Твори (Франко, 1956–1962)/3/Уваги

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том III

Іван Франко
Уваги (Ів. Лизанівський)
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956
 
УВАГИ

1) Рутенці.

Всі оповідання, що друкуються під цим заголовком, крім «Патріотичних поривів», були написані й надруковані на польській мові в журналі «Tydzień literacki, artystyczny, naukowy i społeczny», що видавався у Львові в р. 1878, Przedmowa (Передмова). I. Młoda Ruś (Молода Русь) в ч. 57, 29 вересня 1878 р., II. Człowiek zwyczajny (Звичайний чоловік) в ч. 58, виданім 6 жовтня 1878 р., III. Zniechęcony (Знеохочений), в ч. 63, що вийшло 10 падолиста 1878 р.). «Патріотичні пориви» друкувалися вперше в одному з перших соціялістичних галицьких видань «Громадський Друг» (кн. 1, 1878 р.). В 1887 р. друкувалося воно по-польськи в журналі «Ruch» ч. 10. Всі ці оповідання зібрав Франко в невеличку книжечку і видав під заг. «Рутенці. Типи галицьких Русинів із 60-их та 70-их р.р. мин. в.» (Львів 1913), звідки вони й передруковуються. Переклади робив сам Франко, і вони позначені датою 13—16 грудня 1912 року.

2) Сім казок.

Рубач — друкувалося на польській мові 1886 р. в журналі «Przegląd społeczny», т. II, під псевдонімом «Miron». По-українськи увійшло в збірку «Сім казок».

Казка про Добробит — була надруковане по-польськи 1890 р. в газеті «Głos». (До оповідання додана увага про вражіння, під яким написана байка). Того ж року вийшла ця казка ще двома окремими виданнями по-польськи. (Видання «Głos» Варшава, і «Przyjaciel Ludu»). По-українськи друкувалася ця казка в радикальному тижневику «Народ» (ч. 2–3) 1890 р. Увійшла в збірку «Сім казок».

Звірячий бюджет — друкувалося 1897 р. в радикальному виданні «Громадський Голос» під заг. «Звіряча конституція». Вийшло окремою брошуркою цього ж року накладом редакції «Гром. Голосу» під заг. «Звірячий бюджет». Увійшло в збірку «Сім казок».

Історія кожуха — по-українськи надруковане було 1892 р. в радикальній селянській газеті «Хлібороб». Того ж року вийшло воно в двох виданнях по-польськи «Historya kożucha», видання «Pamiątka z pierwszego maja (Пам'ятка з першого травня) і в газеті «Przyjaciel ludu». Увійшло в збірку «Сім казок».

Свинська конституція — друкувалося в радикальному виданні «Громада» 1896 р. Того ж року в авторськім перекладі друкувалося по-польськи в «Kurjer Lwow.» під заг. «Prawo bezrogów». В 1896 р. друкувалося на німецькій мові під заг. «Das Recht des Schweines» в віденській газеті «Zeit», в Німеччині в «Sachsische Arbeiter Zeitung (Dresden),» в «Münchener Post» і по різних інших німецьких газетах. Передрукували це оповідання москвофільська газета «Русское Слово» без підпису автора, під заг. «Право безроги», і народовські газети «Батьківщина» і «Свобода» під заг. «Право свині». Увійшло в збірку «Сім казок».

Гострий прегострий староста — друкувалося в 1897 р. в німецькій газеті «Zeit» у Відні під заг. «Der stramme Bezirkshauptmann. Ein Lebensbild aus Galizien». По-українськи увійшло в збірку «Сім казок».

Історія одної конфіскати— під заг. «Die Geschichte einer Confiscation. Ein galizisches Lebensbild» на німецькій мові друкувалося в 1899 р. в віденській газеті «Zeit». Передрукували це оповідання «Berliner Tagblatt» і «Sontagsblatt der Neu-York Volkszeitung». На українській мові увійшло в збірку «Сім казок».

Всі ці оповідання передруковуються зі збірки «Сім казок» (Львів, 1900 р.).

3) Місія. Чума. Казки й сатири.

Місія — друкувалася в «Ватрі» 1887 р. Увійшла в збірку оповідань «Місія, Чума», звідки й передруковується.

В «Зорі» за 1887 рік, ч. 11 появилася рецензія відповідального редактора Григ. Цеглинського на «Місію». В 17 ч. «Зорі» Франко листом до редакції відповідає на цю рецензію. Цю рецензію, лист Франка, як також відповідь редакції на лист, вміщаємо, як інтересний матеріял для тодішніх літературних прямувань, а також, як матеріял для критичної аналізи цього цікавого оповідання Франка.

«Іван Франко відомий в літературі нашій, як один з найвидатніших поборників натуралістичного напряму, в котрий вкладає він весь свій, справді непослідній талант. Проти напряму годі що казати, бо основою його та суттю є: об'яви дійсного життя, про те й закиди, які часами підіймаються проти цього напряму, зовсім неоправдані. Література натуралістична стає дзеркалом життя, вірним одбитком всіх чеснот і вад суспільних, вірним зображенням котрих вона не раз сильніше впливає на суспільність, чим і найкраще продумані оповідання суб'єктивної моралізуючої тенденції. Одначе письменник тоді конче мусить стати на становищі об'єктивнім: він мусить вважати і студіювати теє життя з його різнорідними об'явами та причинами, він мусить знімати його, а не самовільно укладати. До такої об'єктивної студії життя — якраз неспосібна нервова Франкова натура. Він не має терпеливости студіювати життя дійсного, він густо-часто не любить, не терпить його, — бо він вже нині сотворив собі окремішній світ, окремішній лад, окремішніх людей, окремішні умови життя і окремішні характери людські, і це все бажає якнайскоріше в дійснім світі зреалізувати. От і перше, що вражає кожного читача його оповідань, це тая яскрава неправда: ми надіємся бачити дійсний світ, — а бачимо світ Франківський, ми надіємся бачити людей реальних, а бачимо — чисто Франківських. Герої в оповіданнях Франка, чи робітники, чи пани, чи попи, чи хлібороби, це не люди, що вийшли з об'єктивної уваги життя, а люди лише з імени реальні, цілою ж своєю психічною подобою й світоглядом видумані, фантазією письменника суб'єктивно перетворені. Одинокий виїмок становлять: жиди. Ці виходять в його оповіданнях ще найреальнішими. Дієсь це тому, раз, що жиди вже своєю подобою й типічністю не надаються до такої суб'єктивної перетворки, а друге, що письменник мабуть бажає свій ідеальний світ зреалізувати лише в суспільності своїй, жидів лишає такими, якими вони є. Така отже чисто суб'єктивна вдача надавалася би ще найбільше до поезії. — І справді, Іван Франко після нашої думки вроджений талант поетичний. Він творить перли там, де на хвильку призабуде той «своєрідний» натуралізм; а де ж той «свій» натуралістичний напрям вносить і в поезію, творить ритмовану й римовану прозу. От так зрозумілий «натуралізм», замість письменникові помагати, в'яже його на кожнім кроці.

Цими увагами ще зовсім не засуджуємо Франкових оповідань; мимо своєї суб'єктивности вони ще не перестають бути цікавими (як прим. і вся поезія суб'єктивно-лірична); вони зображають нам індивідуальний світ письменника, густо-часто поривають своєю думкою, глибокою психологією, а над усе силою дикції — тільки хай не називаються натуралістичними, а радше суб'єктивними, фікційними, а навіть густо-часто односторонньо тенденційними.

Таким то героєм, як всі прочі, є і патер Ґавдентій в «Місії». Патер Ґавдентій є собі чоловічок, на котрім піднімає І. Франко свої раціоналістичні проби. Він їде з місією на Підляшшя. Місія не удається. Патер чим скоріше утікає до Галичини. Дорога веде через ліс, густий, великий, в якому патер ніколи ще не був. Тому і весь той фантастичний чар, вся могуча лісова фантазія безконечною хвилею вдарила на його душу. Спершу здається йому, що всі ті високі дуби, столітні сосни, — то чорні сутанни, що головами сягають неба й безупинно пливуть на схід, на північ… Патер зрадів, бо йому здалось, що це його: ecclesia militans[1]! — Але не довго триває радість його. Бо от в ту саму мить із-під ніг тих сутан виринає нове лицарство, земля гороїжиться блискучими, гострими кільцями — шоломами тих лицарів; тисячі лиць ворожо насторожились на патера, тисячі очей стрілами впились у нього, тисячі рук грізно підноситься проти нього… і з тисячних уст роздаєсь оглушаючий грім; «Не твоя побіда, pater! Ratio vincit[2]!« — «Sanctus, sanctus, sanctus[3]! — скрикує патер і прокидується…

Оце здається нам головна думка оповідання І. Франка. Патер вертається з неудалої місії, побитий, упокорений не чим іншим, як — власною фантазією! Проблематична ж собі й побіда тої «rationis», бо до побіди її причиняєсь не власна її сила, суть, моральна вищість, а знов — фантазія патрова. Га, коби то всі єзуїти були такими, як патер Ґавдентій, і так фантазували, як Патер Ґавдентій. Легко би ми їх «перефантазували». Тим часом, звісно, єзуїти найменше руководяться фантазією, а переважно ratione, тому й природньо vincit ratio їх над нашим фантастичним раціоналізмом. Живою ілюстрацією до цього — історія Гнилицька.

Вищезгадана суб'єктивно-поетична вдача пробиваєсь і в наукових працях Івана Франка. Коли дійсний реаліст займаєсь наукою, виходить наука; коли ж поет, —виходить в добрім разі поезія, в лихім: доктринерство. Для приміру наведемо лише його проєкт реформи ґрунтової (поданий в часописи: «Przegląd społeczny» 1887, зош. IV., ст. 323). Переходячи поодинокі проєкти дотичної реформи, як: реформу спадкову, майорати селянські, частковання більших посілостей поміж селян і т. д. — Франко граєсь ними наче дитина м'ячем. Всі вони очевидно півзасоби, й слова доброго не варті. Єдиний засіб: приняти проєкт славного американського економіста Джорджа, знести власність особисту (індивідуальну), а завести власність колективно-національну. Значить, нарід, як одинокий властитель землі виділяє: 100 більших посілостей по 1000 моргів, 5000 середніх посілостей по 200 моргів, 600 000 дрібних посілостей по 20 моргів, і справа готова. Хто уступає зі своєї власности на користь немаючих, тому сплатиться індемнізацію. Так одним замахом пера стане новий світ, новий лад, а з ним щастя нове й гаразд новий. Проєкт для американської колонізаційної системи знаменитий — справді й для нас несогірший. У нас додати йому лише ритму й риму, а стане чудовою — дидактичною поемою!

Письменник однак наче сам пересвідчений о неприродності свого натуралізму. Бо коли б він був у сюжеті, характерах людських, то не намагав би він такими «натуралістичними образками», як от в Місії: «лизання шкіри», «витікаючий мозок», «забавка дітей випавшим людським оком», «різання дітей батьком і матір'ю» і т. п., в котрих письменник тим завзятіше любується, чим завзятіше читаюча публіка від них одвертається. Вже що, а що, — а це ж напевно сказати можемо, що школа Золя не прийметься серед нашої суспільности, а по крайній мірі в тій драстичній формі ні, в якій її представляє І. Франко. А тим часом немалої наподіває вона шкоди, найбільшої вже тим, що справді талановитий письменник, великої щирости чоловік і невтомимої праці труженик остає майже без впливу на суспільність, серед котрої жиє. Авжеж велика штука писати, — каже Брандес, — але ще більша — вжитись у суспільність і писати так, щоб люди читали, читанням переймались і за письменником до лучшого прямували.

Цеглинський Гр.

Письмо до Редакції.

Вельми шановний пане Редакторе!

Прошу вас о поміщення в Вашім ціннім часописі «Зоря» цих кількох уваг в інтересі публічної дискусії над справами літературними, котра єсть головною условиною їх всестороннього зрозуміння й розвою.

В ч. 11. сьогорічної «Зорі» помістив д. Ц. розбір мого оповідання «Місія» (замічу мимоходом: перший, хоч скількинебудь докладніший розбір моєї праці в галицько-руській публіцистиці). Очевидно, не моє діло судити, наскільки суд критика про мою літературну діяльність і про моє оповідання оправданий. Тільки про дві точки тої критики хотів би я дещо запримітити. Шановний критик зове мене «одним із найвидатніших поборників натуралістичного напряму в нашій літературі», a мої писання натуралістичними, а — дальше виводить (не суджу про те, чи умотивовано, чи ні), що всі герої моїх оповідань «лише з імени реальні, цілою ж своєю психічною подобою й світоглядом видумані, фантазією письменника суб'єктивно перетворені». Очевидна річ, що в такім разі мої писання не натуралістичні. Питаюсь за тим: на якій підставі шановний критик спершу назвав їх сам натуралістичними (бо я сам ніде й ніколи не називав їх такими), а після відхрещує їх від тої назви?

Впрочім, бажалось би почути від шановного критика трохи докладнішу дефініцію «натуралізму, бо та, котру він дає, зовсім не підходить напр., до головного представника тої школи — Золя. Яку масу суб'єктивности вносить цей письменник у своє представлення, це бачить кожний, хто прочитав главу з таких його романів, як: «Le Ventre de Paris», «La faute de l'abbé Mouret», «Une page d'amour», «Germinal» і др. Як виглядає на ділі та об'єктивна творчість Золя, про це міг би шановний критик поінформуватися хоч би з того таки Брандеса, до котрого мене відсилає (гл. його недавній відчит про Золя, виголошений в Петербурзі — «Kraj», ч. 19).

Для доказання «неприродности» мого натуралізму шан. критик наводить з «Місії» такі «натуралістичні образки»: «лизання шкіри», «витікаючий мозок», «забавка дітей випавшим людським оком», «різання дітей батьком і матір'ю» і т. і., додаючи, що «в них письменник тим завзятіше любується, чим завзятіше читаюча публіка від них одвертається». Для чого іменно ці образки натуралістичні — шановний критик не каже. Не каже також, що всі вони взяті з першого розділу мого оповідання, в котрім я представляю деякі події з 1846–47 року на Мазурщині. Додам тепер, що ті «неприродні» образки — іменно не витвір моєї фантазії, а взяті мною живцем, майже дослівно, чи то з усних оповідань очевидців (анекдот про гостину Войтаровича в мазурській хаті й «лизання шкіри» і оповідання про забаву дітей випавшим оком), або з друкованих пам'ятників. Думаю, що не від речі буде навести тут первообраз мого «найнеприроднішого» «натуралістичного образка», щоб дати читачеві самому можність виробити собі суд про те, чи й оскільки я студіюю дійсне життя. В часописі «Dziennik literacki» з р. 1863, ч. 35, стр. 275 в безіменних «Wspomnieniach Polki» з р. 1846 і 47 читаємо в описі страшного голоду на Мазурщині:

«Wówczas zdarzały się mnogie wypadki żarłoctwa prawdziwie zwierzęcego, na którą myśl sama krew w żyłach się ścina. I tak na początku 1848 roku przywieziono jakąś wieśniaczkę do Tarnowa, która swoje własne dziecko zjadła. Gdy jej zapytano, czemu by to zrobiła, ona dobrodusznie odpowiedziała:

— Teraz zapusty, wszyscy mięso jedzą, a człowiek biedny niema zkąd wziąć; a to dziecko było i tak biedne (mizerne), zawsze mi cywało (stękało), było by i tak nie żyło; taj ja zgotowałam i zjadłam.

W krótkim czasie po tym wypadku przywieziono znów 14-letniego chłopca i 10-letnią dziewczynę. Rodzice wyszli z domu na dni kilka na zarobek, nie zostawiwszy dzieciom dostatecznego posiłku. Wracając do domu, zactają starsze dzieci smacznie obgryzujących paluszki z najmłodszej dzieciny. Zapytany w Tarnowie przez tamtejszy trybunał sprawiedliwości:

— Dla czegoś ty zabił siostrę?

— Bo mi się jeść chciało.

— A to ty nie wiesz, że to grzech śmiertelny zabijać?

— Ou wa, grzech, alboż to ja nie widział, jak mój tatuś zabijali, a grzechu nie mieli i nic im za to nie zrobili.

Zjadanie ludzi, a zwłaszcza dzieci było podówczas na porządku dziennym, — додає від себе авторка. — Nigdybym temu nie dała wiary, gdybym jako ówczesny świadek na te kannibalskie (sic!) czyny omal własnemi nie patrzyła oczyma».

(Тоді було багато випадків людожерства, що на саму думку про них кров в жилах стиналася. І так, на початку 1848 року привезено якусь селянку до Тернова, яка свою власну дитину з'їла. Коли її запитали, через що це зробила, вона добродушно відповіла:

— Тепер м'ясниці, всі їдять м'ясо, а бідна людина не має звідки взяти; а ця дитина була і так худенька, завсігди стогнала, була би й так не жила, то я зварила і з'їла.

Через короткий час по цім випадкові привезли знову 14-літного хлопця і 10-літну дівчину. Ці з'їли знову свою 7-літну сестричку. Батьки пішли з дому на кілька днів на заробіток, не залишивши дітям потрібних харчів. Коли повернулися додому, застають, як старші діти смачно обгризують пальчики наймолодшої дитини. Трибунал справедливости в Тернові запитав:

— По що ти забив сестру?

— Бо мені їсти хотілося.

— А то ти не знаєш, що це смертельний гріх вбивати?

— Овва, гріх! Чи ж я не бачив, як мої тато вбивали і гріху не мали й ніхто їм нічого за це не зробив.

З'їдання людей, а головно діте було тоді на порядку денному, — додає від себе авторка.  — Ніколи б я цьому не повірила, коли б я на ці канібальські (sic!) вчинки майже власними очима не дивилася).

Шан. критик, безперечно, мав право запитати мене, для чого я, пишучи про ті часи не поминув цих «канібальських» подій? Це друге діло, тут натуралізм не при чім, і відповідь на це питання явилась би сама собою: не поминув, бо не бачив причини поминати. Коли від подібних образків завзято відвертається та публіка, для котрої пише, і котрої смаком руководиться шан. критик, то це мене зовсім не обходить. Та публіка моїх писань певно й ніяких не читає. А публіка, для котрої я пишу, Богу дякувати, не відвертається од мене й не протестує проти того напряму, котрим каже мені йти переконання й особистий темперамент. Як буде дальше, це, по словах батька Гомера: «лежить на волі богів».

Прийміть, вельми поважний Пане Редакторе, запевнення, що Вас щиро поважаю. Ваш Іван Франко.

* * *

Помиляеться поважний автор, думаючи рецензентові закинути противоріччя у дефініованню його літературного прямування. Сказати, що щось з імени реальне, а з дійсности — ні, ще ачейже не єсть суперечністю. Противно, тим виявляєсь як раз суперечність самого прямування, що буцім то з імени реальне, а в дійсності інакше, бо раз чисто-суб'єктивне, раз натуралістичне (про цю назву словечко опісля). Правда, що поважний автор ніде дотепер не висказав властивої назви свого прямування, покликуючись однако на первовзір свій — Емілія Золю, оправдує найкраще сам слова й назву рецензента. Бо ж і Еміль Золя, справді реаліст з імени, але в спорій часті — суб'єктивіст, а ще в спорішій — натураліст.

Під натуралізмом розуміємо пряме копіювання життя й всіх його подробиць, всього світла його й всієї тіні його. В науці він великої ваги; він веде до точної обсервації, а тим самим і до точної аналізи. Алеж позаяк науці ходить тільки про річ і то саму річ, тому й не уважає вона на форму ніяку, не гидиться ніякого образу й ніякої назви: вона записує все, що бачить, своїм питомим іменем. За те повістеписатель має ще й форму перед собою, він, крім обсерватора, має бути й артистом. А повістеписатель-натураліст приходить якраз в суперечність із тою стороною своєї задачі. Він не може з'ображати всього, що бачить, і всього називати, так, як зове наука, — інакше вийде не діло артистичне, а фотографія, тим гірша, що ся накладає тінню, а він видними, а часто й чутними барвами. Але окрім хиби артистичної, натуралізм веде й до неправди й до погані, що рецензент зазначив легшим словом «неприродністю образків натуралістичних». Покажемо це на примірах. Іван Франко каже, напримір, що він свої згадки про «різання дітей батьком і матір'ю», про «різню панів на Мазурах» і т. д. взяв живцем з життя. На це наводить і докази. Але на теє й доказу не треба, бо з факту самого ніхто йому не може закиду робити, ані яко письменникові, ані яко артистові. Це був факт і автор записує його, яко аберацію людськости від звичайного, морального ладу. Але, коли автор ті факти розмальовує ближче: як мати дитину тримала, як батько взяв миску й казав: potrzymać pod gardzielą, bo krwi szkoda, як одним замахом перерізав горло, як прочі діти опісля кісточки обгризали і. т. і…, то поминувши яскраву неправду, щоб автор сам це обсервував або студіював, закравує це на цинічне бабрання в тій людській гнилі, котру людськости яко факт витикає.

Наведемо примір ще один. Оповідання про порізаних панів, котрих наче баранів повкидали Мазури на вози, — яко факт і в повісті без догани. Але коли автор розмальовує, «що криваві та полупані голови звисали крізь щеблі та волоклися по снігу, лишаючи за собою слід з крови й витікаючого мозку…, що руки й ноги, облиті кров'ю, мов зі шкіри обдерті, сторчали з возів на всі боки…, дальше, що одному панові випало око і брати патра Ґавдентія найшли його, велике, криваве…,» — то спитаємося тепер, чи й це обсервація, чи й це студія? Де, на чім, а вкінці — пощо автор це обсервував? Не виходить це на чисте імагінування, щоб побабратись трошки в тім натуралізмі?

Але сказав би хто, що автор нарочно розмальовує такі факти яскравіше, щоби люди тим лучше собі затямили їх, тим більше обмерзили собі дотичний проступок і тим скоріше від нього відвернулися. На те відповімо, що під тим взглядом має рацію — Еміль Золя, але не має її Іван Франко. У Франції, де поняття моральности таке еластичне, що густо-часто звичайний проступок покривається то конвенціональною формою, то уроєним покровом темпераменту, конечности, вдачі — для такої суспільности треба різкого слова й яскравої барви, щоби показати, що це, що ви робите, meussiere, не конвенціональність, не темперамент, а проступок таки, meussiers, проступок! Але у нас, серед нашої суспільности, поняття о моральности інші, у нас ґрунт о много здоровіший, тому й вистане малювання в границях реальних і в артистичній мірі. А хто для такої суспільности послугується такою самою яскравістю й натуралізмом, як Золя, попадає в таку саму помилку неметодичну, як батько або вчитель, що за маленьку провину зріже дитину згори, що її не тільки не поправить, але й відверне часами на завсігди від себе. Коли п. Ів. Франко каже, що він не дбає про теє, що він має своїх читачів, то ми об цім не сумніваємося; але ми би хотіли, щоб такого автора, як Іван Франко, читали не тільки деякіі, але всі. Але тоді п. Іван Франко зволить прийняти маленьку умову: писати не тільки для деяких, але для всіх, як то, впрочім, дуже гарно умів зробити в «Панських жартах», «Захарі Беркуті» та «Яцеві Зелепузі», творах, безперечно, першорядної краси і такої ж ціни.      Редакція

 

Чума — оповідання це друкувалося на польській мові в журналі «Przegląd społ.», під заг. «I. Dżuma, Obrazki galicyjskie». В українському перекладі В. Щурята під заг. «Чума» друкувалося в «Зорі» за 1889 р. В тому ж році під псевдонімом «Мирон» друкував Франко це оповідання в «Кіевск. Старинѣ» т. XXV. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Куди діваються старі роки — друкувалося в «Зорі» за 1884 р. в новорічньому числі. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Як пан собі біди шукав — друкувалося на польській мові 1887 р. в журналі «Ruch» ч. 1 під заг. «W pogoni za biedą. Zimowa baśń». По-українськи друкувалося в радикальній газеті «Громадський голос» і вийшло окремою відбиткою в 1896 році. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Як Русин товкся по тім світі — 1887 р. друкувалося по-польськи в журналі «Ruch» під заг. «Jak Rusin tłukł się po tamtym święcie». На українській мові друкувалося в радикальній селянській газеті «Хлібороб» 1891 року. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Наша публіка — 1897 р. друкувалося в «Житті і Слові»; передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Свиня — друкувалося в «Народі» під заг. «Свиня. Байка» 1897 р.; під оповіданням є дата 13 цвітня 1890 р. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Як то згода дім будувала — сатира ця друкувалася в «Народі» за 1890 рік з датою 15–19 цвітня 1890 р. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Доктор Бессервіссер — друкувалося в «Літер.-Науков. Віснику», т. І, 1898 р. під заголовком: «Портрети без рамок» I. Доктор Бессервіссер (Нарис), «підписане псевдонімом Не-Теофраст». Передруковується зі збірки: «Місія, Чума».

З галицької «Книги Битія» — оповідання це написане з нагоди антиалькоголічного конгресу в Відні 1901 р. і друкувалося в тижневику «Zeit» під заголовком «Die galizische Schöpfundsdeschichte. Ein poetisches Märchen aus Galizien» підписане I. F. Переклад на українську мову друкувався в «Громадськ. Голосі» за 1901 р. під заг. «Галицька історія про сотворення світу». Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Будяки — друкувалися в «Нов. Громад. Голосі» ч. 1 за 1905 р. Рівночасно друкувалися і в «Календарі Руської Бесіди» на 1906 р. Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Хома з серцем і Хома без серця — друкувалося по-німецьки під заг. «Thomas mit dem Herzen und Thomas ohne Herz» в «Zeit» за 1904 p. і рівночасно в «Neü-Jorker Staatszeitung». Того ж року друкувалося по-українськи в «Літ.-Наук. Віснику». Передруковується зі збірки «Місія, Чума».

Збірка «Місія, Чума. Казки і сатири» вийшла у Львові 1906 року.

Переднє слово — передруковується зі збірки «Рутенці».

Ів. Лизанівський.

——————

  1. Войовнича церква.
  2. Розум побідить.
  3. Свят, свят, свят.