуля під ніс!« Та зложивши дулї, і став крутити. Крутив, крутив, та на Чернїгов і посила, та усе прицмокує. А далї як крикне: »Не пійду! я їм послав через кривого лепорт, що нам нїколи.«

А пан Пістряк і каже: Та наш кривий іще не сотворив дошкандибания і до половини пути. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не ізидемо, дондеже не получимо отвітствования на наше сомнителство.

»Так таки, Ригоровичу, не пійдемо. Бач, як я мудро скомпоновав? Не пійдемо, та й не пійдемо. Ну, хлопцї! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим сьвіт з косами косити менї. А ходїм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налїпила мудрих вареників та спрягла яєшню… Ой, лишечко! ой, ратуйте! ой, біда!« став пан Уласович не своїм голосом про-бі кричати та за боки хвататись… Пан Пістряк і козацтво кинулось до нього, що що́ йому там сталось? Аж він… шелесть!… піднявсь до гори і полетїв як птиця, усе таки кричачи, що́ є голосу…

Що́-ж то ужахнули ся усї люде у славному сотенному містечкові Конотопі, як побачили, що їх прехваброї сотнї пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, та піднявсь під самісїнькі небеса і без крил, та летить як тая птиця! І жінки і мужики і мала дїтвора, та що́ то! і старі повиповзали з хат дивитись на таку прояву, і усї-ж то позадирали голови і дивлють ся, як пан Забрйоха, мов птах який заморський, летить по-під небесами: руками бовта мов крилами, черкеска йому роздуваєть-ся, ногами дрига, шаравари напужились, сам употїв нїби у гарячій банї, і летить і кричить, і де заздрить на землї чоловіка, то скільки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старі люде плюють, жахають ся, жінки голосять з переляку, а малим дїтям не одному довело ся переполох виливати. А то-ж і не страшно?

Прокіп Ригорович, бачачи такеє диво, став задравши до гори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очи вилупив та руками знай розмахує, щоб-то піньмати та вдержати пана сотника, що́ полетїв як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивовали ся на сюю комедию… Та як і не дивоватись, бачачи, що чоловік о своїм умі, нї з того нї з сього, полетїв як птах. І коли-б се о півночі, як усяка нечисть товчеть-ся, а то ще й сонечко тільки-тільки що зайшло.

Стара Льозниха ледве від старости та від недуги вийшла на вдвіря і дивлячись на козаків, як вони збирались, як промеж себе жартовали, як лагодились муштру викидати, здихнула, та й каже: »Слава тобі Господи, що я не козак! Не здужаю і через хату перейти, а то б треба бігати та боротись та муштроватись! Не хочу, не хочу козаком бути!« та й задивилась на них, а далї… зирк! летить по-над нею щось таке страшне… Розглядївши, потюпала до козаків і стала їм росказовати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже він у вирій полетїв. »Я,« каже, »сама бачила: летить мов ворона, тільки що не крака, а знай пити просить.«

Пан писар і козаки — нїчого робить — порозіходились і поросказовали, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрйоха, полетїв мов ворона. І усї-ж то, хто про се нї почує, здвигне плечима та й дивуєть-ся і каже: »Жди ж добра, коли і начальство наше обвідьмилось!« А Прокіп Ригорович зна, де раки зимують! Він хоч і перелякавсь, та не забув нї про вареники нї про яєшню, нї про Пазьку; гульк до неї на вечерю… та про пана сотника вже і не згадовали.

А наш пан сотник летїв, сердешний, летїв від самого Конотопу і не зна, де він опинить ся і що́ з ним буде, аж гульк! — хутір, і він чує, що став спускатись усе низче, низче… Розглядаєть-ся, придивляєть-ся, аж се хутір Безверхий, що́ на Сухій балцї… От летить та летить по-над хатами, та в хорунжевнин двір, де вже він раз був… От як улетїв у двір, та до хорунжевниної хати, та у сїни, та прямісїнько у хатні двері, що́ зачинені і із середини защепнуті були, геп! мов довбнею, та тут і простягнувсь як колода, і не дише і не ворушить ся.

Отсе-то гепнуло у хатні двері, де чакловала над хорунжівною конотопська відьма, Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз і обізвалась до нього: »Не стогни дуже і не охай, щоб хто не почув, та ійди швидч у хату.« Відщепнула йому двері, кличе його, кличе; аж нема гласу нї послушания, лежить наш пан сотник, мов одубів! Нїчого Явдосї робити, поволокла його самотужки у хату і як переволокла на друге місце, він і застогнав, і очима луп! і не пізнає, де він се опинивсь? Розглядаючи усюди, пізнав Зубиху; зараз, стогнучи, і почав коренити батька і матїр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тільки знай своє товче: »Не знаєш свого щастя! Та не кричи бо, розбудиш усю двірню. Що́-ж будеш дїяти: злякавсь, злякавсь, нїгде дїтись. Нїколи тепер тобі переполоху виливати. На́ лишень, понюхай сього.« Та й піднесла йому під ніс тертого хріну. Він як нюхнув, та й чхнув аж тричі, а далї став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далї злизала язиком хрест на хрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тії води напитись. Він за один ковток чималий водянчик так і висушив, та й каже: »Дай, тїтусю, ще.« — »Але!« каже Зубиха: »я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи, та приньмайсь за дїло. Бач, яка краля лежить!«

Пан Забрйоха озирнув очима, аж і вздрів, що на полу спить панна Олена… Та так і задрижав, мов опарений. Та й справди-ж бо краля була! То хороша була, а то як розіспалась, та і розчервонїлась, що́ твій кармазин або рожа у саду, корсет розщепнув ся, сорочка розхрісталась, коси тільки, як порозпускались, так ті вже прикрили пазуху, та й то не зовсїм…

Уласович наш як вздрів таку кралю, та так і заходивсь круг сонної, мов павич; тільки навспинячки танцює биля неї, та розгляда та плямка та слинку ковта; забув і працю свою, що стільки перелетїв, і забув, що й пити просив. Не йде на ум нї їда нї вода, що перед очима біда!

Він би що-небудь і придумав… гм! так Явдоха його за полу сїп! і притягнула до печи і каже: »Схамени ся лишень, блазну! Треба дїло робити, а не ханьки мняти. На́ лишень отсю жабу, та й скрути їй головку на бік, і ще живу, нездохшу, укинь мерщій у піч за жар.« От пан сотник і зробив усе, як велїла йому Явдоха, і ще жаба пищала, а він її і вкинув у піч, відкиля Зубиха увесь огонь вигромадила на припічок.

Як спеклась і зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обірвала усе мясо, а кісточки позбирала і стала з них вибирати: от і знайшла одну, точнїсїнько як виделочка, і навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрйоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжівни; вона зараз з просоньня і заговорила і каже: »І вже менї пан Халявський!… плюю на нього… Микиточку, мій голубчику! де ти? прибудь до мене; хоч би я на тебе подивилась!«

Уласович з радощів як зарегочеть-ся на усю хату і як-би не спинила його Явдоха, то так би і кинувсь на хорунжівну; так та його за руку дьорг! — відвела, та й навчила, що́ ще треба робити.

От пан сотник і стоїть биля неї, та знай з одної кишенї виньме каменючки, то каміньцї, креймашки, скляночки, жарнівки — се все надавала йому Зубиха — от виньме жменю сього добра, подержить на руцї, побрязчить та й пересипле у другу жменю, і так довго робив, а панна хорунжівна знай з просоньня приговорює: »Микиточку, душко Уласовичу! час від часу дужче тебе люблю!«

Далї Явдоха подала йому жабячу кісточку, що́ неначе карлючка, і по її наущению тільки пан Забрйоха заколупнув хорунжівну легесенько під серцем, так вона так і розпалала ся і стала казати: »Не хочу… за Халявського… не силуйте мене… віддайте мене за Забрйоху… Коли не віддасте, утечу…«

Тут Явдоха відвела Уласовича від панночки і каже: »Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського пльовати-ме а за тобою вбивати меть-ся. Тепер зо всїм, пора до дому.«

»Як до дому? Тільки усього і буде?« питав пан Микита.

— »Буде з тебе і сього; чого тобі більш?« каже Зубиха. »Тепер не жури ся нї об чім і жди, як вони по тебе будуть посилати і панькатись коло тебе. Тепер поїдьмо до дому.«

»Як же ми, тїтко, поїдемо? Коли впять летїти, то цур йому! єй, не можу!«

— »І нї вже, синку, і менї тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрімай, хоч і спи, то не бійсь нїчого. Перед сьвітом будем дома. Я завтра впять тут буду і дам паннї Оленї отсїї жабячії кісточки, щоб носила при собі; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходїмо ж з хати, та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеть-ся.«

От Зубиха позбирала усе своє, поскладала як їй треба було, узяла днище і веретено, і вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрйосї: »Сїдай на днище по козацьки, мов на коня, а я де-небудь причеплюсь, менї не первина.«

Тільки таки що Уласович занїс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!… днище підняло ся у гору, на ньому пан сотник верхи, а з-заду підсїла Явдоха та знай веретеном поганя, та цмока та приговорює, мов на кобилу, і підняла ся під самиї небеса.

Сидить наш конотопський сотник Микита Уласович Забрйоха на днищі, мов на конї; ноги йому без стремен так і телїпають ся, і щоб не впасти, руками держить ся за теє днище, а воно чкурить, воно чкурить ще прудче, чим Яцькова приблуда; а на-задї Уласовича причепила ся Зубиха, та аж скіглить від холоду, бо вітерець продував і їй кріпко скубенти докучали.

Не вспіли вони добре оглядїтись, аж вже і Конотоп не далеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе низче, усе низче… та плюсь! биля Забрйошиних воріт і впало. Пан Уласович як гепнув, та аж не стямив ся і не вздрів, як Явдоха з днищем счезла, і не вглядїв, хто з його хвіртки шморгнув, тільки і бачить, що Пазька когось провожала.

— Чи се ви, паниченьку? пита вона свого Уласовича: Де се ви пропадали і доси?… я отсе усе за вами журила ся.

»Чого-ж ти вийшла за ворота?« розпитовав її пан сотник.

— Із журби! каже Пазька.

»А кого-ж ти провожала з двора?«

— Та там… чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я…

»Бичок! до скотини! Гм!« ворчав собі під ніс пан Микита, уходячи у хату, та й звелїв засьвітити сьвітло, бо у хатї було по-ночі.

Унесла Пазька сьвітло… Дивить ся пан Забрйоха, що на столї недоїдені вареники, і дві ложки, і дві тарілки, і носатка вже порожня, а дулївки кат-ма!… Поморщивсь, закопилив губу, та поворчавши: »бичок… до скотини!« та й пійшов у сьвітлицю, погасив сьвітло, та й бебехнув на ліжко, та подумавши: »кат їх бери! в мене є тепер хорунжівна!…« та й захріп на всю хату.

 

IX.

 

Смутна і невесела, прокинувшись, сидїла на ліжку панна хорунжівна Олена Йосиповна у своїй хатї, у Безверхому хуторі, що́ на Сухій балцї. Сидить, позїха, очицї протира і сама себе не розбере, де вона, що́ вона, що́ з нею робилось, що́ їй таке снилось і від чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось, де не узялась конотопська відьма Явдоха Зубиха. Увішедши у хату й каже: »Добрий-день тобі, панночко! Чого ти така смутна та невесела?«

»Ох, бабусю! тепер я усе згадала!… Що́ се ти зо мною наробила?« так охаючи казала панна хорунжівна.

— »Але! мовчи та диш!« каже Явдоха. »На́ лишень отсей капшучок, та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде.« Та сеє кажучи і почепила їй на шию капшучок, а в тім капшучцї жабяча задня права лапка та з неї-ж пересушене серце та лобова кісточка, та Микитового слїду трохи.

Тільки що се їй почепила, так панна Олена і повеселїйшала, як з води вийшла. Очицї так і палають, щоки зачервонїли, а сама і на ліжку не всидить, кинулась до Зубихи, та аж плаче та просить: »Тїтусю, голубочко, пань-маточко! Що́ хоч роби, тільки віддай мене за конотопського пана сотника Забрйоху; я таки гаразд і не знаю, як його зовуть. Віддай, віддай швидче мене за нього.«

— »Адже він тебе сватав, та ти йому піднесла печеного гарбуза?«

»Та то я була дурна та божевільна, не розглядїла його добре, не розпитала ся людей, не послухала братїка… Тепер менї сьвіт немил без нього!«

— »Адже-ж ти любиш панича Халявського Омеляновича, судденка?«

»Та то я була дурна та божевільна! Бід учорашнього дня і цур йому і пек йому від мене! і не споминай про нього. Одно в мене на думцї, що хоч аби побачити пана Забрйоху та надивитись на нього та приголубити його, та щоб він мене взяв…« Та сеє кажучи, беркиць з ліжка до ніг Зубишиних, та й лежить і плаче і просить: »Зроби, тїтусю, щоб він мене узяв! я тебе три годи буду рідною матїрю звати, буду тебе і поважати і шановати. Коли ж він від мене відцураєть-ся, пійду сьвіт за очима, сама собі смерть заподїю!«

— »Та годї-ж, годї, угамуй ся!« казала їй Явдоха і підняла її з долу та й посадила на лавцї. »Ось увійде твій братїк, ти йому, не соромлячись, усе роскажи; нехай їде мерщій у Конотоп до пана Забрйохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде-ж і братїк ійде до тебе, а я пійду у Конотоп та з Забрйохою зроблю, що́ треба; не журись, та дїлом поспішай.« Та сеє кажучи і пійшла з хати, а панна хорунжівна їй у слїд кричить: »і хустку, і весїльну шишку тобі дам!«

Аж ось і ввійшов до неї у хату братїк її, пан хорунженко, на личку вже веселенький, неначе і не був недуж, так добре помогло йому від завару соняшниць.

»Що́, братїку, чи ти здоров?« питала його сестриця, панна хорунжівна.

— Тільки перед сьвітом спочив після завару соняшниць та й заснув на всї заставки; та тепер і нїчого. Так казав пан хорунженко.

»Ну, братїку, не жури ся; скоро вже тобі буде воля ійти у ченцї,« стала казати панна Олена, посупивши очицї у землю. »Я вже… вибрала… собі жениха…« сказала та й засоромилась і почервонїла як рак.

— А кого?

»Пана сотника конотопського, Забрйоху.«

— Що́ печеним гарбузом попоштувала?

»Еге!«

— Адже ти, бачить ся, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

»Цур йому! і не згадуй про нього. А здїлай милость, поїдь до нього у Конотоп, та й скажи і попроси, щоб сьогодня, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недїлю і весїльля.«

— Та що́ се тобі так нїколи припало? питав її пан хорунженко, а самого аж за живіт узяло, що вже і йому недовго бришкати у миру. Ще б може хоч трохи оглядїлась, а то шити-білити, завтра великдень.

»Умру, коли через тиждень не пійду за пана сотника! Я його сьогодня бачила у-ві снї. Що́ за хороший! як намальований. А богатий? так і міри нема. Так і пересипа з кишенї у кишеню і гроші усякі, і срібні і золоті, і жемчуг і усяке дороге каміньня. Здїлай милость, братїку, соколику, лебедику! Поспішай яко мога. Привези і його з собою, привези і людей, щоб кому швидч рушники подавати… або людей не треба, і тут назбираємо, тільки його мерщій, його до мене вези!«

Так урагова конотопська відьма наробила, що бідна дївка аж на стїну дереть-ся та про-бі бажа пана сотника Уласовича Забрйоху.

Нїчого пану хорунженку робити! Звелїв снїдати подати, їсть і дума. Не удоволив ся і не надумав ся, забажав обідати; обіда і дума. Далї як пообідав, та й надумавсь і каже сам собі: »Пан Халявський і у рот нїчого не бере, а пан Забрйоха, не узяв його чорт, не пролива; ще щоб і мене не перепив. Ну, дарма! віддам сестру за нього та з год місця з молодими поживу.« Так пораявшись сам з собою, сїв на візок та й чкурнув у Конотоп, прямісїнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрйохи.

Тут наша панночка і заходила ся поратись і к сватаньню прибиратись; хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину кришить, горшки наставля, рушники налагожує, так що всї наньмички аж позасаповались від такого пораньня.

 

X.

 

Смутний і невеселий сидїв пан судденко, Демян Омелянович Халявський, у своїм хуторі у пустій хатї, відкіль повиганяв усїх із серця. І знай то сердивсь, то сумовав, то лаяв усякого, хто тільки на думку йому приходив, то сьвітом нудив, і з журби аж захляв. Як же йому було і не журитись? Панна хорунжівна, що́ з Безверхого хутора на Сухій балцї, Олена Йосиповна, котра побожилась і закляла ся, що нї за кого за-між не пійде опріч його, що не один вечір він з нею до півночи просидїв під вербою, биля криницї, з котрою він і перстенями обмінивсь, котра йому сьвятою Пятїнкою забожила ся, що тільки він вернеть-ся з походу від Чернїгова та пришле людей, то вона зараз і подає рушники, а він на сеє понадїявшись та у Чернїгові аж пять кіп протряс, щоб його не держали та відпустили оженитись, — що він, вирвавшись з Чернїгова, біг як скажений до свого хутора, біг і ніч і день, і коня занапастив і сам аж засапавшись ускочив у хату та мерщій і гукнув на Хіврю, таки свою наньмичку, щоб бігла, дядьків та троюродних братів до нього прикликала, щоб мерщій брали хлїб сьвятий та палички, та їхали б до панни хорунжівни за рушниками: аж тут йому Хівря і піднесла пинхву, що, каже, панну хорунжівну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрйоху, що вже й рушники подавали, і сватаньня запили, так що ну! що тільки той, хто не був на сватаньнї, той не був пяний, а то усї лоском лежали аж до другого півдня; що завтра буде і весїльля, що вже панночка з розпущеною косою, звісно як сирота, по улицям у Конотопі з пісеньками ходить і дружечок збира; що його дядини понаряжовались і пійшли у Безверхий хутір короваю бгати; що сам пан Забрйоха приїздив і поєднав їх слїпого скрипника на весїльлї грати. Сеє усе як повислуховував пан Халявський, та як роззявив рот слухаючи, то він так йому і зоставсь, аж патьоки потекли. А далї як затрусить ся, неначе у лихоманцї, очи аж на ліб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по голові, що насилу устояв і довго чмелїв слухав, далї вже як почав, мов розперезаний, лаяти і панну Йосиповну і пана хорунженка і пана Забрйоху, і дядьків і дядин і братів і невісток, і дружок і коровайниць і слїпого скрипника і наньмичку Хіврю! Вже коренив, коренив, вичитував, вичитував, аж піна йому з рота бє мов у скаженого… а далї як кинеть-ся до Хіврі! так би її і розтерзав, як-би не догадала ся та не втекла.

Отто він зоставсь сам собі у хатї та й сумовав і журивсь, і з серця понаривав собі з голови волосься повні жменї. Та як здума, що вже не можно нїчим дїла поправити, то так і заголосить, аж завиє, мов пан-отцевський хірт, та й подереть-ся на стїну.

Вже в десяте товкмачив себе то по голові то по грудям кулаччам і тільки що надумав було головою об стїну товктись, аж рип! і увійшла у хату бабуся стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче і паличкою підпираєть-ся. Війшла, поклонилась та й каже: »Добрий-день тобі, паниченьку!«

А панич мовчить, витріщив очи та сопе.

— »Чому таки в тебе нема нїякого пораньня?« каже баба, не потураючи, що він дивить ся на неї мов скажений. »Нї птицї не патрають, нї баранця не зарізано і муки на локшину нїхто не кришить! Оттак приберись! Завтра в нього весїльля, а він собі і овва!«

Не знаю, де б то опинилась сяя баба і як би захрустїли її кісточки, і хто б то їх і з цуциком позбирав, як-би Демян Омелянович не розсердивсь за сїї бабусині речи так, що вже не можно більш! Піни йому повний рот, аж через край тече, і язика не поверне, тільки трусить ся, та кулаки стулив, та скіглить, мов кривий цуцик. Думка така, що як-би ще трохи, то він би з серця лопнув. Та як таки і стерпіти? Тут чоловікові зовсїм біда, тільки було налагодивсь женити ся і людей посилати з хлїбом, а тут йому дївка і піднесла печеного гарбуза! Та ще-ж яка й дївка? Та, що́ любила ся з ним трохи чи не більш году, що не одну ніч просидїла з ним під вербою биля криницї і тут божила ся і заприсягла ся, що нї за кого не пійде опріч його; а тут, одно те, що ійде за другого, а друге те, що ійде за пана конотопського сотника, Забрйоху, над котрим вона і за очи і в вічи насьміхала ся. Так як тут було пану судденку стерпіти, що після такої біди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скипками узяти, та й та над ним кепкує. Він би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло і він не здужа і поворушитись, а вона тим часом і каже:

— »Чого бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжівна Олена, що́ з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим сьвіт.«

Як сказала йому се бабуся, так він з радощів аж задрижав, та щось хотїв сказати, та й не зміг, а тільки вивалив очи та силкуючись ледве-ледве промовив: »йо?«

— »Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менї очи повилазили, щоб менї руки і ноги покорчило, щоб менї трясця, щоб на моїй тварі сїло сїмсот пістрячок та болячок,« та і усякими відьомськими проклинаньнями стала проклинатись, »коли,« каже, »не зроблю так, що ти з Оленою завтра у-в утренї обвінчаєш ся; тільки слухай мене. Адже ти мене добре знаєш?«

Як таки сьому паничеві і не знати конотопської відьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок піднимала, у-друге остуду знимала; так вже дала ся вона йому знатись. Отто як почув він се від неї, так на душі стало йому легше, зараз і орозумів, що́ йому треба робити, та мерщій їй беркиць в ноги та й просить: »Тїточко, голубочко! Зробіть, як знаєте, зробіть, щоб моя була Олена; цїлїсїнький год буду вас рідною матїрю звати, куплю плахту, очіпок, серпанок, чого забажа душа ваша і вашого кота… Тільки дивітесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницї вже доси дїжу по хатї поносили, а пан сотник конотопський, Микита Уласович, наняв слїпого скрипника на весїльлї грати, так де вже…«

— »Хиба-ж я не Явдоха? Я йому зроблю весїльля! Нехай лишень укоштуєть-ся, нехай протрусить батькові карбованчики для тебе, а я і його оженю. Нехай і Олена збира дружечок, нехай починають приспівовати Микитові, а я знаю, що зведуть на Демянка. Приньмай ся ж хутко; кажи, щоб у господї і пекли і варили і чого треба наточили, а ти біжи збирай бояр, свашку, сьвітилку, старостів, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.«

Агу, пан судденко повеселїйшав; хватив пояс і став підперізоватись та за шапку братись, щоб ійти за поїздом; а Явдоха, виходючи з хати, стала весїльної співати, та ще й прискакує:

У Демянка та батьків много,
А рідного та нї одного.
Та все такі, що напити ся,
А нїкому й пожурити ся.
Усе такі, що пити, гуляти,
А нїкому та порадоньки дати.

 

XI.

 

Смутна і невесела убирала ся у своїй хатї панна хорунжівна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторі, що́ на Сухій балцї. І вбираєть-ся і не вбираєть-ся; треба б то поспішити, бо вже у селї передзвонили до утренї у-в один дзвін і стали у-во всї дзвони дзвонити; треба їй поспішати до церкви, бо учора на домо́винах так порадились, щоб їй тут у-в утренї і звінчатись з конотопським сотником, паном Забрйохою, Микитою Уласовичем, а від хутора до села буде верстов з пять; так от треба їй поспішати, щоб виспіти, — так щось руки не піднимають ся. Уже вона і розчесала ся, вже і коси у дрібушки поплела, стала ленти покладати… зирк! що́ нї найлучша скіндячка, що́ їй подаровав пан судденко… її так і узяло із-за плечей: згадавши його, засумовала і трошки сплакнула. Зубиха ж тут так і розсипаєть-ся. І сюди шатнеть-ся, і туди мотнеть-ся, і намисто Оленї навязує на шию, і голову квітча; а як нарядила зовсїм, то й вибігла мерщій на двір, повернулась на одній нозї против сонця тричі, пошепотїла щось таке собі нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

»Хто має поспішати,
Нехай не вийде з хати,
І щоб до сход сонця
Не знайшов нї дверей нї віконця!«

Увішедши впять у хату, стала знаряжати панночку Олену до вінця: звелїла їй тричі поклонитись у ноги батькові і матері, що́ для такого случаю знайшли, а далї і братїкові рідному. Старшій дружцї дала пару сьвічечок пятакових до вінця, хустку руки звязати, рушник під ноги і шага під рушник паламареві за ставник, а далї тихесенько, щоб нїхто не бачив, дала теж дружцї якусь кісточку та якийсь-то репяшок, і навчила її, що́ і коли з ними робити. От і пійшла наша молода з старшою дружкою у село, поспішаючи до утренї, щоб там шлюб приньмати з паном Забрйохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичом.

Що́-ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхім хуторі? Там дївовала годів сорок дївка, а звали її Солоха. Бідна та перебідна: нї одежі у неї не було і нїчого. Та ще на одно око слїпа, від паршів волосься повилазило і голова голїсїнька як долоня, уся шия у чиряках та в пістряках, аж тече, на щоцї огник, зубів недолїк, горбатенька, курноса, тільки ямка замісць носа, на одну ногу крива, і правої скарлюченої руки до рота не піднесе. Оттаку-то кралю Зубиха узявши, та й убрала у ленти і замісць кіс порозпускала кінцї, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами і повязала їй на шию, та як вже зовсїм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сїла на другу, цмокнула, ньокнула… палички і чкурнули скільки духу, аж пил за ними хмарою. Прибігши у село до церкви, Явдоха й каже Солосї: »Стій же ти, дївко, на рундуку, биля куни, та держи у руцї отсю маківку. Який козак прийде та озьме тебе за руку та уведе вінчатись, не дрочись, не царамонь ся, вінчайсь сьміливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця.« Солоха стала і дожида, а Явдоха мотнулась до свого дїла.

Олена ж з старшою дружкою знай ійдуть та поспішають у село, щоб поспіти до утренї. Олена що́ ійде, то усе вихваля пана Забрйоху, який-то він гарний, чорнявий, повновидий, які-то в нього уси штепні і який сам увесь лепський та моторний. Як же ійдучи де тільки зійдуть на перехрестя, то старша дружечка кісточкою, що́ дала Явдоха, тричі панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! та і промовить: »а геть, нелюбе!«; то Олена її і пита: »що́ ти, сестричко, мене в спину товчеш?« — »Та то я, панночко, пірячко зняла, на кунтуші було прилипло.« То Олена і стане впять про пана Уласовича казати, та вже не з-так його похваляє: то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другім перехрестьтї і уси поганїйші, чим у пана Халявського; далї вже він і сякий і такий, і стидкий і бридкий, і поганий і мерзений. А як дійшли до церкви, то старша дружечка тихенько з-заду і розвязала шнурочок, на чім повішений був капшучок, а у тім капшучцї була жабяча задня права лапка, та з неї-ж пересушене серце та лобова кісточка, та Микитового слїду трохи. От як розвязала, а той капшучок і спав, так що Олена і не счула ся; от вона зараз і крикнула: »Цур же йому, пек йому, тому Забрйосї! не хочу та й не хочу за нього за-між! Вернїмо ся, сестро, до дому!«

— »Та чого-ж вертать ся!« каже дружечка: »постіймо хоч трохи у церкві; коли ж пан сотник до тебе підійде, щоб шлюб приньмати, то ти тут і відкинь ся. Се ще йому стиднїйш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш.«

»Отсе справди що так!« каже Олена: »таки тут йому межи очи і плюну. Ходїм же у церкву.«

Увійшли у церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церкві — нема пана Уласовича. Вже швидко і вийдуть, а його нема. От вона то почервонїє як мак, то побілїє як полотно: усе, сердешна, боїть ся, щоб він не ввійшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тільки що дочитали ся до »во утриє ізбивах«, аж шасть у двері: свашки, сьвітилки, бояре, дружко, піддружий, старости, та усе не прості, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тільки поцмокай! Ще важнїйш були, чим у нашого поповича, що́ до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашій дяківнї, у нас у селї попом став. А за таким-то поїздом увійшов і молодий… Хто-ж то такий? Олена так і затрусила ся, як вздріла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщій тим репяхом, що́ відьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: »причепись впять!« Олена після сього так і згоріла, та промеж народу пропхала ся до пана Халявського, та його за руку сїп! і каже: »Бери мене! як хоч, а бери. Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, а я їй, суцї, тут-же очи видряпаю. То я було обожеволїла, а тепер вмру, коли мене покинеш!«

»Та я-ж за-тим, панночко, і прийшов, щоб з тобою закон приняти!« сказав пан судденко, та й потяг її за руку до стільця; а вже піп був поєднаний. Не забарились, проспівали »лозу плодовиту«, окрутили круг стільця, звелїли молодим поцїловатись, вчистили з молодого пів копи, та й відпустили до дому, а сами зостали ся то сьвічки гасити, то що.

 

XII.

 

Смутний і невеселий ходить по хатї пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрйоха, урядившись як можно гарнїйш і виголившись чистесенько, і чуб підстригши любесенько. Ходить він по хатї, куди ще з вечера приїхав з Конотопа у село, щоб у-в утренї вінчати ся з панною хорунжівною Йосиповною, як учора домовили ся. Тільки що вдарили в дзвін до утренї, вже він і скочив, і розбудив пана писаря, Пістряка Ригоровича, що́ покликав його у старші бояре.

Поки дзвонили, наше козацтво голило ся, обувало ся, одягало ся, і як вже була пора, то одягнувши нові кримських смушків кожухи, стали виходити.

— Та отверзайте, пане Уласович, без преткновения. Приспі бо час. Нуте-ж, нуте! Пошто над защіпкою глумляєтесь? Сокрушайте її; отверзайте врата у сїни. Так комендовав пан Ригорович на пана сотника, що́ знай маца по дверям, та не відчиня.

»Але!« каже Микита Уласович: »отверзай ти, коли знайдеш. Бач, нема дверей!«

— Чесо ради сиє бисть? каже пан писар: двері суть на празї, а праг на дверях. Возтягнїть лишень плямку.

»Та яка тут у чорта плямка? Стїна гола, а дверей кат ма. От сам подивись.«

Кинувсь пан Пістряк… хап, хап! мац, мац! нема дверей, та й плямки не налапа, сама стїна стала перед ними. Шука один, шука — аж употїє; сварить ся другий і перемінить його, стане скрізь обмацовати, — нема та й нема!

»Що́ за недобра мати? Де у гаспида подївали ся двері?« аж скіглить пан Забрйоха, та з серця аж зубами клаца, бо вже давно у усї дзвони передзвонили.

— Видїх двері отверзающії ся сїмо і овамо, і се не бі! так гарчав Ригорович, аж патли на собі рвучи. Далї каже: А що́ сотворимо, пане сотнику? Разверзїм обятия і приступім на прикосновениє, дондеже сотворимо совокуплениє.

»Та кажи менї просто, пане писарю! тепер не до письма!« казав йому аж плачучи пан Уласович. »Я й так себе не тямлю, а він ще письмом очи ковиря! Кажи бо просто!«

— Прикосновениє, осязаниє, сиріч мацаниє. Дадїте вашу десницю у мою шуіцю, та й будемо разом мацаниє возпроізводити круг усїї хати, чи не сокриша ся де двері во онім місцї, або чи не який враг, ненавидяй добра, похити їх.

На-силу розчухав пан Микита, що́ писар хоче робити. От і приняли ся мацати по стїнї. Один ійде у-в один бік, а другий у другий: мац, мац! хап, хап! »Чи є, Ригорович?« — Нїсть! ізчезоша яко дим! — »Ходїм дальш.« Впять пійшли. — Чи обріли, пане Уласовичу? »Тфу! бодай вони зслизли! А вже і »Достойно« дзвонять. А! морока, та й годї!«

Облапають усю хату, зійдуть ся впять до купи… нема дверей та й нема! Впять розійдуть ся, той по сонцю, а другий навпаки сонця, лапають… зійдуть ся — нема! Вже б раді хоч-би віконце намацать, так і те кат його зна де дїло ся. Аж плачуть обидва.

Пан Уласович Микита сїв на долївцї, та давай у голос: »Вже доси і утреня відійшла, а мене панна хорунжівна дожидалась, дожидалась, та може вже і до дому пійшла. Ой лелечко, лелечко!«

А пан Пістряк знать щось своє надумав, як став серед хати, розводить пальцями і тільки що хотїв щось сказати, аж ось — брязь плямка! рип двері!… шасть у хату — Явдоха Зубиха, їх приятелька, конотопська відьма, що́ сама таку мару на них напустила і двері від них сховала!

От і загомонїла на них: »Чи ви подуріли, чи показили ся? Якого гаспида ви тут робите? Чому не ійдете вінчатись? Але за-того вийдуть з утренї, і молода з дружками давно жде, а вони тут ханьки мнуть!«

»Ох, тїтусю!« на-силу промовив пан Забрйоха: »тут зовсїм біда.«

— Смущениє велиє учини ся, казав Ригорович, з підлібя приглядаючись на Зубиху. Сия двер, в ню-же произведениє сотворяєт увесь род человіческий, бисть погибшая, і се паки обріте ся, но како? не вім!

— »Роскажи ти, пане Микито, менї по людськи, а його нїхто не второпа. Що́ тут вам за приведениє було?« так питала Явдоха, буцїм-то і не знала нїчого.

»Та тут таке було,« казав пан Забрйоха, »що як його і росказати! Хтось було двері в нас вкрав! Вже ми їх лапали, лапали, обмацовали; прийшлось було про-бі кричати, а ти тут і війшла.«

— »Те, те, те! знаю, знаю!« каже відьма. »Бач, суча донька що́ була наробила! Та я її переспорю. Вона ще й не таке хоче з тобою зробити, та ти не потурай. Іди лишень з боярином швидче до церкви, та й бери свою дївку. Не розглядай, чи вона Олена чи не Олена, а тільки бери ту, що́ стоїть на рундуку, биля куни, та у руках червону маківку держить. Гляди ж, не дуже вередуй, і на Олену, хоч її і побачиш де, не квап ся: то буде не вона, а з маківкою твоя. Бач, прибігла з Києва дядина пана судденка Халявського, ще злїйша мене, та не з-так зна, як я. Вона перш в тебе двері вкрала, а тепер на панночку Олену наслала мару, буцїм-то вона і слїпа і крива і чиряковата і коростява, і буцїм-то вона зовсїм не вона. Отже ти не царамонь ся, щоб псяюха не посьміяла ся над нами. Вінчай ся сьміливо; а як прийдете від вінця, так я усе злеє відверну і її, стару суку, прожену. Біжіть же швидш!« Та сеє кажучи, глянула на Ригоровича, та й моргнула йому, а той кахикнув по дяківськи, та й сказав сам собі: »Догадавсь!«

От наші хлопцї, подяковавши Явдосї усяк за своє, мерщій пійшли собі. Поки дійшли до церкви, аж вже усї повиходили, тільки самі попи зостали ся, де-що прибираючи, та з людей де-хто, то сьвічечки міняючи, то що. А пана Халявського з молодою та з поїздом і духу не зостало ся. А Солоха стоїть собі на рундуку, биля куни, маківку у руках мне і жениха жде.

Пан Микита на неї зирк! так у нього у животї і похолонуло. Хороша краля! Дививсь, сердешний, на неї, та здохнувши важко і каже: »Що́ то за проява стоїть?«

— Мню, каже писар, яко сия єсть єдиная із седмидесяти дщерей царя Ірода, іхже він окаянний породи пагуби ради рода християнського. Єдина суть лихорадка, друга лихоманка, третя трясця, четверта напрасниця, пята поганка і прочиї і прочиї, імже нїсть числа. Аз же мню…

»Та не мни бо, пане писарю, а кажи дїло. Чи се перевертень, чи се вона справди така?«

— Єй, господине! єгда воззрю на неї умними очима, то зрю панну Олену, хорунжівну, Йосиповну, превелелїпную дївицю; єгда же разсмотряю її гріховними, плотскими очима, то обрітаю її із'їдомою паршами паче усїх мерзостей усего лиця земли. Аз же мню, яко сиє єсть обаваниє Явдохи велемудрої, рекше Зубихи, єже устрої посьміяния ради тресугубо анахтемськи проклятої відьми київської.

»Так що́-ж, пане писарю, брати?«

— Та беріть, добродїю. Аще совість не зазрить, беріть. Сотворіте совокуплениє, а по совокуплениї усякоє обаваниє ізчезаєт яко дим і разточаєть-ся яко прах перстний.

От пан Уласович підтяг живіт та підійшов до Солохи, та й каже: »Чи не соізволяєте, панночко, зо мною шлюб приняти?«

А Солоха і загугнявіла: »Соізволяю.«

Мерщій побравшись за рученьки, як голуб з голубкою, і війшли у церкву, та до стільця.

Не забарились, і їх обкрутили. Пан-отець і каже: »А поцїлуйтесь!« Пан Забрйоха не дуже розглядав, обтер уси, та свою гарну молоду цмок! на усю церкву, та з радощів і викинув попові аж пять алтин, та усе денежками, і пійшов з своєю молодою у Безверхий хутір. А старший боярин, пан Пістряк, кишки рве зо сьміху, та біга по селу, та збира свій поїзд, щоб швидче на посад молодих садовити.

 

XIII.

 

Смутний та невеселий стояв, понуривши голову аж до грудей, пан конотопський сотник Микита Уласович Забрйоха у Безверхому хуторі биля панських хат, дивлячись, що панна хорунжівна Олена Йосиповна сидить на посадї з паном судденком Демяном Омеляновичем Халявським, а биля нього стоїть… Солоха! Дївка гарна, чепурна, одягна… бо що́ було на нїй до вінця позичено, чи плахта чи свита чи намисто чи скіндячки, то усе люде своє познимали, а вона й зосталась голомоза, боса, сорочка чорна, дїрява, розхрістана, і тільки що шматком старої плахти запялась, та й годї. От усе убраньня на нїй. Оттак-то йому удружила Явдоха Зубиха, конотопська відьма, за той бешкет, що́ він їй і на річцї і над річкою при усїй громадї зробив! А й не він же то, коли по правдї сказати: то поравсь над нею пан Пістряк, він і пана сотника на се навів; ну, та знаєте, що на сьвітї усе так ійде: що́ писар збездїльнича, так йому і нїчого, а суддя з дуру, не знаючи дїла, підпише, так він і у відвітї, на ньому усе лихо і складеть-ся.

Стояв, стояв пан Уласович довгенько і розуму не приложить, що́ йому теперички на сьвітї робити! Забіг би на край сьвіта, так усе шлюбу не розірве: казав бо при вінчаньнї, що »не покину її аж до смерти«. А як гляне у вікно, його панна Олена сидить край пана Халявського; як послуха, що дружечки приспівують вже не так як учора, замісць Микитки та вже Демянка, а слїпий скрипник, сидючи у сїнях, що́ є духу скрипить Дербенський марш, а бісова відьма, Явдоха Зубиха, замісць матери сидить у червоних юхтових чоботах з підковами у пядь, а на голові кибалка, що́ усе-то зять, пан Халявський, надаровав, та ще вона визирне до нього у віконце та й глузує над ним: так аж об поли бєть-ся руками і зубами клаца.

Пан Ригорович маяв було покинути і своє бояринство і притулити ся до чужого весїльля, бо бачив, що тут і страва усяка мудра і горілки багацько і поштують на подряд усїх, не розбираючи, хто першу пє а хто вже і пяту. Піткнувсь було, так йому і чарки понюхати не дали і у хату ходу не дали. »Іди, кажуть, собі на своє весїльля.« От він подумав, що, каже, »живе покину а мертвого пійду ськати«, плюнув їм через поріг, та й пійшов до свого поїзду.

От їх дружко зібрав усїх і каже: »А що́-ж, пане сотнику! якого пива наварили, таке будемо й пити. Чого тутечка будемо розглядати? Треба своє дїло справляти. Поїдемо лишень у Конотоп; треба, як почали, так по закону і скінчати; вже й не рано.«

Поїхали, приїхали, сяк-так дали порядок, достали де-чого у пана Уласовича з материзни, прикрили грішне Солошине тїло, стала хоч трохи не з-так бридка, посадили молодих за стіл, страви ж було усякої наварено, була ж і горілка, була й варена. Таки, нїчого сказати, було дїло з порядком.

Чи співали дружечки чи не співали, чи танцьовали парубки з дївчатами чи не танцьовали, а мерщій подїлили коровай, та й положили молодих спати… Здихнув не раз тяжко та важко пан Уласович, згадуючи, на яких би то мякесеньких подушечках спав би він з панною хорунжівною і усе… і теє… а тут довелось лягати на своїй паничевській перинї, та ще з коростявою Солохою… Та ще на ту біду, збираючись на паннї Йосиповнї женити ся, Пазьку, таки наньмичку свою, що́ йому усегда після обід у головцї ськала, відпустив до пана писаря до того-ж дїла. А сидячи на посадї з своєю Солохою, як вздрів Пазьку, що́ прийшла на весїльля дивити ся, так… аж оскома його узяла…

Ну, сяк-так переночовали. Яка нї була Солоха, а прийшлось тій, що́ замісць матери, по закону хомут надївати, як водить ся часом по весїльлям у го́родї. Ще ж дужче пана Уласовича узяв жаль, як пан Халявський з своєю молодою прибіг тарадайкою у город покривати ся. Попереду везуть на превисоченному дрючцї запаску шовкову та червону-червону, як є сама настояща калина, і коням чуби, і музицї і руки і скрипку і чуб і уси червоними лентами поперевязовали, і покривали молодих у церкві. А в пана Микити Уласовича Забрйохи, хоч є і стьожки, є й хустки, та ба! не вивезло! Повів Солоху покривати дружко… на сьмітьтя, по закону. Лихо нашому панові Забрйосї, та й годї!

Зібрали ся люде, лагодять ся калач роздїляти, змовляють ся, чим пана Забрйоху даровати. Сякий-такий, а він є сотник над сотнею, старшина, жменею прядива не відбудеш; а коли не так, то він таки своє коли-небудь віддячить. От радють ся промеж себе: той хоче баранця, той порося, той телушку дати, і вже пан Пістряк, звичайно як писар, узявши вуголь у руки, хоче записовати на стїнї, хто що́ подарує, а дружко збираєть-ся викрикати такими голосами, яку хто скотину подарує, — аж ось і вбіг козак із Чернїгова і зараз подав письмо до пана сотника від самісїнького пана полковника чернїгівського.

Надувсь наш пан Забрйоха мов індик, і став шикати, щоб усї замовчали, і каже: »Цитьте лишень, мовчіть! Пане писарю! а прочитай ке сей лепорт. Бач, менї нїколи; я теперички на посадї сижу, я молодий. А читай, читай; чи нема якої новини, або якої милости. Та голоснїйш читай!«

Поки пан Пістряк читав по складам та зопиняв ся над слово-титла, так ще нїчого; як же став по верхам читати, так ну! — фіть, фіть, та й тільки! Там було таке писано, що пана Забрйоху, таки нашого Микиту Уласовича, за-чим не послухав пана полковника чернїгівського та не прийшов з хваброю конотопською сотнею у Чернїгов, як йому було писано, а замісць того заполїсковав у ставку конотопських молодиць та старих баб, мов платьтя, та з півдесятка їх на смерть утопив; а далї як вишукав промеж них відьму, та їй і піддав ся, і чортяцї душу закрепостив, та й лїтав у вирій, мов той птах заморський, що усї люде бачили і дивовались і полякались, а де-яким малим дїтям і переполох виливали, так-то добре командовав пан сотник над своєю сотнею: так за те його з сотничества і змінити…

Як се почув народ, так і вжахнулись, і стоять роти пороззявльовавши, а наш сердешний Забрйоха сидить, мов гарячим борщем похлинув ся, і казати б то, і у горлї застряло; і поблїд, і посинїв, і запінив ся, і сльози пустив. А Ригорович йому і каже: »Оттак-же пане сот… чи то пак вже пане Микито! так тобі і треба. Ти вже було дуже розібрав ся і вже й писаря не слухав і мав умнїйший його бути, та бач, у вирій лїтав, та сотничество і пролїтав! Се ж ще на першому листку так писано, а ось перевернемо на другий, що́ то там прочитаємо! Може й наш верх буде. Цитьте ж усї, слухайте; кого начитаю над вами сотником, так зараз покланяйтесь йому і на ралець з гостинцями ійдїте.«

Та й перевернув папір, уси розгладив, озирнув усїх, щоб дивили ся на нього, і кахикнув тричі по школярськи, і став читати… Як же начитав, що конотопським сотником настановили не його, як він бажав і щиро надїяв ся і з тим і Забрйоху скрутив з сотничества, а з другої сотнї узяли судденка, Демяна Омеляновича пана Халявського, — та й письмо упустив і голову похилив, і довго думав, думав; далї підняв голову та й каже собі: »Дарма! підібюсь під нового, та й буду їм орудовати. Не довго буде пановати! Пошию і сього у дурнї, його і змінять, тогдї вже певно я буду. Оставай ся ж, пане сот… чи то пак пане Микито, з своєю Солохою, а я пійду до нового пана сотника, Демяна Омеляновича, і той подарунок, що́ лагодив тобі на весїльля, понесу йому на ралець. А хто, хлопцї, зо мною?«

»Я! я! я! я!« заревла громада і потягли з хати, не вважаючи, що й чарки поналивані і калач дружко покраяв. І що́ то сказати: усї, і дружко і піддружий і бояре і усї розійшлись, зоставсь сам Микита з Солохою; нїкому було і страви їсти, що́ на обід понаварйовали. Оттаке-то було весїльля у Микити Уласовича Забрйохи, що́ був колись у славному сотенному містечкові паном сотником!

 

XIV.

 

Смутний і невеселий увійшов на другий день у хату до Микити Уласовича Забрйохи пан конотопський писар, Прокіп Ригорович Пістряк. Та увішедши, так і поточив ся на лаву, схиливсь на стіл та й заголосив…

»Не задавай жалю, Ригорович!« каже йому Уласович: »тут і так нудно на сьвіт дивитись. Чого бо ти виєш, неначе собака? Хиба чи не напала і на твою Пазьку короста, як на мою Солоху?«

— Бодай усї на сьвітї і Солохи і Пазьки і Явдохи, усї, усї покоростявіли, то менї і байдуже. Горе, Уласовичу! горе постиже мою утробу до раздражения!

»А менї що́ за нужда?« казав Микита, згадавши, як відійшов від нього Пістряк, почувши, що його змінили, і не дав йому нїякої порадоньки, та ще у вічи і насьміяв ся.

— Не возпомяни моїх первих беззаконий, друже! Нинї і аз грішний у простотї содержу ся.

»Як так?« спитав Уласович, а Пістряк по свойому, по письменськи, і росказав, як вій прийшов до нового сотника прехваброї конотопської сотнї, Демяна Омеляновича пана Халявського, і як той, каже, »воззрів на нього гордим оком і нечистим серцем, аки на пса смердяща«, і звелїв йому писати до вельможного пана полковника лепорт об такім і об такім дїлї. Ригорович захотїв помудровати і щоб з першої пори зануздати пана сотника по свойому, щоб не дуже бришкав против писаря, написав по свойому. Пан сотник розчухав, що не так, бо й сам був письменний, каже писареві: »не так!«, а писар йому у-в одвіт: »так! я вже знаю, що по мойому лучше буде.« Пан сотник крикнув: »пиши по мойому!« А писар каже: »я на те писар, я знаю, як і що́ треба!« Як же пан сотник розлютуєть-ся, як крикне: »так ти вже не писар, сякий-такий сину!« і почав коренити і батька і матїр, поперед Забрйошиних, а далї і Пістрякових, і увесь рід їх, а далї самого Пістряка лаяв, лаяв на усї боки, та у потилицю, і вигнав його з хати і змінив його з писарства, а намість його настановив підписчого, хлопця, блазна, »єго-же,« так закінчив Пістряк, »не єдиножди за возлобиє чухрах і по лядвіям поруганиє чиних.«

»Скажи менї на милость, Ригорович,« питав Микита Уласович: »хто се нам таку капость укрутив?«

— Оле менї! здихнувши казав Пістряк: враг рода человіческаго, Явдоха Зубиха, великоіменитая відьма преславної слободи Конотопа. Сия-то увозмездила, що й полетїв єси, аки птиця пернатая; вона обуяла і панну хорунжівну, нинї паню Халявську, та ще — ох! — і сотничку, во єже би іміти непреткновенноє намірениє соіти ся з тобою у брак; вона і до убитку тебе препроведе; вона і глумлениє над нами вчинила, похитивши в нас двері; вона преврати гнуснообразную твою паню Солоху — нехай здорова буде! — замісць лїпообразної панни Олени і одружи тебе з нею; вона, вона усьому злу суть і вина і причина і предмет. А усе сиє учини у отмщениє за поруганиє над лядвіями єя. Вотще ми її, друже, замісць прочуханки, не сожгохом, яко язичницю, хварисейку, садукейку і митарку, у пещи халдейстій!

»Так подаймо на неї лепорт!« казав Забрйоха: »нехай вона нам заплатить за безчестя, що нас позміняли та ще мене на Солосї оженили. Нехай її посадють у колоду…«

— Овва! здихнув Ригорович і каже: Не імать нинї власти над нею нїхто. Панї сотничка учинила їй парчеве возглавиє, сиріч очіпок, і нову намітку і плахту; а пан сотник Халявський пристави к нїй раба і даде коня і местника і дїлателя, щоб і дрова рубав і воду возив і кота годовав. І дана їй власть на усьому лицї земному і чакловати і обаяти, і глумити ся цїлоє уремя і пол времени.

»Так знаєш, що́ зробимо? Закличем її, мов добрі, до себе у гостї. Перш почастуєм, а далї надаєм тусанів і щоки їй попібєм і зуби останьнї повибиваєм.«

— Плюнь, друже, на сию Явдоху! А паче усього повели, господине, унести носатку чого-небудь. Ось випиймо журби ради, то лучше буде паче і обаче.

»Та й випиймо-ж!«

От Уласович і гукнув на Солоху, а вона їм уточила і унесла, чого треба було. Стали кружати. Повицїжовавши гарненько скільки там носаток, з журби ледве розійшлись по хатам. І після того що́ день, то і сходили ся журити ся, та знай куликали, бо нїчого їм було більш робити. Минуло ся панство!

---

 

Закінчаниє.

 

А сюю повість, або казку, та росказовав менї покійний Панас Месюра, коли знаєте, і вона дуже довга. Там є таке, що й пан Халявський, Демян таки Омелянович, от що́ настановили сотником у славному сотенному містечкові Конотопі намісць Микити Уласовича пана Забрйохи, дуже швидко перед начальством щось процвиндрив і його з сотенства змінили. А його жінка, се-б то Олена Йосиповна, що́ була панна хорунжівна і попереду жила у Безверхому хуторі, що́ на Сухій балцї, так щось там… якось-то… гм! проброїла… не знаю, що́ і як, тільки мужик їй і очіпок збив, усї патли пообривав і очи попідбивав, а далї підрізану водив по усьому Конотопу, по вулицям, а писарю, що́ намісць Прокопа Ригоровича Пістряка став, молодий парень, собою чорнявий та красивий, та узяв, та пів голови йому у подовж обрив, та й прогнав від себе…

Усїм же їм се стало ся ось за-що́:

Пану Забрйосї, щоб не здававсь на писаря, а робив сам, як він є начальник, та щоб робив по правдї; щоб слухав, що́ приказано від начальства (а то йому начальство предписує у поход ійти, може боронити народ від неприятеля, а він узявсь заполїсковати жінок, бач топити відьом, щоб вернули дощ на землю: буцїм-то відьми можуть против небесної сили яку капость на сьвітї зробити? усе ійде по божому повелїнию); та щоб не топив народу (бо поки до відьми добрав ся, скільки душ згубив позанапрасно); щоб не удавав ся у чаклованьня, покинувши Бога милосердного (бо чортяка зараз через свою наньмичку Зубиху попорав ся над ним добре, що і у вирій полетїв, мов гусак, людям на сьміх).

Пістряку Ригоровичу, щоб не обдурйовав свого начальника, не пошивав його у дурнї, а щоб робив і казав перед ним усю правду, щоб розсердившись на людей не робив їм біди, як тут з жінками: на кого сердив ся, а скільки душ занапастив, у водї потопив і сиріт зоставив; а що́ найпуще, щоб не пив так цупко горілки.

І пану Халявському з його жінкою не минуло ся: не пожили у ладу. Зачим зараз кинули ся до відьми? зачим через чаклованьня та ворожіньня, покинувши закон сьвятий, собі побрали ся? Еге! Хоч і приняли шлюб, та як не через божу волю, а через Явдоху та через її репяхи та кісточки сушеної жаби, так воно усе і пало прахом.

А що́ Зубисї достало ся, так нехай Бог боронить! Поки пан Халявський був конотопським сотником, так пожила у розкоші. Був їй і батрак, була й наньмичка від сотника панщиною приставлена, і на ралець ходили до неї люде зараз після сотнички, і нїхто не сьмів її не тільки відьмою або чим взивати, та ще й величали її по меньню: Семеновна або панї Зубиха. От до чого було прийшло. Як же пана Халявського змінили, так і на неї увесь мир плюнув. Та вона таки швидко зачахла, зачавлїла і скоро дуба дала. Та ще не зараз і вмерла. Що́ вже страждала! Умира і не вмира, і руками і ногами не двига, а стогне на усю хату, так що і на вулицї чути було. А тут ще кіт її розходив ся та нявчить за нею, скільки є духу!… Оттам то не страшно було!… Далї зірвали стелю, тут де узяв ся ворон, та чорний, чорний; улетячи у хату, надлетїв над неї, крилами махнув — тут їй амінь, тільки зуби вискалила!… А кіт так і лопнув як пузир, а ворон, хто його зна, де і дївсь!… Нїкуди її по людськи ховати: виволокли за село, зарили ниць у яму, прибили осиковим кілком та зверху і заплїшили, щоб ще не скочила. Собацї собача смерть!

От вам і конотопська відьма!

---