Твори (Франко, 1956–1962)/1/Відривок з листа Ів. Франка до М. Драгоманова
| ◀ Цигани | Твори в 20 томах Том I Відривок з листа Ів. Франка до М. Драгоманова |
Передмова до збірки «Добрий заробок» ▶ |
|
Ось Вам моє curriculum vitae.
Я родився в Нагуєвичах, пов. дрогобицького, в р. 1856. Батько мій був доволі заможній селянин, а до того коваль. Як чоловік і ремісник він мав велику повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі, і досі ще багато людей з великою пошаною згадує „Яця (Якова) коваля з Гори“ (так зветься присілок чи слобода, де я родився). Хрестив мене знаний у літературі Осип Левицький, автор граматики й кепських перекладів з Ґете; деякі книжки, котрі по нім осталися в селі в руках мужиків, як „Вѣнок Русинам на обжинки“ (1846–47 р. р.), історія біблійна і збірник „пѣсень богоговѣйных“ (Перемишль 1837) належали до першої моєї лектури. На шостім році життя батько віддав мене до сільської школи до сусіднього села Ясениці Сільної. В Нагуєвичах є школа ще від 1828 р., але далеко, в горішньому кінці села, для того віддано мене в сусіднє село до брата моєї матері, шляхтича „загонового“ Павла Кульчицького, досить бідного селянина й одного з найсимпатичніших людей, яких я знаю. Він сам учив мене читати, хоч я при тому ходив і до школи, котра була близько його хати й котра в Ясениці здавна ведеться далеко краще, чим у Нагуєвичах.
Там я пробув два роки й вивчивсь читати по-українському (під проводом вуйка, через 10 день), по-польському і по німецькому (це ще були часи германізації), писати, рахувати (чотири операції) й співати до служби Божої. По двох роках батько віддав мене до Дрогобича до т. зв. німецької або нормальної школи у Василіян, до другої кляси, де я, по-мужицькому вбраний, боязливий, несмілий та часто немитий хлопець, цілий курс бувши посміховищем у клясі й перетерпівши досить від деяких нелюдських учителів (гл. Schön-Schreiben), при кінці першого курсу, на превелике диво цілої кляси і своє власне, одержав першу локацію. На екзамені, котрий був властиво тільки парадою, був і мій батько, — я не бачив його, а тільки коли мене викликали першого, щоб одержати нагороду (книжку), то я почув, що він голосно заплакав. У два місяці опісля, на самий Великдень, він умер, покинувши господарство в розстрою і в довгах, молоду матір і четверо дрібних дітей. Мати мусіла швидко вийти замуж, щоб запобігти цілковитому розстроєві господарства. Пристав до неї молодий парубок, також з Ясениці, Гринь Гаврилик, котрий заробив був трохи грошей у Бориславі при ямах[1]. Він довгі літа мусів боротися з різними трудностями, а по части навіть з традиціями сусідськими, які виробились були за часів батька, a тепер підкопували господарство. За часів батька у нас бувало багато людей, ішло гостеприємство, водились знайомости, чисто безкорисні й поетичні, годувалось при хаті багато бідної, а то й неробучої батькової рідні, котра по батьковій смерті почала красти та розтягати оставше добро. Вітчим звільна все це покасував. Це натура наскрізь практична й реальна, без іскри поезії, а за то з значною дозою скептицизму й вільнодумства, чоловік сильної волі й енергії. Я й досі дуже високо поважаю його, як звичайно поважаємо того чоловіка, що відзначується прикметами, яких у нас самих мало. Я кінчив за його старанням школи нормальні й перейшов до гімназії саме в р. 1868, коли заведена була шкільна рада, і мова викладова німецька змінена була на польську. В гімназії повторилось зо мною те саме, що у Василіян. Зразу ніхто мене не знав і ввесь перший курс я сидів у „ослячій лавці" в самім куті, та пальцями довбав діри в стіні — і раптом дістав другу локацію, і так ішов через цілу гімназію другим, третім або першим. Науки шкільної я не любив, тож звичайно інші побивали мене пильністю й акуратністю, навіть такі, котрі без мене не могли зробити писемної задачі або вияснити труднішого місця в німецькім, латинськім або грецькім авторі. Коли я був у шостій клясі, вмерла моя мати, і вітчим оженився другий раз, так що ми дістали вітчима й мачуху замість родителів. З четверих дітей, що остались по батькові, жили тільки три брати, між ними я найстарший; наймолодша сестра померла. По матері з вітчимом осталась сестра, з мачухою у вітчима дітей не було. Тепер ми всі вже „на своїм хлібу“, т. є. всі три брати жонаті, і сестра замужем; у середнього брата й сестри є по двоє, а в мене й меншого брата по троє дітей. В р. 1875 я видержав „матуру“ (генеральний екзамен гімназіяльний) і перейшов на університет до Львова. Тут я вступив до „Академического кружка“, приваблений туди видаваним „Другомъ“, з котрого редакцією я був у переписці ще з гімназії. В „Друзі“ від 1874 р. почали друкуватися мої вірші, а прийшовши до Львова, я почав для тої газети писати повість „Петрѣи и Добощуки“. Але тут годиться сказати кілька слів про початок і характер мойого писательства. Почав я писати — віршем і прозою — дуже вчасно, ще в нижчій гімназії. Вплив на вироблення у мене літературного смаку мали два вчителі: Іван Верхратський і Юлій Турчинський, оба писателі й поети, хоч один одного дуже не любили. (Турчинський повстанець і патріот польський, автор скучних драм „Kiejstut і Mojmir“, досить інтересної казки „Poema о czarnobrewcu“ — ліпший критик і знавець літератури польської, автор цінних розборів Міцкевичевих Dziadów, Walenroda і Grażyny). Заохотив мене до писательства також примір товариша Ізидора Пасічинського, Котрий ще в нижчій гімназії почав друкувати свої вірші в „Учителю“, „Русской Радѣ“ і „Ластовцѣ“. Верхратський ставив його вірші дуже високо. Другий товариш Дмитро Вінцковський, також поет, ходив кількома роками вище мене, і тільки його слава доходила до мене та його скучна гексаметрова поема „Попадя“, котру я читав набожно, але в котрій не міг найти смаку.
В нижчій гімназії я читав дуже мало. Перша книжка друкована фонетикою, що попалась мені в руки, то було львівське видання „Переяславської ночі“ Костомарова, але я не зрозумів ані язика, ані річи. Так само не розумів я „Русалки Дністрової“, котру мені визичив був Верхр. За то Шевченка (львівське видання), також визиченого від Верхр., я вивчив майже всього напам'ять (а пам'ять у мене була така, що лекцію історії, котру вчитель цілу годину говорив, я міг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!). Ще в нижчій гімназії я почав збирати пісні народні, спершу від моєї матері, а після і в Дрогобичі розпитував свідущих людей (ремісників і т. ін.), так що швидко мав мілко списані два товсті зшитки, вміщаючі 800 нумерів — правда, в значній части коломійок. Менший зошит я послав у „Просвіту“, опісля случайно віднайшов його в третіх руках, а більший таки в Дрогобичі у мене пропав. У вищій гімназії я кинувся з жаром до читання всякої всячини: Шекспір, Шіллер, Клопшток, Красіцький, Ґете, Ежен Сю, Коцебу, Nibelungenlied, Красінський, Міцкевич, Словацький і т. д. Я прочитав усе, що було інтереснішого в бібліотеці гімназіяльній (з виїмком дитячих повістей Шміда і Гофмана), що міг дістати від Верхратського, з котрим відбував кілька разів природничі екскурсії до Урича й до Нагуєвич[2], а від 6-ої класи почав збирати собі власну бібліотеку, котра за 3 роки заповнила у мене цілу шафу і в котрій, крім комплекту Шіллера, Клопштока, Шекспіра, мав я й „Neues Leben“ Ауербаха, і Діккенса, том Гейне, дещо з Жан Поля, Ґете, Віктора Ґюго і т. ін. Гомер, Софокл і Таціт, читані в гімназії, зробили на мене сильне вражіння, а так само й біблія, котру я читав почасти в старослав'янськім, а почасти в польськім тексті, і я почав дещо перекладати з тих авторів. Виїжджаючи з Дрогобича, я віз із собою кілька книжок, записаних своїми роботами. Були там і оригінальні складання — вірші любовні (патріотизму я тоді ще не знав), драми й оповідання віршовані, але головно були переклади: Антігона й Електра Софокля, значна частина Йова, кілька глав Ісаії, кілька пісень Нібелюнґів, дві пісні Одиссеї, два перші акти Урієля Акости Гуцкова, ціла Короледворська рукопись і т. ін. Я писав фонетикою і провадив за неї гарячі спори з учителем історії і старорущини, д-ром Антоновичем (послом). Від Щ. Сельського, котрий ходив о рік чи о два вище від мене, я дістав був перші річники „Правди“ і читав з них тільки белетристику українську: Стороженка, Марка Вовчка, Куліша, Шевченка, Руданського, Мирного. Цей останній (крім Шевч. і Мар. Вовч.) зробив на мене найсильніше вражіння своїм оповіданням „Лихий попутав“. Публіцистики й „наукових“ річей у „Правді“ (крім розборів Шевченка, котрі мені не подобались) я не читав. Скінчивши сьому клясу, я перший раз пустився під час вакацій у дальшу вандрівку, перший раз не поїхав додому пасти худобу та помагати при збірці сіна й збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия, а відси рушив скільським[3] трактом до Синевідська, та на Побук, Бубнище, Тисів, Церковну, Мізунь, Вельді'ж зайшов до Лолина. Ця маленька вандрівка дала мені пізнати трохи більше світу й людей, ніж я знав досі. Вернувши з Лолина до Дрогобича, я пустився в протилежний бік у гори на Опаку, Смільну, Турє, до Волосянки, де вуйко моєї пок. матері був попом.
Прийшовши до Львова до Акад. Кружка, я опинився раптом серед спорів язикових і національних, котрі для мене були досі майже зовсім чужі й незрозумілі, то й очевидно не міг у них найти ладу й хитався довго то на цей то на той бік. Я заприязнився тут з М. Павликом. Хоч оба ми були хлопські сини, але наше виховання, розвій і склад думок були дуже неоднакові, не говорячи вже про велику ріжницю темпераментів і привичок. То й не диво, що приязнь наша була властиво з разу вічною суперечкою.
Я не буду тут розказувати історію тої переміни, яка сталася з редакцією „Друга“ під впливом головно Ваших листів: і історія і психологія тої переміни для Вас ясніша мабуть, ніж для мене. Скажу лиш тільки, що сам я в спорах кружкових не грав майже ніякої ролі, а хоч у „Друзі“ мусів зразу друкувати „язичієм“, то все таки у себе писав фонетикою й народнім язиком. А коли в половині 1876 року народній напрям узяв верх і заманіфестувався поперед усього виданням „Днѣстрянки“, я виступив у ній з першими оповіданнями з народнього життя „Лесишина челядь“, „Два товариші“[4], та з перекладом „Повені“ Золя (з „Вестника Европы“). В „Друзі“ тимчасом кінчились мої „Петрії“, розпочаті під вражінням фантастичних оповідань К. А. Гофмана, а кінчені вже по трохи в іншім дусі (при кінці піднесено важність читалень і спілок господарських), друкувавсь такий вірш, як „Наймит“, а в 1877 р. почались образки п. з. Борислав, котрі мали повний succês de scandal серед галицької публіки. Ви були перший і майже одинокий чоловік, що додав мені духа й охоти. З Ваших листів до ред. „Друга“ я вичитав лиш тільки, що треба знайомитись з сучасними писателями, і кинувсь читати Золя, Флобера, Шпільгагена, так як перед тим уже в запалом читав Л. Толстого, Турґенєва та Помяловського, а далі Чернишевського, Герцена і т. ін. В тих трьох роках університетського життя я читав досить багато, хоч без вибору, більш белетристики, ніж наукових річей. Лекції на університеті зовсім мене не заняли й не дали мені нічогісінько — ані методи ані здобутків. Я слухав клясичної філології у пок. Венцлєвського й зівав, слухав української граматики й літератури у д-ра Огоновського. В р. 1877 в іюлі арештовано мене й цілу редакцію „Друга“. Безтолковий процес, котрий упав на мене, як серед вулиці цегла на голову, і котрий скінчився моїм засудженням, хоч у мене не було за душею й тіні того гріха, який мені закидували (ані тайних товариств, ані соціялізму: я був соціялістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціялізм науковий) — був для мене страшною й тяжкою пробою. Дев'ять місяців, пробутих в тюрмі, були для мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв та волоцюг, котрих бувало в одній камері зо мною по 14—18, перекидувано з камери до камери при ненастанних ревізіях та придирках (це, бач, за те, що я „писав“, т. є. записував на случайно роздобутих картонках паперу случайно роздобутим оливцем — пісні та приповідки з уст соузників, або й свої вірші), а кілька тижнів я просидів в такій камері, що мала тільки одно вікно, а містила 12 людей, з котрих 8 спало на тапчані, а 4 під тапчаном для браку місця. З протекції, для свіжого повітря, соузники відступили мені „найліпше“ місце до спання — під вікном насупроти дверей; а що вікно за для задухи мусило бути день і ніч отворене, і до дверей продувало, то я що раня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна. Та не сама тюрма була для мене найтяжчою пробою: засуд кримінального суду, — а особливо те, що я опісля застав на світі: сто раз тяжчий і несправедливіший засуд усеї суспільности, кинений на нас, страшенно болів мене. Мене викинено з Просвіти, заборонено приходити на Бесіду (бо др. Шараневич, котрий пару разів побачив мене там, читаючи газети, настояв на тім, щоб мені конче заказати приходити туди, а то він виступить з товариства, і коли мені справді заказано, він таки виступив), а люди (з старших), котрі хотіли мати зо мною яке небудь діло, видались зо мною тільки в секреті, що мене ще дужче принижувало. Цей настрій відбився й на видаванім М. Павликом, при моїй помочі, письмі місячнім, а потім неперіодичнім п. заг. „Громадський Друг“, „Дзвін“ і „Молот“ (1878). Тут я помістив свою більшу повість (з ряду „Борислава“) п. з. Boa Constrictor, пару дрібних ескізів і віршів (між котрими переклад Пісні про сорочку Томас Гуда й вірш Каменярі, котрий 1879 р. перекладений був на німецьке й поміщений у віденській часописі „Die Heimath“). Признати треба, що до видавання такої часописи, як „Гром. Друг“, ми оба з Павликом були зовсім неприготовані, не мали ані достаточної підготовки теоретично-наукової, ані практичного знання свого краю й людей. Старші народовці й попи нас цуралися, при нас стояла тільки горстка молоді, тим часом, коли нам самим треба було ще багато вчитися. Я впрочім не покинув університету й користав головно з викладів д-ра Охоровича, котрий читав філософію, психологію, антропологію й праісторію. Пару курсів я працював у нього в семінарі, слухав також курс економії у проф. Білінського, бував на викладах римського права проф. Зьрудловського, німецької літератури проф. Зауера, не покидаючи й викладів проф. Огоновського. По упадку Гром. Друга, коли М. Павлик був змушений виїхати за границю, я почав разом з купкою молоді видавати „Дрібну бібліотеку“ і задумав було видавати часопис „Нова Основа“, та це не вдалось. Ще 1878 р. поклик з Відня до співробітництва в виданню „Слав'янського Альманаха“ заставив мене засісти до писання новел з життя народнього; деякі з написаних тоді новел були друковані пізніше („Мавка“ „Муляр“), одна надрукована в другім томі Альманаха Слав. (сконфіскованім) так і пропала, але тоді таки я задумав у цілім циклі новел списати по змозі всі боки життя простого люду й інтелігенції: відносини економічні, освітні, правні, політичні і т. ін. В р. 1879 я через посередництво д. Лімановського дістав доступ до польського журналу „Tydzień polski“ і помістив тут невеличку статтю про Ем. Золя, а також три ескізи п. з. Rutency, де в сатиричний спосіб спортретував кілька фігур окружаючої мене інтелігенції української. Кілька дальших ескізів з тої серії осталось недрукованих у портфелі редакції „Tygodnia“, як також обширний розбір книжки д. Ау „Socializm jako objaw choroby społecznej“. Рівночасно кінчив я деякі давніше позачинені роботи, особливо переклад поеми Гейне „Deutschland“, „Фауста“ Ґете, „Каїна“ Байрона, розпочав перекладати Шеллі Queen Mab. З початком (мабуть в марті) 1880 року я виїхав у пов. коломийський до К. Геника до Березова, щоб там пробути якийсь час, по дорозі був арештований в Яблонові й потім ураз із К. Геником, Ковцуняком і ще кількома іншими пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї проти сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці й пустили, а мене спеціяльно, яко неналежачого до цього повіту, велено було відставити під ескортою поліції на місце уродження. Цей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів у моїм життю. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гарячкою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі „На дні“, а відти ще того самого дня (через протекцію) послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатись до Геника, прожив там страшний тиждень у готелі, написав повістку „На дні“ і на останні гроші вислав її до Львова, опісля жив три дні трьома центами[5], найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй комнатці в готелю й лежав півтора дні, в гаряцчі й голоді, ждучи смерти, безсильний і знеохочений до життя. Один із моїх соузників, посланий Геником, спас мене від голодної смерти. Я ще раз поїхав до Дрогобича, взяв собі паспорт і вернув до Коломиї, а відтак пішком пішов до Березова, де в гостиннім домі Геника прожив кілька тижнів, лічачись від пропасниці й гуляючи по свіжому повітрі.
В коломийській тюрмі я зібрав значне число пісень, приповідок і інших матеріялів етнографічних, а також написав ряд віршів, з котрих тільки невелика часть досі була друкована. Але не довго міг я попасати в Березові. Староста коломийський дізнався про мій побут і наказав жандармам приставити мене до Коломиї, а що в мене не було грошей на підводу, то жандарм, ще хорого, в літню спеку погнав мене туди пішком. Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже озлився, побачивши в мене паспорт, але мусів пустити мене на волю, а тільки написав до намісництва до Львова просьбу, щоби заборонило мені побут у коломийськім повіті, і намісництво це вчинило. Я не дожидавсь другого примусового транспорту й поїхав до Нагуєвич, відки восени вернув оп'ять до Львова і знов записався на університет. У Львові під час моєї неприсутности надруковано мою новелю „На дні“ на складкові гроші деяких молодих українців, поляків, жидів. Новеля та зробила сильне вражіння; польський її переклад зачала (та не скінчила) друкувати робітницька часопись „Praca“, котрої співробітником я був ще від 1878 р. В тих роках зносини мої з львівськими робітниками були досить живі.Ще 1878 р. я написав невеличкий катехізм економічного соціялізму, котрий був виданий львівськими робітниками. 1879 і 1880 р. р. я в спільці з другим знайомим (із жидів) викладав економію суспільну в робітницьких кружках самоосвіти. В р. 1879 я зладив був невеличкий елементарний підручник економії сусп. по Міллю, Чернишевському й Марксу на взір сербської компіляції Светозара Марковича, а 1883 р. частину її переробив і дав Просвіті, котра й випустила її як осібну книжечку „Про гроші й скарби“. Результатом зносин з робітниками й отих кружків була видана в Женеві 1881 р. брошурка „Program socjalistów, polskich і ruskich wschodniej Galicji“, написана не мною але при моїм співуділі. Тим часом з початком 1881 р. почали ми з Ів. Белеєм видавати місячне письмо „Світ“, у котрім я помістив початок своєї більшої повісти „Борислав сміється“, кілька статей наукових і значне число віршів оригінальних і перекладених (Некрасова „Русскіе женщины“ і т. ін.). Не маючи з чого удержатись у Львові, я вже в великий піст 1881 р. вернув на село до Нагуєвич, де зразу жив під дозором жандармським і де жандарм радив мені вступити до Василіян. На весну я перебув тиф, потім працював коло поля, кінчив переклад Фавста, лагодив статті для „Світа“ і кореспонденції для київської „Зорі“, котрих вислав дві, але з котрих ані одної цензура не пропустила. В р. 1882 за підмогою вашою Фавст вийшов осібною книжкою, а швидко опісля „Світ“ упав. Я писав з села дописи до „Вольного Слова“ в Женеві, а рівночасно лагодив на розписаний „Зорею“ Партицького конкурс обширнішу повість „Захар Беркут“, котра й одержала премію і 1883 р. видана була в „Зорѣ“, і осібною книжкою й була прихильно оцінена між іншим і „Кіевскою Стариною“. Зимою з початком 1883 р. я приїхав до Львова саме перед смертю В. Барвінського, і по його смерті якийсь час працював при „Дѣлѣ“. До нього кликав мене Барвінський ще з самого початку його видавання 1880 р., але ми не могли погодитися. Пізніше, з села я дав для „Дѣла“ пару новел, а 1882, коли Барв. був у Карлсбаді, ширшу статтю про галицьку індемнізацію. Але й по смерті Барв. я не довго був при „Дѣлѣ“, а поїхав уже в апрілі до Вікна, куди запросив мене В. Федорович (за радою К. Устіяновича) і поручив мені написати біографію його батька, бувшого в 1848 році посла до Відня й автора невиданого досі діла філософічного. Я пробув там пару місяців, зібрав дещо трохи матеріялу з архіву, відтак поїхав на село до Нагуєвич і занявся читанням книг і праць до історії політичної й економічної Галичини в роках 1810-1848. В осени я вернув до Львова, щоб користати з бібліотек, і мене запрошено до редакції „Дѣла“ і „Зорѣ“. При обох цих часописях я працював від осени 1883 р. до початку 1885 р. В „Дѣлѣ“ я головно наліг на краєві, економічні і громадські справи, випрацював реферат о справах економічних, що був виголошений д. Нагірним на вічу 1883 р. і зробив у цілій Галичині велике вражіння. На статті „Дѣла“ про справи краєві почали звертати увагу і посли і краківські Станчики. Рівночасно (1884 р.) я обняв у варшавськім журналі „Prawda“ кореспонденції з України галицької замість Ревери-Рамулта; крім кореспонденцій я посилав туди й переклади деяких своїх новел, котрих у мене за той час назбиралось значніше число. Деякі з них були друковані в Календарях „Просвіти“, а одна („Ліси й пасовиська“) сталась навіть причиною, що звісний посол Поляновський у соймі гостро ударив на Просвіту й радив відмовити їй субвенції. З кінцем 1884 р. Партицький обіцяв передати мені на власність „Зорю“; я поїхав до Вікна до Федоровича, щоби ще раз переглянути його збірники кореспонденцій з часу 1848-1870 р.р., зібрав там за місяць багато матеріялу, а вернувши до Львова, застав несподівану зміну. Народовці перелякалися, що Парт. передасть „Зорю“ в мої руки, Вахнянин виміг на нім те, що він передав її товариству Шевченка. Я виступив з „Дѣла“, котре зараз за пару день ударило на мене за статейку, поміщену в „Kurjeri Lw“. Весною 1885 р. я перший раз поїхав до Київа, стараючись склонити тамошніх людей, щоби помогли заснувати нову часопись літературну. Головна користь з тої подорожі була та, що я пізнав людей; що до часописі, то не багато вийшло добра; кияни згодились дати ледве 500 р. на перший рік, та й то по частям. І справді мені прислано було руб. 300, але до видання часописі не прийшло. Під осінь того року уклепано натомість „згоду“ між мною і „Зорею“: я мав узяти на себе її редагування, але стояти під цензурою одвічального редактора. Діло вийшло мертворождене, тим більше, що мої кореспонденції в Prawdzie і Kraju, не цензуровані народовцями, мішали цьому ділу на кожнім кроці, і народовці раз-у-раз всилувались і на ті кореспонденції наложити свою цензуру. Весною 1886 р. я оп'ять поїхав до Київа й оженивсь там; восени того ж року народовці відставили мене від „Зорі“ за поміщення деяких українських річей (вірш Руданського й рецензія Вільхівського), котрі їм видались неморальними, хоч речі ті повинні були перейти цензуру редактора Борковського, і хоч я редактору передав був рукописи перед друком. Літом 1887 р. я вступив до редакції „Kurjera Lwowskiego“, де працюю й досі.
Відтепер я почав головну часть своїх робот поміщувати в польських журналах, галицьких і заграничних. І так Kurjer Lw. друкував крім біжучих статей публіцистичних (в тім числі о пансловізмі, о організації тов. демократичного і т. ін.) мої новели: Яць Зелепуга, Панталаха, Маніпулянтка. В „Kraju“ друкувався цілий ряд дрібних новел, то само і в „Prawdzie“. Варш. „Przegląd tygodniowy“ в своїм місячнім додатку помістив був ще 1880 р. мій реферат з Гранта Аллена про розвій барв у світі звірячім, а 1885 р. переклад Boa Constrictor. „Dziennik łódzki“ 1888 р. помістив переклад „На дні“, доконаний за ініціятивою й під доглядом Елізи Оржешкової. Другий (а властиво третій) переклад тої новелі вийшов 1886 р. в місячнику „Przegląd Społeczny“ котрого я був одним з пильних співробітників і в котрім помістив крім того свою казку „Rębacz“, а також ряд статей про економічні й соціальні справи в Галичині. В р. 1887 і 1888 помістив також деякі мої речі „Kurjer Warszawski“, в 1889 р. надрукована була в „Ateneum“ одна глава з моєї ширшої повісти п. з. Jeden dzień z życia uliczników lwowskich. Від p. 1887 я пишу також до варшавського журналу „Głos“, де видрукував кілька статей про економічні справи і про літературу галицько-українську. Від 1888 р. деякі мої роботи поміщувані були також в „Кіевской Старині“, а іменно новелі „Гава“ і „Чума“, стаття про Івана Вишенського і деякі дрібніші матеріяли. В р. 1889 я ураз з д. Вислоухом почав був видавати польську часопись людову „Przyjaciel Ludu“. В тім же часі я друкував ряд статей і в українськім письмі людовім „Батьківщина“. З українських моїх праць згадати ще треба: переклад „Мертвих душ“ Гоголя (1882), переклади з Щедрина, Достоєвського, Брет Гарта, Марка Твейна, друковані почасти в бібліотеці „Дѣла“ („Зъ чужихъ зѣльниковъ“), а по части в фельєтонах тої часописі. В р. 1887 видав я своїм коштом збірник своїх віршів „З вершин і низин“, далі на гроші, прислані з України на часопись я видав працю М. Павлика „Про читальні“ і розпочав видавництво „Літературно-наукової бібліотеки“. Крім того я дописував до польської літературної часописі „Ruch“, де помістив дві казки „W pogoni za biedą“, „Jak Rusin tłukł się po tamtym swiecie“ і розбір повісті Б. Пруса (Гловацького) „Placówka“, крім інших дрібніших річей. Літом 1889 р. мене знов арештовано враз із росіянами, прибувшими в Галичину. Мене держано 10 тижнів, але за що, який факт мені закинено, цього я не міг дізнатися й досі не знаю. По 10 тижнях мене випущено. В тюрмі я написав ряд поем з оповідань арештантів — головно жидів, а також оповідання „До світла“ і ряд тюремних сонетів. Від початку 1890 р. я почав ураз з М. Павликом видавати часопись „Народ“.
До бібліографічного списку моїх праць додати б хіба ще, що з моїх новель „Цигани“ були перекладені на німецьке (Züricher Volksblatt і віденська Arbeiterzeitung), а віденська робітницька часопись Gleichheit у своїм тижневім додатку друкувала переклади „Рубача“ і „W pogoni za biedą“. З віршів дещо було перекладено на польське.
Подав я тільки здебільшого факти з мого життя, поминаючи багато таких, котрі хоч мали на мене значний вплив, але мали при тім характер більш особистий. Про свої новелі скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі чув від свідків, малюють крайобрази тих закутків нашого краю, котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінню — всі вони частки моєї біографії.
Львів д. 26 квітня 1890.
——————